ЧЕТВЕРТИЙ УНІВЕРСАЛ ТА ЙОГО ІДЕОЛОГІЧНІ ПОПЕРЕДНИКИ{1}

У Четвертому Універсалі, що його 25 січня 1918 р.^[1] прийняла Центральна Рада, революційний парламент України, були такі урочисті й пам’ятні слова: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу”^[2].

Мета цієї статті - розглянути Четвертий Універсал як документ суспільної думки на тлі української інтелектуальної історії та політичних обставин того часу. Хочу зосередитися на основному пункті Четвертого Універсалу - проголошенні самостійності України. Інших його аспектів, таких, як конституційний устрій та суспільно-економічний лад Української держави, торкнуся лише побіжно.

Перш за все, треба пригадати, що не Четвертий Універсал був тим актом, який покликав до життя українську державність. Це зробив на два місяці раніше, 20 листопада 1917 р., Третій Універсал, який стверджував: “Однині Україна стає Українською Народною Республікою”. Однак разом із цим Третій Універсал зберігав федеративний зв’язок між Україною й рештою земель колишньої Російської імперії та навіть обіцяв “твердо стати на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка російська стала федерацією рівних і вільних народів”^[3]. На відміну від цього, Четвертий Універсал заявляв про повне державне відокремлення України від Росії.

Третій і Четвертий Універсали віддзеркалюють два послідовні етапи українського державного будівництва. Але їх можна розглядати і як вияви двох різних, альтернативних концепцій української державності: федералістичної й самостійницької. У той час, коли був проголошений Третій Універсал, центрального всеросійського уряду вже не існувало. Отже, федералістичне спрямування цього акта було не накинуте ззовні, а цілком добровільне. Але впродовж короткого часу, що відділяє обидва універсали, щодо цього питання настало радикальне пересунення в мисленні керівників Центральної Ради. Щоб вповні усвідомити значення цього епохального перевороту, доведеться нам кинути оком на генезу ідей федералізму та самостійництва^[4] в українській політичній думці.

Початків федералістичної концепції слід дошукуватися в ідеях деяких відламів декабристського руху, що були чинні на Україні на початку 1820-х, - особливо Товариства об’єднаних слов’ян^[5]. У дозрілій формі бачимо її в програмових документах Кирило-Мефодіївського братства наприкінці 1840-х^[6]. Ідеї кирило-мефодіївців мали вирішальний вплив на ідеологію українського національно-визвольного руху другої половини XIX і початку XX ст. Своє класичне теоретичне оформлення знайшло федералістичне вчення у творах найвизначнішого українського дореволюційного політичного мислителя Михайла Драгоманова (1841-1895)^[7]. Цієї концепції дотримувалися і дві головні політичні течії, активні серед наддніпрянського українського громадянства напередодні першої світової війни, - соціал-демократична, що мала за свого ідеолога Миколу Порша (1877-1944)^[8], та ліберально-народницька, головним речником якої можна вважати видатного історика Михайла Грушевського (1866-1934). У своїй брошурі “Якої ми хочемо автономії і федерації”, виданій у Києві 1917 р., на самому початку революції, Грушевський писав:

“Українці в політичній справі хочуть: утворити широку національно-територіальну автономію України в складі федеративної російської республіки... Українці хочуть, щоб з українських земель російської держави... була утворена одна область, одна національна територія... Ся українська територія має бути зорганізована на основах широкого демократичного (не цензового) громадського самопорядкування, від самого споду (“дрібної земської одиниці”) аж до верху - до українського сойму. Вона має вершити в себе вдома всякі свої справи - економічні, культурні, політичні, удержувати своє військо, розпоряджати своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд. Тільки в деяких справах, спільних для всієї російської держави, вона має приймати постанови її загального представництва, в котрім братимуть участь представники України, пропорціонально до її людности й людности всієї російської республіки”^[9].

Політика Центральної Ради у перший період її існування повністю відповідала цій програмі.

Що стосується самостійницької концепції, то її перші літературно-публіцистичні формуляції знаходимо в писаннях “Україна irredenta” (1895)^[10] Юліана Бачинського (1870-1934) та “Самостійна Україна” (1900)^[11] Миколи Міхновського (1873-1924). Ці два автори прийшли до самостійництва незалежно один від одного та з різних вихідних позицій: Бачинський уживав економічних аргументів та марксистської термінології, а Міхновський послуговувався історично-правною аргументацією. Одним із перших прихильників самостійності України став також визначний галицький письменник і вчений Іван Франко, як це видно з його статті “Поза межами можливого” (1900)^[12]. Трохи згодом, уже напередодні світової війни, самостійницька концепція знайшла талановитих оборонців в особі історика та соціолога Вячеслава Липинського (1882-1931) і публіциста та літературного критика Дмитра Донцова (1883-1973)^[13].

Постулат самостійності ввели до своїх програм дві головні українські політичні партії Галичини - національно-демократична й радикальна. Прийнята у 1899 р. платформа національно-демократичної партії заявляла: “остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в одноцільний національний організм”^[14]. Це програмове гасло мало зразу радше декларативний, ніж реально-політичний характер, але загострення міжнародних відносин, зокрема зростаюче від 1908 р. російсько-австрійське напруження, наблизило його до сфери політичних реалітетів. Сепаратистська концепція знайшла свій яскравий вираз у маніфесті від 3 серпня 1914 р. Головної української ради - представницького органу, що його створили в момент вибуху війни лідери всіх українських партій Галичини:

“Царі російські зломили Переяславський договір, яким вони обов’язалися були шанувати самостійність України, - і поневолили вільну Україну. Царська імперія протягом трьох століть веде політику, яка має за ціль відібрати поневоленій Україні національну душу і зробити український нарід частю російського народу. Царський уряд відобрав українському народові його найсвятіше право - право рідної мови. В царській Росії нинішнього дня найбільш поневолений - український нарід... І тому наша дорога ясна... Побіда Австро-Угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб’є година визволення України... Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України!”^[15]

Намагаючись оцінити відносний вплив федералістичної та сепаратистської альтернатив у дореволюційній українській політичній думці, мусимо визнати, що вплив першої був набагато вагоміший. Федералістична концепція була не тільки хронологічно старша, але також теоретично сильніше обгрунтована. Самостійництво не знайшло теоретика, який інтелектуальним масштабом і питомою вагою та обсягом своїх писань дорівнював би Драгоманову. Що ж стосується масової підтримки, то ідея самостійної державності до 1914 р. утвердилася лише в Галичині. Хоч між публіцистами, які боронили самостійницькі ідеї пером, бачимо кількох уродженців Наддніпрянської України - Миколу Міхновського, Вячеслава Липинського та Дмитра Донцова, вони не зуміли здобути багатьох прихильників серед співвітчизників у Російській імперії. Спроба Міхновського, що в 1902 р. заснував Українську народну партію із самостійницькою програмою, виявилася мертвонародженою. Загал української інтелігенції Наддніпрянщини, - а не забуваймо, що понад чотири п’ятих українського народу жило в межах Російської імперії, - далі стояв на позиціях федералізму. Єдиною помітною самостійницькою політичною організацією, складеною з наддніпрянців, був Союз визволення України (СВУ). Але СВУ являв собою групу емігрантського характеру, яку створили на початку війни політичні вигнанці з підросійської України, що жили в Австрії. Своє постання Союз завдячував, безперечно, ідейному впливові галицько-українського середовища, а свою діяльність у роки війни він розвивав поза межами України, в таборі Центральних держав^[16].

Сепаратистську, антиросійську політику СВУ рішуче відкинули головні речники українського національного руху в Російській імперії Михайло Грушевський і Симон Петлюра (1879-1926). Грушевський перебував на літніх феріях 1914 р. в Карпатських горах, і вибух війни застав його на австрійській території. Керівники щойно створеного СВУ звернулися до нього з пропозицією переїхати на час війни до Швейцарії, щоб із нейтральної країни виступати в ролі авторитетного представника українських інтересів перед світовою опінією. Грушевський відмовився і, переборюючи численні труднощі, добровільно повернувся через Італію до Росії. Після прибуття до Києва в листопаді 1914 р. він був негайно заарештований, як небезпечний український націоналіст, і до падіння царського режиму змушений був жити у Казані та Москві^[17].

Політичну позицію Петлюри характеризує його лист від 18 грудня 1914 р. до Осипа Назарука (1883-1940), відомого галицького журналіста й політика, який прибув до Стокгольма як посланець СВУ, щоб звідти нав’язати контакти з лідерами українського руху в Росії. Петлюра писав: “Кожний крок, слово і акція, направлені до того, щоб створити обставини на російській Україні, ворожі для цілости російської держави, для знесилення її під цю пору, строго осуджуються на Україні, бо вважаються шкідливими і для інтересів України”^[18]. Петлюра різко засуджував орієнтацію галичан і СВУ на Центральні держави й висловлював своє переконання в непереможності Росії. Він також прогнозував, що у висліді війни Галичина й Буковина будуть прилучені до Росії, і готовий був вітати такий розвиток подій як бажаний із погляду українських інтересів. Вияви лояльності до Росії з боку Грушевського й Петлюри у 1914 р. справді знаменні з огляду на той факт, що лише через три роки вони будуть серед батьків-засновників незалежної Української Народної Республіки. Одному з них - Петлюрі - судилося невдовзі стати прапороносцем і живим символом збройної боротьби України проти Росії Леніна та Денікіна.

Постає питання про причини гегемонії федералістичної концепції в дореволюційній українській політичній думці. Насамперед треба взяти до уваги, що Україна належала до Росії близько 250 років (щоправда, перші сто років вона мала автономний статус), і це довготривале перебування витворило виразний матеріальний і психологічний зв’язок між Україною та власне Росією. Попри нарікання на петербурзький централізм, українці не відчували себе чужинцями в імперії, у розбудову якої багато осіб українського походження зробило чималий внесок. Але прийняття імперії, що здавалася всеохопною і непохитною реальністю, могло співіснувати - і співіснувало - у свідомості українців із почуттям української етнічної відрубності та вірності особливим політичним і культурним інтересам своєї батьківщини.

Серед освічених класів України другої половини XIX - початку XX ст. можна розрізнити дві течії: “малоросійський” напрям, прихильники якого підтримували злиття свого народу з Росією аж до його повної асиміляції, і український національно-патріотичний напрям, який із різним ступенем інтенсивності намагався зберегти й зміцнити українську культурну і до певної міри політичну окремішність. Не лише “малороси”, але навіть т. зв. “свідомі українці” перебували під сильним впливом російської імперської цивілізації і, так би мовити, однією ногою стояли у всеросійському світі. Часто відомі українські діячі водночас належали й до різних російських революційних чи опозиційних груп або ж заробляли на прожиття службою в російських державних установах або земських організаціях. Багато видатних українських письменників - від Григорія Квітки-Основ’яненка (1778-1843) до Володимира Винниченка (1880-1951) - були двомовними. Корифеї української науки, такі, як історики Микола Костомаров (1817-1885), Володимир Антонович (1834-1908), Дмитро Багалій (1857-1932), мовознавець Олександр Потебня (1835-1892), соціолог Богдан Кістяковський (1868-1920) і економіст Михайло Туган-Барановський (1865-1919), обіймали кафедри в російських університетах і видавали свої твори російською мовою. Не можна, звичайно, забувати про церковно-релігійну єдність між українським і російським народами та тісні економічні стосунки між великоросійською Північчю й українським Півднем імперії^[19].

Леон Василевський, проникливий польський дослідник національних питань Росії, писав напередодні першої світової війни:

“Інтелігент-українець завжди залишається росіянином. Вихований у російській школі та на російській літературі, він у публічному житті - як урядовець, адвокат, учитель, лікар, науковець і т. д. - постійно вживає російської мови... Це співжиття з російщиною витворило в української інтелігенції почуття повної національної єдності з Росією”^[20].

Спостереження Василевського потребують деяких критичних коментарів. Той факт, що освічені українці перебували під сильним впливом російської імперської цивілізації, не робив із них справжніх росіян в етнічному розумінні. Ба більше, непереборна українська етнічна самобутність породжувала відчуття (інколи лише в рудиментарній формі) окремішної культури та політичної традиції. Особливо повчальним є крайній випадок “малоросів”. Прискіпливий аналіз показує, що хоча вони прагнули повністю ідентифікувати себе з Росією, у їхній свідомості збереглися деякі специфічні українські риси^[21].{2} За сприятливих обставин цей придушений “український комплекс” проривався з силою, яку можна порівняти з силою навернення у віру. У 1917 р., коли чари імперії розвіялися, тисячі вчорашніх “малоросів” мало не за одну ніч перетворилися на національно свідомих українських патріотів і потенційних “сепаратистів”. Правильно визначаючи розмах русифікації на Україні напередодні першої світової війни, Василевський недооцінив потенційну силу глибоко вкоріненого українського націоналізму.

Історик повинен користуватися аналогіями обережно. Проте розважливе вживання порівнянь може сприяти висвітленню специфічної проблеми. Якщо шукати паралелей до ситуації передреволюційної України, то ми повинні подивитися на інші народи, які були поневолені великими імперіями і боролися проти утисків та спокус престижних імперських цивілізацій. Великий історик, “батько чеського народу” Франтішек Палацький заявив у 1848 р.: “Коли б Австрії не існувало, то в інтересах Європи і навіть людськості треба б її якнайшвидше створити”^[22]. Протягом усього XIX ст. чеські лідери далі бачили майбутнє своєї нації в рамках Австрійської імперії, що її вони прагнули реорганізувати у федерацію народів, серед яких чехи неминуче відігравали б видатну роль. Цей погляд аж до 1914 р. поділяв Томаш Масарик, мабутній основоположник Чехо-Словацької Республіки. І лише крах надій на австрійську конституційну реформу, особливо після австро-угорського компромісу 1867 р., підірвав первісну лояльність чехів до гамбурзької монархії. Але, незважаючи на дедалі більше політичне невдоволення й гостру національну боротьбу між чехами та німцями в Богемії, вплив австрійських звичаїв на чеське суспільство був дуже глибоким, і його сліди добре помітні ще й тепер.

Варто також розглянути долю народів “кельтської торочки” (“Celtic fringe”) на Британських островах. Утворення світової Британської імперії у XVIII ст. ослабило почуття національної ідентичності Шотландії та Ірландії, давши їхнім традиційним провідним верствам і найенергійнішим елементам простолюду нові віддушини: участь у британських економічних ініціативах і колоніальній експансії. А все-таки кельтські нації Великобританії, які здавалися приреченими сто років тому, не загинули. Ірландія, незважаючи на жахливі втрати серед населення і фактичне зникнення місцевої мови, після першої світової війни знову здобула політичну незалежність. Нині ми є свідками відродження уельського та шотландського націоналізму - течії, що безперечно пов’язана з розвалом старої Британської імперії^[23].{3}

Звичайно, ми не можемо забувати, що приклад України у деяких суттєвих аспектах відрізняється від наведених прикладів. Так, мовно українці, безперечно, ближчі до росіян, аніж чехи до німців, і українці не відрізняються від росіян релігією, як ірландці від англійців. Найважливіша різниця, однак, мала політичний характер. Український національний рух зазнавав переслідувань від абсолютистського режиму Російської імперії, режиму, якого не було ні в ліберальній Англії, ані навіть у консервативно-конституційній Австрії.

Беручи до уваги ці чинники, ми, мабуть, можемо краще зрозуміти, що означало панування федералістичної концепції в українській дореволюційній політичній думці: це була спроба знайти компроміс між національними й імперськими інтересами. Українські патріоти пов’язували перспективи національного визволення з надіями на майбутню демократизацію та децентралізацію Росії. Свою кінцеву мету вони вбачали в перетворенні нейтралістської Російської імперії на співдружність вільних і рівноправних народів, у якій Україна матиме не тільки свободу культурного розвитку, але й політичне самоврядування. Цей ідеал був ясно сформульований уже в основному програмному документі Кирило-Мефодіївського братства, що вийшов у 1846 р. з-під пера Миколи Костомарова, - “Книзі битія українського народу”: “І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов’янськім”^[24]. Ідеологія Братства була забарвлена романтичним панславізмом.

Речник наступного, позитивістського покоління Михайло Драгоманов у 1882 р. виклав той самий ідеал, уживаючи поміркованіших формулювань: “Незалежність даної країни й нації може бути досягнена або її повним відділенням в окрему державу (сепаратизм), або забезпеченням її самоуправи без такого відділення (федералізм)”^[25]. Сам Драгоманов явно надавав перевагу федералістичній альтернативі. Однак тут варто підкреслити, що в розумінні як Костомарова, так і Драгоманова федералізм означав не відмову від національної незалежності, а лише найдоцільнішу форму її досягнення. Це пояснює, чому українська політична думка могла так швидко перекинутися до протилежної, самостійницької концепції, коли зникла віра в здійсненність федералістичної програми.

Сила федералістичної концепції полягала у її відповідності об’єктивному станові українського народу до 1917 р. Було очевидним, що поступ української національної справи залежить від еволюції Росії в цілому. Але федералізм мав і певні вразливі місця, хоч не дуже помітні для сучасників, але видимі з відстані часу.

Доля федералістичної ідеї залежала від того, чи в панівній російській нації є сили, готові сприйняти цю концепцію^[26]. А перспективи не були обнадійливими. Від часів Московського князівства російська держава була надзвичайно централізованою, тож перехід до федералізму означав би розрив із національним минулим і відмову від глибоко вкоріненої традиції. До того ж саме в українському питанні росіяни займали вкрай непоступливу і нетерпиму позицію. Багато з росіян були готові визнати, що Польща, Фінляндія та, можливо, балтійські провінції мають свою національну самобутність і ніколи не зможуть бути повністю асимільовані та що, таким чином, ці регіони заслуговують більш або менш автономного статусу. Закавказзя і Центральна Азія, незважаючи на їхнє стратегічне й економічне значення, були зовсім недавніми колоніальними здобутками, глибоко чужими за расою та культурою, і посідали в імперії явно маргінальне становище.

Зовсім інакше стояла справа з Україною. Модерна Російська імперія постала внаслідок поглинення України протягом другої половини XVII і XVIII ст. Зруйнування роботи Петра I та Катерини II виявилося б загрозою для становища Росії як великої європейської потуги. Ідея, що українці є окремою нацією, а не регіональним підрозділом нації всеросійської, для російської громадської думки була неприємною. Видатний російський історик і суспільний мислитель Георгій Федотов у 1947 р. писав:

“Пробудження України, а особливо сепаратистський характер українофільства заскочив російську інтелігенцію й лишився їй до кінця незрозумілим. Ми любили Україну, її землю, її народ, її пісні, вважали все це своїм, рідним”^[27].

На відстані цілого покоління від революції Федотов усе ще не усвідомив, що сепаратистського характеру український рух набув лише на пізнішій стадії і що це якраз і було результатом особливої російської “любові до України”, рівнозначної запереченню права українців на національне самовизначення.

Політика царського режиму щодо українського національного руху, попри деякі дрібні тактичні зміни, була цілком послідовною -це була політика безжальних репресій. Тому не дивно, що українські патріоти, шукаючи в російському суспільстві потенційних союзників, пов’язували свої надії лише з російськими радикальними та революційними силами Деякі російські революційні лідери (як, наприклад, Герцен) розуміли жалюгідне становище пригноблених національностей імперії та схилялися до федералізму. На жаль, набагато більше було інтелектуальних послідовників Пестеля -прихильників централізованої революційної диктатури, які ставилися до вимог неросійських народів, у кращому разі, байдуже й зустрічали будь-які федералістські концепції з неприхованою ворожістю. І аж ніяк не було результатом випадкових особистих упереджень те, що славетний провідник російської радикальної думки Віссаріон Бєлінський з нещадним презирством нападав на українське літературне відродження 1830-1840-х^[28].{4} Драгоманов навряд чи помилявся у своєму переконанні, що “якобінські” нахили російських революціонерів (він мав на увазі народників 1870-1880-х) становили потенційну смертельну загрозу справі визволення всіх народів Російської імперії: “[Російські революціонери] зовсім не підривають ідеї державно-централістського самодержавства, а тільки переносять його в інші руки”^[29]. А в іншому місці він писав:

“Ці звичаї... наближають [російське] революційне середовище до середовища офіційного, а відповідно, наближають і той політичний устрій, що до його заснування можуть спричинитися російські революціонери.., до того устрою, який вже існує” [тобто до устрою царського самодержавства]^[30].

Треба нагадати, що ці слова написала людина, яка завжди вірила в необхідність українсько-російської співпраці - співпраці, заснованої на справжній свободі та рівності обох сторін. Незадовго до смерті Драгоманов так відповідав своєму критикові з правого крила українського табору:

“Коли згодимось, що се “обрусєніє” витіка з “духа, вдачі” і т. п. великоруського народу, тоді нам зостається одно з двох: або рішуче йти до того, щоб відірватись від великоросів у осібну державу, чи до другої держави, або, коли на те нема сили ні охоти, то скласти руки й ждати своєї смерті”^[31].

Драгоманов не хотів так ставити питання й відмовлявся розглядати цю дилему як реальну. Незважаючи на скептичне ставлення до російських революціонерів, він до останньої хвилини підтримував програму союзу між українськими та російськими прогресивними силами. Але не за горами був той час, коли інтелектуальні послідовники Драгоманова, навчені гірким досвідом, змушені будуть дійти висновку, що повний розрив із російською імперською державою -мета реалістичніша, ніж її демократизація та федералізація, і що справжньою альтернативою для України є або незалежна державність, або національна смерть.

Друге вразливе місце федералістичної концепції в тому, що вона до певної міри послаблювала моральні сили українського суспільства. Відмова від ідеалу суверенної державності притлумлювала енергію національного руху, зменшувала його войовничість і завзяття. Історик української політичної думки Юліан Охримович (1893-1921) критикував одну хибу Драгоманова, що була також хибою всього українського національного руху другої половини XIX ст: “Він недооцінював виховуючого значення всякого максимального домагання”^[32]. Той факт, що основою федералістичної програми був компроміс між українськими та всеросійськими інтересами, надавав їй млявого й несміливого характеру. Це була принаймні одна з причин того, чому багато молодих українців - за приклад може правити відважний керівник “Народної волі” Андрій Желябов^[33] - поповнювали ряди російських революціонерів і послаблювали таким чином національний рух.

Повчально порівняти погляди Драгоманова з поглядами його колишнього учня Івана Франка. Останній теж уважав, що “ідеал національної самостійности в усякому погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого...”. Але, вів далі Франко:

“...самостійність належить до тих ідеалів, які можуть запалювати серця ширших кругів людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях. Тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто таки під нашими ногами, і тільки від нашої свідомости цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи може, звернемо на зовсім інші стежки”^[34].

Але українська політична думка не могла легко зважитися на сміливий крок, що його дораджував Франко. Потрібне було щойно велике потрясіння - досвід 1917 р., - щоб українську збірну свідомість спрямувати на цей новий шлях.

Це не випадок, що самостійницька ідея ще до 1914 р. набула масового поширення лише в Галичині. Галицькі українці, які жили під пануванням Габсбурзької монархії, не зазнавали безпосереднього тиску російського уряду ані чарів російської імперської цивілізації. Однак російський вплив був відчутний і в Галичині, у формі т. зв. москвофільської течії^[35]. Але самостійництво галичан щодо Росії мало зворотний бік, що ним була їхня лояльність супроти Австрії. Це правда, що австрійська конституційна система мала разючі вади і що галицькі органи правління були під контролем поляків. Але вона забезпечувала “русинам” певні підставові громадянські свободи й передумови для суспільно-культурного й національного розвитку. Зі свого боку, наддніпрянські українці не мали причин симпатизувати Австрії. Це пояснює, чому антиросійський сепаратизм у специфічно галицькій версії не знайшов багато прихильників серед населення середньо-східних земель України.

З вибухом війни галицькі українці всі свої надії пов’язували з остаточною перемогою Австро-Угорщини та Німеччини^[36]. Як ми вже бачили, цю орієнтацію на Центральні держави рішуче відкинули провідники українського руху в Росії. На їхню думку, Відень і Берлін ладні використовувати український козир із пропагандистською метою, вживаючи український націоналізм як підривну силу супроти Росії, але не беручи жодних політичних зобов’язань щодо української справи^[37]. Існувала велика небезпека, що Центральні держави, навіть у разі воєнної перемоги, зрештою помиряться з Росією, залишаючи більшість українських земель під пануванням останньої. Чи варто було заради сумнівної чужоземної допомоги компрометувати український національний рух у Росії, провокуючи російський уряд і громадськість на жорстокі репресії^[38]?{5} Грушевський і деякі інші українські провідники мислили історичними категоріями й не могли забувати, що козацькі гетьмани, які боролися проти московських зазіхань, теж пробували спертися на хитку й часто зрадливу допомогу сторонніх потуп Іван Виговський (гетьманував у 1657-1659 рр.) - на Польщу, Петро Дорошенко (1665-1675) - на Туреччину, а Іван Мазепа (1687-1709) - на Швецію. Усі ці спроби були для українського народу трагічні за наслідками.

Процес творення української державності мав за доби Центральної Ради два етапи. Перший тривав від весни до пізньої осені 1917 р., другий охоплював зиму з 1917 на 1918 р. Перший етап можна назвати автономістичним, а другий - самостійницьким. Парадокс полягав у тому, що завдання будівництва української держави доводилося виконувати не давнім самостійникам, а радше переконаним федералістам. Ані послідовники Міхновського, які після вибуху революції утворили партію соціалістів-самостійників, ані емігрантський Союз визволення України не мали істотного впливу на розвиток політичних подій у країні в 1917 р. Керівництво українською революцією перебувало в руках трьох партій, які стояли на виразно федералістичних позиціях: марксистських соціал-демократів, зорієнтованих на селян соціалістів-революціонерів та партії ліберальних інтелігентів, які прибрали назву соціалістів-федералістів. Вони опинилися у проводі тому, що на той час представляли українську політичну еліту. Їхньою метою була побудова автономної України у складі всеросійської федерації, але протягом декількох місяців логіка подій вивела їх поза первісну мету.

Дослідники історії української революції ніколи не повинні забувати одного фундаментального факту: процес кристалізації модерної нації відбувався на Україні з помітним запізненням. У цьому полягала велика різниця між українцями й іншими східноєвропейськими націями. У фіннів, поляків, чехів становлення нації передувало досягненню політичної незалежності. Натомість українцям довелося зіткнутися з проблемою державного будівництва в той час, коли вони тільки почали виходити з умов аморфної етнічної маси. Мемуаристи та історики того періоду слушно наголошують на структурних труднощах, які перешкоджали в 1917 р. українській справі: недостатня національна свідомість мас, нечисленність провідних кадрів і брак у них досвіду та опанування українських міст чужонаціональними елементами.

Незважаючи на ці перешкоди, український рух продемонстрував подиву гідну силу зразу ж після падіння царського режиму. Володимир Винниченко, один із провідних членів Ради й голова першого автономного українського уряду (Генерального Секретаріату), писав у своїх спогадах: “Воістину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ”^[39]. Можна говорити про 1917 р. як про рік “українського чуда”. Вирішальне значення мало національне пробудження українських мас.

Крім того, Центральна Рада досягла деяких визначних політичних успіхів. Введення до її складу представників місцевих російської, польської та єврейської меншостей перетворило Раду з органу українського національного руху на авторитетний законодавчий орган, крайовий парламент. Російський Тимчасовий уряд - спадкоємець тієї офіційної Росії, яка ще вчора заперечувала саме існування української нації, - змушений був визнати принцип автономії України, хоч і намагався обкраяти її територію й компетенції її уряду. Від часу скасування Гетьманщини й Запорозької Січі наприкінці XVIII ст. це була перша велика політична поступка, що її Росія зробила Україні^[40].

Слід звернути увагу на те, що, навіть дотримуючись федералістичної програми, Центральна Рада започаткувала політичний курс, деякі аспекти якого вимагали для України, бодай неявно, прав суверенної держави. Прикладом цього була кампанія за зосередження українських солдатів російської армії в окремих національних загонах (т. зв. “українізація багнета”)^[41]. Рада також вимагала, щоб українська делегація була допущена на майбутню мирову конференцію. Нарешті, вона вирішила скликати окремі українські Установчі Збори, що повинні були зійтися незалежно від усеросійських. Однак провідники Ради лояльно підтримували воєнні зусилля Росії й уникали будь-яких контактів із тими українськими групами потойбіч лінії фронту (галицькими й емігрантськими), які співпрацювали з ворогами Росії. Таким чином, влітку 1917 р. Рада все ще повністю дотримувалася федералістичної концепції.

Третій Універсал з його проголошенням Української Народної Республіки у складі федеративної Росії був вершиною усієї попередньої політики Ради, здійсненням щирих намірів її провідників. Але історичний процес має власну логіку, що виходить поза плани й бажання історичних діячів. Восени 1917 р. політичне становище змінилося настільки радикально, що Третій Універсал був анахронізмом уже в момент проголошення. Швидка течія подій розмивала підвалини федералістичної концепції. На політичну арену виступили два нові чинники: розвал російської армії та захоплення більшовиками влади в Петрограді й Москві.

Не можна було очікувати, що Україна з її невеликими засобами чи хоч би з допомогою Антанти зможе вести війну проти Центральних держав^[42]. Але доки тривав стан війни, доти існувала велика небезпека, що німецькі та австро-угорські війська можуть посунути на Україну, трактуючи її як частину окупованої російської території. Ще більш загрозливою для безпеки країни була присутність на Правобережній Україні здеморалізованих російських військ, серед яких більшовицькі агітатори мали великий вплив. Ці залишки старої імперської армії, неспроможні забезпечити дійову охорону від німців, ширили в краї насильство та анархію. Отже, Україні було конче треба якнайскоріше закінчити війну, уклавши сепаратний мир із Німеччиною та її союзниками. Кон’юнктура для цього була сприятлива, бо й Німеччина, зчепившись у смертельному поєдинку із західними потугами, прагнула покласти край війні на Сході. Крім того, Німеччина й Австро-Угорщина потребували українських харчів і сировини. Це давало Україні певну перевагу в торгуваннях, незважаючи на нерівність військових сил. Обставини вимагали, щоб Україна почала вести незалежну зовнішню політику, а для цього треба було розірвати державні пута, які все ще зв’язували її з Росією.

Відокремлення стало конечністю й з уваги на характер нового режиму в самій Росії, який прийшов до влади внаслідок Жовтневого перевороту. Річ не в тому, що Ленін був більший російський шовініст, аніж його попередник Керенський. Навпаки, серед російських керівників того часу Ленін відзначався найширшим поглядом на національне питання і був найбільш реалістичним у сприйнятті України як політичної сили. Але система, що її очолював Ленін, від самого початку була позначена диктаторськими й терористичними рисами. Вживаючи пізнішого терміна, це була тоталітарна система у зародку. На відміну від неї Центральна Рада виростала з волелюбних і гуманних традицій дореволюційного українського національного руху. Попри всі свої вади, Центральна Рада прагнула запровадити на Україні демократичний соціалізм європейського типу. Зовсім неможливо було об’єднати Росію й Україну під спільним федеративним дахом, бо тенденції внутрішнього розвитку цих двох країн були несумісними. Від тих “благодіянь”, які ніс із півночі більшовизм, Україна мусила захистити себе бар’єром державного кордону.

Підкреслюючи демократичний за своєю суттю характер Української Народної Республіки 1917-1918 років, я не маю наміру зобразити це державне утворення світлішими барвами, ніж воно на це заслуговує. Довготривале уярмлення під владою царського самодержавства знизило рівень громадянської культури українського суспільства. Під цим оглядом галицьким українцям, які пройшли через школу австрійського конституціоналізму та парламентаризму, поталанило більше, аніж їхнім співвітчизникам під імперською російською владою. Брак політичної та законодавчої практики провідників Центральної Ради відбився у стилі Універсалів. Ці великої ваги державні документи, які мали силу фундаментальних законів, були багатослівні й перевантажені деталями, тоді як формулюванням найголовніших пунктів часто бракувало точності.

Іншою хибою Ради була її схильність до утопічних планів у розв’язанні соціально-економічних проблем. Умови на Україні були такими, що революція неодмінно мусила мати і національний, і соціальний характер. Тому неважко зрозуміти гегемонію “лівих” течій в українському політичному житті 1917 р. Українські соціалістичні партії мали засадничо демократичний характер, чим відрізнялися від російських більшовиків. Однак вони мали і виразні ознаки народницької традиції, яка глибоко вплинула на світогляд радикальної інтелігенції як у самій Росії, так і на Україні. Партії, які верховодили в Раді, сповідували наївний культ “народу” - селянства. До того ж бажання не поступитися більшовицькій демагогії зміцнювало схильність до утопічних схем. Це знайшло дивовижний вияв у земельному законі, який Рада прийняла 18 січня 1918 р. і основною рисою якого було скасування приватної власності на землю^[43]. Правда, що гасло “соціалізації землі” було дуже популярним серед маси біднішого селянства та сільського пролетаріату, але це не означає, що селяни справді хотіли колективної організації сільського господарства. Цього вони не могли собі й уявити, Один із свідків тогочасних подій, добрий знавець умов українського села, писав: “Всі селяни розуміють соціалізацію як відібрання безплатно землі у панів”^[44]. Російська перерозподільча сільська община була для дуже індивідуалістичного українського селянства чужа. Якби Рада була розсудливішою, вона могла здійснити конечну аграрну реформу, не касуючи принципу приватної власності на землю: цей погано продуманий захід вніс багато хаосу в життя на селі.

Один із лідерів українських есерів та міністр земельних справ УНР, Микола Ковалевський (1892-1957), оповідає у своїх спогадах про розмови з німецьким послом, бароном Адольфом Муммом фон Жварценштейном, та фінансовим дорадником при посольстві, з фаху банкіром із Франкфурта, Карлом Мельхіором. Розмови відбулися навесні 1918 р., після того, як Центральна Рада за підтримки німецької армії повернулася до Києва:

“Під час цих розмов барон фон Мумм і він [Мельхіор] старались мене переконати в неможливості організувати сільсько-господарську продукцію без права приватної власности на землю. Особливо турбувало їх те, що великі маєтки були поділені між селянами і що це обнизить рільничу продукцію України. Крім того, старались вони мене переконати і в тім, що така аграрна реформа зруйнує фінанси держави і що треба від селян жадати так званого викупу за землю. Франкфуртський банкір доводив мені, що держава може зробити на цім подвійний інтерес - політичний і фінансовий. Політичний інтерес полягав в тім, що, на його думку, коли селяни заплатять викуп, то впливова верства більших і середніх землевласників не буде настроєна проти української держави. У всякому разі ворожі виступи цієї соціяльної верстви, яка все ще має силу в Україні, будуть таким чином зневтралізовані. Фінансова вигода мала б полягати в тім, що викуп, виплачений селянами, які, на думку Мельхіора, мали багато схованих карбованців, ішов би до державного скарбу, а бувшим землевласникам платилося б відшкодування довготерміновими облігаціями. Таким чином і на цій трансакції держава добре заробила б, а саме головне -унормувала б фінансовий обіг країни. Ця приваблива перспектива подвійного зиску була дуже характеристична для німецького наставлення. Я був трохи здивований цим цинізмом німецьких фінансових дорадників, але вважав за свій обов’язок зміст кожної такої розмови докладно реферувати урядові”^[45].

Як випливає з його спогадів, Ковалевський був людиною з прекрасним політичним мисленням. Тому викликає здивування факт, що порада Мумма і Мельхіора вразила його своєю “цинічністю”. Для кого-небудь іншого, менш ураженого народницькими міфами, ця порада мала звучати радше як голос здорового глузду. Звичайно, Рада допустилася грубої помилки, відштовхнувши від себе помірковані та заможні елементи села. Якби не це, напевно вдалося б уникнути правого перевороту, що його 25 квітня 1918 р. здійснив генерал Павло Скоропадський (1873-1945)^[46].

Критикуючи доктринерський характер соціально-економічного законодавства Центральної Ради, ми не можемо недогледіти її творчі досягнення в інших ділянках. Особливо вдалою була її політика в питанні національних меншостей. Були зроблені величезні зусилля з метою розвіяти страх меншин перед українською державою і добитися їхньої згоди на співпрацю. Коронним досягненням цієї політики став закон про національно-персональну автономію від 22 січня 1918 р.{6}, який гарантував національним меншостям в Українській Народній Республіці повну самоуправу в освітніх і культурних справах^[47]. Цей закон робив честь не тільки демократизмові та гуманності керівників Центральної Ради, але також їхній державницькій мудрості.

Бісмарк колись сказав: “Державний муж не може сам собою нічого створити. Він мусить чекати й прислухатися, аж поки не почує в подіях відгомін кроків Бога. Тоді він мусить схопитися та вхопити кінчик Божої поли”^[48]. Коли перекласти цей вислів з мови поетичної метафори, то він означає: державний муж мусить мати відчуття слушного моменту, унікальної та неповторної можливості; він повинен знати, як пристосуватися до цієї можливості та як витягти з неї всі можливі переваги. В історичному минулому України таким великим “кон’юнктуристом” був провідник козацької революції в середині XVII ст. Богдан Хмельницький, якого тогочасні західні спостерігачі порівнювали з Олівером Кромвелем^[49]. Але лідери Центральної Ради не були ні Бісмарками, ні Кромвелями, ані Хмельницькими. Від федералізму до самостійності вони перейшли не з власної волі, але щойно під тиском обставин. Для них це було важким і болючим рішенням - у певному сенсі вони зрікалися власного минулого, відкидали давно вподобаний ідеал. Конечний крок був таки зроблений, але після того, як безповоротно втрачено найцінніший час. Своєю непослідовною політикою провідники Центральної Ради внесли дезорієнтацію серед мас, яка врешті-решт ослабила сили України перед лицем навислої радянсько-російської інвазії.

Деякі українські публіцисти міжвоєнної доби, зокрема ті, які належали до “інтегрально-націоналістичного” напряму, докоряли Центральній Раді за те, що вона не проголосила самостійності України на ранішій стадії революції^[50]. Ці закиди виглядають тепер доволі наївно. У перші місяці після падіння царизму український народ не був готовий до самостійності ані організаційно, ані психологічно. Крім того, Тимчасовий Уряд у Петрограді диспонував тоді достатніми силами, щоб зломити таку спробу. Ситуація різко змінилася восени 1917 р. Більшовицький переворот прискорив розпад імперії. Стара російська армія розклалася, тим часом як нова Червона армія була ще в стадії зародку.

Даймо на хвилю волю нашій уяві Що сталося б, якби повне відокремлення Української Народної Республіки від Росії було б проголошене вже Третім Універсалом, а мировий договір між Україною і Центральними державами був би підписаний до кінця року? Україні було б легко дістати від Німеччини потрібну технічну допомогу й українські військові частини, що формувалися в Німеччині з числа військовополонених. А Австро-Угорщина, правдоподібно, згодилася б “позичити” київському урядові легіон Українських Січових Стрільців^[51]. У доповненні до тих частин, що ними вже диспонувала Центральна Рада, цих сил вистачило б на те, щоб утримати внутрішній лад на Україні, здушити місцеві більшовицькі перевороти і відбити радянсько-російську більшовицьку окупацію та весь хаос, терор і руїну, що їх вона принесла. Центральна Рада не мусила б покидати Київ і закликати німецьку збройну допомогу. Як відомо, ця допомога скоро перетворилася на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні - морально й політично навіть більше, ніж матеріально.

Але досить припущень. Однак ми повинні підкреслити факт, що у боротьбі між Українською Народною Республікою та Радянською Росією українська сторона, хоч і зазнала врешті поразки, здобувала часткові перемоги. На полі військових операцій це були роззброєння та вивід недисциплінованих і контрольованих більшовиками залишків старої російської армії, що зосереджувалися на Правобережній Україні, та придушення більшовицького бунту в Києві (т. зв. Арсенальського повстання) у січні 1918 р.^[52]. Серед політичних успіхів Центральної Ради величезне значення мали: блискуча перемога українських національних партій у виборах до всеросійських Установчих Зборів^[53]; повний тріумф представників Центральної Ради над більшовиками на Першому з’їзді Рад України, незважаючи на те, що з’їзд був скликаний самими-таки більшовиками^[54]; а також твердість та гнучкість, виявлені молодими українськими дипломатами під час мирових переговорів у Бересті^[55].

Головним досягненням Центральної Ради була її рішучість не зігнутися під більшовицькими погрозами та насильством, а прийняти виклик, кинутий їй петроградським Совнаркомом, і вчинити російсько-радянській інвазії опір. Постава Центральної Ради до більшовизму зафіксована у тексті Четвертого Універсалу:

“Петроградське Правительство Народних Комісарів, щоб повернути під свою власть Вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі свої війська красногвардійців, більшовиків, - які грабують хліб наших селян і без всякої платні вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство... До так званих більшовиків та інших напасників, що нищать та руйнують наш Край, приписуємо Правительству Української Народної Республіки твердо і рішуче взятись до боротьби з ними, а всіх громадян нашої Республіки закликаємо, не жалуючи життя, боронити добробут і свободу. Наша Народна Українська Держава повинна бути вичищена од насланих з Петрограду насильників, які топчуть права Української Республіки”^[56].

Подібні думки висловлені ще гостріше в промові молодого члена української делегації Миколи Любинського (1891-193?) під час мирової конференції в Бересті 1 лютого 1918 р.:

“Голосні заяви більшовиків про повну свободу народів Росії є нічим іншим, як тільки засобом грубої демагогії. Більшовицький уряд, який розігнав Установчі збори та який тримається на штиках наємної Червоної гвардії, ніколи не рішиться на те, щоб у Росії здійснити справедливі принципи самовизначення народів. Бо більшовики добре знають, що їхньої влади не визнають не тільки численні республіки - Україна, Донська область, Кавказ і інші, - але що навіть сам російський народ радо відмовив би їм у цьому. Більшовики, з притаманною їм демагогією, проголосили принцип самовизначення, як у самій Росії, так і тут, на мировій конференції, виключно зі страху перед розгортанням національних революцій. У практиці вони поборюють здійснення цього принципу при допомозі наємних банд Червоної гвардії; вони вдаються до ще поганіших, недопускальних засобів; вони закривають газети, розганяють політичні зібрання, арештують і розстрілюють діячів та, накінець, вживають брехливих тенденційних інсинуацій, щоб підкопати авторитет урядів молодих республік. Вони звинувачують відомих соціалістів і ветеранів-революціонерів у буржуазності і контрреволюційності... У цьому вони слідують старій французькій приказці: “Наклеп і обман - щось із них завше приносить результат”^[57].

Сучасний американський історик, що в недавній праці описав ці події, вказує на контраст між речниками Центральної Ради та лідерами російської демократії: “У слабеньких і сльозливих скаргах Мартових і Чернових нема нічого, що дорівнювало б цьому пристрасному обвинуваченню”^[58]. Універсальне історичне значення боротьби між УНР та Совєтською Росією полягає в тому, що це був не тільки міжнаціональний конфлікт, але також зудар двох соціально-політичних систем - змагання між демократією і тоталітарною диктатурою. Це твердження залишається слушним, незважаючи на всі очевидні помилки Центральної Ради та незважаючи на факт, що тоталітарний характер радянського режиму у той час ще не повністю розвинувся.

З погляду історичної еволюції української політичної думки значення подій осені та зими 1917 р. полягає у тому, що вони спричинили величезний зворот від федералізму до програми державної самостійності. Віра у федералістичну концепцію вже була попередньо підірвана нещирою, дволичною політикою Тимчасового Уряду щодо України. Тепер більшовицька агресія завдала цій традиційній українській ідеології смертельного удару. Грушевський назвав цей великий переворот в українській політичній думці “очищенням огнем” і в кількох програмових статтях, написаних у лютому-березні 1918 р., він дійшов такого висновку:

“Розстріл, зайняття і знищення Києва большевиками були вершком, кульмінаційним пунктом, збірною точкою, в котрій зосередився сей великий, просто необчислимий в своїх наслідках перелом в історії України, вчинений большевицьким находом... Всі наші утрати, які б вони не були болючі й ненагородимі, ми запишемо на рахунок відбудови державного життя нашого народу... Всі привичні погляди, утерті формули, традицією передані ідеї, всі плани, уложені в інших обставинах, все мусить бути відложене або, краще сказати, до грунту переоцінене, розібране, наскільки воно відповідає сьому черговому завданню, поставленому перед нами історією... Перше, що я вважаю пережитим і віджитим, таким, “що згоріло в моїм кабінеті”^[59], се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць, і кінцем, як то часто буває, справді присвоєна собі значною частиною українського громадянства”^[60].

Пристрасні слова Грушевського кидають світло на ту велику зміну, що сталася в українській політичній думці під впливом досвіду 1917 р.

Самостійна Українська Народна Республіка, проголошена Четвертим Універсалом, не втрималася. Але самостійницька ідея, утверджена збройною боротьбою, що тривала до 1921 р., а також безупинними зусиллями та жертвами наступних десятиліть, стала спільним надбанням усіх українських патріотів, без різниці політичних переконань: не тільки демократів, що видавали себе за спадкоємців традицій Центральної Ради, але й прихильників консервативно-монархістського та “інтегрально-націоналістичного” таборів^[61]. Сказане стосується у принципі й українських комуністів. Блискучий публіцист і член першого українського радянського уряду Василь Шахрай (помер у 1919 р.) писав під час громадянської війни: “Тенденція українського руху - самостійна Україна”^[62]. Шахрай хотів, щоб Україна досягла статусу рівноправного партнера у союзі незалежних соціалістичних держав. У ході революції ліві крила українських соціал-демократів та есерів перейшли на радянську платформу і злилися з більшовиками, зберігаючи водночас свої національні переконання^[63]. “Націонал-комуністичний” фермент був дуже сильним в Українській РСР у 1920-ті роки, і хоча він зазнав суворих репресій у сталінські часи, недавні свідчення вказують, що ця тенденція має успіх ще й сьогодні^[64].

Люди з покоління, що зробило великий крок від федералістичної до самостійницької програми, сприйняли новий ідеал з пристрастю неофітів. Вони відкинули своє дореволюційне федералістичне минуле, вважаючи його тепер символом національної незрілості й ганебної слабкості. Антифедералістична реакція міжвоєнної доби добре зрозуміла з психологічного погляду, але для українського суспільства вона означала й часткову втрату цінної інтелектуальної спадщини Дореволюційні українські політичні мислителі й публіцисти витворили багато плідних ідей; деякі з цих ідей зі зміною обставин застаріли, тоді як інші зберегли чинність. Сила старої федералістичної концепції полягала у широті її погляду. Вона ставила українське питання у широкий міжнародний контекст, органічно пов’язуючи завдання національного визволення зі справою політичної лібералізації та суспільного поступу всієї Східної Європи На відміну від цього виняткове й майже одержиме зосередження на досягненні самостійності збільшило войовничість національного руху, але звузило його інтелектуальну проникливість і притупило моральну чутливість. Уже у 1890-ті роки демократичний мислитель Драгоманов був стурбований першими виявами ксенофобного українського націоналізму і підніс свій голос перестороги перед небезпеками шовінізму і національної винятковості^[65].

У сучасних міжнародних відносинах помітні дві паралельні тенденції: з одного боку, тривають змагання до визволення раніше поневолених народів та рух до утворення нових національних держав, з другого - діє тенденція до політичного, економічного та культурного зближення всіх держав і народів, до виникнення нових форм міжнародної співпраці. Під цим оглядом дві течії української політичної думки - федералізм і самостійництво - вже не заперечують одна одну, а радше взаємно доповнюють. Але їх синтез все ще належить до майбутнього.

На закінчення варто навести уривок із праці визначного історика української революції Василя Кучабського (1895-1945), який ще молодим офіцером відіграв активну роль у боротьбі за Київ у січні 1918 р.:

“Національна самосвідомість та стихійний гін до свободи народу, що на своїй етнічній території між Карпатами й Доном нараховує біля тридцяти мільйонів душ, - свідомість і гін, не тільки пробуджені невтомною національно-виховною працею, але й освячені кров’ю, пролитою в сотнях боїв, - уже не зникнуть з поверхні світу. Тяжке лихоліття, що від нього страждає цей народ, може його ще політично спаралізувати на десятиліття. Але вільно передбачати наступне: коли з великих страждань цієї нації зродиться нова провідна верства, яка сполучатиме хоробрість з мудрістю, що її вимагає надзвичайно складне міжнародне становище країни, - тоді настане час, коли в Східній Європі українська справа стане основною справою майбутнього”^[66].

Ці слова були написані в 1929 р., але ми можемо підписатися під ними ще й сьогодні, через більш ніж півстоліття після того, як Четвертий Універсал проголосив суверенність української нації та незалежність Української Народної Республіки.

ФРАНЦУЗЬКА І СОВЄТСЬКА РЕВОЛЮЦІЇ{7} (ПОРІВНЯННЯ)

I

Аруґментація Вашого останнього листа в основному побудована на аналогії між французькою та большевицькою революціями. Ніхто, мовляв, не може похваляти страхіть якобінської диктатури; проте саме з цього народився лібералізм 19 ст. Подібно за большевизмом послідує “розквіт цілком нової форми демократії, яка з неминучістю розквітне після огидної “диктатури пролетаріяту”. Іншими словами, в обох згаданих випадках революція, не зважаючи на свої неприємні безпосередні аспекти, виявляється як необхідна ланка в ланцюзі поступу, як “акушерка історії” (це, здається, слова Маркса), як та сила, що промощує шлях до нової, вищої форми цивілізації. Очевидно такій засадничо прогресивній силі треба багато прощати...

Не можу погодитися з Вашою інтерпретацією Французької революції, якобінства та з Вашою головною тезою про зв’язок між якобінцями та пізнішим лібералізмом 19 ст.

Лібералізм не був продовженням якобінства, але радше його радикальною антитезою. Европейський, зокрема французький, лібералізм виріс у різкій, свідомій, послідовній боротьбі з якобінськими традиціями. Загально відомо, що практична політика французьких лібералів першої половини 19 ст. (епохи Реставрації та Липневої монархії) була в великій мірі обумовлена бажанням не випустити примару Робесп’єра на світло денне. Не буде перебільшенням сказати, що для лібералів якобінізм був не менше ненависний, ніж абсолютизм і аристократизм старого режиму.

Можете на це відповісти, що без уваги на те, якою була “свідомість” лібералів, їхнє “буття” було б не до подумання без революції й якобінців.

Воно дійсно так, але й не зовсім так. Очевидно, що таке велетенське явище, як революція, включно з її якобінської фазою, впливало на й обумовлювало собою ввесь дальший історичний розвиток, -отже й лібералізм 19 ст. Але з рівним правом можна б, напр., твердити, що без Гітлера не було б Аденауера й Шумахера. Чейже йдеться не про зовнішню причинову пов’язаність, - таку нитку можна не раз відшукати без труду поміж найбільш протиставними явищами, -але про внутрішню спорідненість двох історичних феноменів. Чи Вам удасться установити таку спорідненість між якобінством і лібералізмом, я дуже сумніваюся. Дозволю собі тут покликатися на авторитет Драгоманова, що його можна сміливо вважати за речника дозрілої, послідовно розгорненої ліберальної ідеології. “Якщо підо словом революція розуміти головно певний вияв енергії для повалення даного ладу й для установлення іншого, тоді якобінізм буде, очевидно, суто революційним. Але якщо даватимемо ім’я революційного руху тільки рухові прогресивному, що заводить дійсно новий по формі й ідеям лад, то з усіх політичних течій своєї доби якобінство визнаємо за найменше революційне, оскільки воно заводило порядок по суті своїй найменше відмінний від системи бюрократичної централізації й диктатури, що існувала у старому королівстві. З цього погляду не тільки республіканський федералізм [Драгоманов має тут, звісно, на думці жирондистів], але й конституційно-монархічний лібералізм був явищем далеко більше революційним, ніж якобінство”.

Аналогія між якобінством і большевизмом дійсно існує, але не там, де Ви її шукаєте, не в цій ролі запліднювача лібералізму (минулого чи майбутнього), яку Ви зовсім безпідставно приписуєте цим двом рухам. В повищій цитаті Драгоманов говорить про зв’язок між якобінською диктатурою та абсолютизмом Рішеліє та Людовика XIV. Ця думка не належить самому Драгоманову. Він зачерпнув її з писань французьких ліберальних мислителів першої половини 19 ст., зокрема з клясичної книги Токвіля “Старий режим і революція”. У цій книзі Токвіль блискуче провів думну, що довговікове життя під курателею деспотичної монархії вбило, або принайменше сильно ослабило, у французькому народі здібність до самоуправи. Одним з прикладів цього може служити яскравий утопізм і “ідеологізм” французької культурної еліти другої половини 18 ст., - результат повної недостачі практичного політичного досвіду, - що виразно контрастує з реалізмом та емпіризмом аналогічних кляс англійського суспільства того часу. Коли революційна Франція зустрілася з труднощами й ускладненнями, неминучими в усякого нового режиму, не стало політичної культури (яка, як відомо, зовсім не тотожна з інтелектуальною просвіченістю) та громадянської дисципліни, і Франція покотилася по лінії найменшого спротиву: рецидиви традиційних деспотичних метод, очевидно під новою ідеологічною наліпкою.

Оригінальне досягнення Драгоманова полягало на перенесенні цієї концепції на російські відносини. Він з великим непокоєм спостерігав “якобінські тенденції”, вже виразно помітні в російському революційному русі його часу. Він добачував у цьому “неминучий вплив, що його на революційне середовище мають традиції тієї держави, в якому воно сформувалося”. Ось джерело його побоювань: “Ще ніде централізована влада, з армією й бюрократією, що без неї вона немислима, не підняла сама на себе руку. Всі переміни, що їх у цьому відношенні показує історія, включно з історією революцій, зводяться до того, що збережена або новостворена машина централізованої влади переходить з одних рук до одних, напр., з рук короля в руки якогось комітету, потім в руки диктатора тощо. [Підкреслення мої]. А в Росії централізація, хоч би й революційна, тим небезпечніша для справи свободи, що в цій країні, з її нерозвинутою масою, можна побоюватися скорше всього наскрізь реакційної диктатури, навіть після тимчасового успіху прогресивної революції”. (Всі повищі цитати із статті Драгоманова, “Народная Воля о централизации революционной борьбы в России”.) Аналогія між якобінізмом та большевизмом полягає в тому, що в обох випадках революція перемогла в країні, що в ній населення, дякуючи довговіковому житті під курателею абсолютної монархії, затратило було здібність до самоуправи, до дисциплінованої свободи. Робесп’єр та Бонапарт стояли в такому ж відношенні до Рішеліє й Людовика XIV, як Ленін і Сталін до Грозного, Петра I й Аракчеєва. Звідси в обох випадках рецидиви традиційних абсолютистських форм правління.

Апологети якобінства звичайно виправдують його тим, що його “круті” методи, його “крайності” були необхідні для захисту здобутків революції від зовнішньої інтервенції та внутрішньої контрреволюції. Я радше схиляюся до погляду, поширеного в серіозній історичній літературі, що закордонні та домашні небезпеки використовувалися якобінцями як претекст для ліквідації громадянських свобід і установлення безконтрольної диктатури. (Хто хоче вдарити собаку, кия завжди знайде.) Що ж до “гидри контрреволюції”, то вона дуже часто була спровокована агресивністю та гіркою самоволею самих якобінців. Не маю змоги входити в деталі історичної аналізи, але ясно, що коли б не насильницька політика Конвенту, то селянам (не феодалам!) Вандеї не було б чого повставати “за Мадонну й короля”.

Зате в одному відношенні мушу якобінців перед Вами взяти в оборону. Ви вважаєте їхній режим за “неестетичний” і думаєте, що хіба тільки з “естетичних” мотивів можна не визнати заслуг такого Робесп’єра, який робив роботу хоч історично необхідну, але зате сполучену з “порохом і несподіваними завалами”. Це непорозуміння. Проти божевілля 1793 р. промовляють, - сьогодні, в історичній перспективі, не менше як для сучасників-самовидців, - раціональні та морально-етичні арґумента; зате всі естетичні мотиви за Робесп’єра, за якобінців. Це не іронія, але суща психологічна істина. Революція, зокрема у своїй найбільш драматичній, якобінській фазі, була величавим видовищем, що захоплювало своїми естетичними якостями. Ясно, що Робесп’єр куди цікавіший герой для кіносценарія, ніж напр. згаданий Вами прозаїчний Ґладстон. (З цієї ж причини большевизм здобув собі таку популярність серед різних літературних снобів Заходу.)

Повертаюся до лібералів 19 ст. Нема підстав їх уважати спадкоємцями якобінства, бо чейже в них був свій власний автентичний родовід. Один із традиційних елементів, - традицію “середньовічного лібералізму”, що існувала в деяких європейських країнах, - Ви називаєте самі. Як другий, не менше важний елемент, треба б згадати про вплив протестантизму, цього найбільшого борця за індивідуалістичну духовість. Органічний ріст лібералізму можна спостерігати, ще задовго до Французької революції, в Англії, Шотляндії, Голяндії, Швайцарії, Швеції. Клясичними документами ліберальної думки 18 ст. є американська Деклярація Незалежности та конституція У світлі цих фактів дивною мусить здаватися думка, що без якобінської гільйотини не було б лібералізму 19 ст.

У самій Французькій революції мусимо ясно відрізняти між її ліберальною та анти-ліберальною, якобінською фазою. Не вільно забувати, що тривалі здобутки революції, які дійсно запліднили європейську цивілізацію 19 ст., - “Деклярація прав людини і громадянина”, ліквідація феодальних пережитків і королівського абсолютизму, спроба заведення конституційної форми правління у Франції, -всі припадають на перед-якобінську фазу революції, на ту, що її героями були не Робесп’єр і Сен-Жюст, але Мірабо і Ляфаєт. Якобінці ж ліквідували здобутки революції, принайменше якщо йдеться про ділянку конституційних вольностей. Великою трагедією Франції було те, що вона не зуміла втриматися на тій висоті, що до неї вона піднялася в 1789-91 рр. - і за це Франція розплачується по сьогоднішній день.

Ще слово про Руссо. Для мене загадка, яким чином Ви його прирахували до духових батьків лібералізму. Це непорозуміння, що базується хіба на незнанні справи. Між творцями ліберальної доктрини можна назвати Льокка, Монтескіє, Адама Сміта, Канта (в його політичних писаннях); лісту цю можна б ще значно видовжити, - але ні в якому разі нема в ній місця для Руссо. Руссо, - з його характеристичною теорією про всемогутність “колективної волі” (вольонте женераль), що її він відрізняв і протиставляв емпіричній волі більшости, - можна з більшим правом уважати за ідеологічного предтечу модерних тоталітарних рухів, що їм чейже всім спільна проповідь абсолютизму збірноти над одиницею. Для лібералізму притаманна тенденція якраз протилежна до тієї, що її заступав Руссо, тенденція до обмеження колективної волі, по-перше, через забезпечення індивідуальних вольностей, недоторкальних для колективу, по-друге, через децентралізацію політичної влади, чи то шляхом поділу функціонального (взаємна незалежність законодатної, виконавчої та суддейської галузі управління), чи то поділу територіяльного (федералізм). Зв’язок між Руссо і Робесп’єром, що на нього вказуєте, очевидно зовсім реальний, - але вони оба стоять рішуче потойбіч усякого лібералізму.

II

Відомий американський історик, професор Гарвардського університету, Крейн Бринтон у книжці п. з. “Анатомія революції” (Crane Brinton, The Anatomy of Revolution) намагається накреслити схему закономірного розвитку революцій. На прикладі чотирьох революцій, - англійської (пуританської), американської, французької та російської (більшовицької), - він хоче довести, що всі вони перейшли через ті самі етапи підйому й занепаду. Кожна революція уявляє собою своєрідний цикл: вона починається “кризою старого режиму”, поступово переходить від “поміркованої” до “радикальної фази”, знаходить своє завершення в “царстві терору й чесноти” та накінець хилиться до “термідору”, що в ньому суспільство вертається знову до нормальних відносин та стабільности.

Основна теза Бринтона про те, що всі названі революції відзначалися однаковою динамікою розвитку, насуває поважні сумніви. По своїй науковій спеціяльності, Бринтон - дослідник французької революції і це знайшло своє відбиття в його обговорюваній праці Його “модель”, безперечно, побудований на французькому досвіді Не диво, що французька революція є єдиною, де Бринтонова теоретична схема покривається з емпіричними фактами. Зате, якщо йдеться про інші революції, раз-у-раз помічаємо розходження між теорією та дійсністю. Щоб закрити ті щілини, Бринтон примушений вдаватися до всяких сумнівних прийомів: він замовчує невигідні факти, або насильно підтягує їх до накинених норм. Дим не хочемо сказати, що взагалі нема паралель між чотирьома згаданими революціями. Але головна методологічна помилка Бринтона в тому, що він, виключно зосередившись на питанні про подібності, зовсім занедбав не менш суттєве питання про розбіжності між чотирьома революціями. Цим він замкнув собі дорогу до пізнання неповторної історичної індивідуальности даних явищ. Заслугою Бринтона залишається, що він взагалі підняв справу порівняльного дослідження революцій. В цій статті і ми, подібно як Бринтон, користуватимемось порівняльною методою, тільки з іншим спрямуванням. Замість того, щоб шляхом узагальнень намагатись устійнити закономірності, що спільні всім революціям, поставимо питання про історичну специфіку російської революції у контрасті до попередніх, особливо французької.

Тільки коротко зупинимось на англійській пуританській революції середини 17 ст. та на американській революції другої половини 18 ст. Якщо йдеться про останню, то вона була боротьбою за національну самостійність північно-американських колоній. Така, вживаючи Бринтонової термінології, “націоналістично-територіяльна” революція взагалі не належить до явищ того самого порядку, що “внутрішні” революції Щодо англійської пуританської революції, вона не привела до таких глибоких соціяльних зрушень, як французька революція, не згадуючи навіть про російський більшовизм. Конституційна та правова тяглість англійської історії не була перервана, ані - у противенстві до Франції - англійська політична думка не зазнала тривалого роздвоєння.

Значно важніший розгляд відношень між французькою і російською революціями. Зразу ж треба підкреслити окреме питання про свідоме наподіблювання. Як відомо, Ленін і його послідовники часто покликувалися на французький прецедент і ставили собі якобінців як приклад до наслідування. Але власне в тому виявляється велетенська різниця між обома революціями. Те, що в першій було спонтанне та стихійне, у другій було намірене згори. Особливо ясно видно це на явищі революційного терору. Більшовики відкликувалися до якобінського терору, щоб цим оправдувати та легітимувати свій власний тероризм. Але ж бо якобінський терор виникнув непередбачено, як результат трагічних обставин, що серед них революційна Франція опинилася в 1793-94 рр. Можна бачити в цьому вибух колективної гістерії. Фаза терору, що тривала менше двох років, залишилася в історії французької революції кошмарним, але скороминучим, епізодом. Зовсім інше діло з більшовицьким терором, що його Ленін враховував у своїх політичних плянах ще на довгі роки перед жовтневим переворотом. Своєю довготривалістю, майже механічною систематизованістю, багатомільйоновою кількістю жертв та свідомим використовуванням його як засобу соціяльної перебудови та економічної політики - більшовицький терор творить, не зважаючи на поверховні аналогії, явище зовсім іншого історичного виміру, ніж терор якобінський. Сам Бринтон примушений признати, що доба єжовщини не має паралелі в історії французької революції.

Три засадничі різниці між французькою та російською революцією бачимо в наступних пунктах: роля партії; національне питання; взаємини між політичним і соціяльно-економічним аспектами революції.

1). Королівська Франція 18 ст. знала незадоволення різних шарів суспільства та інтелектуальний фермент, викликаний “Просвіченням”, але вона зовсім не знала підпільного революційного руху. Якобінська партія в 1789 р., в момент вибуху революції, ще взагалі не існувала; вона сформувалася в ходу самої революції. Більша, в порівнянні з якобінством, внутрішня стабільність та відпорність більшовизму пояснюється, мабуть, тим, що більшовицька організація вступала в революцію вже як скристалізована політична сила. А втім було б помилкою зачинати історію більшовизму тільки 1903 роком, себто моментом розламу в російській соціял-демократії. Більшовизм спирався на майже столітній досвід російського революційного підпілля. Першим великим історичним досягненням Леніна, що творило передумову всіх його дальших успіхів, було синтезування імпортованої марксистської ідеології з організаційними принципами, методами дії та революційним етосом, які в Росії були традиційні від днів Пестеля, Бакуніна, “Народної Волі”.

2). Однаково якобінці, як і більшовики були великими централізаторами. Але в обох випадках централізаційні заходи зударилися з зовсім іншими обставинами. Французька революція відбувалася в країні, що вже була національно уніфікованою завдяки багатовіковим зусиллям королів. Новий режим міг без великого труду знищити залишки провінційної та племінної самобутности, які доживали віку у Франції другої половини 18 ст. Зате царська Росія була багатонаціональною імперією, що її поневолені народи не втратили почуття своєї політичної та культурної окремішности. Падіння царизму надало велетенського розмаху рухові до національного відродження неросійських народів. Таким чином більшовицький переворот поставив віч-на-віч дві революційні течії з протилежними спрямуваннями: централістичну російську більшовицьку революцію та націонал-демократичні революції окраїнних народів кол. імперії. Геній Леніна виявився в тому, що він збагнув, що відосередні сили неросійських національностей не можуть бути зламані прямою лобовою атакою та що тут, поруч із засобами насильства, потрібна теж гнучка політична стратегія. Ішлося про те, щоб відповідними концесіями в області адміністративного устрою, культури тощо, зневтралізувати та обезброїти сепаратизм національностей, одночасно зберігаючи за Москвою те, що найсуттєвіше: єдність політичної контролі. Так народився “совєтський федералізм”, що уявляє собою дивовижний та внутрішньо суперечний компроміс доосередніх та відосередніх сил, при перевазі перших.

3). В марксистській термінології французьку революцію прийнято називати “буржуазною”, а російську “соціялістичною”. Це насовує думку про те, що обі революції, мовляв, уявляють собою паралельні явища на двох різних щаблях розвитку людства: перша визначає перехід від феодалізму до капіталізму, а друга від капіталізму до соціялізму. В дійсності ця паралеля надзвичайно сумнівна. Буржуазно-капіталістичні відносини ступнево та органічно наростали в усій Західній Европі ще з кінця Середньовіччя, а у другій половині 18 ст. вони вже виразно досягли переваги над елементами, що належали до попередньої, феодальної формації. Аббат Сієс, ідеолог буржуазії, міг з повним правом сказати напередодні революції, що “Третій Стан є усім”, бо він заключає в собі цілу націю, крім купки привілейованих паразитів. Було б велетенською помилкою думати, що французька революція мусіла творити, чи насаджувати, якийсь новий суспільний лад. Французька революція тільки змела пережитки феодалізму та приспособила політичну “надбудову” до соціяльної “бази”. Зовсім іншу картину показує російська більшовицька революція. Ніяких елементів соціялізму в господарсько-суспільному побуті дореволюційної Росії не існувало; що відрізняло російську економіку від західньо-европейської, це хіба її відносна відсталість. Жовтневий переворот не означав перемоги “соціялізму” над “капіталізмом”. Де було збройне захоплення влади більшовицькою партією. Справжня “соціялістична революція” прийшла щойно десять років пізніше, із сталінською індустріялізацією, колективізацією, п’ятирічками. Це вже дійсно був соціяльний перелім у масштабах майже небувалих у світовій історії. Але що найрізкіше характеризує оте соціялістичне перетворення СССР, це факт, що це була “революція згори”. Соціялізація відбувалася насильством, натиском, терором державної машини, що нею керувала партія. Якщо хотіти оперувати поняттями “бази” й “надбудови”, то доведеться сказати, що не суспільно-господарські відносини були фундаментом, що на ньому піднялася нова політична система; навпаки, “базою” совєтського устрою була політична диктатура комуністичної партії й щойно на цій підвалині згодом виросла соціяльно-економічна “надбудова”.

На основі всіх тих міркувань можна дійти до деяких тверджень щодо сутности совєтської системи та перспектив її дальшого розвитку. Західні обсерватори від багатьох років постійно плекали надію, що скоріше чи пізніше мусить наступити демократизація більшовизму. В цьому дусі раз-у-раз інтерпретували найскромніші симптоми “відлиги” в СССР. Мабуть чи не головним джерелом цих упертих ілюзій, що повсякчасно заперечувалися реальними фактами, були фальшиві аналогії з французькою революцією. Якщо ця остання від крайностей якобінської та бонапартистської диктатури накінець повернулася на шляхи лібералізму, то чи і в розвитку російської революції не мусить, мовляв, прийти момент повороту до нормалітету? Під “нормалітетом” розуміли тут демократичний конституціоналізм західнього типу. (Така думка ясно висловлена у книзі Бринтона, але вона взагалі, у свідомій чи підсвідомій формі, надзвичайно поширена серед західніх політиків, публіцистів і дослідників). Але, якщо правильною була наша аналіза, доведеться зробити зовсім інші заключення. В історії французької революції якобінська диктатура, подібно як згодом мілітаризм Наполеона, не були “необхідними” фазами. Вони зумовлялися цілим рядом обставин і промахів (що їх не маємо змоги розглядати на цьому місці), але вони не випливали з самої сутности революції, яка своїм засадничим спрямуванням була ліберальна. Адекватним політичним відповідником перемоги буржуазії й селянства над феодалізмом та абсолютизмом була б конституційна монархія (як в Англії), або демократична республіка (як у ЗДА). Трагедією Франції було, що вона не могла в тому часі досягти цієї “природної” розв’язки. Все таки в загальному розвитку французької революції якобінська диктатура, - зі своїм тероризмом, урядовим культом “Найвищої Істоти” та іншими потворностями, - залишилася трагічним епізодом, коротким відхиленням від основної історичної лінії. Зовсім інше діло з російською більшовицькою революцією, що в ній диктатура партії була передумовою та основою всього. Очевидно, багато дечого змінилося продовж чотирьох з гаком десятиліть існування радянської системи. Різко відрізняються один від одного чотири періоди: воєнного комунізму, НЕП’у, сталінський і післясталінський. Можна сподіватися, що не один тактичний маневр, не одна організаційна перебудова прийде теж у майбутньому. Цього ніхто не може передбачити. Але одну річ можна сказати з упевненістю: поки совєтська система залишиться собою, вона ніколи не відмовиться від принципу монопартійної диктатури, що від нього залежить її існування. Іншими словами: в еволюції більшовизму може бути місце на “відлиги”, але не на автентичну демократизацію, яка порушувала б монополь влади комуністичної партії та яка відродила б у країні політичний, соціологічний та ідеологічний плюралізм, що творить суть справжньої демократії Можна ще зробити наступну прогнозу: коли б під непередбаченими зовнішніми або внутрішніми ударами заламалася політична диктатура комуністичної партії, то за цим неминуче послідував би теж розвал совєтської суспільно-господарської системи. Буржуазно-капіталістичне громадянство не потребувало якобінської чи бонапартистської диктатури, яка для нього на довшу мету була зайва і шкідлива. Зате “соціялізм”, що його бачимо на землях сучасного Совєтського Союзу, конче вимагає залізного обруча диктатури.

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ З ПЕРСПЕКТИВИ СОРОКЛІТТЯ{8}

Історія української революції, чи пак українських визвольних змагань 1917-20 років, має далеко не лиш академічний інтерес. Це дуже важливий комплекс у сучасній українській національній свідомості та політичній думці Недаремно більшовики так пильно дбають про те, щоб під’яремному громадянству та світовій науковій опінії накинути свою зфальшовану версію тих подій. Це накладає на українців у вільному світі обов’язок боротися за історичну правду, проти всіх ворожих перекручень.

Передусім треба зупинитися на стані дослідження історії визвольних змагань. Наявна література дуже об’ємиста. Поруч із збірками документальних матеріялів і численними мемуарами, зустрічаємо тут чимало монографічних студій. Дослідник не може при цьому поминути й праць неукраїнських авторів. Для прикладу назвім дві недавно видані монографії, одна з-під пера польського, а одна німецького історика, що заслуговують на увагу українського фахового читача, хоч на них нам не доводилося зустрічати рецензій в українській еміґраційній пресі: Henryk Jabłoński, “Polska autonomia narodowa na Ukrainie 1917-1918” (Варшава, 1948); Hans Beyer, “Die Mittelmächte und die Ukraine” (Мюнхен, 1956). Не потрібно робити реклями книзі Решетаря “The Ukrainian Revolution 1917-20” (Princeton University Press, 1952) - яка не тільки виконує велику інформаційну роботу в наукових колах Заходу, але й для нас самих є сьогодні єдиним стислим та на доброму науковому рівні витриманим оглядом - підручником нашої історії 1917-1920 років^[67].

Але в існуючій історіографії української революції відчувається недостача праць синтетичного та узагальнюючого характеру. Загальновідомі книги Павла Христюка та Дмитра Дорошенка, не зважаючи на те, що вони залишаються незамінними довідниками, це скоріше “літописи”, ніж “історії” у повному значенні слова. (Це розрізнення між літописом і історією походить від італійського філософа Бенедетто Кроче). Серед літератури про визвольні змагання виняткове місце посідає, на нашу думку, книга Василя Кучабського “Західна Україна в боротьбі з Польщею та більшовизмом”^[68]. Ця річ була видана по-німецьки й тому залишилася недостатньо відома серед українських читачів. Але серед множества публікацій, присвячених цій добі, твір Кучабського, мабуть, єдиний, що підіймається до рівня історіографії великого стилю.

Від часу визвольних змагань минає сорок років. Таким чином маємо сьогодні в нашому збірному житті людей трьох поколінь. Найстарше покоління - це учасники та співтворці нашої державности 1917-20 років; середнє покоління - це ті, що дозріли в міжвоєнну добу (1920-39); врешті, наймолодше покоління - це ті, що стали грати активну ролю під час і після другої світової війни. У кожного з цих трьох поколінь своєрідна перспектива у відношенні до української революції. Для учасників визвольних змагань ці роки назавжди залишилися найсвітлішим та найбільш піднесеним періодом їхнього життя. Із спогадів про нього черпали вони внутрішню силу, яка допомагала їм зберегти стійкість і рівновагу в пізніших сумних часах. З другого боку, в цих людей, за винятком інтелектуально найбільш розвинутих одиниць, часто помічаємо брак “відстані” до подій революції; їм тяжко піднятися понад суперечки, що давно належать до минулого. Не раз маєш враження, що ці ветерани “нічого не забули і нічого не навчилися”. На особливу увагу заслуговує середнє, міжвоєнне покоління. Це ті, що виростали в тіні визвольних змагань. Для них, що так болюче несли на собі результати поразки, пекучою проблемою була справа причин падіння нашої державности. Молодеча недосвідченість та природний психологічний конфлікт поколінь наводили на думку, що цієї причини треба шукати в помилках “батьків”. Такі настрої не були чужі і осередньо-східній Україні (Див. іронічне зображення типу просвітянсько-культурницького діяча старшого покоління в п’єсах Миколи Куліша, наприклад, персонажі “дядька Тараса з Києва” та “учителя малювання й чистописання, Івана Степановича Ступай-Ступаненка”). Але з особливою силою вибухнули ці настрої на західньоукраїнських землях у двадцятих і тридцятих роках. Тут до цього примішувалася партійна пропаґанда та свідоме намагання певних кіл здобути політичний капітал шляхом виявлення їхньої здогадної “вищости” над поколінням визвольних змагань. Але оскільки революція 1917-20 років є вихідною точкою всього модерного українства, таке безоглядне осуджування людей і ідей того періоду було підрубуванням гілки, що на ній ми всі сидимо. Сьогодні така постава, на щастя, у великій мірі вже належить до минулого. Колишні “молоді” передвоєнного часу стали дозрілими громадянами середнього віку. Політичні аварії, що їх вони самі зазнали, навчили декого з них бути обачнішими в осудах над іншими. На місце вчорашнього “бессервіссерства” приходить бажання об’єктивно пізнати історію української революції. Це бажання помітне також у нашого наймолодшого покоління, що вже далеко стоїть від колишніх суперечок^[69].

Центральною проблемою, що до неї тепер звертаємося, є справа взаємовідносин трьох державних формацій української революції: УНР, Гетьманщини та УРСР. Це історичний факт, що українські політичні енергії періоду визвольних змагань не влилися в одне спільне державницьке річище. Не говорячи про регіональні державні організми Галичини та Кубанщини, на основних землях Наддніпрянщини наступив політичний триподіл, що оформився у три названі державні структури. Для людей, що самі були учасниками тих подій, перебуваючи в лавах цього чи того табору, надзвичайно трудно тут спромогтися на об’єктивну поставу. Для них аж надто часто все зводиться до восхвалення “свого” та тотального заперечення “ворожого” режиму. Звідси, наприклад, жахлива безплідність “дискусій” між старими уенерівцями та старими гетьманцями. “Гетьманщина - видумка московських поміщиків, щоб повернути свої маєтки в Україні”; “гетьман збудував могутню українську державу, що її зруйнував безглуздий бунт соціялістів”. Такі й подібні горе-арґументи ми вже чули тисячу разів, але ясно, що в цій площині взагалі не можлива ніяка речева дискусія. Всупереч цій сектантській виключності, серед молодших дослідників і публіцистів щораз більше защеплюється думка, що й УНР і Гетьманщина - це фази чи аспекти в розвитку української державности, що жодного з них не годиться викидати з нашої історії^[70].

Але чи можна це саме сказати й про радянську Україну? Чи нам це подобається, чи ні, не можна заперечити факту, що в період визвольних змагань досить поважний відлам політично активних і національно свідомих українських сил прийняв т. зв. “радянську плятформу”. Це були партії боротьбістів, незалежників (лівих соціял-демократів), а також окремі одиниці з-поміж більшовиків. (В основному більшовицька партія мала неукраїнський характер.) Це не було явище тільки агентурного порядку, але ідейно-політична течія в українському громадянстві.

Те, що уродженцям західніх земель утруднює пізнання явища, що зветься “українським радянством”, це переношення галицьких критеріїв на відмінні наддніпрянські відносини. Справа в тому, що в Галичині в 1918-19 роках ми бачимо два різко відмежовані та один одному протиставлені національно-державні фронти: український проти польського. Зате в 1917-20 роках українсько-російське розмежування на Наддніпрянщині не було, в силу інших обставин, таке глибоке й радикальне, як українсько-польське в Галичині. Фактично всі три основні українські політичні табори перебували у зв’язку з своїми російськими ідеологічними партнерами. У випадку Центральної Ради це були кола російського Тимчасового уряду та “керенщини”, у випадку Гетьманщини - це російська контрреволюція та білогвардійщина, а в випадку наших крайньо лівих - це московські більшовики. Але хоч українські політичні табори й зазублювалися з російськими, рівночасно вони намагалися визволитися з-під цієї залежности та боролися за волю своєї країни й за інакшу, децентралістичну політичну організацію просторів кол. царської імперії. Це можна простежити й на конфлікті Центральної Ради з Тимчасовим урядом, на дуже подібному конфлікті уряду Скоропадського з Денікіним, а також на відношеннях між українцями радянської орієнтації та московським більшовицьким центром.

“Трьох синів рідних має сьогодні наша мати - спільна наша людська громада - Україна: хлібороба-гетьманця і неомонархіста, більш або менш соціялістичного інтеліґента-демократа й республіканця і пролетаря-большевика та інтернаціоналіста”. Ці слова, сказані Вячеславом Липинським в 1920 році^[71], можуть служити за дороговказ для історика тієї доби.

Розбиття українських політичних сил, неспроможність об’єднати їх на одній державницькій плятформі безперечно заважило у трагічний спосіб на долі наших визвольних змагань Але це розбиття було наслідком тодішньої загальної політичної недозрілости українського громадянства, і тому годі перекидати відповідальність за нього тільки на цю чи ту групу. Треба призвичаюватися до думки, що хиби й помилки української революції, без уваги на те, хто їх робив, ішли на рахунок усієї нації, бо всім, а не тільки однопартійцям, доводилося за них платити. Подібно й успіхи та досягнення - це наш спільний капітал. Тому, незалежно від будь-яких ідеологічних симпатій чи антипатій, треба визнати, що, наприклад, період Гетьманщини дав зразки упорядкованих відносин, адміністративного та культурного будівництва й активної зовнішньої політики. Знову ж за українськими комуністами заслуга, що серед дуже трудних умов російської військової окупації вони відстоювали ідею української державности та робили зусилля в напрямі українізації зрусифікованого пролетаріяту та міського населення Гідне уваги, що один з дуже цінних документів української політичної думки доби революції вийшов з-під пера комуніста. Це памфлет Василя Шахрая і Сергія Мазлаха “До хвилі” (1919) - блискучий акт обвинувачення проти шовіністичних тенденцій російських більшовиків та, зокрема, проти Леніна у відношенні до України Цей твір, до речі, майже невідомий нашому громадянству, не втратив ваги й актуальности ще й сьогодні^[72].

Але те, що ми всі аспекти української революції вважаємо за наш спільний національний досвід, зовсім не значить, що ми кладемо знак рівности між трьома державними формаціями тієї доби. Ряд об’єктивних критеріїв стверджує промовисто, що саме Українська Народна Республіка була в історії визвольних змагань явищем головним і центральним. Ось стислий огляд арґументів:

1. УНР органічно виростає з традиції національного руху на Наддніпрянщині в 19 та на початку 20 стол. Пряма лінія розвитку веде від Кирило-Методіївського Братства до Центральної Ради. Зате історичні генеалогії Гетьманщини та Радянської України проблематичні. Гетьманщина номінально нав’язувала до традицій козацької держави 17-18 стол. Але проти цього стоїть факт, що тяглість організації та ідеології українського консервативного табору не збереглася. Хіба тільки тут і там зустрічаємо окремі явища, - Куліш, Міхновський тощо, - які, проте, не укладаються у сполучені ланки одного ланцюга. Ще гірше з історичними коренями українського комунізму. Російський більшовизм був послідовним продовженням диктаторських нахилів, що здавна жили в російському революційному русі 19 стол. Зате традиції українського визвольного руху були демократичні в європейському значенні цього слова. На відміну від своїх московських колеґ, українські комуністи були не продовжниками, а відступниками супроти основних ідейних традицій свого суспільства.

2. Саме з УНР пов’язані головні державно-правні акти визвольних змагань - III і IV Універсали, а також Акт соборности. Цілком не ідеалізуючи цих документів, що в них подекуди відбилися слабості тодішньої української політичної думки, мусимо бачити в них “метрику народження” новітньої України Іншими словами, без УНР не було б ні Гетьманщини, ні УРСР.

3. Величезне морально-політичне значення у процесі національного відродження має збройна боротьба, навіть коли вона кінчається тимчасовою поразкою. Вона служить доказом, що нація готова для своєї свободи та незалежности на найвищу жертву. Отож це “хрищення крови” новітньої України відбулося під прапорами УНР. Як відомо, відносини між нашими військовими колами та політичними уенерівськими діячами не завжди були найкращі. (Жертвою цього конфлікту впав полк. Петро Болбочан і його відгомін можна знайти у спогадах полк. Євгена Коновальця.){9} Та проте за українською збройною боротьбою слушно закріпилося ймення “петлюрівщини”.

4. Арґумент зачерпнутий із ділянки “політичної геометрії”: УНР була середньою, центровою формацією між крайньо правими та крайньо лівими. Про те, щоб могли між собою знайти спільну мову гетьманці й комуністи, не доводиться говорити. Зате на центровій плятформі УНР було можливе відносно найширше об’єднання українських сил. Оскільки ж національна революція (де йдеться про створення нової держави, а не про здобуття влади у вже існуючій державі) вимагає такого об’єднання, - то звідси слідує перевага УНР над її суперницями. Іншими словами: хоч УНР фактично не спромоглася стати дійсно всенаціональною державною організацією (на відміну від ЗУНР, яка в боротьбі проти польського наїзника зуміла об’єднати все українське громадянство Галичини, від соціял-демократів до т. зв. “старорусинів”), але в неї завдатки на це були безумовно більші, ніж у Гетьманщини чи радянського режиму.

5. Останній і найважливіший арґумент: хоч УНР не встояла під ворожим натиском, але як-не-як вона якийсь час трималася на ногах власними силами. Зате крайньо праві та крайньо ліві опинялися зверху тільки тоді, коли їх виносив чужий багнет. Саме постання Гетьманщини та радянської України не віддзеркалювало перемоги консервативної чи комуністичної течії над своїми внутрішньоукраїнськими противниками. Це були скоріше компроміси між українською державною ідеєю та фактом чужої окупації, німецької в одному випадку, а російсько-більшовицької - у другому.

Чому Павло Скоропадський не зробив свого перевороту ще восени 1917 року при допомозі I Українського корпусу та т. зв. Вільного козацтва, що їх він тоді очолював, але чекав до тієї хвилини, поки німці окупували Україну й виступили проти Центральної Ради? Коли ставимо це питання, то не маємо наміру суґерувати, ніби Гетьманщина 1918 року - це чисто німецька вигадка. Так само далекі ми від того, щоб робити закид у “германофільстві” того періоду. Зовнішньополітична орієнтація на Центральні держави була для України в тодішній обстановці річчю природною. Можна навіть думати, чи не було кардинальною помилкою Центральної Ради, що вона аж так пізно підняла справу сепаратного миру з Німеччиною й Австро-Угорщиною. Проте доводиться ствердити простий і незаперечний факт, що за гетьманським режимом стояла не власна творча сила українського консерватизму, а випадкова міжнародна коньюнктура. Ще гірше стоїть справа з українським комунізмом. У самому постанні українського радянського табору вирішальну ролю грали, з одного боку, фантастично-утопійний образ світової політичної ситуації (переконання, що й в Европі от-от вибухне “пролетарська революція”), а з другого - своєрідна “малоросійська хитрість”. Мовляв: “Ленін каже, що він воює тільки проти України буржуазної, а Україну радянську, робітничо-селянську він визнає; отож поробімся всі комуністами, а тоді Москва не матиме причини, щоб українську радянську республіку гнітити”. Очевидно, в такій “хитрості” була колосальна доза наївности, а спроба (зрештою здебільша підсвідома) “обдурити москаля” оберталася в першу чергу на самообман. Клясичний зразок цього можна бачити у намаганнях боротьбістів й укапістів апелювати проти господарювання російських більшовиків на Україні до... III Інтернаціоналу. При монолітному характері комуністичного руху російському більшовицькому центрові в Москві було дуже легко в разі потреби оголосити українських комуністів за єретиків єдиноспасенної доктрини та за зрадників пролетарської справи; жадні запевнення наших “радянців” у їхній вірності комуністичній ідеї не допомагали, і вони, що чейже вже наперед зв’язали собі руки визнанням догматів комуністичного “корану”, не могли накінець, не зважаючи на всі свої пручання, не коритися перед ідеологічним авторитетом “червоної Мекки”.

Дальша частина наших висновків стосується делікатної проблеми, що її проте ніяк не можна обминути: помилки і слабості української революції. Така самокритика є невід’ємною частиною національного самопізнання. Тут насамперед потрібні деякі вступні пояснення. Розрізняємо між “помилками”, що випливають із фальшивих індивідуальних рішень, та “слабостями”, що кореняться в самій структурі даного суспільства. Ми кластимемо натиск якраз на органічні слабості українства 1917-20 років, які для історика куди важливіші, ніж окремі помилкові рішення. Якщо далі говоритимемо тільки про хиби УНР, то робимо це тому, що саме її вважаємо за центральне явище в історії української революції. Це, звісно, не значить, що інші тогочасні українські режими були вільні від дуже подібних, а то й ще більших хиб.

У 20-их і 30-их роках на західньоукраїнських землях був поширений певний тип “критики” визвольних змагань, який нічого не давав ані для історичного пізнання, ані для розвитку нашої політичної думки. Ось приклад такої горе-критики: “Чому Центральна Рада негайно не проголосила української самостійности?” Але сьогодні вже хіба ясно, що політична вартість голих “проголошувань”, поки не дозріли реальні передумови, дуже проблематична. Інший “арґумент” усе лихо бачить у тому, що діячі Центральної Ради були переважно соціялістами. Але уявім собі, що якимось чудом хтось вийняв би був із їхніх голів соціялістичні ідеї, а на їх місце поклав зовсім інші, наприклад, націоналістичні. Чи це гарантувало б перемогу української справи? Новіші досвіди навчили, що різні руїнницькі громадсько-політичні явища, - братовбивство, отаманія, панування кулачного права, - можливі під несоціялістичними прапорами^[73]. У політиці “як” часто не менше важливе, ніж “що”. Немає сумніву, майже неподільна гегемонія соціялізму в 1917 році віддзеркалювала політичну незрілість тодішнього українства. Але те, що тут основне, це власне факт недозрілости; соціялістична мода була тут наслідком і симптомом, а не причиною.

Деякі автори вже обговорювали питання про структурні слабості українства в період визвольних змагань. Наприклад, Ісаак Мазепа підкреслював денаціоналізацію міст, які творили острови чужих політичних та культурних впливів серед українського етнічного моря^[74]. Нижче хочемо зупинитися на деяких тогочасних слабих місцях української соціяльно-політичної структури, що досі не звернули на себе в належний спосіб уваги дослідників.

1. Надмірна молодість провідників, що серед них багато мали тільки по двадцять кілька років! Навіть релятивно старша група (покоління Петлюри й Винниченка) складалася з людей, що мали небагато понад тридцятку. Грушевський, завдяки своїй сивій бороді та силою контрасту до молодиків, що його оточували, робив у Центральній Раді враження старого “січового діда”. Але навіть цей “патріярх” мав ледве 51 рік (нар. 1866), отже, як на державного мужа, був у середньому віці. Це засилля молоді вносило в наші визвольні змагання ентузіязм та духа жертвенности, але разом із цим недосвідченість, студентський догматизм, перевагу темпераменту та сантиментів над розумною волею.

2. Молодечість українського руху. Цієї соціологічної молодечости не треба плутати з біологічною молодістю провідників. Яка була політична школа дореволюційного українства? (На думці маємо Наддніпрянщину; у Галичині, яка від двох поколінь жила в конституційних умовинах, справи виглядали дещо інакше). Ця школа була подвійна: поперше, культурно-просвітницька праця в леґальних чи півлеґальних формах; подруге, підпільна революційна гуртківщина, що була майже єдиним способом, як у царській Росії до голосу могла приходити “політика”. Зате українському рухові цілком бракувало досвіду в областях нормального (в європейському значенні слова) партійного життя, парляментарної та законодавчої практики, адміністрації, дипломатії, військовости й фінансів. Іншими словами, вся властива державна сфера збірного існування була українству чужа.

3. Брак сильної центральної партії. Під “центровістю” розуміємо твердий демократичний курс, без ухилів чи то в бік військової диктатури, чи радянських експериментів. Партії в політичному житті репрезентують вольовий чинник; їхня роля особливо велика в революційних обставинах. Якщо, як ми підкреслювали раніше, в Галичині під час визвольних змагань була здійснена широка всенаціональна коаліція, то цю заслугу можна в першу чергу записати на рахунок провідництва центрової Націонал-Демократичної партії. На Наддніпрянщині зародки партії того типу бачимо у т. зв. соціялістах-федералістах, подекуди, може, у хліборобах-демократах. Якщо ці зародки не розвинулися у повній силі, то причина напевно не лежала в тому, що для цього буцімто бракувало соціяльно-економічних передумовин. Але царський абсолютизм, що заганяв політичне життя в підпілля, гальмував зростання масової поміркованої демократичної партії, а зате посередньо сприяв розвиткові екстремістичних революційних груп. Недостача міцної центрової націонал-демократичної партії поставила у 1917 році в незручне і двозначне становище соціялістичні середовища. Об’єктивна ситуація вимагала від України не соціялістичного, а “дрібнобуржуазно”-демократичного курсу. Якщо соціялісти пробували вести реалістичну політику (як це, наприклад, робила більшість соціял-демократів), вони відхилялися від своїх програмових принципів; знову ж вірність цим прин-ципам провадила до доктринерських експериментів (в ролі “соціялізації землі”), які хаотизували країну.

Крім згаданих органічних слабостей української соціяльно-політичної структури, доводиться накінець ще вказати на деякі ідейні збочення тогочасного українства. Ці речі тяжко схарактеризувати кількома словами. Загально кажучи, маємо на думці дух народництва, революційної романтики та соціяльного утопізму. Під “народництвом” розуміємо характеристичне для тодішньої української інтеліґенції переконання, що критерієм для оцінки всіх громадських явищ повинні бути інтереси та прагнення народу, при чому під окресленням “народ” розуміли звичайно не, як на Заході, загал населення країни, але тільки найтемніші і найбідніші верстви; всьому, що підіймалося понад поле зору цього найменшого брата, народницький світогляд відмовляв рації існування, як панській видумці Це мужикопоклонство, - що нічого спільного не мало із розумінням демократії у культурних націй Заходу, - заважило, мабуть, і в нефортунному підборі назви держави: “народна республіка”.{10} У пізніших роках пробували на західніх мовах перекладати це, як “національна” або “демократична республіка”. Але це вже було корегування історії заднім порядком^[75].

Якщо мова про явище, що ми його назвали “революційною романтикою”, то маємо на увазі панівний у той час погляд на революцію не як на засіб для досягнення точно означених, реальних політичних цілей, але як на своєрідну самоціль. Розпутана динаміка революційної стихії веде, мовляв, неухильно до добра, до всебічного визволу людини, народу й людства. Хто хоче пізнати духовість захоплення революційною романтикою, знайде її талановите літературне відображення в Юрія Липи й Юрія Яновського. До речі, зовсім подібний “містицизм революції” згодом плекали теж, у трохи змінених формах, наші інтегральні націоналісти міжвоєнного покоління.

Щодо “соціяльного утопізму”, то суть його полягала не в змаганні до радикальної зміни існуючих у передреволюційній Україні соціяльних відносин. Непотрібно доводити очевидну істину, що дореволюційний соціяльно-економічний стан був гостро незадовільний. Питання в напрямі та характері пропонованих змін. Чи Україна, що тільки починала підійматися із двісталітнього політичного небуття та що в ній біля 70% населення було неграмотним, була покликана робити футуристичні експерименти, що на них не дозволяли собі й заможніші та більш освічені нації?

Ми назвали попередньо III і IV Універсали “метрикою народження” новітньої України, але рівночасно зазначили, що в них відбилися і певні недоліки української політичної думки доби революції. Наприклад, звертає увагу повне вилишення в них арґументів історично-правного характеру. III Універсал, що покликав до життя УНР, обґрунтовує це розвалом всеросійського Тимчасового уряду та небезпекою анархії в країні; IV Універсал, що проголосив повну суверенність УНР, обґрунтовує це напастю російських більшовиків на Україну (знаходячи при цьому слова, сповнені сили й гідности) та потребою заключити мир з Центральними державами. Це були чесні арґументи, які відповідали тодішнім реальним умовам і не були пропаґандою. Ця внутрішня чесність корисно відрізняє універсали Центральної Ради від усяких більшовицьких актів та проголошень, які, однаково під час революції, як і в пізніші часи, відзначалися лицемірною забріханістю та звичайно служили для маскувальних цілей. Однак не може не вражати “грубий емпіризм” - якщо вжити цього слова - арґументів, що їх знаходимо в III і IV Універсалах, та неуміння поставити справу відродження державности та відриву України від Росії на принциповий ґрунт та в широку історичну перспективу. З цього погляду було б цікаво порівняти наші універсали з аналогічними грамотами інших націй, наприклад, з американською Деклярацією незалежности 1776 року.

Надзвичайно цікавим ідеологічним документом того часу являється конституція УНР, ухвалена 29 квітня 1918. Як відомо, цього самого дня стався гетьманський переворот. І конституція УНР ніколи не ввійшла в життя. Це, до певної міри, було щастям, бо нема сумніву, що конституція 29 квітня не мала шансів витримати пробу життя; таким чином її творці врятувалися від компромітації. Конституція УНР не дбала про те, щоб установити стабільну та авторитетну виконавчу владу та незалежну владу судову. І суд і уряд підпорядковувалися всесильному парляментові. Наприклад, уряд не мав права розв’язувати парлямент та розписати нові вибори; зате парлямент (“Всенародні збори”) мав право оголошувати вотум недовір’я не тільки урядові в цілому, але й поодиноким міністрам. Тим знищувалася всяка внутрішня солідарність уряду, а поодинокі міністри прямо підпорядковувалися наказам партійних фракцій у парляменті. Разом з цим конституція установляла т. зв. пропорційну систему представництва в парляментських виборах - систему, яка у практиці сприяє партійному роздрібненню й через це робить законодавче тіло мало працездатним. Як курйоз можна додати, що конституція УНР не знала ні установи голови держави (президента), ні навіть голови уряду (прем’єра). Ким у цьому устрої мала здійснюватися єдність курсу практичної політики країни, залишається загадкою без відповіді. Конституція заявляла, що “УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування”, але цілком не дбала про розмежування компетенцій між органами самоврядування та центральною владою. Доводиться ствердити, що з погляду “конституційної архітектоніки” документ, що про нього тут говоримо, був твором непродуманим, незугарним і дилетантським. Його автори були, очевидно, людьми малої практичної та теоретичної підготовки у питаннях державного будівництва - природний результат умов, що в них розвивалося дореволюційне українство^[76].

Не треба недооцінювати сили українського національно-визвольного руху 19 та початку 20 стол. Царський абсолютизм, не зважаючи на всі зусилля, не зміг його знищити. Після 1905 року український рух набрав масового характеру і швидко проникав у щораз ширші шари суспільства. Проте перша світова війна прийшла для України на яких 20 літ завчасно. Раптове падіння царизму поставило Україну в 1917 році перед завданнями, що об’єктивно перевищували наші спроможності. Українство, що в Російській імперії даремне мріяло про навчання на рідній мові у народних школах, опинилося віч-на-віч перед проблемами будування держави. Тому, коли дивимося на ці речі з перспективи історії, не повинні нас дивувати помилки й заламання того часу. Не повинно нас теж дивувати, що інші нації, - наприклад, Польща, Чехія, Фінляндія, - здобули по першій світовій війні незалежність, а Україна ні. Не тільки проблема була в нашому випадку, - з уваги на особливості української географічної ситуації, - трудніша, але й наша власна внутрішня підготованість та політична дозрілість була нижча.

Чи ці ствердження не повинні викликати в нас національного “комплексу меншевартости”? Навпаки! Ми можемо бути горді з наших попередників, що не завагалися взяти на себе надлюдський тягар та що мужньо несли його серед найтрагічніших обставин. Люди не були об’єктивно підготовані до завдань, які на них упали, але вони росли у процесі самої роботи, вони вчилися, хоч би й ціною тяжких помилок. Вчилося й українське суспільство в цілому. Всі історичні свідчення стверджують, що, наприклад, настрої мас виглядали влітку 1919 року уже цілком інакше, ніж на переломі 1917-18 років. Закуштувавши більшовиків і денікінців, українське село навчилося цінити потребу власної національної влади. Подібну еволюцію бачимо й на верхах. Ось так на зміну наївному пацифізмові та антимілітаризмові 1917 року тепер прийшло зрозуміння ваги військової справи. Росло відчуття конечности ладу і правопорядку у країні, - боротьба з погромами, анархією, революційно-отаманською самоволею. УНР твердіше брала курс на “нормальну” демократію, очевидно, з пристосуванням до специфічних українських умов, та відмовлялася від раніших футуристичних експериментів в областях конституційної та економічної політики. Характеристична риса: коли конституція “першої УНР” (1917-18) не знала установи голови держави (президента), “друга УНР” (1919) фактично витворила цей пост в особі С. Петлюри, як “голови Директорії” та “головного отамана”.

Тому було б помилково говорити про поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України, вона створила Україну як модерну політичну націю. На цьому фундаменті з того часу розвивається все дальше українське життя.

ВКЛАД ГАЛИЧИНИ В УКРАЇНСЬКІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ{11}

Хочу порушити в цій статті одну дуже небезпечну проблему. Небезпечна вона тим, що всі справи, що стосуються взаємовідносин Східньої і Західньої України, обросли в нашому суспільстві силою-силенною різних забобонів, упереджень, образ і претенсій. Тому, може, було б більш “педагогічно” тих речей взагалі прилюдно не зачіпати, а коли вже про них говорити, то з максимальним почуттям міри й відповідальности.

У східняцько-західняцьких дебатах перша річ - це установлення критерія. На наш погляд, критерій може й мусить бути тільки всеукраїнський, державницький. Про оборону якогось галицького партикуляризму не може бути мови. Але, з другого боку, ми обстоюємо конечність ствердити об’єктивно галицький внесок до всеукраїнської скарбниці. В цьому відношенні багато з наших братів із східніх земель має дивний підхід: вони “всеукраїнськість” розуміють як нівечення, як погірдливе відмовлення вартости тому, що своїм трудом здвигнула Західня Україна.

Міркування Юрія Дивнича{12} про роки 1918-19 в Галичині не позбавлені цієї односторонности. Його принагідний поклін у бік “високоідейного галицького січового стрільця, ім’я якого записано золотими літерами в наш літопис” - це літературна фраза, яка ні до чого не зобов’язує, бож Дивнич заперечує цілковито те політичне й духовне підложжя, що галицького січового стрільця породило.

Переходимо до речевої аналізи зриву 1918-19 років. У чому ж всеукраїнське значення галицького зриву 1918-19 років? Насамперед у тому, що галицьке українство двигало саме одно цілий західній, протипольський фронт. Чи боротьба проти польської навали це частина всеукраїнської національної політики, чи приватний спорт галичан? Що зробив Київ для оборони Львова? Не докорятимемо Києву, бо він сам боровся тоді з велетенськими труднощами. Але належить шана й тим, що, не маючи підтримки з центру, власними силами не тільки захищали від кількакратно могутнішого противника свою рідну землю, але тим самим здіймали з центру потребу турбуватися про цілий західній фронт. У цьому світлі докір Дивнича галицькому проводові того часу, чому він “негайно не проголосив приєднання до Києва”, звучить доволі неповажно. Бо можна сумніватися, чи Київ був би тоді врадуваний таким дарунком. Практично означало б це для Києва конечність перебирати відповідальність за оборону західніх кордонів України, до чого він явно був нездібний. Чи міг галицький уряд Петрушевича, як пропонує Дивнич, самолік-відуватися, коли справа наших західніх земель була мілітарно й дипломатично не вирішеною?

Мало того, що Галичина двигала сама весь протипольський фронт, вона постійно давала багато і для фронту протимосковського.

Згадати хоча б відому історичну ролю Січових Стрільців, що їх ядро творили галичани, колишні воєннополонені, а також похід об’єднаних українських армій на Київ влітку 1919, що військово лежав передусім на плечах УГА; здобуття Києва це взагалі останній радісний епізод у трагічній епопеї української революції.

Ми не казали й не хочемо казати, що в Галичині в 1919-20 роках усе було гаразд, що багато речей не могло бути зреалізовано краще, що з галицького населення не можна було б видобути ще більшого зусилля. Але факт залишається фактом, що одна провінція, яка своїм простором дорівнювала приблизно одній східньоукраїнській губернії, виставила армію, яка своїм числом (не згадуючи про дисципліну) дорівнювала, а, мабуть, і перевищувала армію, що її виставив кількадесятимільйоновий східньоукраїнський масив. Не забуваймо, що Галичина була тоді вже тяжко зруйнованим побоєвищем світової війни, що через нього кілька разів перевалювалися фронти в 1914-17 роках.

Юрій Дивнич плутається у виразних логічних суперечностях. Раз у нього щось немов жаль до Галичини, що вона “в подіях 1917 до 1923 року не змогла відограти ролі П’ємонту”. В іншому місці обурення на тих галичан, що дерзали виконати місію “контрреволюційних варягів” на Сході. Слово “варяг” набирає у Дивнича лайливого посмаку. Чому? Із уважного читання Липинського, що в нього він, мабуть, позичив це поняття, міг би був Дивнич довідатися, що без консервативного, порядкуючого, “контрреволюційно-варязького” полюса неможливе збудування держави. Саме тільки розгойдування сліпих стихій революції, не зрівноважене порядкуючими силами, мусіло привести до катастрофи^[77].

Якщо місцевий консервативний первень у Східній Україні був заслабий, то чи це великий злочин галичан, коли вони дійсно хотіли бути в хаосі революції “варязьким” каталізатором? На наш скромний погляд, у цьому була, після провалу східньоукраїнського Гетьманату, остання шанса української державности взагалі. Коли можна говорити про провину Галичини, то хіба в тому сенсі, що вона, обтяжена непосильною протипольською боротьбою, цієї своєї місії не зуміла виконати. Власне УГА з’явилася на Наддніпрянщині аж улітку 1919 року, коли вже було пізно, а не півроку раніше, до того ще позбавлена своєї природної галицької бази.

Тому наскрізь несерйозні випади Дивнича проти таких галицьких постатей, як Осип Назарук або Василь Кучабський. (До речі, тих самих людей, що в самій Галичині були, і то слушно, сіллю в оці Донцову та його послідовникам). Ми б нічого не мали проти того, якби Дивнич назвав Назарука й Кучабського просто “контрреволюціонерами”; це б відповідало правді й вони самі, певно, були б тільки горді з цього означення. Зате незрозуміло і непристойно, коли Дивним закидає цим справжнім українським консервативним державникам... брак українського всенаціонального почуття. Ми зовсім не думаємо ідентифікувати себе з усім, що коли-небудь робили або писали Назарук і Кучабський. Наприклад, чужий нам клерикалізм О. Назарука із останньої фази його політично-світоглядової еволюції; так само у великому творі Кучабського “Західня Україна в боротьбі з Польщею та більшовизмом”^[78] не можемо погодитися із характеристиками деяких постатей і подій. Але, не зважаючи на все, що їй можна закинути, книга Кучабського залишається капітальним твором української політичної думки і досі єдиною великою синтетичною студією про історію визвольних змагань. Наші “ліві” кола не спромоглися дати нічого рівновартісного, обмежуючися здебільшого тільки мемуаристикою або вузько-фаховими розправами з воєнної історії. Щодо Назарука, то він мав за весь час своєї довгої політичної й журналістської кар’єри завсіди багато ворогів. Здобував їх він собі передусім своїм гострим пером, рішучим ставленням проблем, чого в нас так не люблять. Але навіть найбільші противники не можуть відмовити Назарукові небуденного розуму, не говорячи про його ерудицію та невтомну працездатність. Статті і брошури Назарука, що їх залишилося по ньому безліч, будуть для майбутнього історика напевне одним із найцінніших джерел для пізнання еволюції політичної думки в Галичині міжвоєнного періоду. Назарук мав одну прикмету, що належить до найрідкіших в українських діячів; глибоке, органічне почуття гумору. Мало було таких, що дорівнювали Назарукові в об’єктивній, просто математичній аналізі політичної обстановки. За доказ гострозорости Назарука вважаємо, що він один з перших як слід оцінив, куди веде націоналістичний рух.

Повертаємося ще раз до питання критеріїв. Ми дивимося на революцію з погляду її політичної доцільности, допускаючи її в певних ситуаціях як неминуче зло. Для Дивнича революція - це самостійна вартість сама в собі, що стоїть понад добром і злом. Саме слово “революція” має в нього культове забарвлення. (“Велика Українська Революція” - доконче великими літерами). Мабуть, не помилимося, коли скажемо, що відношення Дивнича до революції у своєму корені естетичне. Українське Мехіко від 1917 до 1921 року електризує його передусім своєю незрівняною барвистістю, фоєрверком вибухлих народних енергій. При такому підході питання про політичний і моральний глузд подій взагалі зникає з поля зору. Це можна зрозуміти й виправдати в літераторів (наприклад, апотеоза революційної стихії у Ю. Липи та Ю. Яновського), але це непростиме у мислителя. Одна з найфатальніших хвороб української суспільно-політичної думки - це такий частий у наших публіцистів прорив літературно-естетичних категорій у зовсім чужу сферу політичних ідеологій. Клясичні зразки цієї суто української хвороби, що називається “літературщина в політиці”: Володимир Винниченко, Дмитро Донцов (що як політичний публіцист ніколи не позбувся ментальности й прийомів літературного критика) та Юрій Липа (блискучий лірик і новеліст, що в останні роки життя перекинувся, на жаль, до сумбурних ідеологізувань). Ми б не сперечалися з Дивничем щодо того, що “батьки” різних степових загонів є вдячнішим літературним сюжетом, ніж галицькі парляментарні політики, та що скромна китичка червоної калини, прип’ята до сірої шинелі, виглядає менш мальовничо, ніж шлик й широкі шаравари. А скільки варта своїми драматичними ефектами вже сама кінематографічна переміна режимів! Але не можемо погодитися з тим, коли Юрій Дивнич свій зле застосований естетизм хоче, свідомо чи несвідомо, накинути як мірило в оцінці політичних явищ.

Мабуть, через ці принципові розходження щодо критеріїв нам не раз просто тяжко зрозуміти, що Ю. Дивнич хоче сказати. Зокрема стосується це закидів, що він їх робить галицькому проводові 1918-19 років. Наприклад, прочитавши таку кучеряву, поетичну фразу: “...треба було [галицькому урядові] здобути перемогу на місці, спираючися на селянство політично й на Карпати стратегічно”(?!) - можемо хіба скапітулювати перед цією публіцистичною “стратегією”. Або що значить докір галицькому урядові, що він “не розгорнув соціяльного руху в селі й місті, не мобілізував сил краю проти чужих паразитуючих колонізаторів”. Говорім ясно! Чи Дивничеві жаль, що галицьке українство війну проти польського наїзника не провадило підпалами поміщицьких дворів і вирізуванням цивільного польського населення?

Повертаємося ще раз до нашої основної проблеми: у чому всеукраїнська вартість галицького зриву 1918-19 років. Ця вартість полягає передусім у тому, що Галичина 1918-19 років - єдиний в новішій історії приклад українського державного правопорядку. Щодо режиму УНР, то пригадуємо собі слова, що ми їх недавно читали в одних спогадах про цю добу: “Влада Центральної Ради поза столицею майже не була відчутна”{13}; гадаємо, що в цих словах усе сказано... Також, нікуди правди діти, назверхній державний лад Гетьманщини 1918 року не мав усіх рис справжнього, органічного правопорядку і спирався не так на сили місцевого українського консерватизму, як на багнети 300-тисячної німецької окупаційної армії. (Однак, не вільно забувати, що тодішню Німеччину годі міряти одною мірою із Німеччиною гітлерівською.) Те, що українці вміють “святити ножі й різати панів”, всі знаємо чудово. Але значно більше проблематичне, чи яка-небудь українська влада вміє, хоч би півроку й хоч би на території одного повіту - оберігати успішну безпеку життя й майна громадян, що є першим обов’язком кожної культурної держави. Східньоукраїнський досвід 1917-21 років дає тут поле до дуже сумних рефлексій.

І саме тому те, що обурює “революційні інстинкти” Ю. Дивнича, нас наповняє втіхою й гордістю: що за весь період самостійности і українсько-польської війни на всій території Західньої України цивільному польському населенню не впала волосина з голови; що в Галичині не було ні одного жидівського погрому й що навіть після переходу УГА за Збруч тамошні жидівські містечка клопоталися про галицькі залоги, бачачи в тому найпевнішу охорону проти всяких грабіжників і мародерів; що галицький селянин, замість палити двори й розкрадати чуже добро, чекав на полагодження аграрного питання законодавчим шляхом, складаючи тим доказ довір’я до української влади, що її він (всупереч протилежному твердженню Дивнича) також соціяльно вважав за свою; що більшовицька пропаганда не чіпалася галицького вояцтва (тоді коли уряд УНР ніколи не мав певности, чи його окремі військові частини не проголосять у повному розпалі битви “невтралітету” або й прямо не перейдуть до ворога); що тогочасна політична Галичина, не маючи провідних особистостей на геніяльну міру, посідала суцільне, організоване керівне політичне середовище (оту плеяду Костів Левицьких, Петрушевичів, Олесницьких, Макухів, Ганкевичів і стільки інших), так що провід молодої державности опинився не в руках невідомих авантурників, а в руках людей, що в їхню абсолютну персональну чесність та високе почуття відповідальности весь народ слушно вірив; що авторитет уряду ЗОУНР був непохитний, не в тому сенсі, що не було критики (часто виправданої) осіб або окремих політичних і стратегічних кроків, але в тому сенсі, що ніхто не заперечував леґітимности власної національної влади, і що в Галичині була здійснена відома своєю доцільністю двопартійна система (націонал-демократи й радикали), що обидві основні партії (разом з деякими дрібнішими угрупованнями) зуміли в цей вирішальний час об’єднатися в уряді національної коаліції.

Одним словом: стверджуємо наявність у Західній Україні основних передумов для реального державного життя - не зважаючи на велику вбогість краю, певну вузькість людей, своєрідну загальну “сіризну” тону, що так відрізняється від східньоукраїнської строкатости. А втім, для партикуляристачної зарозумілости тут місця бути не може. Не забуваймо, що галицьке громадянство, на жаль, за період від 1919 до 1939 року встигло позбутися багато з цієї політичної культури, що її защепило в ньому життя в культурній і правовій австрійській державі (а такою була вона безперечно, і це мусимо нині задля історичної справедливости об’єктивно визнати, хоч назагал до українців ставилася вона досить по-мачушиному). Загальна варваризація політичного життя, притаманна для періоду між обо-ма війнами, знайшла свій повний відгомін і на західніх українських землях.

Знову торкаємося проблем “всеукраїнського значення”... Справа в тому, що ніякої природної, вродженої, “расової” різниці між східнім і західнім українством нема. Різниці лежать не в самій народній субстанції, яка ідентична обабіч Збруча, але у відмінній політичній та (частинно) культурній формації, що випливає з іншого історичного розвитку, обставин, виховання Ми вище згадали про позитивний виховний вплив, що його мало на Галичину перебування під правовим, конституційним австрійським режимом. Через це політичну дозрілість Галичини (яка, на наш погляд, у 1918-19 роках стояла вже на порівняно високому рівні) годі вважати за природжену прикмету, яка навіки прикріплена до цієї землі й її населення. Ні, досвід учить, що Галичина може втратити ці свої позитивні прикмети, і так воно й дійсно сталося, у великій мірі вже перед 1939 роком, не згадуючи про ті корінні зміни, що наступили пізніше і замкнули історію Галичини, як окремого політичного суб’єкта.

Але ці висновки дозволяють ще на один інший: відповідне громадянське виховання, тверде засвоєння належних принципів політичної організації могло б дозволити перебороти або принаймні до певної міри зневтралізувати й знешкодити оте страшне українське руїнництво, політичну безкультурність (“хворобу бездержавности” в термінології Липинського), чим ми як нація так часто самі себе ліквідували. Отже те, що в малих розмірах і на малому просторі було продемонстроване в Галичині в 1918-19 роках, може бути зреалізоване на велику скалю й на великих просторах - від Полісся по Кавказ. Застерігаємося, що нам ідеться, звичайно, не про гальванізування якихось окремих моментів старого галицького життя, що відійшло до минулого. Ідеться про ядро: можливість української правової держави, що однозначне з питанням про бути чи не бути українству нацією в політичному значенні слова. Без цього може воно існувати тільки як пасивне етнографічне підложжя для поширення чужих імперіяльних утворів та активно проявлятися хіба принагідними анархічними вибухами Галицький приклад 1918-19 років скріплює віру в українське майбутнє.

Хоч говоримо у цій статті передусім про галицькі справи й не хочемо заглиблюватися у складну східньоукраїнську проблематику, для чого тут не місце, мусимо зупинитися на деяких моментах, що їх порушив Дивнич. Поспитаємо: що дійсно було велике у “Великій Українській Революції”? Гадаємо, що її велич виявляється тільки на фоні того, що українська нація являла собою на східніх землях перед 1917 роком. Не вистачає сказати, що революція український народ переродила; вірніше буде, коли ствердимо, що вона його, як політичну націю, взагалі щойно народила. Просто на очах, упродовж місяців чи максимально двох-трьох літ, відбувся у головокружно прискореному темпі процес національної кристалізації, що нормально повинен був простягатися на десятиліття. В цьому відношенні ми всі, як і чергові українські покоління, мусимо будувати на тому, що створила революція, мусимо її продовжувати і вивершувати. Це не міняє нічого в тому - й це треба з повною ясністю бачити, - що українська революція була поражена всіма дитячими недугами політичної недозрілости; що засадниче завдання - впорядкування “стихії” - осталося не розв’язане; що наддніпрянське українство, хоч і піднялося вже тоді до ідеї держави, але фактично до власно-державного життя було ще не доросло й тому не зуміло ідеї держави виповнити конкретним змістом і тільки вичерпалося в черзі непослідовних і суперечних спроб розв’язати державницьку проблему (УНР, Гетьманщина, УРСР).

Завдання, яке стоїть перед українською політичною думкою: відділити зерно й полову у традиціях нашої революції. При тому перша річ: зайнятися критичним розглядом усяких “патріотичних мітів”, що виросли довкруги визвольних змагань 1917-21 років. Одним з найнебезпечніших (бо найбільше поширених) мітів уважаємо культ “революційної стихії”, що його от у новому виданні пропаґує Дивнич. (На нашому Заході той самий культ, тільки у трохи інакшому словесному оформленні, поширювали націоналісти.) Не кажемо, щоб “стихія” не мала позитивних прикмет; позитивною була хоч би її вітальна тугість, а далі шукання (хоч сліпе і примітивне) суспільної правди-справедливости (що в старій гайдамаччині показав Шевченко); але недостойним уважаємо ставання навколішки перед силою, що в ній було страшенно багато варварсько-руїнницького, а то і просто кримінального.

Друга леґенда, що її треба здати до архіву, це казка про “безчисленні полчища” ворогів, що під їх ударами буцімто завалилася українська державність У дійсності інтервенційні московські армії під час першої та другої навали (зими 1917-18 та 1918-19) були відносно малі Кремль до літа 1919 року не диспонував великою регулярною армією. Совєтська експансія здібна була поширюватися тільки на ті країни, що їхнє власне безголов’я робило з них легку здобич. Якщо могли зберегти незалежність Фінляндія та мініятюрні балтицькі республіки, розташовані перед воротами Петрограду, то чи ж не повинна була встояти кількадесятимільйонова Україна, з її велетенськими ресурсами? Також міжнародна коньюнктура української справи була впродовж перших двох років революції сприятлива. Отже причин невдачі треба шукати насамперед у внутрішньому стані самого громадянства України.

Дивнич особливо наполягає на тому, що “Велика Українська Революція” була зовсім своєрідним історичним процесом, твором виключно українського ґрунту, що її не можна виводити ні з яких загальних російсько-імперіяльних джерел. Один із головних закидів Дивнича проти Кучабського, що останній розглядає українську революцію як частину загальної східньоєвропейської політичної та соціяльної кризи, яка в той час захопила й Україну. Не будемо входити в те, наскільки вірно інтерпретує Дивнич погляди Кучабського, а наскільки він підсовує йому таке, чого той і не думав казати. У своїй знаменитій книзі Кучабський, здається, єдиний досі історик визвольних змагань, що досліджує українську справу на широкому міжнародно-політичному тлі, притягуючи, м. ін., і світову війну, і Паризьку мирову конференцію, оскільки вони заважили на долі України; очевидно, від мусів віддати багато місця і російській революції. Який український патріот не бажав би, щоб речі виглядали саме так, як їх змальовує Дивнич! Але коли вони такими не були, чи маємо ми право викривлювати факти нашої власної історії? Кучабський у всякому разі тут ближчий до історичної правди, ніж Дивнич. Події 1917-21 років не можна ставити на одну дошку з Хмельниччиною, яка дійсно була вибухом динамічних сил, нагромаджених у Козацькій Україні, і прямим революційним зударом з чужою державністю. Зате 1917 рік почався не в Києві, а в Петербурзі. Остаточним закріпленням радянської системи на наших землях, що відбулося не без активної співучасти частини самого українського народу, українська революція дала себе втягнути в річище революції всеросійської. Згадаймо, що в 1919 році українські землі були головним тереном розправи між російською революцією та російською контрреволюцією.

Отже, українська революція і своїм початком, і своїм кінцем, і тисячними нитками була фактично пов’язана з російським імперіяльним історичним процесом. Ми не хочемо сказати, що у ці роки українство зовсім не виступало як окремий чинник. Ні, на це останнє є тисячі доказів, - між іншим, хоч би той, що саме українські повстанці припечатали долю армії Денікіна. Революційний рух на Україні прямував до того, щоб вийти на свій власний шлях, щоб вирватися із магнетичного поля імперщини. Але, не зважаючи на всі намагання в цьому напрямі, не наступило в 1917-21 роках остаточне оформлення громадянства України в окремий політичний підмет, чіткою гранню відмежований від російського світу. Це завдання лишається для нашого майбутнього. Зате на українському Заході ми вже перед 1914 роком були політичною нацією, а 1918 рік застав обидва ворожі національні табори як два зовсім окремі суб’єкти, що між ними була можлива мілітарна перемога і завоювання, але не була можлива ідейна і політична амальгама, що характеризувала (а подекуди й по нинішній день далі характеризує) українсько-російські взаємини на нашому Сході.

Не зважаючи на далекосяжні розбіжності з Ю. Дивничем, ми з ним цілковито згодні в тому, що галицькі визвольні змагання влилися “беззастережно й безповоротно” в одне всеукраїнське політичне річище. Тепер і в краю й на еміґрації спільна доля поєднала розрізнені історією вітки нашого народу; в терпіннях сучасної лютої пори формується новий всеукраїнський тип українця, що йому належатиме майбутнє.

Але уніфікація українства відбувається досі, силою обставин, як “рівняння вниз”. Нівелює людей не тільки більшовицький терор на рідних землях, але також мізерія таборового побуту на еміґрації. Та годі вважати цю нівеляційну уніфікацію за останнє слово, годі нею самою захоплюватися. Вона історично виправдається тільки тоді, коли послужить як спільна всім українцям вихідна точка для нового підйому. Ми переконані, що такий підйом може наступити тільки як спільний, дійсно всеукраїнський - або його взагалі не буде. Щойно таке “рівняння вгору” - уніфікація, що її ми були б не пасивним об’єктом, але творчим підметом - перебороло б остаточно всі старі українські східньо-західні тертя й непорозуміння. Однак, процес культурного й політичного підйому - “рівняння вгору” - неможливий без “орієнтаційних віх”: без ідеалів, вартостей, прикладів і традицій. Чи Західня Україна може тут щось внести до всеукраїнської скарбниці? Ми переконані, що вона приходить не з порожніми руками. Приносить вона не лише своїх Франків і Стефаників, але в першу чергу те, в чому таки її найбільша особливість і найбільша цінність: своєрідні політичні традиції. Ми не творимо із цих традицій недоторкальних святощів. Ми зовсім згідні з тим, що вони повинні бути піддані якнайсуворішій критиці, у світлі тих досвідів, що їх поробила Україна Східня. Але нехай це буде критика ділова і, як пристало між синами одного народу, доброзичлива.

НАПРЯМИ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ{14}

ОКРЕСЛЕННЯ ТЕМИ

Розглядаючи розвиток українських політичних ідей, маю намір обмежитися новітньою добою, тобто XIX і XX ст. Такі хронологічні межі диктує структура самого об’єкта дослідження. Суспільна думка та політичні ідеології домодерного періоду істотно відрізнялися від тих, що панували в минулому й цьому століттях, і їх вивчення вимагало б іншого методологічного підходу. Досить кількох прикладів. Політична свідомість на Україні в середні віки (Київська Русь і Галицько-Волинське князівство) виражалася передусім у релігійно-духовних і династичних відносинах. Політична свідомість в українській козацькій державі XVII і XVIII ст. була “станово” обмежена і виявлялась у захисті прав і свобод козацької верстви; до того ж релігійні та династичні елементи надалі відігравали важливу роль.

На відміну від раніших часів, українські політичні ідеї XIX і XX ст. розвивалися в соціальному середовищі, у якому зникали давні спадково-майнові ознаки, поступово руйнувався традиційний сільський спосіб життя і на зміну йому поставало масове індустріальне суспільство. Панівними напрямами української суспільної думки за останніх півтора століття були націоналізм, демократія, лібералізм, консерватизм, соціалізм, комунізм і фашизм. Усі ці напрями є типово “новітніми” ідеологіями, характерними і для інших європейських народів, однак на Україні вони набули специфічної форми. Особливий характер новітньої української суспільно-політичної думки великою мірою визначали умови життя народу під чужоземним пануванням і його боротьба за своє самоутвердження як нації. Ця особливість стає ще виразнішою, коли порівняємо розвиток української та російської ідеологій. Україна зазнавала впливу таких російських інтелектуальних і політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво і марксизм, але в українському середовищі вони набули своєрідного характеру. Однак Україна черпала ідеологічну наснагу не тільки в Росії чи через неї. Важливими були й польський та австро-німецький впливи, а рівно ж - канали безпосередніх інтелектуальних контактів із Заходом, а також певні суто місцеві явища.

Проте спочатку зробимо кілька коротких зауважень щодо стану вивчення історії новітньої української політичної та суспільної думки. Що стосується історії суспільної думки, то цю тему ще майже не опрацьовано, вона - неораний переліг. Їй не присвячено жодної помітної наукової праці. Що ж до історії політичної думки, то есе Юліана Охримовича “Розвиток української національно-політичної думки” (Львів, 1922) є лише начерк, хоч і блискучий; до того ж він завершується 1870-ми роками. Інші праці з історії української літератури, історіографії та філософії, такі, як прекрасне дослідження Дмитра Чижевського “Нариси з історії філософії на Україні” (Прага, 1931), мають загальний характер і тільки почасти стосуються нашої теми. Основоположне значення мають першоджерела -твори українських соціологів і публіцистів, а також програми й заяви політичних партій та рухів. Однак досі не видано збірників праць таких видатних представників української політичної думки, як Михайло Драгоманов і Вячеслав Липинський, тому дослідник змушений шукати першодруків, не завжди легкодоступних. За невеликими винятками, майже неопубліковані також документи, що стосуються ідеології й діяльності українських партій та інших політичних організацій.

Такий незадовільний стан справ є наслідком несприятливих умов. До першої світової війни, з історичного погляду, XIX ст. було ще сучасністю і тому не надавалося до безстороннього наукового дослідження. За царату потрібна була обережність, щоб уникнути втручання влади Багатонадійним видавався початок вивчення історії суспільних рухів і думки в радянській Україні у 1920-ті роки, але наступ сталінізму ті паростки знищив. Після тридцятилітньої перерви дослідження в цій сфері були в УРСР нещодавно відновлені, хоч у скромних масштабах і дуже несміливо. Вийшли збірники праць, наприклад “З історії філософської думки на Україні” та “З історії економічної думки на Україні”. Однак більшість статей не відзначається високою якістю. Особливо прикрий той факт, що, за невеликими винятками, Академія наук та інші наукові установи УРСР майже не друкують оригінальних праць українських суспільних мислителів, філософів, істориків, економістів з-перед 1917 р., навіть тих, що мали офіційні ярлики “революціонерів-демократів” та “прогресивних”. Таким самим був підхід до документів, що стосувалися історії політичних рухів. У цьому плані вражає відмінність між Росією і Україною. Наприклад, праці дореволюційних немарксистських російських істориків Соловйова та Ключевського перевидано масовими тиражами; російські наукові інституції без будь-яких докорів сумління друкують мемуари царських державних діячів, таких, як Валуєв чи Вітте, не кажучи вже про численні видання документів і дослідницьких праць про революційні рухи в Росії XIX ст. Складається враження, що комуністичний режим не сприяє науковим дослідженням, які могли б посилити в українському суспільстві свідомість інтелектуального зв’язку з минулим.

Маємо певні підстави вважати, що цінні недруковані матеріали з дореволюційної історії політичних рухів і суспільної думки в Україні й досі сховані в радянських архівах. За царату, особливо до 1905 р., через несприятливі умови багато трактатів, памфлетів, меморандумів, сатиричних віршів розповсюджувалися тільки в рукописах, так і не потрапивши до друку. Плекаймо надію, що колись такі матеріали стануть доступними, й історія новітньої української суспільної думки постане в новому світлі - як розвиток ідей, більш тяглий, всебічний і послідовний, аніж це видається тепер.

ЧОТИРИКОМПОНЕНТНА СТРУКТУРА

Розвиток новітньої української суспільно-політичної думки не можна правильно зрозуміти, якщо розглядати його як просту лінійну послідовність. Цієї помилки часто припускалися українські автори, які, чітко пов’язуючи себе з певним напрямом або школою, подавали її як провідну, заперечуючи обгрунтованість і законність інших напрямів в інтелектуальній історії нації.

Така упередженість передусім виявляється в тому, як різні автори підходять до історії української революції 1917-1921 років. Для однієї групи авторів єдиним правдивим виявом волі українського народу була Українська Народна Республіка, тобто влада, що її представляли по черзі Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та Симон Петлюра. За іншою інтерпретацією “справжня” українська держава існувала лише під час Гетьманату 1918 р., очоленого Павлом Скоропадським. Існує ще й третя школа, для якої єдиним законним виразником інтересів українських трудящих мас, робітників і селян, був уряд радянської України. Кожна з трьох шкіл намагається монополізувати історію української революції (принаймні в позитивному та конструктивному плані), водночас галасливо ганячи суперників. Неадекватність таких однобоких підходів очевидна: історія української революції - це сумарна дія сил, що діяли серед українського народу в ті роки. Це зауваження треба розглядати також у широкому контексті історії новітньої української суспільно-політичної думки.

Основне евристичне припущення цієї праці таке. Розвиток новітньої української суспільної думки треба розуміти не як єдиний потік, а радше як процес, що охоплює кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов’язаних і взаємозалежних, напрямів. Сумлінний дослідник зобов’язаний, не зважаючи на свої симпатії, не віддавати перевагу якомусь одному напрямові, а намагатись осмислити всі, беручи до уваги позитивний внесок і хиби кожного.

Запропонований підхід можна проілюструвати прикладами з історії інших країн. Від XVII ст. у політичній думці Англії панували такі протилежні течії, як кавалери та круглоголові, торі та віги, консерватори та ліберали й, нарешті, консерватори та лейбористи. У німецькій історії XVIII-XIX ст. виявляємо протистояння католицької Австрії і протестантської Пруссії, кожна з яких заявляла, що представляє “справжню” Німеччину. У Франції XIX ст. паралельними напрямами були легітимізм, орлеанство, бонапартизм, республіканство та соціалізм, жоден з яких не можна вважати за більш французький, ніж інші.

У новітній українській суспільно-політичній думці можемо виділити чотири головні напрями: демократично-народницький, консервативний, комуністичний та інтегрально-націоналістичний. Перші два неподільно панували до першої світової війни, а два останні виникли після революції. Ці чотири напрями можна класифікувати двома способами: з одного боку, народництво й комунізм як “ліві”, а консерватизм та інтегральний націоналізм - як “праві”; з другого боку, народництво й консерватизм пов’язує те, що обидві ці течії плюралістичні, тоді як комунізм та інтегральний націоналізм поділяють тоталітарний світогляд. Це показано нижче на схемі.

	ЛІВИЙ	ПРАВИЙ
ПЛЮРАЛІЗМ	Народництво	Консерватизм
ТОТАЛІТАРИЗМ	Комунізм	Націоналізм

Запропонований чотирикомпонентний поділ може правити за “орієнтувальну карту” для того, хто не хоче заблукати у лабіринті політичних рухів і шкіл суспільної думки на Україні. Цей поділ, однак, умовний, бо кожний із чотирьох основних напрямів обіймає -або у хронологічній послідовності, або одночасно - кілька партій, фракцій і груп, а також різноманітні відтінки поглядів. Українське політичне життя часто було обтяжене схильністю до надмірної фракційності, проте це більше стосується середньо-східної України, ніж Західної, бо царський уряд, принаймні до 1905 р., не давав українському народові можливості для вільного громадянського самовираження, яка існувала за конституційної влади в Австрії. Внаслідок цього політичний рух на підросійській Україні був загнаний у підпілля і складався лише з маленьких неформальних гуртків та окремих політичних групок, між якими часто не було контактів. Тим більше це стосується радянських часів, коли, навіть у порівняно ліберальні 1920-ті роки., політичні ідеї, що не збігалися з загальноприйнятими, можна було висловити тільки натяками й езоповою мовою - у поезії, прозі, літературній критиці, наукових працях.

Уже те, що український народ жив у різних державах (Російській та Австро-Угорській імперіях - до першої світової війни і в СРСР, Польщі, Румунії та Чехо-Словаччині - у міжвоєнний період), послужило причиною формування політичних організацій на регіональних засадах, залежно від специфічних умов кожної держави. Однак - і на цьому треба наголосити - всі чотири напрями політичної думки були всеукраїнськими за характером, охоплювали, з різним ступенем інтенсивності, всі території. Наприклад, визначні представники народництва Драгоманов і Грушевський, які походили з середньо-східної України, мали вирішальний вплив на розвиток Галичини. Існує помилкова думка, буцімто інтегральний націоналізм був властивий тільки західноукраїнським землям. Очевидно, що ця концепція, яка викристалізувалася у 1920-1930-ті роки, не могла проникнути на радянську Україну відкрито. Однак головний ідеолог інтегрального націоналізму Дмитро Донцов був емігрантом зі Східної України, і серед провідних діячів цього руху також бачимо кількох вихідців зі сходу.

Завершуючи методологічні зауваги, зізнаюся, що я не дотримуюся марксистської теорії, яка розглядає політичні ідеології як безпосереднє відображення економічних інтересів класів. Неважко, наприклад, приписати консерватизм дворянам-власникам, а комунізм - промисловому робітничому класові, але така інтерпретація була б надто спрощеною. У радянській ідеологічній літературі часто натрапляємо на термін “буржуазний націоналізм”, та це радше форма образливої лайки, а не повновартісна категорія. Український інтегральний націоналізм, хоч би як ми його розглядали, не є ідеологічною надбудовою (здебільшого неіснуючої) національної буржуазії. Ясна річ, соціальні та політичні ідеї не виникають з нічого, а розвиваються у конкретному соціальному середовищі. Однак відносини між напрямами думки, з одного боку, і соціальними класами та економічними групами, з другого, надзвичайно складні; хоча до певної міри й зумовлені соціальним оточенням, ідеології мають також свою, незалежну динаміку. Ключову роль у формуванні й розвитку політичних ідей на Україні, як і в інших модерних східноєвропейських націях, відігравала інтелігенція -особлива соціальна верства, контури якої не збігаються з межами економічних класів. Тому часто до протилежних шкіл політичної філософії належали представники інтелігенції, соціальне походження й умови життя яких часто були цілком подібними.

Перейдемо тепер до окремого обговорення всіх чотирьох згаданих напрямів. Обсяг дослідження дає змогу охарактеризувати їх тільки дуже стисло.

НАРОДНИЦТВО

Новітні демократичні суспільно-політичні ідеї виникли на Україні в 1820-их роках - слідом за декабристським рухом. З погляду еволюції української думки доречно назвати Товариство об’єднаних слов’ян, програма якого поєднувала непримиренну ворожість до кріпацтва з ідеєю демократичної панслов’янської федерації.

Демократична народницька течія досягла зрілості з появою в 1846-1847 роках Кирило-Мефодіївського братства, київського гуртка молодих інтелігентів. Головним теоретиком цього товариства був Микола Костомаров (1817-1885), обдарований історик, який згодом започаткував народницьку школу української історіографії. З братством був пов’язаний і Тарас Шевченко (1814-1861), поетичний геній якого зробив його найвпливовішою постаттю в інтелектуальному житті новітньої України.

Новим елементом в ідеології Кирило-Мефодіївського братства, порівняно з його попередниками-декабристами, був український націоналізм. Появу цього елемента викликало українське культурне відродження перших десятиліть XIX ст., пов’язане здебільшого з Харківським університетом. Де відродження, хоча й не мало політичного спрямування, розбудило і захоплення “народом”, і свідомість української етнокультурної самобутності. Програма Кирило-Мефодіївського братства, що становила синтез романтичного націоналізму з радикальними суспільно-політичними ідеями декабристського руху, була сповнена духу палкої християнської віри. Основою національного відродження своєї країни кириломефодіївці вважали визволення селянських мас; їхньою метою була незалежна українська республіка у федерації слов’янських народів і новий суспільний устрій, оснований на християнських засадах свободи, справедливості й рівності. Світогляд Кирило-Мефодіївського братства містив таку інтерпретацію історії, в якій демократичні традиції України (втілені в козацтві) вигідно відрізнялися від аристократизму Польщі й самодержавства Московщини-Росії.

Принципи Кирило-Мефодіївського братства визначили ідеологічне спрямування українського національного руху другої половини XIX - початку XX ст. Від 1860-х років до 1905 р. організаційний рух спирався на мережу “громад” - напівконспіративних гуртків ліберально-народницької інтелігенції. Керівником руху громад був Володимир Антонович (1834-1908), видатний історик, засновник київської історичної школи. Починаючи з 1860-х років, народництво поширилося на Галичину, де його прихильників називали народовцями.

Видатним українським політичним мислителем другої половини XIX ст. був Михайло Драгоманов (1841-1895). Від кириломефодіївців він різнився послідовно позитивістським і секулярним філософським світоглядом. Драгоманов, що зазнав великого впливу Прудона, був соціалістом немарксистського напряму, близьким до західного еволюційного соціалізму. Він опрацював грунтовні пропозиції щодо конституційної реорганізації Росії на засадах федералізму з твердими гарантіями особистих громадянських прав та самоврядування для регіонів і національностей. Драгоманов сподівався забезпечити національні інтереси України шляхом федералізації двох держав - Росії й Австро-Угорщини.

Перші українські політичні партії виникли в Галичині у 1890-х роках. Основними були націонал-демократи і радикали. Перша партія являла собою широку коаліцію, платформа якої містила гасла демократичного націоналізму та соціальних реформ. Друга, заснована під безпосереднім впливом Драгоманова, була партією аграрних соціалістів і войовничих антиклерикалів. Визначним представником демократичної думки в Галичині був Іван Франко (1856-1916). Людина енциклопедичних знань, Франко прославився як поет, прозаїк, історик, літературознавець, критик, блискучий публіцист. Один із засновників радикальної партії, від поступово відійшов від федералістської концепції свого вчителя Драгоманова і став одним із перших речників ідеї повністю незалежної української демократичної держави.

На середньо-східній Україні перші політичні партії стали з’являтися тільки на зламі століть, особливо після революції 1905 р., однак вони залишалися нестійкими. Провідними угрупованнями були соціал-демократи, соціалісти-революціонери та радикал-демократи, які в 1917 р. стали називатися соціалістами-федералістами. Усі вони належали до широкого демократично-народницького напрямку; це також стосується українських соціал-демократів, хоча вони офіційно прийняли марксизм. Найвидатнішим інтелектуалом того покоління був Михайло Грушевський (1856-1934), учень Антоновича, останній і найбільший український історик народницької школи, відомий також як організатор наукових досліджень і політичний публіцист. Спочатку Грушевський був пов’язаний із радикал-демократами, але поволі перемістився вліво і під час революції приєднався до соціалістів-революціонерів. Іншою вартою згадки постаттю був Микола Порш (1877-1944), теоретик соціал-демократів, який, уміло користуючись економічними аргументами, відстоював ідеал української автономії.

У політичній думці всіх частин демократично-народницького руху можна виділити два виразні складники: прагнення до громадянської та національної свободи, а також прагнення до соціальної справедливості. Із цих компонентів другий, мабуть, був більше виражений, аніж перший. Турбота про соціально-економічні інтереси знедолених мас, поєднана з виразним егалітаристським ухилом, становила ідеологічний лейтмотив усього цього напряму. З другого боку, наполягання Драгоманова на важливості відповідної й добре спланованої структури демократичних інституцій не залишило тривкого сліду. Волелюбство в українському народництві було щире, але воно мало переважно негативний зміст - полум’яної ненависті до гніту царського самодержавства. Розуміння “правил гри” в ефективно діючій демократичній системі та обмежень, що їх неодмінно передбачає представницьке правління, залишилося недорозвиненим.

Кульмінації демократично-народницька течія досягла у 1917 р. Революційний парламент України, Центральна Рада, був прямим спадкоємцем тієї лінії розвитку, яку започаткувало Кирило-Мефодіївське братство. Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, першим президентом якої став Грушевський. Після проміжного періоду - консервативного уряду в 1918 р., т. зв. Гетьманату, Українську Народну Республіку наприкінці того самого року відновлено. Тепер її очолила колективна Директорія, головою якої був Володимир Винниченко (1880-1951), соціал-демократ, знаний як прозаїк і драматург. Його заступив Симон Петлюра (1879-1926), колишній журналіст соціал-демократичного напряму. Ім’я Петлюри пов’язане в історії зі збройною боротьбою 1919-1920 років за збереження незалежної демократичної української держави.

Міжвоєнний період був часом занепаду українських демократичних сил. Їх придушено на Радянській Україні, хоча у 1920-х роках інтелігенція демократично-народницького світогляду далі відігравала помітну роль у культурному житті країни. На Західній Україні, яка була захоплена Польщею, традиційні демократичні партії залишалися офіційними речниками українства аж до початку другої світової війни. Але піднесення спочатку комунізму, а потім інтегрального націоналізму дуже послабило їхні позиції. Занепад української демократії був почасти наслідком її вини за поразку української незалежної держави у 1917-1921 роках, а почасти наслідком загальної кризи європейської демократичної системи і встановлення лівих і правих тоталітарних режимів.

КОНСЕРВАТИЗМ

Першим виявом новітньої української консевартивної думки була “Історія Русів” (тут “руси” - це українці, спадкоємці Київської Русі) - анонімний історико-політичний трактат, написаний близько 1800 р. Ця праця у формі історичної розповіді, оздобленої елементами белетристики, формулювала концепцію українського “історичного легітимізм”: за Переяславською угодою (1654) українська нація добровільно прийняла зверхність російського царя з гарантією повного самоврядування; Росія багато разів ламала угоду, однак це не послабило настійної вимоги України відновити її конституційні права, які автор ототожнює з традиційними свободами і привілеями. “Історія Русів” широко розповсюджувалась у рукописах, була дуже популярна й мала великий вплив на українську історичну та політичну думку. Цей вплив можна простежити в програмних документах Кирило-Мефодіївського братства й у творах Шевченка. “Історія Русів” відображала спосіб мислення значної частини лівобережного дворянства - нащадків козацької старшини. Мрії про відновлення автономної козацької держави зберігалися в цих колах десь до середини століття.

У другій половині XIX ст. українські землевласники, схильні до консерватизму, знайшли поле для докладання своїх зусиль в інституціях земського місцевого самоврядування; вони також підтримували фінансово українську культуру і мали контакти з поміркованими елементами руху громад. Проте консервативні сили не спромоглися протиставити провідному демократично-народницькому напрямові свою цілісну політичну програму. Історичний легітимізм і концепція “державних прав”, що базувалася на Переяславському договорі, застаріли, і не було ніякої нової ідеї, яка могла б замінити їх. Мабуть, цю неспроможність можна пояснити династичною відданістю царському престолові, яка не стояла на заваді територіальному патріотизмові українського дворянства, але позбавляла його політичне мислення національного стрижня.

Винятком на тлі інтелектуальної безплідності тогочасного консерватизму був Пантелеймон Куліш (1819-1897), блискучий і багатогранний письменник. Колишній кириломефодіївець, Куліш поступово перейшов на праві позиції, і з них критикував товаришів своєї юності - Шевченка та Костомарова. Куліш був чутливим на слабкі місця народницької ідеології: наївне захоплення селянином, виправдання руйнівних і реакційних народніх повстань, а також упередженість до провідної верстви, конче потрібної для культурного та політичного життя кожного цивілізованого суспільства. Однак він не міг запропонувати конструктивної альтернативи народництву, а різкий і непривабливий стиль полеміки тільки сприяв його ізоляції.

Цікаву спробу відродити історико-юридичну програму “Історії Русів” зробив на зламі століть харківський адвокат Микола Міхновський (1873-1924). У брошурі “Самостійна Україна” (1900) він закликав співвітчизників розпочати боротьбу за відновлення “Переяславської конституції”. Але його звернення не мало широкого резонансу, оскільки народництво ставило природні права, які базуються на етнічному націоналізмі, понад історичні права й законницькі аргументи.

У Галичині, де головною національною інституцією виступала греко-католицька церква, консерватизм мав сильніші позиції, ніж на середньо-східній Україні. Греко-католицьке духовенство становило напівспадковий прошарок, схожий способом життя на дрібних дворян. Політичний дебют галицьких українців відбувся під час революції 1848-1849 років. У той час їх очолювало здебільшого духовенство, і його політика була прогабсбурзькою та соціально поміркованою. У другій половині століття виразниками консервативного напряму виступали т. зв. старі русини, або русофіли. Піднесення народництва і модерного українського націоналізму потроху звели вагу старорусинської фракції нанівець. Але поміркованіші представники народовців також мали консервативну барву. Те саме можна сказати про їхніх послідовників, націонал-демократів{15}, провідну українську партію Галичини, організовану в 1890-х роках. Галицький консерватизм був не стільки свідомо обдуманою філософією, скільки способом мислення, що могло сполучатися з демократичними принципами. Його вияви - відданість правовим парламентським методам політичної боротьби, твереза поміркованість та інстинктивна повага до законної влади. Галицька консервативна ментальність виявилась у роки революції та боротьби за національну незалежність. Західні області Української Народної Республіки в 1918-1919 роках офіційно дотримувалися тих самих демократично-народницьких принципів, що й наддніпрянська Українська Народна Республіка, але насправді уряд Західної України проводив помірковану політику, уникав екстремістських соціальних експериментів і щиро поважав закон та порядок.

Найвищим виявом консервативного напряму на середньо-східній Україні був уряд гетьмана Павла Скоропадського в 1918 р. Гетьманат, без сумніву, завдячував своє існування німецькій окупації, проте він мав також підтримку невдоволених радикалізмом Центральної Ради консервативних та поміркованих верств українського суспільства. Треба врахувати те, що після падіння російської монархії консервативні елементи на Україні звільнилися від своїх вірнопідданчих обов’язків щодо династії Романових і тепер могли спрямувати свою лояльність на Українську Державу, яка заявляла, що відроджує традиційний козацький політичний устрій XVII-XVIII ст. Після відступу німецької армії нове піднесення демократично-народницьких сил легко повалило гетьманський уряд, проте консерватизм принаймні утвердив своє місце у спектрі українських політичних течій.

Однією з несподіванок у недавній історії України був раптовий розквіт консервативної думки у міжвоєнний період. Такий розвиток ідей проходив на західноукраїнських землях поза межами СРСР і серед української діаспори в Західній Європі та Північній Америці. Він значною мірою зумовлений впливом Вячеслава Липинського (1882-1931), який належав до польської шляхти на Правобережній Україні й уже в юному віці ідентифікував себе з українською національною справою. У своїх історичних працях (деякі з них друкувалися перед війною) Липинський запропонував зовсім нову інтерпретацію української історії. Народницькі історики від Костомарова до Грушевського розглядали велике антипольське повстання середини XVII ст. під проводом гетьмана Богдана Хмельницького як стихійний виступ мас. Липинський, навпаки, наголошував на внескові вищих класів, руської шляхти польсько-литовської Речі Посполитої, які забезпечили козаків освіченим і політично зрілим софістикованим керівництвом і трактував революцію Хмельницького як процес, метою якого було створити українську козацьку державу. Досвід революції 1917 р. і поразка справи української незалежності перетворили Липинського на соціолога та політичного мислителя. Його соціологічна концепція, хоч загалом оригінальна, у певних аспектах схожа на теорії Вільфредо Парето і Гаетано Моска, однак основи його філософії близькі до положень Берка і Токвіля. Липинський обстоював незмінність функцій еліти в кожному організованому суспільстві, тим більше у кожній державі. Він вірив, що здоровий соціальний розвиток потребує рівноваги між силами змін і стабільності, свободи і влади. Він бачив майбутню незалежну Україну як конституційну монархію з диференційованою класовою структурою на чолі з верствою заможних хліборобів. Хоча деякі ідеї Липинського були явно анахронічними (наприклад, підтримка політичних претензій родини Скоропадських), багато його глибоких зауважень треба розглядати як тривкий внесок у збагачення української політичної та соціальної думки. Липинський був центральною постаттю серед видатних інтелектуалів, які заслуговують персональної згадки: історики Дмитро Дорошенко (1882-1951), Степан Томашівський (1875-1930) та Василь Кучабскьий (1895-1945), всі вони були ще й активними публіцистами, а також Осип Назарук (1883-1940), мабуть, найблискучіший український політичний журналіст міжвоєнного часу.

Отже, можемо констатувати парадоксальний факт, що з чотирьох основних напрямів української політичної думки саме консерватизм, найслабший і найменше підтримуваний у масах, зробив найбільший інтелектуальний внесок протягом нинішнього століття.{16}

КОМУНІЗМ

Радянській історіографії, незважаючи на величезні зусилля, не вдалося знайти в українського комунізму дореволюційних коренів. Певна річ, більшовицькі групи існували на Україні й до 1917 р., але вони поповнювали свій членський склад з міських етнічних меншостей - росіян і зрусифікованих євреїв. Нечисленні етнічно українські більшовики стояли зовсім осторонь від національно-визвольного руху країни. Неможливо назвати жодного більшовика, який би до 1917 зробив хоча б найменший внесок в українську літературу, науку чи суспільну думку.

Український комунізм є паростком - хоча цей факт гаряче заперечує радянська історична наука - національної революції 1917 р. Саме сила і масовість українського визвольного руху змусили Леніна й керівництво Комуністичної партії звернути увагу на українські національні прагнення. Перший радянський уряд в Україні, т. зв. Народний Секретаріат, створено у грудні 1917 р. як противагу Центральній Раді. Дуже сумнівно, чи з’явилась би колись Українська Радянська Соціалістична Республіка, якби не було незалежної демократичної Української Народної Республіки.

Більшовики українського походження, однак, не залишилися обійденими національним відродженням рідної країни. Зберігаючи відданість партії та ідеології марксизму-ленінізму, вони також почали усвідомлювати себе українцями. Місцеві більшовицькі групи на Україні були об’єднані в єдину організацію в 1918 р., хоча Комуністична партія (більшовиків) України (КП(б)У) залишалася регіональним відгалуженням російської партії, цілком підпорядкованим центральному керівництву в Москві. Національний елемент у КП(б)У зміцнів, коли до неї влилися деякі колишні українські соціал-демократи та українські соціалісти-революціонери крайнього лівого флангу демократично-народницького напряму, які в ході революції порвали зі своїми матірними партіями. Таким чином старі більшовики українського походження, національна свідомість яких активізувалася, а також колишні соціал-демократи й есери, що стали комуністами, поступово надали КП(б)У виразнішого місцевого характеру, якого їй спочатку бракувало. Втім, чисельно українці серед членів КП(б)У аж до 1920-х років залишалися в меншості.

Комунізм - єдиний з чотирьох основних напрямів української політичної думки, який може заявити про свій успіх. Врешті, сьогодні існує Українська Радянська Соціалістична Республіка, тоді як Українська Народна Республіка Грушевського і Петлюри й Українська Держава гетьмана Скоропадського впали за доволі короткий час. Але такий явний комуністичний тріумф має один дуже сумнівний аспект: він завдячує передовсім військовій інтервенції радянської Росії. Щодо цього існує принципова різниця між українським і російським комунізмом. У Росії більшовики були законними спадкоємцями революційних традицій своєї нації, і вони захопили й утримали владу власними силами. А на Україні, навпаки, комуністичний режим не мав глибокого коріння у місцевих традиціях, і його годі було встановити без “братньої допомоги” російської Червоної армії. Таким чином, українські комуністи ніколи не були господарями у власному домі, і їм випала невдячна роль посередників між рідним народом і зверхниками у Москві.

А все ж 1920-ті роки засвідчили значний зріст українського комунізму. Молодше покоління інтелігенції в Українській РСР відчувало, що традиційний народницько-демократичний світогляд застарів і став провінційним. Комуністична ідеологія вабила їх своїм динамізмом, науковими, як їм видавалося, засадами, світовими перспективами. Силою обставин українським комуністам випало боронити національні та державні інтереси своєї батьківщини. У той час Радянська Україна ще мала певну автономію, передусім у питаннях освіти й культури, і можна було перебувати у добрій вірі щодо реальності побудови української соціалістичної нації. Вражали досягнення в культурі - літературі, науці, мистецтві - за десятиліття від 1923 до 1933 р. Культурницьку працю виконувала переважно непартійна інтелігенція, вихована ще в старих демократичних традиціях, але цей процес офіційно підтримували українські комуністи. Досягнення, яке саме їм треба зарахувати, - це українізація міського життя. Дореволюційний український рух був ідеологічно й організаційно спрямований на сільську місцевість, тимчасом як міста скидалися на чужорідні анклави. Тепер, уперше в новітній історії, українська культура набула міського характеру, а міста поступово стали більше українськими за мовою і загальним укладом життя.

Доказом життєздатності українського комунізму в 1920-х було те, що він міг поповнювати своє членство і поза межами СРСР, де за його спиною не стояла могутня держава. Комуністичні та прорадянські симпатії були дуже відчутні серед українців у Польщі, Румунії, Чехо-Словаччині, емігрантів у країнах Західної Європи, українських поселенців у Сполучених Штатах і Канаді. Прихильність до комунізму, попри звичні невдоволення економічного характеру, була до певної міри виявом патріотичних почуттів: позитивні національні досягнення в Українській РСР вигідно вирізнялися на тлі гніту та приниження, яких зазнавали українці в інших країнах, особливо під гнітючим шовіністичним польським пануванням у Галичині та на Волині. Поширення прорадянських симпатій також відображало кризу традиційного демократично-народницького світогляду. Прикметно, що деякі колишні провідні діячі Української Народної Республіки, такі, як Грушевський і Винниченко, заявили про свою прихильність до радянської системи; перший навіть повернувся до УРСР.

Але розвиток радянської України неминуче мусив зіткнутися з московським централізмом. Порушення державних і національно-культурних прав УРСР - прав, національно гарантованих партійною програмою і радянським законом, - викликали реакцію деяких українських комуністів. Таким було походження т. зв. націоналістичних ухилів у КП(б)У, які часто виникали у 1920-х роках. Сам факт, що були комуністи, які хотіли боронити права своєї нації аж до конфлікту з Москвою, доводив, що комунізм став українською політичною течією{17}, а не просто знаряддям російського імперіалізму, як часто твердили українці-антикомуністи. Водночас такі ухили відображали трагічну дилему українських комуністів - важко було поєднати дві несумісні лояльності: відданість, з одного боку, партії, яка вимагає повного підпорядкування, а з другого - своїй нації.

Основна праця українського націонал-комунізму - трактат Сергія Мазлаха й Василя Шахрая “До хвилі. Що діється на Україні і з Україною” (1919). Ця праця містила гостру критику двозначної політики більшовиків стосовно України і завершувалася програмою побудови незалежної української радянської республіки, що вступає в союз з радянською Росією та іншими соціалістичними державами на засадах справжньої рівності, та створення окремої української комуністичної партії, пов’язаної з російською партією лише через Комуністичний Інтернаціонал. Серед багатьох націоналістичних ухилів у КП(б)У найцікавішою з інтелектуального погляду була, мабуть, справа Миколи Хвильового. Хвильовий (1893-1933), відомий комуністичний прозаїк і есеїст, перетворився з улюбленця режиму на його гострого критика. Наділена харизматичними рисами особистість, що мала великий вплив на молодь та інтелігенцію, Хвильовий проповідував переорієнтацію культури радянської України на Захід, геть від Росії. Націоналістичні ухили в Українській РСР мали відгук і серед українських комуністів в інших країнах. Якийсь час більшість Центрального комітету підпільної Комуністичної партії Західної України була на боці національної опозиції в КП(б)У.

Крах українського комунізму настав у 1930-х роках. Сталін усунув по суті всіх членів старого складу керівництва КП(б)У. Чистка зачепила не лише тих, кого раніше вважали ухильниками, але й тих, що колись повністю підтримували офіційну лінію партії. Однією з перших жертв став доведений до самогубства Микола Скрипник (1872-1933), переконаний ленініст, який протягом багатьох років був авторитетним провідником політики партії у національних питаннях. Сталінський терор, штучно вимушений голод 1933 р., відновлення курсу на русифікацію в Українській РСР завдали нищівного удару українському комунізмові. Переконливим показником розпаду комунізму як власне української течії був швидкий і безповоротний занепад прорадянських симпатій серед українців поза межами СРСР. Напередодні вибуху другої світової війни комуністичний рух у Галичині й на Волині повністю втратив своє значення, зберігши деякий вплив тільки на Закарпатті (у Чехо-Словаччині), у краї найбільш відсталому у національному розвитку серед українських земель.

ІНТЕГРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

Передусім треба з’ясувати питання семантики. В англійській мові термін “націоналізм” вживається на позначення будь-якого свідомого прагнення до національного самовираження. У такому широкому розумінні про українських патріотів усіх ідеологічних відтінків: демократів, консерваторів і навіть “націонал-комуністів” - можна говорити як про націоналістів. Однак в українській політичній термінології цьому слову звичайно надають особливого, фанатичного відтінку, розуміючи його як палку войовничу й виняткову відданість своїй нації. Щоб уникнути термінологічної плутанини і чітко розмежувати широке та вузьке розуміння слова “націоналізм”, у другому випадку надалі вживатиметься термін “інтегральний націоналізм”.

Націоналістична течія зародилася у 1920-х роках як реакція на поразку змагань за самостійність України. Ядро цього руху склали ветерани української армії, насамперед молоді офіцери, котрі не змирилися з фактом поразки і вирішили продовжити збройну боротьбу за національне визволення революційними, підпільними засобами. Для цього вони вже у 1920 р. створили таємну Українську військову організацію (УВО), командантом якої став полковник Євген Коновалець (1891-1938). Спочатку УВО мислилася як непартійна організація і об’єднувала людей різних політичних переконань.

Друге джерело інтегрального націоналізму треба шукати в колах молодої інтелігенції, переважно студентів, у Львові, Празі та Відні, де в 1920-х роках були великі українські громади. У цих грушах гаряче сперечалися про причини недавнього падіння української державності. Керівників Української Народної Республіки звинувачували у “м’якості” та в тому, що гуманітарними й космополітичними ідеями вони нібито відвернули енергію народу від найвищої мети - національної незалежності. Щоб виправити хиби своїх народницьких попередників, націоналісти закликали плекати “новий дух” безкомпромісної войовничості та рішучого утвердження примату національних інтересів.

Публіцистом, який мав вирішальний вплив на формування ідеології українського інтегрального націоналізму, був Дмитро Донцов (1883-1973). Він народився на Наддніпрянській Україні, вчився у Петербурзі, а згодом поселився у Львові, де став редактором впливового місячника “Літературно-науковий вістник”. У трактаті “Націоналізм” (1926), у числених статтях та памфлетах Донцов, блискучий полеміст, обстоював філософію “національного волюнтаризму”, частково запозичену в Ніцше. Передусім Донцов несе відповідальність за те, що ідеологія українського інтегрального націоналізму набрала войовничо-ірраціонального, антиінтелектуального і волюнтаристського характеру. Особливою рисою позиції Донцова була його незмінна відраза до Росії, не тільки до царської або радянської держави, а й до російського народу і його культури (треба зазначити, що для західних українців, серед яких працював Донцов, першим національним ворогом була не Росія, з якою вони мали досить невеликий досвід відносин, а Польща). Донцов одразу розпочав кампанію проти прорадянських симпатій, поширених тоді у Галичині та на Волині. Подальший трагічний розвиток подій у радянській Україні лише підтвердив передбачення Донцова, а отже, зміцнив його авторитет. Донцов також багато працював у галузі літературної критики, до чого справді мав хист. Він згуртував навколо свого журналу відомих поетів і прозаїків, котрі помітно вплинули на розвиток новітньої української літератури.

Ідеологічні націоналістичні групи та УВО, з яких поступово вийшли ті члени, що мали інші політичні переконання, зближувалися між собою. Вони об’єдналися на Першому конгресі українських націоналістів, що відбувся у Відні 1929 р. На конгресі створено Організацію українських націоналістів (ОУН), провідником якої проголошено Коновальця. ОУН мала поєднати функції “підпільної армії”, яка бореться з іноземними правителями України, і політичного руху, фактично партії (хоча цього слова уникали), що прагне до панівної ролі в українському суспільстві.

Згідно з програмою ОУН, найвищу мету - національну незалежність - належало здобути революційними засобами. Українські маси слід було тримати у стані постійного неспокою, щоб не допустити до закріплення влади “окупантів”. Ланцюг актів терору, вияви громадянської непокори, місцеві сутички та повстання мали перерости невдовзі у велику пожежу, з якої народиться самостійна українська держава. Націоналісти з презирством відкидали будь-яке пристосування політики України до реального стану справ, яке викривали як ганебний опортунізм і зраду національних ідеалів. Вони принципово відмовлялися співпрацювати з усіма іншими українськими партіями і політичними рухами, які, за їхніми словами, були уражені опортунізмом. ОУН бачила майбутню незалежну Україну як диктаторську однопартійну державу. Націоналісти не дуже переймалися соціальними й економічними питаннями, лише дуже загально, висловлюючись за “національну солідарність”, тобто за суспільний лад, у якому боротьба між класами та групами з різними економічними інтересами неухильно згасала б. Було декілька причин, чому інтегральний націоналізм відкидав демократію: переконаність у тому, що насамперед демократія відповідальна за падіння української держави у 1917-1921 роках; обурення політикою західних демократичних держав, що відмовлялися визнати і підтримати українську націю; прагнення наслідувати успіх російських більшовиків і диктаторського режиму Пілсудського в Польщі; а також розуміння, що жорстокості й цинізмові цих іноземних гнобителів можна протистояти лише такими ж безоглядними, безжалісними засобами.

Хоч український інтегральний націоналізм виріс на місцевому грунті, він, безсумнівно, брав собі за зразок тогочасні фашистські рухи й режими на Заході. Така орієнтація посилювалася через тогочасну міжнародну політику. Оскільки багато українців, не лише інтегральні націоналісти, відчували нестерпність тодішньої міжнародної системи, вони звертали погляд, певна річ, на ті держави, від яких можна було чекати перегляду та скасування Версальської системи. Інтегральні націоналісти, усвідомлюючи свою ідеологічну спорідненість із західним фашизмом, мали змогу заробити політичний капітал на прагненні до міжнародних змін, дуже поширеному в українському суспільстві. Нехтуючи застережливі голоси небагатьох далекоглядних публіцистів, українці, загалом, недооцінювали небезпеку, яку становила для їхнього народу фашистська Німеччина. Вони покладалися на той факт, що німецькі й українські етнічні ареали не перетинаються, і були впевнені, що під час великого європейського зудару Німеччина з огляду на власні інтереси, муситиме підтримати українські вимоги, як це було в часи Берестейського договору.

Десятиліття від 1929 до 1939 року стало періодом швидкого поширення інтегрально-націоналістичного руху. Штаб ОУН перебував за кордоном, але основним полем діяльності були етнічні українські землі в Польщі. Згідно з доктриною націоналістів, революційна боротьба мала вестися проти всіх “окупантів” водночас, але фактично терористична діяльність ОУН спрямовувалася тільки проти Польщі. Антиросійська позиція націоналістів у той час виражалася в принагідних замахах на радянських дипломатів та в запеклій боротьбі проти будь-якого вияву комуністичних симпатій серед українців поза межами СРСР. Націоналісти змогли привернути на свій бік велику частину революційно настроєного елементу серед населення Галичини та Волині, на який раніше мала вплив Комуністична партія Західної України. Особливим успіхом ОУН було те, що вона здобула тверду підтримку серед молоді. Інтегральний націоналізм мав характер молодіжного руху, й антагонізм між ОУН і традиційними демократичними партіями набув психологічного виміру конфлікту поколінь. Хоча старі партії залишили за собою роль офіційного виразника інтересів української меншості в Польщі та керівництво “легальними” громадськими організаціями (кооперативи, освітні заклади), які дозволяв польський уряд, їхні позиції дедалі більше послаблювало націоналістичне підпілля.

Піднесення інтегрального націоналізму треба розглядати на історичному тлі 1930-х років. Для українського народу це був справді трагічний період: час сталінських чисток і масових убивств в Українській РСР та посилення шовінізму й гніту польських правителів на Західній Україні. За таких умов націоналістичний рух виступав утіленням палкого бажання українського народу вижити. Ореол героїзму і самопожертви, що його мала ОУН, вабив тисячі молодих ідеалістів - чоловіків і жінок. Ні млява опозиція старіших демократичних партій, ні репресивні заходи польської адміністрації не були спроможні зупинити цю хвилю. Прогалини в лавах організації, спричинені арештами, легко заповнювали нові члени. У польських тюрмах і концентраційних таборах зелена молодь перетворювалась на незламних професійних революціонерів - категорію людей, раніше не відому в Західній Україні. У ті роки в Галичині та на Волині побутував вислів, що “тюрма - це український університет”. Але за таке перетворення доводилося дорого платити - людським життям, зламаними долями. Для небайдужих спостерігачів, навіть для тих, хто сам брав участь у русі, з часом ставало дедалі очевиднішим, що український інтегральний націоналізм уражений серйозною внутрішньою хворобою. Це призвело до притуплення моральної чутливості, що проявилося у застосуванні фізичного та морального терору проти українських політичних опонентів. Волюнтаристський характер націоналістичної ідеології, її опора на “міф”, а не на знання, завадили відчути реальність об’єктивно, а отже, зробити раціональні й відповідальні висновки. Інтегральний націоналізм підніс войовничість та життєздатність українського народу в часи великих потрясінь, але водночас знизив рівень його громадянської зрілості.{18}

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

Роки другої світової війни стали періодом і найбільшого піднесення, і кризи інтегрального націоналізму. Захоплення Радянським Союзом галицько-волинських земель восени 1939 р. призвело до занепаду українських демократичних партій у тому регіоні, тоді як нелегальна ОУН змогла зберегти свою підпільну структуру. До того ж націоналісти здобули майже монопольну перевагу серед численних українських емігрантів у Німеччині й окупованій нею Польщі. Але саме тоді, коли перед ОУН відкривалися найбільші можливості, у її лавах стався розкол. Він був викликаний боротьбою за право стати наступником Коновальця, засновника і керівника ОУН, якого вбив радянський агент у 1938 р. Дві фракції, що змагалися між собою, стали називатися за прізвищами своїх вождів Андрія Мельника (1890-1964) та Степана Бандери (1909-1959) мельниківцями та бандерівцями Спочатку розкол не мав ідеологічного підтексту: обидві групи були прихильниками тієї самої тоталітарної ідеології і кожна називала себе Організацією українських націоналістів. Одначе конфлікт мав також вимір психологічний. Мельника підтримували здебільшого зрілі й помірковані члени ОУН, ветерани війни періоду 1917-1921 років та старі емігранти, що провели більшу частину свого життя за кордоном. Натомість бандерівці були “молодотурками” руху, і їхня фракція приваблювала професійних революціонерів із Західної України, багато з яких щойно повернулися з польських в’язниць. Відразливий фракційний конфлікт, що незабаром виродився у взаємне паплюження й тероризм, дуже зашкодив націоналістам у їхніх претензіях забезпечити єдність і керівництво українським рухом у критичний час.

Німецька окупація України тривала близько трьох років (1941-1944). Щоденне життя українського народу було наповнене злиднями й турботами про виживання. Страшна жорстокість і відвертий колоніалізм німецького окупаційного режиму надто добре знані й без пояснень. Треба зазначити, однак, що, незважаючи на масовий терор, нацисти не змогли встановити такий пильний контроль за українським суспільством, який насадили російські більшовики. Тоді як будь-яке незалежне інтелектуальне життя в Українській РСР 1930-х років припинилося, під час німецької окупації відбувався досить жвавий нелегальний обмін думками.

Обом групам ОУН, а особливо ініціативнішим бандерівцям, вдалося поширити таємну мережу із західних земель на колишні радянські території середньо-східної України, де вони дістали чималу підтримку. Бандерівська фракція сформувала ядро партизанських сил - Української Повстанської Армії, бойові операції якої одночасно проти фашистської Німеччини і радянської Росії були переконливим свідченням прагнення українського народу до національної незалежності, відстоюваної за найнесприятливіших умов.

Зіткнення з гітлерівською системою, з одного боку, і з реальністю середньо-східної (колись радянської) України - з другого, стимулювало зародження ревізіоністських тенденцій всередині інтелектуально гнучкіших підрозділів націоналістичного руху. Ці зміни відбувалися у напрямку лібералізації ідеології інтегрального націоналізму: більший наголос зроблено на правах особи, відкинуто ідею етнічної та расової винятковості, дозволено філософський плюралізм (раніше всі мусили дотримуватись обов’язкового “ідеалізму”), а також почато спроби сформулювати привабливу соціальну й економічну програму, яка поєднала б найкращі риси соціалізму та капіталізму. Проте ці зміни, хоч і були значними, не зробили націоналістичний рух демократичним. Фашистський авторитаризм глибоко вкоренився у націоналістичній свідомості, й ортодоксальні прихильники обох фракцій стримували ревізіоністські тенденції. Навіть найбільш радикальні ревізіоністи націоналізму не мали однозначної позиції у вирішальних питаннях політичного плюралізму та представницького уряду. Треба також урахувати короткочасність періоду, протягом якого розвивалися ці тенденції, що не дало їм дозріти. Після відновлення радянської влади залишки націоналістичного підпілля діяли ще кілька років, доки не були остаточно знищені на початку 1950-х років. Програмові заяви підпілля на той час уже втратили специфічні риси старої ідеології ОУН (за винятком, звичайно, мети - національної незалежності), і їхній загальний зміст відповідає світоглядові демократичного соціалізму.{19}

Українські демократичні сили в роки війни опинились у несприятливих обставинах, бо не були готові до підпільної роботи, тоді як умови того часу внеможливлювали легальну діяльність. Людям демократичних переконань залишилася тільки культурна та допомогова діяльність неполітичного характеру, яку німецька влада частково толерувала. У Галичині умови для такої діяльності були сприятливіші за умови на колишній радянській території. Український Центральний Комітет у Кракові і Львові міг надавати значну послугу населенню Галичини в галузях освіти і соціального забезпечення. Цей орган, хоч він й пристосовувався позірно до гітлерівського “нового порядку”, складався здебільшого з членів колишніх західноукраїнських демократичних партій і громадських організацій. Подібний центр з’явився й на протилежному кінці України, в Харкові. Ту зону біля лінії фронту контролювала військова адміністрація, й умови там були не такі жорстокі, як у Рейхкомісаріаті Україна, який охоплював центральну частину країни.

Треба відзначити один важливий факт. Двадцять років радянської влади не стерли згадки про Українську Народну Республіку, а ім’я Петлюри все ще було популярним. Це стосується не тільки тих нечисленних представників старої інтелігенції, яким вдалося вижити, але й багатьох молодих людей, що не могли пам’ятати дорадянські часи. По всій середньо-східній Україні виникли неформальні гуртки, члени яких, не маючи формальних політичних програм, демонстрували вірність традиціям демократичної української держави 1917-1921 років. Порівняно з розбудованою густою мережею підпільних осередків інтегральних націоналістів демократичний напрям залишився неусталеним і зачатковим, однак він мав ширшу базу. Цей рух представляв потенційну силу, яка за несприятливих обставин того часу не могла знайти відповідного вияву. Тільки в повоєнні роки він все-таки викристалізувався в Українську революційно-демократичну партію (УРДП), створену в таборі біженців у Західній Німеччині. Лідером цієї партії був письменник і журналіст Іван Багряний (1907-1963), колишній в’язень радянських концентраційних таборів. УРДП здобула прихильників головно серед емігрантів із середньо-східної України.{20} Її треба розглядати як перевтілення колишнього демократично-народницького напряму, - тепер він намагався врахувати досвід радянського періоду 1920-1930-их років.

Роки другої світової війни дали новий поштовх українському комунізмові. Недавні страхіття німецької окупації дещо затьмарили трагічні спогади про 1930-ті роки. За таких історичних обставин, коли не було реальних перспектив досягнення національної незалежності, поставлені перед нацистсько-радянською дилемою відчували: якщо в радянській республіці для їхньої нації залишається хоч якась надія, то в німецькій колонії - жодної. До цього висновку спонукала й радянська пропаганда воєнного часу, яка використовувала українські патріотичні символи, лукаво натякала, що “помилки” 1930-х років ніколи не повторяться і що надалі ставлення до українського народу буде набагато кращим. Якщо приймалася теза, що поразка і вигнання німецьких загарбників - перша і головна мета, то з цього логічно випливало, що треба також прийняти радянську систему і конечність дальшого українсько-російського союзу під гегемонією Москви. Так досвід воєнного часу сформував нове покоління українських комуністів, більшість з яких воювала як офіцери в Радянській армії і в партизанських з’єднаннях. Мало хто, однак, мав якийсь, крім хіба номінального, зв’язок із традиціями робітничого руху та революційного марксизму. За останню чверть століття, а особливо після смерті Сталіна й приходу до влади Хрущова, люди такого складу поповнили керівні партійні й урядові кадри в Українській РСР.

СУЧАСНА СИТУАЦІЯ У РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

Визначною подією в інтелектуальному житті України є поява у 1960-і роки групи відвертих дисидентів. Праці Івана Дзюби, Святослава Караванського, Вячеслава Чорновола, Валентина Мороза, Михайла Осадчого, Євгена Сверстюка та інших, що розповсюджувалися в радянській Україні нелегально, були видрукувані за кордоном в оригіналі українською мовою та в перекладах, і вони привернули увагу всього світу.

Дещо про біографічні дані українського дисидентства. Більшість із дисидентів - молодь віком од тридцяти до сорока років, що народилася і здобула освіту за радянської системи. Цей факт свідчить про абсурдність ярлика “буржуазний націоналізм”, якого їм намагається приклеїти офіційна пропаганда. За соціальним статусом усі вони типові інтелектуали - письменники, літературні критики, художники, історики, педагоги, журналісти. Географічно дисиденти представляють усі регіони України, в тому числі такий дуже зрусифікований, як Донбас. Чисельно це невелика група. Загальна кількість осіб, так чи інакше причетних до цього руху, не перевищує 1000 на 47 000 000 населення республіки (за переписом 1970 р.). Однак існують докази, що відвертих дисидентів - чоловіків і жінок справді виняткової громадянської мужності - треба розглядати як видиму вершину набагато більшого айсберга. У “легальних” літературних та наукових публікаціях із радянської України часто можна знайти ідеї, аналогічні до тих, що їх висловлюють дисиденти, але подані у прихованій, алегоричній формі. Ми навіть схильні припускати, що дисидентам симпатизував і таємно їх підтримував дехто в керівних колах республіки. Врешті, треба зазначити, що українські дисиденти старанно уникали будь-якої оформленої організації. Їхній рух, здавалося, існував як розгалужена мережа неформальних особистих контактів.

Ідеї, що їх сформулювали речники українського дисидентства, можна поділити на дві групи. До першої належать загальнодемократичні гасла: протести проти порушення людських і громадянських прав і передовсім проти ігнорування свободи думки. Друга група охоплює питання специфічно національного характеру протести проти обмеження конституційних державних прав Української РСР, знекровлення і спотворення національно-культурної спадщини, дискримінації української мови у сфері освіти та громадському житті, вимоги забезпечити культурні права українським меншинам в інших частинах СРСР.

Добре відомо, що останніми роками дисиденти піднесли голос не тільки на Україні, а й у Росїі. Дуже повчальним є порівняння ідей українських та російських дисидентів. Якщо говорити про загальнодемократичні постулати, то завдання цих двох рухів великою мірою збігаються, але між ними є істотні розбіжності стосовно національних проблем. Хоча російські дисиденти й засуджують етнічну дискримінацію в СРСР (наприклад, антисемітські тенденції режиму чи вигнання кримських татар зі своєї батьківщини), їхня позиція в питанні про право неросійських народів на національне самовизначення обережніша. Складається враження, що навіть ті росіяни, які не задоволені багатьма аспектами нинішньої системи, не хочуть своїм спротивом створити загрозу цілісності російської імперської держави й послабити її міжнародну позицію. Побоювання, що лібералізація зашкодила б російським великодержавним інтересам, і є головною причиною безсилля й ізольованості російських дисидентів серед свого народу. Комуністичний уряд має право претендувати на те, щоб йому було приписано заслуги піднесення Росії до незнаної досі могутності й престижу. Відмежування російського патріотизму від радянського режиму ймовірне тільки в разі відчутних поразок СРСР у міжнародній політиці. Така гіпотеза потверджується ходом історії У старій Росії реформи або революції завжди наставали після невдалих зовнішніх війн: Кримської, Балканської, Японської і, нарешті, першої світової.

Тепер видно, що тут український дисидентський рух у дещо іншому становищі, ніж російський: національні почуття його не стримують, а живлять. Національний аспект забезпечує ідеологічний комплекс великого емоційного заряду, до якого тяжіють усі інші розчарування та кривди, що ними переповнене суспільство, і довкола якого за сприятливих обставин вони можуть легко об’єднатися. Отже, ідеї українських дисидентів здатні привабити широкі верстви народу, хоча нині число їх активних носіїв досить обмежене У багатьох українських родинах були люди, які ще за пам’яті нинішнього покоління у той чи інший час жертвували собою заради національної справи або зазнавали переслідувань за неї. Такий досвід неминуче залишає слід у колективній свідомості суспільства, в якому родинні зв’язки ще дуже міцні. Це глибоке джерело, з якого черпає силу сьогоднішній ійтелектуальний фермент в Україні. Після десятиліть ідеологічної обробки та неодноразового “промивання міз-ків” нації, її інтелектуальної еліти, відродження незалежної української думки - знаменне явище історичного значення.

Якщо застосувати до сучасного дисидентського руху в радянській Україні запропоновану раніше модель чотирьох напрямів, то найдоречніше віднести його до традиції національного комунізму. Зазвичай українські дисиденти не нападали на основи марксистсько-ленінської філософії, не відкидали соціалістичної економіки, ні радянської політичної системи, ні навіть перебування України в складі СРСР. Вони тільки критикували спотворення цієї системи і закликали повернути радянську дійсність до справжніх ленінських принципів, особливо в галузі національної політики. Дзюба, мабуть, найвиразніший речник українських дисидентів, постійно покликається на праці Леніна, на давні резолюції Комуністичної партії, на тексти конституцій СРСР та Української РСР і радянські закони.

Радянознавці вже зазначили спадкоємний зв’язок між націонал-ухильниками українського комунізму, такими, як Шахрай, і сучасними дисидентами, такими, як Дзюба. Однак між поколіннями двадцятих і шістдесятих, розділених чвертьстолітнім періодом сталінського режиму, існує відчутна різниця, на якій треба спинитися детальніше. Комуністична ідеологія революційної і ранньої пореволюційної епохи була сповнена палкої віри в близьку докорінну зміну людини та суспільства Цей міф про тисячолітнє царство прекрасно виразив письменник-комуніст Хвильовий у мрії про “загірну комуну”. На відміну від сильних ідеологічних мотивацій ранніх більшовиків, - як ортодоксальних, так і ухильників, - підхід до марксизму-ленінізму сьогоднішніх дисидентів видається здебільшого прагматичним. У “класиків” вони шукають аргументів, які допомогли б їм домогтися бажаних реформ. Вони намагаються довести, що Ленін мав значно ширший погляд на національне питання, ніж нинішнє керівництво КПРС, і що повага до українських національних прав сумісна з принципами соціалістичної економіки та радянської політичної системи. Таке прагматичне використання марксизму-ленінізму властиве звичайно і радянським апаратникам, тільки вони застосовують його з іншою, ніж дисиденти, метою -забезпечити ідеологічну легітимність статус-кво, раціонально пояснити сучасну діяльність уряду.

Хоча серед сучасних українських дисидентів найбільше виражене націонал-комуністичне крило, вивчення відповідної літератури показує, що існують також інші напрями думка Праці Валентина Мороза, наприклад, виявляють риси, близькі інтегральному націоналізмові міжвоєнної доби: постулат про те, що особиста моральна чистота ставиться понад усе; рішуче неприйняття “реальної політики”, якщо вона вимагає пристосовуватися до умов, несумісних з особистою або національною честю; виразно волюнтаристський склад мислення. На відміну від Дзюби, Мороз приділяв мало уваги конституційним та інституційним питанням. Він передусім дбає про збереження безкомпромісного національного характеру незалежно від будь-яких міркувань політичної доречності. Наголос на приматі волі й характеру був важливою складовою частиною ідеології інтегрального націоналізму. Треба, однак, чітко зазначити, що ні Мороз, ні будь-хто інший з-поміж су-часних українських дисидентів не виявили й тіні специфічно фашистських рис старої програми ОУН: прославлення однопартійної держави і диктатури, проповідування етнічної виключності, свідомого ірраціоналізму та антиінтелектуалізму. На перешкоді пережиткам таких поглядів стоїть демократичний і гуманістичний у своїй основі світогляд українського дисидентства.

Комунізм та інтегральний націоналізм представляють два молоді, пореволюційні напрями української політичної думки. Чи є сліди двох давніших напрямів, демократично-народницького й консервативного? На це можемо відповісти ствердно. Ми вже зазначали, що ідеї українських дисидентів мають демократичний характер, що вони боронять права людини й інтелектуальну свободу. Вони також висунули пропозиції про підвищення життєвого рівня й добробуту народу, скасування дискримінаційних заходів щодо селянства. Не тільки в дисидентській літературі, а й в академічних та інтелектуальних колах радянської України знаходимо свідчення дедалі більшого зацікавлення спадщиною дореволюційних демократично-народницьких мислителів. Наприклад, вибрані твори Костомарова і Драгоманова в останні роки з’явилися новими (хоч і дуже спотвореними цензурою) виданнями, і кількість присвячених їм наукових досліджень зростає.

Важливим феноменом інтелектуального життя сьогоднішньої України є виразне повернення до національних традицій. Через офіційні обмеження і маніпуляції цей рух набирає здебільшого неполітичної, культурницької форми. Серед його різноманітних виявів -кампанія за збереження та реставрацію історичних пам’яток; відродження народних звичаїв і промислів та пристосування їх до сучасних міських умов; постійне звертання до історичних тем у художній літературі; праця вчених, спрямована на повернення народові його культурної спадщини. В інших країнах, у яких тяглість національного життя ніколи не переривалася, таку діяльність можна вважати буденною. Однак у випадку України з її трагічним, розірваним розвитком таке культивування історично неперервної культурної самобутності нації має політичну вагу.

Попереднє твердження повертає розмову до консервативного елемента в сучасному українському інтелектуальному житті. Термін “консерватизм” у Радянському Союзі має негативне забарвлення, але брак назви не заважає існуванню явища. Консервативне спрямування характеризують дві риси: виразне чуття традиції й тяглості (на противагу есхатологічному та футуристичному поглядам на суспільство), а також висока повага до законних і спокійних способів діяльності (на противагу революційному запереченню попередньої й усталеної форми). Застосовуючи ці критерії до сучасної ситуації на Україні, ми вже відзначали сильну вірність культурним традиціям. Щодо другого пункту, то сама радянська верхівка останнім часом стала консервативною настільки, що намагається відмовитись від свавілля й наблизитися до моделі правової держави. (У процесі цього вона щораз більше заплутувалась у внутрішніх суперечностях, бо природа тоталітарної диктатури несумісна з вимогами справжньої влади закону). А щодо українського дисидентства, то вже наголошувалося на його законному та конституційному характері. Воно спробувало діяти як лояльна опозиція в межах нинішньої системи. Метою українських дисидентів було не знищити чинні інституції, а пристосувати їх до сприяння громадянським правам, загальному добробутові й українським національним інтересам. У цьому сенсі українських дисидентів можна назвати “консервативними реформаторами”. Така інтерпретація допомагає зрозуміти ставлення Дзюби та його товаришів до державності УРСР. На їхній погляд, українська радянська держава, попри всі її вади, корисна форма, яку треба не руйнувати, а навпаки, зміцнювати і поступово наповнювати новим, життєздатним змістом. Така концепція виразно перегукується зі способом мислення патріотичної козацької старшини XVIII -початку XIX ст. (відображеним, наприклад, в “Історії Русів”), яка свій протест проти запровадження петербурзького централізму мотивувала Переяславською угодою як конституційним актом, що гарантує автономний статус їхньої нації. Згідно з історичною діалектикою, радянський конституційний устрій, що виник унаслідок великого революційного вибуху й був накинутий українському народові могутньою зовнішньою силою, набув характеру “історичних” прав. Майбутнє покаже, чи спроба сучасних українських дисидентів сформулювати національну політику на платформі радянського варіанта історичного легітимізму буде успішнішою, ніж намагання їхніх попередників два століття тому. Така політика могла б мати успіх тільки тоді, коли б на захист українських державних і політичних прав стали керівництво КПУ й адміністративна та господарська верхівка республіки. Це означало б повернення до політики Скрипника, лояльного більшовика, який не вагаючись став в обороні інтересів радянської України в 1920-х роках. Умови для цього сьогодні дещо сприятливіші, ніж тоді, оскільки члени КПУ здебільшого українці за національністю. З другого боку, сучасне керівництво КПУ є продуктом конформістської сталінської доби та воєнного періоду. Основна засада особистої філософії цих людей - насолоджуватися всіма благами, які пропонує життя, виявляти виняткову обережність в інших справах. Зміна може відбутися з появою нового покоління лідерів, які вже не пам’ятатимуть сталінізму та другої світової війни і, можливо, менше боятимуться обстоювати права свого народу.

УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА

Залишається спинитися ще на ролі української діаспори. Загальна кількість людей українського походження в країнах Західної Європи, Північної і Південної Америки та Австралії становить близько двох мільйонів осіб. Еміграція українців проходила кількома хвилями: від спричиненого економічними обставинами виїзду за океан у 1890-их роках і до виїзду переміщених осіб після другої світової війни, мотиви яких були переважно політичні. Українці в діаспорі зазнають поступової, але неминучої асиміляції, і цей процес просунувся досить далеко, охопивши різні покоління і професійні групи. Прагнення українських емігрантів та їхніх нащадків зберегти національну самобутність посилюється усвідомленням того, що ситуація на Україні ненормальна і що їхні брати у краї зазнають гніту. Таке переконання накладає на українців у діаспорі моральний обов’язок і наділяє відчуттям своєї історичної місії: працювати для визволення батьківщини. Деякою мірою згаданий обов’язок надає всій українській діаспорі характеру політичної еміграції, незалежно від часу й обставин, за яких та чи інша особа виїхала з України.

Добре відомо, що спільноти у вигнанні схильні зберігати у закостенілій формі склад і спосіб мислення, зі зміною обставин вже втрачені у країні, з якої ті спільноти походять. Тому кожна політична течія, від монархізму до комунізму, що діяла на Україні за життя останніх двох-трьох поколінь, усе ще має своїх представників серед української діаспори. Політично найвиразніші повоєнні емігранти. Вони не тільки зберегли свої установи та організації (зокрема й “уряд у вигнанні” з осідком у Мюнхені, який вважає себе наступником уряду Української Народної Республіки 1917-1921 років), а й великою мірою перебрали керівництво над давнішими організаціями української спільноти у Сполучених Штатах і Канаді. Така перевага “нової” еміграції сприяла войовничим антикомуністичним настроям більшості української діаспори, за винятком “прогресивних” (прорадянських) груп давніх поселенців у Північній Америці.

Українська діаспора не настільки численна і фінансово сильна, щоб чинити тиск на політику західних урядів. До того ж її політичній ефективності шкодить спадщина інтегрального націоналізму. Осередки ОУН і далі відіграють головну роль у житті української еміграції. Хоча з роками вони стали більш поміркованими, притаманна їм віддавна тоталітарна ментальність відчужує їх від політичного клімату західних демократій та від демократичних тенденцій у теперішній радянській Україні. Це також було причиною не однієї грубої політичної помилки, як-от: нерозуміння захисного характеру американської політики стримування, плекання фальшивих надій, пов’язаних з т. зв. “програмою визволення” часів Ейзенхауера-Даллеса{21}; ставка на праві екстремістські групи у США і Західній Німеччині; співпраця з китайськими націоналістами у Тайвані; неправильне розуміння характеру й мети сучасного дисидентського руху в Українській РСР. Демократичним групам у діаспорі не вдалося вести своєї альтернативної політики, яка заслуговувала б на довіру. Щодо загальної маси українських емігрантів, то вона надто зайнята щоденними турботами і з сентиментальних міркувань часто схильна вірити тим лідерам, що демонструють свій “суперпатріотизм”, енергійно вимахуючи синьо-жовтим прапором.

Висловлені критичні зауваження не означають, що українську діаспору треба відкинути як політичний чинник. Навпаки, вона виконує важливу роль, центр тяжіння якої, однак, лежить в іншій сфері, далекій від пустого і самозакоханого позування еміграційних політиків і професійних провідників спільноти. Значення діаспори підтверджує надзвичайна пильність, з якою радянська влада стежить за всім, що діється серед українців за кордоном.

Справжня роль діаспори полягає у її допоміжному, але важливому впливі на еволюцію українського народу. Уже той факт, що вільна українська політична думка і культурне життя існують на чужій землі, надихає інтелектуалів в УРСР. Сучасна діаспора не дала великих політичних мислителів, рівних Драгоманову чи Липинському, але українські вигнанці видають кілька поважних публіцистичних і літературних журналів. У Західній Європі та Північній. Америці діють українські наукові організації, інституції, літературні групи. Письменники, художники й науковці еміграції, серед яких є визначні постаті, дали твори, які назавжди ввійдуть в історію української культури. Оскільки вони могли вільно порушувати теми та застосовувати підходи, заборонені в СРСР, їхні праці доповнюють і стимулюють культурний процес у радянській Україні, втиснутий у прокрустове ложе. Доступ то творів діаспори на Україні, певна річ, дуже обмежений, але різними можливими каналами інформація, хоч і фрагментарно, усе ж потрапляє до зацікавлених кіл. Представники творчої інтелігенції намагаються використати будь-яку можливість, щоб налагодити контакти з колегами-співвітчизниками за кордоном. Кожного, хто був учасником таких обмінів, особливо вражає одна річ: їхня надзвичайна емоційна теплота, що дивно контрастує з офіційною радянською оцінкою “буржуазно-націоналістичного охвістя”. Нерідко можна почути, як інтелектуали з радянської України висловлюють у приватному спілкуванні повагу й захоплення особистістю того емігранта, на якого радянська преса ллє бруд. Принагідні спостереження свідчать, що впливові представники інтелігенції Української РСР використовують позитивні результати діяльності еміграції як важелі тиску, щоб домогтися поступок у культурній сфері. Усі порушені в цьому абзаці питання стосуються культури, але не можна не зауважити їхнього кумулятивного політичного ефекту. Найменшого потепління відносин буде досить, аби почався політичний діалог між демократичними представниками інтелігенції з діаспори і реформістською частиною партійної та безпартійної інтелігенції радянської України. Така можливість дуже тривожить не тільки радянську верхівку, а й консервативно настроєних емігрантів.

Звичайно, не треба забувати, що декілька мільйонів громадян радянської України мають родичів за кордоном. Із послабленням чинних у минулі десятиліття обмежень на листування та подорожі численні розлучені сім’ї відновили безпосередні контакти. Щороку тисячі українців відвідують своїх родичів на предківській землі. На суспільство, яке багато років було герметично ізольоване від навколишнього світу, такі контакти можуть мати тільки благотворний вплив. Українців під радянською владою підтримує свідомість того, що їхні родичі в інших країнах думають про них і бажають їм допомогти.

І останнє, але не менш важливе - роль діаспори полягає в тому, що вона є духовним містком між Україною та навколишнім світом. Радянська влада намагається звести до мінімуму особисті та службові контакти між українськими вченими й діячами культури та їхніми колегами у західних, демократичних державах. Вона, без сумніву, воліла б, аби світ забув про існування України. Тому відповідальність за те, щоб світ знав про ситуацію в УРСР і про українське питання взагалі, повністю лежить на вчених із діаспори. Їхнє завдання дуже важке, якщо зважити на те, що, особливо в англомовних країнах, знання про Україну були й великою мірою досі залишаються зовсім не достатніми. Складність полягає у тому, що в уявленнях наукової громадськості Заходу про східних слов’ян домінує централізм, коріння якого сягає інтелектуальних традицій імперської Росії.

Проте за останні двадцять років ситуація дещо поліпшилася. Можна назвати кілька недавніх поважних праць англійською мовою, які стосуються України, і вже не здається незвичним те, що українська тематика розглядається в наукових журналах і на професійних зустрічах. Така зміна відбувається через збільшення кількості слов’янських і східноєвропейських досліджень та завдяки зусиллям учених українського походження, особливо тих, які працюють в університетах і коледжах Америки та Канади. Але те, що вже зроблено, - лише скромний початок. Широкі пласти української історії і культури ще не представлено бодай однією монографією англійською чи будь-якою іншою західноєвропейською мовою. Однак академічні кола Сполучених Штатів і Канади тепер принаймні знають про існування України як потенційної сфери дослідження. Згадувану централістську концепцію ще аж ніяк не витіснено - такий спосіб мислення глибоко вкорінений і неподатливий до змін, але його вже поставлено під сумнів. Інформація про Україну надходить не тільки з ворожих джерел. Це можна розглядати як важливий позитивний крок.

Хоча ці зміни в інтелектуальній сфері не впливають на сучасну політику західних держав, не варто недооцінювати їхнього можливого політичного значення для майбутнього. Коротше кажучи, наукові та культурницькі зусилля української діаспори становлять істотну частину боротьби українського народу за краще життя та нічим не обмежені національні права.

ВИСНОВКИ ТА ПРОГНОЗИ

Історики мають підстави бути обережними, коли йдеться про передбачення. Але оскільки останнім часом футурологія здобула академічне визнання, зважуся висловити деякі прогнози щодо напряму, в якому розвиватиметься українська політична думка. Це, певна річ, може бути не більше як узагальнення досвіду минулого, і висновки матимуть гіпотетичний характер.

1. З огляду на територіальну консолідацію українських земель в одній державі майбутні ідейні течії і політичні рухи будуть меншою мірою регіональні, ніж у минулому. Цілком можливо, проте, що певні області з виразними географічними й історичними особливостями (наприклад Закарпаття) зберігатимуть регіональну самобутність. Однак регіоналізм відіграватиме в об’єднаній українській нації лише другорядну роль.

2. У минулому українці були переважно селянським народом, і це позначалося на їхніх ідеологіях. Народництво, головна течія другої половини XIX - початку XX ст., орієнтувалося на селянина. Консервативний напрям також мав аграрний відтінок. Однак за минуле півстоліття соціальна структура України зазнала глибоких змін. Тепер майже половина українців живе в містах, і рівень урбанізації зростатиме. Незважаючи на те, що комуністична влада від 1930-х років свідомо проводила політику русифікації міст, на Україні з’явилися свій промисловий робітничий клас і міська технічна інтелігенція. Остання група виконує роль, аналогічну ролі середнього класу в західних суспільствах. Отже, логічним є припущення, що в майбутньому українська суспільна думка та політичні програми менше визначатимуться селянським питанням, ніж у минулому. Проте цілком можливо, що зазначене “сільське походження” ще довго буде характерною рисою українського життя і думки. Цей висновок випливає не тільки з того, що рівень урбанізації українського суспільства менший, ніж у західних країнах, а також із того факту, що мешканці українських міст залишаються свідомими свого сільського походження і мають багато родинних і емоційних зв’язків із селом.

3. Імідж інтелектуальної однорідності, що його Радянська Україна, як і весь Радянський Союз, створює перед світом, треба вважати явищем поверховим і неминуче перехідним. Розмаїття думок і позицій не знищене, а тільки насильно позбавлене голосу. Воно все ще сховане під поверхнею, і не лише як пережиток минулого, але і як жива інтелектуальна сила, знову витворена діалектичною природою суспільства та людської думки. Згідно з офіційною радянською доктриною у “соціалістичному” суспільстві, у якому нібито вже не існує антагоністичних класів, немає ідеологічних розбіжностей. Але ця доктрина не справджується, попри величезні пропагандистські зусилля та відверті репресії, до яких влада мусить постійно вдаватися, щоб підтримати враження ідеологічної однорідності Якщо заборони будуть скасовані чи бодай частково послаблені, то це дуже скоро приведе до відродження ідеологічного та політичного плюралізму.

4. Чотири головні напрями новітньої української політичної думки існують і нині, хоч у досить прихованій формі. Такий висновок випливає з досвіду другої світової війни та з дослідження сучасного інтелектуального ферменту в Українській РСР. За сприятливих обставин традиційні течії з’являться знову, хоча, певна річ, у новій, зміненій формі. Неможливо оцінити їхню майбутню відносну силу чи передбачити, котра з них стане провідною. Це залежатиме не тільки від внутрішньоукраїнських чинників, але й від загального політичного клімату у Східній Європі. Однак найбільш імовірні дві альтернативи - або розвиток у націонал-комуністичному руслі (тобто наповнення фіктивної державності УРСР реальним змістом), або, в разі революційного піднесення, поворот до демократії (тобто відродження традицій Української Народної Республіки).

5. Мабуть, найскладнішою проблемою в майбутній еволюції української думки буде синтез антагоністичних політико-ідеологічних напрямів. Брак такого синтезу був головною причиною падіння незалежної української держави у 1917-1921 роках. З огляду на своє небезпечне географічне положення Україна тільки тоді має шанс вистояти політично, коли українці будуть здатні мирно розв’язати свої внутрішні суперечності та згуртуватися проти зовнішньої загрози й утиску. Громадянська війна - це розкіш, якої Україна не може собі дозволити. Але що може означати отой можливий синтез? Аж ніяк не зведення антагоністичних напрямів до єдиної загальної формули. Це радше процес взаємного зближення. Напрями, що колись протистояли один одному, тепер змушені будуть опанувати мистецтво конструктивного співробітництва. До того як це стане можливим у практичній сфері й урешті буде закріплене інституціонально, згадане зближення має спочатку відбутися на інтелектуальному рівні. Кроком у цьому напрямі було б плекання широкого погляду на історію, що охоплював би всі аспекти нашого минулого, навіть ті, які свого часу вважалися несумісними. Потрібний такий спосіб мислення, який дає змогу мати в Лондоні одночасно пам’ятники Карлові I й Оліверові Кромвелю. Така постава не означає, що не можна критикувати окремих осіб, угруповання чи ідеї або ставати на якусь із двох протилежних сучасних позицій. Але вона вимагає всеохопного підходу, при якому минулі й сучасні духовні та матеріальні досягнення нації розглядаються як спільне надбання, а не як заслуга якоїсь однієї фракції. І, навпаки, це також передбачає готовність узяти на себе частку моральної відповідальності за помилки і хиби своєї нації, навіть якщо їх припустилися окремі групи або особи.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ СВІТОГЛЯД ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА У СВІТЛІ ЙОГО ПУБЛІЦИСТИЧНИХ ПИСАНЬ{22}

Нема сумніву, що Володимир Кирилович Винниченко був однією з найталановитіших і найкольоритніших постатей в українській історії першої половини XX століття. І як письменник (белетрист і драматург), і як політик він вибився на одне з провідних місць. Вистане згадати, що Винниченко був перший український письменник, який утримувався виключно з літературних заробітків, і перший, який здобув міжнародне визнання за життя. Як політик він, як знаємо, зіграв одну з провідних ролей в українській революції. В 1917-ому він очолив перший український уряд, Генеральний Секретаріят Центральної Ради, а рік пізніше як голова Директорії Української Народної Республіки протягом кількох місяців був головою держави.

Проте, поряд з цими тріюмфами Винниченко зазнав теж велетенських поразок. Його міжнародні літературні успіхи не були тривалими, і його п’єси не втрималися на світових сценах. Навіть його українська літературна слава померкла з часом до тієї міри, що недавно його названо (правда, зі знаком запитання) “забутим письменником”^[79]. Також політична діяльність Винниченка зустрічала з різних боків сувору критику, а то й безоглядний осуд. В УРСР його офіційно кваліфікують як “контрреволюціонера” й “буржуазного націоналіста”. У позарадянському українському світі Винниченко став за міжвоєнної доби одіозною постаттю й опинився в майже повній ізоляції. Тільки в останні роки життя, після другої світової війни, Винниченко знайшов наново зрозуміння та прихильний відгук серед лівих кіл нової наддніпрянської еміґрації.

Життєвий доробок Винниченка не вичерпується красним письменством і політичною чинністю. Уже в пізньому віці він захопився малярством, яке стало його улюбленим гоббі. Згідно з оцінкою Святослава Гординського{23}, “Винниченко, хоч нічим оригінальним не виявився, - маляр далеко не аматорської міри”^[80]. Тут мимоволі на думку спадає Вінстон Черчіль - Винниченків соціяльний і світоглядовий антипод. Обидва знаходили в малярстві певну форму творчого відпруження.

Буйний, різнобічний талант Винниченка, - якого через цю всесторонність можна назвати “ренесансовою людиною”, - проявився ще в одній царині, а саме в політично-світоглядових і публіцистичних писаннях. Він залишив по собі багато статтей, низку брошур і дві великі праці, “Відродження нації” та “Конкордизм”. Ця публіцистична спадщина не притягнула досі уваги дослідників. Публіцистичні писання Винниченка сьогодні тяжко доступні, за винятком широкого історично-мемуарного трактату, чи пак памфлету, “Відродження нації”, що був надрукований у 1920 р.{24} великим накладом (15.000 примірників)^[81].

Скажу відразу: я не вважаю, що писання Винниченка мають самостійну науково-теоретичну вартість. З цього погляду він не витримує порівняння з такими мислителями (щоб говорити тільки про українських), як Драгоманов і Липинський. Проте політичні твори Винниченка цікаві й заслуговують на увагу. Вони віддзеркалюють його світогляд і є важливим джерелом для вивчення його інтелектуальної біографії. А поскільки його погляди та концепції були не тільки його власні, індивідуальні, але також менше чи більше типові для певної впливової течії в українській політичній думці революційної доби, - Винниченкові публіцистичні твори допомагають розуміти цей переломовий період у новітній історії України. Крім цього, вони багаті на фактичні інформації, бистрі спостереження та інтересні, хоч часто суперечливі коментарі про особи й події. З уваги на безперечну документальну вартість цих статтей і брошур варто було б тепер видати бодай їх добірку окремою книжкою. Також доводиться бажати, щоб був опублікований філософсько-політичний трактат “Конкордизм”, що все ще залишається в рукописі.{25} Винниченко вклав багато часу і зусиль у цю роботу, і вона становить немов його ідейний заповіт.

Рамки цієї статті не дають можливости розглянути публіцистичну спадщину Винниченка в повноті. Тому нам доведеться зосередитися переважно на одній проблемі: Винниченковій інтерпретації українських Визвольних Змагань та його власної участи в них. Цій темі присвячене “Відродження нації”, написане протягом півроку, між липнем 1919 і січнем 1920, коли Винниченко, вийшовши зі складу Директорії, опинився на вигнанні в Австрії. Можна лише дивуватися енергії людини, яка на гарячих слідах подій поспішилася відразу закріпити для себе самої й інших досвід щойно пережитого та вивести з цього певні програмові висновки. Коли Винниченко працював над “Відродженням нації”, українська революція ще тривала, й він не вважав своєї активної політичної ролі в ній за скінчену. Він хотів не тільки дати апологію своєї революційної й державницької діяльности за минулих півтретя року, але рівночасно теж готував ґрунт для чергової політичної акції: свого повороту на Україну під радянською владою та своєї власної майбутньої співпраці з цією владою. Ці розрахунки напевне вплинули на багато формулювань у “Відродженні нації”. Проте, було б помилкою Винниченкову концепцію історії української революції зводити до таких опортуністичних мотивів. Хоч він згодом пройшов світоглядову еволюцію, але його розуміння української революції залишилося незмінним. Основні тези “Відродження нації” повторені в публіцистичних писаннях Винниченка з останніх років його життя.

Винниченко бачив історичну спрямованість української революції у змаганні селянсько-робітничих мас до “всебічного визволення”. А головна трагедія української революції, на його думку, полягала в тому, що “Центральній Раді не вистачило ні розуміння моменту, ні одностайности, ні рішучости стати в авангарді оцих самих мас, виступити виразницею їхніх не тільки національних, але й соціяльно-економічних інтересів”^[82]. Через цю однобічність Центральної Ради, занедбання нею соціяльного моменту, українські маси не дали їй у рішальну хвилину своєї підтримки. Подібні помилки, каже Винниченко, зробила теж і Директорія.

Свою власну суспільно-політичну позицію Винниченко характеризував так: “Отже, та течія, до якої я належу з перших кроків моєї громадської свідомости [...] є течія всебічного визволення (соціяльного, національного, політичного, морального, культурного і т. д.), а так само визволення цілковитого й рішучого, що переважно має назву революційного”^[83]. До тієї “всебічної” течії в українській революції, що репрезентувала правильну синтезу соціяльних і національних прямувань, Винниченко зараховував укапістів, боротьбістів та опозиційні елементи в КП(б)У, тобто речників українського національного комунізму.

Пригляньмося дещо докладніше до концепції “всебічного визволення”, що посідає центральне місце в політичному світогляді Винниченка. Який конкретний зміст вкладав він у це привабливе гасло? Якщо йдеться про національне визволення, відповідь проста. Винниченко, очевидно, не належав до старих, дореволюційних самостійників, яких на Наддніпрянщині до 1917 р. була тільки жмінька. На початку революції він хотів будувати вільну Україну в братерській спілці з оновленою Росією. Але, розчарувавшися в Тимчасовому уряді та російських демократичних і соціялістичних партіях за їхнє неприхильне ставлення до українських національних вимог (процес цього розчарування змальований у першому томі “Відродження нації”), він скоро став прибічником самостійництва. Винниченко був співтворцем Третього (20 листопада 1917) й Четвертого (22 січня 1918) Універсалів, які проголосили, відповідно, створення Української Народної Республіки та її повну суверенність. Він ніколи не сходив із цих позицій, навіть коли згодом, прийнявши радянську устроєву плятформу, шукав порозуміння з більшовиками. Нема причин сумніватися в щирості й послідовності Винниченкових самостійницьких переконань.

Куди трудніше відповісти на питання, що, власне, Винниченко розумів під “соціяльно-економічним визволенням”. Він завжди, ще з юнацьких років, мав темперамент суспільного революціонера, який бунтувався проти всякої соціяльної кривди, визиску, гноблення людини людиною. Але на ранній стадії революції він ще не стояв на прокомуністичних позиціях. Не видно, щоб у той час він мав скристалізовану концепцію майбутнього соціяльно-економічного ладу в Українській Народній Республіці, яка творилася. Найпекучішою соціяльною проблемою в Україні була аграрна. Винниченко як голова Генерального Секретаріяту прийняв програму соціялізації землі, що її відстоювала Українська партія соціялістів-революціонерів (УПСР), хоч соціял-демократи, що до них він належав, “з великим критицизмом підходили до аграрної програми соціялістів-революціонерів, яку, на думку соціял-демократів, українські есери просто переписали в руських есерів, не рахуючись з відмінними від руських умовами на Україні”^[84]. Винниченко бачив, що українське селянське господарство, на відміну від московського з його “общинними” традиціями, мало “суто індивідуалістичну систему”^[85], - але він не робив політичних висновків з цього слушного спостереження.

Отож, суть Винниченкової соціяльно-економічної концепції можна, мабуть, краще визначити її негативними, ніж позитивними цілями. Він пристрасно відкидав тодішній суспільний лад, “капіталізм”, в якому бачив явне втілення соціяльної несправедливости. При цьому він не робив ніякої різниці між недорозвиненим, півколоніяльним капіталізмом російським (включно з українським) та в передових країнах Заходу. Він з глибини серця ненавидів “панів і буржуїв”, що їх уважав за паразитарну клясу, та прагнув ліквідації цієї кляси. Він вірив, що тільки люди фізичної праці, робітники й селяни, - господарсько продуктивні й суспільно корисні. Зате буржуазія - це “кляса непрацюючих [...], вічно безробітні, вічно гулящі люди”^[86]. Трударі голодують, а буржуї об’їдаються кав’яром і трюфелями, запиваючи шампанським і дорогими коньяками. Цей образ буржуазного обжерства настирливо повторюється на сторінках Винниченкової публіцистики. Винниченко щиро обурювався на тих, які хотіли, щоб Україна була такою державою, “як у людей”, тобто з клясовою диференціяцією та звичною соціяльною нерівністю.

Як сказано, в початковій стадії революції Винниченко ще не стояв на комуністичних позиціях. Але під враженням невдач Центральної Ради й Директорії він протягом наступних двох років (1917-1919) еволюціонував уліво. Важливою віхою в цій еволюції слід уважати Деклярацію Директорії від 26 грудня 1918 р., автором якої був Винниченко. Деклярація проголошувала засаду, що “влада в Українській Народній Республіці повинна належати клясам працюючим, - робітництву й селянству [...]. Кляси не трудові, експлуататорські, які живляться й розкошують з праці кляс трудових [...] не мають права голосу в порядкуванні державою”. Як практичний висновок, Деклярація постановляла, що в виборах до Трудового конгресу братимуть участь тільки селяни, робітники та “трудова інтеліґенція, що безпосередньо працює для трудового народу” (народні вчителі, лікарські помічники, агрономи, кооперативні службовці тощо); “нетрудові” верстви населення позбавлялися виборчих прав^[87]. Дальший крок у цьому напрямі Винниченко зробив трохи пізніше, на еміґрації. Його “Відродження нації” писане вже з націонал-комуністичної плятформи.

Винниченкові політичні противники атакували його звичайно на національній площині, включно до закидів у національній зраді. На ці оскарження він дав таку відповідь, сповнену почуття власної гідности:

“Ніколи, ніде, в ніяких обставинах ми національного боку визволення не зраджували. Ні в яких переговорах і договорах ми не згоджувались на віддання одної частини єдиної української нації на поневолення [...]. Ніколи, ніде, ні за які персональні чи групові (клясові) субсидії, привілеї чи як інакше ми не згоджувались на зменшення хоч би на одну йоту суверенітету української нації”^[88].

На мою думку, об’єктом критики повинні стати передусім якраз соціяльні погляди Винниченка, що їм часто не приділяли достатньої уваги. А втім хибна соціяльна концепція неминуче призводила його до помилкових кроків теж в національній політиці, незалежно від його патріотизму та добрих намірів, що в них не сумніваємося.

Зупинімся ще раз на Винниченковому улюбленому гаслі “всебічного визволення”. Чи можна мати застереження проти такого, здавалось би, шляхетного ідеалу? Але справа в тому, що в реальному житті існує абсолютна конечність раз-у-раз вибирати між альтернативами, устійнювати черговість пріоритетів, концентрувати зусилля на тому, що в даний момент найважливіше. Хто хоче “всього і всього нараз”, звичайно залишається ні з чим.

Розвал царської Росії в 1917 р. дав українському народові винятковий і, як досі, неповторний історичний шанс: вирватися з імперських лабет і створити власну державу. Якщо з цього шансу не зуміли скористати, то відповідальність за це, - крім зовнішніх і внутрішніх труднощів об’єктивного порядку, - падає, передусім, на наших “всебічників”, соціяльних утопістів, що їх найтиповішим представником був Володимир Кирилович Винниченко. Нехтуючи державність таку, “як у людей”, вганяючись за міражем “всебічного визволення”, - вони спричинилися до того, що український народ, який вони любили й якому бажали добра, опинився в стані дійсно всебічного, тотального національного й соціяльного поневолення. Це була їхня трагедія, як і трагедія всього українського народу.

Де не значить, що українські уряди революційної доби взагалі не повинні були вести активної політики в області соціяльно-економічних стосунків. Тут не місце входити в деталі, але ясно, що передусім наболіле аграрне питання вимагало радикальних заходів. Центральній Раді можна поставити виправданий закид, що вона, -оглядаючися на Петроград і майбутні всеросійські Установчі збори, - не виявила своєчасно самостійної ініціятиви в цій преважливій справі. (Подібне можна сказати про зволікання з сепаратним миром з Центральними державами). Але помилка “всебічників” полягала в тому, що вони не визнавали примату державного інтересу, керуючись натомість утопійними фантазіями.

Утопійний характер Винниченкової соціяльно-економічної концепції проявився, між іншим, в спрощеному егалітаризмі. Його розум відмовлявся сприйняти просту істину, що “пани й буржуї” не тільки “розкошують”, але теж виконують певні потрібні суспільні функції. Раптово усунути їх, не забезпечивши відповідної заміни (наприклад, у формі добре вишколеної управлінської еліти, якої в той час просто не було) означало вкинути країну в хаос. У кожному разі, якщо Україна не мала залишитися в стані аморфної етнічної маси, але мала стати новочасною нацією й державою, вона мусіла розвинути диференційовану суспільну структуру, спроможну виконувати всі складні функції, що невід’ємні від існування нації й держави. Біда була не в тому, що Винниченко турбувався за долю робітництва та деклясованого, спролетаризованого прошарку селянства. Але орієнтуючися виключно на ці кляси, некритично ідентифікуючи себе з їхніми жалями та гнівом, він відштовхував від участи в українському будівництві заможні й освічені верстви населення, включно з т. зв. сільською буржуазією, “контрреволюційною куркульською стихією”, - отже, якраз ті елементи, що могли послужити найнадійнішим фундаментом держави. Зрештою, ці помилкові погляди поділяла більшою чи меншою мірою вся наддніпрянська соціялістична “революційна демократія”.

Ставлення Винниченка до більшовизму було двоїсте. З одного боку, він добре бачив шовіністичний і колонізаторський характер політики російських більшовиків щодо України та переємність у цьому між царизмом і більшовизмом. Він яскраво і правдиво змалював перший і другий періоди радянського окупаційного режиму в Україні (відповідно початок 1918 і весна та раннє літо 1919 років). Але, з другого боку, він вірив в історично прогресивний, соціялістичний характер Жовтневої революції як такої, що відповідала соціяльним інтересам трудящих мас. У кінцевому розділі “Відродження нації” він виголосив на адресу більшовиків такий панегірик:

“Російська робітничо-селянська революція великим досвідом своїм дала наочну лекцію реального здійснювання соціяльних завдань пролетаріяту. Перейдена Совітською Росією велетенська праця над руйнацією панування старого громадянства й творенням нового, [...] ця праця переведена з таким успіхом, з такими наслідками, дала Европі воістину приклад соціяльного чуда, яке підносить захватом революційні живі елементи й холодить предсмертною тривогою елементи паразитарні, злочинні, гнилі”^[89].

Бажаючи бути послідовним будь-якою ціною, Винниченко виправдував запроваджені більшовиками системи терору: “Та кляса, яка захоплює владу, мусить боротись за неї і за свої цілі всякими засобами [...]. От в ім’я яких цілей большевиками творились насильства над гулящими людьми, над маленькою меншістю ради інтересів величезних працюючих мас і всієї людськости”. Винниченко вважав за зовсім слушну річ, що “заборонялась і преса цих гулящих кляс, або тих груп “демократії”, які обстоювали непорушність буржуазного ладу”. Самозрозуміло, Винниченко відкидав парляментарний лад, який, згідно з його твердженням, буржуазія використовує, як “випробуваний спосіб вигідно спекулювати”^[90]. Ніяково читати про апологію тиранії, коли зважити, що вона вийшла з-під пера людини, яка ще зовсім недавно перед тим очолювала український уряд, що претендував на звання демократичного.

Винниченко засадничо не погоджувався з радянським режимом тільки в одному в питанні національної політики. Але він не припускав думки, що ця політика випливає з самої природи режиму. Навпаки, він заспокоював себе арґументом, що такі вияви традиційного російського імперіялізму суперечать принципам самовизначення народів та пролетарського інтернаціоналізму, які урочисто проголосила Жовтнева революція. Тому він був схильний тлумачити більшовицьку практику в Україні як болюче непорозуміння, що скоріше чи пізніше мусить бути виправлене, бо цього вимагають логіка історії й інтереси світової соціялістичної революції. Завдання українських комуністів-“всебічників” - переконати Москву в помилковості її політики щодо України. (Подібно їхнє завдання теж переконати українських патріотів-“однобічників”, щоб вони позбулися своїх застережень до соціяльних цілей комунізму). Характеристично, що Винниченко називав радянську систему правління в Україні “пятаковщиною”, від імені Юрія Пятакова, ватажка київських більшовиків. У цьому видно намагання відмежувати московський провід РКП від відповідальности за “помилки”, що їх, мовляв, спричинили короткозорі місцеві більшовицькі лідери.

Отож, Винниченко шукав синтези двох революцій: української національної й комуністичної. В цьому полягала суть його політичної концепції. Пишучи своє “Відродження нації”, він намагався переконати інших і передусім, мабуть, самого себе, що така синтеза не тільки бажана, але й історично конечна. Проте, можна здогадуватися, що в глибині душі він сумнівався в здійсненності цієї синтези. Мистецька інтуїція підказувала йому інші висновки, ніж його псевдораціональні метикування. Про це свідчить блискуча Винниченкова п’єса “Між двох сил”, написана 1918 року під враженням першої радянської окупації України^[91]. В особі героїні п’єси показано трагедію ідейних українських комуністів, що опинилися в безвихідному становищі на перехресті між непримиренними силами національно-визвольного руху й більшовизму. В кінці Софія Сліпченко, основна героїня п’єси, кінчає самогубством. В її загибелі Винниченко провістив не тільки майбутню долю всього українського національно-комуністичного табору, але і своє власне політичне банкрутство.

Дана стаття не ставить собі за завдання дослідити практичну політичну діяльність Винниченка. Але, говорячи про його суспільно-політичні ідеї, не можемо не підкреслити факту, що він мав, без сумніву, деякі автентичні провідницькі прикмети. Напр., мемуаристи української революції часто згадують про його надзвичайний ораторський талант. Галицький журналіст Осип Назарук, що мав нагоду добре приглянутися Винниченкові, коли той був головою Директорії, характеризував його громадську поставу такими похвальними словами:

“Це повний чоловік, який додержує приречень, уміє мати повне довір’я до других людей, орієнтується в обставинах і людях, має відповідну енергію і - що уважаю дуже важним - почуття комізму... Як державний муж він видержував вповні свої важкі обов’язки і мав смілі пляни. Не перевів їх не з власної вини”^[92].

Цікаво було б дізнатися, в чому полягали ці “смілі пляни”, але, на жаль, Назарук не уточнює цього. Проте в іншому місці своїх спогадів він розповідає, що Винниченко часто обговорював з ним “славну мрію”: заснувати декілька культурних центрів, які були б розміщені в наймальовничіших районах України (у Карпатських горах, на високому березі Дніпра біля Києва тощо). Ці центри мали б складатися з житлових будинків, майстерень та інших вигод, забезпечуючи сприятливе середовище для письменників, художників, скульпторів і музикантів. Винниченко сподівався, що такі центри будуть стимулювати розквіт української культури^[93].

Інший приклад Винниченкових “смілих плянів” можна знайти в спогадах Лонгина Цегельського, члена уряду Західно-Української Народної Республіки (у Східній Галичини, який у грудні 1918 - січні 1919 рр. вів переговори з Директорією стосовно об’єднання двох українських держав. Як розповідав Цегельський, Винниченко скаржився йому на труднощі, спричинені проросійською орієнтацією православної церковної ієрархії на Україні, а тоді запропонував зробити Андрея Шептицького, митрополита греко-католицької церкви в Галичині, головою всеукраїнської церкви. Коли Цегель-ський зауважив, що такий крок означав би розрив з православ’ям, Винниченко зразу ж відповів:

“Православ’я скасуємо! Це ж воно завело нас під царя східного, то воно проводило обмосковлення України. Православ’я завжди буде гравітувати до Москви. Ваша [галицька] унія добра для відрізнення від Польщі, і від Москви. Уніят із природи стає [національно-свідомим] українцем. Скличемо синод єпископів, архімандритів та представників мирян з України, і порадимо їм прийняти унію [церков] а Шептицького поставимо на чоло. Ще й порозуміємося з Римом, щоб його [Шептицького] зробив патріархом України... Ви думаєте, я жартую?”^[94].

Наведені Назаруком і Цегельським приклади потверджують думку, що Винниченко справді був наділений великою візією. Проте Винниченко-політик мав теж великі недоліки, що корінилися почасти в його характері, а почасти в інтелекті. До хиб характеру треба зарахувати Винниченків непогамований, “степовий” темперамент, що кидав його в екстреми та робив схильним до змін настрою від піднесеного до пригніченого стану. Його запальний характер проявився, м. ін., в тоні і стилі його полемік. У “Відродженні нації” він писав про гетьмана Павла Скоропадського як про “слинявого манекена”, “нікчемну, політично безграмотну фігуру”, “деґенерата”, а про головного отамана Симона Петлюру як про “смішного і шкідливого для всього нашого руху чоловіка”, “маленького обивателя із хворобливою, маніякальною славолюбністю” тощо. Слід зазначити, що в ставленні до більшовиків Винниченко дотримувався зовсім іншого тону: критикуючи їхню політику щодо України, він уживав речових арґументів, але не спускався до рівня особистих образ кремлівських вождів. Грубу лайку він залишав для своїх українських політичних суперників.

Назарук уважав, що Винниченко “орієнтувався в обставинах і людях”, тобто був політичним реалістом. Це до певної міри потверджується публіцистичними писаннями самого Винниченка, які містять багато бистрих спостережень. Але, поряд з цим, знаходимо в них теж чимало суджень, які вражають своєю наївністю. Винниченко часто бачив правильно факти, але під впливом своїх ідеологічних настанов робив з них неправильні висновки. Здається, у Винниченковій голові реалістичні й доктринерські тенденції перебували в постійному, неусвідомленому конфлікті, при чому кінець-кінцем звичайно перемагали останні. У цьому полягала його основна інтелектуальна вада.

Літературний критик Михайло Рудницький зробив подібне спостереження в зв’язку з письменницькою творчістю Винниченка. На його думку, сила літературного таланту Винниченка спочивала в хисті схоплювати картини й ситуації реального життя. Але він теж любив уводити в свої повісті й п’єси “ідеї”, що грішили дидактизмом і наївністю. “Від цієї хвилини у його творах зарисовується щораз більша щілина, крізь яку щораз більшою течійкою проривається вода”^[95].

Як зразок Винниченкового політичного реалізму варто зацитувати довгий уривок з “Відродження нації”, який показує, що він добре здавав собі справу з велетенських труднощів українського державного будівництва:

“Бо що то значить наша, національно-українська державність? То значить, що всі органи державного управління й господарства мають бути насамперед утворені на Україні, там, де їх зовсім не було до сього часу. Це не переформування старих, організованих, пристосованих до життя віками апаратів, не заміщення одних людей другими. Ні, творити все з самого початку, з самих дрібничок, творити в місяць-два те, що в других землях утворювалось десятками віків. Творити ці органи, не маючи ніякої мілітарної сили й маючи в той час проти себе й мілітарну й поліційну, адміністративну силу старої держави, маючи проти себе ворожість усієї неукраїнської людности.

Але нехай би ворожу силу вдалося якось перемогти. То де ж ті сили, якими робились би ті апарати, та величезна, складна машина, що зветься державністю? Адже треба тисячі досвідчених, освічених і національно-свідомих людей, щоб ними засадити всі урядові посади, всі інституції, починаючи з міністрів і кінчаючи писарчуками в канцеляріях. Де ж вони, ті люди, де вони могли взятися, коли ми не мали своєї школи, коли не мали ніякої можливости мати свою масову інтеліґенцію, з якої можна було б вибрати тих і досвідчених і освічених і національно-свідомих людей. Ну, хай би ще на міністрів вистарчило, - а далі? А директорів, діловодів, а комісарів, а десятки тисяч служащих, - де їх узяти? А чим їх удержувати? Чим провадити всю державну роботу, не маючи ніяких фінансових засобів?”^[96].

Тут насувається питання: Якщо цитовані твердження відповідають реальній ситуації, як тоді можна виправдати, що Винниченко принципово виключав від співучасти в українському державному будівництві заможні й освічені верстви населення, які могли були б дати молодій державі оці конче потрібні людські кадри? А втім, на його виправдання можна сказати, що Винниченко-практик був часто мудріший від Винниченка-ідеолога. Напр., восени 1917 р., бувши головою Генерального Секретаріяту, він запрошував на посаду товариша генерального секретаря (себто заступника міністра) внутрішніх справ Федора Лизогуба, досвідченого адміністратора, але - аж страшно сказати! - великого землевласника, консерватора та майбутнього прем’єра за Гетьманщини. Після гетьманського перевороту Винниченко дораджував лідерам поміркованої української партії соціялістів-федералістів скористати з пропозицій Скоропадського й німецького військового командування та ввійти до уряду, щоб таким чином забезпечити національний характер нового режиму. Із спогадів Павла Зайцева знаємо, що Винниченко дуже похваляв Зайцева (у той час директора президіяльного департаменту міністерства освіти) за те, що за його спонукою колектив службовців міністерства освіти вирішив не демісіонувати (як це на знак протесту проти гетьманського перевороту зробили українці-службовці інших міністерств), але залишитися на місцях і провадити в змінених умовах працю, якої вимагали національні й державні інтереси^[97]. З погляду революційної непорочности, це все були “гріхопадіння” Винниченка, в яких він потім навіть прилюдно каявся, але, на мою думку, вони рятують його честь як державного діяча.

Щоб дати об’єктивну картину, наведемо деякі зразки Винниченкових доктринерських наївностей. У “Відродженні нації” він пояснював вибух першої світової війни тим, що “товарні джентлмени посварилися за те, хто має одягати африканських негрів у фартушки” - що скидається на карикатуру відомої марксистської теорії імперіялізму. Приятель Винниченка Олександер Шульгин занотував у своїх спогадах, як він говорив несусвітні речі, наприклад, що при соціялізмі людина зможе працювати тільки дві години денно!”^[98].

Джерела оцих “несусвітних речей”, про які згадує Шульгин, треба шукати в тому, що Винниченко, бувши людиною небуденних і різноманітних природних здібностей, не мав ґрунтовної політичної освіти. Кажу це не для того, щоб принизити його пам’ять, але як ствердження факту. Винниченкові публіцистичні писання не вказують на те, щоб він поважно студіював політичну, соціологічну й економічну літературу, навіть марксистську. Здається, єдине, що Винниченко виніс з Єлисаветградської гімназії, це бунтарський дух і зненависть до всякого “начальства”; ще на схилі віку він з гіркотою згадував пониження, що їх йому, як “мужичонкові” та “хахльонкові”, довелося витерпіти в гімназії від учителів і товаришів-“паничів”^[99]. У 1902 р., на двадцять другому році життя, Винниченка вперше заарештовано і при цій нагоді виключено з Київського університету. Того самого року він дебютував у літературі першим надрукованим оповіданням. Наступних п’ятнадцять років, аж до самої революції, його життя протікало подвійним річищем професійного письменника і професійного революціонера. Як письменник Винниченко працював надзвичайно інтенсивно і продуктивно; щороку з’являлися нові його твори: збірки новель, романи, театральні п’єси. Водночас Винниченко був активним і провідним членом Революційної української партії (РУН) та її спадкоємиці, Української соціял-демократичної робітничої партії (УСДРП). Він кількома наворотами сидів у в’язниці, тікав за кордон, нелеґально повертався на Україну, скитався по різних європейських країнах, брав участь у партійних з’їздах, редагував партійні органи і т. ін. Літературна праця та революційна метушня не залишали часу для поглиблення політичної освіти. Підпільна гуртківщина давала певний практичний організаційний досвід, але далеко не такий, що готував би до завдань керування державою.

Тут виникає питання про специфіку Винниченкового марксизму. Більшу частину свого життя, від студентської лавки до середини 1930-их рр., він виступав як переконаний і войовничий марксист. Але його марксизм був своєрідний. Недаремно Ярослав Пеленський{26} колись назвав Винниченка “нешлюбною дитиною Карла Маркса з вродливою й темпераментною українською молодицею [...]. Він був дуже репрезентативний для нашого мислення, чи, точніше кажучи, для нашого несистемного і нелогічного мислення”^[100]. Кажучи коротко, з вчення Маркса-Енґельса Винниченко сприйняв тільки есхатологічно-утопійну, але не пізнавально-наукову частину. Його в марксизмі захоплювали такі речі, як протест проти несправедливости капіталістичного ладу, міт пролетарської революції, візія майбутнього ідеального соціялістичного суспільства. Крім цього, він засвоїв типову марксистську фразеологію. Одначе з Карла Маркса був не тільки пророк пролетарської революції, але також великий ерудит та визначний учений-мислитель. Маркс і Енгельс продовжували та на свій лад творчо переробляли (дехто скаже, спотворювали) здобутки напрямів, що посідають центральне місце в європейській інтелектуальній традиції: французького просвітництва, німецької клясичної філософії, англійської ліберальної економіки. На духовій фізіономії Володимира Винниченка все це не залишило помітного сліду. І в українській науковій і політичній літературі маємо низку авторів, які з більшим або меншим успіхом застосовували засоби марксистської методології для історичної і соціологічної аналізи: Юліян Бачинський, Микола Порш, Валентин Садовський, Лев Юркевич, Володимир Старосольський, Володимир Левинський, Роман Роздольський. Винниченка не можемо зарахувати до їх числа. Його розуміння марксистської теорії не підносилося понад рівень популярних брошур. Винниченка можна вважати ідеологом українського націонал-комунізму в тому сенсі, що в його “Відродженні нації” та публіцистиці наступних років пластично виражені настрої, емоційний клімат, притаманні цьому середовищу. Але куди логічніше, інтелектуально стійкіше обґрунтування концепції українського шляху до комунізму, української радянської державности знайдемо в відомому трактаті Василя Шахрая і Сергія Мазлаха, “До хвилі”, чи хоч би в працях Миколи Скрипника.

Скоро після своєї нашумілої подорожі до Москви й на Україну та невдалої спроби наладнати співпрацю з більшовицькою владою (травень-вересень 1920 р.)^[101], Винниченко видав під фірмою Закордонної групи Української комуністичної партії брошуру “Революція в небезпеці”, що в ній він висловив свій протест проти радянської “системи абсолютного централізму” та заявив, що “національна політика Російської комуністичної партії на Вкраїні це політика “єдиної і неділимої Росії”^[102]. Проте це аж ніяк не означало, що Винниченко порвав з комунізмом. Брошура адресована комуністам і революційним соціялістам Европи та Америки й написана “з погляду революції, в інтересах революції та з погляду ідейної соціяльно-політичної рідности з тою самою Російською комуністичною партією”^[103]. Коли в УРСР настала доба “українізації”, Винниченко прийняв її з надією, що більшовицький режим пішов назустріч його вимогам і почав на ділі здійснювати його програму. В 1926 р. він видав брошуру, в якій закликав українську еміґрацію “вертатись на Україну й брати участь у праці й боротьбі за соціялістичний устрій”^[104]. У 1920-их рр. його белетристичні твори часто публікувалися в Радянській Україні, його п’єси ставилися на тамтешніх сценах.

Брошуру “За яку Україну” з 1934 року можна вважати за лебедину пісню Винниченкового націонал-комунізму^[105]. Віднотовуючи такі тривожні факти, як самогубство Скрипника і Хвильового, Винниченко ще раз заявляє свою відданість комуністичній ідеології та льояльність до радянського режиму. В цій брошурі він звертається до кремлівських вельмож як до “товаришів” і згадує про дружні розмови, які він вів із товаришем Сталіним, подорожуючи поїздом з Харкова до Москви в 1920 р. Далі він ставить питання, що корисніше для українського трудового народу: чи (гіпотетична) буржуазна, самостійна Україна, чи наявна радянська, соціялістична Україна, “в тісному союзі з іншими радянськими республіками”? Винниченко вирішує цю дилему беззастережно на користь другої альтернативи: “Можна головою ручитися, що українська “самостійна” буржуазна влада так не дбала б за освіту, розвиток, культурність трудящих мас, як це робить тепер радвлада”^[106]. Це писалося вже після того, як “радвлада” виморила в Україні голодом кілька мільйонів т. зв. “трудящих” і коли саме відбувалося масове винищування українських культурних кадрів, включно з усією старою верхівкою КП(б)У. Можна тільки дивуватися, до яких несамовитих абсурдів доводило ідеологічне доктринерство людину, якій не можемо відмовити ані інтеліґентности, ані патріотизму.

Сталінізм завдав смертельного удару українському національному комунізмові. Винниченко відійшов від цієї концепції десь у середині 1930-их рр. Водночас він розпрощався теж з марксизмом, хоч не з тією кінцевою метою, що її ставить собі марксизм; прагненням “земного раю”, безклясового й неантагоністичного суспільного ладу. Характеристично, що в своїх працях з останнього п’ятнадцятиріччя Винниченко ніколи відкрито не признався в помилковості своїх давніших марксистських і комуністичних позицій.

Винниченко, здається, належав до людей, які не можуть жити без утопії. Може якраз тому, що він з таким завзяттям заперечував ідею трансцендентного Абсолюту, він не міг обійтися без віри в земне божество в образі ідеального суспільства майбутности. Коли його перестав задовольняти марксизм, він негайно взявся за творення власної утопії, що для неї придумав назву “колектократія”, або “кон-кордизм”. Цю саморобну ідеологію він виклав у великому трактаті “Конкордизм”, досі, на жаль, не опублікованому. Проте досить докладне уявлення про зміст цього вчення дають два останні Винниченкові романи: “Нова заповідь”^[107] і “Слово за тобою, Сталіне!”^[108], присвячені пропаґанді ідей конкордизму мистецькими засобами. “Слово за тобою, Сталіне!” так і має підзаголовок: “Політична концепція в образах”.{27}

Григорій Костюк{28}, що читав “Конкордизм” у рукописі, каже про нього таке:

“І ось В. Винниченко починає обдумувати і писати новий кодекс життя людини, “нову заповідь”. Протягом довгих років тяжкої праці й глибоких роздумів він закінчив велику філософсько-соціологічну працю, “найкращу дитину свою” - “Конкордизм”. За задумом автора, це мала бути перша абетка оновленого суспільного життя. Де його утопійна теорія побудови нового, ідеального, погодженого гармонійно суспільного ладу і нових людей [...]. “Конкордизм” - це не догма. Де лиш вказівки на шлях до виходу з світової прокажельні [шпиталю для прокажених, лепрозорія], шлях до оновлення, до оздоровлення й до розквіту нового конкордистського (узгодженого) щасливого людського співжиття, до сонцеїзму”^[109].

Практичний засіб для здійснення колектократії, або конкордизму, - універсальна система виробничих кооперативів, що в ній усі працівники даного підприємства є його співвласниками та одержують частину прибутків за певним ключем. Водночас Винниченко закликав до морального оновлення людини шляхом “повороту до природи”. Перший крок до цього - відмова від тютюну, алькогольних напитків і м’ясних страв, пов’язаних з убиванням тварин. Сам Винниченко став строгим абстинентом і веґетаріянцем (“морквоїдом”, як жартували собі серед української еміґрації), і цій справі він надавав величезної, принципіяльної ваги.

На докладну критику теорії конкордизму прийде час, коли буде опублікована Винниченкова праця. Тут обмежуюся до кількох попередніх зауважень. Не вірю, щоб із суспільного життя можна було усунути антагонізми, конфлікти, або, вживаючи термінології Винниченка, “дискордію”. Бо саме життя безупинно з неухильною конечністю породжує щораз нові конфлікти інтересів і ідей. Суспільний мир є бажаним ідеалом, але він не тотожний з відсутністю антагонізмів. Він радше означає введення антагонізмів у рамки правопорядку, який їх обмежує й нормує. Прикладом цього може служити такий стан, коли в країні, замість громадянської війни, маємо леґальну виборну боротьбу. Боротьба суперечних суспільних сил, хоч часто пов’язана з небезпеками, є двигуном поступу. Зате до проповідників ідеально-гармонійного, “узгодженого” суспільства, до винахідників всецілющих рецептів “спасення людства” слід ставитися з принциповим недовір’ям. Бо досвід історії вчить, що коли такі панацейні доктрини пробувати прикласти до реального життя, це звичайно веде до насильного придушення автономії осіб і груп, себто до тиранії й тоталітаризму.

Варто зробити додатковий коментар стосовно Винниченкового програмового вегетаріянства. Саме в той час, коли він працював над своїм “Конкордизмом”, у 1937 р., з’явилася книжка відомого націоналістичного публіциста Володимира Мартинця “За зуби й пазурі нації”^[110]. У ній Мартинець радив українцям перейти на м’ясне харчування, їсти по змозі більше біфстексів, - щоб таким способом скріпляти в народі кровожерні інстинкти, дуже пожадні з погляду націоналістичної ідеології. Дієтичні ідеї Винниченка й Мартинця стоять інтелектуально на одному рівні, а саме на рівні наївного шлункового детермінізму, згідно з німецькою приповідкою: “Der Mensch ist, was er isst” (людина є тим, що вона їсть).

Кінцева стадія світоглядової еволюції Винниченка цікава тим, що вона збігається з тенденціями, які пізніше, вже в наші дні, стали помітні серед деяких, головно молодіжних, лівих кіл Заходу. Маю на увазі ті елементи, які розчарувалися в офіційному радянському комунізмі, але й не сприйняли устрою “буржуазної”, парляментарної демократії. Багато єднає їхній світогляд з Винниченковою ідеологією конкордизму: ідеал “повороту до природи”, пацифізм, нахил до спеціяльного режиму в харчуванні, до сексуальної свободи, до творення малих громад-комун, в яких люди живуть і працюють. спільно й, нарешті, концепція безпосередньої демократії, на противагу до традиційної представницької. Таким чином, Винниченко являє собою предтечу сучасної “нової лівиці” або одного з її відламів.

Розглядаючи суспільно-політичний світогляд Винниченка у світлі його публіцистичних писань, я несподівано для себе відкрив подібності між ним і Дмитром Донцовим. Схожість, очевидно, не в змісті, але в стилі їхнього мислення. На закінчення моїх міркувань, спробую продемонструвати цю повчальну паралелю.

Винниченко й Донцов належали до одного покоління. (Донцов народжений 1883 року, себто на три роки молодший). Обидва вони сини Південної, степової України. Обидва змолоду були активні в Українській соціял-демократичній робітничій партії (УСДРП), хоч згодом їхні шляхи розійшлися в протилежних напрямах.

Основну подібність між Винниченком і Донцовим я добачаю в тому, що вони обидва були типові російські інтеліґенти, - “російські”, звичайно, не в етнічно-національному розумінні, але в стилі їхньої політичної культури. Напр., вони в своїй діяльності щільно пов’язували політику з літературою. (В випадку Донцова, політичну публіцистику з літературною критикою). Таке зміщання політичної й літературної сфер притаманне російському суспільно-культурному процесові XIX-XX ст., тоді коли в західньому світі ці сфери розмежовані й одна від одної досить далекі.

Як Винниченко, так і Донцов виявляли типові для російської інтеліґенції нахили до екстремізму, ідеологічного доктринерства, спрощених формул і радикальних розв’язок. Це робило їхнє мислення революційним і тоталітарним. Вони були більше зацікавлені в тому, щоб світ змінити, ніж щоб його реальну структуру пізнати. Така настанова доводила їх обох, не зважаючи на великі природні здібності, до парадоксальних висновків. Кажуть, що старість робить людину мудрою, - але це не справдилося на Винниченкові й Донцові. В похилому віці вони обидва стали світоглядовими диваками: перший підняв веґетаріянство до рівня віри, тоді як другий став поборником теософії.

Винниченко і Донцов поділяли зневагу до західньої, “буржуазної” демократії, її плюралізму, еволюційних метод та парляментарної системи правління. Вони не прив’язували ваги до “формальних” демократичних вольностей і прав людини. Винниченко захопився комуністичною диктатурою Леніна, а Донцов фашистською диктатурою Муссоліні й Гїтлера, - і ці тиранські системи вони пропонували до наслідування власному народові. А втім доля насміялася з наших корифеїв: на схилі віку вони обидва знайшли притулок під опікунчими крилами демократичних країн, устрій яких вони заперечували.

Як Винниченко, так і Донцов ілюструють собою шляхи й бездоріжжя української політичної думки першої половини XX ст., - зокрема, кризу української демократії й виникнення в нашому суспільстві лівих і правих антидемократичних, тоталітарних течій. Тому ці постаті мають симптоматичне значення й через те заслуговують на найбільшу увагу істориків і політологів.

Врешті знаходжу аналогію між Винниченком і Донцовим теж у тому, що обидва були дуже виразними представниками того типу політичного етосу, який Макс Вебер називає Gesinnungsethik. У своєму класичному есеї “Політика як професія” (“Politik als Beruf”, 1918), Вебер визначив два моделі суспільно-політичної етики, Verantwortungsethik та Gesinnungsethik Перше поняття перекладається просто: “етика відповідальности”. Зате німецьке слово Gesinnung важко перекласти. Воно значить приблизно “духова настанова”; перекладачі Вебера передають термін “Gesinnungsethik” словами “етика кінцевої мети”. Діячі першого типу намагаються передбачити й врахувати можливі реальні наслідки своїх вчинків; керуючися засадою, що “політика - це мистецтво можливого”, вони стараються здобути оптимум того, що має шанси на здійснення в даній ситуації. Діячі другого типу керуються абсолютними вимогами, в ім’я яких вони радикально заперечують наявну дійсність. У боротьбі за ідеал жадна ціна не є для них зависока. Прагматичне пристосування до дійсности вони засуджують як гнилий опортунізм, моральну капітуляцію. Важить для них чистота намірів та безкомпромісова вірність ідеалам, а не практичні результати. Їхнє гасло: “Нехай пропаде світ, аби тільки сповнилася справедливість” (pereat mundus, fiat iustitia). Повертаючися до наших ідеологів, - пригадуємо, що Донцов у своєму “Націоналізмі” (1926) та численних інших працях наполегливо пропаґував “романтизм, догматизм і ілюзіонізм”; він протиставляв “принципіяльну” політику - “реальній”, ототожнюючи останню з опортунізмом. Щодо Винниченка, він проголошував засаду “чесности з собою”, що точно відповідає веберівському поняттю Gesinnungsethik.

Віддаймо йому належне: Винниченко був справді все життя “чесний з собою”. Його вчинки були завжди погоджені з переконаннями: тоді, коли за свою революційну діяльність потрапляв до царської тюрми; коли творив Українську Народну Республіку і стояв на чолі її уряду; коли, заради фантому “всебічного визволення” та утопійної соціяльної концепції, руйнував шанси реальної української держави, такої, “як у людей” ; коли, ризикуючи можливо власною головою, їздив до Москви для переговорів з більшовицькими вождями; і коли вже в старшому віці взявся до тяжкої фізичної праці на своєму хутірці у Франції, дотримуючися суворого дієтичного режиму. За цю свою характерність і послідовність Володимир Кирилович Винниченко заслуговує на зрозуміння як людина, незалежно від того, як ми оцінюємо теоретичну вартість ідей, яким він служив, і практичні наслідки, що виникали з застосування цих ідей в українській політиці революційної доби.

^[111]

УКРАЇНСЬКИЙ КОМУНІСТИЧНИЙ МАНІФЕСТ{29}

“До хвилі Що діється на Україні і з Україною” - книга з небуденною історією. Первісне її видання появилося на початку 1919 року в Саратові. Автори, Сергій Мазлах і Василь Шахрай, були українські комуністи, що під час німецької окупації мусіли покинути батьківщину й тимчасово перебували в радянській Росії. Де перше видання недоступне від десятиліть. Примірники, що збереглися в Радянському Союзі, заховані від людського ока в спецфондах бібліотек. Здається, що ні один примірник видання 1919 року не опинився в жадній бібліотеці на Заході. Існування цього важливого твору було відоме західнім дослідникам із згадок та полеміки у радянській літературі 1920-их років, але їм ніяк не доводилося дістати текст до своїх рук. Щойно недавно пощастило видавництву “Пролог” у Нью-Йорку відшукати один примірник, що походив, мабуть, з якоїсь приватної збірки Нове, здійснене “Прологом”, друге українське видання появилося в 1967 році^[112]. Врешті, 1970 року видавництво Мічіґанського університету випустило англійський переклад, зроблений проф. Петром Й. Потічним^[113].{30} Таким чином голос Мазлаха й Шахрая з півстолітнім запізненням таки дійшов до світової наукової громадськости. Обох авторів у той час уже давним-давно не було серед живих. Шахрай загинув ще в 1919 році, убитий російськими білогвардійцями на Кубанщині, де він працював у протиденікінському підпіллі^[114]. Мазлах зникнув у сталінських чистках 1930-их рр.

Внутрішні докази та приступні зовнішні інформації вказують на те, що “До хвилі” вийшло головне з-під пера Василя Шахрая. З обох співавторів він стояв куди вище в комуністичній ієрархії. Він був членом першого радянського уряду на Україні взимку 1917-18 року як народний комісар військових справ. Він входив також до складу радянської делеґації на Берестейську мирову конференцію: Крім цього, він встиг себе виявити як талановитий публіцист. “До хвилі” включає обширні виписки з ранішої брошури Шахрая “Революція на Україні” (Саратов, 1918), виданої під псевдонімом “В. Скоровстанський”. (Цей псевдонім - явна пародія на прізвище гетьмана Павла Скоропадського, консервативного правителя України в 1918 році). Між цими двома творами існує повна тяглість думки.

Мазлах, журналіст жидівського роду, був чинний у комуністичній організації в Полтаві. Там він зблизився з Шахраєм, що теж походив із тієї околиці. Згодом, у 1920-их роках, Мазлах працював на середніх щаблях адміністрації Української РСР, але ніколи не уславився нічим особливим, ані своєю публічною діяльністю, ані писаннями. Отже, “До хвилі” можна в основному розглядати як твір Василя Шахрая; під цю пору неможливо встановити, який внесок у написання книги зробив Сергій Мазлах.

Книжка “До хвилі” постала впродовж дуже короткого часу: за яких чотири тижні, від 15 грудня 1918 до 14 січня 1919. Беручи до уваги поквапність, що з нею написано книгу, годі дивуватися, що вона нагадує скорше журналістичний памфлет, ніж науковий трактат. Але публіцистична форма не применшує ваги твору, що в ньому автори виявили помітну інтелектуальну енергію, полемічний хист і тонкий дотеп. Їхня ерудиція охоплювала клясиків марксизму (у тому числі й писання Леніна) та широкий спектр творів українського, російського й західньоєвропейського красного письменства. З погляду читача нашого часу слабою сторінкою книги є часті посилання на призабуті фракційні розходження в Комуністичній партії (більшовиків) України доби революції. Але навіть читач, якому бракує докладного знання про суперечки між “київською” й “катеринославською” течіями в КП(б)У{31}, не матиме труднощів у тому, щоб слідкувати за ходом думки авторів.

Уже сам заголовок книги “До хвилі” засвідчує, що вона віддзеркалює певну специфічну історичну констеляцію. Закінчення світової війни глибоко вплинуло на становище України. Евакуація німецьких та австро-угорських окупаційних військ і падіння гетьманського режиму, що спирався на німецьку допомогу, започаткувало на Україні одчайдушну боротьбу за владу. Головними суперниками були націоналістично-демократична Директорія, “біла” Добровольча армія, що за її спиною стояли держави переможної Антанти, і більшовики. Взимку 1918-19 боротьба щойно вступала в свою вирішальну фазу. Але Мазлах і Шахрай ясно усвідомлювали, що вислід цього змагання матиме колосальне значення для майбутности українського народу, а також Росії й Европи. Цим пояснюється патос і нагальність, якими надихана їхня книга. Для дослідників доби революції й громадянської війни “До хвилі” являє собою високоцінне свідчення двох проникливих і проречистих сучасників-самовидців. Але вартість цього твору більша, ніж тільки історичного документу. Його треба розглядати як капітальний внесок у розвиток новітньої української політичної думки.

Мазлах і Шахрай поділяли теоретичні засновки революційного марксизму. Велику війну, яка щойно скінчилася в Европі, вони оцінювали як “імперіялістичну”, в особливому марксистському значенні слова; вони бачили світ поділеним між силами монополістичного капіталізму та повсталого пролетаріяту; вони вірили, що соціялістична революція, яка здобула ще не закріплену перемогу в Росії, незабаром перекинеться до Середньої Европи. Оригінальність мислення авторів полягає не так у цих радше банальних загальних ідеях, як в їх пристосуванні до специфічних українських обставин. Мазлах і Шахрай були переконані в тому, що на Україні революція була рівночасно соціяльною й національною, що соціяльне й національне визволення невіддільні та що соціялістичний лад на їхній батьківщині зможе забезпечити тільки цілком незалежна українська радянська республіка.

“До хвилі” призначалася для комуністичної публіки, що їй Мазлах і Шахрай, говорячи з позиції льояльних партійних товаришів, намагалися витлумачити сенс українського революційного досвіду. Переглянувши розвиток подій за роки 1917 і 1918, вони зробили висновок, що “головною тенденцією українського національно-революційного визвольного руху є конституювання українським народом себе, незалежно від старих кордонів, яко націю, яко незалежний, самостійний державно-політичний організм” (стор. 105). Цим шляхом першою пішла Центральна Рада, але згодом ступив на нього, хоч неохоче, український радянський табір. Але існувала небезпека, що може не вдасться досягти самостійної української державности в той час. “Українське національне питання, коли не буде вирішене зараз, у революційну добу, коли воно буде передане в наслідство історії, як іржа буде точити соціяльно-економічний і культурно-політичний розвиток і України й сусідніх держав” (стор. 249).

Треба пам’ятати, що автори “До хвилі” не були ворогами Росії. Вони щиро обстоювали союз між радянською Україною й совєтською Росією. “Нова Росія і нова Україна - дві рівноправні сестри, дві вільні країни, дві незалежні, самостійні і в той же час об’єднані спільними інтересами, пошаною чемности одна до одної, - ось до чого ми прагнемо, ось чим боліємо ми, ось до чого закликаємо ми” (стор. 23). Але при цьому Мазлах і Шахрай вірили, що єдиним способом, щоб перебороти залишену царатом спадщину національного гніту, було чітке відокремлення. Таким чином національно-державне розмежування було конечною передумовою всякої майбутньої російсько-української співпраці. “От як палку переломиш. Палка тріснула, але обидві половини ще не відрізнилися, ще держаться окремими трісками, що заходять одна за другу. Але як ти її не здавлюй, не направляй, встановити так, щоб палка знову була цілою, не можливо. Краще всього обрізати якнайчепурніше обидва відламані кінці і потім уже приставити одну до одної й обхопити кільцем” (стор. 176-178).

Мазлах і Шахрай присвятили багато місця у своїй книзі відкритій і безоглядій критиці політики комуністичної партії супроти України. Вони вивели на світло більшовицькі крутійства й лукавства щодо української національної проблеми. Обставини змусили більшовиків проголосити Україну радянською республікою з власним урядом, але становище й компетенції цього уряду залишалися під знаком запиту. Провідні більшовицькі діячі на Україні, як, наприклад, Христіян Раковський, публічно висловлювали свій погляд, що, мовляв, українські робітники й селяни не потребують і не хочуть власної національної держави. На це Мазлах і Шахрай відгукнулися таким іронічним коментарем: “Та й для чого й для кого взагалі Українська Совітська влада?” (стор. 198). Комуністичні партійні резолюції того часу стверджували, що українська самостійність неможлива через тісну господарську пов’язаність України з Росією та що “самі продукційні сили обурюються проти відокремлення”. Відповідь Мазлаха і Шахрая на цей економічний арґумент виглядала так: “Відношення і економічні зв’язки Росії й України мають переважно характер відношення й економічних зв’язків сучасних “великих” держав до власних колоній. “Великі” держави теж зв’язані з своїми колоніями економічно, і “продукційні сили обурюються проти відокремлення”. Але обурюються “продукційні сили” “великих” держав? Навпаки, “продукційні сили” колоній обурюються проти “об’єднання” (стор. 116).

Основним практичним домаганням Мазлаха й Шахрая було перетворення Комуністичної партії (більшовиків) України з реґіонального відділу всеросійської партії на відрубну політичну організацію, пов’язану з російською партією тільки через комуністичний Інтернаціонал. Вони пропонували й змінити назву КП(б)У на “Українська комуністична партія (більшовиків)”, щоб цим заманіфестувати її рівноправність з Російською комуністичною партією. Крім цього, вони укладали плян, що згідно з ним українські більшовики, які репрезентували промислове робітництво країни, повинні були утворити коаліцію з іншими “лівими” українськими партіями, що репрезентували дрібну буржуазію й селянство. Передумовою такої коаліції було визнання радянського устрою небільшовицькими партіями, а її плятформою - спільна оборона самостійности української республіки, загроженої реакційною Добровольчою армією ген. Денікіна та імперіялізмом держав Антанти. Така політика, на думку Мазлаха й Шахрая, дозволила б перенести соціялістичну революцію до Середньої Европи, при чому ролю географічного моста виконувала б колишня австрійська провінція Галичина, якщо приєднати її до наддніпрянської радянської України.

Проте автори “До хвилі” були примушені визнати, що шанси на те, щоб КП(б)У прийняла їхні пропозиції, були мізерні. Причиною був переважно неукраїнський характер партії. “Об’єктивно ми партією “пригніченої” нації не були. Ми були об’єктивно неукраїнською партією, хоч ми жили, працювали на Україні і деякі з нас навіть за метриками репані українці, - а російською партією, себто, власне кажучи, великоруською” (стор. 165). Більшовики, щоправда, проголосили були доктрину національного самовизначення, але, згідно з твердженням Мазлаха і Шахрая, їхня практична політика щодо України не відрізнялася суттєво від тієї, що її здійснювали кадети, меншовики, соціялісти-революціонери й інші російські партії, що всі ставилися вороже до української самостійности. Цю поставу більшовиків ілюстрував один дрібний, але характеристичний епізод, згаданий у книзі. Коли Шахрай одного разу запропонував своїм партійним товаришам “використати вільний час для вивчення мови того народу, котрий вони збиралися “самовизначити” - ця порада була зустріта як “шовінізм” (стор. 217).

Кульмінаційним пунктом “До хвилі” є останній розділ, озаголовлений “Запитання т. Леніну”. Глибоко стурбовані суперечностями між більшовицькими гаслами і практикою, Мазлах і Шахрай спрямували особисте звернення до Леніна, який у їхній оцінці був “великий політичний тактик і стратег, великий пролетарський ватажок, себто фігура не тільки політично велика, а велика морально-політично” (стор. 282). Суттю цього пристрасного звернення був запит, чи принцип національного самовизначення, проголошений у програмі комуністичної партії, ще чинний і як він стосувався України. Кінцевим акордом, яким Мазлах і Шахрай замкнули свою працю, був прямий виклик Ленінові: “Чи можна лишатися членом РКП і відстоювати самостійність України?” (стор. 296).

Ленін ніколи безпосередньо не зареаґував на цей виклик. Але у свій “Лист до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним” від 28.XII.1919 він включив пасус, що його можна розглядати як посередню відповідь Мазлахові і Шахраєві. “Серед більшовиків є прихильники повної незалежности України, є прихильники більш або менш тісного федеративного зв’язку, є прихильники повного злиття України з Росією. З-за цих питань розходження недопустиме. Ці питання вирішуватиме Всеукраїнський з’їзд рад”^[115].

Таким чином Ленін визнав, що член партії може відстоювати самостійність України, залишаючися при цьому добрим комуністом. Але практичне значення цієї поступки зводилося нанівець тим, що монолітна структура комуністичної партії зобов’язувала кожного її члена підпорядковувати свої особисті переконання рішенням керівних органів у Москві. Можна лише дивуватися з того, що в 1919 році було ще можливе, щоб два комуністи випустили в совєтській Росії книгу, в якій вони гостро критикували офіційну партійну лінію щодо питання першорядного політичного значення. Але дні такого лібералізму добігали кінця. Не даремно Мазлах і Шахрай у кількох місцях своєї праці висловлювали побоювання, що їх можуть силоміць змусити до мовчанки. У “До хвилі” знаходимо переказ розмови, що її один з співавторів, імовірно Шахрай, мав “про самостійність України з народним комісаром національних справ, т. Сталіном. Він теж нас налякав чрезвичайкою, але побачивши, що ми “злякалися”, поспішив додати: “Ні, ні, я шучу” (стор. 279). У світлі майбутнього розвитку подій, що його Мазлах і Шахрай не могли передбачити, Сталінові “шутки” з 1918 року набирають зловісного звучання для читача нашого часу.

“До хвилі” розкриває трагічну дилему людей, які, подібно до Мазлаха і Шахрая, хотіли бачити свою країну одночасно й комуністичною і самостійною. Ці дві мети себе взаємно виключали. Самостійна Україна не була б стала радянська, але, по всякій імовірності, еволюціонувала б по лінії, визначеній Центральною Радою та Директорією. Совєтизація України, що фактично наступила, була в першу чергу наслідком російської інтервенції. Надії на те, що совєтська Росія, заради абстрактного вчення про національне самовизначення, пожертвує своїми великодержавними інтересами та відмовиться від панівної позиції, яку вона завдячувала перемозі своєї зброї -засвідчувала відсутність політичного реалізму. Теж ясно, що, всупереч бажанням Мазлаха й Шахрая, КП(б)У зовсім не годилася до того, щоб очолити український національно-визвольний рух, як з уваги на неукраїнське походження більшости своїх членів, так і через свою повну залежність від провідного партійного центру в Москві. Люди, що, на подобу Мазлаха й Шахрая, хотіли сполучити віру в комуністичну революційну ідеологію із вірністю батьківщині, опинилися в надзвичайно трудному становищі. Бо в очах своїх патріотично настроєних співвітчизняників вони були спільниками чужого наїзника, тоді як їхні партійні товариші дивилися на них із глибоким підозрінням, як на небезпечних ухильників.

Проте я не хочу викликати враження, що я вважаю політичну концепцію Мазлаха й Шахрая за зовсім марну. Самим фактом, що вони спромоглися зформулювати її блискуче, відважно й щиро, - вони ствердили вірогідність “національного” комунізму як напряму української політичної думки. Мазлах і Шахрай були найранішими й найбільш послідовними, але далеко не єдиними представниками тієї течії. У 1917-20 роках більшовики були ще порівняно слабі на Україні і набиралися переважно з місцевих російської та русифікованої жидівської міських національних меншостей. Проте від самого початку в лавах КП(б)У перебувала й певна кількість національно свідомих українців. Декого з них Мазлах і Шахрай згадують по імені: Микола Скрипник, Володимир Затонський, Іван Кулик. Найбільш впливовим з-поміж них був Скрипник, старий більшовик, що втішався довір’ям Леніна, який аж до свого самогубства в 1933 році займав різні керівні державні й партійні посади в УРСР. Скрипник ніколи не дав своєї відкритої підтримки сміливим пропозиціям Мазлаха і Шахрая та дбав про те, щоб не переступити меж ленінської правовірности. Однак у своїх писаннях та своєю практичною діяльністю він дав докази турботи за розвиток української культури та за конституційні права УРСР, як самоуправної складової частини Радянського Союзу. Мазлах і Шахрай тепло згадують Скрипника, і нема сумніву, що вони дивилися на нього, як на “свою людину” в Кремлі. Український елемент у КП(б)У скріпився допливом вихідців з лівих партій національного табору. Під час громадянської війни цілі групи українських соціял-демократів і соціялістів-революціонерів відкололися від матірніх партій, прийняли радянську плятформу і влилися в КП(б)У. Ідейне обличчя цих груп було подібне до Мазлаха й Шахрая. Хоча комуністична перемога на Україні була головне наслідком зовнішнього тиску, проте вона створила умови, що в них українські національні прагнення хоч-не-хоч спрямувалися в радянське річище. У 1920-их роках “націоналістичні ухили” становили постійне явище в житті УРСР. Між ними найбільшого розголосу набрали “шумськізм” і “хвильовізм”, що своє ім’я завдячували Олександрові Шумському, народному комісарові освіти УРСР у 1924-26 роках, та Миколі Хвильовому, провідному українському комуністичному письменникові та публіцистові. “До хвилі” служило як джерело надхнення для цілої української комуністичної опозиції. Приблизно з 1930 року всі ці інакомислячі голоси заніміли: на Радянський Союз, зокрема на Україну, спустилася довга полярна ніч сталінського терору. Але в останніх роках ідеї націонал-комуністичного типу знов виринули на поверхні суспільного життя в Українській РСР. Професор Майкел М. Лютер, автор вступної статті до англійського перекладу “До хвилі”, слушно підкреслює ідейну тяглість, що помітна між цією книгою та публіцистичним трактатом сучасного радянського літературного критика Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, написаним у 1965 році. Мало ймовірне, щоб Дзюбі була приступна праця його духових попередників - Мазлаха й Шахрая. Паралелі між обома творами можна либонь краще пояснити тим, що питання, які Мазлах і Шахрай поставили на обговорення півстоліття тому, не втратили своєї актуальности. Ці питання - стосовно становища українського народу під совєтським правлінням та характеру російсько-українських відносин - не можуть не виникати раз-у-раз у свідомості українських комуністів, що не позбавлені розуму й сумління. Тут слід пригадати, що тепер, на протилежність до періоду революції й перших пореволюційних років, більшість членства КПУ складається з людей української національности.

Концепція “національного комунізму”, очевидно, не становить якоїсь української особливости. В різних видах та різних ступенях напружености вона сьогодні поширена в цілому світі. Авторам “До хвилі” припала честь, що вони створили перший, скільки нам відомо, її теоретично-публіцистичний вияв. Зокрема в Східній Европі, в державах т. зв. соціялістичного бльоку, місцеві комуністичні верхівки опинилися після 1945 року віч-на-віч з проблемами, що зовсім аналогічні до тих, які Мазлах й Шахрай накреслили для України ще в 1918-19 році. Для західнього некомуністичного дослідника значення “До хвилі” не тільки в тому, що ця книга становить важливий історичний документ, але також у тому, що вона допомагає краще розуміти світ, в якому ми живемо сьогодні.

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ{32}

Прикметою літературних процесів у Східній Европі є те, що письменники виявляють там нахил брати на себе більшу частку громадянської відповідальности, ніж це прийнято в західніх країнах. Якщо існуючі умови не дозволяють політичним хотінням проявляти себе через “нормальні” канали вільних виборів і відкритих політичних дебатів, тоді часто на літератора спадає обов’язок виконувати службу речника свого суспільства.

Микола Хвильовий (1893-1933) був яскравим представником цієї східньоевропейської традиції “заанґажованої літератури”. Його ім’я віддавна відоме дослідникам Радянського Союзу; але тільки тепер, завдяки перекладові Юрія Луцького, англомовний читач дістав змогу ознайомитися з деякими його творами^[116].

Творче життя Хвильового було коротке; воно збігається з десятиліттям 1920-их років. Це був гарячковий період в історії Радянської України, роки великого культурного піднесення нації, згодом зрізаного сталінським терором. Хвильовий, мабуть, більше, ніж котранебудь інша постать того часу, став прапороносцем “українського ренесансу” 20-их років. Навіть його самогубство в 1933 році було подією історичного значення, символічним актом, що знаменував кінець однієї епохи.

Згідно з усіма свідченнями, Хвильовий був обдарований “харизматичною” особистістю. Дрібний на зріст, чорнявий і нервовий, він справляв на всіх, що стикалися з ним, не виключаючи його противників і обвинувачів, велике враження своєю сміливістю, щирістю та блиском діялектичного мислення Кожна його книжка, починаючи від першої збірки оповідань (1923), електризувала громадськість і викликала реакцію з боку офіційних чинників. Але він здійснював свій вплив також іншими шляхами: через свої критичні статті та памфлети, через прилюдні дискусії, що в них він брав участь, через літературні асоціяції, що їх він був засновником, через журнали, що їх він був надхненником.

Спочатку Хвильовий втішався милістю та протекцією режиму. Він був не тільки членом партії та ветераном Червоної армії з часу громадянської війни, але й особисто перебував у близьких стосунках з людьми, що їм у той період було доручено керування республікою. На нього дивилися як на найвидатнішого молодого “пролетарського письменника” і як на репрезентативного комуністичного інтелектуаліста в країні, яка тільки нещодавно була радянізована і де, як всі знали, загал місцевої інтеліґенції був некомуністичний або антикомуністичний, а більшість членів партії складалася з неукраїнців. Політика т. зв. “українізації”, започаткована урядом у 20-их роках, мала на меті примирити українські національні аспірації з радянською системою. У зв’язку з проведенням цієї політики на Хвильового накладали відповідальні завдання. Але, будучи людиною з неприборканим темпераментом і з сильними власними переконаннями, він не міг задовольнитися тим, щоб виконувати “соціяльні замовлення”, накинені згори. Він наважувався проявляти незалежну ініціятиву і дозволяв собі на скоки, що відхилялися від офіційної лінії.

Згідно з перевіреним соціологічним правилом, у монопартійних системах політична та ідеологічна опозиція може легше зародитися між членами упривілейованої меншости, ніж між аморфною масою. Комуніст Хвильовий взяв на себе ключову ролю в духовому опорі України проти політики Москви, що домагалася реґляментації, а після 1930 року - поновної русифікації. Він безперечно мав численних прихильників не тільки серед широких кіл громадянства, але навіть у лавах самої партії. Але власне цей факт визначив його в очах режиму як дуже небезпечного “єресіярха”. Вже в 1926 році сам Сталін - тоді ще не всемогутній диктатор, але керівник групи наслідників Леніна - кинув проти Хвильового блискавицю у вигляді “відкритого листа” до політбюра КП(б)У^[117]. Про те, яким небезпечним здається дух Хвильового комуністичним володарям навіть по тридцятьох роках, свідчить недавня стаття в “Українській радянській енциклопедії”, присвячена Вапліте (Вільній академії пролетарської літератури), літературному об’єднанню 20-их років: “Фактичний провід у цій організації, що відразу ж посіла буржуазно-націоналістичні позиції, належав М. Хвильовому. Погляди “ваплітян” у політичних питаннях зводилися до орієнтації на “психологічну Европу”, тобто на європейську буржуазну літературу. Прикриваючися демагогічними гаслами про підтримку генеральної лінії комуністичної партії, Хвильовий та його прибічники виступали по суті проти політики партії, намагаючись відірвати Україну та її культуру від Радянської Росії”^[118].

Стосовно т. зв. “буржуазного націоналізму” Хвильового треба ствердити, що в його походженні, розвитку та духовому обличчі не було нічого “буржуазного”. Натомість він напевно був українським патріотом, хоч його патріотизм був того роду, що він не суперечив “пролетарському інтернаціоналізмові”. Хвильовий мріяв про Радянську Україну як самостійну соціялістичну державу, яка перебувала б на рівній стопі з Росією і вільно, без Москви, брала б участь у світовій культурі. Тут ми зустрічаємося з духовістю, яку в новіші часи звичайно асоціюють з поняттям “тітоїзму”. Проте трохи спрощенська етикетка “націонал-комунізму” не зовсім точно визначає феномен Хвильового. Хвильовий розумів ідею “українського ренесансу”, що нею він був одержимий, не в дусі якогось виключного націоналізму, але радше на універсалістичний лад. Він вірив у те, що національна свобода невіддільна від визволення та розвитку людської особовости і від розгортання інтелектуальної та мистецької творчости. Він теж прорікав грядучу емансипацію колоніяльних народів; для цього він викував поняття “азіятського ренесансу”. Хвильовий був переконаний, що покликання України полягає в тому, щоб бути посередником між Европою та відродженими націями Сходу.

Проте якась загадка продовжує ширяти над цим складним, тонким і невловним умом. Двозначність, що нею оточений Хвильовий, має, мабуть, подвійну причину. Зацькований офіційними доганами і прагнучи залишитися в межах радянської леґальности, які раз-у-раз звужувалися, Хвильовий був примушений декілька разів перемінити свої позиції. Не завжди легко розпізнати, що в цих вивертах випливало зі змін у його особистих переконаннях, а що накидали йому тактичні конечності. Подруге, Хвильовий був типовим слов’янським “шукачем істини”. Упродовж своєї недовгої кар’єри він встиг пройти помітну ідейну еволюцію, що її пізніші етапи знайшли - зі зрозумілих причин - тільки дуже недосконале відображення в його писаннях та прилюдних виступах. Наприклад, добре відомо, що Хвильовий захоплювався певний час історіософією Шпенґлера; але як це відбилося на його приватному світогляді, ніхто сьогодні сказати не зумів би.

Проблему можна зформулювати так: до якої остаточної позиції дійшов Хвильовий? Чи він аж до самого гіркого кінця залишився комуністом, - нехай грішником і ухильником, але все таки комуністом? Чи, може, він зумів внутрішньо визволитися від віри своєї молодости, а формальну партійну приналежність зберіг тільки як димову заслону? Ми не претендуємо на те, щоб відповісти на це питання; проте наважуємося висловити суґестію, що “найдалі заходить той, хто не знає, куди він іде” (Олівер Кромвел) і що внутрішня логіка мислі може сягати далі, ніж свідомий намір мислячого. Ясно, що існує місце ще для багатьох майбутніх дослідів про Хвильового.

Обговорювана книга обіймає, - крім біографічного вступу, написаного перекладачем, і спогадів про Хвильового, написаних його покійним приятелем Аркадієм Любченком, - п’ять новель, які добре ілюструють письменницький шлях Хвильового. Його рання проза була суто неоромантична, з сильним емоційним забарвленням. Пізніше він перейшов на об’єктивнішу та реалістичнішу манеру і сухіший, прецизніший стиль, що нагадує Стендаля. Ці зміни в літературній техніці відбувалися паралельно з його поступовим відчуженням від комунізму. Зразок раннього періоду творчости, новеля “Кіт у чоботах”, віддзеркалює революційну романтику громадянської війни і прославляє почуття самовідданости та братерства між простими, рядовими комуністичними бійцями. Повчально порівняти це оповідання з двома пізнішими сатирами, “Ревізор” та “Іван Іванович”, що глумливо і з погордою змальовують радянську бюрократію. Темою “Сантиментальної історії” є розчарування: ідеалізм молодої дівчини розбивається в зударі з брудною радянською дійсністю. Вершка драматичної сили досягнено в оповіданні “Я”, сповіді чекіста, що убив рідну матір - прозорий символ комплексу вини, що виникає в душі українського комуніста внаслідок зради батьківщини та її священних традицій. В сумі можемо сказати, що читач, який шукає лектури з “екзотичним запахом”, не розчарується в цій книзі, а тому, хто вивчає Радянський Союз, вона дасть цінний вгляд в українську дійсність 20-их років.

КОНСЕРВАТИЗМ{33}

Консерватизм (латинське conservare - зберігати), духова настанова, що бачить особливу цінність у традиційному ладі й у традицією освячених установах і формах життя, і тому бажає їх зберегти. У вужчому розумінні консерватизм - політична течія, що постала на переломі 18 і 19 віку як реакція на французьку (політичну) і на англійську (індустріяльну) революції. Термін “консерватизм” вперше появився у французького романтичного письменника Шатобріяна (1818). Протиставленням до консерватизму в 19 віці вважався звичайно духовий, політичний і економічний лібералізм.

Носіями консерватизму були спочатку головне шляхетські кола (noblesse) та вище духовенство, які змагалися за збереження “старого режиму”, коли він стояв у боротьбі з силами революційного поступу, або до реставрації “старого режиму”, коли він перед тією революцією змушений був поступитися. Згодом створилася нова, синтетична форма “ліберального консерватизму”, який, не протиставляючися поступові та стоячи на позиціях конституційної свободи, наголощував потребу авторитету, ладу й дисципліни у суспільному житті, вірив у творчу місію традиційних установ (монархія, церква) і традиційної провідної верстви, і тому відстоював ідею інтеграції сучасного нового з органічно створеним історією минулим.

УКРАЇНСЬКИЙ КОНСЕРВАТИЗМ ДО ПОЛОВИНИ 19 ВІКУ

В українській історії консерватизм, як стихійна духова настанова великої частини суспільства, відограв визначну ролю й виявився у міцному збереженні рідної мови, віри, звичаїв і обрядів, традиційних форм родинного й громадського життя. Така настанова помогла зберегти українську національну ідентичність в умовах бездержавности й чужоземних окупацій. На консерватизм спиралася реакція проти наступу польської цивілізації у 16-17 стол., боротьба “старої віри”, православія, проти церковної унії. В історії Держави Війська Запорозького зустрічаємо поруч консервативні, ліберальні та революційні первні, що виступали в різноманітних констеляціях. Гетьман Хмельницький, що спирався в боротьбі проти Польщі на революційну енерґію народних мас, рівночасно використовував консервативні гасла (“за короля, проти короленят”) і притягав до державного будівництва українських панів. Політична думка козацької верстви хиталася між лібералізмом (нахили до республіканства та конституційно-представницького устрою) і консерватизмом: зусилля надати гетьманській владі монархічно-спадкового характеру (Б. Хмельницький, І. Самойлович, І. Мазепа, К. Розумовський), посилання на традиції Київської Руси та державно-правовий леґітимізм, що став ідеологічною плятформою “малоросійського шляхетства” кінця 18 - початку 19 віку в його боротьбі за збереження національних і станових “прав і вольностей”. Російський уряд, що прямував до ліквідації української автономії, вміло використовував для цієї мети не тільки клясову ворожнечу “черні” до провідної верстви, але й стихійний консерватизм селянсько-козацьких мас: їхню пошану до монархічної царської влади, підтримувану релігійним авторитетом православія.

КОНСЕРВАТИЗМ НА ПІДРОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ ВІД ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 19 ВІКУ ДО 1917 РОКУ

Модерний український національний рух, розпочатий у 1840-их роках Шевченком і кирило-методіївцями, ішов у річищі народництва й соціяльного радикалізму, які визначали основне політичне обличчя українства другої половини 19 й початку 20 віку в межах Російської імперії. Але й консерватизм виступав на поверхню то як опозиція до сучасної української “гайдамаччини” (П. Куліш), то як нахил до поміркованости з боку впливових в українських культурних установах і громадсько-політичних організаціях представників українських землевласницьких і капіталістичних кіл. Звідси розходження між Старою Громадою, очолюваною В. Антоновичем, і її радикальнішим членом М. Драгомановим. Звідси посередництво більш консервативних кіл з підросійської України (В. Антонович, О. Кониський) між польськими консервативно-аристократичними правителями Галичини й провідниками галицьких “народовців”, що довело до т. зв. “Нової ери”.

Представників української виразно консервативної думки та її епігонів зустрічаємо і в другій половині 19 віку (Г. Ґалаґан, В. Тарновський, Г. Милорадович та ін.) і в кінці 19 та початку 20 віку (Ф. Уманець, В. Горленко, брати Андрій і Микола Стороженки, П. Дорошенко й інші); з цих кіл вийшов і майбутній гетьман П. Скоропадський.

Причиною переваги народницьких і радикальних течій над консервативними до першої світової війни було й те, що царська Росія була цілком несприятливим ґрунтом для розвитку консерватизму європейського, ліберального типу, і ритм її політичного життя хитався між крайностями революції й реакції. Це також некорисно відбилося на українському консерватизмі. Під тиском реакційної політики російського уряду, з одного боку, й під натиском українського соціяльного радикалізму, з другого - українські консервативні діячі знаходили своє політичне оформлення на базі російського реакційного консерватизму й ставали імперськими російськими діячами, зрештою, часто не втрачаючи почуття свого етнічного походження та українського територіяльного патріотизму (наприк-лад, генерал М. Драгомиров). Такий русифікований консерватизм, що не шукав підпори в рідному громадянстві та власних національних традиціях, легко вироджувався в політичну й соціяльну реакцію (наприклад, газета “Киевлянин” або “чорносотенні” організації, що діяли на Україні після 1905 року, як “Союз русского народа” й ін.).

КОНСЕРВАТИЗМ НА ПІДАВСТРІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ

Інша доля консерватизму на українських землях в Австрії, насамперед у Галичині. Тут консервативні елементи суспільства знаходили духову й організаційну основу в сильній установі, що тривало стояла в центрі всього національного життя підавстрійських українців: Греко-Католицькій Церкві, духовенство якої в Австрії зрівнялося щодо освіти й щодо прав з католицьким духовенством латинського обряду. Проте між обома залишилася велика соціологічна різниця: українські священики були одружені й господарили на землі. На цій основі створилася своєрідна священицька верства, із квазідідичним характером. Ця провідна священицька верства, - на відміну від польської шляхти, яка в першій половині 19 віку мала іредентистичну настанову супроти Австрії, - постійно маніфестувала свою льояльність до габсбурзької династії, що особливо виразно виявилося в 1848-49 роках. Галицькі українці, очолені Головною Руською Радою, якою керувало консервативне духовенство, т. зв. “святоюрці” (від собору св. Юра у Львові), стали по боці австрійського уряду проти польських і угорських повстань, висуваючи домагання окремого “руського” коронного краю з українських земель Австрії.

Цьому старосвітському українському консерватизмові в Австрії були чужі соціяльні інтереси селянства й методи політичної боротьби в умовах модерної конституційної держави, а його патріотизм полягав у прив’язанні до церковного обряду, юліянського календаря, кирилиці з етимологічним правописом, як ознак, що відділяли русинів від поляків. Священицька аристократія відстоювала проти новіших течій (М. Шашкевич і його послідовники) традиційну церковно-слов’янщину, що виродилася в т. зв. “язичіє”, яке вважалося “панською” мовою, у протиставленні до “хлопської”, народної.

Коли в 1860-их роках австрійський уряд порозумівся з польською шляхтою й передав їй управління в Галичині, “святоюрці”, розчаровані у своїх розрахунках на Відень, переорієнтувалися в бік царської Росії. Це давало поштовх до постання т. зв. москвофільського табору, який став головним зборищем галицької “твердої Руси” і, спираючись на духовенство, зокрема його ієрархію, до 1880-их років мав перевагу над народовецьким табором, що розвивався під впливом східньоукраїнського демократичного народництва. Орієнтація на сторонню силу, кастовість і крайня духова зашкарублість москвофільського табору довели до його поступового розпаду і зникнення.

Але й народовецький табір мав у собі консервативні елементи, репрезентовані діячами типу І. Борисикевича, Ю. Лаврівського, Д. Танячкевича, С. Качали, братів Володимира й Олександра Барвінських, що намагались зробити народовецтво “респектабельним”. Коли ж у 1890-их роках народовецтво перебрало політичний провід, в його лоні виявилися виразніші консервативні тенденції у згадуваній “Новій ері” та її відгомоні, Християнсько-суспільній партії, а також серед деяких кіл Націонал-Демократичної партії, провідної політичної групи Галичини перед першою світовою війною.

УКРАЇНСЬКИЙ КОНСЕРВАТИЗМ ПІСЛЯ 1917 РОКУ

Під час української революції й боротьби за державність 1917-20 років і під їх безпосереднім впливом прийшло відродження національного змістом організованого українського консерватизму. Це відродження виявилося у державно-політичній (Українська Держава з гетьманом П. Скоропадським на чолі) і в ідеологічній площині (праці В. Липинського). Зародком українського політичного консерватизму стала заснована в червні 1917 року у Лубнях Українська демократично-хліборобська партія (засновники М. Боярський, С. Шемет, Л. Климов, В. Шкляр{34} й ін.; програму опрацював В. Липинський). Заснований на еміґрації в Відні 1920 року В. Липинським, С. Шеметом, Д. Дорошенком і О. Скоропис-Йолтуховським Український союз хліборобів-державників, перейменований згодом на Союз гетьманців-державників, та створена Липинським у “Листах до братів хліборобів” ідеологія української “клясократичної”, трудової й дідичної монархії надали українському консерватизмові нового обличчя, що протиставляло його як демократичному республіканству, так і диктаторсько-тоталітарним (“охлократичним”) течіям.

За Української Держави 1918 року український консерватизм мав суперника не тільки в українських соціялістичних партіях, але й в російському консерватизмі на Україні, що спирався на сильні організації, як Союз земельних власників і Протофіс (Союз промисловости, торгівлі і фінансів), які хотіли використати Україну як базу для відбудови єдиної Росії. Деяку співзвучність знаходив український консерватизм серед поміркованих українських партій, як соціялісти-федералісти та соціялісти-самостійники, а також у нечисленних українських колах російської Конституційно-демократичної партії.

Після першої світової війни вплив ідеології модерного українського консерватизму позначився на українському духовому й політичному житті також поза межами гетьманського руху. Той вплив поширився і поглибився й завдяки тому, що Липинський дав поштовх до постання цілої школи консервативних істориків і публіцис-тів (Д. Дорошенко, С. Томашівський, В. Кучабський, Т. Коструба, О. Назарук, Б. Гомзин та ін.). Історичні праці Липинського в 1920-их роках були досить відомі на радянській Україні, де залишили певний слід на думанні ряду українських істориків. На західних українських землях впливи консервативних ідей Липинського були помітні в усій католицькій пресі, а також у пресі та писаннях різних націоналістичних авторів, зокрема згуртованих у партії Фронт національної єдности, яка шукала синтези націоналізму й монархізму.

Організований український консерватизм у період між двома світовими війнами пережив тяжку кризу у зв’язку з конфліктом між П. Скоропадським і В. Липинським, передчасною смертю Липинського, поступовим звужуванням людської бази руху в Европі через вимирання старшого покоління, тоді як молодше йшло за модерним націоналізмом. Тепер на еміґрації український консерватизм не обмежений лише рамками гетьманського руху. Існують і менші консервативні течії, монархічна (негетьманська) і республіканська, які, хоч не мають означених організаційних форм, все ж мають деякий вплив на політичну думку української еміґрації.

ЛІТЕРАТУРА

О. Барвінський, Спомини з мого життя, I-II (Коломия, 1912-13); Хліборобська Україна, I-IV (Відень, 1920-25); В. Андрієвський, До характеристики правих українських партій (Берлін, 1921); С. Томашівський, Під колесами історії (Берлін, 1922); Д. Дорошенко, Мої спомини про недавнє минуле, 4 тт. (Львів, 1923-24); В. Липинський, Листи до братів хліборобів (Відень, 1926; 2 вид., Нью-Йорк, 1954); С. Томашівський, Про ідеї, героїв і політику (Львів, 1929); Д. Дорошенко, Історія України 1917-1923 рр., 2 том, Українська Гетьманська Держава 1918 р. (Ужгород, 1930; 2 вид, Нью-Йорк, 1954); В. Кучабський, Україна і Польща (Львів, 1933); А. Андрусяк, Генеза і характер галицького москвофільства в 19-20 ст. (Прага, 1941); М. Стахів, Гетьманський режим в 1918 р. і його державноправна якість (Скрентон, 1951); О. Оглоблин, Люди старої України (Мюнхен, 1960).

ВЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ{35}

ЖИТТЯ

Вячеслав Казимирович Липинський народився 5 квітня 1882 року в селі Затурцях, Володимирського повіту, на Волині, в родині шляхтича-дідича. Рід Липинських походив з Мазовії і переселився на Україну в 18 столітті. Липинські були римо-католицького віровизнання і польської національности.

Вячеслав Липинський учився в гімназії у Житомирі, Луцькому та Києві. Після військової служби при кінноті та університетських студій у Кракові (історія, аґрономія) та в Женеві (соціологія) він осів в успадкованому маєтку, Русалівських Чагарах на Уманщині Це було його основне місце проживання до 1914 року.

Ще як учень 1-ої Київської гімназії Липинський пристав до української середньошкільної громади. З того часу він почув себе національно свідомим українцем, але не поривав родинних і товариських контактів з місцевим польсько-шляхетським світом. Він бажав працювати над поворотом до українства спольонізованої правобережної шляхти. Такою була основна думка його програмової доповіді, виголошеної в 1908 році в кількох містах Правобережжя; текст доповіді появився теж брошурою п. з. “Szlachta na Ukrainie” (1909). У лютому 1909 року, з нагоди “київських контрактів”, відбувся нелеґальний з’їзд “українців польської культури”, що в ньому взяло участь коло 35 осіб. Липинський відкрив з’їзд своєю вступною промовою, аз. “Наше становище на Русі-Україні”. Внаслідок постанов з’їзду у квітні 1909 року почав виходити в Києві двотижневик, “Przegląd Krajowy”, що його фактичним редактором був Липинський. Через фінансові та політичні труднощі часопис припинив своє існування з кінцем того самого року.

Заходи щодо українізації правобережної шляхти знаходили природний ґрунт у почутті територіяльного патріотизму, здавна розвиненого серед цієї верстви. Однак для ширшого розгорнення цей рух потребував би часу. Безпосередній успіх зусиль Липинського був обмежений. З його тодішніх прихильників тривало зв’язали себе з українством тільки одиниці Богдан Ярошевський, Людвик Сідлецький (Сава Крилач), Франціска Вольська і ще кілька осіб. Особистою трагедією Липинського було те, що він не зміг навернути своїх найближчих: братів і дружини; згодом його єдина донька теж заявила себе, під впливом матері, полькою. Це привело до відчуження між Липинським і його сім’єю.

Наступні роки Липинський переважно провів у себе на селі, займаючися господарством та підготовляючи монументальний збірник “Z dziejów Ukrainy”. Книга, що більшість її статтей належала перу самого Липинського, появилася в 1912 році. Вона мала за свою центральну мету історію русько-української шляхти в 16-17 стол., а особливо участь шляхетського елементу в революції Хмельницького. Збірник був присвячений пам’яті провідних “хлопоманів” 1860-их років, Володимира Антоновича, Павлина Свєнціцького та Тадея Рильського. Цим жестом Липинський хотів продемонструвати зв’язок і переємність між двома поколіннями “українців польської культури”. Але в громадській настанові цих двох поколінь були і поважні різниці. Світогляд “хлопоманів” мав народницьку основу: свій поворот до українства вони розуміли як служіння соціяльним інтересам простолюддя, сполучене з відривом від традицій шляхетського стану, що з нього вони вийшли. Іншою була концепція Липинського. Він хотів, щоб шляхетська верства стала українською в своїй політичній свідомості, без деклясації, без утрати свого корпоративного існування. Він вірив, що лицарською службою українському національному ідеалові шляхетство зможе окупити своє право громадянства на рідній землі. У свою чергу досвід і культура, притаманні старій шляхті, спричиняться до збагачення і скріплення молодої української провідної верстви. Для постави двох поколінь “українців польської культури” характеристичне, що тоді як хлопомани перейшли на православіє, - не так з суто релігійних спонук, як для заманіфестування духової єдности з народом, - Липинський залишився римо-католиком.

Книга “Z dziejów Ukrainy” звернула на себе увагу наукового світу, і Липинського за його історіографічні заслуги обрано дійсним членом Наукового т-ва ім. Шевченка у Львові (березень 1914). Його наукові статті та рецензії появлялися в “Записках” НТШ, а публіцистичні статті (часто під псевдонімом В. Правобережець) - на сторінках “Літературно-наукового вісника” та київського щоденника “Рада”.

Липинський був переконаним самостійником ще в той час, коли ця ідея була чужа загалові національно свідомого українства, особливо на Наддніпрянщині. Передбачаючи, що напруження міжнародних стосунків, помітне за тих років, може довести до війни, він уважав, що грядуча воєнна завірюха повинна бути використана для української самостійницької акції. З цією думкою він взяв участь у таємній нараді політичних еміґрантів з Наддніпрянської України, - до речі, самих соціялістів (А. Жук, Л. Юркевич, В. Степанківський), що відбулася у Львові в березні 1911 року. Вирішено започаткувати за кордонами Російської імперії політичну і пропаґандивну акцію на користь ідеї української державної незалежности. Це був зародок майбутнього Союзу визволення України, який організаційно оформився після вибуху війни, вже без участи Липинського^[119].

Самого Липинського, як резервового офіцера, покликано з початком війни до служби в російській армії. В кавалерійському авангарді армії ген. Самсонова він відбув східньопруську кампанію, яка, як відомо, скінчилася розгромом російських військ. Переправляючися під час відступу верхи через річку, Липинський тяжко застудився. В нього відновилася туберкульоза легенів, що її ознаки були в Липинського вже й давніше, але яку вважали за вилікувану. Тепер, після тяжких фронтових пригод, у Липинського стався вибух крови. З того часу він уже ніколи не повертався до повного здоров’я. Однак у 1915 році його стан поправився настільки, що його переведено до військової служби в запіллі. Він стаціонував у Полтаві, де й застала його революція 1917 року.

Липинський з власної ініціятиви зукраїнізував свою військову частину; але його заходи не знайшли підтримки й санкції генерального секретаріяту військових справ при Центральній Раді, де до нього, як до поміщика й несоціяліста, поставилися з недовір’ям. Це дало привід для першого огірчення Липинського з української “революційної демократії”, яку він визнав за недозрілу до державного будівництва.

Протягом 1917 року в Полтаві виник гурт, що складався з місцевих дідичів, заможних селян і громадських діячів, яких об’єднувала опозиція до соціялістичного курсу Центральної Ради. Ця група зорганізувалася у червні в Українську демократично-хліборобську партію, і до її провідних членів належали М. Боярський, Л Климів, С. Шемет, В. Шкляр і В. Андрієвський. До цієї партії пристав і Липинський, що зладив для неї нарис програми, виданий окремою брошурою. Основними ідеями програми були відстоювання державної суверенности України та збереження приватної власности на землю.

Липинський, як і його партія, не брав участи в підготуванні гетьманського перевороту; але він поставився позитивно до нового режиму гетьмана Павла Скоропадського. На запрошення міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка, що був його особистим приятелем, Липинський погодився взяти на себе посольство Української Держави в Австро-Угорщині. Віденське посольство, очолене Липинським, провело обмін ратифікаційними грамотами мирового Берестейського договору між Україною, з одного боку, і Німеччиною, Болгарією та Туреччиною - з другого. Але ратифікація договору з Австро-Угорщиною не відбулася, бо, внаслідок анулювання Австрією таємної умови про поділ Галичини та передачу Холмщини Україні, між Києвом і Віднем виник дипломатичний конфлікт. Затяжні переговори, що їх Липинський провадив у цій справі, перервав розпад Австро-Угорської монархії й одночасне протигетьманське повстання на Україні.

Настанова Липинського до відновлення Української Народної Республіки була від самого початку гостро критична, проте, на прохання Директорії і з почуття патріотичного обов’язку, він залишився на своєму дипломатичному посту. Але картина хаосу, що її він побачив на Україні під час подорожі до штабу головного отамана Симона Петлюри (весна 1919), і обурення з приводу польового суду над полк. Петром Болбочаном і з його розстрілу, що Липинський розцінив як узаконене політичне убивство, остаточно розхолодили його до режиму УНР. Він демісіонував з віденського посольства в червні 1919 року.

З здоровельних причин Липинський залишився в Австрії і мешкав у підгірській місцевості Райхенав. Він повернувся до наукової діяльности, перерваної війною та революцією. В 1920 році вийшла його капітальна історична монографія “Україна на переломі” - перероблене і поширене видання студії, яка первісно появилась у збірнику “Z dziejów Ukrainy”. Липинський носився з думкою про кількатомове видання своїх старих і нових, ще тільки заплянованих, історичних праць. Але цього задуму йому не вдалося здійснити, бо від 1920 року, наскільки дозволяло йому надщерблене здоров’я, він знов, з усією притаманною йому пристрасністю та енергією, взявся до політичної та публіцистичної діяльности.

За ініціятивою Липинського була створена політична організація “орденського” типу - Український союз хліборобів-державників (УСХД), до якої м. ін. увійшли князь М. Кочубей, граф А. Монтрезор, проф. Д. Дорошенко, С. Шемет, Л. Сідлецький, О. Скоропис-Йолтуховський. Липинський був автором програмового статуту та організаційного регляменту УСХД, оголошених у грудні 1920 року. Липинський також фактично очолив організацію, як голова її Ради присяжних. Ціллю, що її поставив собі УСХД, була боротьба за віднову суверенної української держави з “клясократичним” устроєм і у формі традиційного гетьманату, з поправкою на спадковість гетьманської влади. УСХД визнав легітимні права на булаву родові Скоропадських, і кол. гетьман Павло Скоропадський приступив у 1921 році до організації. Протягом наступних років Липинський виріс на безспірного лідера та ідеолога українського консервативно-монархістичного руху, який знайшов чималий відгук не тільки серед деяких кіл української політичної еміґрації в Західній Европі, але також серед частини українського громадянства на галицько-волинських землях і серед українських поселенців у Канаді та в США. Липинський керував гетьманським рухом через широко розгорнене листування. Він же редаґував ідеологічний орган свого середовища - неперіодичні збірники “Хліборобська Україна” (Відень, 1920-1925). На сторінках “Хліборобської України”, що взагалі стояла на високому публіцистичному рівні, друкувався частинами фундаментальний політичний трактат Липинського “Листи до братів-хліборобів”, який у поширеному вигляді появився теж окремою книгою (1926).

Закінчивши працю над “Листами”, що їх він уважав за свій політичний заповіт, Липинський восени 1926 року переїхав до Берліну, куди його запрошено до новозаснованого Українського наукового інституту. Рішальним мотивом для цього ризикового кроку було бажання Липинського своїм особистим авторитетом перебороти розходження, які починали позначатися в гетьманському таборі. Але цей експеримент скінчився трагічно. Присутність Липинського в Берліні тільки поглибила непорозуміння між ним і гетьманом П. Скоропадським та оточенням останнього. Одночасно, під впливом несприятливого клімату та постійних хвилювань, радикально погіршився стан здоров’я Липинського. З наказу лікарів він, тяжко хворий, повернувся до Австрії восени 1927 року.

Останній період життя Липинського пройшов у кількох австрійських санаторіях та в гірській місцевості Бадеґ коло Ґрацу, де він з допомогою братів купив собі в 1925 році малий будинок. Тим часом розходження з П. Скоропадським загострювалися дедалі більше. Після трилітньої шарпанини Липинський утратив надію, що вдасться оздоровити відносини в гетьманському середовищі Тому він рішився на радикальний крок: як голова ради присяжних, він проголосив УСХД розпущеним (18 вересня 1930) і опублікував у львівському щоденнику “Діло” довгу статтю, де з’ясував мотиви своєї поведінки.

Об’єктивна оцінка конфлікту між Липинським і Скоропадським утруднена браком повної документації. До розриву спричинився ряд моментів психологічного, тактичного та засадничого характеру. Якщо йдеться про психологічний чинник, то, всупереч поширюваним тоді і пізніше пліткам, нема ніяких підстав думати, що Липинський в останній період життя був душевно ненормальний. Його передсмертні писання раціональністю думки та речевістю арґументації не поступаються давнішим. Інша річ, що Липинський завжди відзначався палким темпераментом, ще більше завогненим невиліковною недугою. Він не мав риси, дуже корисної для політика-практика, а саме - вміння дивитися крізь пальці на людські грішки та дрібні підлоти. Особливо виводили його з рівноваги прояви крутійства, забріханости, недотриманої обіцянки. До своїх співробітників він звик ставити ригористичні етичні вимоги, - і цим часто робив собі з них таємних особистих противників. Щодо тактичних непорозумінь, то Липинський не схвалював деяких реально-політичних дій гетьмана, напр., його переговорів з угорським урядом, що в їх ході, в заміну за обіцяну угорську матеріяльну допомогу для гетьманського руху, П. Скоропадський мав скласти заяву про політичну незацікавленість в питанні Закарпаття. У свою чергу чимало гетьманців, не виключаючи щирих прихильників Липинського, були незадоволені з того, що керівник руху перебуває ізольовано десь на глибокій австрійській провінції. Сам Липинський у згаданій статті в “Ділі”, де він подав свою інтерпретацію причин конфлікту, акцентував моменти ідейно-принципового характеру. Своє розходження з П. Скоропад-ським він тлумачив протиріччям між двома глибоко відмінними та непримиренними версіями монархізму: монархією європейською, правово-конституційною, що за її зразок може служити Англія, і східньою, деспотичною або, як казав Липинський, “московською чи балканською”. Чи можна цю інтерпретацію Липинського визнати за правильну? Нема сумніву, що політичною школою, що в ній зформувався не тільки сам майбутній гетьман, але й чимало людей з його пізнішого оточення, було російське самодержавство. (Виразно зазначаю, що говорю тут не про т. зв. “національну свідомість”, але про тип політичної культури. Під цим поглядом різниця між П. Скоропадським та його соратниками і діячами української “революційної демократії”, скажімо, В. Винниченком, була мінімальна. І ті, і ті були духово дітьми російського світу, тільки в його різних відгалуженнях). Коли Скоропадський опинився в ролі монарха, нехай тільки еміґраційного, “ванзейського” (від Ваннзее, передмістя Берліну, де він проживав), стало неминучим, що він почав внутрішньо орієнтуватися на ті відносини, що були йому такі знайомі з часу його власної служби при царському дворі. В кожному разі він не міг погодитися з тими шорами, що в них хотів його убрати Липинський, і претендував на ролю не тільки символічного репрезентанта гетьманського руху, але також його практичного керівника.

Однак і на Липинського падає велика частина відповідальности за посталу ситуацію. Поперше, він не мав права не знати, з яким людським матеріялом йому доведеться працювати, і або повинен був заздалегідь враховувати це у своїх плянах, або не пориватися на безнадійне діло. Подруге, також теоретична позиція Липинського в цій справі не була послідовна й бездоганна. Правда, він завжди говорив про правову монархію європейського типу і не раз покликався на англійський “модель”. Але в “Листах до братів-хліборобів” нема ясної конституційної доктрини. Там не сказано виразно, що гетьман, як король в англійській парляментарній монархії, мав би бути зведений до суто символічної та репрезентативної ролі. Навпаки, багато місць у “Листах” свідчить про те, що він спочатку думав про сильну й авторитарну, щоправда, ніяк не деспотичну, владу гетьмана-монарха, може, ближчу до пруського, ніж до англійського зразка. Не вільно забувати, що традиції гетьманщини, як старої, так і відновленої в 1918 році, говорили на користь персональної влади гетьмана, який, немов американський президент, сполучав в одних руках функції голови держави та голови уряду. Якщо Липинський уважав за потрібне відхилитися від тієї традиції, він, очевидно, мав обов’язок у своєму трактаті це з’ясувати та підкріпити відповідними арґументами. Ми знаємо, що Липинський умів, коли думав, що це необхідно, виправляти традицію: він це зробив, напр., у питанні про спадковість гетьманської установи. Отже любов до англійського парляментаризму Липинський усвідомив собі щойно тоді, коли зустрівся з самовільними діями гетьмана, а до того часу, поки Скоропадський слухав його порад, мав на цю справу інший погляд. Тут пригадується жартівливий віршик з 1848 року про пруських юнкерів, які “хочуть абсолютного короля, як довго він виконує їхню волю” (“Unser König absolut, wenn er unseren Willen tut”). Потретє, Липинському можна поставити закид, що в цьому конфлікті він повівся інакше, ніж це випливало б з його власного вчення. В “Листах” він писав, що в гетьманській системі “поруч уряду його Світлости завжди було місце на опозицію Його Світлости”. Липинський уже не міг залишатися керівником гетьманського руху, бо не тільки його взаємини з П. Скоропадським стали до неможливого натягнені; у своєму спорі з гетьманом він не знайшов підтримки більшости членів середовища. Отже, чому ж, можна запитатися, Липинський не склав з себе відповідальности за практичний провід руху і, залишаючися далі в його рядах, не дав українському громадянству приклад того, як може виглядати льояльна опозиція та конструктивна критика? На це питання можна, мабуть, відповісти так: коли б Липинський був ще повний сил, він напевно продовжував би боротися за оздоровлення гетьманського табору зсередини. Але він знав, що жити залишилося йому вже небагато, і не хотів допустити до того, щоб по його смерті авторитетом його імени могли зловживати ті, що до їх елементарної громадської чесности він утратив довір’я і що в них він бачив уже тільки фальшівників своєї найдорожчої ідеї. Але не можна теж дивуватися з рядових гетьманців, які, не маючи глибшого вгляду в суть справи, не могли зрозуміти поведінки Липинського і пояснювали її собі або його вибуялим честолюбством, або проявом божевілля. Одним словом, типово українська трагедія.

Після розриву з гетьманом при Липинському залишився тільки малий гурт однодумців (М. Кочубей, В. Залозецький, В. Кучабський). З ними він засновує нову організацію, Братство українських клясократів-монархістів. Ідеологія братства була та сама, що і попереднього УСХД - з тією різницею, що питання вибору династії залишено відкритим; це мав щойно в майбутньому вирішити парлямент відродженої української держава Для органу братства, “Збірник хліборобської України”, що його готовано до друку, Липинський написав програмове “Вступне слово” (закінчене у квітні 1931); це був його останній твір, і він появився в друку посмертно.

Але Липинський уже догоряв. Після ґрипи в березні 1931 він мав серцевий напад. Стан його здоров’я став настільки загрозливим, що 6 червня брат і донька, викликані з Волині, перевезли його до санаторії “Вінервальд” у Перніці коло Відня. Він не втрачав повної свідомости до останнього дня. Прийнявши причастя та останнє єлеопомазання, Вячеслав Липинський помер 14 червня 1931 року. Під час своєї хвороби Липинський боявся, що його можуть у стані каталепсії поховати живцем. Тому, згідно з волею покійного, йому зроблено посмертний прокол серця. Родина перевезла його тіло на Волинь. Він похоронений у своєму рідному селі Затурцях.

ІСТОРІЯ

В центрі історичних дослідів Липинського стояла козацька революція середини 17 століття. Польська історіографія звичайно добачала у Хмельниччині тільки руїнницький бунт черні; російська історіографія - підготовку до “возз’єднання” України з Московським царством; українська народницька історіографія 19 віку -стихійне змагання селянсько-козацьких мас до справедливого суспільного устрою. Цим трьом традиційним концепціям Липинський протиставив новий погляд на Хмельниччину як на процес будування української державности. Основна історична монографія Липинського, “Україна на переломі”, присвячена кінцевому періодові діяльности Б. Хмельницького, коли він з речника козацького автономізму в межах Речі Посполитої виріс на суверена самостійної держави Війська Запорозького.

На думку Липинського, відродження української державности в 17 віці обумовлювалося наступними чинниками: об’єднання всіх верств українського суспільства довкола козацького ядра, яке в ході визвольної війни втягнуло у свої ряди найактивніші елементи інших станів - селянства, міщанства і шляхти; численна участь у козацькій провідній верстві виходнів з старого руського шляхетства, чому свідомо сприяла політика Б. Хмельницького і що в рішальний спосіб спричинилося до укультурнення козаччини; загнуздання півкочового, добичницького низового козацтва силами козацтва осілого, городового; перемога старшинсько-дрібношляхетського козацького землеволодіння і зв’язаного з ним хуторського інтенсивного хліборобства над екстенсивним, колоніяльно-паразитарним господарством польських магнатських лятифундій; освячення визвольної війни духовним авторитетом Православної церкви.

З особливою увагою досліджував Липинський перетворення гетьманського уряду з суто військової установи на територіяльну владу монархічного характеру, з виразним нахилом до спадковости. Проте гетьманська влада часів Хмельницького, хоч і авторитарна, не була деспотичною: її обмежували права й вольності лицарського козацького стану, який колективно брав участь в управлінні державою і члени якого користувалися особистою свободою; також міста мали своє самоврядування, а церква та духовний стан займали в державі забезпечену незалежну позицію. Таким чином суспільно-політичний устрій тодішньої України засадниче відрізнявся як від польської анархічної шляхетської демократії, так і від московського східнього деспотизму, де все населення від верхів до низів уважалося за рабів царя.

Липинський інтерпретував Переяславський договір 1654 року не як акт “возз’єднання”, але як міжнародний союз (хоч договірні сторони не були формально рівнорядні), що його гетьманський уряд заключив в ім’я українських державних інтересів, Хмельницький сподівався, що під прикриттям союзу з Московщиною вдасться остаточно оформити відрив України від Польщі і підготовити прилучення до держави Війська Запорозького тих “руських земель”, які ще перебували під польським пануванням: Галичини, Волині, Полісся, південної Білорусії. Одночасно Хмельницький рішуче придушував спроби Москви втручатись у внутрішні українські справи і намагався забезпечити собі дипломатичну свободу рухів контактами з Туреччиною та Кримом і в першу чергу - з бльоком протестантських держав: Семигородом, Прусією, Швецією. Липинський уважав гетьмана Хмельницького за основоположника модерної української закордонної політики.

Сильна сторона Липинського, як історика, лежить передусім у соціологічній аналізі; але він мав теж повне зрозуміння для творчої ролі великих одиниць. Один з провідних мотивів “України на переломі” - звеличення генія Б. Хмельницького, як вождя національної революції та державного мужа. Липинський прославляв і вірних співробітників великого гетьмана в ділі державного будівництва. Зокрема він присвятив гарну студію, включену у збірник “Z dziejów Ukrainy”, полковникові Станиславові Михайлові Кричевському, героїчному оборонцеві Києва в 1649 році.{36}

Історичні праці Липинського, блискучі з стилістичного погляду і повні оригінальних думок та сміливих узагальнень, започаткували в українській історіографії нову “державницьку школу”, що за її представників можна вважати: С. Томашівського, Д. Дорошенка, І. Крип’якевича, Б. Крупницького, В. Кучабського. Також на радянській Україні вплив Липинського позначився в 20-их роках у писаннях М. Слабченка, О. Оглоблина, Л. Окіншевича, М. Петровського та інших.

ДОКТРИНА

Вихідною точкою для Липинського, як політичного мислителя, були його роздуми над причинами упадку української державности 1917-20 років і над шляхами до її можливого відродження в майбутньому. Однак ці практичні питання він ставив на фундамент широкорозгорненої теоретичної доктрини, що має універсальне значення. Липинський перебував під впливом ряду сучасних західніх, головне французьких, соціологів та політичних мислителів, як Жорж Сорель, Вільфредо Парето, Ґюстав Лебон, Шарль Моррас, Роберт Міхельс. Але він використовував їхні ідеї цілком вільно, редагуючи їх у світлі східньоевропейського, зокрема українського, досвіду. Головний політичний трактат Липинського, “Листи до братів-хліборобів”, не має систематичної наукової форми. Але думки, висловлені в цій книзі, укладаються в струнке історіософічне, соціологічне та політичне вчення, яке в розвитку новітньої української суспільної мислі творить унікальне явище.

У центрі теоретичних зацікавлень Липинського стояла соціологія держави та політики. На його думку, держави постають шляхом завоювання, яке може бути або “зовнішнє”, або “внутрішнє”; перше маємо в тому випадку, коли завойовники-організатори нової держави прийшли з-зовні, а друге - коли завойовники виділилися з місцевого населення. Всім державам, без уваги на форму устрою, притаманне існування влади та провідної верстви, як носія влади. Провідну верству Липинський називає також “аристократією”; це поняття він не обмежує тільки старою родовою аристократією у звичайному значенні цього слова, але поширює його на всі кожночасно панівні групи. Липинський бачить у суспільстві наявність трьох джерел влади; сила мілітарна, економічна та інтелектуальна. Цим трьом джерелам влади відповідають три основні типи соціяльної антропології; “войовники”, “продуценти” та “інтеліґенти”. А втім між цими трьома типами можливі теж комбінації, при чому Липинський був схильний приписувати особливі державнотворчі якості типові “войовників-продуцентів”. Інтеліґенція, ділянкою якої є культурна та ідеологічна творчість, на думку Липинського, мало придатна для того, щоб бути носієм державної влади, бо вона не має прямого контролю над засобами матеріяльної (військової та господарської) сили. Натомість інтеліґенція може виконати важливу і відповідальну допоміжну функцію тим, що вона раціонально усвідомлює і висловлює діючі в суспільстві стихійні, підсвідомі прямування.

Найориґінальнішим вкладом Липинського в політичну науку слід уважати його типологію форм державного устрою. Ця клясифікація спирається на аналізу стосунків між “провідною верствою” і “народом”. Згідно з цією схемою, існують три основні типи державного устрою; “клясократія”, “демократія”, “охлократія”. Ці типи понадчасові, себто вони виринають у різні епохи, на різних щаблях економічного розвитку і серед різних культурних кіл. З теоретичної точки погляду згадані три устроєві типи цілком рівнорядні. Проте Липинський не скривав, що його особисті симпатії лежать по боці клясократії. Для правильного розуміння концепції Липинського необхідно мати на увазі, що його термінологія не завжди покривається з загальноприйнятою. Напр., Англію звичайно розглядають як демократичну країну, але в Липинського вона служить за зразок клясократії. Під поняттям “кляси” Липинський розуміє всіх, що об’єднані виконуванням однієї спільної функції, без уваги на ієрархічний щабель, який вони займають. Напр., до “промислової кляси” належать однаково робітники, технічний персонал і “капітани індустрії”. Ясно, що в середині однієї кляси часто трапляються конфлікти між “верхами” й “низами”, як от конфлікти між великими землевласниками й селянами в середині “хліборобської кляси” або конфлікти між робітниками й підприємцями в середині “промислової кляси”. Проте Липинський уважав, що моменти, які об’єднують клясу, звичайно сильніші від тих, які її роз’єднують.

Устрій клясократії відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В цій системі громадянство наділене свободою економічної, культурної та політичної самодіяльности, але ця свобода дисциплінована авторитетом сильної і стабільної державної влади. Суспільство клясово диференційоване, при чому органи клясового самоуправління користуються автономією у своїх власних сферах; зверхні групи всіх кляс входять до загальнонаціональної провідної верстви. Основний стрижень клясократичної провідної верстви становлять люди породи “войовників-продуцентів”. В минулому це були звичайно хлібороби, типу римських патриціїв, англійської джентрі чи українського городового козацтва. Але Липинський допускав, що в модерних умовах цю функцію може виконувати теж робітничо-індустріяльна аристократія, що, напр., в Англії зорганізована у професійних спілках. Клясократичний устрій допускає свободу критики та опозиції, навіть вимагає її. Але наявність опозиції не приводить до революційних зламів, бо опозиція діє в рамах традиційного правопорядку, який виховує її в дусі політичного реалізму та відповідальности. Найздібніші виходні з соціяльних низів асимілюються з національною аристократією, забезпечуючи цим її постійне відмолоджування. Спадкова й конституційна монархія, що символізує тяглість і понадклясовий характер державної влади, найбільше співзвучна клясократії. Проте Липинський не заперечував наявности клясократичних рис теж у деяких республіках, напр, в античному Римі або США раннього періоду.

Щодо демократії, то її характеризує порушення рівноваги між владою і свободою на користь останньої. Необмежений демократичний індивідуалізм підкопує в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Господарська та інтелектуальна самодіяльність набирає хаотичних форм. Державна влада при демократії стає знаряддям приватних інтересів. Влада фактично спочиває в руках продуцентів-невойовників (багатіїв-плутократів), але вони залюбки вживають, як ширми, найманих професійних політиків з-поміж інтеліґенції. Роздрібнення партій позбавляє їх почуття політичної відповідальности. Історичні приклади демократії в розумінні Липинського: атенська й римська республіки доби занепаду, Франція Третьої республіки, польська шляхетська Річ Посполита, російська керенщина та її українські відповідники.

Врешті охлократія означає абсолютистичне панування войовників-непродуцентів, з повним придушенням свободи та самодіяльности громадянства. В минулому охлократична аристократія часто складалася з кочовиків, а в модерні часи - з деклясованих, номадизуючих елементів, що постають на соціяльних периферіях індустріальної цивілізації. Охлократична провідна верства зорганізована як монолітний військово-бюрократичний “орден”, “преторіанська ґвардія”, “яничари” чи як новітня “монопартія”; систему очолює деспотичний монарх-самодержавець або вождь-диктатор. В цьому устрої нема місця на леґальну опозицію, а громадянство перетворене на пасивну, аморфну юрбу. (Юрба по-грецьки “охлос”; охлократія -це не панування юрби, чого, на думку Липинського, ніколи не буває, а панування над юрбою). Для цієї системи характеристичний нахил до теократизму, себто до скупчення політичної й духовної влади в одних руках: голова держави є одночасно і головою церкви, а в новіші часи пророком і непомильним інтерпретатором тієї чи іншої офіційної ідеологічної доктрини. Господарське життя при охлократії завжди бюрократично реґляментоване і в більшій чи меншій мірі удержавлене. Липинський зараховував до охлократичного типу старі орієнтальні деспотії, європейський “просвічений абсолютизм” 18 стол., революційні диктатури (напр., панування якобінців у Франції), всі режими цезаристично-бонапартистського характеру і, очевидно, модерний фашизм і більшовизм. У Східній Европі головним представником охлократії була і є Росія - як у своїй царській, так і в радянській фазі.

Ці три устроєві типи чергуються за певною послідовністю: ослаблена надмірним розвитком матеріяльного добробуту, клясократія вироджується в демократію, що її гробокопом стає охлократія, в боротьбі проти якої наново гартується клясократія. Проте Липинський не визнавав безумовного детермінізму в цьому історичному коловороті Приділяючи велике місце об’єктивним закономірностям суспільного ставання, він одночасно завжди підкреслював вагу свобідної волі, яка своїми рішеннями спроможна скеровувати розвиток подій у нові річища.

Липинський визнавав наявність проґресивних факторів в історії, але він рішуче відкидав ідею автоматичного проґресу: кожне поступове досягнення людства мусить бути окуплене гірким трудом та жертвами і виборене зусиллями розуму й волі. Тому і здобутки проґресу, зокрема в царині суспільної організації та державного будівництва, ніколи не є остаточні; вони повсякчасно загрожені розкладовими тенденціями, і їх треба раз у раз відстоювати та наново закріплювати. Липинський заперечував, як блюзнірську утопію, думку про “земний рай”, себто про досконалу організацію суспільства, що при ній була б забезпечена тривала соціяльна гармонія і де раз назавжди зникли б несправедливості, суперечності ідей та інтересів і міжгрупові антагонізми. Липинський не раз перестерігав, що також майбутня самостійна українська держава не може бути “земним раєм”.

Липинський багато роздумував над ролею релігії в громадському житті і над проблемою взаємин між державою та церквою. З погляду своєї клясократичної концепції він оцінював неґативно як підпорядкування церкви авторитетові політичної влади (“цезаропапізм”), так і змагання духовенства до політичного проводу (клерикалізм). За своєю соціяльною природою священики творять частину інтеліґенції і тим самим поділяють недоліки, притаманні цій верстві. Найкращі взаємини між державою й церквою існують тоді, коли кожна з них автономна у своїй сфері і коли одночасно є наявною координація та взаємодопомога. Значення релігії не може бути зредуковане до утилітарних суспільних цілей; проте тільки релігія спроможна наснажувати громадянство духом самопосвяти та ідеалістичного пориву, що творить моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Модерні раціоналістичні, псевдонаукові підмінки релігії не можуть виконати цього завдання; тому тенденцію до повної секуляризації суспільства треба оцінювати як симптом розкладу. Релігійний мотив пронизує мислення Липинського: найвище покликання людської діяльности він бачив у тому, щоб у житті народів реалізувати, наскільки це дозволяє наша недосконала і гріховна природа, вічну Божу істину.

ПРОГРАМА

На підвалинах своєї теоретичної доктрини Липинський будує структуру конкретної української політичної програми. При цьому центральною для нього є проблема державности і влади. Згідно з його найглибшим переконанням, без власної держави Україна залишиться навіки засудженою на злиденну веґетацію на грані між національним буттям і небуттям. Звідси моральний імператив державництва. Але українці мусять пам’ятати, що власної держави їм ніхто не подарує - ні ласка сильних світу цього, ні автоматизм суспільних процесів; вона мусить бути виборена ними самими. Беручи на увагу всі зовнішні та внутрішні перешкоди, які стоять на шляху до українського державного самоздійснення, треба здавати собі справу з надзвичайної трудности цього завдання, яке вимагатиме не тільки довшого часу та затяжних підготовних заходів, але в першу чергу також переродження самого українського суспільства. Бо при своєму теперішньому стані Україна не тільки поневолена, окупована, але й “бездержавна”, себто внутрішньо недозріла до самостійного існування. Української нації в повному значенні цього слова власне ще нема; є тільки матеріял, що з нього може постати нація. Тому державницька політична дія мусить бути цілеспрямована передусім на переборювання внутрішніх органічних слабостей українства. Липинський дотримувався засади, що “Бог створив народи здатними до оздоровлення”. Звідси випливає примат внутрішньої політики над зовнішньою, “організації” над “орієнтацією”.

Липинський гадав, що українську націю можна б найкраще сконсолідувати на базі “територіяльного патріотизму”, себто шляхом пробудження почуття солідарности між усіма постійними мешканцями української землі, без уваги на їх соціяльну приналежність, віровизнання, етнічне походження і навіть національно-культурну свідомість. Прикладом для України могла б під цим поглядом служити Америка, де на ґрунті територіяльного патріотизму та об’єднуючої політичної свідомости постала одна нація з різношерстої маси іміґрантів. І Україна теж мусить стати спільною батьківщиною всіх своїх громадян, а не тільки якоїсь однієї суспільної верстви (напр., самих “робітників і селян”), не тільки вірних однієї “національної” церкви і навіть не тільки “чистокровних” і “національно свідомих” українців. Липинський уважав, що проповідь соціяльно-клясової, конфесійної чи расової нетерпимости до інших співмешканців рідної землі є явищем глибоко руїнницьким, навіть коли воно одягається в найбільш “народолюбні” і “патріотичні” шати.

Досвід історії вчить, що перемагають тільки ті революції, до яких прилучається частина “старих панів”. Тому передумовою успіху українських визвольних змагань є поворот до українства - якщо не в цілості, то принаймні у великій частині - традиційних горішніх соціяльних шарів, які до 1917 року стояли на ґрунті російської або польської національно-культурної та політично-державної свідомости. Але для такої реасиміляції необхідно, щоб внутрішня природа українського національного руху змінилася настільки, щоб він цих “старих панів” від себе не відштовхував, як це було досі, але по змозі приваблював. Носіями українського визвольного руху мусять стати не тільки, як це переважно було в 19 стол., непродукуючі та пацифістичні інтеліґенти (літератори, науковці, вчителі, журналісти тощо), але, без виключення останніх, також організатори хліборобства, індустрії та військовости, себто ті суспільні сили, що скрізь і завжди творять кістяк держави. Українство мусить знайти свій організаційний вияв не так у політичних партіях, як передусім в органічних клясових (професійних) об’єднаннях, що при їх допомозі можна буде перебороти соціяльну розпорошеність і тим самим політичну безсилість українських людей.

Кожна реальна нація мусить бути соціяльно диференційована і охоплювати як прогресивні, так і консервативні елементи. Народи, що не вміють витворити власних “панів”, себто власної провідної верстви, засуджені на те, щоб навіки коритися панам чужим. Ті, які хотіли б утотожнювати українство з самими тільки “народними масами” або тільки з прогресивними та соціяльно-революційними тенденціями, фактично спричиняються до того, щоб реальна українська нація ніколи не відродилася; бо вони заганяють консервативні, отже якраз найбільш освічені, політично найбільш досвідчені і до державної роботи найбільш здатні, верхні соціяльні шари місцевого грома-дянства в російський або польський табір. Всупереч поширеним серед нашої громадськости поглядам, Липинський бачив недотягнення українського національного відродження не так у недостатній свідомості мас, як радше у кволості соціяльно-політичних та інтелектуальних верхів. Тому потрібне відродження рідного консерватизму, що його хронічний недорозвій був віддавна Ахілловою п’ятою українства. Під консерватизмом не слід розуміти змагання до реставрації старих, віджилих форм суспільного устрою (напр., того соціяльного ладу, що існував на наших землях перед 1917 роком) і не прив’язання до декоративних, бутафорійних рис національної традиції (“шлики та шаровари”). Радше йдеться про утвердження в середині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, раціональної та відповідальної думки, які були б здатні стати в майбутньому носіями української державної влади, приборкуючи та скеровуючи в конструктивне річище вибухові енергії рідних бунтарів. Ці два відвічні в нашій історії типи, типи державника й бунтаря, Липинський символізує у постатях двох біблійних братів, Яфета і Хама.

Липинський надавав велетенського значення проблемі правильних форм і метод політичної організації. На його думку, ані демократична, ані охлократична система не відповідають вимогам українського державного будівництва. Безголова “революційна демократія” спроможна тільки до ролі опозиційного ферменту супроти російської або польської державної влади на Україні; зате до панування вона органічно не здатна. У свою чергу охлократична метода веде на Україні, протилежно до Росії з її азіятськими політичними традиціями, до поглиблення внутрішнього розбиття. Українські “ліві” охлократи-комуністи здатні правити своєю країною тільки як ставленники Москви; тому державність УРСР є фікцією. Але те саме стосується і “правих” охлократів-націоналістів, які своїм фанатизмом тільки примітивізують і хаотизують українське громадське життя, провокуючи братовбивчі усобиці між різними кандидатами на посаду національного вождя-диктатора. На націоналістичний рух, що в 20-их роках ставив щойно перші кроки і свого ідеолога знайшов в особі Д. Донцова, Липинський дивився як на носія примітивізації українського суспільно-політичного життя.

Правильний шлях для України - це, згідно з думкою Липинського, метода клясократії. Для цього необхідна консолідація міцних клясових - хліборобських, робітничо-промислових, інтеліґентських тощо - об’єднань на територіальній базі. Кристалізаційним пунктом для цього процесу суспільної інтеграції повинна послужити установа спадкової і правової, “трудової” монархії Липинський ніколи не славословив гетьманського режиму 1918 року. Але, зважаючи, що попри недоліки цього періоду, новітня гетьманщина була відродженням української державности в традиційній формі, він хотів прив’язати також майбутній розвиток вітчизняного монархізму й консерватизму до цієї вихідної точки. З цього випливало визнання легітимних прав роду Скоропадських. Як відомо, Липинський перед смертю ще встиг зревізувати свою програму в цьому пункті.

В питаннях зовнішньої політики Липинський дотримувався погляду, що найбільшу загрозу являє собою для України така ситуація, коли вона стає тереном суперництва російського та польського імперіялізмів, при чому ця боротьба ведеться таки українськими руками. Такий стан заіснував у другій половині 17 стол., під час т. зв. Руїни, і знову в 1920 році. Тому він відкидав, як нераціональну, “петлюрівську” концепцію української зовнішньої політики, себто ідею боротьби проти Росії в оперті на Польщу, ціною відступлення останній західньоукраїнських земель. Це неминуче веде до поглиблення внутрішньої української громадянської війни і до остаточного поділу України між Росією та Польщею, що мало місце в Андрусівському договорі 1667 і в Ризькому договорі 1921 року. Оскільки західні, галицько-волинські землі органічно найбільш “європейська” частина України, їхня політична приналежність до України є абсолютною передумовою для всякої серйозної розгри з Москвою. Липинський був переконаний, що культурно-національні (етнічні, мовні, релігійні) відмінності між українським і російським народами не настільки радикальні й непримиренні, щоб можна було змобілізувати українські маси проти Москви під гаслами націоналістичної виключности та расової зненависти. Окремішність України від Росії полягає в першу чергу в інших традиціях політично-державної організації, які в Росії є азійськими, охлократичними, а в Україні - європейськими, клясократичними. Щойно створення власної держави уможливить завершення процесу національної диференціяції українства від російщини. Майбутня самостійна Україна повинна шукати шляхів для мирних і добросусідських стосунків з побільшовицькою Росією, як, очевидно, теж з Білорусією (“союз трьох Русей”). Вільно передбачати, що побільшовицька Росія, потрясена до самих основ падінням комуністичного режиму, може бути схильна визнати в Україні рівнорядного партнера.

Історичну місію України Липинський бачив у тому, щоб на цій прекрасній і багатій землі, серед сповненого вітальних сил народу, створити органічну синтезу західніх, європейських та східніх, гелленістично-візантійських культурних первнів. Корені української духової культури, яка в усіх народів визначається передусім релігійними традиціями, є виразно східні, візантійські. (Гідне уваги, що Липинський, сам віруючий римо-католик, завжди визнавав, що в українському церковному житті примат належить з права східньому благочестю, і навіть перспективи унії він оцінював досить скептично, вважаючи її за регіональне галицьке явище). Натомість традиції українського державного устрою пов’язані з Окцидентом. Напр., не було випадком, що, не зважаючи на тісні контакти Київської Руси з Візантією, в ній ніяк не защепився візантійський цезаропапізм, який згодом знайшов такий сприятливий ґрунт у Московщині. Можна довести, що українські державні формації різних епох (Галицько-Волинське королівство, велике князівство Литовське, Гетьманшина) своїм устроєм завжди відповідали, принайменше в потенції, устроєві європейських країн того часу. Гармонійна сполука східніх і західніх культурних первнів - дуже трудне завдання, особливо коли додати до цього ще загрожене географічне положення України. Тому досі Україна ні разу не зуміла у своїй історії повністю виконати це завдання, хоч наближалася до його здійснення двічі, вперше в середньовіччі, а вдруге - в 17 столітті. Реалізацією цього свого великого післанництва Україна започаткувала б нову, кращу історичну епоху на Сході Европи і забезпечила б щасливіше, більше згідне з Божою волею життя не тільки для себе самої, але й для всіх сусідніх народів. Цю ідею Липинський називав “українським месіянізмом”.

ЛІТЕРАТУРА

М. Забаревський (псевд. Д. Дорошенко), Вячеслав Липинський і його думки про українську націю та державу (Відень, 1925; 2 вид., Авсґбурґ, 1946); В. Липинський як політик і ідеолог, збірник (Ужгород, 1931); журнал Дзвони (Львів, 1933, ч. 6), номер присвячений Липинському, важніші статті: В. Кучабський, “Значення ідей Вячеслава Липинського”, Д. Чижевський, “Вячеслав Липинський як філософ історії”, А. Андрієвський, “Правно-політичний і філософічний світогляд В. К. Липинського”, В. Заїкин, “Вячеслав Липинський як історик”, А. Струтинська, “Бібліографічний покажчик до писань В. Липинського”, Д. Дорошенко, “Пам’яті Вячеслава Липинського”, Краківські Вісті (1943, чч. 136, 139-143, 186-187); А. Монтрезор, “Вячеслав Липинський”, Державницька Думка (Філядельфія, 1951, ч. 2); В. Босий, Вячеслав Липинський, ідеолог української трудової монархії (Торонто, 1951); Я. Пеленський, “Вячеслав Липинський”, Збірник Української Літературної Газети 1956 (Мюнхен, 1957); Б. Крупницький, Історіознавчі проблеми історії України, збірник статтей (Мюнхен, 1957); J. Pelenski, “Geschichtliches Denken und politische Ideen V. Lypyns’kyjs”, Jahrbücher fur Geschichte Osteuropas (Wiesbaden, 1961, Nr. 2); Л. Білас, “В. Липинський і “територіялізм”, Сучасність (Мюнхен, чч. 2, 3, 1962); Є. Пизюр, “Вячеслав Липинський і політична думка західнього світу”, Сучасність, ч. 9, 1969.

ВЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ: ДЕРЖАВНИЙ ДІЯЧ, ІСТОРИК ТА ПОЛІТИЧНИЙ МИСЛИТЕЛЬ{37}

Вячеслав Казимирович Липинський (1882-1931), народжений Владислав Ліпінський, був сином багатого землевласника з Правобережної України, з Волинської губернії. Рід Липинських (Лілінських) походив із Польщі, з Мазовії, і переселився на Україну у XVIII ст. Вирішальна подія у житті Липинського сталася на останньому році його навчання в гімназії. Він запропонував польській студентській організації, до якої належав у той час у Росії (такі студентські організації діяли нелегально), об’єднатися з українською студентською громадою. Коли його колеги відкинули цю ідею, він покинув польську організацію і став членом громади, у віці 17-18 років оголосивши себе українцем.

Аби зрозуміти цю подію, треба розглянути її у відповідному історичному контексті. У трьох правобережних губерніях України -Київській, Волинській і Подільській - земельне дворянство було польським ще від часу поділів Польщі Воно продовжувало традицію старої історичної Речі Посполитої. Поляки становили близько 10% (або менше) населення краю. Впродовж усього XIX століття серед місцевої польської меншості були помітні прояви українофільських тенденцій, які виявлялися різними способами - у т. зв. “українській школі” польської романтичної поезії, у діяльності окремих політичних груп тощо. Багато тамтешніх польських сімей, що належали до вищої верстви, насправді мали українське (руське) походження. Вони були нащадками старої руської аристократії або бояр, які протягом XVI-XVIII ст. стали римо-католиками і відтоді сполонізувались, але все-таки зберегли почуття регіональної лояльності до своєї української батьківщини.

У більшості випадків ці поляки-українофіли намагались урівноважити дві свої лояльності - український територіальний, чи регіональний патріотизм і польську національну свідомість. Вони бачили відновлену незалежну Польщу як федерацію трьох суб’єктів - власне Польщі, Литви та Руси-України. Але лише у виняткових випадках окремі представники цього напряму робили вирішальний крок і повністю ідентифікували себе з українською національністю. Декілька таких випадків мали місце у 1860-ті роки й були пов’язані зі славнозвісною групою “хлопоманів”. Видатним членом її був Володимир Антонович, який пізніше став лідером українського національного руху в Російській імперії у часи його найвищого піднесення у 1870-1880-ті роки. Іншим членом цієї групи був Тадеуш (Тадей) Рильський, батько українського радянського поета XX ст. Максима Рильського. Це була незвична традиція, до якої свідомо приєднався й Вячеслав Липинський.

Проте існувала одна різниця між Липинським і його поперед-никами-“хлопоманами”. “Хлопомани” були народниками (радикальними демократами) і, відмовляючись від верхівки й ідентифікуючи себе з простолюдом, вбачали у своєму переході до української національності розрив з аристократичним суспільством. У релігійній сфері це продемонстрував Антонович, який перейшов із римо-католицької віри в православну - не з духовних причин, оскільки у філософії був позитивістом, а з бажання символічно ідентифікувати себе з простолюдом. Позиція Липинського була іншою. Його ідея полягала в тому, щоб перетягти на український бік цілу шляхетську верству Правобережжя. Приєднавшись до українського національного руху, вона дала б йому еліту, якої він потребував.

Університетську освіту Липинський здобув у Кракові (історія й агрономія) та в Женеві (соціологія). Варто додати, що його західноєвропейське інтелектуальне підгрунтя було французьке. Він добре знав французьку мову і був обізнаний із французькою політичною та соціологічною літературою. Англійською мовою Липинський не читав і німецьку, видно, знав погано: цитуючи німецьких і англійських авторів, робив це через французькі переклади. Два роки провів на військовій службі й - це було обов’язковим - став офіцером запасу російської армії Закінчивши навчання та військову службу, осів в успадкованому маєтку Русалівських Чагарах Уманського повіту Київської губернії й управляв ним до першої світової війни.

Десь від 1908 р., маючи не більше як 26 років, Липинський розпочав агітацію серед польської шляхти Правобережжя за її українізацію. Він зумів здобути підтримку групи, яка напередодні війни нараховувала близько 30 членів. Вони називали себе “українцями польської культури” або “римо-католицькими українцями”. У 1909 р. в Києві відбулася конференція цих українців польської культури, на якій Липинський виголосив блискуче написану вступну промову, що була пізніше надрукована окремою брошурою під заголовком “Шляхта на Україні: її участь у житті українського народу на тлі його історії” (“Szlachta na Ukrainie: jej udział w życiu narodu ukraińskiego na tle jego dziejów”, Краків, 1909). Протягом року в Києві виходив польський двотижневик “Przegląd krajowy”. Хоча Липинський не був номінальним редактором газети, він став її духовним провідником. Часопис перестав виходити через фінансові труднощі. Липинський також писав багато статей до тогочасної української преси, в т. ч. до київської щоденної газети “Рада” та представницького місячника “Літературно-науковий вістник”.

Липинський був одним із перших українських самостійників у той час, коли більшість діячів українського руху в Росії підтримувала програму автономії у складі федерації, тобто самоврядування України у рамках здемократизованої Російської імперії. У Галичині самостійницька концепція ще перед 1914 р. встигла здобути міцний грунт, але на підросійській Україні сепаратистами було лише декілька чоловік. У березні 1911 р. у Львові, з австрійського боку кордону, з ініціативи Липинського відбулася таємна нарада групи українських емігрантів із Росії Зібралися люди з Наддніпрянської України, які були дуже скомпрометовані участю в революції 1905 р., а пізніше, після перемоги реакції, мусили виїхати за кордон і опинилися в Австрії, Німеччині чи в інших країнах Західної Європи. Серед учасників цієї таємної зустрічі було декілька осіб, які згодом стали широко відомими, - такі, як Андрій Жук, Володимир Степанківський і соціал-демократ лівого спрямування Лев Юркевич. Під час зустрічі Липинський запропонував створити політичну організацію, що в разі війни боролася б за самостійність України. Міжнародні обрії вже захмарилися. Починаючи з 1908 р., всюди велися розмови про можливість війни між Росією та Центральними державами. Проект Липинського був справді здійснений у 1914 р., коли засновано Союз визволення України - організацію східноукраїнських емігрантів, які під час війни працювали у таборі Центральних держав. Але оскільки війну Липинський зустрів у Росії, сам він у діяльності Союзу не брав участі.

Займаючись публіцистичною та політичною діяльністю, Липинський працював і як науковець. Він опублікував кілька наукових статей у “Записках Наукового Товариства ім. Шевченка”, а в 1912 р. вийшов чималий том польською мовою “З історії України” (“Z dziejów Ukrainy”), редактором якого і автором більшості статей був Липинський. Усі статті збірника стосувалися історії України XVII ст., напередодні, під час та після доби Хмельницького, і зосереджувалися на одній великій проблемі - ролі руської шляхти в національній боротьбі України XVII ст. й особливо участі шляхетського елементу в революції Хмельницького. Зразу ж після виходу в світ ця праця справила велике враження на наукову громадськість, і Липинський був обраний дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка.

У 1914 р., після вибуху війни, Липинського покликано до російської армії як резервового офіцера кавалерії Він брав участь у східно-пруській кампанії влітку-восени 1914 р. Для Росії ця кампанія стала великою поразкою, кульмінацією якої була битва під Танненбергом, де німці оточили й знищили російських загарбників. Липинському вдалося вирватися з оточення, але він захворів на запалення легенів, яке призвело до туберкульозу. Відтоді він уже ніколи не був здоровий.

Вибух революції застав Липинського в резервному військовому підрозділі в Полтаві У 1917 р. він був одним із засновників політичної організації - Української демократичної хліборобської партії - і написав проект її програми. Ця група цікава тим, що в 1917 р. вона була єдиною українською політичною партією, яка не мала в своїй назві прикметника “соціалістична”. Двома основними принципами демократичної хліборобської партії були українська державність і збереження приватної власності на землю. Другий принцип суперечив революційній програмі усуспільнення землі Демократична хліборобська партія перебувала в опозиції до лівого режиму й політики Центральної Ради. Липинський не брав участі в підготовці перевороту Павла Скоропадського 29 квітня 1919 р., дізнавшись про нього лише після того, як переворот відбувся. Але він прийняв новий, правий режим Скоропадського і погодився стати послом у Відні Австро-Угорська імперія доживала останні дні, але формально все ще залишалася великою потугою. Найбільшим дипломатичним досягненням Липинського була ратифікація Берестейського мирного договору між Україною з одного боку і Німеччиною, Османською імперією та Болгарією з другого. Австро-Угорщина не ратифікувала договору у зв’язку зі справою Галичини. У таємному додатку до Берестейського договору Австрія зобов’язалася поділити Галичину відповідно до етнічного кордону на польську й українську частини і створити з української Східної Галичини окрему автономну провінцію. Під тиском поляків австрійський уряд змінив свою думку й відмовився виконати цю обіцянку, через що договір не був ратифікований.

Липинський уважав повстання проти Скоропадського в листопаді 1918 р. національною катастрофою, але, незважаючи на його критичну настанову до Директорії відновленої Української Народної Республіки, почуття обов’язку змусило його залишитися на дипломатичному посту у Відні аж до червня 1918 р., коли він остаточно подав у відставку. Так, побувши видатним українським дипломатом, Липинський став до кінця життя політичним емігрантом.

Від 1919 р. аж до смерті Липинський жив в Австрії, за винятком однорічного перебування в Берліні Через стан здоров’я він мешкав у невеликих гірських містечках. На початку 1920-их років його матеріальне становище стало дуже важким, він жив у справжніх злиднях. У 1920 р. Липинський заснував монархічно-консервативну організацію - Український союз хліборобів-державників, ставши її лідером та ідеологом. Того ж таки року вийшла його велика історична монографія “Україна на переломі 1657-1659”. Це було, власне, перероблене, розширене видання статті зі збірника “З історії України”, яка стосувалася завершального періоду життя та діяльності Хмельницького після Переяслава. Від 1920 до 1925 р. Липинський видав кілька річників журналу “Хліборобська Україна” - ідеологічного органу гетьманського руху. В цьому журналі друковано частинами його фундаментальний політичний трактат “Листи до братів хліборобів”. У 1926 р. “Листи” вийшли окремою книжкою. Хоча здоров’я Липинського постійно погіршувалося, він і далі вів величезне листування, яке досі залишається неопублікованим. Липинський мав буквально сотні кореспондентів по всьому світу й немовби керував за допомогою листів гетьманським рухом, живучи у відлюдному австрійському містечку й маючи лише одного секретаря.

У 1927 р. на запрошення Скоропадського Липинський переїхав до Берліна. Скоропадський скористався зі своїх зв’язків у німецьких урядових колах і одержав кошти на заснування Українського наукового інституту. Липинського запрошено посісти кафедру української історії. Берлінський експеримент виявився згубним для Липинського з багатьох поглядів. Перш за все, вогкий клімат призвів до різкого погіршення стану його здоров’я. Крім того, фізичне сусідство зі Скоропадським та його оточенням посилило особисті та політичні розбіжності Коротко кажучи, конфлікт Липинського із колишнім гетьманом виростав із його переконання, що гетьман повинен бути символічною фігурою, яка представлятиме гетьманський рух, але не буде його справжнім політичним лідером. Липинський уважав, що він сам має керувати цим рухом або персонально, або через людину, якій би довіряв. Однак Скоропадський не бажав миритися з намаганнями звести його роль до ролі представницького голови й проводив різноманітні практичні політичні акції, яких Липинський не схвалював. У 1930 р. Липинський відкрито порвав із гетьманом Скоропадським і оголосив про розпуск Українського союзу хліборобів-державників. За кілька місяців по тому, 14 червня 1931 р., він помер у санаторії у віденському передмісті Вінервальд. Липинський бажав, аби його поховали на українській землі. Два його брати, які жили на Волині, - у той час польській провінції, -перевезли тіло для поховання в рідному селі Липинського Затурцях. За останніми повідомленнями, надгробний пам’ятник на його могилі ще стоїть.

Коротко описавши життя Липинського, я спробую тепер змалювати його особистість. Цілком зрозуміло, що він був видатною людиною, непересічного й не по роках розвинутого розуму. Фундаментальна історична праця Липинського “З історії України”, що мала величезний вплив на українську історіографію, побачила світ, коли йому було тридцять років. Не дивно, коли у ранньому віці людина стає математиком або великим музикантом, оскільки творчий потенціал у цих галузях залежить від вродженої геніальності, й той, хто має математичний склад розуму, може досягти видатних успіхів іще до двадцяти років. Але історія - це дисципліна зрілого розуму, вона потребує широкого знання людських відносин. Один із фран-цузьких теоретиків історіографії сказав напівжартома, що історик тоді вступає у відповідний вік, коли йому виповнюється сімдесят. Тому публікація фундаментальної історичної праці у тридцять років - явище вкрай незвичне.

Липинський також мав те, що називають інтуїтивним складом розуму. Є різні шляхи наукової праці - наприклад, нагромадити якомога більше емпіричного матеріалу, а тоді робити обережні узагальнення й висновки. Це - звичний шлях розвитку нормального науковця. Але є й інший шлях, шлях інтуїтивного проникнення, коли людина здатна робити відкриття або глибоко бачити предмети й проблеми, незважаючи на досить обмежену емпіричну базу. Саме так було з Липинським. Легко помітити, що як історик він до певної міри був аматором; те саме стосується його соціологічних і політичних писань. Липинський не мав енциклопедичних знань, яких можна очікувати від професійного академічного науковця, котрий усе своє життя проводить за читанням і писанням. Проте він мав оригінальні ідеї, і це, можливо, більш вартісне. Його твори - і українською, і польською мовами - вирізняє блискучий стиль, а форма писань вказує на вроджений естетичний смак, який так рідко можна знайти серед учених.

Липинський уважав себе передусім людиною дії. Він прагнув бути політичним лідером, державним діячем. Він дивився на свою працю дослідника й публіциста як на допоміжну до політичного покликання. Але йому не вдалося відіграти вирішальної політичної ролі, а його неминущим внеском виявилися твори. Він був людиною пуританської моральної чистоти, нетерпимою до підлості та дрібного крутійства, що перешкоджало йому стати політиком у повному значенні цього слова. З другого боку, він викликав до себе повагу навіть серед своїх суперників. Безперечно, Липинський був людиною великої громадянської мужності, здатною йти проти течії. Був він також запальною людиною. В молодості цей запал тримала під контролем сильна воля, але від середини 1920-х років з’явилися ознаки того, що його характер послаблювала хвороба. (У зв’язку зі змінами в характері, що їх викликає туберкульоз, варто згадати роман Томаса Манна “Чарівна гора”). Одним із симптомів погіршення здоров’я Липинського було те, що він дедалі менше міг контролювати свій запальний характер. Хоча багато з тих конфліктів, які переслідували його в останні роки, мали об’єктивне підгрунтя, дратівливість Липинського накладала на них глибокий відбиток. На завершення запитую думку одного з послідовників Липинського, галицького журналіста Осипа Назарука, з яким, як і з багатьма іншими, Липинський незадовго до своєї смерті посварився. У некролозі, надрукованому в одній із львівських газет, Назарук писав: “Польська шляхта кресова дала в цей час [кінець XIX - початок XX ст.] чотирьох геніальних людей: Юзефа Конрада-Корженьовсько-го, Юзефа Пілсудського, Фелікса Дзержинського та Вячеслава Липинського”.

Як історик Липинський був насамперед дослідником революції Хмельницького XVII ст. Існують три традиційні інтерпретації Хмельниччини. Згідно зі стандартним польським поглядом, козацькі бунти проти Польщі були бунтами варварів проти вищої цивілізації. Русини, які, очевидно, були культурно відсталими - так би мовити, азіатський варварський народ, - не могли жити в такій цивілізованій європейській країні, як Річ Посполита. З російського погляду, історичне значення Хмельниччини зводилося до того, що вона вимостила шлях до “воссоединения” Малоросії з Великоросією і таким чином - до заснування модерної Російської імперії. Переяславський договір розглядається як підготовчий крок до правління Петра Великого, що дійсно відповідає правді. Традиційне українське пояснення народницьких істориків XIX ст. Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Олександра Лазаревського та останнього й найбільшого історика народницької школи Михайла Грушевського полягало в тому, що Хмельниччину, як і раніше козацькі бунти та пізніше гайдамацьке повстання, слід розглядати як стихійне прагнення українських мас до справедливого, вільного суспільного ладу.

До цих трьох традиційних інтерпретацій Вячеслав Липинський додав четверту: він побачив у революції Хмельницького перший крок до створення української держави. Як держава XVII ст., вона мала бути стратифікованим корпоративним суспільством, подібним до всіх інших європейських держав і країн тієї епохи, хоч і з деякими місцевими особливостями. Іншою важливою підставовою тезою інтерпретації Липинського є його наголос на великому внескові руської шляхти, багато представників якої приєдналися до повстання Хмельницького й фактично забезпечили його провід. Він зміг показати на основі фактів, що більшість соратників Хмельницького були руськими шляхтичами, які злилися з козацькою старшиною.

Сила Липинського як історика полягає в соціологічному аналізі та в гострому усвідомленні міжнародного становища України між Польщею, Московщиною й Османською імперією. Вплив Липинського на українську історіографію був дуже великий, особливо якщо взяти до уваги те, що він був істориком-аматором. Він став засновником державницької школи в українській історіографії, яка великою мірою панувала на українській історіографічній сцені поза межами Радянського Союзу протягом міжвоєнного періоду. Серед представників цієї школи (школи, певна річ, не в спеціальному значенні слова, оскільки ті, що зазнали впливу Липинського, не були формально його учнями) були Степан Томашівський, медієвіст та історик церкви, Дмитро Дорошенко, Мирон Кордуба, Іван Крип’якевич і найцікавіший історик української революції Василь Кучабський. У 1920-ті роки Липинський мав також вплив на українську радянську історіографію, і серед істориків Радянської України, на яких цей вплив був помітний, можна назвати Олександра Оглоблина, історика права Миколу Василенка й передовсім недавно померлого Лева Окіншевича.

Як історик Вячеслав Липинський був антиподом Михайла Грушевського, великого патріарха української історіографії. Грушевський розпочав набагато раніше, був старший і, врешті, пережив Липинського. Позаяк він був фаховим істориком, тоді як Липинський - натхненним аматором, наукова спадщина Грушевського незрівнянно багатша. Але варто зазначити, що Грушевський сам зазнав впливу Липинського. Останні томи “Історії України-Руси”, у яких йшлося про добу Хмельницького, великою мірою були полемікою з Липинським. Частково приймаючи і частково відкидаючи його погляди, Грушевський уважав Липинського опонентом достатнього масштабу, щоб заслуговувати серйозної уваги. Повторимо, що Липинський був істориком XVII століття. Він планував дати синтез української історії в одній книжці, але не мав змоги здійснити цей намір. Проте в його політичних і публіцистичних творах трапляються зауваги, які стосуються різних тем української історії - від Київської Русі аж до революції 1917 р. Тому вивчивши праці Липинського, можна відтворити всеохопну інтерпретацію української історії. Наприклад, тоді як більшість українських істориків, зокрема Грушевський, у питанні походження Київської держави були антинорманістами, Липинський однозначно вважав, що Київська держава була витвором варязького, або норманського елементу.

Розглядаючи Липинського як публіциста й політичного мислителя, я зосереджуся на його “Листах до братів-хліборобів”. Українські публіцисти й ідеологи здебільшого пишуть тонкі брошури, а Липинський, хоч і був хворою людиною та діяльним лідером політичної партії, спромігся написати трактат обсягом шістсот сторінок. Мабуть, через це книжка сьогодні порівняно малознана. Бона писалася частинами, і Липинський планував її в той самий час, коли працював над нею. Перші дві частини являють собою політичний трактат про проблеми української революції. Липинський із консервативних позицій критикує українську революційну демократію - режими Центральної Ради та Директорії. Ці дві частини були написані у 1919-1920 роках, якраз тоді, коли українська революція наближалася до кінця Але ця дискусія з поточних питань змусила Липинського переглянути основи своєї політичної думки Найважливішою є третя частина, оскільки вона містить виклад його політичної філософії. У четвертій частині основоположні ідеї Липинського застосовано до проблем українського державного будівництва. Нарешті останнім був написаний вступ (у 1926 р.). Коротко кажучи, проблема, яку розглядає Липинський, - це походження держави та типологія державних форм. Ця типологія спирається на політичну антропологію, яка до певної міри схожа на типологію Платонової “Республіки”, в якій теорія держави теж грунтується на певних людських типах.

Яке місце посідає Вячеслав Липинський як політичний теоретик? Автор, якого він цитує найчастіше, - Жорж Сорель. Хоча Липинський знав Сорелеві праці й безперечно зазнав їхнього впливу, вони дуже різняться один від одного. Обидва теоретики критикують буржуазну демократію, але Сорель робить це зліва, а Липинський -справа. Очевидно, Липинський близький до Парето і, здається, знав деякі його праці. Він не знав Гаетано Моска, хоча вони багато в чому схожі. Читав французькі переклади соціологічних праць Роберта Міхельса - німця, який жив в Італії і публікувався переважно італійською мовою. Більшість із цих авторів - Парето, Моска, Міхельс - творили теорії еліти, а це якраз та школа, до якої Липинський зробив свій оригінальний внесок.

Два недавні нариси про Липинського як політичного мислителя й ідеолога - лише перші кроки на шляху до вивчення його думки. Нарис покійного Євгена Пизюра “Вячеслав Липинський і політична думка західнього світу” (Сучасність. - 1969. - N 9. - С. 103-115) порівнює його із Сорелем. Прекрасна стаття професора Всеволода Ісаїва, яка має бути надрукована у збірнику праць Гарвардської конференції про Липинського (1982), розглядає Липинського як політичного соціолога. На жаль, спадщину Липинського як політичного мислителя ще як слід не досліджено. Він залишив після себе багато статей, зокрема й неопублікованих, начерки трактатів, величезне листування, цікаве не лише з біографічного чи політичного погляду, оскільки в листах часто торкався теоретичних проблем. Триває праця над тритомним виданням листів Липинського, і після завершення публікації ця збірка стане дуже важливим внеском до розуміння його думки.

Вплив Вячеслава Липинського як політичного теоретика був куди обмеженіший, ніж його вплив як історика. На жаль, він став святим патроном секти - гетьманського руху, яка поступово занепадала і втрачала зв’язок із реальністю. Автори і публіцисти цієї партії продовжували цитувати Липинського, насправді зовсім не розуміючи його. Українські публіцисти й політичні мислителі інших напрямів, включаючи націоналістів, більшість яких просто не здатні осягнути того, що намагався сказати Липинський, і представників демократичних чи лівих угруповань, досі не зреагували на Липинського поважно. У західному світі декілька молодих українських інтелектуалів потроху починають заново відкривати Драгоманова, але вони ще не здали собі справи з існування Липинського. На мою думку, за останні сто років Україна дала двох великих політичних мислителів - Драгоманова та Липинського. Вони уособлюють два різні полюси української думки - лівий і правий, соціал-демократичний і консервативний. Без повної інтеграції спадщини цих двох людей - маю на увазі критичну оцінку, а не сліпе сприйняття - поступ української політичної думки неможливий.

ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ ЛИПИНСЬКОГО З ПЕРСПЕКТИВИ НАШОГО ЧАСУ{38}

Трактат Вячеслава Липинського “Листи до братів-хліборобів” (Відень, 1926) містить виклад водночас його політичної філософії та його практичної політичної програми. У цій статті я звернувся лише до програми. Не розглядаючи його теоретичних поглядів на суспільство, державу й історію, я зосереджуюся на ідеях Липинського щодо конкретних питань української політики. Півстоліття, яке відділяє нас від Липинського, дає можливість критично оцінити його спадщину. Я хочу дослідити, перефразовуючи заголовок праці Бенедетто Кроче про Гегеля, “що живе і що мертве” в Липинського з перспективи нашого часу.

Липинський писав “Листи” у 1919-1926 роках. Очевидно, що Україна і світ у цілому зазнали відтоді величезних змін. Розглядаючи “Листи” сьогодні, читач натрапить на цілу низку тем, що неминуче виглядатимуть безнадійно застарілими. Наведу лише один приклад: Липинський прагнув оперти українську державність на хліборобах - верстві заможних селян. Але, як ми дуже добре знаємо, вільних селян-землевласників у Радянському Союзі, в тім числі й на Україні, давно знищено. До того ж унаслідок масової індустріалізації більшість українського населення вже не сільське, а міське. Тому легко було б дійти висновку, що повчання Липинського, хоч який вони можуть становити історичний інтерес, не мають жодного зв’язку з нашим сьогоднішнім світом.

У цій статті стверджується, що ідеї Липинського, коли розглядати їх уважніше, до великої міри зберігають свою доречність і силу. Їх треба, однак, перекласти мовою нашого часу, тобто критично переформулювати відповідно до сучасних умов. Звичайно, ми повинні також установити ті точки, в яких мусимо зазначити наші незгоди з Липинським. У яскравому “Вступному слові для читачів з ворожих таборів” Липинський викликав своїх політичних суперників на чесну битву ідей. Не бажаючи бути зарахованим до числа його суперників, ми не можемо не спробувати наших сил відповісти на цей виклик.

Перш ніж перейти до обговорення конкретних питань, маємо нагадати собі, що Липинський, зрештою, не настільки віддалений від нас у часі, як могло б здатися. Він сформулював свою програму з перспективи власного досвіду в українській революції 1917-1921 років. Але історична епоха, яка розпочалася для України 1917 р., все ще триває. Центральною проблемою Липинського була українська державність - аналіз причин того, чому недавні змагання до самостійності зазнали невдачі, і пошук шляхів, якими втрачену незалежність можна було б відвоювати й зміцнити. Розв’язання цієї доленосної проблеми все ще належить до невизначеного майбутнього. З цього погляду ми - сучасники Липинського, оскільки його проблема є й нашою власною.

СУСПІЛЬНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ

Що ж є найтривкішим внеском Липинського до питання про українську державність? З-поміж багатьох прикладів його блискучої прозірливості я виділив би його розуміння того, що устрій майбутньої української держави, якщо вона коли-небудь існуватиме, неминуче повинен бути плюралістичним. У країнах із західною політичною культурою плюралізм звичайно сприймають як річ самозрозумілу. Однак в українській думці наголошування Липинським плюралізму являло собою радикальне нововведення. Народники XIX ст. бачили українське суспільство моністичним, у дусі Руссо. Вони розглядали “народ” як однорідну масу, ототожнюючи його з селянством; все, що піднімалося понад рівень народу, засуджували як паразитичне, морально зіпсоване й неукраїнське за своєю суттю. Народницькі історики, від Костомарова до Грушевського, вихваляли стихійні селянські бунти, але з підозрою ставилися де державотворчих зусиль українських еліт. У міжвоєнну добу серед українців поза межами СРСР ідеологію народництва великою мірою витіснила ідеологія інтегрального націоналізму. Націоналізм під багатьма оглядами був реакцією на народництво та його антитезою. Але політична філософія інтегрального націоналізму також була моністичною і принаймні в цьому сенсі продовжувала народницьку традицію. Вона лише замінила поняття нездиференційованого “народу” поняттям монолітної “нації”. І народництво, й інтегральний націоналізм дотримувалися концепції однорідного суспільства, не допускаючи різноманітності соціальних верств і політичних напрямів.

Липинський гостро критикував моністичні, редукціоністські ідеології, які, виключаючи великі частини населення України - чи то як т. зв. класових ворогів, чи то як нібито етнічно чужі елементи, - насправді увічнювали неповноту нації, а відтак її постійну бездержавність. Він обстоював погляд, що Україна повинна розвинути диференційовану класову структуру, яка охоплювала б усі верстви, потрібні для існування зрілої нації та самостійної держави. Цього треба досягти частинно завдяки постанню нових еліт із народних мас, а частинно завдяки поновному приєднанню відчужених старих еліт. Липинський відзначав, що ті верстви, які народники й інтегральні націоналісти відкидали як неукраїнські, містили в собі деякі з економічно найпродуктивніших, найкраще освічених і політично найдосвідченіших елементів населення країни.

В українському державотворчому процесі Липинський приписував видатну (хоч аж ніяк не виняткову) роль хліборобам (цей дещо архаїчний і поетичний термін означає фермерів). Його “хлібороби” відповідали тій верстві, яку комуністичні пропагандисти називали російською мовою “кулаки” або “куркулі” українською. У контексті революційної доби це поняття мало політичний зміст. Населення України все ще було переважно сільським, і заможні селяни, ті, які скористали від недавніх столипінських реформ, без сумніву, становили економічно найпередовішу силу в аграрному секторі суспільства.

Може здатися, що аргумент Липинського втратив свою силу внаслідок радянської колективізації сільського господарства. Однак Липинський сам розглядав можливість такої ситуації в майбутньому, коли міський та індустріальний сектори стануть в українському суспільстві панівними. Він уважав, що за таких обставин промисловий робітничий клас і його “робітнича аристократія” будуть покликані перебрати політичний провід. Липинський покликався зі схваленням на сучасний йому приклад Англії, коли 1924 р. лейбористська партія вперше сформувала уряд.

Головним пунктом в аргументації Липинського, пунктом, який досі зберігає чинність, була теза, що українські самостійницькі змагання соціально мають опиратися на ті класи - сільськогосподарський, промисловий або на обидва, - які контролюють матеріальне виробництво, мають економічну владу й володіють, так би мовити, “основною частиною капіталу в країні”. У цьому наголосі на виробництві й економічній владі Липинський наближався до марксизму - якраз у цьому його оскаржували критики з табору інтегральних націоналістів. (Але, на відміну від марксистів, він приписував самостійну функцію також військовій владі, “владі меча”, яка в його теорії не була просто відображенням економічних сил). У народницькій концепції боротьба українців за соціальне й національне визволення була боротьбою позбавлених власності мас, тобто головним чином зубожілої, напівпролетарської частини селянства, очолюваної інтелігенцією. У відповідь на це Липинський іронічно запитував: якими були б перспективи американської революції, якщо б вона була повстанням індіанців і чорних рабів під проводом релігійних місіонерів? Американська революція змогла досягти успіху лише тому, що вона спиралася на заможні елементи колоніального суспільства і втягнула в себе колишні колоніальні еліти.

Оскільки інтелектуали не мають безпосереднього доступу до важелів економічної та військової влади і контролю над ними, то Липинський уважав, що вони погано надаються до політичного керівництва й управління. Однак цю критику інтелігенції не слід хибно тлумачити як підставовий антиінтелектуалізм. Липинський вірив, що інтелектуали мають життєво важливу функцію: вони повинні творити й охороняти культурні вартості та формулювати суспільно-політичні ідеології. Але коли інтелектуали захоплюють владу, вони тим самим діють невідповідно до свого властивого покликання, прагнучи виконувати роль, для якої їм бракує конечних передумов.

ПРОБЛЕМА АРИСТОКРАТІЇ

Липинський був переконаний, що боротьба України за самостійність не може увінчатися успіхом без підтримки частини історичної аристократії. Що ця тема у його думці посідає велике місце, без сумніву, зумовлено обставинами його особистого життя. Він походив із правобережної шляхти, і його рання, довоєнна діяльність була присвячена спробам поновно інтегрувати цю сполонізовану верству в українську національну спільноту. Підставовим мотивом було сильне почуття noblesse oblige. Липинський уважав, що аристократи мають моральний обов’язок служити рідній країні, а не інтересам чужинецької метропольної влади. Водночас він сподівався, що, виконуючи свої обов’язки громадян України, аристократія виправдала б право свого класу на тягле існування. Липинський головним чином переймався долею правобережної шляхти, але його концепція однаковою мірою стосувалася й лівобережного зрусифікованого дворянства, що походило від козацької старшинської верстви Гетьманщини XVII-XVIII ст.

Вся ця проблема застаріла, оскільки аристократія в Україні була повністю зметена подальшим розвитком подій. Проте ми маємо право поставити два питання: яке значення мала концепція Липинського в контексті його часу? І чи можна її, відповідно доповнивши, якось достосувати до теперішніх умов?

Щодо першого питання вартими уваги є зауваги Токвілля про долю старої французької аристократії.

“Дуже шкода, що французьку аристократію, замість примусити підкоритися правопорядкові, вирвано з корінням і повалено, оскільки внаслідок цього націю позбавлено життєвої частини її субстанції, що завдало нашій національній свободі рану, якої час ніколи не загоїть. Коли якийсь клас на багато століть перебирає провід у громадських справах, він розвиває в результаті цієї довгої і ніким не заперечуваної звички власної переваги належну гордість і певність своєї сили, що робить з неї точку максимального спротиву в суспільному організмі. І він не лише сам має мужні риси; своїм прикладом він прискорює їхнє визрівання в інших класах. Коли така частина держави зазнає насильної ампутації, слабнуть навіть найбільш ворожі частини”^[120].

Липинський вважав, що українське суспільство в кожному випадку було приречене зберегти “плебейський” характер, тобто бути в основному селянським, пролетарським і дрібнобуржуазним. Доступ обмеженої кількості осіб аристократичного походження не змінив би цього стану справ. Але це могло передати ненавченим і недосвідченим лідерам українського визвольного руху крихту традиційної політичної культури - риси, якої їм помітно бракувало. Англо-ірландське джентрі дало Ірландії Парнеля (приклад, який наводив Липинський), шведсько-фінська аристократія дала Фінляндії Маннергейма (що, як і Павло Скоропадський, був царським генералом перед революцією); польсько-українська аристократія дала Україні митрополита Андрея Шептицького (графа Романа Шептицького). Розглядаючи незліченні послуги, що їх надала українській справі тільки ця особистість, можна запитати себе, чи участь більшої кількості таких людей, як Шептицький, не змінила б висліду української боротьби за самостійність із поразки на перемогу. Тому важко не згодитися з Липинським, що українська народницька інтелігенція допустилася серйозної помилки, відштовхнувши від себе українофільських представників історичної аристократії, замість спробувати притягнути їх на свій бік. Такі українофільські тенденції, без сумніву, були серед зрусифікованого й сполонізованого крила цього класу, але вони знайшли мало підтримки.

На противагу до того, що інколи говорили його опоненти, Липинський не мріяв про збереження старого, дореволюційного суспільного порядку й застарілих класових привілеїв. Він повністю сприймав потребу й неминучість далекосяжних соціальних змін. Але він уважав, що аристократія мала б стати сполучною ланкою між “старою” і “новою” Україною і таким чином внести елемент тяглості в національне життя, розвиток якого характеризувався високим ступенем перерваності:

“...Не законсервовання дворянства, а тим менше поворот до давного стану, маємо ми на меті... Ніхто краще від нас не знає, що в масі своїй все наше - помоскалене і спольщене дворянство - вже у великій мірі виродилось і що ці послідні могикане шляхетсько-козацької доби нашої державности мусять вкінці зникнути так само, як зникли їхні попередники -останні могикани доби варязько-князівської, бо такий суворий закон природи. Але таким самим законом природи єсть і те, що здорове зерно тільки на дозрілім дереві родиться. І що старе дерево, заким загине, мусить оцим своїм здоровим зерном землю крут себе засіяти та з того здорового зерна нове, відроджене життя розпочати” (с. 75)^[121].

Липинський твердив, що тільки ті революції можуть досягти успіху, провід яких включає в себе дисидентську частину старої еліти. Він виводив цю концепцію зі своїх досліджень доби Хмельницького в Україні XVII ст.: саме участь руських аристократів піднесла козацьку революцію понад рівень просто жакерії і зробила можливим заснування української козацької держави.

Досвід всесвітньої історії, здається, підтверджує висновки Липинського. Досить легко навести підтверджувальні приклади з досвіду англійської, американської, французької та китайської революцій, а також національно-визвольних революцій XIX і XX ст. Сам Липинський покликався на російську революцію:

“...Мабуть і Ульянов не був би Лєніном, коли б у його житті і в жилах його ідейних помічників - Чичеріних, Бухариних, Калініних, Каменевих (начальник головного штабу - не Нахамкес) - не текла кров старого московського служилого дворянства, що оприччиною й терором врятувало й відбудувало московську державу за Грозного, за “смутного времени”, за Петра Великого - рятує й відбудовує й тепер під прапором большевизму пораз четвертий...” (с. 39).

Загальновідомо, що під час громадянської війни в Червоній армії служило більше колишніх царських офіцерів, аніж у Білій армії Колчака, Денікіна та Юденича, і що радянський апарат від самого початку ввібрав численних представників старорежимного управлінського персоналу. Тому ми можемо згодитися з тезою Липинського, що більшовицький провід здобував свій безпомилковий інстинкт до влади й політичний досвід від еліти імперської Росії.

Який стосунок мають ці історичні екскурси до проблематики української боротьби за самостійність за сучасних умов? Припускаючи, що Липинський мав рацію у своїх міркуваннях, ми доходимо логічно такого висновку: самостійна українська держава змогла б відродитися тільки за активної підтримки значної частини українського радянського “служилого дворянства”, тобто тих українців, які обіймають відповідні посади в комуністичній партії, адміністративному й економічному керівництві Української РСР і Радянській армії. Їхнє становище схоже на становище “малоросійських” дворян XIX ст.: вони служать імперській системі і великою мірою зрусифіковані. Але, подобається це нам чи ні, вони творять справжню еліту сучасного українського суспільства. Є підстави припускати, що, незважаючи на позверхній конформізм, багатьом із них не бракує почуття української ідентичності і що вони затаїли скарги проти московського зверхника. Екстраполюючи аргумент Липинського, можна було б сказати, що розумна, державницька політика національно свідомих емігрантів мала б полягати у сприянні дисидентським тенденціям у лавах української радянської еліти. А якщо, навпаки, еміграційні націоналісти нерозбірливо засуджуватимуть усіх членів цього естаблішменту як ренегатів і зрадників, вони лише повторюватимуть помилки народників у їхній поведінці з історичною аристократією.

ПОЛІТИЧНИЙ І РЕЛІГІЙНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ

Соціальний плюралізм Липинського доповнювався плюралізмом політичним. Його вихідною точкою було тверде переконання, що немає і не може бути раю на землі - досконалого суспільно-політичного ладу. Майбутня українська держава теж не буде утопією; вона неминуче допуститься повної міри помилок, зловживань і несправедливостей. Завданням опозиції буде старатися їх виправити. Тому “для опозиції його Величности буде завжди місце поруч уряду Його Величности в нашій Гетьманській Україні” (с. XL). Ба більше: здійснюючи тиск на державний апарат, опозиція запобігає тому, щоб він не став самозадоволеним і бездіяльним. Легально визнана опозиція є механізмом, який забезпечує безперервне відновлення національної еліти завдяки припливу свіжої крові.

Найпоказовішою для розуміння Липинським політичного плюралізму є його дискусія з Осипом Назаруком стосовно стратегії, яку треба прийняти щодо представників українських лівих сил. Назарук, який недавно повернувся до гетьманської ідеології, спонукав Липинського “вбити” (у переносному значенні слова) таких фальшивих пророків, як Драгоманов, Франко, Грушевський, Винниченко і навіть Шевченко, як “суспільно-державницьких пропагаторів”. Липинський відповідав:

“Шевченко, Франко, Драгоманов - революціонери. Боротьба з деякими їх шкідливими думками при помочі принижування їх революційного авторитету, думаю, безцільна. Завжди будуть українські революціонери, які будуть, і зовсім слушно, черпати з них свої натхнення. І зовсім не біда, що ми маємо революціонерів. Біда, що ми маємо тільки революціонерів. Щоб вилічити оцю смертельну однобічність нації, нам треба консерваторів з програмою позитивною, а не тільки з негацією революціонерів. Витворення оцієї позитивної консервативної думки, думаю, має для нас далеко більше значення, аніж боротьба з Шевченком, Франком і Драгомановим. Тим більше, що без сильної української консервативної організації - ця боротьба безнадійна. Люди мусять звідкілясь брати ідеї. Як мають тільки згаданих письменників, то будуть брати тільки з них, хоч-би не знати як їх критикувати. Одинока рада: дати письменників іншої думки, іншої тактики, іншого стилю. Головне - з перевагою розуму і волі над романтизмом і необдуманими емоціями. В цім напрямі поле велике і в цім, позитивнім, а не в негативнім напрямі я би радив Вам скерувати письменницький талант”^[122].

Загалом, консерватизм Липинського у жодному разі не означав придушення неконсервативних українських ідеологічних напрямів і політичних партій. Він цілком був готовий знайти щось позитивне навіть в українських комуністів, за умови, що “у них не Україна для соціалізму і комунізму, а соціалізм і комунізм для України” (c. XL). Чого він справді хотів, то це, по-перше, перебороти “смертельну однобічність нації”, зміцнюючи недорозвинене до цього часу праве, консервативне крило, і, по-друге, узгодити між собою декілька суперницьких течій у рамках об’єднаної політичної системи під владою спільного для всіх закону.

Щоб завершити картину, варто згадати, що Липинський був плюралістом і в справах церковної політики. Бувши сам правовірним католиком, як і його предки, латинського обряду, він уважав, що релігійний плюралізм є незмінною рисою українського життя. Липинський обстоював рівність усіх віросповідань, хоча й думав, що з історичних причин православна церква має повноправні підстави бути prima inter pares серед українських церков. Липинський був переконаний, що цивілізована політика включає в себе християнські етичні принципи, але з обуренням відкидав усі спроби прирівнювати національність до будь-якого конкретного віросповідання (“лише православний може бути добрим українцем”, “лише греко-католицька церква є справжньою українською національною церквою” і т. д.). Липинський рішуче протистояв клерикалізмові, творенню політичних і громадських організацій відповідно до віросповідальних розмежувань і взагалі змішуванню політичних і церковних справ, які, на його думку, треба вести окремо.

Не може бути сумніву, що ідеї Липинського про потребу політичного плюралізму та значення легально визнаної опозиції зберігають свою чинність для сучасного і майбутнього. Посткомуністична Україна повинна мати плюралістичну політичну структуру, щоб не стати ще однією диктатурою. Плюралізм уважається ознакою ліберальної демократії. А проте, хоч як парадоксально, серед усіх українських політичних мислителів саме антидемократ Липинський був найпослідовнішим плюралістом.

МОНАРХІЯ І ЛЕГІТИМНІСТЬ

Монархізм Липинського є найбільш спірною з нашого сучасного погляду частиною його програми. Не може не викликати здивування, чому ця винятково розумна людина так пристрасно боронила ідею монархічного ладу у формі спадкового гетьманату для майбутньої української держави.

Між плюралізмом Липинського і його монархізмом існує глибинний зв’язок. Саме тому, що Україна, якою він її бачив, мала бути соціально і політично здиференційованою, цей плюралізм вимагав задля рівноваги принципу єдності. Без об’єднавчого центру, без загальновизнаного авторитету існувала гостра небезпека, що ворожі одна одній суспільні сили й конкурентні політичні рухи можуть розбити українську державу на хаотичні фрагменти. На нещастя, українська історія показує надто багато прикладів таких самовбивчих чвар.

Історичні дослідження переконали Липинського, що однією з найважливіших причин того, чому українська козацька держава XVII ст. не втрималася довго, була невдача планів Богдана Хмельницького зробити гетьманство спадковим. Виборний характер верховної посади применшив її авторитет, полегшив поширення анархічного розбрату й дав чужоземним силам добрий привід утрутитися у внутрішні українські справи. Липинський застосував цей “урок історії” до сучасної йому української ситуації.

Липинський вірив, що державу не можна створити без застосування фізичної, військової сили. Держава народжується з воєн і революцій. Але самої сили не досить Що не менш потрібно, то це того, щоб уряд, який уживає сили, був легітимним, тобто щоб його авторитет засновувався на принципі, який сприймають усі, не лише правляча меншість, але й народні маси. Історично саме інституція монарха давала будівництву держав і націй принцип легітимності. “Всі великі європейські нації були об’єднані монархіями. Чи можна без монархії помислити собі з’єдинення Німеччини, Франції, Італії або відродження менших націй, як Болгарія, Румунія, Норвегія. Чому ми маємо бути винятком?” (с. 47).

Проблему легітимності влади розглядали два західні теоретики XX ст. - іспанець Хосе Ортега-і-Гассет та італієць Гулієльмо Ферреро. Варто порівняти їхні думки на цю тему з ідеями Липинського. Ортега писав:

“Згода, той вид згоди, який творить фундамент стабільного суспільства, припускає, що спільнота поділяє тверду і спільну, безсумнівну і незаперечну віру щодо тих, хто виконує верховну владу. І це має величезне значення. Тому що суспільство без такої віри має мало шансів досягти стабільності... Кожна з європейських націй жила протягом століть у стані єдності, оскільки всі вони сліпо вірили, - кожна віра сліпа, - що королі правили “Божою милістю...”. Коли народи Європи втратили цю віру, королі втратили милість і були зметені поривами революції”^[123].

Ферреро наводить подібний аргумент. Згідно з ним, європейська цивілізація виробила два великі принципи легітимності - монархічно-спадковий й демократично-виборний. Обидва довели свою здатність бути фундаментами стабільних політичних систем. Від часів Французької революції монархічний принцип прийшов до занепаду, привівши до повалення монархії в більшості країн наприкінці першої світової війни. Однак у більшості випадків за зникненням монархії не наставало встановлення стабільної та легітимної демократії, до якої відповідні народи не були готові. Вакуум влади, що утворювався після падіння монархій, заповнювали режими, які Ферреро називає “революційними” або “тоталітарними” і перші приклади яких він убачає в якобінській і наполеонівській диктатурах. Такі режими заявляють, що вони представляють народну волю. Але їхній удаваний демократичний характер є обманом, тому що вони не можуть витримати випробування вільними виборами й наявністю відкритої опозиції. Революційні режими намагаються компенсувати брак справжньої демократичної легітимності закликами до виняткової та войовничої ідеології й особистої харизми непогрішних лідерів, втягуванням у зовнішні військові авантюри і, нарешті, систематичними репресіями проти всіх дисидентських елементів. Революційні або тоталітарні режими неминуче є терористичними, оскільки правителі, відчуваючи нелегітимність і нестабільність своєї влади, живуть у постійному страху перед суспільством, а суспільство живе в постійному страху перед правителями^[124].

Погляди Липинського повністю збігаються з поглядами Ортеги та Ферреро щодо легітимної функції, яку виконував у минулому інститут монархії. Основну розбіжність можна знайти в оцінці сучасного й майбутніх перспектив. І Ортега, і Ферреро вважали, що в наш час єдине реальне розв’язання проблеми легітимності влади є демократичним. Липинський це заперечував. Його песимістична оцінка демократії, без сумніву, відбивала невдачу української та російської демократії 1917 р., а також погану гру західних ліберальних демократій, які виграли війну проти консервативно-монархічної імперської Німеччини, але явно не спромоглися створити життєздатний і стабільний післявоєнний порядок. Липинський був ревно відданий ідеї влади закону. Тому він не міг не відкинути “революційного”, тобто диктаторсько-тоталітарного, розв’язання проблеми державного ладу, яке в українській політиці представляли комуністичний та інтегрально-націоналістичний рухи. Єдиним вибором, який йому залишився і який він пристрасно прийняв, була вірність випробуваному часом принципові монархічної легітимності.

Щоб уникнути можливого непорозуміння, мусимо наголосити, що Липинський аж ніяк не був прихильником абсолютної монархії. Він найрішучішим чином відкидав абсолютистсько-монархічні режими, такі, як у царській Росії, називаючи їх “спадковими диктатурами”. “...Ми не хочемо, розуміється, старого царського самодержав'я, цієї півазіатської демократичної [тобто популістської] деспотії, що себе в хвилинах небезпеки все при помочі юрби - погромами рятувала” (с. 42). Тип монархії, яку він обстоював, - це “законом обмежена і законом обмежуюча”, тобто, іншими словами, конституційна монархія. Липинський не раз покликався на приклад Англії як на модель режиму, до якого мала б змагати Україна. Він вірив, що Гетьманщина XVII-XVIII ст. еволюціонувала в напрямку цього типу політичної системи.

Липинський не переочував того явного факту, що дух його доби був недоброзичливим до ідеї спадкової влади - принципу монархічної легітимності:

“Нова монархія, нова династія не може повстати в часах, коли над життям панує преса і література. Родоначальники монархії і династій, “Богом дані” провідники нації не можуть появитись в добі, в якій загинула епічність життя. Богатирі не родяться при благосклонній участі кінематографів і репортерів” (с. 89-90).

Липинський сподівався, що цю трудність можна буде подолати зверненням до традиції - не творенням нової династії, а реставрацією династії, претензії якої були освячені історичним прецедентом. За конкретних умов це означало підтримку справи Скоропадського: член цієї родини вже обіймав посаду гетьмана у XVIII ст., а нащадок тієї ж родини недавно підтвердив ці історичні права, взявши на себе гетьманство 1918 р.

Липинський не ідеалізував режиму Павла Скоропадського, він був свідомий слабкостей цього режиму і критикував деякі його політичні кроки. Але він твердив, що гетьманат 1918 р., незважаючи на його вади, був найкращим наближенням до тієї форми управління, яка була бажаною для України, і до того ж найліпшим шансом установити життєздатну українську державу в революційну добу; він заперечував, що конкурентний лівацький режим Української Народної Республіки мав такий потенціал. Тому, коли знову проб’є година української самостійності, українські патріоти, на думку Липинського, мали б продовжити свою діяльність, розпочату 1918 р., створивши наново конституційну монархію під легітимною династією Скоропадських.

Критично оцінюючи монархічну концепцію Липинського, я розглядатиму її на двох рівнях - з перспективи доби української революції (яка, зрозуміло, була й перспективою Липинського) та з перспективи теперішнього покоління.

Існують поважні докази того, що протягом XIX ст. і перших років XX ст. монархічний лоялізм стихійно-наївного типу був дуже поширеним серед українського народу. Об’єктом його схиляння була чужинецька династія Романових або (в Галичині) Габсбургів. Липинський, напевно, мав рацію, твердячи, що українські маси мало розуміли державність як абстрактне поняття - для них держава мала уособлюватися в живій батьківській постаті. Тому мало сенс спробувати повернути це почуття відданості, звільнене внаслідок зречення останнього царя, до уособленого символу української державності. Та й пам’ять козацької доби все ще була жива серед населення середньо-східної України. Отже, видавалося розумним прив’язати відроджену українську державу до традицій старої козацької державності.

На противагу цьому аргументові висувається факт, що головна течія української революції була, без сумніву, народницькою і соціалістичною. Режим Української Народної Республіки мав ширше соціальне опертя, ніж гетьманат Скоропадського. В Україні не існувало місцевої монархічної традиції; врешті, гетьманат XVII-XVIII ст. був виборний і напівреспубліканський. Отже, квазідинастичних претензій гетьмана Павла Скоропадського було не досить, аби надати його правлінню аури легітимності. Лише масова народна підтримка могла надати легітимності режимові Скоропадського. Щоб досягти цього, потрібен був керівник надзвичайної обдарованості й харизми, другий Богдан Хмельницький. Не применшимо справжніх заслуг Скоропадського, сказавши, що він не був державним діячем такого масштабу. Треба також узяти до уваги загальну політичну ситуацію того часу. Коли імперська Німеччина зазнала поразки, на Заході перемогла ліберально-демократична Антанта, а більшовицька революція затопила Росію і вилилася на Україну, важко сказати, як міг консервативно-монархічний уряд вижити в Україні. Варто згадати, що дві недавно відроджені східноєвропейські держави, Польща та Фінляндія, які первісно планувалися як конституційні королівства, перейшли до республіканських форм правління.

У різкій критиці Липинського на адресу української “революційної демократії”, тобто лівих партій, які творили уряди Української Народної Республіки в добу Центральної Ради та Директорії, - було багато справедливого. Але Липинський помилявся, думаючи, що ці хиби породжувалися демократичним характером Української Народної Республіки. Їх радше варто діагностувати як “дитячі хвороби”, спричинені незрілістю й політичною недосвідченістю українського національного руху - спадщиною царського самодержавства, яке позбавляло поневолені ним народи можливості здобути досвід самоврядування та відповідального виконання громадянських обов’язків. Таку інтерпретацію підтверджує досвід Західно-Української Народної Республіки, що була встановлена на території колишньої австрійської провінції - Галичини.

Західноукраїнська держава дотримувалася загалом тієї ж самої демократично-народницької філософії, що й Українська Народна Республіка на середньо-східній Україні. Відрізняло галицьких українців те, що вони пройшли через школу конституціоналізму. Уряд Західно-Української Народної Республіки мав незаперечну відданість усього українського населення й успішно підтримував закон і порядок на всій території, що перебувала під його контролем. Західна Україна була вільною від лих, які непокоїли Наддніпрянщину: аграрних бунтів, антиєврейських погромів, отаманщини. Липинський однозначно визнавав легітимний характер уряду Західно-Української Народної Республіки. Це означало, що, навіть згідно з розумінням Липинського, стабільний і легітимний український демократичний режим не був неможливим у принципі.

Які висновки ми можемо зробити з цього? Від часу закінчення першої світової війни монархії зникала одна по одній - аж до того, що королі в наш час стали видом, якому загрожує вимирання. Цей напрям розвитку подій не варто вітати як неминуче “прогресивний”. У більшості випадків на зміну монархіям прийшли не стабільні демократії, а диктатури й тиранії того типу, які Ферреро називав “революційними” або “тоталітарними”, а Липинський -“охлократичними”. (Росіяни позбулися царя й одержали Леніна та Сталіна. Німці усунули недоумкуватого, але нешкідливого кайзера Вільгельма й дістали натомість Гітлера. Іранці скинули шаха лише задля того, щоби потрапити під владу аятолли Хомейні). У тих країнах, де монархії ще існують, можуть бути поважні причини, щоб їх зберігати - з почуття поваги й любові до традиції і як символ національної тяглості. Також може бути вигідним відокремити посаду церемоніального голови держави від дійсного голови виконавчої влади й утримувати першого як неполітичну силу, виводячи його поза межі партійної боротьби. Недаремно ті європейські країни, в яких вижили інституції монархії - Британія, три скандінавські королівства, Нідерланди, Бельгія, належать до країн із найвищим рівнем політичної культури і мають найкраще захищені, найзабезпеченіші громадянські свободи. Це стосується також Японії, під багатьма оглядами найрозвинутішої нації Азії.

Ясно, однак, що інституція монархії вижила лише завдяки терпеливому ставленню до неї. Сама по собі вона не може більше надати легітимності владі; радше вона сама потребує легітимізації народною волею. І якщо монархія впала, вона навряд чи може бути коли-небудь реставрована, тому що хоч би яку харизму вона ще могла мати, ця харизма зникла назавжди. (Найновіша історія засвідчила лише одинокий, ізольований випадок реставрації монархії - Іспанію. Залишається лише побачити, чи відновлена королівська влада іспанських Бурбонів буде тривалою). У таких країнах, як Україна, весь традиційний уклад яких був перевернутий догори дном і повністю знищений десятиліттями комуністичного правління, перспективи реставрації монархії треба оцінити як нульові. Проблема легітимності, певна річ, залишається, але на цій стадії світової історії вона може бути розв’язана лише на шляхах демократії. Як слушно передрікав Токвілль ще 150 років тому, вибір, який стоїть перед людством, є вибором між ліберальною демократією і “демократичним деспотизмом”.

Маємо ознаки того, що, незважаючи на свій догматичний монархізм, Липинський здогадувався про такий стан справ. Знаємо з його біографії, що незадовго до своєї смерті він утратив віру у справу Скоропадського. Звичайно, конфлікт з гетьманом відіграв тут свою роль, але здається, що Липинського охопили сумніви щодо підставової обгрунтованості його концепції. Де було його особистою трагедією, до якої не можемо поставитися без співчуття. У кожному разі, у своїх останніх писаннях Липинський, далі обстоюючи спадковий гетьманат як найбажанішу форму правління, проголосив, що визначення форми правління майбутньої української держави мало б бути прерогативою установчих зборів. Де було рівнозначним визнанню демократичного принципу народного суверенітету - принципу, який він раніше так палко відкидав.

Великою і невмирущою заслугою Липинського є те, що він був першим українським політичним мислителем, який сформулював проблему легітимності влади. Цю проблему ніколи не порушували дореволюційні демократичні публіцисти, тому що вони не мислили поняттями самостійної держави; вони приймали наявні імперії, Російську й Австро-Угорську, як життєвий факт і український національно-визвольний рух бачили як революційний фермент, як постійну опозицію до цих усталених держав. Народники й марксисти були схильні зосереджуватися передусім на соціяльно-економічних проблемах і розглядати питання політичного устрою як другорядні. Комуністи й інтегральні націоналісти, які панували на українській політичній сцені міжвоєнної доби, були чутливими до проблеми влади, але прагнули розв’язати її в революційному дусі встановленням диктатури єдиної партії, яка керувала б масами і діяла з необмеженими повноваженнями в їхнє ім’я та від їхнього імені. Липинський єдиний розумів, що, аби не бути деспотичною і тиранічною, влада держави повинна засновуватися на принципі легітимності й ним обмежуватися. Саме тому українська демократія повинна намагатися вчитись у Липинського, водночас пропонуючи інші розв’язання.

НАЗАРУК І ЛИПИНСЬКИЙ: ІСТОРІЯ ЇХНЬОЇ ДРУЖБИ ТА КОНФЛІКТУ{39}

Історія взаємовідносин між Осипом Назаруком і Вячеславом Липинським становить драму, що її текст написало саме життя. Їх принагідне знайомство перетворилося згодом у сердечну особисту дружбу та політичне побратимство. Проте у стосунках між Назаруком і Липинським від початку спочивали приховані зерна потенціяльних розходжень, що іноді проривалися назверх у тертях і взаємних жалях. Коли ж врешті прийшло між ними до відкритого конфлікту, це сталося нагло і для них самих несподівано, але заразом з фатальною неминучістю. І як раніше обопільна приязнь і співпраця була важливим позитивним чинником у житті і Назарука й Липинського, так пізніший розрив дорого коштував обом.

Історія цих взаємин, попри свій безперечний біографічний та психологічний інтерес, має теж ширше значення. Чейже вони оба, Вячеслав Липинський і Осип Назарук, належали до найвизначніших українських постатей першої половини XX століття. Роля Липинського, як історика, політичного мислителя та основоположника й лідера консервативно-монархічного руху - загальновідома Щодо Назарука, він досі не дочекався належної оцінки, хоч як публіцист, журналіст, літератор і політичний діяч, він був непересічною особистістю.

Крім листів Назарука, у цій праці ми використали теж інші джерела, а між ними в першу чергу листи Липинського до Назарука, що збереглися частинно. Проте автор свідомий того, що його праця написана, так би мовити, з назаруківської перспективи, бо саме його барвиста постать стоїть у центрі дослідження. Автор намагався затримати критичний дистанс (який не виключає пошани й симпатії) у трактуванні обох, Назарука й Липинського, а їхній конфлікт зобразити по змозі безсторонньо.

ПЕРША ЗУСТРІЧ

Осип Назарук і Вячеслав Липинський зустрілися вперше у Станиславові, тодішній тимчасовій столиці Західньої Области Української Народної Республіки (ЗОУНР), на весні (в березні або квітні) 1919 року.

Липинському було тоді 37, а Назарукові 36 років, отже вони були майже ровесники. Не зважаючи на порівняно молодий вік, оба вони мали за собою поважний життєвий досвід та чималий творчий доробок. Вони належали до різних суспільних середовищ і перебували на різних ідейно-політичних позиціях.

Вячеслав Липинський (нар. 5 квітня 1882) походив з польської земельної шляхти на Правобережжі. У молодому віці приставши до українського національного руху, він скоро виріс на провідника та публіцистичного речника “Українців римо-католиків”, себто тієї групи серед правобережної, польської по культурі, шляхти, яка схилялася до українства. Рівночасно Липинський звернув на себе увагу своїми науково-історичними працями, а збірник “Z dziejów Ukrainy” (Київ - Краків, 1912), що його він зредагував і здебільша сам написав, відразу висунув його в перший ряд українських істориків. Під час Першої світової війни Липинський служив як офіцер резерви в російській армії. Тяжкі фронтові пригоди відновили в ньому хронічну хворобу, туберкульозу легенів, яка згодом спричинила його передчасну смерть. Після падіння царизму, Липинський був у 1917 році співосновником Української Демократично-Хліборобської Партії, що відстоювала державну самостійність України й боролася за збереження приватної власности на землю; хлібороби-демократи перебували в опозиції до ліво-соціялістичного курсу Центральної Ради. Від гетьманського уряду в 1918 р. Липинський отримав призначення на посланника Української Держави в Австро-Угорщині. Він залишився на віденському дипломатичному пості теж після того, коли в Україні до влади прийшла Директорія, хоч Липинський, як консерватист, до режиму Української Народної Республіки й до політики Директорії відносився з принциповим недовір’ям^[125].

Осип Назарук народився 31 серпня 1883 р. в містечку Бучачі на галицькому Поділлі, в селянсько-міщанській родині; його батько був кушнірським майстром. Студіював право на Львівському й Віденському університетах та в Відні осягнув звання доктора юридичних наук, але його стихією ще зі студентських років стала політика. Приєднавшись до Української Радикальної Партії, здобув ім’я невтомного агітатора й успішного вічевого промовця. Одночасно виявив себе як плідний журналіст та редагував радикальні органи. Ще до 1914 року появилася низка брошур Назарука на політичні теми. Він пробував теж сил у белетристиці; згодом вийшов його історичний роман, “Князь Ярослав Осьмомисл” (Львів, 1910). З вибухом війни, Назарук зв’язав свою долю з Українськими Січовими Стрільцями, працюючи у пресовій квартирі Легіону. З того часу походить його голосна книжка воєнних репортажів, “Слідами Українських Січових Стрільців” (Львів, 1916). Після перевороту 1 листопада 1918 р. Назарук виїхав з дорученням львівської Української Національної Ради до Києва, просити гетьмана Скоропадського збройної допомоги проти поляків. Але на Наддніпрянщині вже готувалося протигетьманське повстання, що в ньому Назарук взяв активну й визначну участь, як член Стрілецької Ради та політичний дорадник при командуванні Окремого Загону Січових Стрільців, на якому спочивав основний тягар боротьби. Після вступу військ Директорії до Києва, Назарука призначили керівником Українського Телеграфного Агентства (УТА) та Головного Управління Преси і Пропаґанди; таким чином, він увійшов у склад уряду УНР. В тому часі він був політично близький до голови Директорії, Володимира Винниченка. Він формально залишився на міністерському пості й тоді, коли на початку лютого 1919 року уряд Української Народної Республіки був примушений покинути Київ перед напором більшовиків. Але неспроможність Директорії утримати в країні порядок викликала в Назарука розчарування демократично-республіканською й соціялістичною системою УНР та зневіру в державнотворчу здатність її вождів. Досвід революційного часу переконав його в необхідності сильної влади, зосередженої в руках однієї людини. Це був початок ідейної еволюції, яка через кілька років довела Назарука на гетьманські позиції^[126].

Під час їхньої першої зустрічі В. Липинський і О. Назарук були тільки хвилевими гістьми у Станиславові. Занепокоєний вістками, що приходили з краю, Липинський вибрався з Відня до Станиславова, щоб зблизька пізнати становище в Україні та для консультації з головним отаманом Симоном Петлюрою. Щодо Назарука, то він кількома наворотами приїздив з Волині, де тоді перебував уряд УНР, до рідної Галичини, щоб відідхнути від непосильної праці та постійного нервового напруження. У Станиславові він приймав участь у дебатах законодавчого тіла ЗОУНР, Української Національної Ради, до якої він входив у складі делегації Радикальної Партії.

Ми не знаємо, в яких обставинах познайомилися Липинський і Назарук. Назарук не згадує про цю зустріч у своїх спогадах, присвячених цьому періодові, “Рік на Великій Україні” (Відень, 1920). Можна здогадуватися, що вони вже тоді знаходили спільну мову на ґрунті критичного відношення до наддніпрянської “революційної демократії” й політики Петлюри. Маємо свідчення Липинського з пізнішого часу, що Назарук “зробив тоді [у Станиславові] на мене добре вражіння”^[127]. Це свідчення тим цінніше, що було воно зроблене вже після розриву між Липинським і Назаруком. Додаймо, що Назарук, який завжди цікавився історичною проблематикою та українською історіографією, встиг був прочитати збірник “Z dziejów Ukrainy” ще до свого особистого знайомства з Липинським, і що ця публікація справила на нього позитивне враження^[128].

У ВІДЕНСЬКІЙ ЕМІГРАЦІЇ

Менше року після першої зустрічі шляхи Липинського й Назарука знову перехрестилися, цим разом на віденському ґрунті та в новій для них обох ролі політичних еміґрантів.

Поїздка в Україну на весні 1919 року остаточно відчужила Липинського від уряду УНР. Після повороту до Австрії він зрікся позиції посланника. Поселившися в підгірській місцевості Райхенау недалеко Відня, він занявся науковою й публіцистичною працею та почав гуртувати консервативні елементи української еміґрації в європейських країнах. За його ініціятивою виник у 1920 р. Український Союз Хліборобів-Державників (УСХД), політична організація орденського типу, що стала зав’язком гетьманського руху. У тому ж часі вийшла друком капітальна історична монографія Липинського, “Україна на переломі” (Відень, 1920), що принесла нову, державницьку інтерпретацію Хмельниччини.

Літо й осінь 1919 року належали до найбурхливіших періодів у житті Назарука. Демісіонувавши в червні 1919 з уряду УНР, він переняв керівництво пресової квартири Української Галицької Армії. Після переходу УГА за Збруч у половині липня, Назарук увійшов у склад західньоукраїнського уряду, що його очолював президент Євген Петрушевич, наділений уповноваженнями диктатора. Продовж кількох місяців, від липня до листопада, оба українські уряди, наддніпрянський і галицький, мали свій осідок у Кам’янці Подільському. В кам’янецькому періоді Назарук належав до найближчих співробітників і дорадників Петрушевича та управляв ресортом преси й пропґанди. Він редагував орган галицького уряду й армії, газету “Стрілець”. Офіційна позиція Назарука та його темперамент вчинили його головним речником галицької сторони в тодішніх гострих суперечках між галицьким і наддніпрянським державними проводами. Досвід кам’янецького періоду тривало позначився на світогляді Назарука. Конфронтація з наддніпрянською дійсністю викликала в нього своєрідний “галицький месіянізм”: переконання щодо вищости галицького типу українця, як більш дисциплінованого й державнотворчого.

В листопаді 1919 р. Назарук в оточенні президента Петрушевича покинув Україну та переїхав до Відня, що став осідком західньоукраїнського еміґраційного уряду.

В 1920-22 рр. Назарук і Липинський зустрічалися під час поїздок останнього до Відня. Крім цього, Назарук кілька разів відвідав Липинського у Райхенау. З того періоду походять перші листи Назарука до Липинського. Їх не багато, бо Назарукові й Липинському, що мали нагоду доволі часто бачитися особисто, не було потреби вести широке листування. Проте вже ці ранні листи виявляють пошану Назарука до Липинського. Про наукову творчість Липинського Назарук висловлювався так: “Уважаємо Вашу працю абсолютно більше цінною в моральнім, освітнім і матеріяльнім напрямі, як Ви уважаєте”^[129]. Турбуючися тим, щоб Липинському забезпечити більш сприятливі умовини для наукової праці, Назарук розмальовував йому у привабливих кольорах багатство віденських бібліотек і обіцював підшукати для нього в австрійській столиці вигідне помешкання^[130]. Проте Липинський не скористав з цієї пропозиції й залишився жити в Райхенау. Навіть у тих випадках, коли Назарук не погоджувався з Липинським у деяких питаннях поточної політики, він висловлював застереження в формі, яка переступала межі звичайної чемности та наближувалася до уклінности^[131].

Крім характеру й інтелекту Липинського, Назарукові імпонував теж “аристократизм” у його поведінці, виявом якого була стриманість у вияві емоцій. Ще десять років пізніше, в останньому листі до Липинського, писаному в розпалі конфлікту, Назарук згадав про “панські манери” Липинського та про те, що він “дресурою успокоїв своє обличчя”^[132].

Матеріяльне положення Липинського в Райхенау було скрутне. Бажаючи допомогти йому в біді, на початку літа 1920 р. Назарук запропонував Липинському дотацію з фондів еміґраційного галицького уряду. Липинський рішуче це відкинув, але Назарук продовжував наполягати. Врешті подоланий “сердечністю й щирістю” (кажучи словами Липинського) заходів Назарука, він погодився на компроміс. Допомога від галицького уряду мала бути не беззворотною субсидією (“датком”, як це називав Липинський), але авансом на гонорар за наукову працю. Липинський обіцяв написати на замовлення уряду ЗУНР синтетичний огляд історії України з державницької точки погляду, не будучи при цьому зв’язаним означеним реченцем. Якщо б йому було неможливо таку історію написати, він повинен був аванс повернути, як безпроцентну позику. Умова між Липинським і Назаруком була устійнена на письмі десь у днях 12-14 серпня 1920 р. Згадуючи пізніше цю подію, Назарук так коментував її в листі до Липинського:

“Прошу мені повірити, що зі всіх безчисленних грошових справ, які я полагодив у своїм житті (...) - скоре полагодження справи з Вами у Відні в Café Beethoven при малім мармуровім столику при вікні справило, воістину, найбільшу радість не тільки з оглядів публічної натури, але й особисто. Була се радість із-за сповненого обов’язку в найглибшім того слова значінню, обов’язку урядовця, котрий має дбати, щоб не заглухла думка”^[133].

А втім Липинський відчував навіть таку форму допомоги як моральне обтяження. Він гірко згадував, що колись був заможною людиною, яка “по мірі своїх матеріяльних сил була хоч невеликим меценатом, а не гонорованим працівником української культури”^[134]. В літі 1921 року він остаточно відмовився від дальшої фінансової підтримки від галицького уряду. Цю допомогу Липинський отримував дванадцять місяців, від серпня 1920 до липня 1921, на загальну суму 72.000 здевальвованих австрійських корон, що за тодішнім курсом дорівнювало в американській валюті лише 177 долярам і 43 центам!^[135]

Коли в середині 1923 р. матеріяльне положення Липинського трохи покращало, він листовно звернувся зі запитом до Назарука, який тоді перебував у Канаді, щодо способу звороту боргу; уряд Петрушевича на той час уже припинив своє існування. Назарук відповів:

“... я все таки звертаю на те, щоб Ви були ласкаві, бодай колись, бодай коротенько, написати хоч би перегляд історії - бо хто його в нас напише? Чейже не старий Грушевський, що хвалить без сорому тих, які зраджували власну державу й переходили до татар (...).{40} А з молодших майже всі монографісти, які не проявляють загальнішого світогляду й обрію. Просто - нація без історії та й тільки. (...) Скажіть Собі, що Ваш “категоричний імператив” вимагає лишити по собі якусь хоч би й маленьку цілість, написану загальними великими рисами, без подробиць: розвиток і причини занепаду. Для науки, для всіх. (...) Зі зворотом грошей на всякий випадок не спішіться, бо нема потреби”^[136].

Назарукові, очевидно, залежало на тому, щоб Липинського морально зобов’язати до написання державницької історії України. Іронія долі хотіла, що саме ця справа виринула наново майже десять років пізніше, в момент назрівання конфлікту між Липинським і Назаруком, та остаточно затруїла їхні відносини.

НАЗАРУК У КАНАДІ

Вліті 1922 р. Назарук виїхав з Відня до Канади, для переведення між канадськими українцями Позички Національної Оборони, яку проголосив центр Петрушевича. Побут Назарука в Канаді тривав трохи довше одного року, від початку вересня 1922 до кінця жовтня 1923. Канадський рік був важливим етапом у житті Назарука, поворотною точкою в його духовій еволюції. Саме в Канаді пережив він світоглядовий перелім, який перевів його з колишніх радикальних і вільнодумних на нові монархістичні й католицькі позиції^[137].

Отож Липинський не відіграв вирішальної ролі в “наверненні” Назарука, що було радше спонтанним духовим процесом, обумовленим, з одного боку, досвідом недавнього революційного періоду, а з другого, новими канадськими спостереженнями. Проте Назаруковий зворот “на право” ідейно зблизив його до Липинського й цим самим створив передумови для їхньої майбутньої співпраці.

Перший свій лист з Канади до Липинського Назарук написав щойно в червні 1923. Впродовж попередніх місяців він був дуже занятий позичковою акцією, яка вимагала постійних роз’їздів по велетенських просторах і виступів на десятках віч. Але 14 березня 1923 р. рішенням Ради Амбасадорів у Парижі держави Антанти визнали суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Політика Петрушевича, побудована на вірі у справедливість західніх держав, зазнала повного краху. У зв’язку з цим припинилася акція Позички Національної Оборони серед канадських українців. Влітку 1923 Назарук зірвав відносини з центром Петрушевича, який уже розпадався.

Маючи більше вільного часу, міг собі тепер Назарук дозволити на розкіш обміну думок з Липинським. Уже у своєму першому листі, висланому з далекого Едмонтону, столиці прерійної провінції Альберти, він запевняв Липинського, що не раз згадував його “у сім дивнім краю”^[138]. Продовж наступних трьох місяців Назарук написав до Липинського сім листів, що в них ділився враженнями від канадського й українсько-канадського світу та міркуваннями про недавні Визвольні Змагання. Назарука хвилювало передусім питання про причини української поразки. Він запитував, чи, на думку Липинського, західньоукраїнська державність була б втрималась,

“якби на самім початку проголошено диктатуру і якби ту диктатуру був одержав чоловік сильної волі, безоглядний і - sit venia verbo - жорстокий супроти своїх і супроти чужих. (...) [Такий диктатор] міг арештувати все польське населення Східньої Галичини й зігнати його до величезних таборів та серйозно загрозити, що на випадок дальшого посування поляків, виб’є до ноги всіх інтернованих”^[139].

Відповідь Липинського не збереглася, але годі сумніватися, що його реакція мусіла бути неґативна. Він дотримувався принципів християнського універсалізму й послідовно заперечував терористичні методи в боротьбі за українську державність. В цитованому листі Назарук згадав теж про свій “давно назрілий плян: написати повість, що ідеалізувала б Кривоноса”^[140]. Але Липинський серед діячів Хмельниччини похвально оцінював представників покозаченої шляхти, таких як Михайло Кричевський, а не вождів черні. Не минуло й двох років, як сам Назарук каявся у своїх попередніх нахилах: “Пригадайте Собі мої мрії про “потребу” ідеалізування Кривоноса, заки Ви не зоперували того хворого напрямку думки в мене!”^[141]

Таким чином Назарук під час свого побуту в Канаді ще не сприйняв ідеології Липинського. Про це свідчать теж його завваження з-приводу трактату Липинського, “Листи до братів-хліборобів”, що його початкові розділи він мав нагоду читати у збірниках “Хліборобської України”:

“Щодо блискучої праці Липинського, опертої на небувалій у нас історичній освіті та бистроті, - то вона, на мою думку, може відограти велику ролю тільки тоді, коли б Европа знищила себе до самих основ і почала колись наново свою відбудову, як се було по знищенню старої її культури після великої мандрівки народів. Коли не наступить цілковите знищення теперішньої культури, получене з можливістю її відбудови на проголошених нових засадах, - остане та праця, на мою думку, тільки спізненою теорією, котра світитиме як взірець праці одної з дуже бистрих голів, яких сучасна Европа не має багато”^[142].

Іншими словами, віддаючи данину ерудиції й талантові Липинського, Назарук уважав його вчення за утопію, яка не має великих шанс на застосування в реальному житті. А втім з того ж часу існують ознаки ідейного наближення Назарука до Липинського. І так він запевняв його, що “якби Ваші “Листи до братів-хліборобів” були появилися заки вибухло повстання проти гетьмана, ні один галичанин був би пальцем не рушив проти гетьмана, - навпаки, цілий Загін Січових Стрільців, що стояли в Білій Церкві, був би завзято підпирав його”^[143]. Проте Гетьманщиною 1918 р. Назарук тоді ще не захоплювався беззастережно, але намагався її оцінювати об’єктивно. Він стверджував: “...годі заперечити, що в гетьманській політиці були сильні противенства: з одного боку русифікаторські затії, з другого дбання про розвиток української національної культури”^[144]. Ці хитання дуже характеристичні для переходового періоду в світоглядовій еволюції Назарука.

На початку 1920-их рр. українська спільнота в Канаді перебувала під знаком завзятої внутрішньої релігійної боротьби. Поважна частина вірних Греко-Католицької Церкви опинилася в гострій опозиції до Риму і власного духовного проводу. Ці розходження довели до відкритого розколу та створення Української Греко-Православної Церкви. Назарук уважно слідкував за цими церковно-релігійними відносинами та інформував про них Липинського. Він бажав, щоб Липинський дав авторитетне наукове вияснення суперечливих питань української церковної проблематики, які хвилювали громадськість. Тому вже у своєму першому листі з Канади він попросив Липинського написати статтю на цю тему^[145]. Від цього Липинський відмовився, але зате висловив свою готовність дати відповіді на низку конкретних запитів. Анкету про церковні справи, зложену з 26 питань, вислав Назарук Липинському під кінець серпня 1923 року. Виготування відповідей, що деякі з них мали характер окремих коротких статтей, затягнулося до грудня-місяця. Праця Липинського, озаголовлена “Релігія і церква в історії України”, появилася друком щойно два роки пізніше в газеті “Америка” (Філядельфія) та книжковою відбиткою^[146]. Ця студія, що становить помітну позицію в спадщині Липинського, завдячує своє постання ініціятиві Назарука й її можна розглядати як перший плід їхньої співпраці.

НАЗАРУК В АМЕРИЦІ

Не зумівши влаштуватися в Канаді, Назарук на початку листопада 1923 р. переїхав до Чікаґо, де перебрав редакцію двотижневика “Січові Вісті” (пізніше перейменованого на “Січ”), органу “Січової Організації Українців у Злучених Державах Америки”. За спонукою Назарука та під його ідейним керівництвом Січова Організація пройшла в 1924 р. швидку й радикальну еволюцію. На V з’їзді “Січей”, 30-31 травня 1924, прийнято новий статут, запропонований Назаруком, що ним скасовано в організації виборність та замінено її принципом призначення згори; всю владу в організації зосереджено в руках її провідника, що носив титул “головного отамана”. Цей пост займав чікаґський лікар, д-р Степан Гриневецький (1877-1942), що цілком стояв під впливом Назарука. Гриневецький і Назарук спрямовували “Січі” на гетьманські позиції, ламаючи опір внутрі організації. На початку листопада 1924 р., - отже саме рік після приїзду Назарука до США, - американські “Січі” явно станули на гетьманській плятформі, визнавши Павла Скоропадського законним гетьманом-монархом України. Про цю подію Назарук сповістив Липинського листом з 3 листопада^[147].

В газеті “Січ” (Чікаґо) з 20 листопада 1924 р. появився довгий, програмовий “Заклик Головного Отамана”, написаний Назаруком. Ключевий пассус “Заклику” звучав:

“Тож в ім’я спільного добра нас всіх і спільного свобідного життя в своїй державі - без ляку і зневіри голосім всім і вся, що ми Гетьманці і що вся земля наша, вся Соборна Україна, має одного Господаря і одного правного Представника: Гетьмана Павла Скоропадського!”^[148]

Проте становище Назарука в Чікаґо було скрутне: газета “Січ” боролася з хронічними фінансовими труднощами й не могла дати своєму редакторові тривалого забезпечення. В половині березня 1926 р. Назарук переселився до Філядельфії, де йому запропоновано редакторство газети “Америка”, що виходила тричі на тиждень. “Америка” була органом асекураційного товариства українців-католиків “Провидіння”, яке перебувало під офіційним протекторатом єпископа Константина Богачевського. На терені “Провидіння” точилася гостра боротьба між прихильниками й противниками єпископа. З притаманною йому пристрасністю, Назарук станув по боці Богачевського. Тож під кінець січня 1927 р. управа “Провидіння” звільнила його з посади редактора “Америки”. Не бачачи для себе перспектив у США, Назарук уліті 1927 р. повернувся до Галичини, куди тягнула його туга за рідним краєм та родинні обов’язки.

ЛИСТУВАННЯ МІЖ НАЗАРУКОМ І ЛИПИНСЬКИМ

Характер листів Назарука до Липинського помітно міняється з моменту переїзду до Сполучених Штатів. Про це свідчить уже перший лист, висланий з Чікаґо. Він писаний напротязі трьох тижнів у грудні 1923 - січні 1924 та охоплює 16 сторінок друку в нашому виданні^[149]. І це був тільки початок лявіни листів, якою Назарук засипував Липинського в наступних місяцях. Продовж 1924 року Назарук вислав Липинському 54 листи, себто в середньому один лист кожного тижня, на загальну скількість 222 друкованих сторінок. Інтенсивність кореспонденції дещо послабла в дальших роках: 25 листів за 1925-ий, 28 за 1926-ий і сім за першу половину 1927-го року.

За своїм змістом, листи Назарука до Липинського надзвичайно різноманітні. Знаходимо там картини американського побуту, який вражав Назарука своєю незвичністю (напр., опис виборчої агітації в Чікаґо)^[150], сцени з українського життя у Сполучених Штатах (напр., опис “церковного карнавалу” в греко-католицькій парафії в Чікаґо)^[151], звіти з розмов з різними українськими й неукраїнськими діячами (напр., з авдієнції у православного єпископа Івана Теодоровича в Філядельфії)^[152], блискучі й іноді драстичні характеристики різних більш або менш відомих постатей тодішнього українсько-американського суспільства (м. ін., д-ра Луки Мишуґи, Арнольда Марґоліна, Ярослава Чижа, Володимира Кедровського, чемпіона-силача Олександра Гаркавенка тощо). Назарук ділився з Липинським своїми зауваженнями з приводу прочитаних книг та власними літературними плянами; він сповідався йому зі своїх особистих переживань і болів: матеріяльних труднощів, хворіб, настроїв, родинних клопотів. В деяких частинах ці листи нагадують інтимний щоденник.

Однак два комплекси справ виринають центрально в цьому колосальному листуванні. Це - по-перше, Назарукові ідейні пошуки, його прямування до нового, упорядкованого світогляду та до дороговказів у хащах української національно-політичної проблематики. По-друге, поточні питання українського суспільного життя в Америці, пов’язані з “Січами” та гетьманським рухом. Про розгортання цього руху, його успіхи й невдачі, інформував Назарук Липинського якнайдокладніше. У своїй сукупності Назарукові листи з 1924-27 рр. дають барвисту панораму тогочасного українського життя в США Цього матеріялу не зможе поминути ніякий майбутній історик української етнічної групи в Америці. Заразом ці листи розкривають яскраву та талановиту індивідуальність їхнього автора. Як людський документ, вони унікальні в українській та либонь не мають багато собі рівних у світовій епістолярній літературі.

Тоді як листи Назарука до Липинського збереглися вповні в особистому архіві останнього, друга половина кореспонденції, себто листи Липинського до Назарука, в більшості втрачена. Ми знаємо, що Назарук, високо цінячи листи Липинського, старанно їх переховував. Він писав Липинському: “Ваше все листування зі мною збережене і колись буде видане аж до останньої картки”^[153]. Але доля цього листування нам невідома. Можна здогадуватися, що воно загинуло в завірюсі Другої світової війни і лиш частина його збереглася в архіві Липинського, в авторських чернетках, або копіях зроблених секретарем Липинського, Михайлом Савур-Ципріяновичем. Цих листів заховалося 30, тоді коли маємо 147 листів Назарука. Найдавніший збережений лист Липинського до Назарука має дату 16 січня 1925. Отже, не маємо жодного листа Липинського до Назарука з 1924 року, який був переломовим у їхніх взаємовідносинах та кульмінаційним щодо інтенсивности їхньої кореспонденції. Про зміст втрачених листів Липинського інколи довідуємося з реплік Назарука^[154].

Листи Липинського відрізняються від Назарукових відсутністю описів і диґресій та зведенням до мінімума особистого елементу. За своїм змістом, вони присвячені майже виключно програмовим і практичним питанням гетьманського руху. Стилістично вони відзначаються ляпідарністю вислову та сконцентрованістю мислі Листи Липинського виявляють, як він, живучи на австрійській провінції, здійснював шляхом кореспонденції своє керівництво гетьманським рухом та допомагають краще розуміти його світогляд, в деяких точках істотно доповняючи його виводи в публікованих працях. Для цього дослідження вага листів Липинського до Назарука передусім у тому, що вони кидають світло на ставлення першого до другого. Розуміння їхніх взаємовідносин багато втратило б, якщо б, попри обширну й надзвичайно показну назаруківську документацію, не було теж оцих, бодай фраґментарних, свідчень Липинського.

ПЕРЕДУМОВИ ЗБЛИЖЕННЯ НАЗАРУКА ДО ЛИПИНСЬКОГО

До 1924 року Липинський і Назарук були тільки добрими знайомими, тепер же стають ідейними однодумцями та політичними соратниками, а їхні особисті стосунки наливаються теплом дружби. Ініціятива до цієї зміни вийшла від Назарука, що переходив духову кризу, яку сам характеризував так: “...у мене ломиться старий мій світогляд. Ні, світоглядом годі його назвати. Се були якісь дерев’яні патики “світоглядів” різних часів і народів, скинені в мою голову, як скидає письменник папери зі свого столу в кіш, коли вже витягнув з них усе потрібне”^[155]. На заміну старого вільнодумного радикалізму прийшов тепер авторитаризм. Назарук повірив, що тільки “єдиновладдя” може запевнити українському народові необхідну єдність і дисципліну. Але постулят “єдиновладдя” сам по собі не вистачав. Це були тільки порожні рамки, що їх треба було виповнити конкретним змістом. Самому Назарукові це завдання було не під силу. Людина з широкими інтелектуальними зацікавленнями та чималим, хоч невпорядкованим, багажем знань, - Назарук не був систематичним мислителем. При цьому, однак, у ньому існувало прагнення до заокругленої світоглядової системи, до авторитетної доктрини, на яку можна б духово спертися. Тут йому став у пригоді Липинський зі своїм розробленим вченням. Назарук вхопився за це вчення зі завзяттям неофіта. У гетьманській ідеології він знайшов вихід із своєї світоглядової кризи. Коли ж зважити, що Назарук глибоко поважав Липинського як людину, стає зрозумілим, чому він у 1924 р. добровільно й беззастережно підпорядкувався його авторитетові.

Ось кілька цитат, що характеризують Назарукове захоплення вченням Липинського та його особою:

“Я щойно осягаю можність упорядкувати мої досвіди, - масу дрібного каміння (що мене дуже ранило) в якусь будову. Ви з Вашими надзвичайними творами на нашім ґрунті представляєтесь мені, як абсолют якогось змагання, перший абсолют у нашім мряковинні”^[156].

“...Ви (говорю се з глибокою вірою у правду моїх слів) одинокий у нас творець, центр і впорядчик державної думки”^[157].

“...Ви одинокий у нас, на всій українській землі, творець і центр і впорядчик здорової частини мозку великої in futuro Нації й Держави, одинокий, і нема виглядів на другого”^[158].

“...[Ви є людина,] якій я віддав би долю України до вирішення без секунди вагання, - так Вам вірю і так ціню Вашу мораль і проникливість...”^[159].

Притаманний Назарукові бойовий темперамент підштовхував його до негайного переходу від ідей до діл. Після свого переїзду до Чікаґо, він фактично очолив гетьманський рух у США. Ця обставина ще міцніше зв’язала його з Липинським. Опинившися у вирі кипучої політичної боротьби, Назарук відчував потребу поділитися відповідальністю за рішення, спертися на чийсь авторитет. Цього опертя не міг йому дати його номінальний зверхник у Січовій Організації, головний отаман Гриневецький. Своїм інтелектом і політичним досвідом Назарук переростав Гриневецького, яким він фактично керував. Точку опертя знаходив він у Липинського, що його він ототожнював з гетьманським центром. Назарук вдавався до Липинського не тільки за загальними директивами, але й раз-у-раз віддавав на його розсуд тактичні питання поточної політики, не зважаючи на те, що Липинський не знав американських обставин. Цю настанову Назарука ілюструє така його заява:

“Я (...) особисто радше виконував би накази, бо вже доволі “биків” настріляв я “самостійно”. Се так приємно мати наказ, або доручення - зроби се, або те! Відідхнув би чоловік - по тім “самостійництві” кидання собою, по 40-літній тріскотні язиком, по зужиттю маси, божевільної маси енергії на пусто-дурно, або розвал!”^[160].

Або в іншому місці:

“Можете все “мати надію” і навіть певність, що на бажання, але виразне, зробимо все, раз ми стали на шлях дисципліни супроти династії та її центру”^[161].

Існувала ще одна причина психологічного порядку, яка зв’язувала Назарука з Липинським. Де було почуття осамітнення. Американське довкілля надзвичайно цікавило Назарука, але рівночасно пригноблювало своєю чужістю та нервувало своєю рухливістю й галасливістю. Товариських контактів з природними американцями в Назарука не було, він жив виключно в українському середовищі. Але в ньому Назарук не знаходив людей, які могли б бути для нього рівнорядними партнерами. До того ж нечисленна українська інтеліґенція в Америці була розсварена, вона кишіла від пліток, інтриґ і особистих анімозій. У таких умовинах, контакт з Липинським був для Назарука формою душевної терапії. Осамітнення породжувало “навалу слів” у листах, за яку він вибачався в Липинського^[162]. З-під Назарукового пера виривався такий сердечний крик:

“Дорогий Пане После! Ви не можете мати поняття, як дуже потрібний мені зв’язок з Вами - особливо тут, у сім шалено, божевільно великім і рухливім місті [Чікаґо], що шумить і клекоче сильніше, ніж Ніяґара”^[163].

СТАВЛЕННЯ ЛИПИНСЬКОГО ДО НАЗАРУКА В 1924-27 РР.

Досі ми розглядали мотиви, які спонукали Назарука зблизитися до Липинського і стати його послідовником. Тепер подивимося на їхні взаємини з протилежної перспективи. Що Назарук давав Липинському? І як Липинський оцінював його, як людину й політичного діяча? Наші зауваження стосуватимуться періоду трьох з половиною років, від початку 1924-го до літа 1927-го, коли Назарук перебував в Америці. Де був апогей дружби і співпраці між Липинським і Назаруком. Як бачитимемо далі, їхні відносини скоро розстроїлися після повороту Назарука до Галичини.

Прикметою Назарука, що мабуть найбільше припала до вподоби Липинському, був його динамізм, яким він відрізнявся від інших діячів гетьманського табору, “де переважають, на жаль, досі типи пасивні, мало здатні до літературної праці й позбавлені громадського темпераменту”^[164]. Навіть після розриву з Назаруком, Липинський висловився про нього так: “...п. Назарук, завдяки своїй активності, літературній працездатності й темпераменту був мені симпатичний....”^[165]. При цьому він був переконаний, що з усіх його учнів саме Назарук був тим, хто йому, Липинському, “найщиріше і найбільше” вірив^[166].

Хоч їхні побутові обставини були зовсім відмінні, - один жив в американському крутежі, а другий на тихій австрійській провінції, - проте й Липинський, подібно як Назарук, відчував тягар самотности. Тому нічого дивного, що Липинський в особі Назарука цінив плідного, інтеліґентного й цікавого кореспондента, листи якого справляли йому “найбільшу приємність”^[167]. Ці листи, як стверджував Липинський, “також належать до тих, які заступають (...) необхідні розмови з людьми”^[168]. Ще у своєму останньому листі до Назарука з січня 1930 р., сповненому гірких докорів і обвинувачень, Липинський писав:

“...Ви довголітнім обміном думок зі мною давали мені багато моральної піддержки в моїй праці. (...) Були в Ваших листах і надзвичайно цінні для мене поради людини з великою практикою українського політичного життя. За ці поради буду Вам завжди вдячний”^[169].

Липинський назвав Назарука “мабуть найкращим популярним бесідником нашого покоління”^[170]. Він теж не раз висловлював Назарукові признання за вміле редагування “Січових Вістей” (пізніше “Січі”), хоч іноді давав теж критичні завваження з-приводу статтей, які на його думку були ідейно хибні або тактично незручні.

Найбільшою політичною заслугою Назарука в очах Липинського було, що саме він на американському терені уперше вивів гетьманський рух на ширшу арену і зробив його масовим:

“Ви не уявляєте собі, яке величезне значіння для Гетьманської ідеї має те, що Ви потрафили не тільки удержати [газету] “Січ”, але ще зробити її з кожним числом чим раз більше інтересною. (...) Січова Організація перша почала проводити наші ідеї в широкі народні маси. (...) Січова Організація, а найбільше Ваша особа, була і єсть місцем, на яке скеровувався найбільший напір руїнників. Таким чином в нашім бою (а боєм єсть і ще довго буде наша праця) центральним місцем на сьогодня зробилася Ваша організація і зокрема Ваша особа. (...) Першу атаку Ви видержали блискуче. Це дає нам всім надію, що видержите і дальші. Бо пам’ятайте, Дорогий Пане Докторе, що ці атаки ще будуть і що, кажучи по військовому, ключ до наших позицій ще довго буде в ваших руках, бо Ви самі його в свої руки добровільно взяли”^[171].

В “Листах до братів-хліборобів” є одне місце, де Липинський віддав прилюдну пошану політичній праці Назарука в Америці, хоч і не назвав його по імені. Ніякій іншій гетьманській організації Липинський не висловив такого признання, як “Січам”, що їх надхненником і фактичним лідером був Назарук.

“Одним з таких добрих вістунів нашого видужування єсть агітаційна та організаційна праця наших американських земляків в Січових організаціях та в їх органі - “Січі”. Визнавши ідею єдиної, сталої, традиційної Верховної Державної Української Влади, персоніфікованої в Гетьманськім Роді Скоропадських, “Січі” стали на державнотворчий український шлях. Проти цього державницького ідеалістичного пориву людей, які хочуть, щоб українці були державною нацією, і які переконались в повній непридатності дотеперішніх республіканських методів будування Української Держави, піднявся однодушний крик всієї анархічної більшости української інтеліґенції. Кодло, яке живе з недержавного гниття українського громадянства, заворушилось. Це доказ, що надавлено власне на болюче місце і що порушено саме огнище хвороби. Од дальшої послідовної, невпинної, розумної і організованої боротьби з цією хворобою та від щирости і глибини пориву цих, що цю боротьбу почали - залежатиме процес видужування”^[172].

Найкращим доказом високого довір’я, яким Липинський наділяв Назарука, було те, що в 1924 р. запропонував йому вступити в члени Українського Союзу Хліборобів-Державників, який гуртував еліту гетьманського руху^[173]. До членів УСХД Липинський ставив високі етичні й інтелектуальні вимоги, підбираючи їх дуже дбайливо й обережно.

Липинський теж запросив Назарука до співпраці в неперіодичному журналі “Хліборобська Україна”, що під редакцією Липинського становив ідеологічний орган гетьманського руху. Він закликав Назарука написати статтю “...на тему, як Ви самі дійшли до Гетьманської Ідеї, а далі описали образово, як Ви це умієте, всі Ваші спостереження в пропаґандистській праці за цією Ідеєю”^[174]. Назарук з радістю обіцяв це зробити, але не зміг виконати просьби Липинського. Тяжкі обставини життя в Америці не давали йому дозвілля, потрібного для написання більшої публіцистичної студії, а згодом припинилося видавання збірників “Хліборобської України”.

В 1926 р. з ініціятиви гетьмана Скоропадського постав Український Науковий Інститут в Берліні. У зв’язку з цим Липинський звернувся з запитом до Назарука, чи він був би згідний прийняти професуру, або, коли б цього не вдалося провести, асистентуру в Інституті. Липинський не міг не знати, що Назарук, із своїм велетенським досвідом як журналіст і публіцист, не мав наукових кваліфікацій. Але Липинському залежало на тому, щоб Назарука влаштувати в Берліні й так забезпечити його участь у проводі гетьманського руху: “Моєю давньою мрією, з якою, я певний, всеціло погодиться Пан Гетьман, було б притягнути Вас до нашого Центру”^[175]. Назарук ентузіястично відгукнувся на пропозицію Липинського: “Я дуже хотів би: 1) видістатися з сего пекла злости і гнилі старої еміґрації [в Америці], 2) працювати близько нашого п. Гетьмана”^[176].

Але Гетьман на вакантну катедру в Українському Науковому Інституті, яку Липинський призначував для Назарука, висунув кандидатуру самого Липинського. Це сталося без відома й попередньої згоди останнього. Липинський прийняв рішення, як “грім з ясного неба” та, з уваги на стан свого здоров’я, як “особисту катастрофу”, але вважав, що засада монархістичної льояльности не дозволяла йому спротивитися волі Гетьмана; він запевняв Назарука, що й надалі продовжуватиме свої заходи, щоб влаштувати його при Українському Науковому Інституті^[177]. Однак втраченої нагоди вже не вдалося повернути й наступного року Назарук, замість того, щоб переїхати до Берліну, повернувся до Львова.

Де заважило на долі заінтересованих осіб і усього гетьманського руху; в його центральному проводі не знайшовся діяч маштабу Назарука, з його бойовим темпераментом, інтелектуальними горизонтами, вийнятковим практичним досвідом і працездатністю. Можна припускати, що його невтомній енергії може було б удалося проломати інертність гетьманського центру, що на неї небезпідставно нарікав Липинський.

Однорічний побут Липинського в Берліні (від осені 1926 до осені 1927) не тільки посилив його хворобу і цим приспішив його смерть, але й поглибив розходження між ним та гетьманом Скоропадським і оточенням останнього. Ці розходження трохи згодом довели до відкритого конфлікту, який завдав гетьманському рухові непоправної шкоди. Поворот Назарука до краю рішально причинився також до розриву між ним і Липинським. До цього мабуть не було б прийшло, якби Назарук залишився на еміґрації. Доводиться зробити заключення, що Гетьман у цьому випадку не виявив щасливої руки.

ПРОЯВИ СПІВПРАЦІ ТА ВЗАЄМОДОПОМОГИ МІЖ ЛИПИНСЬКИМ І НАЗАРУКОМ

Липинський і Назарук робили собі взаємно в 1924-27 рр. чимало особистих послуг. Напр., Липинський брав на себе ролю посередника в родинних клопотах свого товариша. Після виїзду Осипа Назарука до Північної Америки, його дружина, пані Константина, повернулася з малим синком з віденської еміґрації до Львова. Відносини між подружжям розладналися настільки, що між ними на довший час припинився листовний зв’язок. Назарука в Америці дуже мучив брак вісток про дитину. Через спільного приятеля Назарукового і свого, Людвика Сідлецького (“Саву Крилача”), Липинський передавав до Галичини листи Назарука у справі сина та звідтам отримував для нього бажані інформації^[178].

Не зважаючи на хронічну недугу та перевантаження працею, Липинський знаходив час, щоб читати манускрипти Назарукових белетристичних творів і давати йому свої поради. Назарук дякував Липинському за “знамениті уваги” до історичного роману “Проти орд Джінгісхана”^[179]. Липинський познайомився теж з рукописом іншого роману й у зв’язку з цим написав Назарукові: “Ваша “Роксоляна” дуже мені подобалася. Про неї іншим разом напишу широко”^[180]. Але він не встиг виконати цієї обітниці, або, може, стосовний лист не зберігся.

Назарук, зі свого боку, раз-у-раз турбувався станом здоров’я Липинського й обставинами його життя. У цих справах він писав не тільки самому Липинському, але звертався теж до його секретаря, Михайла Савур-Ципріяновича^[181]. Довідавшися про матеріяльні труднощі Липинського, Назарук запропонував йому свою допомогу, хоч і його власна ситуація в Америці далеко не була світла:

“Вже тепер уявляю собі, що Ваша працездатність обмежена сильно тим лежанням по вісім годин на студенім повітрі. Я не знав сього, що Ви аж таке тяжке й скучне лікування переходите. Коби лиш подужали Ви! Прошу в потребі рахувати на мою поміч - по моїй можливости. Щиро се пишу, тому не повинно Вам бути надто тяжко звернутися в потребі до мене -розуміється, тільки для Вас можу щось дати, бо й мені тут безвиглядно тяжко. Якраз се моє слово і предложення нехай Вам, Дорогий Пане После, зробить легшим звернутися до мене в біді”^[182].

Як і можна було сподіватися, Липинський не скористав з дружньої пропозиції Назарука. Зате він звернувся до нього з проханням, щоб американські гетьманці допомогли Миколі Кочубеєві, членові Ради Присяжних УСХД та особистому приятелеві Липинського, вирватися з фізичної праці в Бельгії та влаштуватися в Парижі^[183]. Назарук добився для Кочубея малої платні, як європейського кореспондента “Америки”. Тому що цього не вистачало на прожиток у Парижі, Назарук з власної кишені щомісячно додавав Кочубеєві певну суму, як безпроцентну та безтермінову позичку^[184]. Нема сумніву, що Назарук усе це робив тільки заради Липинського, бо з Кочубея, як газетного кореспондента, не було великої користи: він не мав журналістичної практики і, як людині російської культури, йому навіть було тяжко писати по-українському.

Найбільшою практичною послугою, що її Назарук віддав Липинському, було познайомлення його, листовним шляхом, із канадським українцем, Орестом Жеребком. Ім’я Жеребка, - що його Назарук називав “моїм товаришем”, - часто виринає в листуванні Назарука з Липинським. Навіть після того, як між Жеребком і Липинським наладнався прямий зв’язок, Назарук часто виконував функцію посередника між ними. Жеребко захопився ідеологією Липинського та став меценатом гетьманських публікацій і їхнім поширювачем у Північній Америці. За посередництвом Назарука, Жеребко запропонував Липинському матеріяльну допомогу, якої той не прийняв. Зате він погодився продати Жеребкові право на майбутні видання історичної монографії, “Україна на переломі”. Таку форму посередньої допомоги, що була сприйнятна для уразливого почуття чести Липинського, придумав - Назарук^[185]. При фінансовій підтримці Жеребка появилися збірники “Хліборобської України”; він же уможливив книжкове видання “Листів до братів-хліборобів”, закупивши наперед тисячу примірників книги^[186]. Липинський почувався зобов’язаний Назарукові за цей контакт і давав вислів цьому у своїх листах: “... за познайомлення з ним [Жеребком] я часто Вас з великою вдячністю згадую”^[187]. “...Ви в великій мірі спричинилися до того, що ми одержали поміч з Америки від п. Ор. Жеребка і (...) ця поміч уможливила нам продовження нашої ідеологічної праці...”^[188]. Ще у своєму останньому листі до Назарука, написаному після розриву, Липинський згадав про свої стосунки з Жеребком, які “...були якнайбільше льояльні і оставили по собі в моїй душі у відношенню до п. О. Жеребка почуття якнайглибшої пошани й вдячности”^[189].

Як було згадано, ініціятиві Назарука завдячувала своє постання праця Липинського, “Релігія і Церква в історії України”. Вплив Назарука позначився теж на фундаментальному політичному трактаті Липинського, “Листи до братів-хліборобів”, хоч його ім’я ніде не зустрічається в книзі. І так у тексті “Листів” знаходимо довший абзац, присвячений характеристиці гетьмана Івана Скоропадського (1708-22) та аналізі укладу політичних сил у Гетьманщині після Полтавської битви. Даний абзац попереджений таким реченням: “...хочу навести коротку характеристику Івана Скоропадського, яку я подав в листі до одного мого знайомого (...) з-приводу лайливих закидів, що робить наша інтеліґенція не тільки сучасному гетьманові [Павлові Скоропадському], але і його предкові”^[190]. Оцим не названим знайомим був - Осип Назарук. В їх листуванні зустрічаємо запит Назарука та відповідь Липинського щодо Івана Скоропадського^[191]; цю відповідь Липинський згодом дослівно включив у текст “Листів до братів-хліборобів”.

Цінячи думку Назарука, Липинський прислав йому манускрипт своєї великої статті, “Покликання “варягів”, чи організація хліборобів?”, що до неї Назарук дав низку завважень, здебільша стилістичного характеру^[192]. Стаття появилася на сторінках “Хліборобської України” та ввійшла в книжкове видання “Листів до братів-хліборобів”. Коли ж виринула справа книжкової публікації трактату, Назарук порадив Липинському написати передмову, в якій було б з’ясовано, що під “хліборобами” в широкому значенні слід розуміти всіх працюючих українських людей без різниці заняття: передмова повинна теж включати спеціяльні заклики до різних шарів населення України, а зокрема до фабричних робітників і жіноцтва^[193]. Липинському сподобалася ця сугестія й він пообіцяв прийняти її до уваги^[194]. Він це виконав у формі свого знаменитого “Вступного слова до читачів з ворожих таборів”, яке належить до найсильніших речей, що колинебудь вийшли з-під його пера.

ПРОПАҐАНДА ЧИ ОРГАНІЗАЦІЯ?

Суперечки й розходження виринали між Липинським і Назаруком уже в 1924-27 рр., себто в період апогею їхньої дружби. Ці розходження важливі для пізнання характеру і світогляду обох постатей, а також для зрозуміння генези їхнього майбутнього конфлікту. Відрізняємо, з одного боку, речеві спори, що випливали з різниць у поглядах на теоретичні і практичні питання української політики, та, з другого боку, особисті тертя, що корінилися в несумісності характерів. А втім не завжди можна провести чітку межу між цими двома категоріями розходжень. Ми наперед обговоримо кілька речевих спорів між Липинським і Назаруком, а далі зупинимося на особистих тертях.

Суперечлива проблема, що раз-у-раз виринала в листовних дискусіях між Назаруком і Липинським, це питання щодо першенства в політичній роботі “пропаґанди” чи “організації”. Назарук відстоював першу, а Липинський другу позицію. Назарук закидував Липинському недоцінювання значення пропаґанди:

“Ви рішуче передразнені в Вашім відчуванню неохоти до реклями: вона дуже потрібна, а Ваш змисл до неї майже не існує. Се, здається, одинока вартість, котрої Вам бракує, або котрої Ви свідомо, чи з упередження, не хочете собі засвоїти”^[195].

Назарук намагався переконати Липинського, що до ведення пропаґанди покликані не тільки інтеліґенти, але також “пани”, та що історичною провиною української шляхти було те, що вона занедбала своєчасну пропаґанду серед мас на користь консервативно-гетьманської ідеї^[196]. Назарук часто повертався до цієї справи, посилаючися при цьому на свій особистий досвід:

“...гаряче прошу Вас позбутися неохоти до реклями і пропаґанди. Повірте мені, що хоч се дивно виглядає, а мій досвід з масою - довгий досвід - від лівобережної України почавши, від Олександровська через Київ, Хвастів, Білу Церкву, Винницю, Кам’янець, через майже всі повіти Галичини, через Буковину, Угорську Русь, Волинь і Холмщину, через Канаду від океану до океану і через Злучені Держави Північної Америки від Нью-Йорку до Чікаґа - де скрізь я промовляв і агітував - мій досвід доходить до такого висновку: Нема такої думки-ідеї, до якої не можна б наклонити маси, коли ведеться завзяту пропаґанду: 1) приступно і 2) щиро та 3) обережно в формі й 4) гостро в змісті”^[197].

Теза щодо вирішального значення пропаґанди, “реклями”, була пунктом, в якому Назарук не піддавався авторитетові свого друга й наставника. Але Назарукові арґументи не переконували Липинського, який уважав масову пропаґанду за недоцільну, якщо вона не сперта на міцну й стабільну організацію. На його думку, першочерговим завданням гетьманського руху було готування надійних кадрів, а не кидання гетьманських гасел у народну гущу. У зв’язку з цим він писав Назарукові: “...[Ви] ведете (...) масову пропаґанду, яку ми (...), без відповідної організації, вважаємо шкідливою і проти ведення якої в таких формах (без організації) Вас перестерігаємо”^[198]. На думку Липинського, американські “Січі” передчасно проголосили гетьманську плятформу й він критикував Назарука за “занадто швидке темпо” та “тактику татарського загону”^[199].

Ця контроверсія відзеркалювала глибокі відмінності, що існували між Липинським і Назаруком в царині політичної культури. Останній був виходнем з середовища галицької Радикальної партії й ця школа залишила на ньому нестертий слід. Недаремно Липинський казав Назарукові, що “Ви радикал у тактиці”^[200]. Назарук, -досвідчений вічевий промовець і професійний журналіст, а в часі Визвольних Змагань міністер преси й інформації обох українських урядів, наддніпрянського і галицького, - мав інстинктовне відбуття того, що в наші дні називають “засобами масової комунікації”. В американському побуті його особливо цікавила та захоплювала всюдиприсутня рекляма: “...Америку можна б схарактеризувати двома словами: “неймовірна рекляма”...”^[201]. Назарук був ладен перещеплювати оті “американські” методи на український ґрунт. Зате Липинський почував притаманну для родового й духового аристократа нехіть до того, щоб себе знижувати до рівня юрби. Він волів впливати на вибрані одиниці й гурти, що з них він прагнув зформувати високоідейну й дисципліновану когорту, своєрідну модернізовану версію лицарського ордену. Кажучи коротко, щодо стилю політичної діяльности Назарук був передусім народним трибуном, а Липинський політичним виховником.

ЗА КОНЦЕПЦІЮ УКРАЇНСЬКОГО МОНАРХІЗМУ

Підо впливом своїх революційних переживань 1918-19 рр. Назарук розчарувався в демократії, під час побуту в Канаді він навернувся на монархізм, а після переїзду до США активно заанґажузався в гетьманському русі. Але його монархістична концепція ще залишалася в великій мірі нескристалізованою, не виходячи зразу за межі дещо наївного принципу “одиночної” влади. В розумінні Назарука в ті роки затиралася межа між монархією й диктатурою. У своїх листах він іноді висловлював симпатії до диктатури, проти чого рішуче перестерігав його Липинський. Останній писав: “...Ви, через реакцію до анархічної демократії, перехилились занадто вбік диктаторської охлократії. Але ані демократією, ані охлократією України не збудуємо!”^[202]. Не вміючи дати собі ради з цими теоретичними труднощами, Назарук просив свого ментора: “Напишіть, як уникнути помішання ідеї диктатури з ідеєю монархії! Ми - важко в сім хаосі орієнтуємося!”^[203].

Липинський відгукнувся на запит Назарука довгим листом, що становить важливе джерело до пізнання його політичного світогляду:

“Монархія і диктатура. На цю тему ми вже дискутуємо з Вами від початку нашого листування і досі ще не можем порозумітися. Між тим, мусимо порозумітись, поки час. Коли прийде час діла, на теорію буде запізно. А різні теорії дадуть тоді різні практики й знищать, розсадять наше діло. Отже порозумітись мусим тепер доконче.

Монархія (або правова і дідична влада) і диктатура (або влада абсолютистична і персональна, іноді в формах монархічних, як напр., в петербурзькій Росії) відповідають двом абсолютно різним методам організації - клясократії і охлократії. Де мої назви. Я їх не бороню, може вони найгірші Але вони означають певні реальні факти, які можна назвати і інакше, коли ці назви не подобаються Різницю між цими методами весь час підкреслюю в своїх друкованих працях...”^[204].

На думку Липинського, відмінність між цими двома устроями полягає в тому, що при диктатурі влада й відповідальність належать персонально вождеві-диктаторові, тоді коли “при монархії Особа Гетьмана, як персоніфікація держави і нації, мусить бути якнайбільше бережена і захована від політичних ударів, а вся політична відповідальність за акцію повинна бути перенесена на призначених Гетьманом виконавців його влади”. Диктаторська система вимагає якнайповнішої уніфікації народної маси (кажучи мовою пізнішого часу, “зґляйхшальтування”, або насильної “уравніловки”) та спертя політичного проводу “на одній організації (комуністи, фашисти і т. п.) з тим, що всі інші винищуються”^[205]. Липинський уважав, що така метода незгідна з індивідуалістичним характером українського народу. Крім цього, український народ ще не встиг стати нацією в повному значенні слова й тому позбавлений спільних емоційних відрухів, які могли б успішно кристалізуватися в диктатурі.

“...в цім весь абсурд донцовського “фашизму”. (...) Всякий диктаторський метод мусить обертатися у нас в карикатуру, в якісь безнадійні персональні авантюри: петлюрівщину, петрушевиччину і т. п. Борони нас Боже, щоб ми до того додали ще “скоропадщину”. Тоді ми спадаємо до рівня української анархії і губимо єдино можливу нашу династію”^[206].

На відміну від монолітної єдности, до якої прямує диктатура, монархічна єдність є диференційованою. Вона полягає на концентрації різних зорганізованих суспільних груп (хліборобських, про мислово-робітничих, інтеліґентських і інших) “біля сталого, непорушного, а тому якнайменше персонально відповідального, якнайменше диктаторського, символу держави і нації, біля персоніфікуючої цю державу і націю Гетьманської династії”^[207]. Таким чином, Липинський відкидав однаково як ліберальну, республіканську демократію, так і абсолютистичну диктатуру (“охлократію”):

“Вічне хитання між цими двома полюсами (бігунами) - демократії і охлократії - було причиною неіснування України. Вона буде, коли наш маятник стане по середині: на правовій, законом обмеженій і законом обмежуючої монархії”^[208].

На особливу увагу заслуговує в цьому контексті негативне ставлення Липинського до абсолютистичної монархії, що її він називав “дідичною диктатурою” та що її зразок він бачив у царській Росії. У цій системі трон має нахил перетворюватися зі спадкового на “окупативний”, себто обсаджуваний шляхом палатних переворотів, виконуваних при помочі Гвардії (преторіянців, яничарів тощо). Липинський писав: “Борони Боже Україну від такої “окупативної” форми диктаторської, абсолютистичної монархії”^[209].

Цитовані думки Липинського не залишають сумніву, що його концепція української монархістичної державности була конституційним монархізмом, з використанням деяких традиційних рис Гетьманщини XVII-XVIII століть. Назарук не був далекий від правди, коли він написав своєму приятелеві: “Ваш концепт монархізму видається мені монархізмом, що спирається на республіканські установи, як казав котрийсь з Наполеонів про конституційний монархізм”^[210].

Гідне уваги, що Липинський ніде не вживає загальноприйнятого терміну, “конституційна монархія”. Можна здогадуватися, що він, уважав, що європейські конституційні й парляментарні монархії XIX і раннього XX століття надто поступилися перед тиском ліберально-демократичних сил, що привело до ослаблення монархічного принципу. Щоб відмежуватися від цієї злібералізованої, упадкової форми монархізму, він волів користуватися новопридуманим терміном, “клясократична монархія”. Крім цього, Липинський обстоював погляд, що - у противенстві до європейських конституційних монархій - в майбутній гетьманській Україні законодавче тіло (парлямент) повинно репрезентувати не політичні партії, але соціяльно-економічні з’єднання, “кляси”.

Відповідь Назарука на обширного листа Липинського, в якому той виложив свою концепцію українського монархізму, звучала так:

“Прийшов Ваш дуже змістовний лист з 16.I.1925. Колись (як його випечатають) уважатимуть мене ідіотом, що я досі не зрозумів Вашої теорії як слід. (...) Та - щойно по Вашім останнім листі зачинаю ясніше розуміти Вас. Та все таки остає в мене одна неясність, яку прошу вияснити, бо не розумію. Приклад: єсть уже Гетьманська Україна і єсть Уряд, настановлений Гетьманом; приходить до конфлікту в поглядах між Гетьманом і Урядом; за урядом стоїть представництво станово-клясове в переважаючій більшості, quid iuris? Що наступає правно? Чи Гетьман має право розв’язати представництво й уряд та покликати нове представництво й новий уряд? Чи може правно опертися на меншості представництва і з нього покликати уряд? Коли се може зробити? Як довго може покликати нові представництва й уряди, коли вони уперто стоять на тім, на чім стояв перший в хвилі вибуху конфлікту? Приймім (для комплікації), що Гетьман має рацію. Хто укладав закони, яким підлягає й Гетьман? Чи се не ослабить його поваги, коли про закони рішатиме представництво? (...) Волю, - по своїй страшенно прикрій практиці, - навіть зле рішення одного, ніж розвал, неминучий при віддачі права рішання мультитудинаризмові в якійнебудь формі...”^[211].

На ці Назарукові сумніви Липинський відповів коротко:

“Щодо можливих конфліктів між Верховною Владою і Представництвом, то щодо минувшини масу повчальних прикладів можете знайти в історії Англії. Що ж до будуччини, то, думаю, розмови на цю тему безцільні”^[212].

Посилання Липинського на англійський “модель” багатомовне. Воно свідчить, що, згідно з його концепцією, роля гетьмана-монарха в майбутній Українській Державі мала бути суто символічна й репрезентативна, з максимальним обмеженням його реальної влади. При цьому, однак, постає враження, що Липинський у даній справі свідомо не хотів ставити крапки над “і”; тому він арбітрарно обірвав дальшу дискусію, проголосивши її “безцільною”. А втім питання, що його поставив Назарук, зовсім не було марним, але, навпаки, дуже істотним. Як політичний мислитель, Назарук ніяк не міг рівнятися з Липинським. Але інтуїція досвідченого практичного політика наштовхнула його на слабке місце в теоретичній конструкції Липинського. Цим слабким місцем було питання щодо фактичного носія влади в майбутній гетьманській Україні та сучасному гетьманському русі. Думання Липинського в цій справі було суперечливе. З одного боку, він хотів гетьмана й династію (конкретно, особу Павла Скоропадського й рід Скоропадських) оточити авреолею, так щоб громадянство навчилося бачити в гетьмані живий символ української державної ідеї та найвищий політичний авторитет нації. Тому він не раз говорив про потребу “послуху” гетьманові З другого боку, концепція “клясократичної, законом обмеженої” монархії вимагала звільнення гетьмана від відповідальности, себто його відсунення від практичних політичних рішень. Липинський, мабуть, розраховував на те, що дилему вдасться обійти, й тому ухилявся від дискусії над нею. Він певне надіявся, що міцна гетьманська організація, ідеологічно й політично очолена ним самим, зуміє контролювати гетьмана та керувати його кроками, рівночасно скріплюючи його морально-політичний авторитет назовні. Ці сподівання розбилися з моментом, коли Павло Скоропадський забажав узяти фактичне керівництво гетьманського руху у власні руки й коли на цьому тлі постав конфлікт між ним і Липинським. Назарук, очевидно, не передбачав цієї можливости, коли він у 1924-25 рр. листовно обмінювався з Липинським думками про устроєві проблеми українського монархізму. Тим більше заслуговує на признання його проникливість, що її він виявив у даній справі.

СПІР ЗА ДРАГОМАНОВА

Розходження між Назаруком і Липинським виникали теж на ґрунті різного ставлення до репрезентативних постатей “лівого” напряму в українській політичній думці. Назарук закликав Липинського до безоглядної боротьби проти корифеїв української демократії, перш за все Драгоманова і Франка, яких він уважав за духових спричинників упадку української державности та предтеч більшовизму:

“Все те [комунізуючі тенденції серед канадських і американських українців] - вислід і овоч нашої драгоманівщини, франківщини і павликівщини. Коли дивлюся на їх “пресу”, то просто не можу з дива вийти, як може проф. Томашівський кликати в “Політиці” емфатично: “Назад до Драгоманова!” Та ж від того Драгоманова власне дійшли ми до таких овочів”^[213].

Крім цього, Назарук покликався на арґумент практичного порядку: на те, щоб у свідомості загалу закріпити нові авторитети, що їх проповідував гетьманський рух, треба, мовляв, насамперед повалити дотогочасні авторитети, що їх створив демократичний табір.

“Основна помилка, чи радше недостача, Вашої пропаґанди в тім на мою думку Сяк практика пропаґанди в масах), що Ви не почали з убиття попередників, у нас велетнів пропаґанди: Драгоманова, Франка, (Грушевського Ви усмертили), Винниченка (...) і навіть Шевченка, як суспільно-державницького пропаґатора...

Будова нового не можлива без повалення старого і без вивезення румовищ з нього. Оптична злуда могла б Вас довести до погляду, що Ви “позитивно” їх убиваєте. Ні Маса - і то не тільки черні, але й інтеліґенції - доконче потребує зрубання й викорчування старих гаїв, де молилася, заки зачне молитися в новій святині Се, а не що інше, єсть таємницею того, що Ваша поди-вугідна праця не знайшла досі відгуку в широких кругах інтеліґенції, молоді, народу”^[214].

Але консервативний світогляд виключає бажання до руйнування надбань минулого, навіть якщо вони односторонні й подекуди незадовільні. Тому Липинський не міг схвалювати програми “ужиття попередників”, представників народницько-демократичного етапу в розвитку української суспільно-політичної думки. Коли ж мова про Драгоманова, то з спогадів Дмитра Дорошенка відомо, що Липинський глибоко поважав пам’ять Драгоманова та що до його улюбленої, настільної лектури належали листи Драгоманова до Франка^[215]. У відповідь Назарукові, який закликав до хрестового походу проти наших “лівих”, Липинський писав:

“Шевченко, Франко, Драгоманов - революціонери. Боротьба з деякими їхніми шкідливими думками при помочі принижування їх революційного авторитету, думаю, безцільна. Завжди будуть українські революціонери, які будуть, і зовсім слушно, черпати з них надхнення. І зовсім не біда, що ми маємо революціонерів. Біда, що ми маємо тільки революціонерів. Щоб вилічити оцю смертельну однобокість нації - нам треба консерватистів з програмою позитивною, а не тільки з неґацією революціонерів. Витворювання оцієї позитивної консервативної політичної думки, думаю, має для нас далеко більше значіння ніж боротьба з Шевченком, Франком і Драгомановим. Тим більше, що без сильної української консервативної організації - ця боротьба безнадійна. Люди мусять звідкілясь брати ідеї. Як мають тільки згаданих письменників, то будуть брати тільки з них, хоч би не знати як їх критикувати. Одинока рада: дати письменників іншої думки, іншої тактики, іншого стилю. Головне з перевагою розуму і волі над романтизмом і необдуманими емоціями. В цім напрямі поле велике і в цім - позитивнім, а не негативнім - напрямі я би радив Вам скерувати письменницький талант”^[216].

Справа відношення до Михайла Драгоманова виринула наново в листуванні між Назаруком і Липинським з наступного приводу. Перебравши в березні 1926 року редакцію католицької газети “Америка” в Філядельфії, Назарук скоро встряв у полеміку з Ярославом Чижем, редактором “Народної Волі”, що була органом “лівого” асекураційного товариства, Український Робітничий Союз. В ході цієї полеміки Назарук зробив Чижеві закид в “анархізмі” на тій основі, що він проголошував себе послідовником Драгоманова, а той, мовляв, був анархістом. Закид має неприємний посмак, бо згідно з американськими законами того часу анархізм уважався антисуспільним, злочинним рухом, що за приналежність до нього чужинців примусово виселювали за кордони США. Не дивно, що Чиж погрозив, що позве Назарука до суду за очорнення. В цій прикрій ситуації Назарук попросив Липинського про вказівки, в котрих саме творах Драгоманова найвиразніше проявляється його анархізм^[217]. Нефортунний виступ Назарука проти Драгоманівського так званого анархізму обурив Липинського. Наведений нижче уривок листа Липинського до Назарука характеристичний не тільки для світогляду Липинського, але теж і для його лицарської вдачі, яка не терпіла нечесних метод полеміки (чого в даному випадку допустився Назарук) та яка в ідейному антиподі, що ним для Липинського був Драгоманов, уміла пошанувати людину й мислителя великого формату.

“... не гнівайтеся на мене за те, що Вам скажу про Ваше відношення до Драгоманова. Я вже Вас кілька разів просив над цим питанням застановитись і на Драгоманова в той спосіб не нападати. Але Ви остались глухі на мої прохання. Отже сьогодня, в зв’язку зі справою Чижа і “анархізмом” Драгоманова (щодо якого просите у мене матеріялів), хочу цю справу остаточно вияснити.

Перш за все, що Ви сказали б про того, хто однаково відноситься і до мертвого льва і до живого песика. Повірте, Дорогий Пане Докторе, що непристойно єсть зіставляти Драгоманова з Чижем. І я волів би на Вашім місці програти судову розправу, ніж виграти її доказами, що Драгоманів був анархіст і що тому Чиж заслуговує на осуд...

Коли б Ви почитали уважно Драгоманова, то побачили б, що всі оці наші “драгомановці” живляться власне одпадками Драгоманова, тим, що в Драгоманова було найгіршого, і що власне у самого Драгоманова можна знайти силу-силенну найкращих арґументів проти “драгомановців”.

Бо єсть в історії не один, а кілька Драгоманових, так як до історії перейде не один, а кілька Докторів Осипів Назаруків. І як політично нечесно поступив би той, хто поборював би Вас колись за те, що Ви були в однім часі демагогом і робили повстання проти Гетьмана, так само політично нечесно єсть висмикувати з Драгоманова тільки його анархізм, забуваючи про те, що сам же Драгоманов свій анархізм в інших місцях і часах поборював. Найбільшим нещастям Драгоманова була його деклясованість і радикалізм. Він, під впливом російської школи, загубив ці моральні і політичні устої, які були в його родині, в його домі, а потім сам для себе ціле життя таких устоїв шукав, весь час їх міняючи, і весь час будучи в цих шуканнях радикалом, тобто доводячи більшість своїх ідей до абсурду. Але ж чи за ці прикмети - прикмети спільні з майже цілою т. зв. свідомою українською інтеліґенцією - слід поборювати тільки од-ного Драгоманова, який крім них мав ще й те, чого бракувало більшості української інтеліґенції: велику ерудицію, науку, сильну волю і великий чесний характер?

Отже послухайте хоч цим разом, Дорогий Пане Докторе, моєї щиро-дружньої поради: одділіть Чижа від Драгоманова, і першим взагалі покиньте займатись, а другого ще раз уважно перечитайте. Викиньте всі його анархізми, радикалізми і прочі інтеліґентські українські прикмети, а виберіть з нього те, що було в нього творчого, будуючого, і власне цей драгоманізм творчий і будуючий вжийте на поборювання тих, хто воює драгоманізмом розвальним і руйнуючим. Лектуру раджу Вам почати з “Листів на Наддніпрянську Україну”, в яких знайдете між іншим цінне і цікаве про наш Гетьманський Рід, що може слід би було колись з відповідним коментарем в “Січі” і “Америці” передрукувати”^[218].

Після такої нищівної філіппіки, Назарукові не залишалося нічого іншого, як скапітулювати:

“Щодо дуже гострого листа Вашого про моє відношення до Драгоманова, то я думаю, що пишу власне так, як Ви кажете відноситися до нього по суті: що є крім анархізму у Драгоманова й розумні речі. (...) Але оставлю і таке писання про Драгоманова, бо мабуть форма загостра”^[219].

Назарук не розумів, що суттю розходження була не більше чи менше гостра форма критики Драгоманова, але щось значно глибше. В основі спору лежав конфлікт між плюралістичною та моністичною концепціями українства. Липинський визнавав закономірність існування в лоні українського суспільства різних ідейно-політичних течій; його метою було об’єднання та збалянсування цих антагоністичних течій на базі монархічного правопорядку. Знов же Назарук, з типовим фанатизмом неофіта, хотів в українському політичному житті “зрубати й викорчувати” все, що було незгідне з гетьманською ідеологією. Але саме ця його настанова доводить, що, ставши гетьманцем, Назарук не перетворився в органічного консерватиста та що у своїй політичній психології він надалі в великій мірі залишився радикалом.

СПІР ЗА ДОНЦОВА

Липинський захищав Драгоманова, свого ідейного антипода, від нападів Назарука. Зовсім інакше було ставлення Липинського до Дмитра Донцова, теоретика українського націоналістичного руху. Липинський не тільки відкидав ідеологію Донцова, як помилкову і шкідливу, але також безоглядно засуджував його самого, як людину. На ґрунті відношення до Донцова виникло розходження між Липинським і Назаруком.

Уліті 1926 р. Назарук (що тоді перебував у Філядельфії, як редактор “Америки”) повідомив свого ментора, що саме читає книжку Донцова “Націоналізм”, яка появилася недавно. Назарук висловлювався про працю Донцова стримано, подекуди іронічно, але назагал позитивно. Критика демократії у Донцова, мовляв, має те саме спрямування, що в писаннях Липинського; тому можна Донцова до якоїсь міри розглядати як ідейного союзника. У зв’язку з цим, Назарук зробив цікаве і влучне помічення, що Донцов часто використовує і присвоює собі думки Липинського, хоч прямо на нього не посилається, а іноді його й атакує.

“Книжка Донцова - се sui generis неґатив фотографічний Вашого способу писання й навіть деякі контури його пізнати. (...) Не будь предмету, нема тіні. І Донцов проти демократії! (...) Думаю, що його книжка зробить нам прислугу своєю негативною частиною”^[220].

Услід за цим, Назарук передрукував у газеті “Америка” деякі фрагменти з “Націоналізму”. У редакційній примітці зазначив, що не погоджується з висновками автора, одначе висловив кілька похвальних слів на його адресу^[221].

Реакція Липинського прийшла швидко та в дуже гострій формі Крок Назарука він скваліфікував, як нельояльність, як “брання товариша на спис ззаду”, та загрозив зірванням відносин, якщо Назарук надалі буде “вихваляти” Донцова. Бо Донцов “ворог Гетьманства і нашої ідеї”, ворог гірший, ніж Лука Мишуґа та інші, що з ними Назарук у тому часі точив журналістичні бої^[222].

Сувора догана Липинського, а ще більше її тон, вразили Назарука. Його відповідь Липинському була зручна та достойна. Назарук визнав, що зробив промах, “ляпсус”, але ствердив, що нельояльність до гетьманської ідеї й особи Липинського йому “і не снилася”. Помилку зроблено не зі злої волі, але через перевантаження працею, що не залишає вільної хвилини для застанови. Він сам готовий прийняти від Липинського всяку критику, але якщо Липинський буде так образливо реагувати на мимовільні ляпсуси інших людей, цим може порозганяти навіть відданих співробітників^[223].

Дискусія між Липинським і Назаруком на тему Донцова відновилася кілька місяців пізніше. Очевидно, бажаючи направити попередню помилку, Назарук у 1927 році, вже напередодні свого виїзду з Америки, написав велику полемічну статтю проти Донцова, п. з. “Націоналізм Донцова й інші мишуґізми”. Стаття появилася в чікаґській “Січі” та у львівському гетьманофільському журналі “Поступ”^[224].

Однак цей полемічний виступ не сподобався Липинському і він з цього приводу дав Назарукові низку критичних зауважень, хоч цим разом витриманих у дружньому тоні. На думку Липинського, Донцов це “хам”, що полемізувати з ним - недоцільно; щоб себе охоронити від його напастей, “треба йому раз дати, і то якнайсильніше, - вибачте, - по морді. Це я і зробив”. (Тут Липинський натякав на відому свою характеристику “Митьки Щелкопйорова”, себто Дмитра Донцова, у “Вступному слові” до “Листів до братів-хліборо-бів”). Вступивши тепер у полеміку з Донцовим, Назарук ослабив політичний ефект удару Липинського. До того ж полеміка Назарука - неречева. Порівнювати вчення Донцова з філософією Канта, як це робить Назарук, значить підносити його престиж в очах української публіки. “І знов тут, при Вашій найліпшій волі і Вашім великім таланті, Ваш неудержимий темперамент і звичка писати зразу на чисто, зробили велику шкоду нашій справі”^[225].

Читаючи працю Назарука тепер, з перспективи часу не можна не визнати слушности критичних зауваг Липинського. Неприємне враження справляє вже сам тон праці Назарука, що межує з демагогією, хоч своїх опонентів, Донцова та Луку Мишуґу, Назарук обвинувачував якраз у демагогії. Наприклад, пародіюючи прізвище Миiуґи, Назарук придумав термін “мишуґізм”, що ним щедро користувався у своїй праці, до її заголовка включно. (В жидівській мові слово “мишуґе” значить “несповна розуму”, “божевільний”). У пізнішому на сім років львівському книжковому виданні “Націоналізм Донцова й інших мишуґізмів” Назарук, мабуть сам відчуваючи непристойність таких полемічних прийомів, виправдував їх тим, що праця постала у специфічних американських умовинах, де, мовляв, “тон полеміста мусить бути гостріший і більш популярний”^[226].

Назарук переплутав дві зовсім далекі справи: принципову критику ідеології Донцова із злободенною полемікою проти д-ра Луки Мишуґи. Мишуґа, в минулому представник уряду ЗУНР у Сполучених Штатах, пізніше очолив редакцію єдиного українсько-американського щоденника, “Свобода”. На сторінках “Свободи” Мишуґа провадив кампанію проти єпископа Константина Богачевського, якого дорадником та публіцистичним оборонцем у 1926-27 роках був Назарук. Назарук підозрівав Мищуґу в тому, що він хоче довести до розколу серед американських українців-католиків та до створення автокефальної церкви, на подобу тої, що виникла в Канаді. Не входячи в суть тодішніх церковно-релігійних конфліктів серед американських українців, доводиться ствердити, що Донцов не мав до цієї справи ніякого відношення. Донцов і Мишуґа були взагалі діячами різного типу й формату, що їх не годилося ставити на одну дошку. Мишуґа був визначною постаттю в історії американської України, але на ролю політичного ідеолога він не претендував. Про нього не згадає історія української політичної думки, тоді коли вона напевне не обмине Донцова, - незалежно від того, як оцінювати його ідеї.

Виводити “вольовий націоналізм” Донцова, як це робить Назарук, із філософської системи Іммануїла Канта на тій основі, що Кант, подібно як його уявний послідовник Донцов, був “суб’єктивіст” - це непорозуміння. Донцов міг принагідно цитувати Канта, як і багатьох інших мислителів та письменників, що з ними на ділі не мав нічого спільного. (На “цитатоманію” Донцова та його несумлінність у використовуванні чужих думок звертали увагу всі його критики, в тому числі теж Назарук.) Донцов не був філософом, лише політичним публіцистом і літературним критиком. Проте, якщо шукати його філософських коренів, то знайдемо їх у волюнтаристичних, ірраціоналістичних та віталістичних напрямках європейської думки кінця XIX-початку XX століття. Кант тут ні при чому. Зневажливі висловлювання Назарука про таких мислителів, як Кант і Геґель, тільки засвідчують про відсутність у нього філософської освіти.

Отже в багатому публіцистичному доробку Назарука “Націоналізм Донцова”, безперечно, одна з менше успішних позицій. Це, мабуть, спричинене тим, що сила його таланту взагалі не лежала в теоретичних виводах та аналізі ідей, але радше в описах-репортажах та обговорюванні конкретних політичних ситуацій. Проте, не зважаючи на свої недоліки, згадана праця займає важливе місце в ідейно-політичному розвитку свого автора. В ній Назарук уперше виступив прилюдно проти українського “охлократичного” націоналізму, що народжувався в 1920-их рр. та що його ідейне обличчя формував своїми писаннями Дмитро Донцов. Як було згадано, Назарук спочатку схилявся до концепції диктатури та й до самого Донцова ставився не без певної симпатії. Але у своїй полемічній праці з 1927 року Назарук заявив, що донцовський націоналізм, - якщо в українському народі прийметься його пропаґанда, - “поробить людей звірами” та принесе внутрішні роздори, руїну і смерть^[227]. І цій настанові Назарук залишився вірний до кінця. Від моменту свого повороту до краю до вибуху Другої світової війни дванадцять років пізніше, він належав на Західньо-Українських Землях до найбільш послідовних і безкомпромісових ідейних противників “донцовщини” та націоналістичного руху. На сторінках газети “Нова Зоря” він теж не раз критично висловлювався про націонал-соціялістичний режим у Німеччині. Нема сумніву, що неґативне відношення до українського й неукраїнського “охлократичного” націоналізму Назарук засвоїв собі в школі Липинського.

Тож у 1934 р. Назарук так писав про Донцова:

“...большевизм рішуче менше розкладовий ніж донцовський націоналістичний хаос, бо донцовщина має в собі всі без виїмку шкідливі складники большевизму і ні одного позитивного. І коли захоплення нашої соціялістичної молоді большевизмом допомогло большевикам страшно знищити більшість нашого народу над Дніпром, то захоплення нашої молоді донцовщиною знищило би психічно зав’язок нашої нації в Галичині, в останній її кріпості. Бо Донцов се нігіліст і руїнник, а не провідник і ідеолог. Котра нація і котра молодь хоче зійти на пси, та біжить за такими “ідеологами”^[228].

ПРОБЛЕМА КЛЕРИКАЛІЗМУ

У 1936 році Назарук так ретроспективно характеризував світоглядовий перелім, що його він перейшов у Північній Америці:

“Ту засадничу зміну пережив я в роках 1922-1927, поза українською національною територією, в далекій Канаді і в Злучених Державах Північної Америки. (...) Щойно кількалітній побут за океаном і обсервація тамошніх людей англосаксонської раси та їх відносин переорали мої погляди і привички в думанню. На тім переоранім ґрунті виріс і вернувся до краю зовсім інакший чоловік: віруючий в Бога монархіст, католик, противник радикалізму і соціялізму, консерватист”^[229].

Звертає увагу, що Назарук одним віддихом говорить про свій католицизм і монархізм. Його навернення було рівночасно й релігійним і політичним, при чому ці два аспекти були в його свідомості нероздільні. В такому дусі він писав Липинському з Америки: “Я приходжу до переконання, що ніякої нації ні держави не викреше з нас ніхто й ніщо, коли не дамо релігійної основи провідним верствам!”^[230]. Під цією “релігійною основою” Назарук розумів католицтво, яке захоплювало його своїм монархічним устроєм, стрункою ієрархічною структурою й дисципліною. Звідси послідовно витікало признання першенства між українськими віровизнаннями за Греко-Католицькою Церквою, а далі постулят наповнення останньої по змозі “римським духом”. Ці мотиви часто бриніли в Назарукових листах до Липинського:

“Бо напрям для мене ясний: маючи “до вибору” Церкву, де рішає єдиновластє - і Церкву, де рішає синодалізм, (...) я волю безумовно першу, як противницю хаосу. (...) По всім, що я бачив, для мене вже ясно, що підставою й підоймою до рятунку може бути лише релігія і Церква. Тут [у США] як у ретортах се видно дуже ясно, просто експериментально ясно. О Яка ж Церква тут може помочи? Очевидно, не синодальна [себто православна], бо вона тільки до дна схаотизує все. (...) Але ж бо й греко-католицька ієрархія страшенно ще слаба, нездисциплінована, ні не вмилася напр. до айришської [ірляндської] тут! Навіть священство не має в собі дисципліни. І - гадаю - не буде мати, поки не буде целібату”^[231].

Клерикальні нахили, що були помітні в Назарука приблизно від 1923-24 р., скріпилися, коли він у 1926 році перебрав редакцію католицького органу “Америка” та став довіреним співробітником єпископа Богачевського. У його власному розумінні, гетьманська політична концепція та інтегральний католицизм себе взаємно гармонійно доповняли. Але скоро виявилося, що Липинський мав на ці справи зовсім інакший погляд.

Вячеслав Липинський був глибоко релігійною людиною, віруючий і практикуючий католик латинського обряду. При цьому, однак, він не був клерикалом. Він уважав, що Церква і держава - це установи з різним призначенням, які повинні бути розмежовані. Він був противником політиканства в церкві та церковщини в політиці. Він негативно розцінював втручання духовенства в політичну боротьбу та його участь у політичних організаціях. Через це він і не допускав священиків до членства в УСХД^[232].

Липинський заперечував ототожнювання української національности з приналежністю до будь-котрого віровизнання. Православний, уніят, латинник, євангелик - усі можуть бути однаково добрі патріоти! Все таки, розглядаючи релігійний плюралізм як тривалий факт українського національного життя, Липинський обстоював думку, що з історичної точки зору православ’ю належить перше місце між українськими конфесіями. Берестейську Унію 1596 р. він оцінював дуже критично, як “революційний” акт частини тодішньої української духовної інтеліґенції, що не знайшов підтримки з боку світського громадянства - шляхти, козацтва й міщанства. Унія викликала серед українського народу внутрішній релігійний конфлікт, консервативну православну стихію заганяла в обійми Москви, а сама опинилася в залежності від чужої польської влади^[233]. На думку Липинського, Уніятська або Греко-Католицька Церква знаціоналізувалася в Галичині щойно під австрійським пануванням, ставши для західньої вітки українського народу традиційним віровизнанням. Греко-католицьке місіонерство на православній Наддніпрянщині Липинський уважав за явище небажане. Щодо самої Греко-Католицької Церкви, Липинський був прихильником збереження в ній елементів східньої духовости й обрядовости, що зближували католицьких і православних українців. З цього витікало його негативне ставлення до латинізаційних змагань у Греко-Католицькій Церкві, а зокрема до запроваджування в ній примусової безженности духовенства.

Назарук, навпаки, став в Америці пристрасним поборником целібату, добачуючи в ньому основну запоруку оздоровлення та зміцнення Греко-Католицької Церкви. Про те, що целібат “дешевший і більше користи приносить Церкві і нації”, намагався він переконати в розмові навіть православного владику Івана Теодоровича, вживаючи при цьому таких арґументів: Парафія, що утримує одного жонатого священика, зможе за ці самі кошти забезпечити кількох целебсів; крім цього, священик, що обтяжений сім’єю, мусить потурати народові, з чого витворюється безголов’я, тоді як целібат сприяє утвердженню церковної дисципліни^[234].

Отож, між Липинським і Назаруком, не зважаючи на те, що вони оба були ревні католики, існували корінні розходження щодо питань церковної політики. Ці розходження поглиблювалися в міру того, як у діяльності Назарука виразніше позначувалася клерикальна тенденція.

У кількох числах “Січових Вістей” за березень і квітень 1924 р. Назарук вмістив велику статтю, п. з. “Організаційний Отченаш”^[235]. На канві молитви Господньої Назарук намагався створити своєрідний популярний політичний катехизис, призначений для членів “Січей”. Провідною думкою “Отченашу” була ідея пошанування власної державної влади. Назарук надавав велике значення цьому творові, що з нього він бажав зробити офіційний програмовий документ Січової організації. Цьому спротивився Липинський, в очах якого таке перемішання сакрального із земним, “парафраза молитви на агітаційний політичний заклик”, було, як він казав, shocking^[236]. На рішуче домагання Липинського, Назарук погодився свого “Отченашу” не поширювати в формі брошури.

Липинський виразно перестерігав Назарука перед клерикалізмом:

“...вважаю, що “Січ” і далі повинна стояти виключно на становищі політичнім і об’єднувати людей під гаслом державним, -Гетьманська, Монархічна Україна, - а не під гаслами віроісповідними. Повторяю: діла церковні - це діло священиків, а не людей меча. Як священик не на своїм місці, коли бере оружжя, так державник не на своїм місці, коли виходить на амвони. (...) Але чи це значить, що ми “невтральні” до релігії, в розумінню байдужости, індиферентности? Зовсім ні! Кожний з нас єсть членом якоїсь церкви і кожний з нас хай дбає про здоров’я своєї церкви. (...) Але це треба робити в церкві, зі своїми священиками, а не в Січовій організації. (...) З них [політично-державницьких організацій] всі церковні і релігійні спори мусять бути рішуче виключені. Цей пункт дуже поручаю Вашій увазі (...). Зокрема, щодо православної Церкви, то при всіх своїх хибах організаційних, вона на Великій Україні має велику силу традиційности. З тим треба рахуватися і це треба в інтересі Держави берігти. Тому я рішучий противник форсування в нас католицизму, особливо в формі Унії”^[237].

Коли Назарук на початку 1926 р. перебрав редакцію “Америки”, Липинський писав йому, що, на його думку, цей крок оправдається тільки під тією умовою, якщо

“...“Америка” буде органом релігійним і католицьким, але не клерикальним - в розумінню змагання духовенства до проводу в світському життю. Бо клерикалізм - це єсть власне духовий батько демократії: влади інтеліґенції світської, що пішла за прикладом бажаючої світської влади інтеліґенції духовної. І як злом єсть демократія, так злом єсть і клерикалізм: бажання духовенства взяти в свої руки світську владу. Перед клерикалізмом дуже Вас, Пане Докторе, перестерігаю. Коли Ви його будете пропаґувати - зробите велике зло українській державній справі, яка не може бути вирішена ні папо-цезаризмом, ні цезаро-папізмом”^[238].

На це Назарук відгукнувся так:

“Вповні з Вами годжуся щодо клерикалізму. Розуміється, Ваші виразні вислови куди виразніші від того, що я думав про се, але я відчував те саме вже тому, що бачив просто бездонне зіпсуття й інтриганство значної частини духовенства, котре тут пізнаю ще лучче. Се щось дуже слизьке і гидке”^[239].

Назарук не жалів темних барв, коли змальовував стан українського духовенства у Сполучених Штатах:

“Духовенство на 80% зґангреноване: се купа атеїстів-гедоніків, котрі просто заробляють при вівтарях, гонять за дівками, обманюють людей, обкрадають церковні каси і т. ін. А тих 20% “порядних” - люди неактивні”^[240].

Подібні драстичні вислови під адресою священиків можна знайти в Назарукових листах в неодному місці. Проте він помилявся, коли запевняв свого ментора, що поділяє його погляди щодо клерикалізму. Назарук не розумів, - або вдавав, що не розуміє, - що Липинський обстоював розмежування політично-державної та церковно-релігійної сфер із-за принципових, а не тактичних, міркувань. Знов же Назарук, - не зважаючи на іноді гостро-критичні зауваження про невідрадний стан духовенства, - відчував непереборний нахил до того, щоб свої політичні заходи пов’язувати з католицькою церковністю. В цьому пункті Назарук не піддавався авторитетові свого учителя, але, навіть роблячи йому уступки на словах, продовжував діяти за своїми переконаннями.

Таким чином, щодо проблеми клерикалізму не наступило узгіднення позицій між Липинським і Назаруком аж до самого моменту виїзду останнього з Америки. Обставини склалися так, що ця справа стала ще більше пекучою після повороту Назарука до Галичини.

“ДОН КІХОТ І САНЧО ПАНСА”

Окрім речевих розходжень, які виникали між Липинським і Назаруком на ґрунті відмінних поглядів на деякі питання україн-ської політики, в їхніх відношеннях діяли психологічні труднощі, що корінилися в різницях характерів. Уважаємо, що саме ці психологічні моменти зіграли вирішальну ролю в назріванні їхнього майбутнього розриву.

Липинський небезпідставно жалівся: “...ми не можемо знайти, так гарячо мною бажаного, спокійного й ясного стилю в нашій кореспонденції”^[241]. Щоб переконатися, що це ствердження відповідало правді, вистачає порівняти, з одного боку, листування Липинського з Назаруком та, з другого боку, з Дмитром Дорошенком^[242]. Дорошенко також не у всьому з Липинським погоджувався, але його листи до Липинського позначені тоном взаєморозуміння та приятельської гармонії, в той час як у кореспонденції Назарук-Липинський не бракує дисонансів. Не зважаючи на ідейну близькість та тісну ділову співпрацю, Назарук і Липинський не були психологічно допасовані. Те, чого Липинський не міг терпіти в Назарукові, це були його нетакти. Знов же Назарук не раз скаржився на надмірну вражливість Липинського. Дійсно, Назарук був людиною доволі грубошкірою (“бруталом”, як він сам казав про себе)^[243], а Липинський людиною дражливою, з нахилом до гострого реагування, при чому його дражливість зростала в міру прогресування хвороби.

На цю тему так писав Назарук:

“... Ви страшенно, ненормально чутливі. Відси й Ваша сильна інтуїтивність, що кормиться Вашими нервами. Та, правду кажучи - орати нервами ніхто не годен, скорше чи пізніше вони таки зужиються О. На жаль, Ваша видержливість кінчиться мабуть”^[244].

“...та й дразливі Ви, Господи! Ні одної панночки не зустрічав я такої дразливої”^[245].

“Змилосердіться над - Собою Самим! І не затроюйте Собі непотрібно думки! (...) І по тім усім ми хочемо щиро підпорядкуватися Вам, Вашому досвідові й умові, а Ви - іршуєтесь! - Та чого? Дорогий Пане После! Знаєте - Ви дуже гарна людина, але - важко з Вами говорити! Що ж я Вам такого написав, що Ви так нагримали?”^[246].

Відповідь на питання, чому Липинський “гримав” на Назарука - самі Назарукові листи. Вони іноді не вільні від менторського тону. Нетактом було постійне протиставлювання себе, як людини “з народу”, “з черні”, “плебея” (так про себе писав Назарук!) - “панові” й “аристократові”, Липинському. Той з цього приводу зробив своєму товаришеві такі розумні й щирі зауваження:

“Що ж до “аристократизму” - то я ж ніколи себе в той спосіб не протиставляв Вам. Чому ж Ви себе так протиставляєте мені? Повірте, що сказати - “я людина з черні” - це звучить таксамо гордо і для другого принижуюче, як сказати “я пан”. Отже таким висловом Ви мене принижуєте. Незаслужено, бо мої погляди на ці справи Ви знаєте. Ви єсть предок, я єсть нащадок (“я” і “Ви” - в розумінню тих типів людей, які ми репрезентуємо). У Вас єсть більше сили, здоровля, енергії, виносливости, хотіння і певности себе, у мене трохи більше одідиченого досвіду і здержливости. Щоб існувала Держава і Нація, ми мусимо бути разом і мусимо себе взаємно доповняти. Вам без мене буде зле, а я без Вас нічого не зроблю. Отже покиньмо раз назавжди всі ці, винесені нами з чужих хат, “черні” і “аристократії”, і знаймо, що ми єсть однакові по своїй вартості складові частини одної верстви, що має покласти фундаменти під будову Української Держави. Добре, Дорогий Пане Докторе?”^[247].

Але не минуло й року, як Липинський не міг себе стримати, щоб не вибухнути: “...до розпуки доводить мене Ваш гіперболізм”^[248]. В даному випадку йшлося про перебільшені похвали, що ними Назарук обсипав Липинського у своїх статтях, друкованих у чікаґській “Січі”. Прикладом “гіперболізму” може теж служити Назарукова заява, що “якби практично була можлива дилема, чи дати Вам, чи сто тисячам дітей молока, бо загинуть, або вони, або Ви, то без вагання Вам належиться першенство...”^[249]. Власне підо впливом таких неймовірних панегіриків у Липинського пробуджувалися сумніви в щирості Назарука, - чи той, може, умисне не підлещується? Ці сумніви відбивалися в листах Липинського, що знов Назарук, своєю чергою, відчував як кривду для себе:

“...болючо вражає мене друга частина сторінки 3-ої Вашого листа, в якій мимохіть підозріваю натяки - до себе! Коли се правда, що так Ви до мене пишете, то воно безпідставне. Цілком! Я дійсно і щиро поважаю авторитет п. Гетьмана і Ваш і нещирої реклями не роблю, як не робив її ніколи в життю своїм. Я ще стрічки не написав не вірючи в те, що пишу, хоч міг писати злі речі! Подібне пригадую собі і з попередніх листів”^[250].

Дійсно, Липинський Назарукові не зовсім довіряв. Можна припускати, що він одержував від різних людей про нього суперечливі опінії. Бажаючи перевірити ці інформації, Липинський звернувся під кінець 1924 р. довірочно до д-ра Володимира Старосольського, відомого галицького соціял-демократичного діяча, юриста й ученого-соціолога, з проханням висловити думку про Назарука.

На початку своєї відповіді Старосольський застерігся, що він недолюблює Назарука й тому свідомий, що його опінія може бути стороннича. “Д-р Н. безумовно дуже спосібна людина”. Він визначається винятковою серед українських інтеліґентів працездатністю. З нього добрий літератор і агітатор, що може впливати на читачів чи слухачів. Але в нього є великі хиби характеру. Він безоглядний у боротьбі й неперебірливий у засобах. Він дотримується небезпечної засади подвійної моралі - однієї для “своїх”, а іншої для “ворогів”. Щодо чистоти рук, то “ніяких фактів крадіжки публічних грошей д-ром Н-м я не то що не знаю, ані про них не чув. Що більше, я уважаю неправдоподібним, щоб д-р Н. міг щось подібне зробити”. (Видно, що чутки цього роду дійшли до Липинського, й він про це запитався Старосольського). Але Назарук умів завжди влаштовуватися на добрій з матеріяльного боку посаді. “Це теж не був би гріх, якби не одне: “посади” змінялися в його звичайно зі зміною переконань. Так само не можу я уважати тільки випадковим те, що д-р Н. зміняв часто (боюся сказати “звичайно”) посади та переконання тоді, коли справа, яку досі заступав - зле стояла. (...) Не можу я (суб’єктивно) думати, що в основі отих переходів лежала одна тільки зміна політичних поглядів”^[251].

У цій характеристиці Назарука відповідає правді, що він мав темперамент борця та що він був безоглядний до противників. Можна теж погодитися з твердженням, що він любив гроші та вмів улаштовуватися серед усяких обставин, але це вимагає уточнень. Сам Назарук писав про цю справу так: “...[для творчої праці] треба мати свобідну голову, свобідну від журби за матеріяльне існування. Я належу до натур журливих; все мушу мати гріш при собі, інакше не міг би жити Все боюся будуччини (матеріяльно)”^[252]. Можна гадати, що умовини винятково неспокійного, кочовничого життя навчили Назарука цінити вартість грошей, як Гарантії особистої безпеки й незалежности. Проте нема ніяких доказів на те, що він колинебудь жертвував переконаннями для матеріяльних користей. Навпаки, відомі факти, що свідчать про протилежне. Восени 1923, коли скінчилася акція Позички Національної Оборони, Назарук залишився безробітним. Управа Інституту ім. Петра Могили в Саскатуні (провінція Саскачеван) запропонувала йому догідну посаду вчителя українознавства. Але Назарук посади не прийняв, бо не погоджувався з православним курсом, що його підтримувала управа Інституту^[253]. Нема теж сумніву, що він міг би був матеріяльно краще влаштуватися в Америці, якби не зв’язав себе так міцно з гетьманським рухом. Непереконливий також закид у його політичному скакунстві. Переходи Назарука в 1918-19 рр. від львівської Національної Ради до служби в уряді наддніпрянської Директорії та від Директорії до Диктатури ЗОУНР, - на що посилався Старосольський, - пояснюються достатньо бурхливими обставинами революційної доби. Коли ж говорити про світоглядову еволюцію, то в житті Назарука був тільки один великий злам, що мав усі риси автентичного “навернення”. І своїм новим монархістичним і католицьким принципам він залишився вірний до кінця. Старосольський, очевидно, помилявся, коли відмовляв Назарукові у здібності мати будь-які щирі переконання, що пливуть “з глибини”.

Ми зупинилися на характеристиці, що її Старосольський дав Назарукові, бо треба бути свідомим того негативного враження, яке яскрава та суперечлива Назарукова постать часто справляла на людей. Оба головні закиди, що їх висунув Старосольський, - користолюбивість та скакунство, - були досить поширені й нам доводилося зустрічати таку опінію щодо Назарука і в наші дні.

Лист Старосольського назовні нічого не змінив у стосунках між Липинським і Назаруком. Липинський розпочав у 1926 р. заходи у справі стягнення Назарука на постійний побут до Берліну з тією думкою, що, крім праці в Українському Науковому Інституті, він буде теж чинний у гетьманському центрі. Ці заходи можна вважати за безсумнівний доказ довір’я, яким у тому часі Липинський наділяв Назарука. У зв’язку з цією справою Липинський писав: “...вірю, що буйна натура Ваша, яка кидала Вас в життю на різні “екстратури”, має підклад засадничо добрий, вірний і чесний і що власне до цього найглибшого - а значить і до кінця життя вже сталого - підкладу сягнула остання зміна Ваша”^[254]. Ці слова звучать немов відповідь на те, що про Назарука сказав Старосольський. Це не значить, однак, що неґативна опінія Старосольського не залишила в душі Липинського ніякого сліду. Коли на початку 1928 р. між Липинським і Назаруком виникли глибокі розходження щодо деяких питань поточної політики, Липинський пригадав собі закиди про “користолюбивість”, “хапчивість” Назарука - та й у гніві кинув йому цей закид у вічі. Але Назарук не стерпів цієї образи. Це стало за безпосередню причину їхнього розриву.

Ще один документ кидає світло на відносини між Липинським і Назаруком та розкриває підложжя їхнього конфлікту. Це лист Липинського до Назарука з кінця лютого 1928, написаний з наміром запобігти розривові. Але Липинський, видно, змінив думку щодо доцільности цієї спроби й листа не вислав^[255].

На початку листа Липинський перепрошує Назарука за те, що на нього “кричав”, виправдуючи це своєю “іригацією”. Але Назарук повинен намагатися зрозуміти причину цього “крику”. Суть справи не в тих конкретних питаннях, щодо яких виявилися розбіжності в поглядах, але в чомусь глибшому. Ідеться про трагедію “кожного, більшого чи меншого, українського провідника”. Він, Липинський, намагався зобразити цю трагедію в неопублікованому есею, п. з. “Дон Кіхот і Санчо Панчо в Україні”^[256].{41} Ось головні думки есею:

“Держава Українська, як всяка держава, як всякий взагалі твір людський, твориться ідеєю і силою в боротьбі з хаосом матерії. Щоб ця боротьба була успішна, мусить бути провідник, який має в собі образ того, що треба зробити - ідею, і мусить бути армія, яка без застережень вірить провідникові і своїм меншим засліпленням ідеєю, своїм більшим реалізмом, помагає йому в боротьбі з хаосом, коригуючи його помилки, але не критикою, не невірою в нього, а просто самим процесом боротьби за вказану ним ідею. Цей відвічний закон людськости в карикатуральнім парадоксі (що власне, як всякий парадокс, тільки яркіше освітлив істину) представив геніяльний Сервантес. Од своєї ранньої молодости загіпнотизований одною ідеєю Дон Кіхот береться її реалізувати. Він бачить, що для цього йому потрібні вірні. Знаходить Санчо Панча. Цей реаліст дає себе зрушити з місця ідеалізмом Дон Кіхота. Він дає цілому підприємству матеріяльну силу, і обидва ці символи: ідея та сила, пускаються в дорогу. Санчо виразно бачить “божевілля” Дон Кіхота. Він бачить, що вітряки єсть вітряки, вівці - вівці і т. д. Він говорить про це Дон Кіхотові, рятує його в пригодах, але ніколи він не позбувається своєї віри в Дон Кіхота, ніколи йому не приходить в голову, що він краще знає, що треба робити. І тому власне після смерти Дон Кіхота він стає таким самим, як і він, і, ставши Дон Кіхотом, знаходить свого Санчо Панча.

Такий єсть розвиток всіх державних націй. Бо провід складається з двох річей: ідеї провідника і віри в нього тих, кому він дає провід. Без цього нема проводу, нема організації, нема держави. (...) Погляньте, яким авторитетом користуються лідери у найбільших індивідуалістів світа - англосаксів. А у нас?

На протязі цілої нашої історії нема ні одного українського вождя. (...) Ні один Санчо Панчо в світі не дає себе так легко зрушити з місця, як Санчо Панчо український. (...) Але одночасно ні один Санчо Панчо в світі так скоро не зневірюється в своїм Дон Кіхоті і так скоро не бажає зайняти самому його місце, як на Україні. Тому ми не маємо своєї Держави”^[257].

Основна ідея притчі про Українського Дон Кіхота і Санчо Пансу - ясна. Відчуваючи в собі харизму провідництва, Липинський вимагав від своїх учнів і послідовників послуху. Він уважав, що тільки він покликаний визначувати дороговкази гетьманському рухові та в останній інстанції вирішувати всі спірні питання. Він не міг примиритися з думкою, що теж інші люди можуть різьбити ідеологію українського консервативно-гетьманського табору та керувати його політикою. Такі явища він трактував, як кривду для себе та як “бунт” проти свого авторитету. Саме і в цьому, - в перебільшених уявленнях про власне провідництво, - полягала суть трагедії Липинського, що її він змалював у такому біологічному забарвленні:

“Кричу, бо втікає з мене змарноване, впале на “зародючий” гній український, а здатне було до творчости, життя. (...) Так умирає мужеське заплоднююче сім’я, що трафило на гниле, розбухше в своїй тілесній матеріяльній “реалістичності” (...) жіноче яйце”^[258].

Хоч свою притчу Липинський формулював загально, але можна припустити, що під символічними постатями Дон Кіхота й Санчо Панси він бачив самого себе і - Назарука. Цей здогад спирається на тому, що фізичними й психічними прикметами вони оба дійсно подекуди нагадували героїв Сервантеса. Один міг наводити на думку худорлявого “лицаря сумного обличчя”, а другий його присадкуватого й череватого джуру. Один - із своєю глибокою серйозністю та нахилом до патосу - мав у собі щось донкіхотського, а другий - із своїм приземним прагматизмом, почуттям гумору й сатиричною жилкою - щось санчопансівського. Назарук так схоплював цей контраст між собою і своїм ментором: “Майте гумор, Пане После! Я Вас ніколи не бачив усміхненим. А я - часто сміюся. І то голосно сміюся”^[259].

Якщо правильна наша гіпотеза, що у притчі про “Дон Кіхота й Санчо Пансу в Україні” Липинський хотів зобразити себе й Назарука, - то це дозволяє зрозуміти те місце, де Липинський каже, що через свою вірну службу Дон Кіхотові, Санчо Панса накінець “стає таким, як він” та після смерти свого вождя займає його місце, себто сам стає національним провідником. Належить припустити, що в особі Назарука Липинський готував собі наслідника, майбутнього керівника гетьманського руху. Про цей свій таємний плян Липинський, очевидно, ніколи не сказав ні слова Назарукові. Свою інвеституру на наслідника Назарук повинен був собі наперед заслужити безумовною вірністю й послухом.

Ця гіпотеза пояснює нетерпимість і пересердя, з яким Липинський реагував на “екстратури” Назарука. Бо ж, не зважаючи на свою загальну дражливість, Липинський не ставив таких далекойдучих вимог до інших своїх послідовників і співробітників. Але якраз у цих перебільшених вимогах спочивало зерно неминучого майбутнього конфлікту між Липинським і Назаруком.

Назарук був занадто сильною й оригінальною індивідуальністю, щоб напостійне ввійти в ролю Санчо Панси-джури, виконавця чужої волі Обставина, що Назарук, - захопившися вченням Липинського і сповнений пошаною до його особи, - хотів йому добровільно підпорядкуватися, - свідчить про його великодушність. Але з уваги на свій вік, громадський стаж і інтелектуальний формат він надавався для того, щоб бути товаришем і більш-менш рівнорядним партнером Липинського, а не його підручним. Помилка Липинського полягала в тому, що він сприймав буквально щирі, але гіперболічні, заяви Назарука про дисципліну, послух, вірність, льояльність тощо.

Тривала дружба і співпраця між Липинським і Назаруком була можлива тільки під умовою взаємного пошанування існуючих різниць у характерах і переконаннях. Але Липинський не хотів сприйняти Назарука таким, яким він був, - із його добрими й лихими прикметами та власними поглядами; замість цього, він хотів його “перевиховати”^[260]. Дозрілі люди, особливо коли вони обдаровані, як Назарук, сильною індивідуальністю, творчим покликанням та провідницькими здібностями, не є відповідним матеріялом для таких педагогічних експериментів. Мусів прийти момент, коли “Санчо Панса” зчинив опір вимогам, які ставив до нього “Дон Кіхот”.

ПОВОРОТ НАЗАРУКА ДО ГАЛИЧИНИ

На початку липня 1927 р., напередодні свого виїзду з Америки, Назарук взяв участь у маніфестаційному з’їзді американських і канадських “Січей” у Дітройті. З’їзд пройшов дуже успішно й Назарук уважав цю подію увінчанням своєї діяльности в Північній Америці та доказом, що гетьманська ідея прищепилася серед народних мас^[261].

В поворотній дорозі він затримався в Берліні для зустрічі з Липинським, з іншими провідними гетьманцями та, очевидно, теж з самим Гетьманом. Єдина інформація про перебування Назарука в Берліні походить від Липинського:

“Їдучи з Америки до Европи, п. Назарук заїхав з початку серпня 1927 до Берліна. Будучи тоді вже тяжко хворий і знаючи дрібничковість п. Назарука щодо зовнішніх форм, я просив всіх Гетьманців в Берліні приймати його якнайкраще і це, по мірі еміґрантської змоги, було зроблено. Єсть одначе люди, яким імпонує тільки сила матеріяльна. Цієї він серед наших кругів в Берліні не побачив і виїхав замітно розчарований”^[262].

Липинський мабуть неправильно інтерпретував причину здогадного розчарування Назарука. Назарук був занадто тверезим і досвідченим політиком, щоби плекати якісь ілюзії щодо “матеріяльної сили” гетьманського центру. Припускаємо, що те, що могло справити на нього пригноблююче враження, це була зустріч з самим Липинським, якого він не бачив п’ять років. За той час туберкульоза Липинського значно прогресувала й, згідно з його власними словами, він був у Берліні вже тяжко хворий. Фізичний занепад сполучувався в нього зі зростаючим нервовим подражненням. Такий бистрий обсерватор, як Назарук, не міг цього не бачити. Припускаємо, що його турбували теж познаки розходжень між Липинським і Скоропадським. Це, мабуть, і були справжні причини розчарування Назарука, що його помітив Липинський. Ні один ні другий тоді не міг передбачати, що за кілька місяців між ними наступить розрив і що їм уже ніколи не доведеться зустрітись.

Назарук покинув був Львів перед дев’ятьма роками. Він виїхав, як делеґат галицької Української Національної Ради на початку листопада 1918 р. до Києва, щоб просити в Гетьмана збройної допомоги проти польської аґресії. Тепер же повертався до рідного краю, що опинився під польською займанщиною. Радість від повороту на батьківщину змішувалася з почуттям страху й непевности. Свій тодішній настрій він згодом описав так:

“Боже! Як я тоді переїздив границю! Кожної хвилі очікував ув’язнення. Не ув’язнили. Я не заїхав до дому, щоб не робити клопоту своїм, коли будуть ув’язнювати. Заїхав я до гостинниці. Ждав тиждень, ждав другий. Не ув’язнили. Тоді я перенісся до дому. І щойно тоді нерви, весь час сильно напружені, попустили. Я попав у гарячку і перележав в ній вісім місяців”^[263].

Були ще інші причини Назарукового нервового напруження. Він не заїхав до родини не тільки тому, щоб не робити їй ускладнень на випадок заарештування, але теж через нез’ясований стан своїх відносин з дружиною. Врешті його турбувала непевність щодо професійного влаштування та матеріяльного забезпечення. За своєю фаховою освітою Назарук був юрист, але від 1914 року він зовсім відстав від правничої практики. Про ці невеселі перспективи він ще з Америки писав Липинському:

“В Галичині жде мене очевидно дуже гірка доля, бо яких два роки піде, заки допустять до адвокатури. А я вже не молодик! І потому - мабуть на дрібниці, на пусті “баґательні” справи судові піде праця життя. Я вже був у тім фаху і знаю його та й те, як він зуживає силу і час. Се страшний млин і то серед бідности галицької, ненамолотний. Але годі”^[264].

Незабаром після приїзду до Львова Назарук тяжко захворів на запалення нирок і шлунковий катар. Він сам був свідомий того, що недуга була реакцією на крайнє нервове напруження, себто, вживаючи теперішньої термінології, виникла на психосоматичному підложжі.

А втім усі проблеми, які його мучили, щасливо розв’язалися. Польська влада його не чіпала. Стосунки з дружиною наладналися, - “мимо всіх важких прикростей”^[265]. В час своєї недуги він перебував вже на квартирі дружини та під її опікою. До речі, в цьому помешканні в будинку асекураційного товариства “Дністер”, вулиця Підвалля 7, другий поверх, Назарук прожив наступних дванадцять років, до вересня 1939, коли він подався на захід перед приходом більшовиків.

У грудні 1927 Назарук інформував Липинського про свої домашні обставини:

“...приватне моє життя з жінкою поправилося так, що мені дуже вигідно хорувати в її помешканню. (...) Сердечно Вам дякую за Ваші своєчасні уваги в напрямі вдержання родинного життя навіть коли видається, що важко його вдержати”^[266].

Але мабуть найважливішим було те, що Назарукові пощастило розв’язати проблему свого професійного влаштування, матеріяльного забезпечення та водночас теж своєї майбутньої громадської позиції. 19 грудня він повідомив Липинського, що “можливо, що дістану якийсь [пресовий] орган в руки”^[267]. А вже в черговому листі, з датою 1 січня 1928, він міг написати не без явного почуття задоволення: “Ділюся з Вами несподіваною (і для мене) вісткою: з нинішнім днем обняв я редакцію “Нової Зорі” по писаному контракту на два роки”^[268].

“Нова Зоря” почала виходити два роки раніше, на початку 1926. Це був католицький тижневик, фінансований двома єпископами, станиславівським Григорієм Хомишином і перемиським Йосафатом Коциловським. Ініціятором газети та її першим головним редактором був о. Теодосій Галущинський (1880-1952), ректор греко-католицької духовної семінарії у Львові (1920-27) та ігумен Львівського василіянського монастиря (1927-31), а в майбутньому архимандрит Василіянського Чина. “Нова Зоря” була задумана, як орган “інтегрального” католицизму. Вона висловлювала тенденцію своїх опікунів, Кир Григорія та Кир Йосафата, які бажали наблизити Греко-Католицьку Церкву до західнього, латинського зразка, та зокрема, завести в ній обов’язковий целібат. “Нова Зоря” теж ставила собі за завдання боротьбу проти лібералізму, - дійсного або мнимого, - та релігійного індиферентизму української світської інтеліґенції, а навіть частини духовенства. Хомишин і Коциловський, як відомо, перебували в опозиції до курсу церковної політики митрополита Андрея Шептицького. Останній був настроєний, говорячи термінологією пізнішого часу, більше екуменічно та хотів зберегти у Греко-Католицькій Церкві первні східньої, візантійської традиції. Крім цього, Шептицький у питаннях загальнонаціонального значення ладнав з існуючими партіями й не вважав за доцільне творення окремої католицької політичної організації, що було метою Хомишина. Додаймо, що о. Галущинський був авторитетною духовною особою, але він не мав журналістичного досвіду, ані змоги вповні присвятитися справам газети. Це й було причиною, чому опікуни “Нової Зорі” розглядалися за новим головним редактором, чому, зрештою, сприяв і сам о. Галущинський^[269].

Назарук принагідно дописував до “Нової Зорі” ще з Філядельфії. Коли преса принесла вістку про його близький поворот до Галичини, єпископ Хомишин через свого нотаря запропонував йому очолити редакцію плянованого нового тижневика для народу, що мав появлятися поряд з “Новою Зорею”, яка була призначена для інтеліґенції. (Такий популярний часопис справді постав, під назвою “Правда”.) Але лист з офертою Хомишина вже не застав Назарука в Америці й дійшов до його рук лише кілька місяців пізніше у Львові^[270].

Ми не знаємо деталів переговорів між Назаруком і обома єпископами, чи пак їх представниками, але Назарук став головним редактором “Нової Зорі” і “Правди”. Було передбачено, що “Нова Зоря”, яка до того часу появлялася як тижневик, надалі виходитиме двічі на тиждень. Назарук застеріг собі в умові вільну руку щодо приймання та звільнювання співробітників. Це робило його безспірним господарем у редакції; такими правами тільки рідко користувалися головні редактори українських пресових органів^[271]. Ми не поінформовані, яку платню отримував Назарук, але ми переконані, що, як на галицькі відносини, вона мусіла бути добра. Стосовно морального й суспільно-політичного аспекту справи, Назарук діставав до свого розпорядження газетну трибуну, що для нього, як природженого журналіста й публіциста, було стихією життя. Водночас це давало йому видатну й відносно незалежну позицію в західньоукраїнському політичному світі.

КОНФЛІКТ (ПЕРША СТАДІЯ)

Назарук очолив редакцію “Нової Зорі” від 1 січня 1928. Не минуло й чотирьох місяців, як між ним і Липинським прийшло до конфлікту, що розділив їх назавжди. Що сталося? Чим пояснити раптовий розрив між людьми, яких досі стільки єднало?

Конфлікт виник на ґрунті ідейно-політичних розходжень, ускладнених особистими непорозуміннями. Власне це змішання речевих та особистих незгод створило заплутаний клубок, що його Назарук і Липинський уже не вміли розмотати. Крім цього, рівновага, що досі існувала між ними, захиталася від того, що в їхні відносини увійшла третя людина: Стефан Томашівський. Таким чином постав своєрідний трикутник, який - через неґативне ставлення Липинського до Томашівського - не міг довго тривати. До того ж і Липинський і Назарук були на початку 1928 року поважно хворі. Однорічний побут у Берліні вкрай зруйнував здоров’я Липинського. З наказу лікарів він восени 1927 повернувся до Австрії, почуваючи себе близьким смерти. Не багато кращим був стан Назарука. Впродовж кількох місяців він не міг виходити з хати. Не зважаючи на ослаблення та рецедиви гарячки, він не переставав працювати: багато читав (м. ін., саме під час своєї недуги прочитав великий і в тому часі дуже голосний трактат Освальда Шпенґлера, “Занепад Заходу”), писав, приймав численних відвідувачів, з своєї кімнати редаґував “Нову Зорю”. Проте годі сумніватися, що хвороба знизила його психічну відпорність та зробила його менше терпеливим у відношенні до Липинського.

Атаку розпочав Липинський. Курс редакційної політики “Нової Зорі” викликав його негодування. Він висловлював свої застереження Назарукові в надзвичайно різкій формі. Сам Липинський сказав про це ретроспективно так:

“...по виїзді з Берліну із знищеними там до краю легенями, [я] лежав смертельно хворий в Австрії (спочатку в санаторії Афлєнц, потім в Ноймаркті). В крайнім подражненню, викликанім “зворотом” п. Назарука і моєю недугою, я зав’язав з ним дуже гостру полеміку на тему “угоди” в стилю Томашівського і взагалі способу редаґування “Нової Зорі”^[272].

Отож Липинський признає, що він був “крайньо подражнений” та що полеміка, яку він почав з Назаруком, була “дуже гостра”. На жаль, збереглися тільки три з тих листів, що їх Липинський писав Назарукові напередодні їхнього розриву^[273]. Про зміст і тон інших, затрачених листів можна судити на підставі відповідей Назарука.

Після повороту до краю, Назарук пірнув з головою у крутіж місцевих проблем і контроверсій. Так, він вмішався у спір між “візантійцями” та “римщаками” у Греко-Католицькій Церкві; задумував розпочати пресову кампанію проти “балканського хаотика”, о. Гавриїла Костельника, головного речника візантійської течії; кинувся писати полемічну брошуру в обороні єпископа Коциловського, якого деякі перемиські українські діячі публічно критикували за його авторитарні методи^[274]; активно ангажувався проти провідної партії Галичини, Українського Національно-Демократичного Об’єднання (УНДО), та її органу, щоденника “Діло”; замишляв покликати до життя українську католицько-консервативну політичну організацію, на зразок німецької партії Центру; слідкував за політичними процесами та за діяльністю націоналістичного підпілля, яке він характеризував, як “шпіонську організацію за німецькі гроші”^[275]; цікавився виборами до польського сойму. Кажучи коротко, поворот до рідного краю та контакт з українською стихією викликав у Назарука настрій евфорії і він, не зважаючи на свій поганий фізичний стан, рвався до діяльности.

Липинський різко перестерігав Назарука перед небезпекою, що він може розмінятися на дрібниці, втративши з очей головну мету, себто інтереси гетьманського руху: “Коли Ви, Пане Докторе, “упретесь” тепер у “Діло”, УНДО, чи якогось іншого “Костельника”, так як свого часу “вперлись” в Мишуґу, то Ваше редакторство в “Н.З.” скінчиться тим самим, що й ред[акторство] в “Америці”^[276]. Але Назарук упевнено відповів, що “Вас непотрібно беруть побоювання, що моя праця тут буде схиблена”^[277]. Хід подій виправдав цю самовпевненість: Назарук утримався на позиції головного редактора “Нової Зорі” впродовж наступних дванадцятьох років, аж до вибуху війни.

З неґативного ставлення Липинського до клерикалізму випливало, що він не міг схвалювати клерикально-католицького характеру “Нової Зорі”. Його бажанням було, щоб Назарук створив в Галичині консервативно-монархістичний пресовий орган, що служив би виключно політичним інтересам гетьманського табору. Відповідь Назарука на вимоги Липинського звучала так: “Зрозумів я Ваші виводи, але в практиці, от хоч би моїй, не знаю, що робити; грошей на виключно світський орган з державницькими цілями вони [єпископи] не дадуть, про це шкода й говорити, бо ж і своєї преси не мають такої, щоб заслуговувала на ту назву”^[278]. Отже “Нова Зоря” мусіла бути насамперед католицькою, бо практично не було іншої альтернативи. Назарук розраховував на те, що церковні чинники залишатимуть йому вільну руку в суто політичних питаннях та що він матиме змогу провадити “Нову Зорю” в дусі прихильнім до гетьманської ідеології.

Липинського не задовольняла така концепція “Нової Зорі”, як католицько-клерикального та гетьманофільського органу. Відмовну відповідь Назарука на свої вимоги він тлумачив, як “вороже нехотіння до дальшої пропаґанди ідеї нашої”^[279]. А його гарячкова дражливість і підозріливість підсовували йому думку, що “зворот” Назарука був подиктований користолюбивими мотивами.

Істотним питанням було не те, чи клерикалізм сам по собі добрий або злий, але те, чи Назарук мав формальне й моральне право бути клерикалом, якщо це відповідало його переконанням. Чейже ще в Сполучених Штатах Назарук виявляв сильний нахил до клерикалізму. Отже редакційна лінія “Нової Зорі” не була для нього ніяким “зворотом”, але, навпаки, послідовним продовженням його попередньої діяльности, як редактора філядельфійської “Америки”. Назарук здавна мріяв про те, щоб опинитися на чолі репрезентативного католицького пресового органу. Про це він натякав Липинському ще на початку 1926 року; “Найважливішою, основною хибою і браком нашої преси уважаю, що греко-католицьке духовенство не має у краю хоч би якого тижневика. Се просто скандал, щоб яких 5.000 людей (родин!) не мали свого станового органу”^[280]. Коли рівно два роки пізніше ласкава доля дозволила Назарукові здійснити стару мрію, він вхопився за цю шансу. При цьому він не думав зрікатися своїх гетьманських політичних переконань. Обітницю, дану Липинському, він дотримав. “Нова Зоря” ніколи не стала органом гетьманського руху, але вона була редаґована в гетьманофільському дусі. Щодо самого Назарука, то у своїх численних публіцистичних працях з 1930-их рр., які друкувалися в “Новій Зорі”, він раз-у-раз деклярував себе монархістом^[281].

Можливо, що коли б Назарук був на десять років молодший, він зробив би те, чого від нього чекав Липинський: він почав би будувати від основ гетьманський орган та творити в Галичині гетьманську політичну організацію. Але тепер на таке зусилля він був неспроможний, він не міг у Львові повторити свого чікаґського подвигу. В 1928 р. Назарукові було 44 роки, отже він був у силі віку, але його здоров’я було тривало надщерблене: від кількох літ він хворів хронічною, невиліковною недугою - діябетом. Повернувшися, мов Одисей, по довголітніх скитаннях до рідного краю й рідного дому, він бажав тепер постійно засісти на одному місці, позбутися вічної непевности за завтрішній день, матеріяльно забезпечити себе і свою родину, а навіть закуштувати трохи вигід. До того ж у нього були літературні й публіцистичні творчі задуми, що для їх реалізації він потребував упорядкованих життєвих відносин. Напр., ще з часу світової війни в нього лежали манускрипти історичних романів, що їх він бажав викінчити та підготовити до друку^[282]. Всього цього не добачав Липинський, який не хотів вдуматися в становище товариша, але натискав на нього своїми вимогами. А втім можна зрозуміти теж Липинського. Він сподівався, що Назарук очолить гетьманський рух на Західній Україні, перебуваючи під його найтіснішим ідейним і політичним керівництвом. Тому він сприйняв “бунт” Назарука, як політичну й особисту катастрофу, й це пояснює різкість його тону. Справжня Назарукова провина полягала, гадається, не в його мнимому бунті, але в чомусь зовсім іншому: своїми попередніми гіперболічними заявами про “послух” він немов би дав Липинському моральне право розпоряджатися своєю особою. Цим він прогрішився проти основної ліберальної заповіді: принципу автономії особистости. Щоправда, після свого навернення на католицтво й гетьманство, Назарук відкинув цю ліберальну заповідь в ім’я авторитарного поняття дисципліни. Саме в цьому і була його світоглядова помилка, що за неї тепер йому доводилося заплатити.

Другою важливою проблемою, що спричинила гострі розходження між Липинським і Назаруком, було ставлення до Польщі. Повернувшися до краю, Назарук намагався виробити собі думку про це питання, яке для української політики під Польщею мало першорядне значення. Могло здаватися, що вихідні позиції Назарука й Липинського тотожні. Вони оба відкидали революційно-терористичні методи боротьби проти польської влади та бажали здобути для українських земель у польській державі національно-територіяльну автономію. Розбіжності виявилися у практичних висновках. Формула, що її пропонував Липинський, звучала: “становище льояльне, але не угодове”^[283]. На це Назарук резонно відповів, що “льояльне, але не угодове становище накладає на нас усі тягарі, які наложила б угода, а не дає ніякої користи, яку могло б дати евентуальне зговорення”^[284]. З цим не погоджувався Липинський, який побоювався, що переговори з польськими урядовими чинниками можуть здеморалізувати українське громадянство. Різниця в поглядах зводилася до того, що Липинський радив дотримуватися супроти Польщі леґальної (не революційної!) опозиції, а Назарук був схильний до переговорів з польським урядом, щоб таким способом добитися уступок для української сторони.

Ця незгода між Липинським і Назаруком була більше сповидна, ніж реальна, хоч вони самі собі цього не усвідомлювали. Назарук, який щойно недавно приїхав з еміґрації, занадто оптимістично розцінював шанси польсько-українського порозуміння. Йому тоді ще здавалося, що “вони [поляки] очевидно доволі скоро почали б переговори в тій справі [автономії для Західньо-Українських Земель], розуміється на тлі угоди”^[285]. Досвід наступних років ці ілюзії розвіяв. Для серйозних польсько-українських переговорів та для чесного польсько-українського компромісу не було ґрунту, бо цього не хотіла панівна польська сторона. У 1930-их рр. постава Назарука та новозорянської групи (зорганізованої у партію “Українська Народна Обнова”, УНО) була якраз така, як ще в 1927-28 році рекомендував Липинський: льояльна, але не угодова. Якщо Назарук до самого кінця продовжував відстоювати автономістичну плятформу, то не тому, щоб приподобатися полякам, ані не тому, що він вірив у здійсненність автономії для українських земель під Польщею, - але тому, що згідно з його переконанням саме така плятформа найкраще відповідала потребам української леґальної політики в тодішній дійсності^[286].

Якщо Назарук і Липинський не могли знайти спільної мови в цьому питанні, - не зважаючи на те, що їх погляди відрізнялися тільки в деталях і нюансах, а не в суті, - то причиною тут був “антипольський комплекс” Липинського. Про його протипольську настанову була мова ще в 1918 р. в довірочних інформаціях німецької розвідки: “...саме ті кола, які від польщизни повернулися до українства, є найбільш рішучими противниками польонізації України”^[287]. Липинський не вірив у можливість українсько-польського союзу, спрямованого проти Росії, і поборював “петлюрівську” концепцію української зовнішньої політики. Можливо, що якраз через своє польське походження він хотів усякою ціною забезпечити себе проти можливих закидів у польонофільстві. Надмірна чутливість Липинського на цьому пункті була причиною, чому він так гостро реагував на міркування Назарука щодо перспектив української угодової політики в Галичині.

Творцем автономістичної концепції української політики під Польщею був історик і публіцист, проф. Стефан Томашівський (1875-1930). На початку 1928 р. Назарук зблизився з Томашівським, який незабаром став постійним співробітником “Нової Зорі”. Це зближення поглибило прірву між Назаруком та Липинським і спричинило їх остаточний розрив.

Липинський познайомився з Томашівським ще за своїх студентських років у Кракові, себто десь к. 1905 року. Томашівський був старший на сім років, і вже в тому часі мав у своєму доробку низку публікованих історичних праць. Згідно з твердженням Назарука, саме Томашівський впровадив Липинського в історичну науку:

“...в Кракові галицький історик Стефан Томашівський занявся Липинським, впровадив його в науку історії, навчив його читати історичні документи, заохотив до праці і точно обговорював з ним різні історичні питання, про котрі Липинський писав. Такий зв’язок між Томашівським і Липинським тривав довгі літа. Ще потому у Відні і Берліні автор сих стрічок бував присутній при таких розмовах”^[288].

Можливо, що Назарук тут перебільшує вплив Томашівського на Липинського, але нема причин сумніватися в факті їхньої довголітньої інтелектуальної близькости. В українській історіографії Липинський і Томашівський стоять поруч себе, як два основоположники “державницької школи”^[289]. Основною науковою спеціяльністю Томашівського була українська медієвістика й церковна історія, тоді як Липинський займався історією XVII століття. Таким чином їх наукові інтереси себе взаємно доповняли.

Під час Визвольних Змагань Томашівський перебував на дипломатичній службі ЗУНР. За своїми політичними переконаннями він був консерватист. Він не став членом УСХД, але в гетьманських колах його вважали своєю людиною. Він співпрацював у збірниках “Хліборобської України”, що їх редагував Липинський^[290]. Можна вважати, що в тому часі, себто на початку 1920-их рр., особисті стосунки між Томашівським і Липинським були дружні.

Томашівський був визначним істориком і талановитим публіцистом, але як людина та громадський діяч він був суперечливою постаттю. Плямою на його репутації були нефортунні виступи проти власного колишнього учителя, Михайла Грушевського, що їх сам Томашівський пізніше оцінював, як свої faux pas^[291]. За ним ходила слава інтриґана та кар’єриста; так принаймні висловлювався про нього у своїх листах до Липинського проф. Дмитро Дорошенко^[292]. У цьому було чимало перебільшень, проте до витворення такої некорисної опінії причинився таки він сам, Томашівський - своїм тяжким, мізантропічним характером. Недаремно навіть Назарук нарікав на його “нервозність”, “депресії” та “хворобливу дразливість, гризливість та гостроту”^[293].

Не знаємо точного часу, ані причин, коли й чому Липинський змінив своє відношення до Томашівського з приязного на вороже. В 1925-26 рр. Томашівський редагував у Львові журнал “Політика”. Липинський спочатку обіцяв свою співпрацю, але пізніше критикував “Політику” за “брак виразної ідеї” та нахил до “примітивного реалізму”^[294]. Перелім у ставленні Липинського до Томашівського наступив б. 1927 року та, можливо, це сталося у зв’язку з справами Українського Наукового Інституту у Берліні. З того часу Липинський зненавидів Томашівського й характеризував його так:

“Цього пана я вважаю за найбільше деструктивну креатуру серед всіх українських інтеліґентів, яких я в свому життю зустрічав, а зустрічав їх дуже багато і на жаль більшість не була найвищої громадсько-творчої якости”^[295].

Ставши редактором “Нової Зорі”, Назарук негайно запросив до співпраці Томашівського. З цього приводу він дістав від Липинського таку пересторогу:

“Коли не потрафите поставити пр.[офесора] Т-го на відповідне місце, то він своєю жовчею в самім короткім часі знищить “Н.З.”, так як понищив всі видавані ним і редаґовані дотепер часописи”^[296].

Давніше, за американських часів, Назарук був би напевне підпорядкувався такій виразній директиві свого ментора. Але тепер він її злегковажив. Щобільше, 25 лютого 1928 р. він заключив з Томашівським формальну умову, згідно з якою той зобов’язався за постійну платню доставляти до газети щотижнево по одній статті та одному політичному оглядові^[297]. Таким чином, Томашівський став чільним публіцистом “Нової Зорі”.

Томашівський був талановитий і плідний публіцист; він мав легке перо, вмів писати коротко й ясно, а при цьому дотримувався реченців. Знання чужих мов давало йому змогу користуватися світовою пресою й літературою. Він мав ерудицію і науковий авторитет, але не був типом кабінетного ученого: мав широкі інтелектуальні зацікавлення та чуйно реагував на поточні події. Назарук, зі своїм великим журналістичним досвідом, умів оцінити вартість такого співробітника та бажав скріпити ним редакцію “Нової Зорі”^[298]. Теж світоглядово Томашівський був йому близький.

Очевидно, Томашівський не був оригінальним, систематичним політичним мислителем, таким як був Липинський. Сам Назарук признавав, що з нього добрий аналітик, але не синтетик^[299]. Проте два ідейні комплекси сильно позначувалися в історико-політичних поглядах Томашівського: віра в історичне покликання Галичини, як “П’ємонту” України, та переконання, що Унія, - українське католицтво, - як синтеза східніх і західніх релігійно-культурних традицій, являє собою єдину справді національну українську Церкву^[300]. Оба ці пункти вповні відповідали поглядам Назарука, - який прийшов до них самостійно, - і вони робили його та Томашівського однодумцями.

Назарук бажав співпрацювати з Томашівським, зберігаючи свій старий зв’язок з Липинським. Однак для Липинського така ситуація була несприйнятлива. Він не міг стерпіти, щоб в органі, що мав марку гетьманофільського та що його редаґував його колишній вірний учень, головним ідеологом був “каналія” і “хрунь” - Стефан Томашівський. Статті Томашівського в “Новій Зорі” Липинський характеризував, як “хитро, по гадючому звернені проти нас [гетьманців] і писані в рабськім, у відношенні до Польщі, тоні”^[301]. При цьому Липинський приписував Томашівському негідні, користолюбиві мотиви: жадобу помсти на гетьманцях за неодержання посади в берлінському Українському Науковому Інституті та бажання промостити собі дорогу до професорської катедри на котромусь польському університеті. При такому ставленні Липинського до Томашівського, - незалежно від того чи воно було оправдане, чи подиктоване озлобленням, - Назарук був фактично поставлений перед альтернативою: або Липинський, або Томашівський. Назарук не хотів пожертвувати Томашівським і це робило неминучим його розрив з Липинським.

Передчуваючи близький конфлікт і бажаючи йому запобігти, Липинський написав Назарукові під кінець лютого 1928 р. довгого листа, в якому просив його “не брати дослівно висказів, сказаних в іритації” і перепрошував за свій “крик” у попередніх листах. Основна частина листа - притча про “Дон Кіхота й Санчо Пансу в Україні”, яку ми обговорили вище. Лист Липинського написаний з глибоким болем та в сердечному тоні. Назарука називає він одним з-поміж своїх учнів, який “найщиріше і найбільше в початках вірив” йому. Але у своїх практичних висновках лист зводився до вимоги, щоб Назарук відмовився від думки, що в питаннях української політики й гетьманського руху він “краще знає”, ніж Липинський, “що робити”. Іншими словами, за передумову згоди Липинський уважав підкорення Назарука під свою волю. Мабуть відчуваючи безвиглядність порозуміння на такій основі, Липинський цього листа Назарукові не вислав^[302].

Саме в тому часі стався випадок, який послужив за краплину, що від неї перелилася сповнена по вінці чаша. Під кінець лютого Томашівський побував у Берліні. Він був принятий Гетьманом і відбув розмову з Миколою Кочубеєм, головою Гетьманської Управи. По повороті до Львова, Томашівський переказав зміст цієї розмови Назарукові. Кочубей буцімто запропонував “Новій Зорі” грошову субсидію з німецьких таємних фондів, якщо газета підпорядкується гетьманському центрові й буде редаґована не в виключно католицькому дусі. Томашівський заявив Назарукові, що в такому випадку він, як польський державний службовець (доцент Краківського університету), мусів би припинити свою співпрацю з “Новою Зорею”^[303].

Про розмову Томашівського з Кочубеєм та свою власну розмову з Томашівським Назарук поінформував Липинського листом від 5 березня. Він висловив своє гостре обурення з приводу оферти Кочубея, яка, мовляв, може внести деморалізацію у молодий католицько-консервативний рух у Галичині. “Я в життю ніяких грошей, хоч трохи підозрілих, не брав і не возьму ніколи”^[304]. Назарук заявив, що він вірить, що Липинський стоїть і завжди стоятиме на сторожі ідейної чистоти гетьманського центру і його незалежности від посторонніх чинників. Але якщо політика Гетьманської Управи мала б бути дійсно така, як про це Кочубей натякав Томашівському, тоді йому, Назарукові, не залишається нічого іншого, як перейти до “опозиції Його Величности”. Як монархіст, він виключає саму династію з-під критики й дискусії, “хоч би вона не знати які помилки робила”, але він мусів би стати опозиціонером щодо “уряду” (себто Гетьманської Управи).

Ще недавно Назарук проповідував “єдиновладдя” та обстоював потребу безумовного послуху супроти Гетьмана й його “уряду”. Досвід показав нереальність цієї концепції. Бо існують ситуації, що в них опозиція до своєї влади є проявом не безвідповідального бунтарства, але наказом громадянського сумління. Теоретичний прихильник абсолютизму, Назарук, тепер заговорив про “опозицію Його Величносте”, себто заговорив мовою лібералізму.

На реакцію Липинського вплинули не тільки його ставлення до Томашівського, але також обставина, що Кочубей був його особистим приятелем і його мужем довір’я в Гетьманській Управі. В листі до Назарука від 8 березня Липинський скваліфікував ревеляції Томашівського як брехню, провокацію та спробу пересварити Назарука з гетьманським центром, - щоб таким способом зробити “Нову Зорю” угодовським органом, а для себе здобути від поляків посаду університетського професора. При цьому, мовляв, Томашівський грає на струні “хапчивости” Назарука. Той повинен був Томашівському відповісти так: “...не спокушайте мене грішми, бо мені слина на згадку про них до уст не котиться”^[305].

Назарук був вражливий на пункті закидів щодо своєї хапчивости й тому слова Липинського він відчув як поличник. Такої образи він не міг стерпіти. Таким чином між старими приятелями вибухнув особистий конфлікт, що прислонив собою початковий політичний інцидент. У взаємних жалях і обвинуваченнях Липинського й Назарука забулася справа мнимої оферти, що її Кочубей, мовляв, зробив Томашівському. Так і не знаємо, чи Кочубей дійсно запропонував таємну субсидію з німецьких фондів для “Нової Зорі”, або чи це була інтриґа Томашівського, або чи врешті, - що здається найбільш правдоподібне, - Томашівський не став жертвою власної підозріливости, зле зрозумівши невиразні вислови Кочубея^[306]. Гнів засліплює. Через те ні Липинський ні Назарук не звернули увагу на одну обставину, усвідомлення якої відразу відпружило б їхній спір. Томашівський не міг “спокушувати” Назарука грішми з тієї простої причини, що мова йшла тут не про польські гроші (в такому випадку підозріння принаймні було б логічне!), але про німецькі. Томашівський не дотримувався германофільської орієнтації й він, подібно як Назарук, був рішучим противником узалежнення української політики в Польщі від закордонних чинників.

По суті ані Липинський, ані Назарук, не хотіли поривати стосунків, але оба були хворі, виведені з рівноваги й дуже розгнівані. Липинський післав Назарукові й його родині карточку з великодніми побажаннями. Але Назарук уважав, що йому належиться більша сатисфакція. Листом від 18 квітня він подякував за привіт і попросив Липинського прислати бодай коротку підписану замітку до “Нової Зорі” з нагоди 29 квітня, - десятилітнього ювілею відновлення Гетьманщини. Одночасно Назарук заявив, що останній лист Липинського його “заболів найдужче” та що він буде на нього реаґувати, хоч може не зараз, бо він ще надалі поважно недужий^[307].

Очевидно, що Назарук чекав, щоб Липинський його перепросив та поміщенням статтейки в “Новій Зорі” прилюдно заманіфестував свою солідарність з нею та її редактором. Але Липинський не хотів перепросити Назарука, ані дати свого імени до “Нової Зорі”, яку він уважав за опановану “злим духом”, Томашівським.

Назарук рішив відплатити за заподіяну образу цією ж самою монетою. Він написав Липинському листа, в якому йому закинув некоректність у грошових справах: мовляв Липинський не виконав свого зобов’язання - написати коротку історію України з державницької точки погляду, на що був свого часу у Відні дістав зачет від уряду ЗУНР; тому йому, мовляв, не личить робити цього роду закидів іншим. Текст листа Назарук прочитав графові Адамові Монтрезорові (зятеві гетьмана Павла й особистому другові Липинського) та молодому галицькому гетьманцеві, Іванові Гладиловичу. Але Монтрезор попросив Назарука “не робити прикрости хворій людині” і він листа не вислав^[308]. Розмови Назарука з Монтрезором і Гладиловичем могли відбутися в травні або червні 1928, бо влітку Назарук виїхав на лікування до Карльсбаду.

На цьому припинилися прямі стосунки між Липинським і Назаруком. Дороги колишніх приятелів розійшлися назавжди.

КОНФЛІКТ (ДРУГА СТАДІЯ)

Назарук не бажав, щоб його конфлікт з Липинським вийшов на публічну арену. “Нова Зоря” не почала жодної кампанії проти Липинського і довго не згадувала його прізвища. Але серед громадянства “Нова Зоря” мала марку органу, що близький до гетьманського табору. Такий стан був нестерпний для Липинського: він хотів перешкодити тому, щоб новозорянська група (Томашівський і Назарук) могла підшиватися під гетьманську ідею. Для цього він у липні 1929 надіслав львівському щоденникові “Діло” велику статтю, в формі листа до редакції, п. з. ““Нова Зоря” і ідеологія гетьманців”^[309]. Стаття була спрямована проти Томашівського, якого Липинський назвав “фактичним політичним керівником “Нової Зорі”. Проте посередньо був це теж удар по Назарукові.

Метою статті було довести, що між гетьманською ідеологією, репрезентованою Липинським, і поглядами Томашівського “лежить прірва”. Гетьманська ідеологія вчить, що для державного відродження України необхідний ідеалістичний порив, а Томашівський у “Новій Зорі” осмішує ідеалізм. Томашівський уважає, що мірилом вартости суспільних ідей є “користь і задоволення”, - що означає насаджування опортунізму і пристосуванства. В основі гетьманської ідеології лежить культ національних героїв, а Томашівський принижує великі постаті української історії (Хмельницького, Мазепу, Орлика), бо вони, мовляв, були невдачниками.

На цю атаку Томашівський відповів обширною статтею в “Новій Зорі”, п. з. “Відкритий лист до пана Вячеслава Липинського”^[310]. Стаття заперечувала твердження Липинського, що він, Томашівський, колинебудь свідомо й систематично поборював Липинського - та його ідеологію. Навпаки, він у багатьох речах почував себе ідейно близьким до Липинського і громадська опінія слушно вважала його симпатиком гетьманського руху. Коли ж він у деяких питаннях дотримувався інших поглядів (напр., щодо оцінки історичної ролі Унії) - то це його право. Не відповідає теж правді, що він “осмішував ідеалізм”, у розумінні етичного ідеалізму. Коли він говорив про шкідливість “ідей”, він мав на думці шкоду, яку народові приносить ідеологічне доктринерство, захоплення модними політичними гаслами. Він, Томашівський, не кається в тому, що для перевірки вартости суспільно-політичних ідей пропонував застосовувати прагматичний критерій, - цієї методи дотримується увесь культурний світ. Липинський зовсім не безпідставно вмовляє, що Томашівському йшлося про “негайні” користі, або тільки про “матеріяльне”, а не теж і духове, задоволення. Він, Томашівський, ніколи не принижував пам’яті українських національних героїв, але історик має обов’язок навіть до великих постатей минулого підходити критично.

Як оцінити той публіцистичний двобій між Липинським і Томашівським? Стаття Липинського написана, як звичайно, дуже талановито, вона стилістично блискуча і в ній ряд цікавих думок, напр., про програму і тактику УНДО, про т. зв. Краківську школу в польській історіографії та про передумови автономії українських земель під Польщею. (Липинський уважав, що до боротьби проти централізму Варшави необхідно приєднати бодай частину місцевого польського населення.) Не розглядаємо подрібно цих думок Липинського, ані його закидів. Проте неприємний посмак викликає в статті перемішання арґументів, що належать до двох зовсім різних сфер: з одного боку, речева критика поглядів опонента, а з другого - напади на його особу. Цим ми не хочемо сказати, що Томашівський, як людина і громадянин, був у всіх відношеннях бездоганний. Але виступ Ли-пинського виразно забарвлений анімозією, яка не дозволяла йому бути справедливим і об’єктивним. Інсинуювання противникові підлих, користолюбивих мотивів - небезпечна і двосічна зброя в дискусії, що часто обертається проти того, хто її вживає. (Приклад такої інсинуації: Липинський твердив, що Томашівський інакше гасав про Хмельницького колись за Австрії, а інакше тепер, за Польщі, та прозоро натякав на мотиви цієї зміни в поглядах.) Томашівському не було тяжко довести, що Липинський, засліплений гнівом, допустився в полеміці некоректних засобів: виривання думок противника з контексту та їх своєрідного підправлювання. Наприклад, в одній зі своїх статтей у “Новій Зорі” Томашівський згадав про культ “невідомого воїна”, з чого Липинський зробив висновок, що Томашівський пропаґує культ “невідомого виборця”, а далі й “анонімного акціонера”. Давніше, коли Липинський писав “Листи до братів-хліборобів”, у нього на першому місці стояло дослідження певних проблем. Тепер же, під час смертельної хвороби, його могутній інтелект опинився в полоні неконтрольованих афектів і анімозій.

Це підтверджується опінією сучасного спостерігача тих подій, Дмитра Дорошенка. Його перша реакція на статтю Липинського, ““Нова Зоря” і ідеологія гетьманців”, була наскрізь позитивна:

“З надзвичайною приємністю прочитав Вашу статтю в “Ділі”. Прекрасно написана Оце дійсно клясичний зразок полеміки (...). Я не уявляю: що тепер по суті може на це проф. Томашівський відповісти і в якого собаки позичить очі”^[311].

Але познайомившися з реплікою Томашівського й ще раз прочитавши статтю Липинського, Дорошенко змінив свій погляд. Тепер він заявив, що в Томашівського єсть “може, фактична рація в деяких окремих пунктах”^[312] та що в статті Липинського дійсно є місця, “які могли дати Томашівському підставу звести діло на особисті порахунки”^[313]. Якщо зважити, що Дорошенко був старим, відданим приятелем Липинського та що він неґативно ставився до Томашівського, а крім того, що він свої думки напевне формулював обережно, щоб не вразити Липинського, - то ці ствердження дуже промовисті.

Основним політичним закидом, що його Липинський робив “Новій Зорі” та її керівникам, Томашівському й Назарукові, було капітулянство супроти Польщі. Щодо Назарука цей закид спростовується його діяльністю продовж наступного десятиріччя. Коли ж мова про Томашівського, є документ, що насвітлює його погляди на польсько-українські відносини. Це доповідь, “Десять літ українського питання в Польщі”, яку Томашівський прочитав 12 квітня 1929 на запрошення Інституту дослідів національних справ (Instytut Badań Spraw Narodowościowych) у Варшаві. Український переклад тексту доповіді появився окремою брошурою^[314].

Доповідь твердила, що й українці і поляки керуються у своїх взаємовідносинах ілюзіями. Українці не визнають приналежности галицько-волинських земель до польської держави, хоч цього факту, що становить частину існуючого міжнародного укладу в Европі, вони неспроможні змінити. Знову ж поляки, недоцінюючи потужність української національної свідомости, що стала масовою, сподіваються, що вони українців спольонізують, хоч це їм явно не під силу. Польська репресивна політика це на ділі вода на млин українських екстремістських елементів. Таким чином польсько-українські відносини від десятьох років опинилися у сліпому куті, - з велетенською шкодою для обох сторін. Треба шукати виходу, там більше, що й Польща і галицько-волинські землі перебувають під загрозою від сходу. Мінімальна плятформа порозуміння - здійснення закону з 26 вересня 1922 року про самоуправу трьох східньогалицьких воєвідств (ухваленого польським соймом, але ніколи не введеного в чинність) та утворення українського університету.

Приймаючи до уваги, що варшавська доповідь Томашівського була адресована до польської публіки, доводиться ствердити, що вона була зручна й тактовна, але рівночасно достойна в тоні. Немає в ній нічого незгідного з почуттям національної чести українця. Томашівський сказав полякам у вічі ряд терпких істин, хоч одночасно критикував теж промахи української політики. Доповідь свідчила про громадянську мужність автора. Українська публічна опінія вороже реаґувала на спроби українсько-польського діялогу. На Томашівського накинулася українська преса (“Діло”, “Новий Час”), яка, до речі, невірно передала зміст його формулювань. (Власне для того, щоб спростувати ці перекручення, Томашівський опублікував повний текст доповіді). З перспективи часу ясно, що Томашівський мав певну концепцію української політики під Польщею, тоді як його галицькі противники керувалися переважно тільки емоційними відрухами. Ця концепція була консервативна в тому розумінні, що вона була леґалістична, а не революційна, та базувалася на вірі в потребу т. зв. органічної праці. Чи концепція Томашівського (яку сприйняв теж Назарук) була правильна по суті, чи вона відповідала об’єктивним інтересам української справи в тогочасних обставинах, це окреме питання, що переступає межі нашого дослідження. Також не будемо розглядати цікавих, але, звичайно, суперечливих історичних поглядів Томашівського про вплив польського чинника на диференціяцію східнього слов’янства та на національне відокремлення українців від росіян. Липинський, до речі, висловлював подібні міркування. Не виключена й можливість, що Томашівський, пропонуючи свою концепцію українсько-польського компромісу, міг мата при цьому якісь особисті цілі. Але зле чинили противники Томашівського, які, замість того, щоб поборювати його концепцію речевими арґументами, намагалися дискредитувати його особу. В цьому відношенні найбільше прогрішився таки Липинський, який пришивав старому товаришеві латку “хруня”, хоч не міг підкріпити своїх оскаржень конкретними доказами.

Не мавши листів ані інших свідчень Назарука з 1929 року, не знаємо, як він сприйняв атаку Липинського проти Томашівського. Він певне уважав, що ці напади посередньо спрямовані теж проти нього.

В 1928 році ширилися у Львові плітки, що Назарук у розмові з Монтрезором і Гладиловичем зробив Липинському закид у “спроневіренні грошей галицького уряду”. Відгомін цих чуток дійшов до Липинського на початку 1929 року. Він перебував тоді в австрійській місцевості Бадеґ біля Грацу, де з допомогою братів купив садибу. Схвильований Липинський звернувся за інформаціями до Гладиловича, який і подав їх у листі, що його Липинський одержав 12 березня 1929, отже майже рік після самої події^[315].

Липинський попросив своїх приятелів, Адама Монтрезора та Людвика Сідлецького, бути його уповноваженими в цій справі й вони відвідали Назарука у Львові 11 жовтня 1929. Назарук запросив до участи в розмові свого редакційного товариша, Романа Гайдука. На запит Монтрезора й Сідлецького, Назарук розповів про грошову допомогу, яку в 1920-21 рр. Липинський отримував від еміґраційного галицького уряду, як зачет на написання огляду історії України. Якщо він, Назарук, згадав про цю справу у своєму невисланому листі до Липинського в минулому 1928 році, то сталося це тому, бо Липинський робив йому “алюзії на тлі небезінтересовности політичних діячів”. Для полагодження конфлікту Назарук запропонував обом уповноваженим “утворення мирового суду з людей відповідних віком і громадянським стажем, з тим, щоби для оцінки цілої справи предложені були в цілості, а не тільки в виїмках, оригінальні листи, які є в посіданню п. Липинського, а які до тої справи відносяться”. З розмови між Назаруком та Монтрезором і Сідлецьким списано протокол, примірник якого послано Липинському^[316].

Пропонуючи утворення мирового суду, Назарук мабуть змагав до того, щоб спонукати Липинського перепросити його за образливі оскарження в “хапчивості” та “небезінтересовності”; тоді, певне, Назарук був би готовий відкликати свій закид. Але Липинський не хотів полагоди конфлікту шляхом взаємних уступок та обопільних перепросин. Тому він був глибоко розчарований поведінкою своїх представників. Він, очевидно, чекав, що вони Назарука засудять і оголосять про це відповідну заяву в пресі. Замість цього, вони прийняли вияснення Назарука та погодилися внести їх до протоколу. Липинський висловив своє незадоволення Монтрезорові й Сідлецькому листом від 16 жовтня, на якого вони відповіли 22 того ж місяця. У своєму листі Монтрезор і Сідлецький заперечили твердження Липинського, що вони переступили його інструкції^[317].

Тоді 11 листопада 1929 Липинський вислав Монтрезорові листа з проханням відчитати його Назарукові. Текст цього листа не зберігся, але він мусів бути такий образливий, що Монтрезор 15 грудня відмовився виконати доручення, посилаючися при цьому на добро самого Липинського^[318]. Насувається висновок, що Адам Монтрезор і Людвик Сідлецький, старі приятелі і однодумці Липинського й, до речі, люди, що були йому соціяльно близькі своєю приналежністю до передреволюційної шляхетсько-землевласницької верстви, - по суті не солідаризувалися з ним у його конфлікті з Назаруком. Вони, очевидно, вважали вимоги Липинського за безпідставні, а цього не сказали йому тільки з пошани до його заслуг та щоб, кажучи словами Монтрезора, “не робити прикрости хворій людині”.

Не добившися своєї мети за допомогою посередників, Липинський рішився на пряму конфронтацію. Він написав довгого листа до Назарука, датованого 29 січня 1930. Слід мати на увазі, що кілька місяців раніше Липинський передав головство в Раді Присяжних УСХД гетьманові Скоропадському. Цей крок Липинський уважав своїм відходом від практичної політичної діяльности та керівництва гетьманським рухом. Свого листа до Назарука він вважав приватним.

Висилка цього листа збіглася часово ще з одним дрібним епізодом, який долив оливи до вогню у відносинах між Липинським і Назаруком. Під кінець 1929 року секретар Липинського, Ципріянович, з його доручення повідомив адміністрацію “Нової Зорі”, щоб вона стримала висилку газети Адміністрація відповіла, що Липинський має борг за отримування газети в минулому на суму чотирьох долярів. На це Ципріянович відписав, - треба думати, під диктат Липинського, - що той діставав “Нову Зорю” від редакції даром; якщо тепер вимагають від нього заплати, то це значить, що йому газету висилано в провокаційних цілях. Своєю чергою, адміністратор “Нової Зорі” в листі з 17 січня 1930, - який певне вийшов з-під пера Назарука, - ствердив, що Липинський газету таки передплачував, бо 1927 року вислав на передплату три доляри, а “закид у провокації міг зродитися хіба в людини, що сама зростала в атмосфері провокації”^[319]. В листі до Назарука з 29 січня Липинський признав, що він “Нову Зорю” свого часу таки дійсно передплатив, а забув про це тому, бо тоді лежав смертельно хворий в санаторії. Цей жалюгідний інцидент не був би вартий уваги, якби не те, що він ілюструє взаємне озлоблення між Назаруком і Липинським у тому часі.

У своєму довгому листі з 29 січня 1930 Липинський присвятив найбільше місця, - приблизно половину цілого тексту на дванадцять сторінок машинового письма, - справі позики-допомоги, що її він у 1920-21 рр. отримував від уряду ЗУНР. Його довгі виводи можна підсумувати так: допомогу накидував Липинському сам Назарук; Липинський добровільно обіцяв написати огляд української історії; він не був при цьому зв’язаний означеним терміном; коли він пізніше хотів звернути позику, Назарук до цього не допустив. Отже чому тепер Назарук кривдить його свідомою клеветою, що він буцімто “спроневірив” гроші з публічних фондів?

Істотне значення мають ті частини листа, де Липинський намагається з’ясувати причини свого конфлікту з Назаруком:

“Накінець Ви довголітнім обміном думок зі мною давали мені багато моральної піддержки в моїй праці. Думаю, що і я не мало морально і політично допоміг Вам (...). Розійтись нам після того на віки, не вияснивши навіть дійсної причини розходження - було б, навіть як на українські відносини, варварством. Тому, і тільки тому, пишу до Вас цього листа...”^[320].

Липинський нагадує, що приятель молодости Назарука, д-р Анзельм Мозлер (адвокат у Бучачі), казав йому: “Ви нестерпні, але я Вам вірю”. Назарук показував себе нестерпним теж у відношенні до нього, Липинського, але той вірив йому, хоч різні люди перестерігали його перед Назаруком. Тому Липинський хоче вірити й тепер, що Назарук накінець “опам’ятається” та “покаже добру сторону своєї душі”.

Проте, поставивши питання про причини конфлікту, Липинський так і не зміг на нього відповісти. Він тільки зформулював низку здогадів; Чи Назарука вразило неґативне ставлення Липинського до “каналії” Томашівського? Чи може його опанувала злість за те, що Микола Кочубей не звернув йому свого довгу? (Натяк на допомогу, яку Назарук, за спонукою Липинського, посилав Кочубеєві з Америки.) Чи може лютість Назарука спричинена тим, що Липинський не мав можливости влаштувати його на посаду в Берліні?

Між іншим, Липинський питається; “Чи може вразив Вас так сильно гострий тон мого листа?”^[321]. Тут Липинський, безперечно, найближче підійшов до правди. Але замість того, щоб глибше призадуматися над цим пунктом, він його обійшов поверховною заувагою, що в його попередньому кількалітньому листуванні з Назаруком “бували з обох сторін листи ще гостріші”.

Липинський згадує про те, що між цінними порадами, які він отримував від Назарука, була теж порада написати спогади зі свого життя. Липинський серйозно поставився до цього й від 1924 року почав збирати записки й матеріяли до мемуарів. Але чи Назарукові буде приємно, коли він у своїх спогадах розповість, як Назарук повівся з ним?

Повертаючися до справи державницької історії України, Липинський заявляє, що сподівається ще її написати. Для цього треба двох речей. По-перше, щоб йому вистачило життя. По-друге, щоб він зумів воскресити в собі віру в державнотворчі здібності українців. Ця віра захиталася, бо

“Навіть наш гетьманський рух не зміг хоч трошки перебороти, переважаючих в часі і скількості, двох українських типів: - в ґрунті доброго, але нарваного і необчислимого. як степовий вітер (згідно Вашій власній самохарактеристиці) Назарука - і в ґрунті підлого, але послідовного в своїй суспільно руїнницькій діяльності, індивідуалістичного, реалістичного і еґоїстичного, стопроцентного хама, професора Стефана Томашівського. Коли оці переважаючі українські типи впливові своїх авторитетів піддатися не можуть, чи не хочуть, то справедливим єсть, що від тисячі літ Україна не мала, і до кінця світу не буде мати своєї власної держави”^[322].

Цей уривок розкриває тодішній психічний стан Липинського. Бачимо там залишки колишніх приятельських почувань до “доброго, але нарваного” Назарука, запеклу зненависть до “стопроцентного хама” Томашівського та непохитне переконання, що він, Липинський, є тим “авторитетом”, якому всі українці, або принаймні всі гетьманці, повинні добровільно “піддатися”.

На закінчення листа Липинський звертається до Назарука ще з такою конкретною справою. В тому випадку, коли б йому таки не пощастило написати обіцяної історії України, кому повинен він, або після смерти його брати, звернути гроші на суму 177 долярів і 43 центів, що її він, як допомогу, одержав від галицького уряду?

Виславши свого листа й ще доки наспіла відповідь від Назарука, Липинський зладив меморіяльну записку, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930 р.”^[323]. Метою Липинського було закріпити для себе самого й, може, для майбутности історію своїх взаємовідносин з Назаруком. Цей факт ще раз доказує, яку виключну вагу Липинський надавав цим відносинам. В цьому дослідженні ми часто користувалися тим важливим документом.

Назарук дещо забарився з відповіддю через хворобу сина. Він встиг відписати Липинському тільки 12 лютого 1930. Тим часом сталася одна подія, що вплинула на зміст і тон його відповіді.

Прихильник Липинського, молодий мистецтвознавець Володимир Залозецький (якого Томашівський називав “enfant terrible гетьманської ідеології”), виступив продовж 1928 і 1929 років з низкою полемічних статтей в європейській і американській українській пресі проти Томашівського й Назарука. Невідомо, чи ці виступи Залозецького були безпосередньо інспіровані Липинським, але припускаємо, що вони писалися не без його відома і згоди^[324]. Відповідаючи в “Новій Зорі” на чергову атаку Залозецького, Назарук написав, що він зірвав відносини з Залозецьким “та ще з одним визначним гетьманцем”, а в примітці до цього місця статті додав, що він готовий “на відповідне завізвання (...) оповістити, з котрим і чому та й долучити до того інтересні і поучаючі документи”^[325]. Липинський почув себе зачепленим цією приміткою й негайно зареаґував листом до редакції “Діла”, в якому скваліфікував зацитовані слова як “шантаж”^[326]. Допис Липинського появився в “Ділі” того самого дня, 12 лютого, коли Назарук готував свою відповідь Липинському. Публічно зроблений закид у шантажі не міг зробити Назарука більш примирливим.

Лист Назарука до Липинського з 12 лютого 1930 був останнім. Щодо фінансового зобов’язання Липинського, Назарук заявив, що він ніколи не твердив, що це зобов’язання мало юридичний характер, але тільки моральний. А факт існування цього останнього чейже признає сам Липинський. “Всякі балачки про Ваше спроневірення грошей се комбінації, на всякий випадок не мої...”^[327]. Щодо питання, кому Липинський, або його спадкоємці, мав би повернути грошовий борг, Назарук запропонував передати цю суму інвалідам Української Галицької Армії.

Назарук каже, що всі міркування Липинського про здогадні причини його гніву - безпідставні. Справжня причина зовсім проста. “Про мою “хапчивість”, хоч і в лапках, Ви писали не раз і річ зрозуміла, що се мусіло мене нарешті вивести з рівноваги...”^[328] Липинський, “пан з панськими манірами”, не завагався тяжко образити “чоловіка вбогого походження, але настільки амбітного, що він в дуже вчасній молодості постановив собі перейти життя з чистими руками і йде так. (...) Всі інші справи, які були, або могли бути, спірні (як тактика в газеті супроти о. Костельника, супроти православних і т. ін.) могли бути вирівняні, - а та справа ні. Хіба Вашими перепросинами мене. Ніколи навпаки! (...) Розуміється, Ви помилялися, думаючи, що я дам себе стероризувати, бо се у такої вдачі, як я, виключена річ”^[329].

На закінчення Назарук заявив, що громадська співпраця стає неможливою, коли людину обдирають з чести. Годі співпрацювати з Липинським, бо він завів “терор” у взаємовідносинах.

До цього місця Назарукового листа Липинський зробив таку дописку на марґінесі:

“Одначе в Америці, коли треба було собі приготовити поворот до краю не в характері Петрушевичівського дипломата, п. Назарук видержував [цей “терор”] дуже добре, ще й дякував”^[330].

Дійсно, в Америці Назарук багато зносив від Липинського. Але тоді, в 1924-27 рр., Липинський краще, ніж пізніше, контролював свої нерви й його тодішні поучення та критичні зауваження Назарукові, хоч іноді гострі, були втримані в коректному тоні. По-друге, в Америці Назарук був еміґрантом. Живучи в чужому світі та серед примітивної й занархізованої українсько-американської громади, він почував себе осамітненим. Зв’язок з Липинським давав йому необхідну духову підпору. Це змінилося з хвилиною повороту Назарука до краю. Опинившися серед рідної галицької стихії, що в ній він плавав, мов риба в воді, Назарук Липинського внутрішньо менше потребував. Він був готовий надалі прислухатися до його порад, але не покірно виконувати його інструкції. Щодо гіпотези, що Назарук в Америці тільки прикидався льояльним до гетьманської ідеї й до Липинського, щоб таким хитрим способом “собі приготовити поворот до краю не в характері Петрушевичівського дипломата”, слід завважити, що в Галичині характер “Петрушевичівського дипломата”, чи радше кол. члена уряду ЗУНР, був кращою рекомендацією, ніж марка гетьманця. Ця гіпотеза вказує на фатальний нахил Липинського приписувати негідні мотиви тим з-поміж близьких людей, хто наважувався спротивитись його вимогам.

Вже після закінчення свого листа, але заки він встиг його відіслати, Назарук дістав повідомлення про ухвалу Гетьманської Управи з 8 лютого 1930, що засуджувала його за “злобний, брудний і несправедливий наклеп” на Липинського^[331]. Це теж було проголошено в пресі. У постскриптумі до листа від 12 лютого Назарук ствердив, що “вирок виданий без ніякого переслухання засудженого - річ сьогодні немислима навіть у турків за Кемаля Паші” та заявив, що він відкличеться до Гетьмана, з домаганням визначити суд.

На цьому кінчається історія взаємовідносин між Вячеславом Липинським і Осипом Назаруком, наскільки вона відзеркалена в доступній документації.{42}

ЕПІЛОГ

Вячеслав Липинський упокоївся 14 червня 1931. В останньому році свого життя він розійшовся з гетьманом Скоропадським. Цей конфлікт, що назрівав віддавна, вийшов наверх восени 1930. Липинський опублікував у “Ділі” просторий комунікат, де подавши до прилюдного відома свою версію причин розходження, заявив, що надалі не визнає права гетьмана Павла та роду Скоропадських до булави і проголосив УСХД та його Раду Присяжних розпущеними^[332].

Сенсаційний розрив Липинського з гетьманом Скоропадським, що відбився широким відгомоном у позарадянському українському громадянстві, затьмив собою попередній конфлікт між Липинським і Назаруком. Виступ Липинського проти Гетьмана реабілітував Назарука в очах більшости членів і прихильників гетьманського руху, що не пішли за Липинським. Припускально, - хоч немає стверджень, - тоді мусіла бути скасована ухвала Гетьманської Управи з 8 лютого 1930, що засуджувала Назарука.

Липинський був хронічно хворий від довгого часу, тому його смерть не прийшла несподівано. Зате несподіваним був відхід Стефана Томашівського, що стався кілька місяців раніше. По короткій недузі, він помер 21 грудня 1930.

Продовж одного півріччя зійшли зі сцени дві постаті, що відограли велетенську ролю в розвитку Назарука: його довголітній наставник та приятель і пізніший грізний противник, Липинський, і його найближчий співробітник в редакції “Нової Зорі” за роки 1928-30 - Томашівський. Можна гадати, що у своєму духовому господарстві Назарук призначував Томашівському функцію наслідника й замінника Липинського. Тепер він залишився сам.

Розгляд останнього десятиліття життя й діяльности Назарука виходить за межі нашого дослідження Це тема для окремої студії. На цьому місці обмежуємося до кількох необхідних завважень.

1930-ті роки, до вибуху Другої світової війни, це кульмінаційний етап у Назаруковій біографії. Це пояснюється не тільки тим, що в тому часі він досяг повної духової дозрілости (в 1933-му йому сповнилося п’ятдесят років), але теж і тим, що тепер він уже не мав коло себе ментора, на якого він мусів би оглядатися; із учня, він сам став майстром.

Як на тісні й убогі галицькі відносини, Назарук користувався винятковою незалежністю. Над собою мав тільки одного зверхника, єпископа Григорія Хомишина, фундатора “Нової Зорі”. (Із двох первісних опікунів газети, єпископ Йосафат Коциловський скоро відступив.) У суто церковних питаннях “Нова Зоря” відзеркалювала “інтеґральну” католицьку концепцію єп. Хомишина, яка, зрештою, відповідала переконанням Назарука. Зате в загальних питаннях національної політики та у внутрішньо-редакційних справах, станиславівський Владика залишав Назарукові вільну руку. Що більше, Назарук здобув великий вплив на Кир Григорія, який у великій мірі керувався його порадами. Тривала опіка єпископа робила його невразливим на удари численних політичних і особистих противників, що їх у нього, як звичайно, не бракувало, - навіть у католицьких колах.

“Нова Зоря” носила на собі печать індивідуальности свого головного редактора; це був наскрізь назаруківський орган. Характеристичними для Назарукової журналістичної продукції були не так короткі статті на поточні теми (хоч і такі він помішував сливе в кожному номері), як радше довжелезні публіцистичні трактати, що друкувалися в “Новій Зорі” тижнями, або й місяцями, а потім появлялися теж у відбитках, як брошури чи книжки. Ці назаруківські трактати називали в Галичині жартівливо “гамаксойками”^[333]. Подібний характер мали теж його репортажі, що в них описові частини перепліталися з рефлексіями на різні світоглядові й політичні теми. У противенстві до більшости українських журналістів і редакторів, Назарук не задовольнявся готовим запасом знань, але постійно вчився: багато читав і передискутовував проблеми, які його цікавили, з довіреними людьми. До більших статтей підготовлявся старанно, збирав до них матеріяли, переглядав відповідну літературу. Перед подорожами ознайомлювався з путівниками й іншими довідниками.

Назарук не мав таланту політичного мислителя й його екскурсії в царину теорії та історико-політичних узагальнень були звичайно слабкі й безпорадні. Напр., при обговоренні проблеми взаємин між Галичиною й Наддніпрянщиною, він тлумачив наявні відмінності між цими двома частинами українського народу - расовими різницями. В Галичині, мовляв, зберігся чистий слов’янський тип, тоді як населення Наддніпрянщини переміщалося з кочовими ордами. Зате його спостереження про сучасні наддніпрянсько-галицькі стосунки дуже інтересні й часто влучні^[334]. Сила Назарука, як публіциста, спочивала в його хисті бистро обсервувати актуальні суспільно-політичні явища. Коли публіцистична спадщина Назарука буде колись зібрана й перевидана, - на що вона напевне заслуговує, - вона становитиме надзвичайно цінне джерело до вивчення західньоукраїнської політичної дійсности під польською займанщиною в 1930-их роках.

Окрему позицію в доробку Назарука займало редагування “Нової Зорі”. На тлі переважно неохайно й нефахово редаґованої української преси, “Нова Зоря” під керівництвом Назарука становила справжнє журналістичне досягнення. Щодо багатства інформацій, різноманітности й добору матеріялу, дбайливости коректи тощо -це була либонь чи не найкраще редаґована українська газета. Мова про техніку редагування, а не про правильність чи помилковість позицій, що їх захищала “Нова Зоря”. Прикладом дбайливости, що з нею Назарук редагував “Нову Зорю”, може правити те, що увесь зміст її було занесено в покажчик (індекс), - явище унікальне на ті часи^[335].

Показне ставлення Назарука в 1930-их рр. до пам’яті Липинського, а також до пам’яті Томашівського. Томашівського він пошанував збірничком, виданим у перші роковини смерти, що включає статті Івана Кревецького й Миколи Андрусяка про наукову працю покійного, короткі спогади вдови, Марії Томашівської, та о. Теодосія Галущинського й есей самого Назарука, “Томашівський як публіцист”^[336], де подано таку оцінку покійного:

“...була се особистість інтелектуально сильна й велика (хоч без великої витривалости). Біля тої особистости не зможе перейти байдуже ні один ум, котрий буде займатися долею нагної землі й народу”^[337].

Липинському присвятив Назарук у “Новій Зорі” дві статті. Перша це некролог, що постав під безпосереднім враженням смерти Ли-пинського^[338]. Друга була написана з нагоди панахиди по Липинському, відправленої в соборі св. Юра у Львові 14 червня 1939^[339]. Не зважаючи на відстань вісьмох років, щодо тону і змісту обі статті творять немов одну цілість. У своєму погляді на покійного приятеля, Назарук умів піднятися понад особисті урази й понад те, що в самого Липинського було проявом людської слабости. Про свій конфлікт з Липинським він тільки мимоходом натякає в одному місці. Статті надихані любов’ю й пошаною до пам’яті людини великого серця й великого розуму, яка, хоч неукраїнського роду, всі свої сили віддала справі державного відродження України, яка хотіла “з нас зробити велику і сильну, державну націю”^[340]. Липинський, - поряд з Йосифом Пілсудським, Джозефом Конрадом і Феліксом Дзєржинським, - один з чотирьох велетнів, що їх у нашу добу видала з себе польська “кресова” шляхта. Але шлях, що його обрав Липинський, був найтяжчий і тому морально найвартісніший. Діло його життя - відновлення державної ідеології України.

“Не може бути сумніву, що Липинський се найбільший з політичних мислителів нашої землі і що черга на його розуміння ще прийде. Ще здійсняться величаві замисли його”^[341].

Назарук написав ці слова в червні 1939 року, два місяці перед початком Другої світової війни. Йому самому залишалося тоді менше року життя.

В одному зі своїх ранніх листів до Липинського, писаному з Америки, Назарук назвав себе “перекотиполем”, “перелетним журавлем”^[342]. Можна добачувати своєрідну закономірність у тому, що йому судилося закінчити своє бурхливе життя не в рідній хаті, але в умовинах нової скитальщини. Напередодні входу совєтських військ до Львова у вересні 1939 він подався на захід і помер у Кракові 31 березня 1940 р.

НАЦІОНАЛІЗМ{43}

ДО ДЕФІНІЦІЇ ПОНЯТТЯ

Націоналізм - в українській політичній термінології під кінець 19 віку поняття однозначне з активною національною свідомістю та патріотизмом, але згодом воно зазнало звуження. Перед першою світовою війною та під час визвольних змагань під націоналізмом стали здебільша розуміти самостійництво. А коли у 1920-их роках виникла ідеологічна течія, що прийняла назву “націоналістичної” та оформилася в організований політичний рух, поняття націоналізму набрало партійного забарвлення, яке воно в основному зберігає й нині.

Слово “націоналізм” має дещо інше значення в окремих системах. Наприклад, в СРСР поняття “буржуазний націоналізм” уживають для того, щоб плямувати національний опір неросійських народів централізмові Москви. Постійні репресії комуністичного режиму проти “націоналізму” спричинилися до популяризації цього поняття серед населення України, але воно не має окресленого ідеологічного, соціяльного та конституційно-політичного змісту. На ділі підрадянський український націоналізм був іноді “націонал-комунізмом”, тобто прагненням до емансипації УРСР з-під влади Москви при збереженні радянського устрою. В англо-американській термінології розуміння націоналізму дуже широке: воно охоплює національну свідомість, принцип національної державності і національно-визвольний рух. В англомовній літературі про Україну до “націоналізму” зараховують не тільки націоналістів у партійному значенні, але й українських патріотів інших політичних напрямків.

Для кращої диференціяції націоналізму, як одного політичного руху, від націоналізму в широкому значенні, однозначного з патріотизмом і самостійництвом, можна застосувати до першого назву, що добре відома у світовій політичній і соціологічній літературі: “інтеґральний націоналізм”. Саме у цьому значенні розглядатиметься український націоналізм далі.

ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

“Батьком українського націоналізму” часто називають М. Міхновського. Таке визначення його ролі не зовсім вірне. Міхновський був одним з основоположників новітнього українського самостійництва, але історично-правна, леґітимістична основа його концепції (програма відновлення “Переяславської конституції”) чужа мисленню пізнішого націоналізму, який був байдужий до конституційно-правних арґументів. Рис, притаманних націоналізмові, не знаходимо і в інших речників української самостійницької думки дореволюційного періоду: не тільки в І. Франка, Ю. Бачинського, Л. Цегельського, В. Липинського, але навіть у ранніх писаннях Д. Донцова. Виникнення націоналізму було реакцією в українській духовості на події світової війни та визвольних змагань.

Український націоналізм виник у 1920-их роках, спершу як духовий фермент молодшого покоління, як протест на упадок української державности та шукання нових доріг у повоєнній дійсності. Перші спроби націоналістичних організацій зустрічаємо у студентських середовищах Галичини й еміґрації: Група української національної молоді (Прага), Леґія українських націоналістів (Подєбради), Союз української націоналістичної молоді (Львів). Націоналістичне забарвлення мала в Галичині Партія національної роботи та її орган “Заграва” (1923-24; Д. Донцов, Д. Паліїв, В. Кузьмович), але організація скоро розпалась, а більшість її членів перейшла до відновленої націонал-демократії (УНДО). Публіцистом, що найбільше спричинився до кристалізації націоналістичної ідеології, був Д. Донцов із своєю працею “Націоналізм” (1926) й іншими публікаціями, а також редаґованим ним журналом “Літературно-науковий вісник”, згодом “Вісник”. Інші впливові публіцисти націоналізму Ю. Вассиян, М. Сціборський, Д. Андрієвський, В. Мартинець; вони друкувалися в “Розбудові нації” (Прага).

Незалежно від цих ідейно-політичних шукань, з 1920 року існувала Українська військова організація (УВО), створена гуртом старшин, головне з-поміж складу кол. корпусу Січових Стрільців (Є. Коновалець, А. Мельник, Р. Сушко, В. Кучабський, М. Матчак, Я. Чиж, Є. Зиблікевич й ін.) та УГА (Ю. Головінський, О. Навроцький, М. Саєвич, О. Сеник та ін.), з метою боротися далі за самостійність України революційними засобами. Розглядаючи себе як зародок “армії в підпіллі”, УВО спочатку включала людей різних партійних переконань, від соціялістів до консерватистів, і не претендувала на політичний провід. Але поступово ненаціоналістичні члени УВО відійшли, а керівництво наблизилося до націоналізму. Після кількарічних підготовних заходів УВО у 1929 році об’єдналася з націоналістичними ідеологічними гуртками в Організацію українських націоналістів (ОУН), що її очолив Є. Коновалець. Відтоді ОУН становила стрижень націоналістичного руху, який, проте, був ширший за неї, охопивши велике коло однодумців і прихильників. Гідне уваги, що ідеолог інтеґрального націоналізму Д. Донцов залишився поза організованим рухом.

ІДЕОЛОГІЯ НАЦІОНАЛІЗМУ

Шукаючи причин невдач українських визвольних змагань 1917-21 років, націоналісти протиставляли в українській революції маси, що стихійно прагнули власної держави, слабому проводові. Критика поодиноких помилок і невдач тієї доби переросла в націоналістів у заперечення демократичних і соціялістичних принципів, що були визначальні в національно-визвольному русі другої половини 19-початку 20 століття та в новітньому українському державному будівництві. Гуманістичні і демократичні традиції дореволюційного українства націоналізм утотожнював з “провансальством”, тобто з національною неповноцінністю. Особливо М. Драгоманов, чільний політичний мислитель української демократії, зазнав гострої критики в націоналістичній публіцистиці. Націоналісти вважали, що нова доба вимагає нових, революційних способів дій, що дорівнювали б ворогам у безоглядності й рішучості.

Націоналісти проголошували себе послідовниками “ідеалістичного” світогляду, який розуміли як антитезу не тільки до матеріялістичної філософії марксизму-ленінізму, але також до позитивізму, визнавцями якого були корифеї української демократичної думки (В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський). У противагу до цих течій, що намагалися будувати свій образ світу на науковій основі, націоналізм проголошував примат волі над розумом, чину над думкою, життя над теорією. У доктрині націоналізму є відгомін іраціоналістичних, волюнтаристичних і віталістичних теорій, що користувалися в той час популярністю в Західній Европі (Ф. Ніцше, А. Берґсон, Ж. Сорель, Ґ. Лебон, О. Шпенґлер та ін.). Замість об’єктивного наукового пізнання, націоналісти часто плекали міти й воліли ідеологічно спрепарований образ українського минулого. Націоналізм звертав увагу на культ боротьби і жертви крови (сипання пам’яткових могил, крутянські річниці тощо).

Націоналістичний світогляд включав також вимогу етичного ідеалізму, що відкидає індивідуальне щастя в розумінні евдаймонізму, а плекає героїчні чесноти: хоробрість, вірність, самопосвяту. Проте в націоналістичній етиці існував також прагматичний елемент. Націоналізм релятивізував традиційні моральні вартості, підпорядкувавши їх вимогам політичної доцільності, згідно з принципом - “мета освячує засоби”. Деякі публіцисти відкрито пропаґували макіявеллізм. Націоналізм прагнув виховати новий тип українця: “сильної людини” з “невгнутим” характером, фанатично відданої ідеалам руху та готової пожертвувати для них собою й іншими.

Вважаючи націю за абсолютну вартість (“українська нація є вихідне заложення кожної чинности та метове назначення кожного прямування українського націоналізму... нація є найвищий тип людської спільноти...”, з “Постанов Конгресу українських націоналістів”, 1929), націоналізм принципово відкидав політичні вартості, що виходять поза межі національного інтересу. У протилежність до більшости діячів новітньої української державности, які бачили національне визволення в контексті універсальних ідей свободи і справедливости, націоналісти уявляли собі міжнаціональні відносини як “боротьбу за існування”, що в ній вирішує сила. В основу визвольної концепції націоналізм клав програму “революції”, яка у деяких речників і діячів націоналізму набула значення “перманентної революції”. Безперервна черга саботажних і терористичних актів мала не допустити до закріплення чужого панування над українськими землями та повинна була тримати маси в стані постійного революційного кипіння. Передбачалося, що ці поодинокі революційні виступи зіллються в один могутній вибух національної революції, яка завершиться відродженням української державности. Радикально заперечуючи існуючий на українських землях лад в СРСР і під Польщею, націоналізм відкидав усяку спробу вести українську політику в межах цього реального укладу сил. Націоналісти негативно оцінювали еволюційні методи політичної дії та гнучку тактику, яку також окреслювали “реальною політикою”. Все це вони засуджували як “опортунізм” та мінімалізм, яким протиставляли вимогу “принципіялізму”.

Український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху. Підкреслюваний “всеобіймаючий” характер руху виявлявся в тому, що його послідовники підпорядковувалися повністю й беззастережно ідеології націоналізму та організаційній дисципліні. В суспільному відношенні націоналізм прагнув охопити своїм впливом усе життя українського народу в усіх його виявах. Націоналістичний рух не обмежувався суто політичними завданнями, а намагався керувати й культурним процесом, зокрема в ділянці літератури, уважаючи її важливим світоглядово-виховним чинником.

У націоналістичному середовищі оформилася ціла літературна школа (“вісниківці”, “вісниківська квадриґа”), до якої належав ряд визначних літераторів: Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, О. Теліга, У. Самчук, Б. Кравців, в якійсь мірі також Ю. Липа та Ю. Клен. Націоналізм відкидав тезу про автономію естетичних критеріїв, протиставляючи світоглядово заанґажовану творчість теорії “мистецтва для мистецтва”. Щодо українських леґальних установ і організацій, діяльних поза кордонами СРСР, націоналісти намагалися поширити в них свій вплив, підпорядковуючи працю громадського сектора контролеві свого руху. До всіх інших партій, таборів і політичних центрів націоналізм ставився негативно. Рідка співпраця чи тимчасове домовлення були скорше тактичними.

УСТРОЄВА КОНЦЕПЦІЯ НАЦІОНАЛІЗМУ

Націоналістична доктрина присвячувала мало уваги соціяльно-економічній проблематиці. Проте деякі тенденції проявилися в ній досить виразно. Насамперед ворожість до соціялізму - реакція на панування соціялістичних течій в українському політичному житті в роки визвольних змагань та на радянський режим. Націоналісти не розрізняли між демократичними й тоталітарно-комуністичними відмінами соціялізму та представляли українські демокра-тичні соціялістичні партії (наприклад, галицьких радикалів) як пів-комуністів. Поряд з тим відкидали також ліберальний капіталізм. Зате виразно виступали в націоналізмі симпатії до корпоративного устрою (“Націократія” М. Сціборського). Деякі націоналістичні публіцисти пропаґували доктрину “національного солідаризму”, але конкретний зміст його залишився не з’ясованим.

Політична програма націоналізму була ясніша. Основою політичного ладу в майбутній українській державі мала бути влада одного руху (монопартійність) та провідницький принцип (“вождизм”). У майбутній Україні відводилося місце тільки на одну політичну організацію (ОУН), що мала б становити своєрідний орден “луччих людей”, а апарат влади повинен творити ієрархію “провідників” з вождем на чолі, що сполучатиме функції лідера руху та голови держави. Послідовно в практичній пропаґанді та вихованні політичних кадрів сильно підкреслювалася роля й авторитет провідника. Ще за життя Є. Коновальця його особа, а пізніше імена А. Мельника й С. Бандери були оточені своєрідною авреолею. Поряд з тим, політично-устроєве мислення націоналізму виявляло певні народницькі, “демофільські” елементи: підкреслювання “волі мас”, як найвищого авторитету.

У практиці націоналізм засвоїв успішні методи організації мас та приєднання їх до акцій, використовуючи в пропаґанді емоційні стимули та спрощену арґументацію. Націоналізм поширював свої впливи на різні суспільні прошарки, зокрема в Галичині також на бідніше селянство та на робітничу і ремісничу молодь (наприклад, у Львові). Провідні крайові кадри складалися в 1930-их роках переважно з студентства.

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ І МІЖНАРОДНИЙ ФАШИЗМ

Рушійною силою українського націоналізму був патос національно-визвольної боротьби Його досягненням було насичення динамізмом пореволюційної дійсности та забезпечення тривалости боротьби після програних визвольних змагань. Але цю розбурхану національну енергію націоналізм скеровував у річище політичної системи, що своєю суспільною суттю перегукувалася з тоталітарними течіями в повоєнній Европі. Вже під час другої світової війни, а зокрема після неї, український націоналізм почав віддалятися від цих іноземних систем.

Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі - продуктах індустріяльних і урбанізованих громадянств, як скорше серед партій цього типу в аґрарних економічно відсталих народів Східньої Европи: хорватські усташі, румунська Залізна Гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР (Obóz Narodowo-Radykalny) тощо. Український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнавав безперечних впливів з боку відповідних чужоземних зразків. Символічне значення мало запозичення українським націоналізмом деяких параферналій руху (наприклад, форми привіту). Расизм і антисемітизм не були істотно притаманні українському інтегральному націоналізмові, але в 1930-их роках писання деяких націоналістичних публіцистів не були позбавлені антисемітських мотивів, у той час як інші автори, близькі до націоналізму, розробляли проблематику “української раси”.

У ґенезі й еволюції українського націоналізму головну ролю відіграло трагічне становище українського народу кінця 1920-30-их років. В УРСР політика Сталіна загрожувала фізичному існуванню нації, а на українських землях під Польщею панував режим адміністративної сваволі. До цього приєднувалися нездорові соціяльні відносини на західніх українських землях: господарський застій, аґрарне перенаселення, безробіття інтеліґенції. Ця дійсність підривала довір’я до доцільности леґальних засобів політичної дії, радикалізувала настрої та підсилювала крайню течію. Явна криза демократично-парляментарного устрою в європейському маштабі підривала престиж демократії серед українського громадянства, вже і так захитаний в результаті розчарування політикою Антанти щодо України. Українці не могли бути прихильниками міжнародного “статус кво” й вони симпатизували ревізіоністичним силам версальської Европи, насамперед Німеччині, спершу ще демократичній, а після 1933 року гітлерівській. Хоч гаслом українського націоналізму була “орієнтація на власні сили”, однак у своїй зовнішньополітичній концепції він покладався на союз з Німеччиною. Певні кола в Райху підтримували ці сподівання й розрахунки. А втім ця орієнтація переходила й поза націоналістичний табір.

НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ У 1930-ИХ РОКАХ

Націоналізм як політичний рух упродовж 1929-39 років, від постання ОУН до вибуху другої світової війни, виріс на найбільш динамічну політичну силу в позарадянському українському світі. Одним з його визначних досягнень було переростання регіональних рамок і поширення впливів на цілість українських земель у Польщі, Румунії й Чехо-Словаччині, на політичну еміґрацію в Европі та українських поселенців за океаном. Все ж центр тяжіння націоналістичного руху був у Галичині. Не зважаючи на деякі спроби, він не зміг проникнути на територію УРСР. Наддніпрянщину в націоналізмі репрезентували окремі провідні одиниці з кіл еміґрації, які зробили помітний вклад у формування руху, головне в ідеологічній і культурній ділянках. Згідно з націоналістичною доктриною, революційну боротьбу треба вести одночасно проти всіх займанців. Проте до 1939 року саботажно-терористичні акції ОУН спрямовувалися фактично тільки проти Польщі, Протиросійська настанова націоналізму виявлялася в той час у поборюванні радянофільства (що його націоналісти розглядали як форму новітнього москвофільства), а також атентатами на радянських дипломатів.

Великим успіхом націоналізму можна вважати те, що він зумів опанувати молодь, зокрема студентство. Націоналізм ототожнював себе з молодим поколінням. У відносинах між націоналізмом і українським леґальним світом позначувався, крім речевих політичних розходжень, суто психологічний конфлікт між “синами” і “батьками”. Націоналізм ширив ідею месіянізму молодого покоління.

Динаміка націоналізму була настільки сильна, що суґестії його ідей не могли протистояти інші політичні табори. Наближення до націоналізму було особливо помітне у гетьманців, що в їх мисленні - всупереч застереженням В. Липинського - затиралася межа між правовою монархією та диктатурою. Ці тенденції заторкали також деяких прихильників еміґраційного уряду УНР; органом “УНР-івських націоналістів” був журнал “Ми” (Варшава). Симпатії до націоналізму позначувалися серед деяких кіл УНДО. Ідеологія націоналізму також не зустрічала послідовної протидії з боку Греко-Католицької церкви, а деякі священики молодшого покоління були активними учасниками націоналістичного руху; навіть виникла особлива категорія “християнських націоналістів” (К. Чехович, В. Глібовицький та ін.). Створена у 1930-их роках Д. Палієвим партія Фронт національної єдности (ФНЄ) намагалася конкурувати з ОУН з ідейних позицій т. зв. “творчого націоналізму”, речником якого був М. Шлемкевич{44}. До послідовних ідейних противників інтеґрального націоналізму належали в той час в Галичині радикали й соціял-демократи (К. Коберський, В. Старосольський), частина націонал-демократів (С. Баран, М. Рудницька), деякі католицькі кола (О. Назарук), а на еміґрації діячі, вірні демократичним традиціям УНР, які перебували переважно у Празі (І. Мазепа та ін.).

Буйного розвитку націоналізму не були спроможні спинити ані його українські противники, ані репресії польської влади. Однак у кінці 1930-их років виникли явища, що свідчили про кризові процеси в лоні самого руху. ОУН була одночасно “армією в підпіллі” та політичним рухом - партією. Проте націоналізмові не пощастило гармонійно сполучити ці два аспекти своєї діяльности. Революційна організація вимагала суворої конспірації, тоді як націоналізм, як політичний рух, прагнув до масовости. Знов таки масовість тягнула за собою небезпеку деконспірації та створювала сприятливий ґрунт для провокації з боку чужих чинників. Крім цього, багатьом націоналістам важко було розрізняти тактику й методи, стосовані супроти окупантського режиму та українських політичних противників. Морально-політичний капітал, здобутий проти зовнішнього ворога, ставав засобом у змаганні до гегемонії над власним громадянством, внутрішньо-політичні мотиви свідомо або несвідомо впливали на революційну стратегію ОУН. Націоналізм виховав на західньоукраїнських землях тип “професійного революціонера”, що діяв здебільша з шляхетних спонук, але творче життя його нерідко вичерпувалося кількома роками молодечого горіння.

Іраціоналістична настанова націоналізму приглушувала тверезу, критичну думку, утруднювала орієнтацію у складній дійсності та вміння приймати відповідні рішення й виправляти зроблені помилки. У 1920-их роках націоналістичні гуртки були ще ареною дискусій і духових шукань. Але в 1930-их роках інтелектуальний рівень націоналістичного середовища помітно обнизився; молоді публіцисти-дилетанти бралися з самовпевненістю до вирішування т. зв. ґльобальних проблем. Характеристичний був стиль цих писань: патос, високолетні слова та нахил до поетичних кліше, переважно з віршів націоналістичних бардів і творів Д. Донцова (“доба жорстока, як вовчиця”, “над світом сяє хрест меча”, “нація понад усе” й ін.). Ця література не служила пізнанню світу, але мала на меті творити певну емотивну атмосферу. Націоналізм виразно збільшив вольову наснаженість і бойову енерґію українського громадянства поза УРСР, але одночасно він обнизив рівень його політичної культури.

НАЦІОНАЛІЗМ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Роки другої світової війни були періодом найбільшого піднесення й одночасно організаційної й ідейної кризи націоналістичного руху. З моментом радянської окупації Галичини й Волині в 1939 році та поширення контролю гітлерівської Німеччини на майже весь європейський континент, інші партії та політичні осередки припинили своє існування. Залишилися тільки націоналісти, які під радянською владою зберегли підпільну організацію, а на території Німеччини, включно з окупованою Польщею та Чехо-Словаччиною, могли до 1941 року, а подекуди й пізніше, діяти напівлеґально. Три групи подій мали вирішальне значення для розвитку українського націоналізму в той час: розлам в ОУН, окупація України німцями в 1941-44 роках та конфронтація з українським Сходом і радянською системою.

Націоналістична організація розбилася в 1940 році на дві ворожі фракції, “мельниківців” і “бандерівців”. Конфлікт не мав принципового підложжя, а постав на ґрунті персональних і тактичних розходжень. До цього спричинилися непорозуміння між закордонним націоналістичним середовищем, що вважало А. Мельника законним наступником Є. Коновальця, та більш крайніми крайовими елементами руху, які, посилаючися на свої бойові заслуги і страждання, вимагали для себе вирішального голосу в проводі організації. Цю групу очолив С. Бандера. Зустріч людей обох формацій, що відбувалися внаслідок упадку Польщі, приспішила вибух конфлікту. Обид-ві фракції далі вживали спільної назви й посилалися на ту саму ідеологію. Розкол 1940 року не тільки ослабив силу націоналістичного руху назовні і то в час, коли його чекало велике історичне випробування, але розбрат в ОУН та жалюгідні інциденти взаємопоборювання завдали націоналізмові непоправного морального удару.

Колоніяльна політика німців в окупованій Україні перекреслила зовнішньополітичну концепцію націоналістичного руху. Але обставина, що Німеччина взагалі не хотіла мати українців за партнерів, звільнила український націоналізм від ролі аналогічної до хорватських усташів, чи словацьких глінківців.

Приєднання Західньої України до УРСР восени 1939 року означало для націоналістичного підпілля переставлення з протипольського на протирадянський фронт. Одночасно відкрився доступ до східньоукраїнського масиву. Це давало націоналізмові, що оперував з галицько-волинської бази, нові перспективи. У цій конфронтації з радянською дійсністю націоналісти виявляли подивугідну ініціятиву й геройську відвагу. Патріотизм і жертвенність націоналістів викликали симпатії й довір’я до них та бажання включитися до руху серед свідоміших кіл Наддніпрянщини. Але брак відповіді на питання соціяльно-економічного ладу, як і тоталітарні риси націоналістичного руху, були великою перешкодою для його популяризації серед населення, що в ньому досвід з комуністичним режимом защепив нехіть до всілякої диктатури. За роки німецької окупації 1941-43 націоналізм, не зважаючи на жорстокі репресії окупаційної влади, поширився на простори Наддніпрянщини, і підпільна мережа ОУН обох фракцій поповнилася багатьма місцевими уродженцями. Але цих успіхів досягнено завдяки ревізії, головне в групі т. зв. революційної ОУН (С. Бандери), традиційної націоналістичної ідеології.

Події воєнної доби поставили націоналізм перед важким іспитом. Не зважаючи на труднощі, які випливали з його внутрішньої істоти та з міжнародної ситуації, націоналізм, як найбільша українська політична сила того часу, очолив рух опору, що спрямовувався одночасно проти гітлерівської Німеччини{45} і комуністичної Росії. Цей рух опору вилився в 1942-43 роках у форму Української Повстанської Армії (УПА), яка продемонструвала волю українського народу до державної самостійности в надзвичайно несприятливій коньюнктурі.

Предтечею ревізіоністичних прямувань в ОУН був І. Мітринґа, який у довоєнні роки намагався скерувати націоналістичний рух на радянську проблематику та “ліві” соціяльні гасла. Процес ідейного ревізіонізму захопив різні відлами націоналістичного руху нерівномірно. Найдалі в цьому напрямі заходили ті націоналісти, що їм довелося бути підпільниками на Наддніпрянщині (учасники т. зв. похідних груп). Знаменними були постанови III Надзвичайного великого збору ОУН (фракції С. Бандери) 1943 року та плятформа Української головної визвольної ради (УГВР) 1944 року. Основні відхилення щодо традиційної націоналістичної доктрини такі: 1) відречення від обов’язкового “ідеалізм” та допущення філософсько-світоглядового плюралізму як у визвольному русі, так і в майбутній українській державі; 2) відмова від расизму й етнічної виключности та визнання засади рівноправности всіх громадян України, без уваги на етнічне походження; 3) висунення досить детальної соціяльно-економічної програми, що накреслювала майбутній господарський лад на Україні як комбінацію усуспільненого, кооперативного й приватновласницького секторів. Проте в питаннях політичного устрою програмові зміни не були виразні й рішучі. Тому твердження, що націоналістичний рух уже в 1943-44 роках перейшов на демократичні позиції, не має достатніх підстав.

НАЦІОНАЛІЗМ ПІСЛЯ 1945 РОКУ

Протикомуністичне підпілля в УРСР протривало приблизно до початку 1950-их років. На підставі інформацій, що приступні на Заході, можна судити, що український рух опору, хоч генетично пов’язаний з давньою ОУН, встиг за повоєнні роки позбутися специфічних рис інтеґрального націоналізму. Його плятформою стало скорше демократичне самостійництво. Писання т. зв. крайових публіцистів кінця 1940-их і початку 1950-их років виразно ілюструють цю еволюцію (П. Полтава, О. Горновий та інші).

Серед української еміґрації далі діють фракції ОУН. Їх число збільшилося до трьох. Уже в повоєнні роки виникла нова група, Що відділилася від Закордонних частин ОУН (С. Бандери), які з кінця 1940-их років виявили гостру тенденцію повороту до передвоєнного інтеґрального націоналізму. Вона складалася з прихильників УГВР і тих, які підтримували ревізіоністичні тенденції, що позначилися в націоналістичному середовищі під час війни. Ця група фактично вийшла за межі ідеології націоналізму, але досі не відкинула назви ОУН (т. зв. “ОУН за кордоном”, очолена на початку Л. Ребетом).

Фракція А. Мельника, що теж зберегла досі назву ОУН, завжди підкреслювала свою вірність ідейним традиціям старого, довоєнного націоналізму, проте практичною співпрацею з іншими еміґраційними партіями на терені УНРади вона довела свій відхід від націоналістичної виключности. Ця група, що об’єднує переважно більш поміркований, в більшості інтеліґентський націоналістичний елемент, виявляє право-консервативні тенденції.

Традиційна ментальність і ідеологія націоналізму найкраще збереглася в Закордонних частинах ОУН. Тому було природне, що старий ідеолог українського інтеґрального націоналізму, Д. Донцов, дав цій групі свою ідейно-публіцистичну підтримку.

Український націоналізм, як політичний рух й ідеологія, має нині змогу діяти лише на еміґрації. Тут він, в різних своїх відламах, далі є найсильнішою й найрухливішою течією. Проте політично націоналізм має великі труднощі, спричинені власною ідеологічною спадщиною, конфронтацією з західнім світом та питанням про ставлення до народу на рідних землях і до процесів, що відбуваються на Україні. Але, незалежно від цього, націоналізм здобув собі тривке місце в новітній історії України, як вияв живучости народу й як революційна сила в боротьбі за самовизначення.

ЛІТЕРАТУРА

С. Рудницький. До основ українського націоналізму (Відень, 1920); Д. Донцов, Націоналізм (Львів, 1926; друге вид., Мюнхен, 1951; трете вид., Торонто, 1966); К. Пушкар (К. Коберський), Націоналізм, критика фраз (Львів, 1933); Ідея в наступі, альманах (без місця, 1938); Сурма, альманах (Прага, 1941); М. Сціборський, Націократія (друге вид., Прага, 1942); П. Боярський, Українська внутрішня політика Організації Українських Націоналістів (без місця, 1947); Позиції українського визвольного руху (Мюнхен, 1948); В. Мартинець, Українське підпілля: Від УВО до ОУН (Вінніпеґ, 1949); Р. Лісовий, Розлам в ОУН (Ной-Ульм, 1949); Організація Українських Націоналістів, 1929-1954, збірка статтей (Париж, 1955); ОУН в світлі постанов Великих Зборів конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955, збірник документів (Бібліотека українського підпільника ч. 1, вид. Закордонних Частин ОУН, без місця, 1955); П. Мірчук, За чистоту позицій українського визвольного руху (Мюнхен-Лондон, 1955); John A. Armstrong, Ukrainian Nationalism (Нью-Йорк, 1955; друге вид., 1963); УГВР в світлі постанов Великого Збору та інших документів з діяльности 1944-1951 рр., збірник документів (Бібліотека українського підпільника ч. 3, вид. Закордонних Частин ОУН, без місця, 1956); К. Паньківський, Від держави до комітету (Нью-Йорк - Торонто, 1957); R. Ilnytzkyj, Deutschland und die Ukraine 1934-1945, 2 т. (Мюнхен, 1958); Л. Шанковський, Похідні групи ОУН (Мюнхен, 1958); П. Полтава, Збірник підпільних писань (Мюнхен, 1959); З. Книш, Розбрат (Торонто, 1960); Р. Кричевський, ОУН в Україні, ОУНз і ЗЧ ОУН: Причинок до історії українського націоналістичного руху (Нью-Йорк - Торонто, 1962); Т. Лапичак, Український націоналізм (Нью-Йорк, 1962); Л. Ребет, Світла й тіні ОУН (Мюнхен, 1964); Я. Гайвас, Коли кінчилася епоха (без місця, 1964); К. Паньківський, Роки німецької окупації (Нью-Йорк - Торонто, 1965); П. Мірчук, Нарис історії Організації Українських Націоналістів, т. 1 (Мюнхен - Лондон - Нью-Йорк, 1968).

ДОДАТОК: ”УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ”

(Лист до редакції часопису Times Literary Supplement, надрукований у числі від 24 квітня 1969).

Сер,

Ваш рецензент “Паперів Чорновола” заслуговує на визнання{46} за його прихильне обговорення сучасного інтелектуального ферменту на Україні. Але його твердження, що “український націоналізм у минулому пов’язувався з усім, що в країні було найбільш реакційне, фашистське, пронацистське, протиросійське, протипольське й антисемітське”, - вимагає спростування.

Дореволюційний український національний рух був яскраво демократичний, а самостійна Українська Народна Республіка 1917-20 років, не зважаючи на всі свої хиби, посідала демократичний устрій із соціялістичним забарвленням. Українські комуністичні керівники Української РСР у 1920-их роках напевно не були демократами, але вони не були й реакціонерами. Згодом усі вони були обвинувачені в “націоналістичних ухилах” і загинули в сталінських чистках.

Націоналістичний рух фашистського типу виник у 1930-их роках на Західній Україні (що тоді становила частину Польщі), але аж до вибуху війни провід української спільноти в Польщі залишився в руках старших демократичних партій. Слід пам’ятати про розпачливе лихоліття українського народу, що перебував під подвійним тиском комуністичної Росії на сході та півфашистської Польщі на заході. Нічого дивного, що екстремна ситуація породила екстремістську реакцію. Також слід пам’ятати й те, що під час другої світової війни “інтеґральні” націоналісти надолужили свої помилки хоробрими партизанськими діями, зверненими одночасно проти нацистської Німеччини й комуністичної Росії.

Український націоналізм був протиросійський і протипольський не в сенсі ворожости до російського й польського народів, але тільки в сенсі природної й законної ворожнечі до російського й польського володіння над Україною. Українські націоналісти не підносили претенсій до територій, що не були заселені українцями. Але обстоюючи самостійність власної країни, вони неминуче мусіли бути противниками Росії й Польщі, які панували над нею. Так само природною й законною була ворожість українських націоналістів до чужих колонізаторських елементів на Україні.

На жаль, відповідає правді, що протижидівські пересуди були ендемічні серед українського народу, як і в інших східньоевропейських країнах з великим відсотком жидівського населення. Але українські “демократичні націоналісти” послідовно поборювали антисемітизм, а Українська Народна Республіка була першою державою у світі, що наділила свою жидівську меншість широкою культурно-національною автономією. Цю політику продовжували в 1920-их роках українські “національні комуністи”. Квітучі інституції українського жидівства знищив Сталін. Їх відновлення домагається сучасна інтелектуальна опозиція на Україні, але цього не допускають Сталінові наслідники в Москві.

Згідне з правдою, що за міжвоєнної доби багато українців симпатизувало Німеччині. Але це теж було природне. Українські патріоти поборювали “статус кво”, що означав знищення для їхньої нації, і тому оглядалися на єдину державу, яка могла, здавалося, довести до ревізії Версальської системи. Ця настанова існувала вже до 1933 року, і вона тривала після 1933 - не тому, що Німеччина стала нацистською, а тому що вона далі перебувала в опозиції до “статус кво”. Якщо українці в цьому відношенні помилялися, вони заслуговують на таку саму поблажливість, як ті з-поміж західніх лібералів, що замикали очі на реалітети російського комунізму.

Основне спрямування українського національного руху було свободолюбне, гуманістичне та демократичне. Тому “Паперів Чорновола” та інших подібних документів з України, які останнім часом дісталися на Захід, не слід протиставляти давнішим виявам українського визвольного руху, бо вони виразно перебувають у течії його традиції.

УКРАЇНСЬКИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ{47}

Хоч від появи книги Джона А. Армстронґа{48} “Український націоналізм, 1939-1945” проминуло вже кілька років, проте ця праця нічого не втратила на своєму значенні та актуальності. Довідуємося, що Дж. Армстронґ підготовляє тепер нове, змінене й доповнене видання цієї книги^[343].{49}

Праця Армстронґа, що постала як докторська дисертація в Колюмбійському університеті і була видана в серії публікацій Російського інституту цього ж університету, написана у двох різних перспективах, а саме - з погляду історика і дослідника політичних наук. Таким чином дослід ділиться на дві виразні частини нерівної довжини. Перші сім розділів дають картину розвитку українського самостійницького руху під час другої світової війни. А кінцеві розділи, від 8 до 11, що творять приблизно третину тексту, аналізують ставлення різних груп і прошарків населення України до проблеми “націоналізму” і витягають з цього деякі загальні висновки.

Перше питання, що виринає, термінологічного порядку. Як треба розуміти слово “націоналізм”? Автор визначає націоналізм як “рух, що прагне до створення незалежної держави” (стор. 4). Це згідне з тим, як цього поняття звичайно вживають в англомовних країнах. Але певне ускладнення виникає тут через те, що авторові доводиться говорити про “націоналізм” і в іншому, вужчому, партійному значенні, саме коли мова йде про Організацію українських націоналістів (ОУН). Автор зацікавлений у націоналізмі передусім у широкому його розумінні. Але йому доводиться присвячувати чимало уваги й оунівській видозміні націоналізму, оскільки ця партія відогравала провідну ролю в описуваних подіях. Щоб відрізнити ці два значення одного слова, Армстронґ пише “націоналізм”, “націоналісти” з великої літери, коли виклад стосується ОУН; тут же він уводить термін “інтеґральний націоналізм”^[344].

В історичній частині твору автор показує себе з найкращого боку, коли описує такі події і процеси суто політичного характеру, як німецька окупаційна система на Україні, українські реакції на “власовщину”, розлам в ОУН у 1940 році і викликане ним суперництво між фракціями Мельника й Бандери. Як особливо вдалий розділ треба назвати той, де автор обговорює внутрішні зміни, що їх зазнали “інтеґральні націоналісти” з Західньої України під впливом зустрічі з підрадянською дійсністю.

Інтелектуальна сумлінність і чесність Армстронґа найкраще виявляються в його підході до українського “інтеґрального націоналізму”. Авторові, вихованому в американській політичній традиції, було б дуже легко сумарно засудити рух, що виявляв деякі тоталістські риси. Армстронґ нічого не вибілює, але намагається бути справедливим до суспільного явища, що було витвором світу, дуже відмінного від того, що до нього належить він сам. Він підкреслює факт, що “у Східній Европі міжвоєнного періоду помітне загальне погіршення якости політичних груп” і що “ультранаціоналістичні уряди Польщі й Румунії, а згодом й Угорщини, що відмовлялися задоволити навіть скромні українські національні домагання, викликали цим екстремістську реакцію” (стор. 279). Автор вказує на романтичний та “волюнтаристичний” характер оунівської ідеології, на “безоглядність” руху і на притаманне для нього “притуплення морального почуття”; це останнє особливо яскраво виявилось у фракційних усобицях. “Проте ще все збереглися [в ОУН] сильні рештки ліберальних і демократичних, а також християнських принципів... У практичній діяльності навіть найбільш радикальних груп ніколи не бракувало пошани до освіти та установлених громадських авторитетів і не були відсутні елементи вільного індивідуального рішення та народного вибору” (стор. 23). Незаперечною позитивною прикметою великої частини українських “інтегральних націоналістів” була їхня “гнучкість”, завдяки якій вони зуміли пристосуватися до нових вимог, що виринули в наслідок відкриття доступу до осередніх та східніх українських земель, себто Радянської України в її кордонах з-перед 1939 року. Найбільшою, відкупною чеснотою націоналістів була їхня “енерґія й хоробрість”.

“Якщо колинебудь існувала група, готова боротися проти непереборних, здавалось би, труднощів, то це була ОУН. Кілька тисяч недосвідчених і недостатньо виряджених молодих людей не тільки вирушили на схід, щоб замінити гігантський радянський апарат, але й наважилися кинути одночасно виклик сповидно непереможній німецькій воєнній машині. У світі, де боязкість перед обличчям наступу тиранії стала майже правилом, така хоробрість вирівнює багато вад” (стор. 283).

Іншим прикладом браку упередження з боку автора є його підхід до питання про “коляборацію” з німецьким окупантом. Був час, коли західні обсерватори були схильні засуджувати всіх “коляборантів”, як зрадників-“квіслінґів”. Безсумнівна заслуга книги Армстронґа в тому, що вона переконливо доводить, що багато з тих, які анґажувалися в леґальній громадській та культурній праці і займали адміністративні посади під час німецької окупації, - отже люди, що їх формально можна б визначити як “квіслінґів”, - насправді намагалися служити своєму народові та захищати його інтереси, наскільки на це дозволяли обставини.

Говорячи загально, українські національні сили діяли за часів німецької окупації у двох різних площинах. Однією з них була підпільна організаційна сітка і рух збройного спротиву, що його носієм стала Українська повстанська армія (УПА). Другою була леґальна громадська праця, що її допускала німецька влада. Нацистська окупаційна система ставила таку діяльність у надзвичайно хитку ситуацію. Для неї існували сякі-такі можливості тільки на тих землях, що не підлягали юрисдикції “Райхскомісаріяту України”. Але навіть там назверхній характер цієї роботи мусів бути неполітичний, - хоч у дійсності за нею завжди крилися політичні мотиви. Гідні пошани досягнення, що ними могли висвідчитися такі установи, як Український центральний комітет (УЦК) в Галичині, а на протилежному кінці української національної території Харківське міське управління, служить доказом того, що український національний рух, коли б тільки йому були дані мінімальні можливості, був спроможний стати будівною і порядкуючою силою.

Картина, що її дає Армстронґ, неповна, бо вона не бере під увагу третьої площини, що в ній були чинні українські сили; маємо на увазі український елемент у радянському таборі. Спочатку тільки випадок або збіг обставин вирішував, чи когось погнали на схід або чи пощастило якійсь людині вихопитися з-під евакуації, яка, згідно з пляном радянської влади, повинна була охопити всіх, що займали видатні позиції в адміністративному, господарському та культурному житті країни. Але вже після кількох місяців, коли виявилося справжнє обличчя німецької політики, зникли всякі мотиви для свідомого перебіжництва. Людина не мусіла бути комуністом, щоб прийти до переконання, що за даних обставин перемога комуністичної Росії менше зло для України, ніж перемога гітлерівської Німеччини. Серйозної української праці, яка провадилась у Москві та в Уфі, де знайшли тимчасове пристановище уряд, Академія наук та інші установи Української РСР, не можемо апріорно відкидати як комуністичне замилювання очей. З цього випливає, що об’єм цілої української проблеми і сукупність потенціяльних сил українського національного руху ширші, ніж це видно в обговорюваній книзі^[345]. Досліджуючи соціяльну приналежність носіїв самостійницької ідеї на центральних і східніх землях України, Армстронґ знаходить між ними головне інтелектуалістів (науковців, письменників, учителів, журналістів), а також представників т. зв. “технічної інтеліґенції”; але він стверджує виразний брак людей з адміністраційним досвідом. Та чейже адміністратори української національности були включені у велику евакуацію на схід. А в німецькій настанові не було нічого, що могло б заспокоїти побоювання цих людей за їхню особисту безпеку або промовляти до їхніх українських патріотичних почувань, якщо прийняти, - як це ми ладні робити, - що такі почування існували серед частини української радянської бюрократії. Гітлер, ніде правди діти, добре подбав про те, щоб максимально полегшити Сталінові його завдання.

У розділі про підпілля та УПА помічаємо велику прогалину у використаних автором джерельних матеріялах. Він мав доступ до деяких українських леґальних пресових органів, що виходили за німецької окупації. Це була для нього ціла копальня інформацій про німецький режим і про різні громадські та культурні явища того часу. Але цілком природне, що ті часописи, які появлялися в умовах суворої цензури, ніяк не віддзеркалювали діяльности підпілля. Проте існувала одночасно і досить добре розбудована підпільна преса. Сьогодні комплекти цих публікацій зберігаються на Заході в деяких приватних збірках. Армстронґ використав лише кілька порізнених примірників підпільних видань, що, мабуть, випадково заблукали до його рук. Повніше притягнення цих матеріялів напевно зробило б розділ про підпілля та український “ліс” змістовнішим. Наприклад, автор не надає належного значення дуже помітним успіхам, що їх оунівські організатори досягли в Донбасі та в південних приморських містах, себто в найбільш індустріяльній та “космополітичній” частині України, що давніше відогравала в національному русі тільки побічну ролю.

Крім цього, праця Армстронґа не зовсім виконує те, що, здавалось би, пообіцяв її заголовок. Оскільки йдеться про події на території самої України, оповідь уривається вже 1944 роком, себто моментом повороту радянських військ, що сталося приблизно за рік до кінця війни. Останній розділ історичної частини має за свою тему розвиток відносин серед української громадськости в Німеччині, а не на самій Україні. Очевидно, ніхто не має права накидати авторові хронологічних меж його досліду. Але Армстронґова настанова може викликати в читача враження, ніби український рух опору негайно заламався з моментом закінчення німецької окупації. У дійсності було зовсім інакше. Вірулентність українського “лісу”, що вістря його боротьби відтоді звернулося виключно проти радянської влади, ще збільшилася в останній фазі війни, і бойові дії продовжувалися приблизно до 1950 року^[346].

Наскільки рецензент може судити, в праці Армстронґа зустрічаються тільки дрібні фактичні помилки (неправильна передача деяких прізвищ, помилки у перекладі певних українських фраз тощо). Зате трапляються де-не-де неправильні історичні інтерпретації, головне у вступному розділі (“Виникнення націоналізму’’). З цього годі дивуватися, бо модерна українська історія ще у великій мірі не розоране поле, і автор позбавлений тут надійних дороговказів, якщо йдеться про трактування загального тла подій. Наприклад, обговорюючи польсько-українські відносини і польську меншинну політику з-перед 1939 року, Армстронґ переважно спирається на працю Реймонда Л. Бюелла “Польща - ключ Европи” (Raymond L. Buell, Poland Key to Europe, 3d ed., New-York, 1939). Але це тільки журналістичний звіт, і хоч він написаний талановито та об’єктивно, проте годі вважати його за вичерпний і задовільний з наукового погляду дослід.

Описуючи початки ОУН, Армстронґ каже м. ін. наступне: “Українські терористичні підпільні групи, що їх чинність розгорнулася наприкінці двадцятих та на початку тридцятих років, які вправлялися в замахах на польських державних достойників та радянських дипломатів, взорувалися на таких рухах, як російська “Народная воля” (стор. 22). На це можна зауважити, що хоч між старим російським революційним народництвом і недавнім українським революційним націоналізмом існують деякі незаперечні структурні і психологічні паралелі, проте наявність цих паралель пояснюється внутрішніми закономірностями, притаманними для всякого підпільного змовницького руху. Соціолог міг би тут, мабуть, легко назвати багато подібних явищ також з інших теренів (Італія, Ірляндія, балканські країни). Але не відповідає правді, що “інтегральний націоналізм”, який був активним у Західній Україні за міжвоєнної доби, свідомо наслідував приклад російських революційних організацій 1870-их років. Не зважаючи на те, що російське народництво черпало свої соки теж з українських провінцій імперії, воно не мало в тогочасній Галичині ніякого прямого відгуку. Український рух у Галичині діяв аж до 1914 року в рамах австрійської конституції. Він був наскрізь, аж до боязливости, леґалістичний, і очолювали його люди поміркованих поглядів, що відчували огиду до революційного насильства. “Інтегральний націоналізм”, що виник у 20-их роках, був зовсім новим явищем в українському житті, народженим з великих потрясень першої світової війни і програних визвольних змагань. Це був наслідок великих нездійснених надій і поразки, що з нею нація не хотіла погодитися. Врешті (це підкреслює теж Армстронґ), це була реакція на принизливий і гнобительський польський режим, що ставився до українців на їхній рідній землі як до громади другої категорії. Зразки, що на них орієнтувалася ОУН, були насправді не російські, а польські. Бажання вчитися з прикладу успішного суперника - природна річ. Юзеф Пілсудський, головний будівничий польської самостійности, почав свою політичну кар’єру як терорист. В середині Польської соціялістичної партії (ППС) він очолював окрему групу з терористичним завданням, т. зв. “Бойову організацію”. Після того, як він у 1926 році став квазідиктатором Польщі, країна була залита літературою, що прославляла його ранні подвиги. Ці писання жадібно читали в середовищі українських націоналістів. Це напевно полишило свою печать на обличчі українського націоналістичного руху, що саме тоді формувався. Рецензент знає з вірогідного джерела, що спогади Пілсудського про “експропріяцію” під Безданами в 1908 році (блискуче виконаний напад на поїзд, що перевозив гроші російського державного скарбу) належали до обов’язкової вишкільної лектури оунівського молодняку.

В останній частині своєї праці, де автор виступає радше як “політолог” (political scientist), ніж історик, заголовки розділів (“Націоналізм і церква”, “Канали націоналістичної діяльности”, “Націоналізм і східньоукраїнська суспільна структура”, “Соціяльні різновиди націоналізму”) вказують на напрям проробленої дослідної праці. Ці сторінки обіймають силу цінних інформацій і містять багато блискучих спостережень.

Згідно з авторовою дефініцією, “західні українці” - це ті, що перед 1939 роком жили поза Радянським Союзом, а “східні” - це ті, що жили в його кордонах. Армстронґ приймає як доведену річ, що оскільки йдеться про першу категорію українців, їхній світогляд був засадниче “націоналістичний” у тому значенні, що на Західній Україні народрішуче волів самостійну національну державу над усяку іншу альтернативну політичну розв’язку. Але, на думку автора, центральні і східні українські землі показують щодо цього зовсім інакшу картину.

Щоправда, Армстронґ визнає існування в роки другої світової війни автентичного національно-визвольного руху також на давніх підрадянських теренах України. Цей рух проявлявся переважно у двох формах, що з них одна завдячувала своє постання ініціятиві з Західньої України, тоді як друга виростала безпосередньо з місцевого, східньоукраїнського ґрунту. Не можна заперечити, що “похідні групи” ОУН, що прибули з Заходу, спочатку допустилися цілого ряду серйозних промахів, які були наслідком недостатнього ознайомлення з радянською дійсністю. Але незабаром вони зуміли здобути на місцях чималу підтримку. Ця підтримка постійно зростала в міру того, як оунівські організатори навчилися пристосовувати свою програму й тактику до вимог нового оточення. В клітини ОУН влилося багато молодих людей з центральних і східніх земель. Але національно-визвольні сили підіймали голову скрізь на центральних і східніх землях України, незалежно від спонук з Заходу. Ці місцеві патріотичні середовища не були так цупко організовані, як оунівська підпільна сітка. Керівництво руху спочивало в кожному місті та області в руках малих, організаційно не оформлених гуртків, що складалися з людей, які в роки радянського панування зберегли між собою особисті контакти і навчилися один одному довіряти. Від них годі було сподіватися чіткого партійно-політичного профіля; але назагал вони проголошували свою відданість традиціям демократичної Української Народної Республіки 1917-1920 років. Ті елементи, які не включилися до ОУН, здебільша воліли працювати леґально в рамах тих установ, що їх толерували німці: Автокефальна православна церква, місцева преса, допомогові комітети тощо. “Український націоналізм був єдиним динамічним антикомуністичним рухом, що спромігся розгорнути широку пропаґанду на Східній Україні під німецькою окупацією. Він мав когорту відданих послідовників, які виступали як його організатори: він умів пробуджувати ентузіязм і дух жертвенности”. Однак, - продовжує автор, - національно-визвольний рух не сягав глибоко в маси, він не репрезентував усього народу. “Основні маси залишилися незаанґажовані” (стор. 287-288).

Армстронг пробує накреслити своєрідну “ієрархію вартостей”, яка виражала б черговість, що її дотримувалося населення центральних і східніх земель України у своїх політичних прагненнях. Він приходить до наступних вислідів: 1) “збереження фізичного існування”; 2) “господарський добробут”; 3) “стабільна та упорядкована влада, що в якійсь мірі забезпечувала б й індивідуальну свободу”; 4) “громадянська рівноправність і якась форма народної співучасти в управлінні”; 5) “Національне самоздійснення в ділянках культури і, може, теж політичної влади” (стор. 282). Автор не заперечує наявности змагання до “національного самоздійснення”, але він переконаний у тому, що коли йдеться про маси, ці прагнення мали тільки низький пріоритет.

Коментуючи твердження Армстронґа, ми мусимо відрізняти в них фактичну основу від надбудови інтерпретації. Автор назагал об’єктивно схоплює факти як такі. Зате логіка розумування, що веде його від фактів до висновків, не завжди беззакидна. Методологічні принципи, скриті в Армстронґовій арґументації, можна атакувати у двох точках: вони не застосовують порівняльних мірил і не звертають належної уваги на динамічний аспект явищ.

Відповідає правді, що в 1941 і кількох наступних роках, що творять предмет дослідів Армстронґа, народні маси старої підрадянської України були політично в аморфному стані. Але коли автор говорить про “незаанґажовану поставу” населення, цей вираз може вводити читачів в оману. Бо це суґерує уяві читача таку ситуацію, коли громадянин користується відносною свободою рішення, але продовжує вагатися, бо ще не встиг виробити собі своєї думки, - наприклад, як “незаанґажований” виборець у демократичній країні. Ледве чи треба довго доводити, що така ситуація аж ніяк не відповідала реальному станові речей на Україні. Після років страждань серед жахливих умов народ довго був немов приголомшений. Україна передусім потребувала бодай короткої передишки, щоб зібрати свої сили. Замість цього, по теплих слідах російського комуністичного терору прийшов німецький нацистський терор.

Автор мовчки приймає, що черговість пріоритетів, яка віддзеркалює стан крайнього напруження, залишалась би дійсною і в нормальніших умовах. Але це заложення цілком не обґрунтоване. Ми маємо право запитати: якщо в інших країнах громадськість не вважає “збереження фізичного існування” за найвищу політичну цінність, то чи не є це просто вислід тієї щасливої обставини, що в цих країнах мінімум особистої безпеки приймають як самозрозумілу річ? У системі, що в ній кожен вияв громадської ініціятиви дослівно несе з собою смертельну загрозу, маса звичайно залишається політично “незаанґажованою”. Але тіло, що виглядає закляклим у замороженому стані, при отеплінні може прийняти зовсім інакшу подобу. Питання, що його дослідники політичних наук повинні поставити собі у зв’язку з українським національним рухом, звучить так: приймаючи, що українському народові була б дана мінімальна свобода для вияву його політичних хотінь, котру альтернативу він вибрав би -самостійну національну державу чи якусь форму “всеросійської” політичної будівлі?

Роки другої світової війни дали тут добру показову лекцію. З погляду українських національних прагнень тодішні обставини були максимально тяжкі й несприятливі. Вистачає подумати про радянський і нацистський терор, про страшні матеріяльні злидні (міста України дослівно вигибали від голоду та холоду), а також про міжнародну обстанову. Щоправда, іншим народам теж довелося випити гірку під німецькою окупацією. Але моральне самопочуття поляків, сербів, греків, норвежців знаходило, навіть у найчорніші години, підтримку в їхній упевненості, що вони члени великої коаліції, об’єднаної в боротьбі проти спільного ворога, і що тимчасові невдачі не змінять кінцевого результату. Рухи спротиву в усіх окупованих країнах користувалися, очевидно, щедрою допомогою альянтів. Становище українців було виняткове, бо вони не мали абсолютно ніякої зовнішньої підтримки, перебували в політичній ізоляції і були примушені провадити від 1941 року боротьбу одночасно на два фронти, проти двох найбільших потуг Европи і двох найбільш безоглядних і найжорстокіших систем, що їх колинебудь знав світ. Не зважаючи на ці труднощі, українська воля до національної незалежности проявилася з силою, що витримує порівняння з визвольною боротьбою інших поневолених народів. Щоправда, можна б арґументувати, як це робить Армстронґ, що тільки меншість населення була активно заанґажована в національно-визвольних змаганнях. Але ж усі політичні рухи, не виключаючи національно-визвольних, завжди очолюються авангардом активних меншостей. Стосовно України можна ствердити наявність, з одного боку, активної та жертвенної меншости, якій, з другого боку, протистояла маса, яка хоч і залишилася незаанґажованою, проте була сприйнятливою на ініціятиву меншости. Це ясно свідчить про загальний напрям розвитку. Крім цього, треба тут враховувати ще два інші фактори. Поперше, навіть комуністичний режим був примушений робити серйозні концесії українським національним прагненням, наприклад говорити у своїй пропаґанді про Радянську Україну, як про незалежну державу, що буцімто тільки зфедерована з Росією, і відкликатися до українських патріотичних символів. Подруге, в Україні не існувало ніякого політичного руху, що був би одночасно протикомуністичним і проросійським. Все це неухильно приводить нас до висновку, що єдиною реальною альтернативою до наявної радянської системи була на Україні самостійна національна держава. Цей висновок збігається з загальною історичною тенденцією нашої доби до емансипації поневолених і колоніяльних народів.

Зупинімся ще на проблемі взаємин між центрально-східньою і західньою частинами України. Відповідає правді, що національно-визвольний рух робив в останній, у порівнянні з першою, враження більшої політичної скристалізованости. Але пам’ятаймо про причини. Протягом десятиліть національна свідомість росла з стихійною силою і на центральних та східніх землях, але обставини не давали їй там змоги як слід себе оформити організаційно. Чейже українці в Австрії, і навіть пізніше під Польщею, користувалися свободою слова, друку та об’єднань, яка ніколи не існувала на тих теренах, що перебували під царським, а згодом під комуністичним пануванням. Проте репрезентативні особистості та провідні ідеї новітньої України переважно походили власне з осередньо-східніх земель. Навіть “інтеґральний націоналізм”, що його багато дослідників схильні розглядати як суто західньоукраїнську течію, мав за свого духовного ментора та головного ідеолога одного східньоукраїнського публіциста{50}. Одним з ляйтмотивів новітньої української історії є постійна взаємодія по східньо-західній осі. Всяка оцінка потенціяльних можливостей української справи, що не враховує цієї закономірности, зраджує цим свою неознайомленість з внутрішньою динамікою українського історичного процесу.

Гідне уваги, що Армстронґ, говорячи про окремі західньоукраїнські території, ставить національну свідомість Волині та Закарпаття на приблизно одному щаблі з Галичиною. Не можна відмовити йому рації. Чейже, наприклад, Волинь служила як оперативна база для партизанських дій Української повстанської армії. Але цей порівняно високий рівень національної свідомости у згаданих двох областях був наслідком зовсім недавної еволюції. Перед 1914 роком Волинь (тоді в Російській імперії) і Закарпаття (тоді у складі Угорщини) належали до найбільше відсталих у своєму національному розвитку частин України. Факт, що ці дві території могли пережити таке глибоке національно-політичне відродження протягом лише одного покоління, повинен спонукати до задуми тих обсерваторів, що схильні недооцінювати динамічний аспект української справи.

Армстронґ устиг зібрати в ході свого дослідження багато оригінальних матеріялів: видані і невидані документи, річники тогочасної преси, тяжко доступні еміґрантські брошури; крім цього, шляхом інтерв’ю в Европі і Сполучених Штатах він зібрав свідчення багатьох учасників і самовидців подій. Автор пересіяв цей різноманітний матеріял з критичною проникливістю і упорядкував його згідно з одним послідовним пляном. Оскільки ця студія являє собою піонерську експедицію в науково ще не досліджений терен, нічого дивного, що знаходимо в ній деякі хиби, які проте не позбавляють книгу її загальної вартости. Належить особливо відзначити прикмети інтелектуальної чесности та об’єктивности, що з ними автор підійшов до своєї тема Армстронґ уміє поєднати критичну здистансованість з людською теплотою. Його опінії звичайно зрівноважені; якщо він інколи робить промахи, то це проходить скоріше з надміру, ніж з недостачі обережности, - а з цих двох крайностей перша є менш небезпечною. Книга Армстронґа залишиться в американській науковій літературі про Східню Европу як вклад тривалої вартости.

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА Й ІДЕЯ СОБОРНОСТИ{51}

Не може бути двох думок про те, що найбільше дотеперішнє досягнення нашої політики на еміґрації - це постання Української Національної Ради{52} та реорганізація Державного Центру Української Народньої Республіки. Від цієї знаменної події, що сталася влітку 1948, відділяє нас уже більше як півтора року. Тому маємо змогу оцінити її з деякої відстані. Пора переглянути пройдений шлях, зробити підсумки і спробувати визначити перспективи дальшого розвитку.

Епохальне значення УНРади в тому, що наша новітня історія ще не знала об’єднання політичних сил на такому широкому фундаменті. Треба виразно відмітити факт, нашою громадськістю звичайчо недобачуваний: Українська Національна Рада, бувши продовженням традицій нашої державности доби визвольних змагань, рівночасно позначає великий проґрес української політичної думки в порівнянні зо станом 1917-1921 рр. Обоснуванню цієї тези присвячуємо цю статтю.

Прогрес полягає в тому, що УНРада є першим нашим національно-державним центром справді всеукраїнського або, як ще звичайно кажуть, “соборного” значення. Вперше в УНРаді органічно поєднані в одній спільній репрезентації всі території України, зокрема Україна наддніпрянська та західня. Як відомо, західня Україна теж не одностайна в собі: вона розпадається на ряд областей -Галичина, Волинь, Закарпаття, Буковина, - що кожна з них мала донедавна окрему політичну індивідуальність. Все ж проблема соборности зводиться в основному до взаємин між Наддніпрянщиною й Галичиною; тому якраз над цим аспектом проблеми прийдеться насамперед зупинитись.

Соборність України, врочисто проголошена універсалом Директорії 22 січня 1919 р., в тій добі не дочекалася своєї повної практичної реалізації. 1919 р. бачимо, з одного боку, ствердження принципу, з другого боку - менше чи більше вдалі спроби координації східньо- й західньоукраїнських змагань. Кульмінаційним пунктом був похід об’єднаних українських армій на Київ-Одесу влітку 1919. Але це ще не була реальна соборність, себто злиття всіх українських територій в одну державу. Творці акту 22 січня розуміли його як вступний договір про об’єднання обидвох українських державностей. Саме практичне проведення відкладено на пізніше, коли парлямент, вибраний на цілій українській території, випрацює нові спільні основні закони (конституцію) соборної Української Народньої Республіки та введе в чинність спільні державні органи. Як знаємо, це ніколи не сталося. Наддніпрянщина й Галичина існували далі: до самого кінця визвольних змагань як два окремі державні тіла, з двома урядами та арміями, а також з двома різними політичними лініями, що не були позбавлені розбіжних тенденцій.

Легко нам сьогодні цей тодішній стан речей критикувати. Але великою наївністю було б винуватити за недовершеність соборности національний провід доби визвольних змагань. Суть справи полягала не в тому, що наші східні чи західні керманичі не бажали соборности, не розуміли її ваги, - лиш у тому, що здійсненню єдности противилися майже непереборні об’єктивні перешкоди. З них найважливіша була наступна: київський уряд, неспроможний дати собі раду з наступом червоних і білих росіян та з внутрішнім хаосом у країні, не був спроможен брати на себе відповідальности за організацію ще одного, західнього фронту. Іншими словами, відпір проти польського напасника не переставав бути одним з завдань всеукраїнської стратегії й дипломатії, а перетворювався в ніби льокальну галицьку справу. Незадовільність цієї ситуації безсумнівна. Але в тодішніх обставинах кращої розв’язки дійсно бути не могло. Бо Київ не мав можливости ані брати у свої руки керівництво й відповідальність за протипольський фронт, ані не міг галичанам наказати, щоб вони склали зброю перед ворогом. Галичанам не лишалося нічого іншого, як самим думати про оборону землі. Результатом цього була наявність двох українських стратегій і дипломатій, які могли між собою шукати зближення, але які не могли точно покриватися, бо в них були дві різні спрямованості: в галичан односторонньо анти-польська, а в наддніпрянців односторонньо антимосковська. До цього головного, засадничого моменту прилучався цілий ряд інших: чималі об’єктивні відмінності в соціяльній структурі, в атмосфері побуту і громадській вихові між нашим Сходом і Заходом. Ці речі корінилися в довгій минувшині й тому годі їх було, навіть при обопільній найкращій волі, зліквідувати соборницькими декляраціями чи урядовим декретом.

Не зважаючи на те, що акт 22 січня 1919 р. не був у свій час практично введений у життя, він залишився вихідною точкою всієї дальшої еволюції. В міжвоєнній добі українські землі знову опинилися розділені чужими державними кордонами. Але постулят соборности став невід’ємною частиною всіх українських політичних програм цієї доби - від консервативно-гетьманської починаючи й на націонал-комуністичній кінчаючи.

Які поступи зробила реалізація ідеї соборности за двадцятиліття, що відділяє кінець періоду визвольних змагань від початку другої світової війни? Велетенську працю пророблено передусім над вигладженням старих культурних відмінностей, над витворенням нової всеукраїнської духовости. Згадати б лише про уніфікацію літературної мови, правопису. Великі заслуги на полі культурного зближення поклали культурні діячі наддніпрянської еміґрації, що по 1921 р. або просто поселилися на одній з наших західніх територій, або які, - навіть живучи по Прагах, Варшавах, Берлінах, Парижах, - брали участь у духовому житті галицько-волинської землі, друкували свої твори у Львові й там же знаходили споживачів своєї продукції. Мабуть, не менш важлива, хоч часово коротша була активність тих галичан, що в період відносного лібералізму в совєтах (20 роки, українізація) відогравали помітну ролю в УССР. Для прикладу назвім з одного боку імена Маланюка й Ковжуна, з другого боку Курбаса й Бойчука.

Менше доторкальними були досягнення в політичній ділянці. Щоправда, такі видатні представники нашої теоретичної суспільної думки, як Липинський, Донцов і Липа були постатями яскраво всеукраїнськими. Кожний з них міг би повторити, що сорок чи п’ятдесят років раніше сказав про себе Драгоманов: “Я не в меншій мірі письменник галицький, як наддніпрянський”. Усі три згадані автори були народженням наддніпрянцями, життям і працею нерозривно зв’язані з “сьогобічною” (позасовєтською) Україною міжвоєнної доби.

Для практичної всеукраїнської політичної дії обставини дальше залишилися несприятливі. На різних теренах західньої України, - в Галичині, на Волині, Закарпатті, Буковині, - повсякденна політика мала здебільша льокальний характер, зумовлений окупаційною дійсністю даної чужої держави-завойовника. Зокрема насущним хлібом політичної Галичини була боротьба проти польського режиму. Наддніпрянська еміґрація, що повинна була бути носієм ідеї соборности, не могла цього виконати задля своєї польонофільської закордонно-політичної орієнтації. Це розходження між еміґраційним урядом УНР та галицьким проводом треба вважати за головну причину, чому сьогобічна Україна не спромоглася в міжвоєнній добі на репрезентаційний центр всеукраїнського значення.

На Радянщині останніми носіями незалежної політичної думки були колишні укапісти й боротьбісти, українські націонал-комуністи типу Хвильового чи Скрипника. Ці середовища були настроєні яскраво по-соборницьки. Недаремно в органі хвильовистів “Літературному Ярмаркові” красувалося гасло “Нехай живе соборна Українська Радянська Соціялістична Республіка!”, при чому це розумілося напевне не на теперішній сталінський лад.

До проявів активного соборництва націонал-комуністів належало субвенціонування культурного життя серед українських скупчень у Совєтському Союзі поза границями УССР (на Курщині, Вороніжчині, Донщині, в Криму й Кубанщині, в колоніях осередньої Азії та Далекого Сходу). З цих же мотивів випливало старання про контакти з Галичиною та іншими західніми землями та підтримка, що її Харків давав тамтешнім національним установам, навіть та-ким, що зовсім не мали “радянофільського” забарвлення. Рівночасно українські комуністи форсували в Комінтерні протипольський курс. Але на кінець 20-х і початок 30-х років припадає розгром українських комуністичних формацій, а 1933 рік мало хто з їхніх лідерів перетривав навіть фізично.

Ще слово про націоналістичний рух, що в 30-х роках виріс на найпомітнішу силу на позасовєтській Україні. Питання про соборництво націоналістів має два аспекти. Поперше, - скільки йдеться про взаємини різних територій і скупчень нашого Заходу, подруге, -про відношення західньої України, як цілого до Наддніпрянщини. Отож, доводиться ствердити, що з усіх партій чи ідейнополітичних течій, що перед 1939 були чинні на нашому Заході, націоналісти зробили найбільше зусилля для того, щоб вести політику, яка не була б льокальною. Націоналісти розбудували організаційну сітку, що охоплювала всі терени сьогобічного українського світу: Галичину, Волинь, Закарпаття, Буковину й еміґраційні осередки в Европі та Америці. В цьому полягала виразна перевага націоналістичного табору над всіма іншими конкуренційними течіями. Націоналісти багато зробили для скріплення української свідомости серед деяких відсталих областей, як наприклад, на Закарпатті.

Але річки Збруч таки не вдалося перескочити. Чутки про те, буцімто ОУН має підпільні зв’язки на Наддніпрянщині, походили від самих націоналістів і належали до заходів їхньої партійної пропаґанда. При цьому націоналісти любили покликуватися на те, що совєтська влада громила у своїх декляраціях та судових вироках “український націоналізм”. Оцей підсовєтський т. зв. “націоналізм” старалися західньоукраїнські націоналісти переписати на конто заслуг своєї партії.

Незорієнтована публіка схильна була цьому вірити. Тим часом, не зважаючи на однозвучність назви, йшлося про соціяльно-політичні явища зовсім різного порядку: підсовєтський т. зв. “націоналізм”, - у розумінні большевицької влади й самого тамтешнього населення, - це був просто український патріотизм, самостійництво. Сюди прираховували всякий прояв “ухилу” від офіційної лінії в національному питанні Ясно, що в такі “націоналісти” міг дуже легко попасти навіть автентичний партійний комуніст, не згадуючи про демократів-“петлюрівців” тощо. Цей елементарний, партійно зовсім нездиференційований підсовєтський “націоналізм”-патріотизм не мав, крім назви, багато спільного з західньоукраїнським і еміґраційним “націоналістичним рухом” з-під знаку ОУН. Цей останній був ідейно-політичною течією, своєрідною партією поміж іншими чинними на нашому Заході течіями й партіями. Те, що оунівських націоналістів відрізняло, було не самостійництво, яке для всіх напрямів було самозрозумілим постулятом, а, поперше, революційно-терористична тактика, подруге, певна внутрішньополітична устроєва концепція, концепція України “вождівської” та монопартійної. Не тут місце точніше аналізувати природу націоналістичного руху. Тому обмежуємося на наступному твердженні, що стосується нашої безпосередньої теми: саме цей оунівський націоналізм, - дякуючи деяким питоменностям своєї ідеології і практичної методики, - “в роки війни зустрівся зі стіною нерозуміння українців на схід від Збруча”, кажучи словами видатного наддніпрянського публіциста (Юрій Шерех: “Думки проти течії”).

Не зважаючи на своє галасливе соборництво на словах, націоналісти, - може більшою мірою, ніж яканебудь інша політична течія на нашому Заході, - показали свою нездатність знайти спільну мову з людьми, що вийшли з підсовєтського світу. До цього спричинився і своєрідний націоналістичний “догматизм” (неохота інтелектуально сприймати дійсність у тих явищах, де вона відхиляється від самовільно надуманого ідеалу), і той факт, що націоналістична концепція партії-“ордену”, культ “вождів”, макіявеллістична політична мораль тощо мусіли наддніпрянських земляків відштовхувати своєю подібністю до найбільш одіозних рис комуністичної диктатури.

До кінця 20-х років контакт між двома Українами, “сьогобічною” й “потойбічною” - був доволі жвавий. Але в 30-х роках “залізна заслона” на Збручі (цього терміну тоді ще не вживали, але факт існував повністю) робилася дедалі щільнішою. Для українців в СРСР, втиснених у кліщі тоталітарної державної машини, свідомість того, що десь є позасовєтський український світ, - про що інтеліґентні люди в теорії, самозрозуміло, не забували, - ставала майже іреальним мітом. Рівночасно також на “сьогобічній” Україні слабо живе розуміння тих процесів, що відбувалися на Радянщині, - процесів, які для майбутности всієї нації мали вирішальне значення. Від часу остаточного запанування Сталіна та започаткування “сталінських п’ятирічок” совєтська дійсність робилася заплутаним ребусом, що в ньому тяжко було визнатися всякій людині, яка не пережила цього на власній шкурі.

Безпосередній досвід могла б замінити хіба що кропітка наукова аналіза. “Сьогобічна” (західня й еміґраційна) Україна здобулася на велику протестаційну акцію з приводу голоду на Великій Україні. (Вона знайшла навіть деякий відгомін у світовій опінії). Але наш Захід не спромігся ні на який науковий інститут чи хоч би просто фаховий журнал, що його метою було б систематичне вивчення підсовєтської української, а також т. зв. “всесоюзної” проблематики (бо ця остання не повинна для нас бути байдужою).

Такий почин, що в тодішніх обставинах являв би собою найбільший викон справді всеукраїнської, соборницької політики, не переростав матеріяльних спроможностей нашого Заходу. Але 30-і роки взагалі позначаються катастрофальним зниженням рівня української політичної думки на західніх землях. Зокрема в Галичині запанував серед старшого покоління дух плиткого, вульґарного практицизму (“політика малих діл”). Серед молоді, вихованої у школі Донцова, плекався іраціоналізм і псевдоволюнтаризм, який з невігластва робив громадську чесноту (мовляв, не об’єктивне знання дійсности потрібне, а “незламне хотіння”, яке дасть собі раду з усіма перешкодами). Іван Мітринґа, що присвятив багато уваги заглибленню у східньоукраїнську проблематику, залишився серед націоналістичного покоління відокремленою появою. Де недоцінення ваш об’єктивних совєтознавчих студій - один з найбільших “гріхів занедбання” супроти соборницької заповіді, який лежить на проводі “сьогобічної” України міжвоєнної доби.

Засадничу зміну принесли щойно події другої світової війни. Починаючи від 1939 р., насамперед під совєтською, потім під німецькою, згодом же знову під совєтською окупацією відбулося зіткнення між східніми й західніми українцями. Ця зустріч між “сьогобічними” й “потойбічними” належить до найважливіших результатів минулого десятиліття.

Включення території західньої України у склад совєтської держави супроводжується велетенськими стражданнями людности цих земель. А все ж, в історичній перспективі це об’єднання наддніпрянської та західньої України в рамках УССР не позбавлене позитивних рис: вперше від 17 ст. політична єдність нашої країни існує не як постулят, не як далекий ідеал, але як факт. Звісна річ, це єдність під чужим ярмом. Але у спільних переживаннях, стражданнях і боротьбі виковується новий всеукраїнський тип, що буде носієм завтрішнього дня нації. Хто сам родом з західніх земель, той не може не жалувати за цим старим світом своєї вужчої вітчизни, в якому - попри всю його провінційну обмеженість - було чимало хорошого, цінного, теплого. Тепер це відійшло до безповоротної минувшини. Території західньої України втратили характер окремих індивідуальностей, як вони збереглися до другої світової війни. Щоправда, на поверхні життя видно лиш совєтизацію нашого Заходу, його рівняння вниз, насильне пристосування до большевицького стандарту. Але справа цим не вичерпується. Не зважаючи на всю майстерність совєтської поліційно-терористичної системи, вона не може перешкодити тисячним особистим контактам між уродженцями східньо-осередніх та західніх земель. Так відбувається процес інтеґрації нової збірної свідомости українських мас.

Повторюємо ще раз: колишній галицький, волинський, закарпатський, буковинський світики вмерли й не повернуться ніколи. Хто побував у Львові влітку 1941, по півторарічній усього лиш, першій совєтській окупації, міг констатувати глибокі зрушення в соціяльній структурі та у традиційному світогляді місцевого населення. Але зміни відбулися не лише на захід від Збруча. Загально відомо, який великий вплив має на підсовєтських людей (без різниці націо-нальности), що їх уряд так довго тримав в герметичній ізоляції, всякий стик із зовнішнім світом. Двічі інтенсивніший цей вплив, коли зустрічаються сини одного народу. В період від осени 1939 до літа 1941 підсовєтська українська інтеліґенція із ледве прихованими пристрастю й надією сприймала всі подуви з новоприлучених західніх областей. Одна розмова, одна книжка вистачали, щоб захитати людину в їй совєтській благонадійності, Через контакт з населенням Галичини й Волині “заразилися” тисячі совєтсько-українських службовців. Влада пробувала тому протидіяти приспішеними змінами в персональному складі службового апарату. Але це не спинювало просякання західньоукраїнських впливів у суспільство Наддніпрянщини.

Можна бути певним, що в останні повоєнні роки ці процеси пішли ще далі, охопили не лиш інтеліґенцію, але й селянські й робітничі прошарки. Комуністичний уряд старається у своїй внутрішній і зовнішній пропаґанді викликувати враження, ніби в УССР усе повернулося до “нормального” стану речей з-перед війни. Але думки, почування й настрої, що ними живе український народ під совєтським режимом, не ті, як перед десятьма роками. До скріплення українського патріотизму та антибольшевицької опозиційности причиняється не лише сама війна (хоч і вона мала велетенський вплив, розбиваючи переходово “залізну заслону” та підриваючи віру в міт про непереможність Москви), але, першою чергою, співжиття східніх і західніх українців в одній державі. Нелегко з еміґраційної перспективи схарактеризувати нову всеукраїнську духовість, що народжується на батьківщині. Але ризикнемо, з великою дозою правдоподібности, визначити вклади нашого Сходу й Заходу в цю соборницьку синтезу. Найвартісніше, що приносять “східняки”, це звичка до “великопростірного” мислення (у противенстві до галицької провінційности) та більший досвід практичного, економічного й культурного будівництва в державних маштабах. З “західницького” ж боку - це загострений національний фанатизм, воля за всяку ціну здобути політичну незалежність та непримиренний “мазепинський дух” (у противенстві до деякої національної аморфности великої частини наддніпрянського українства), що такий страшний Москві.

Паралельно до цього відбувається “соборницька інтеґрація” на скитальщині. Для нашої сучасної еміґрації питоменне, що вона охоплює виходців з усіх українських земель, хоч не в рівномірній пропорції. Зустріч і обмін думок між “західняками” і “східняками” належить до найцікавіших, найвартісніших моментів першого, “німецького” етапу нашої скитальської одисеї. У спільних таборових бараках опинилися сини Києва, Харкова і Львова. Таборовий побут завжди має в собі щось ненормальне, нездорове. Годі дивуватися, коли це приводило деколи до всяких терть і непорозумінь. Але зворотний бік прикрої злободенщини, - це небувала нагода для взаємо-пізнання та для дискусій між синами східньої й західньої України. Виявилося, що ніщо засадниче нас одних від одних не відділяє, що ми ближчі, ніж ми, може, навіть самі думали. Плід цього інтеграційного процесу - об’єднання представників земель Соборної України в одній Національній Раді Гідно уваги, що взагалі не треба було вводити в УНРаді якогось “територіяльного ключа”. Це доказує, що існуючі в нашій еміґраційній громадськості внутрішні “поділові лінії” пробігають за іншими критеріями.

В людській природі лежить, що широка публіка швидко призвичаюється до реалізованих досягнень і не вміє оцінити й пошанувати того гіркого труду, якого вони коштували. Вище вже була мова про те, що УНРада - перший наш державно-політичний центр дійсно всеукраїнського значення та що сучасному поколінню було дано піти крок дальше, ніж нашим батькам, які не зуміли перебороти східньо-західнього дуалізму. Це не значить, що сучасне покоління “більш патріотичне” чи “мудріше”, ніж покоління доби визвольних змагань. Але творці УНРади мали те щастя, що могли будувати на фундаменті, що коло нього протягом кількадесят років трудилися найкращі сини України і що його наріжним каменем залишається акт 22 січня 1919. Якщо ми хочемо бути зовсім об’єктивні, то мусимо додати, що частинно завдячуємо цей поступ також зміненій повоєнній міжнародній обставі, яка зробила безпредметовими наші колишні спори про “орієнтацію” і яка дозволяє скупчити українські національні сили проти одного противника. Відмічуючи ці об’єктивні фактори, що уможливили постання всеукраїнського національно-державного центру на чужині, ми не хочемо, ясна річ, ні в чому зменшувати історичної заслуги творців УНРади, що їм дано було зробити вирішальний крок і “засипати Збруч”.

На цьому місці можна б скінчити статтю, коли б не треба було розправитись ще з одним поширеним непорозумінням. Ідеться про недоладні “історичні паралелі”, що їх знаходимо в писаннях деяких сучасних публіцистів, між станом українського східньо-західнього дуалізму 1918-19 рр., та гіпотетичним станом “двоєвладдя” в наших нинішніх обставинах на випадок постання “конкуренційного” до УНРади якогось другого “державного центру” на еміґрації.

Факти, які служать підложжям для цих спекуляцій, загально відомі: авторитет Державного Центру Української Народної Республіки та її основного органу, Української Національної Ради, серед нашого суспільства, на жаль, небезспірний. Щоправда, велетенська більшість підтримує УНРаду, а в тому числі - арґумент якісний, що не менше важливий за кількісний? - без винятку всі відповідальні, дозрілі, мислячі елементи еміґрації. Однак, не можна забувати, що в умовах чужини Державний Центр не має й не може мати засобів примусу, які в нормальних обставинах дозволяють урядові боронитися проти злочинців і ворохобників. Авторитет екзиль-ного уряду виключно моральний. Це, очевидно, відкриває велике поле попису для одиниць і груп малодисциплінованих, безвідповідальних, честолюбних. Це звичайна справа в політичному житті майже всіх еміґрацій, при чому годиться зауважити, внутрішні відносини серед української скитальщини, мабуть, кращі, ніж серед багатьох інших еміґраційних середовищ.

Одначе, знайшлася серед нас деструктивна група, яка бачить ціль свого існування в тому, щоб явно чи підступно “рити” під УНРадою. На думці маємо партію націоналістів тоталістичного типу, називаних, від імени їхнього фюрера, “бандерівцями”. Хто вивчав історію й соціологію українського націоналістичного руху (з-під знаку ОУН) взагалі, а його бандерівської фракції зокрема, того ця постава бандерівців не буде дивувати. Бож бандерівщина на нашому ґрунті є висловом тих тоталістичних тенденцій, що їх бачимо в житті багатьох модерних народів; цодібно, як їхні західні ідеологічні дядьки, бандерівці опановані божевільною жадобою влади і вони хотять не просто незалежної України, але тільки таку українську державу, що в ній п. Бандера виконував би ролю самовладного диктатора, ОУН (р.) - ролю безконтрольної монопартії “ордену”, а “служба безпеки” - функцію рідного НКВД. Для досягнення цієї мети, бандерівщині треба передусім “унешкідливити” українські демократичні сили. Не диво, що головні атаки бандеро-націоналістів скеровуються проти заборола демократичного правопорядку, що ним є Державний Центр Української Народньої Республіки та УНРада.

Отже, дійсно доводиться рахуватися з тим, що бандерівці (які до останніх часів формально залишалися в УНРаді, що зберігало якусь нитку контакту між ними та українським світом демократичного правопорядку) з УНРади виступлять і заснують свій “конкуренційний” центр. Зав’язок такого центру мають вони вже сьогодні в т. зв. УГВР (Українській головній визвольній раді: фіктивному утворі, що ним бандерівська партія вряди-годи користується, коли їй вигідно шантажувати публічну опінію іменем “воюючої України”). Вже раніше пробували УГВР протиставляти Державному Центрові УНР. Не тяжко собі уявити, що ці спроби можуть бути поновлені і скріплені.

Цілком зрозуміло, що ця перспектива різкого двоподілу українських політичних сил на еміґрації непокоїть багатьох громадян. Це занепокоєння знайшло свій вираз у різних статтях і виступах. Усе було б у порядку, коли б деякі з авторів цих статтей і заяв не вживали зовсім недопущенного арґументу. Який це арґумент, ми вже натякнули вище: “аналогії” й “паралелі” між гіпотетичним сучасним двоподілом та нашим східньо-західнім дуалізмом доби визвольних змагань. Не сумніваємося в суб’єктивній найкращій волі авторів цих “історичних паралелів”, бо чейже так говорять щирі захисники УНРади? Але суб’єктивна добра воля не міняє нічого в тому, що згадана арґументація недоречна і що вона, хаотизуючи українську політичну думку, об’єктивно йде на користь хіба бандерівщині.

Взаємини між Директорією УНР та урядом ЗОУНР, між Петлюрою й Петрушевичем характеризувало те, що кожна сторона була безспірною законною владою для певної частини українських земель, що зрештою формально стверджує акт 22 січня 1919 р. Тертя випливали з трудности координувати протипольський і протимосковський фронти в українській стратегії й дипломатії. Але ніколи не було й натяку на те, щоб Петлюра й Петрушевич заперечували один одному право очолювати й репрезентувати чи Наддніпрянщину, чи Галичину. Очевидно, не можна не жаліти, що українство не зуміло в тому періоді перебороти східньо-західнього дуалізму. Вище було згадано про причини. Але ясне територіяльне розмежування компетенції між наддніпрянським і галицьким українськими урядами ставило їхні взаємини у площину правопорядку.

Отже, це рішуче забагато чести для бандеро-націоналістичних і угаверівських демагогів - трактувати їх на одному рівні з леґальною й демократичною владою ЗОУНР. Втім, певно й самі бандеро-націоналісти не погодилися б з послідовним проведенням цієї історичної паралелі. Бож вони своїх претенсій ніяк не обмежують територіяльно на західній Україні, на Галичині. Навпаки, бандерівщина змагає до того, щоб у майбутньому диктаторствувати над усією соборною Україною і щоб уже тепер досягти неподільного гегемоніяльного становища в українському визвольному русі. Себто, нема найменшої надії на те, щоб взаємини між УНРадою й т. зв. УГВР могли бути впорядковані на базі територіяльного розмежування впливів.

Якщо вже конче шукати історичних паралелів, то конфлікт між УНРадою й бандерівським виплодом УГВР можна б порівняти з боротьбою між Українською Народньою Республікою й Гетьманщиною в 1918 р.; в обидвох випадках ідеться не про конфлікт двох територіяльних одиниць, але двох систем, устроїв та ідеологій, що змагаються за провід над тією самою територією й населенням. Але на цьому подібність кінчається. Бо площина конфлікту сьогодні інакша, ніж у 1918 р. Тодішнім “каменем спотикання” була соціяльно-економічна проблема: соціяльна (зокрема аграрна!) революція проти соціяльної реакції. Нині ж спір іде за питання політичного режиму: демократичний правопорядок проти вождівсько-монопартійного тоталізму.

Міг би хтось сказати: чи не передчасно заводити спір за форму майбутнього устрою, коли Україна стогне в большевицькому ярмі? Чи не краще було б підождати з цим принаймні аж до дня перемоги? Відповідаємо: смішним доктринером назвемо того, хто почав би нині сварку за деякі детальні питання майбутнього державного будівництва (напр., скільки десятин землі на одну селянську родину і т. п.), що можуть, отже, для нас покищо мати хіба чисто академічний, а не практично-політичний інтерес. Але це не стосується фундаментальних устроєвих альтернатив, що їх годі залишити в завішенні, бо в них заняття такої чи такої позиції, такого чи такого рішення неминуче вже тепер. Липинський мав повну рацію, коли вказував на діялектичну взаємозалежність, яка в політичній області існує між ідеалом-ціллю та засобами (в найширшому значенні слова) для досягнення цієї цілі. Від “візії” майбутньої України, що її маємо, в рішальний спосіб залежать наші теперішні організаційні методи й політична стратегія.

І навпаки: застосуванням метод організації й боротьби вже тепер перерішуємо “зміст” майбутньої України, бо сучасна визвольна боротьба - це зародок української державности “Візії” України в демократичному та націоналістично-тоталістичному таборах такі неспівмісні (з одного боку: “І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син і буде мати і будуть люди на землі”, з другого боку: “ідеал” концентраку, з повіваючим над ним блакитно-жовтим прапором), - ці візії такі антитетичні, що тяжко сподіватися, щоб люди, наставлені на такі дві неподібні України, могли в тривалий спосіб узгіднити свої дії навіть у фазі боротьби проти спільного зовнішнього ворога. Згідно з більшим нахилом до толерантности та до “плюралізму” в ідейно-політичних справах, що притаманне демократії, демократичні чинники скорше готові до деяких поступок супроти тоталістів, ніж навпаки. Хто студіював історію взаємин між українським демократичним і націоналістично-тоталістичним світами, той знає, що це націоналісти (згідно з вченням їхнього ідеолога Донцова про “еспанський шлях”) були повсякчасно аґресорами та паліями наших внутрішніх міжусобиць. Демократичний світ був толерантний, може аж надто толерантний... Але є такі принципові позиції, -йдеться про сам фундамент демократичного правопорядку, - що їх демократи здати не можуть, що за них вони будуть боротися до кінця... Справа дістає ширше тло через те, що дилема між демократією та тоталістичною диктатурою ні в якому разі не є специфічно українською турботою. Навпаки, це виразно загальноєвропейська, а, може, навіть світова проблема. Більшість європейських народів зустрілася в останньому поколінні з загрозою (й то загрозою зсередини!) тоталізму в одній з двох, а найчастіше рівночасно в обидвох його формах: “лівій” комуністичній і “правій” фашистській Тільки простачки або лицеміри можуть казати, що український народ зазнав тоталістичну загрозу тільки ззовні - в формі московського большевизму та німецького нацизму-фашизму. Істина інакша: однаково “лівий”, як і “правий”, тоталітаризми існували й існують серед нашого народу також як його внутрішні захворування. Тільки з тією різницею, що український комунізм (повторюємо: український комунізм) вже пережився (хоч навіть серед сучасної еміґрації оформилася групка, що погано маскує свої націонал-комуністичні “троцькіст-ські” чи “тітоїстські” симпатії, але це вже виразно епігонське явище), тоді коли наш доморослий “правий”, націоналістичний тоталізм (не зважаючи на те, що й він вступив у фазу занепаду й розкладу від розламу в ОУН у 1940 р.) все ще хоче кусатися.

Але повернімося до нашої властивої теми: до питання про відношення між традиційною українською “східньо-західньою” проблемою та модерною проблемою демократії й тоталізму. Не тяжко відгадати, який був хід думки тих авторів, що хотіли б конфлікт між УНРадою й УГВР вкласти в “історичну аналогію” наддніпрянсько-галицького дуалізму доби визвольних змагань. Людей баламутить обставина, що дійсно (як ми, зрештою, самі вже вище підкреслювали) наші сучасні “східняки” досить відпорні на тоталістичну пропаґанду, тоді як більшість членства бандеро-націоналістичної партії рекрутується з західніх українців. Людям здається, що їм вдасться “спекатися” прикрої бандерівської проблеми, чи принаймні скинути з себе співвідповідальність за цю національну виразку, коли справу представляти як, буцімто, льокальну галицьку справу. На жаль, це надто просте уявлення, щоб воно могло бути правдиве. Бо, поперше, між бандеро-націоналістичними головорізами знаходимо також певний відсоток “східняків” (див. хоч би склад бандерівської репрезентації в УНРаді!). Подруге, велика частина галичан стоїть непохитно на позиціях демократичного правопорядку і в перших лавах борців проти тоталістичної сарани. І найважливіше: оскільки бандерівщина всією силою прямує до гегемонії над цілістю української національної справи, отже, й такі чи такі результати цього конфлікту буде нести вся соборна нація.

До вияснення залишається останнє питання: чому відпорність проти тоталізму відносно сильніша в “східняків”, ніж “західняків”? Думаємо, що причина ось у чому: тоталістична хвороба вибухнула в східній галузці нашого народу раніше, ніж у західній. В добу визвольних змагань Галичина виявила дуже високий стандарт демократичного правопорядку. В цей же час на Наддніпрянщині шаліла неуговкана соціяльна революція, яка у своєму крайньому крилі вже виразно перекочувалася на тоталістичні позиції: прийняття боротьбістами й укапістами т. зв. “радянської плятформи” й концепції “диктатури пролетаріяту”. Всі об’єктивні свідчення згідні в тому, що близько половини 20-их років більшість наддніпрянської інтеліґенції, зокрема молоді, стояла на націонал-комуністичних позиціях. Але тоталістичні тенденції, що скорше визріли на Наддніпрянщині, там же почали скорше занепадати. Високохарактеристична щодо цього ідейна еволюція М. Хвильового: від барда “загірної комуни” до провідника орієнтації на “психологічну Европу”. Щоправда, природний життєвий шлях українського комунізму був укорочений рукою сталінського терору. Можна лиш робити здогади, як би без цього пішов був розвиток українського націонал-комуніетичного світу. Дуже правдоподібно, що “лівий” тоталітаризм був би ще трохи довше залишився живий як внутрішня українська проблема. Але сталінський терор, попри всю свою жахливість, не був без деяких позитивних результатів: він убив міт “загірної комуни”, який зводив на манівці українство східніх земель на початку 20-их років. “Східняки” не знають “політичної техніки” європейського демократичного устрою, але їхні досвіди зі сталінізмом защепили їм органічну ненависть до режиму терору й диктатури Люди з цією життєвою школою навчені не вірити обіцянкам і шантажам тоталістичної демагогії, хоч би не знати як приманливим. Це робить “східняків” відпорними також на бандеро-націоналістичну пропаґанду, що в ній вони інстинктом відчувають перелицьований большевизм. Зовсім подібне явище бачимо в сучасній Німеччині: перед Гітлером компартія збирала в Німеччині мільйони голосів, після Гітлера німецький народ не хоче чути про комунізм, бо в комунізмі все нагадує йому той проклятий нацистський режим, якому Німеччина завдячує всі свої нещастя. Хто раз здорово попарився, той дмухає потім на холодне. Якщо націоналізм знаходить собі ще клієнтів серед “західняцької” частини нашої еміґрації, то це лише тому, що він ще не встиг здемаскуватися до кінця, без решти, повністю виявити свою природу. Вже десять років тому націоналістичний рух вступив у виразно занепадну фазу свого існування, але націоналістичні міти ще втішаються рештками колишнього престижу, націоналістичні уявлення й звички ще мають силу над великою частиною західньоукраїнської публіки. (Щоб оминути термінологічних непорозумінь, пригадуємо ще раз: під словом “націоналізм” ми розуміємо скрізь і всюди не патріотизм, самостійництво і змагання до національної незалежности, - бо це змагання спільне всім сучасним українським таборам, - але ту ідейно-політичну течію з “вождівськими” й монопартійними тенденціями, що її ідеологом був Донцов, а організаційною формою ОУН).

Найпевнішим способом для остаточної компромітації бандерівщини було б допустити її на деякий час до проводу. Не тяжко собі уявити, чим би це скінчилося. На жаль, це надто коштовний експеримент, щоб собі могти на нього дозволити. Бо бандеро-націоналісти втягнули б неминуче в ганьбу й катастрофу всю нашу національну справу. Отже, мусимо висловити надію й гаряче бажання, що українське громадянство зуміє перебороти божевілля тоталістичного націоналізму, доки він не завдав нашій визвольній справі непоправної шкоди. Але це не станеться само собою, лиш напруженим зусиллям усіх сил демократичного правопорядку, які об’єднуються довкола УНРади. Зокрема потрібна тісна співпраця наддніпрянської й західньоукраїнської демократії. Люди, що цього прагнуть, ні в якому разі не повинні вживати недоладних “історичних аналогій”, що про них ми говорили вище, які тільки кидають заколот в українську політичну думку.

НОВИЙ ПЕРЕЯСЛАВ{53}

ТРИ ТАКТИЧНІ ЕТАПИ

Політика російських більшовиків у відношенні до України відзначається постійністю своїх основних напрямних, при змінливості тактики, що не раз зазнавала крутих поворотів. Темою цієї статті є аналіза останнього, поточного періоду, що почався зі смертю Сталіна. Але щоб підмалювати тло найновіших подій, мусимо сягнути дещо назад, до початків другої світової війни.

Хоч це може здаватися дивним, проте воєнні роки стояли під знаком відносного “лібералізму”. Прилучення західньоукраїнських земель до СРСР відбувалося під українськими (не російськими) патріотичними гаслами. Пропаґандивна метушня, викликана “визволенням єдинокровних братів з ярма польської шляхти й румунських боярів”, несла з собою і на давніх радянських теренах певний відхід від яскраво протиукраїнського курсу, що характеризував політику Кремлю в 1930-их роках. Незабаром після цього прийшла німецько-совєтська війна. Червона Росія, що зчепилася у смертельному поєдинку з брунатною Німеччиною, прагнула забезпечити собі підтримку українського населення, або бодай його політично зневтралізувати. Дякуючи варварсько-жорстокій, колоніяльній політиці Німеччини, що в порівнянні з нею навіть більшовизм міг виглядати як менше зло, Москві вдалося в певній мірі досягнути цієї цілі. Велетенський протибільшовицький потенціал України, який за інших обставин, можливо, міг би перехилити терези війни, не знайшов собі належного вияву. Москва, поборюючи безпощадно всі прояви українського “сепаратизму” та українського самостійницького руху спротиву, рівночасно, з притаманною для неї гнучкістю, йшла на тактичні поступки. Радянська пропаґанда всіми способами намагалася промовляти до українських патріотичних почувань і традицій. Українській культурі дано дещо більше свободи. Маю тут на увазі працю багатьох письменників і учених, що їх, як київську Академію наук, евакуйовано до Росії, і там вони розгорнули жваву діяльність; ця сторінка української історії з останньої війни ще не дочекалася відповідного досліду. Радянська пропаґанда зручно нашіптувала населенню, що після війни режим зміниться, що жити стане легше та що українська нація одержить більші, ніж досі, права. З найбільш знаменних політичних заходів того часу доводиться згадати про реформу радянської конституції (утворення міністерств зовнішніх справ і оборони в союзних республіках) та відстояння Сталіном на Ялтинській конференції окремого представництва для Української РСР, як і для Білоруської РСР, в організації Об’єднаних Націй; це останнє було рівнозначне з визнанням за Україною номінального статусу суверенної держави.

Не трудно догадатися, що ці концесії були подиктовані острахом, щоб війна, бува, не допровадила в якійсь непередбаченій коньюнктурі до актуалізації української справи в міжнародній площині. Ці побоювання виявилися зовсім безпідставними. Третя імперія, що прийшла на Україну з колонізаторськими плянами, свідомо відкидала кожний крок, що міг би її політично зобов’язувати у відношенні до народів на окупованих східніх землях. Гітлер пішов шляхом не продовження, а заперечення традицій німецької східньої політики часів першої світової війни, коли уряд Вільгельма II підтримував, хоч непослідовно й не без хитань, самостійницькі прямування в Польщі, Литві, Фінляндії, Україні й навіть у далекій Грузії. Щодо західніх альянтів, то національні питання в Радянському Союзі, в тому числі й українське, для них політично взагалі не існували. Демократичний Захід по-старому утотожнював СРСР з Росією в дореволюційному значенні слова, а в радянських союзних республіках бачив “національні меншини Росії”. Про те, щоб втручатися у “внутрішні справи російського союзника”, взагалі не було мови, не зважаючи на те, що розпачлива ситуація, що в ній совєти опинилися в 1941 році та їхня тодішня залежність від західньої допомоги, давали для цього знамениту нагоду. Але для такої сміливої, далекосяжної, дійсно творчої демократичної політики бракувало і зрозуміння й хотіння.

Хоч це звучить як парадокс, але з трьох великих таборів, заплутаних у війну, - Німеччина, західні демократії, совєти - найбільше зрозуміння до української справи та її динамічних можливостей виявили, безперечно, ці останні. Тільки дякуючи пасивності інших потуг, що з них жодна не додумалася до того, щоб капіталізувати українську проблему, власне смертельний ворог України дістав змогу вигравати українську карту, здобуваючи цим для себе визначні користі. Маю на увазі зголошення Москвою, від імени Радянської України, правних і моральних титулів до частин колишньої державної території Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини, виторгування додаткового голосу в Об’єднаних Націях та здобуття морального престижу “визвольника” України з-під нацистської окупації.

Друга фаза радянської політики охоплює роки від закінчення війни до смерти Сталіна (1945-1953). Цей період характеризує змагання до повної реставрації сталінізму тридцятих років. Наново цупкіше закручують гвинти державної машини, розхитаної війною. Через Україну перевалюється чергова хвиля чисток, наново розгортається русифікаційна кампанія й нагінка проти “буржуазного націоналізму”. Офіційне засудження вірша Володимира Сосюри “Любіть Україну”, що його під час війни багато разів передруковували в різних радянських публікаціях, служило, згідно з більшовицькими звичаями, як своєрідний сигнал, що ним партія проголошувала свою генеральну лінію. На ці ж повоєнні роки припадають інтенсивні заходи, спрямовані на знищення українського націоналістичного підпілля й партизанського руху.

Наступний, третій період почався зі смертю Сталіна й триває до сьогодні^[347]. Його можна стисло схарактеризувати як черговий поворот до відносного “лібералізму” й до політики поступок. Наша стаття присвячена висвітленню власне цього періоду. З’ясовуватимемо явища не так у хронологічному порядку, як радше в їхній логічній пов’язаності. Факти, що їх обговорюватимемо, самі собою загальновідомі. Отже, йдеться тут передусім про їхню правильну інтерпретацію, про схоплення сенсу, причин і правдоподібних наслідків нових заходів Кремлю в його українській політиці.

Поминаємо питання, чи й в якій мірі цей тактичний зворот був викликаний внутрішньою боротьбою серед комуністичної верхівки, а зокрема аферою Берії. Якщо прийняти гіпотезу, що закид, який був висунутий проти Берії, ніби у своїй боротьбі за владу він хотів спертися на відосередні тенденції неросійських народів, згідний з правдою — то постає враження, що тут уже назрівали процеси капітальної ваги, які в дальшому розвитку могли б допровадити до радикальної зміни усього розташування політичних сил у совєтській імперії. Але цей розвиток задушено в зародку. З другого боку, якщо навіть посталінський “новий курс” у відношенні до України був дійсно започаткований Берією, то його падіння щоправда замкнуло цей курс у звуженому річищі, але його не зліквідувало. Хоч поступки, зроблені Україні, залишаються скромними, проте сам факт заіснування “нового курсу” не підлягає сумніву. Розглядаючи дійсність на тлі ще зовсім свіжих спогадів про недавній сталінський режим, не можемо не бачити ряду зовсім виразних змін.

ПРОЯВИ НОВОГО КУРСУ

За найбільшу новість, у порівнянні з передвоєнними й першими повоєнними роками, треба вважати обставину, що керівні посади в Україні опинилися переважно в руках місцевих людей. З преси можна дізнатися про персональний склад республіканського уряду, Центрального Комітету КПУ, Верховної Ради УРСР, а також про прізвища секретарів обкомів, Директорів важливіших підприємств і репрезентативних культурних діячів. На жаль, маємо тільки небагато особистих даних про цих людей, але навіть із звучання їхніх прізвищ можна судити, що в більшості випадків ідеться про природних українців. Ще напередодні війни росіяни творили 65% в центральних державних і партійних установах УРСР; сьогодні це відношення відвернене: українці становлять 62%, а члени інших національностей, переважно росіяни, - 38%. Ключові позиції секретарів обкомів обсаджені українцями на 72%. (Для орієнтації можна додати, що українці творять 75-80% усього населення УРСР).

Новий курс знайшов свій символічний вислів у тому, що після відкликання останнього сталінського сатрапа, Мельнікова, якому закинено “ухил від принципів ленінської національної політики”, першим секретарем ЦК КПУ став українець Кириченко. Це перший випадок за все тридцятип’ятилітнє існування Радянської України, що найвище становище в республіці довірено автохтонові.

За останні два роки переведено досить помітну реорганізацію адміністративно-господарської структури СРСР в напрямі її частинної децентралізації. Ряд міністерств, - такі, як вугільної промисловости, чорної металюрґії, пошти, вищої освіти, культури, - перемінено із “всесоюзних” на “союзно-республіканські”. Не підлягає сумніву, що компетенції української радянської бюрократії поважно збільшилися в господарській та культурній галузях.

Рівночасно зросла й питома вага українського елементу у всесоюзному маштабі. Від 1953 року Кириченко належить до Президії КПРС. Під цю пору у склад всесоюзного уряду входить щонайменше десять колишніх міністрів УРСР, перенесених на працю до центральних установ у Москві. Серед одинадцяти нових маршалів Радянського Союзу, призначених у квітні 1955 року, п’ять, здається, українського походження. Американська преса нещодавно присвятила багато уваги гостині радянської хліборобської делегації в стейті Айова. Але ці “росіяни”, як про них писали, переважно були українцями, починаючи від голови делеґації Мацкевича, міністра хліборобства СРСР.

Можна догадуватися, що інтенсивніша участь українців у партійному й державному апараті спричинилася до ослаблення масового протиукраїнського терору. Не зважаючи на те, що пропаґандивні кампанії проти т. зв. “буржуазного націоналізму” не припиняються, не було в останніх роках повторення тих масакр, що ними так трагічно позначилися в історії України 1930-ті роки. Гідне уваги, що різні письменники, учені й інші культурні робітники, що їм ще недавно робили прилюдні закиди в “націоналістичному ухилі”, могли викрутитися “самокритикою” й залишилися при житті, а навіть на своїх попередніх становищах У тридцятих роках такі пресові атаки й доноси служили, як правило, прологом до фізичної ліквідації.

Бачимо теж деякі концесії в області культури, що між ними можна відмітити такі: збільшення ролі української мови у шкільництві, зокрема вищому: подібне явище, мабуть, теж в адміністративній практиці; пожвавлення видавничого руху українською мовою; поширення діяльности Академії наук УРСР не тільки у природознавчо-технічних, але наново також у суспільно-гуманістичних дисциплінах. Щоправда, підручники, призначені для масового вжитку, аж кишать від різних перекручень і фальшивок. Однак попри це відбувається й серйозна дослідча праця. Велике культурне значення мають передруки творів українських клясиків, що появляються великими тиражами, а також ростуча, по довшій перерві, кількість перекладів із світових літератур. Свобода наукового досліду й культурної творчости ще все, очевидно, куди менша, ніж у 1920-их роках. А чейже й тодішні відносини, в добу НЕП-у й “українізації”, що творила апогей радянського лібералізму, далеко відставали від західнього розуміння свободи культури. Коли ж говорити про сучасне становище, то на українській культурі тяжить подвійне ярмо: з одного боку, обмеження, що випливають з самої суті диктаторсько-тоталістської системи, а з другого - ті, що обумовлені позицією України як поневоленої нації. Таким чином український літератор і працівник науки не користується навіть тими скромними можливостями, що їх посідає його російський колеґа. Однак необхідно ствердити, що в порівнянні з тією системою нищівних заходів, що були спрямовані проти української культури у тридцятих і перших повоєнних роках, наступив зворот до кращого й що сучасна ситуація відносно нормальніша.

У 1954 році, у зв’язку з святкуванням тристаліття Переяславської умови, про яке ще буде мова пізніше, сталася подія, що її доводиться кваліфікувати, як найбільш знаменну доцьогочасну політичну концесію: 19 лютого того року Кримську область, що досі входила до складу Російської РФСР, прилучено до Української РСР.

Геополітичні й економічні чинники обумовлюють органічну приналежність Кримського півострова до українського материка. Україна має також історичні й етнічні права до цієї території, що її розвиток від найдавніших часів проходив у тісному зв’язку з життям українських земель та що серед її строкатого населення українці творили, поруч з татарами, автохтонне ядро. Різні українські політичні сили, від консервативного уряду гетьмана Скоропадського в 1918 році до харківських “націонал-комуністів” двадцятих років, робили заходи у справі приєднання Криму до України. Хоч українці були в Криму тільки меншиною, проте його політичне значення для України більше, ніж деяких теренів, що мають, або мали в недавньому минулому, безспірно український етнічний характер. Наприклад, можемо собі без труду уявити існування самостійної української держави без західніх окраїн, - Пряшівщини, Лемківщини, Посяння, Холмщини. Зате українська державність немислима без Криму. Якщо прийняти до уваги панівне стратегічне положення Севастополя в північній смузі чорноморського басейну, то ясно, що Крим у чужих руках - це дуло пістоля, приложене до скроні України.

Якими мотивами керувалася Москва, передаючи Кримську область Українській РСР? Приналежність Криму до Російської республіки, що від неї він відділений усією шириною України, творила аномалію в адміністративній структурі СРСР. Ця неприродна розв’язка не могла не дратувати підсовєтських українців, скріплюючи в них почуття, що вони перебувають в “російському оточенні”. Тому, як можна здогадуватися, комуністична верхівка у Кремлі, прямуючи тепер до відпруження в російсько-українських стосунках, зважилася на жест, що усунув би одну з причин українського невдоволення. Треба вважати, що українська громадськість сприйняла прилучення Криму з сатисфакцією, як задоволення давнього і справедливого українського політичного постуляту. А Москва по суті теж нічого не втратила, бо чейже ціла Україна й так перебуває під її владою. Однак, певна річ, сучасна приналежність Криму до УРСР улегшуватиме в майбутньому розв’язку кримської проблеми по лінії українських інтересів, коли б це питання, що сьогодні є внутрішньою справою Радянського Союзу, мало котрогось дня виринути на міжнародному форумі.

Але є підстави думати, що Москва мала при цьому кроці ще іншу, укриту ціль: вона хоче обтяжити Україну моральною й політичною співвідповідальністю за злочин народовбивства, виконаний над кримськими татарами. Тому необхідно на цьому місці втрутити кілька зауваг про справу українсько-татарських стосунків. Малий татарський народ (який у 1939 році нараховував біля 200 000 душ, що творили тоді одну п’яту населення півострова) надто кволий і малочисельний, щоб бути спроможним до створення власної держави. Протиукраїнські настанови татарів під час революції тільки спричинялися до того, щоб віддавати Крим у руки то білогвардійців, то більшовиків, перетворюючи його на базу російської агресії проти України. Україна ніяк не могла б погодитися з тим, щоб така ситуація повторилася в майбутньому. Не менше несприйнятні для України пляни деяких татарських патріотів, які мріяли про те, щоб над Кримом установити протекторат Туреччини. З української точки погляду такі пляни належить розглядати як небажані спроби каламучення українсько-турецьких відносин, які поза цим мають всі шанси на те, щоб бути якнайкращими. Але законні українські інтереси в Криму ніяк не стоять у суперечності з життєвими правами татарського народу. Природна розв’язка тут - автономія Криму у складі української державности. Саме так, до речі, українська політична думка завжди підходила до цієї проблеми.

Українці, що їм самим довелося стільки витерпіти з рук російських більшовиків, ніяк не можуть схвалювати злочин, заподіяний Москвою над татарським народом, що його виселено з вітчизни. Зайво витрачати час на докази, що цей акт народовбивства стався без ніякої, прямої чи посередньої української співучасти. Проте факт прилучення Криму до Української РСР створює для української громадськости моральні зобов’язання супроти татарів. Українські патріоти повинні дбати про те, щоб оберігати себе навіть від тіні закиду, що українські національні інтереси йдуть врозріз з правами інших, зокрема слабших, народів. Наш обов’язок - всіми доступними засобами сприяти поворотові татарських виселенців на вітчизну.

Область, що в ній зміни в радянській політиці супроти України найбільше кидаються в вічі, є царина ідеології і пропаґанди. Сталінізм проголошував, що Росія є “старшим братом” усіх народів СРСР, а в першу чергу України. Цей мотив тепер дещо приглушено. Радше говорять про співпрацю “двох рівноправних, братніх народів”. Сакраментальна формула про “великий російський народ” знайшла несподіване доповнення у фразі, що її доводилося чути в останніх часах, про “великий український народ”. У відношенні до інших націй СРСР цього епітету не вживають. Отже, виходить, в Радянському Союзі вже об’явилися два, а не тільки, як раніше, один, “великі народи”! Щобільше, офіційна пропаґанда раз-у-раз повторює й наголошує, що Україна є суверенна, що УРСР є “незалежною, возз’єднаною державою”; тільки при цьому не забувають за кожним разом додати, що Україна завдячує своє щастя виключно “братерській дружбі й безкорисній допомозі” Росії.

В останні часи можна було спостерігати на ряді прикладів, як комуністична політика схильна, в певних ситуаціях, увипуклювати характер Української РСР як окремої, в міжнародно-правному значенні слова, держави. (Пригадаймо, що УРСР вже давніше, у 1947 році, підписала Паризькі мирові договори з колишніми німецькими “сателітами”, а в 1948 - Дунайську конвенцію; через прилучення південної Бесарабії Україна стала наддунайською країною). Українська радянська преса приносить подрібні звідомлення про діяльність делеґації УРСР в Об’єднаних Націях. Гідне уваги, що ця делегація спеціялізується в виступах по колоніяльних питаннях. Прем’єр Української РСР Кальченко входив у склад загальнорадянської делегації на східньоевропейську конференцію безпеки, що відбулася в Варшаві у грудні 1954 року. Мета цього була, мабуть, продемонструвати, що Україна, хоч складова частина Радянського Союзу, разом з цим, у певному розумінні, є окремим членом бльоку комуністичних країн. У вересні 1954 року Українська РСР заключила договір про культурну співпрацю з Польщею. Українські культурні ансамблі ґастролюють від Берліну до Пекіну.

Політичне значення всього цього, звичайно, невелике. Це скорше морально-престижеві, ніж реально-політичні поступки. Проте доводиться сказати, що комуністична влада явно намагається від деякого часу вийти назустріч пробудженій українській національній гордості. Знаючи, з якою дбайливістю більшовицькі можновладці повсякчасно монтують ідеологічні лаштунки, що ними вони обстав-ляють свою реальну, силову політику, приходимо до висновку, що йдеться тут про вельми знаменні явища, що вимагають докладного досліду.

ПЕРЕЯСЛАВ В ІСТОРІЇ Й МІТОЛОГІЇ

Висловом нової лінії було урочисте відзначення тристаліття Переяславської умови. Святкування тривали безперервно всю першу половину 1954 року, творячи безперечно одне з найбільших пропаґандивних видовищ в історії Радянського Союзу. Військові паради, урочисті сесії в усіх установах, від Верховної Ради до сільради, бенкети, промови, злива орденів, спеціяльні “тези”, проголошені ЦК КПРС, - все це вимовно свідчить про те, яку увагу комуністична влада прив’язувала до Переяславських роковин. Коли б нам пощастило розкусити справжній сенс цього прославлення “Переяслава” - це дало б нам ключ до правильного розуміння основних настанов сучасної радянської політики супроти України.

Видатний історик козаччини, Вячеслав Липинський, у своїй монографії “Україна на переломі”, присвяченій останнім рокам гетьманування Богдана Хмельницького, стверджує, що, говорячи про Переяславський договір, мусимо відрізняти історичний факт від мітів, що згодом наросли довкола нього.

Переяслав був тільки одним з епізодів, хоч, очевидно, важливим, у дипломатичній грі великого гетьмана й не відрізнявся засадничо від інших, раніших і пізніших, козацьких трактатів з Польщею, Туреччиною, або навіть Швецією. У всякому випадку, про “возз’єднання” України з Московським царством в 1654 році не може бути мови, бо й після Переяслава Україна виступає як окрема, фактично незалежна держава, з власною воєнною й закордонною політикою, що в багатьох точках зовсім не покривалася з інтересами Москви. У своїх внутрішніх справах Україна була зовсім самостійна, а спроби московського втручання гетьман Хмельницький ліквідував у зародку. Отже, не ідеал російсько-українського єднання, але українська державна рація присвічувала Хмельницькому й його співробітникам, що в їхніх очах Переяславська умова була тільки минущим альянсом. Стверджуючи коньюнктурний характер Переяслава, ми зовсім не порушуємо на цьому місці питання, чи цей крок відповідав тогочасним об’єктивним інтересам України, чи, навпаки, це була трагічна помилка.

В модерній українській історіографії панує думка, що в першу чергу польська політика штовхнула козаччину в обійми Москви. Шляхетська Польща, явно не спроможна утримати козацьку Україну у своїх руках, рівночасно не погоджувалася на її емансипацію та накидала затяжну й руїнницьку війну, що перешкоджала консолідації молодої державности. Коли ж у 1653 році постала загроза польсько-татарського союзу, спрямованого проти України, гетьман мусів шукати радикального виходу з небезпечної ситуації. Щоб забезпечити себе проти московських гегемоніяльних забаганок, Хмельницький, приймаючи московський протекторат, реасекурував себе затісненням співпраці з бльоком протестантських держав (Семигород, Пруссія, Швеція), а рівночасно пробував безпосередньо договоритися з Отоманською Портою, понад головою її кримського васаля.

Якщо Переяслав став згодом вихідною точкою для поневолення України, то тому, що передчасна смерть Богдана Хмельницького стала на перешкоді до здійснення його ширших плянів. Як слушно стверджує Георгій Вернадський у своїй монографії про Хмельницького, коли б Україна зуміла зберегти свою територіяльну єдність (себто коли б не прийшло до відділення Лівобережжя і Правобережжя) та коли б, згідно з намірами Хмельницького, козацька влада була поширена і на решту “руських земель” Польщі, - тоді дальші українсько-московські стосунки уклалися б зовсім інакше. Це були б стосунки між двома рівнорядними партнерами, - й то незалежно від того, чи вони були б дружні, чи ворожі.

Отже не за самої Хмельниччини, але значно пізніше, вже на руїнах козацької державности, виросла в XVIII і XIX століттях “Переяславська леґенда”. В першій фазі, себто коли в XVIII столітті ще продовжувала існувати Гетьманщина з обмеженою автономією, панівною концепцією козацької старшинської верстви був погляд, що Переяславською умовою між Україною й родом Романових установлено відношення, що близькі до династичної унії, або васалітету; ця концепція стверджувала залежність України від всеросійського престолу, при рівночасній окремішності України-Малоросії від Московщини-Великоросії. Зате згідно з другою версією “Переяславської леґенди”, що здобула поширення в XIX столітті, “малоросійський народ” під проводом Богдана Хмельницького просто прилучився до російської держави.

Ці міти про Переяслав, хоч далекі від історичної правди, відігравали важливу ролю в політичній ідеології Росії т. зв. “петербурзького періоду”: вони леґітимували приналежність України до імперії й допомагали маскувати факт завоювання й поневолення. Не менше значення мала Переяславська леґенда і для тієї частини українського суспільства, що стала на шлях активної співпраці з імперією, себто для русифікованих і подворянщених нащадків козацької старшини. Леґенда про те, що їхні предки буцімто добровільно приступили під “високу руку православного царя”, дозволяла їм почувати себе в імперії не на положенні поневоленої нації, але як відлам всеросійської провідної верстви та вірою-правдою служити монархові.

ЕВОЛЮЦІЯ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ

Пізнання функції, що її Переяславська леґенда відогравала в духовному господарстві царської Росії, допоможе нам правильно визначити причини, чому сучасна більшовицька Росія рішилася відгребати “Переяслав”. Але заки відповісти на це питання, ми мусимо насамперед обговорити ще деякі моменти в ідейній еволюції радянської системи, у площині розвитку російсько-українських стосунків.

Яким способом була радянська влада установлена в Україні? Вона була насильно накинена Україні ззовні, з Московщини; однак - і це дуже важливе - це сталося під гаслами пролетарського інтернаціоналізму, а не російського націоналізму. Понаднаціональна ідея світової революції служила ідейним прикриттям для російської інтервенції. Совєтський режим мав в Україні всі ознаки чужинецької окупації, що її супроводжали грабіжницькі реквізиції, розгром українського освітньо-культурного життя та обсадження державного апарату чужими елементами, що або наплили з Московщини, або складалися з місцевих росіян, русифікованих жидів і українців.

Проте Ленін з подивугідною інтуїцією справжнього державного мужа відчував, що немасковані прояви російського великодержавного шовінізму небезпечні для системи, бо вони скріпляють відосередні тенденції серед визволених у 1917 році з-під царського ярма неросійських народів. Тому Ленін від початку обстоював тезу, що єдність радянської імперської організації можна буде зберегти тільки в понаднаціональній, універсалістичній формі. Труднощі й неуспіхи, що їх більшовики зустрічали на неросійських “окраїнах”, а зокрема розвал другого радянського окупаційного режиму в Україні (весна й літо 1919), в наслідок масових селянських повстань і бойкоту української інтеліґенції, ще більше утвердили Леніна в цій поставі й переконали його в необхідності поступок, які притупили б національне вістря конфлікту. Ленін послідовно дотримувався цієї лінії, переборюючи сильні суперечні тенденції в лоні власної партії. Обставина, що йому при цьому сприяла, була та, що хоч більшовизм виростав із своєрідних російських національних традицій і скоро злився з перефарбованим на червоний колір старим московським месіянізмом, але гасла, що під ними він виступав, і цілі, що до них він прямував, не обмежувалися границями Росії (етнічними або навіть політичними, імперськими), але були універсальні, на подобу якоїсь войовничої релігії або, вживаючи влучного окреслення Жюля Моннеро, новітнього “матеріялістичного ісляму”.

Ленін змагав до того, щоб ізолювати антибільшовицький потенціял української нації. Москві пощастило, бо їй назустріч пішла політика Заходу щодо українського питання. Держави Антанти знехтували Україну, а зате озброювали білоґвардійців Денікіна. Така настанова Заходу сприяла тому, що серед частини українського громадянства росли настрої, які в Совєтській Росії готові були бачити “менше зло”. Не треба теж забувати, що Україна переживала тоді не тільки великий національний підйом, але також, за вийнятком Галичини, внутрішню соціяльну революцію, яка, щоправда, ніяк не виливалася у правовірні більшовицькі форми, але все таки відкривала пригоже поле для розкладової пропаґанди та утруднювала консолідацію самостійної демократичної державности.

До яких вислідів довела революція? Москві пощастило врятувати щонайважливіше: єдність політичного керівництва на землях кол. царської Росії, якщо не рахувати Польщі, Фінляндії й балтицьких республік. Збереження контролю над Україною дозволило Москві затримати ранґу великої європейської потуги та забезпечувало за нею вихідні позиції для майбутньої аґресії проти західніх сусідів. Проте неправильною була б думка, немов би для України революція скінчилася повною поразкою. Революція відродила Україну як націю, і власне тому, що більшовики - у протилежність до західніх держав - були готові рахуватися з цим фактом, вони осягнули перемогу - ціною певного компромісу. Зі здобутків революції Україна зберегла наступні: існування номінально суверенної держави, під фірмою УРСР; право - в певному часі дійсно дуже широке - на розвиток власної національної культури; визнання червоною Москвою принципу рівнорядности народів кол. царської імперії, що знайшло свій формальний вираз у прийнятті нової, понаднаціональної назви, “Союз радянських соціялістичних республік”. На цій політичній плятформі й користаючи з того, що НЕП спричинився до загального заспокоєння відносин і відновив деякий господарський добробут, Україна пережила у двадцятих роках короткий, але надзвичайно буйний і плідний період культурного відродження та розбудови в майже всіх ділянках національного життя.

Духову й політичну координацію між РРФСР та УРСР забезпечувала в той час міжнародна пролетарсько-революційна ідеологія. Москва декляративно відрікалася “великодержавного шовінізму”, успадкованого від царизму, та на словах заявляла про свою вірність гаслам рівноправности всіх народів і солідарности пролетаріяту у світовому маштабі. Знов же українські комуністи намагалися демонструвати, що вони вміють бути рівночасно й відданими марксистами-революціонерами, й вірними синами своєї вітчизни. Є підстави, щоб твердити, що власне харківські урядові кола були особливо схильні підтримувати інтернаціонально-революційні аспекти радянського режиму. За цим, мабуть, ховалися тихі надії, що перекинення революції до Середньої Европи скріпило б Українську РСР, через прилучення західньоукраїнських земель, а сподівана перемога комунізму в Німеччині покінчила б з гегемоніяльного перевагою Росії у Гроні соціялістичних республік.

Одним з найбільш характеристичних суспільно-психологічних процесів у СРСР, що його початки були помітні вже за доби НЕП-у та що повністю дозрів за Сталіна, було повільне й неухильне проґресуюче відмирання, “вивітрювання” патосу революційної віри, яка первісно творила джерело стихійної духової сили більшовизму. Утопія світової пролетарської революції, що за неї в роки громадянської війни тисячі фанатиків готові були йти в огонь і воду, тратила свій гіпнотичний магнетизм і перетворювалася в заяложений трафарет. Щодо України, то тут усе “радянство” двадцятих років було тільки тонкою плівкою на поверхні розбурханого національного життя: в одних воно було свідомою мімікрією, а в інших несвідомим самообманом. Знов же в Росії більшовизм зовсім органічно й закономірно переростав у своєрідний “червоний фашизм”.

На Заході не бракувало спостерігачів, які, приймаючи власні бажання за дійсність, очікували ступневої демократизації радянського режиму. Насправді ж еволюція Росії йшла у протилежному напрямі: до розбудови всеохопного совєтського тоталітаризму та до кристалізації замкненої ієрархічно-бюрократично-поліційної системи, яка, до речі, зовсім відповідала традиціям російської державности, як у старомосковській, так і в петербурзькій епохах Очевидячки, при цьому не було мови про формальний відхід від марксо-ленінського корану, а Сталін навіть любувався в ролі захисника ортодоксії. Це зовсім зрозуміле. Чейже російсько-совєтська імперія знаходила в революційній ідеології незрівняний інструмент зовнішньої політики та необмеженої експансії; марксистський інтернаціоналізм тут непомітно переростав в ідею світового панування Москви. Але це ще не все. Всяка влада мусить шукати виправдання свого існування в якомусь надрядному духовному принципі. Інтереси російської бюрократії, скупченої довкола совєтського режиму, вимагають консервування ідеології, яка освячує існуючий лад та виправдує всі доконані злочини і страхіття, як буцімто необхідні жертви для досягнення “великої мети”.

Під присохлою маскою інтернаціонально-революційної доктрини з кожним роком щораз чіткіше виступали риси обличчя російського великодержавного шовінізму та месіяністичного імперіялізму. Друга світова війна склала яскраві докази банкротства революційного марксизму, а рівночасно реальної потужности російського націоналізму. Бо коли прийшло до справжньої проби на життя й на смерть, совєтські вожді знали, до яких гасел їм треба відгукнутися. Війна, а ще більше її переможне закінчення, допровадили до вибуху вакханалії російського шовінізму. Давніше, зокрема ж ще за провідництва Леніна, режим, - хоч він у дійсності завжди спирався на російські державні традиції та на месіяністичні забаганки російського народу, - дбав про те, щоб тримати у карбах та маскувати зовнішні прояви російського шовінізму. Але у зв’язку з війною, коли треба було мобілізувати емоціональну енергію російських мас, найбільш крайні і безсоромні вияви російської національної мегаломанії дістали офіційну підтримку й благословення.

Однак цей безумовний поворот системи в бік російського націоналізму ніс з собою і деякі небажані наслідки: він не міг не відштовхувати неросійські народи. Те, що згідно з ленінською концепцією мало об’єднувати всі народи СРСР, а саме - міжнародно-революційний принцип, опинилося за бортом. Нова догма про провідницьке покликання “великого російського народу” вдаряла бумеранґом в ідею національної рівноправности, розбиваючи рештки ілюзій, якщо такі ще в когось були.

Ленін напевно мав рацію в одному: націоналізм завжди провокує інші націоналізми. Явне утотожнення радянської системи з інтересами російського націоналізму стимулювало протирадянські та протиросійські відрухи серед неросійського населення СРСР. Якщо йдеться про менші національності, то Москва могла розраховувати на те, що їх завжди буде можна утримати в карбах силою. Але що робити з Україною, другою по величині нацією Радянського Союзу? Коли б українці залишилися у стані тривалого гострого незадоволення, то це могло б на довшу мету показатися дуже небезпечним для самої системи.

НЕВДАЧА СТАЛІНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ

Політика Сталіна відносно України зводилася до гігантської спроби зламати спротив українського народу засобами фізичного насильства. При цьому, мабуть, не йшлося про тотальне вигублення українців, як це зроблено з кримськими татарами, волзькими німцями, калмиками та деякими північнокавказькими народами; для цього українці надто чисельні. Зате Сталін послідовно змагав до того, щоб знищити всі активні українські суспільні групи та щоб таким чином, обезголовивши націю, примусити її до капітуляції та зробити з неї покірне знаряддя в руках кремлівських можновладців. Однак було б помилкою бачити в Україні тільки пасивну жертву сталінського садизму. Велика протиукраїнська кампанія, започаткована Сталіном, мала, з точки погляду інтересів системи, свій політичний глузд. Діло в тому, що швидкий і могутній підйом українства у 1920-х роках підкопував гегемонію Москви, що її дальше збереження ставало під виразним знаком запиту. Ленінська плятформа тут уже явно не вистачала. Загрозу, що виникла для московського панування, можна було зліквідувати тільки новими, гострішими засобами. Масовий спротив українського селянства колективізації загрожував зірванням амбітних господарських плянів Сталіна. Звідси особливий гнів і мстивість Сталіна супроти України. З цим збігалися ресантименти російського чиновництва, обуреного українською “нахабністю”. Сталін та очолена ним російсько-совєтська бюрократія ріши-ли “навчити хохлів розуму”. Жертви, що їх Україна понесла в наслідок сталінської політики, були жахливі. Голодом виморено кілька мільйонів людських істот та поліційним терором знищено національну еліту двох формацій: старшої, національно-демократичної, що займала провідне становище в українській революції 1917-1920 років, та молодшої, що вже виросла в радянських умовах. Чверть століття сталінського панування назавжди залишиться в українській історії однією з найчорніших сторінок, нарівні з монгольською навалою в XIII столітті.

Але Сталін не добився остаточної перемоги у своїй боротьбі з Україною. “Паровий валець” терору не зрівняв української нації з землею і не покінчив з українською проблемою, як джерелом найбільших труднощів для більшовицької влади. Доказом цього є пороблені тепер, після смерти Сталіна, поступки. Коли б Україна вже була зламана й не являла собою ніякого силового чинника, комуністичні можновладці, очевидно, не мали б ніяких підстав, щоб іти на якінебудь поступки. Сучасний відворот на більш “ліберальні” позиції треба розуміти як мовчазне визнання, що політика Сталіна стосовно України зазнала невдачі.

Український потенціял проявився з непередбаченою силою вже під час другої світової війни. При дуже некорисній міжнародній коньюнктурі та без ніякої сторонньої допомоги, український самостійницький рух опору дався взнаки двом найбільшим мілітарним потугам тогочасної Европи. Постава українського народу вирішально спричинилася насамперед до блискучих успіхів німецької зброї в 1941, а згодом до заломання німецького східного фронту в 1943-44 році. Те, що в Україні після закінчення війни продовжувався організований партизанський рух та самостійницьке підпілля, що з ними впродовж кількох років не міг собі дати ради позірно всемогутній державний апарат, - творить зовсім нове, нечуване явище в історії СРСР.

Хоч українські землі тяжко потерпіли від війни та від нацистського й комуністичного терору, проте не підлягає сумніву, що релятивна сила України у відношенні до Росії значно зросла в порівнянні з станом з-перед 1939 року. Частина української національної енерґії, яка до війни, - внаслідок поділу української території поміж чотирма займанцями, - була заанґажована в оборону місцевих інтересів під польським, румунським або чеським пануванням, тепер опинилася на спільних терезах разом з середньо-східніми землями в українсько-російській рівновазі сил. Територіяльна консолідація в межах УРСР спричинилася до приспішеної кристалізації об’єднаної, модерної української нації.

Якщо, з одного боку, затираються тепер старі обласні особливості західньоукраїнських земель (в першу чергу Галичини, але також західньої Волині, Закарпаття, північної Буковини та українських частіш Басарабії), то, з другого боку, теж давня Радянська Україна виглядає сьогодні інакше, ніж перед 1939 роком. Могутній політичний динамізм західніх українців, вихованих в європейських громадських і культурних традиціях (згадати б тільки про вплив Католицької Церкви та австрійського конституціоналізму!), знайшов глибокий відгомін серед східньоукраїнських мас. Їхня національна свідомість загострилася і психологічні різниці у відношенні до росіян поглибилися. Більше, ніж колинебудь у минулому, Україна й Росія протистоять одна одній не тільки як два етнічні розгалуження східнього слов’янства, але також як дві політично здиференціовані сили.

До відносної поправи становища України спричинилося і поширення російсько-совєтської гегемонії на країни Середньо-Східньої Европи. Україна радше виграла, ніж утратила на тому, що збільшилася кількість її товаришів недолі, - себто потенціяльних союзників. Москва тепер примушена оберігати своє панування над недавно підкореними народами, - і через те має менше можливости гнітити Україну. У країнах т. зв. “народних демократій” широкі кола громадськости цікавляться відносинами в Україні, яка для них являє собою щось на подобу “показової вітрини” радянської національної політики. Посилення масового терору та русифікаційних заходів в Україні могло б викликати паніку серед нових васалів МосквИ; можна сумніватися, чи такі реакції були б для Москви сьогодні бажані. Отже стверджуємо, що політичне положення України, в порівнянні з передвоєнною добою, дещо покращало, знов же положення держав Середньо-Східньої Европи, що давніше користувалися справжньою самостійністю, значно погіршилося. Таким чином скоротилася відстань між Українською РСР та “державами-сателітами”. Знов же це наближення статусу України до країн Середньо-Східньої Европи привело до деякого пересунення в рівновазі сил між Росією й Україною на користь останньої.

Після смерти Сталіна прийшов час на загальну ревізію радянської політики, - очевидно, не її цілей, але зате її тактичних метод. У зв’язку з цим нові кремлівські володарі, мабуть, рішили, що треба й політику щодо України пристосувати до сучасного реального укладу силових чинників. Українське громадянство має право вважати, що всі поступки, що були йому зроблені в. останньому часі, це не московська ласка, але його власні осяги, здобуті ним “з позиції сили”.

СУТЬ “НОВОГО ПЕРЕЯСЛАВА”

На підставі того, що було сказане досі, можемо тепер спробувати визначити суть сучасної радянської політики відносно України, що вибрала “Переяслав” за свій символ.

Ідеться тут про закроєний на велику скалю експеримент примирити українську націю з російсько-совєтською імперською системою. “Переяславська” пропаґанда звернена до всього населення України, але в першу чергу до української інтеліґенції й бюрократії, що без їх співучасти тяжко правити вже не тільки самою Українською РСР, але й усією червоною імперією.

На перший погляд це подобає на поворот до концепції Леніна, яка чейже теж прямувала до своєрідного компромісу між московським центром і “національними окраїнами”. Недаремно радянська преса в останніх часах знову голосно заговорила про “безсмертні ленінські принципи” в області національної політики. Але в дійсності це тільки порожні фрази. Подібності між ленінським та сучасним, посталінським періодами поверхові. Бо клясово-пролетарський, революційно-інтернаціоналістичний фундамент, що на цьому хотів будувати Ленін, щез майже безслідно. Москва сьогодні посилається не так на соціяльні інтереси українського пролетаріяту, але радше до українського патріотизму й національних традицій. “Переяславська ідеологія” має, на свій лад, явно націоналістичний характер. Тільки що це дуже специфічно спрепарована версія українського націоналізму, звернена своїм вістрям проти Заходу, тоді коли протимосковське вістря зовсім притуплене. Символом так зрозумілого українського патріотизму можна вважати гоголівського Тараса Бульбу, козацького отамана, що по-геройськи б’ється проти турків і поляків та що гине зі словами про “білого царя” на устах. Вже сам факт існування цієї постаті в літературній традиції свідчить про те, що така версія українського патріотизму має певний ґрунт в українській історії. Очевидно, не в автентичній історії XVII століття, що творить уявне тло повісті; автентичне українське XVII століття - це доба Сагайдачного, що ходив походом на Москву, це доба Виговського, Дорошенка, Мазепи, що змагали до того, щоб унезалежнити державу Війська запорозького від московської гегемонії. Зате знаходимо корені цієї концепції в XIX столітті, коли жив Микола Гоголь, цей типовий представник українського дворянства, яке, зберігаючи любов до рідної землі, льокальний патріотизм та зв’язок з традиціями Гетьманщини, все ж прийняло імперську політичну ідеологію та стало на службу царизмові. Кремлівські вожді правдоподібно міркують собі так: якщо царям пощастило притягти до співпраці українське дворянство, то чому не мало б удатися приєднання, на цій же “переяславській” ідеологічній плятформі, сучасної радянської української інтеліґенції? Ось симптоматичне явище; коли російська більшовицька верхівка пробує сьогодні звертатися до українського громадянства, вона застосовує не соціяльно-революційні, але, на свій лад, національні гасла.

Однак між царською та совєтською версіями “переяславської концепції” надибуємо одну важливу різницю. Царський уряд обстоював тезу про “єдність російського народу”, а в великоросах та малоросах хотів бачити тільки племінні різновиди однієї нації. Сьогодні така постанова справи вже неможлива. Україна стала нацією, - і цього вже не дасться відробити. Тому, замість про “єдність російського народу”, Москва тепер говорить про “споконвічну дружбу двох братерських народів”. В українській історичній традиції увипуклюють усі ті моменти, що наближають її до Московщини-Росії, а зате старанно замовчують і затирають усе те, що її від неї віддалює. Україну визнано за націю, ба в теорії навіть за самостійну державу, - але під тією передумовою, що вона мусить назавжди залишитися в нерозривному зв’язку з Росією. У світлі історичних аналогій сучасний стан українсько-російських відносин нагадує, мабуть, скорше XVIII, ніж XIX століття. Бо в XVIII столітті існувала ще автономна козацька державність, Гетьманщина, що творила окрему адміністративну одиницю та зберігала свою правну особовість. Проте Гетьманщина, після невдалого виступу Мазепи, вже не провадила власної зовнішньої політики, а й у внутрішніх справах останнє слово залишалося за царськими резидентами. Рівночасно люди українського походження щораз ширшою хвилею мандрували на службу до Петербургу.

Сьогодні Москва знову прагне перевишколити Україну на молодшого спільника в рамцях всеімперської організації. Пороблені концесії мають на цілі заспокоїти, до певної міри, українські патріотичні почування й амбіції. А разом з цим українським комуністам розкривають привабливі перспективи спільного з росіянами використовування можливостей “великопростірности” для службової кар’єри та господарської наживи. Але передумова цього - абсолютна єдність політичного керівництва під командою Москви.

УКРАЇНСЬКА РЕАКЦІЯ

Як українське підрадянське громадянство зареаґувало на новий “переяславський” курс? Власне на це питання буде, мабуть, найтрудніше відповісти. Про наміри більшовицьких вождів можемо судити на підставі їхніх діл, - і то незалежно від офіційних заяв, що часто служать тільки маскувальним цілям. Зате громадська опінія не має на Радянщині тих засобів вільного вияву, що існують на Заході: преса, громадські об’єднання, вільні вибори. Підсовєтському населенню затулено рот, - з чого сторонні обсерватори часто роблять помилковий висновок, що воно зовсім не має власної думки. Наприклад, в Америці появилися деякі наукові досліди, присвячені питанню т. зв. “публічної опінії” в СРСР. Але коли докладніше приглянутися до цих праць, ми бачимо, що їхній зміст не відповідає заголовкові, бо насправді вони займаються організацією й методами офіційної радянської пропаґанда. Питання про те, з якою реакцією офіційна пропаґанда зустрічається серед населення, - а тільки це останнє можна б уважати за “публічну опінію” в точному значенні слова, - взагалі залишається незаторкненим.

Не легко сказати, чого, власне, хоче громадянство, якому доводиться жити під комуністичним пануванням. Проте на підставі нашого знання української ментальности, української й російської історії та наших інформацій про сучасну радянську дійсність - ми заризикуємо деякі гіпотези щодо того, як виглядають українські реакції на “Новий Переяслав”.

Життя під радянською владою таке тяжке, що люди не можуть не радіти кожною полегшою. Оскільки новий курс означає послаблення терору та деяку поправу в матеріяльних умовах побуту, -українці напевно привітали його з задоволенням.

Але як стоїть справа з політичними аспектами? Чи “переяславська концепція” промовила українському суспільству до переконання? Населення України, навчене гіркими досвідами останнього покоління, інстинктово не довіряє ніякій пропаґанді. В 1917 році Україна була аж надто податлива на пропаґанду, її можна було тоді легко розгойдувати й підіймати на ноги суґестивними гаслами. Але громадськість, виставлена цілими роками під барабанний вогонь совєтської пропаґанди, стала нарешті на неї, як і на всяку іншу словесну пропаґанду, відпорна. Сьогодні українці, мабуть, менше звертають увагу на слова й обіцянки, а більше на факти. Холодний, недовірливий реалізм прийшов на місце колишнього романтизму, а скептично настроєне населення залюбки інтерпретує урядові льозунґи у протилежному сенсі.

Порівнюючи гучні фрази про “самостійну українську соціялістичну державу” з дійсністю, українці хіба не можуть не бачити повної розбіжности між словами й фактами. Бо всі поступки, що їх останніми часами зроблено Україні, знаходять кінець-кінцем свою непрохідну межу в тому, що монополія політичної влади збережена за Москвою. Згадані поступки мають переважно суто престижево-символічний характер, - а після гіркої науки минулих десятиліть українці ледве чи дадуть себе впіймати на цей гачок.

Дружні, рівноправні нації не потребують боятися згадувати про конфлікти, що розділяли їх у минулому. Пам’ять про Жанну д’Арк не обтяжує сучасних французько-англійських стосунків, подібно як англо-американській приязні не шкодять спогади про антибрітійську революцію колишніх Північно-американських колоній. На протязі багатовікових українсько-російських відносин не бракувало моментів культурної й політичної співпраці, хоч, очевидно, не менше, якщо не більше, було зударів і конфліктів. Наполегливі зусилля, щоб викреслити з історії або оплюгавити все, що має будь-яке відношення до цих давніх конфліктів, явно свідчать про страх і нечисте сумління червоної Москви. А реакції, що їх такий офіційний курс зустрічає серед населення, мабуть, зовсім протилежні до споді-ваних. В палаці “російсько-української дружби” в усіх закутках страшать примари: Виговського, Дорошенка, Мазепи, Петлюри, Грушевського, Хвильового і стільки-стільки інших. Їхні імена завзято промовчують або згадують тільки у супроводі відповідних ритуальних прокльонів; але власне тому ці примари стоять у кожного перед очима.

Справа зовсім не обмежується сферою “високих ідей” та далеких історичних ремінісценцій. Мало сьогодні в Україні сімейств, що свого часу не втратили когось із своїх рідних або не потерпіли в якийсь спосіб в наслідок режимових походів проти “буржуазного націоналізму” та “націоналістичного ухилу”. Для мільйонів їхня національна свідомість - і то саме з протиросійським і протирадянським вістрям - пов’язана з болючими досвідами й переживаннями, їхніми власними й їхніх найближчих. Такі речі можна заховати глибоко на дні серця, але вони легко не забуваються. В духовості збірноти вони творять сильну підземну течію, яка, хоч сьогодні загнана вглиб, при першій сприятливій нагоді знову може вибухнути наверх. Український народ ніколи не забуде Москві штучного голоду 1933 року, ані “єжовщини”. Події цих трагічних років спричинили в українській психіці “травму” у відношенні не тільки до комуністичної системи, але також до російської державности, а навіть до російського народу. Такої стихійної ворожнечі напевне не було ще в 1917 році. Українсько-російські відносини в половині XX століття психологічно подібні до українсько-польських у половині XVII століття, напередодні Хмельниччини.

Стосовно самого поняття “Переяслав”, то цей символ має для українців мало привабливі асоціяції. Немов на глум, великий національний поет Шевченко, якого вся Україна шанує як свого пророка, а його “Кобзар” можна знайти дослівно в кожній хаті, часто згадує про Переяславську угоду й раз-у-раз проклинає її, як причину поневолення і всіх нещасть українського народу. Напевно не один українець, повернувшися додому з парадних святкувань “славного тристаліття”, розгортав “Кобзаря” й мовчки показував синові відповідні місця... Не треба бути ясновидцем, щоб відповісти, хто залишиться володарем українських душ: Хрущов чи Шевченко.

Позитивний бік сучасного “переяславського курсу” в тому, що він дає українським патріотам в СРСР дещо сприятливіші можливості для творчої праці. Вони дбають, щоб використати цю нагоду для того, щоб загоїти рани попереднього двадцятип’ятиліття та скріпити український потенціял супроти Москви. Насовується цікава аналогія з XVIII століттям, коли козацькі політики помазепинської доби інтерпретували Переяславську умову як своєрідний конституційний акт, що нормував відношення Гетьманщини до російського царизму, та на цій плятформі відстоювали вітчизняні “права й вольності”. Подібна глуха й завзята боротьба за елементарні права нації точиться в Україні й сьогодні. Очевидно, тяжко передбачити, чим ця боротьба скінчиться.

Як відомо, в XVIII столітті перемогла централістична течія й автономія козацьких земель була кінець-кінцем ліквідована. Засоби духового й фізичного натиску й насильства, що ними диспонує тоталістська більшовицька диктатура, сильніші від тих, що ними користувався царський деспотизм. Але, з другого боку, й українські шанси не в одному кращі, ніж у XVIII столітті. Україна сьогодні об’єднана приблизно у своїх етнічних границях (не рахуючи деяких українських земель, що включені до РРФСР), тоді коли територія Гетьманщини, після втрати Правобережжя та відокремлення Запоріжжя, обмежувалася обширом двох пізніших лівобережних губерній, Чернігівської й Полтавської. Сучасну добу характеризує в усьому світі розвиток інтенсивної й масової національної свідомости. Тому здається сумнівним, щоб Москві пощастила поновна духова й політична ізоляція української провідної верстви від народних мас, що сталося з козацькою аристократією в XVIII столітті. Врешті, напружена міжнародна обстановка та господарські труднощі, мабуть, стоятимуть на перешкоді до надмірного загострювання терору в Україні Москва вже, мабуть, не зможе дозволити собі на поворот до сталінських метод правління.

Але доводиться думати, що український народ, після сумних досвідів з Гітлером, недовірливо настроєний і до Заходу. Це, здається, єдина й дуже серйозна небезпека від “Переяславського курсу”. При всій своїй забріханості і внутрішніх суперечностях червоний “Переяслав” безумовно свідчить про те, що сучасна Москва, як і за Леніна, намагається розв’язати українську справу не тільки засобами самого терору, але підходить до неї й з політичними критеріями Це не було б загрозливе, коли б супротивна сторона, демократичні потуги Заходу, теж мала у відношенні до української проблеми власну конструктивну ідею. Але там, де концепція, замість щоб зударятися з іншою концепцією, натрапляє на порожнечу, перевага мусить залишатися по боці того табору, що озброєний думкою і пляном... Більшовицька пропаґанда в Україні вже тепер збиває політичний капітал на цих занедбаннях західнього світу. Вона вмовляє українцям, що сьогоднішній Захід, - як Антанта в 1919 й Гітлер у 1941 році, - байдужий, а навіть ворожий, до життєвих інтересів української нації. Отже, мовляв, було б для українських патріотів безглуздям вигребати своїми руками каштани з вогню для самолюбних західніх імперіялістів, що на Україну дивляться як на об’єкт майбутнього колоніяльного визиску та що готові торгувати українськими землями, без уваги на волю населення. Тому, мовляв, єдиний вихід для України: триматися поли російського “старшого брата”, що у спілці з ним українці ще найбільше можуть зискати.

Чи ці арґументи промовляють підрадянським українцям до переконання? Вони, можливо, їх не переконують, але принаймні спонукують до замислення. Українська громадськість напевно занепокоєна обставиною, що Захід, бозна з яких причин, не наважується ставити руба питання про російсько-совєтський колоніялізм, тоді коли, навпаки, Москва постійно й небезуспішно заграє протиколоніялістичною картою. Політично мислячі елементи в УРСР напевно не роблять собі ніяких ілюзій, щоб хтось став їх “визволяти”, якщо попередніх передумов для цього не створить загальна еволюція міжнародних та внутрішньорадянських відносин. Проте вони чекають, щоб західні потуги, - що вони вже сьогодні напевне могли б зробити, -відповідно заманіфестували своє засадничо позитивне наставлення до української справи та свою волю рахуватися, при плянуванні їхньої східньоевропейської політики, й з українськими інтересами. Як довго західні держави продовжуватимуть розглядати Україну не як поневолену націю, що її положення аналогічне до “сателітів” Середньо-Східньої Европи, але як “національну меншину Росії”, так довго існуватиме ґрунт для процвітання “Переяславської ідеології”.

УКРАЇНА В ЕВОЛЮЦІЇ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ{54}

За сталінської ери в радянській економіці панувала т. зв. міністеріяльна система управління. Поодинокі галузі народного господарства перебували під керівництвом фахових міністерств, зосереджених у Москві. Кількість економічних міністерств постійно збільшувалася й накінець дійшла до кількох десятків. Важливіші з-поміж них були “всесоюзними”, а менш важливі “союзно-республіканськими”; в 1953 році 69% промислової продукції СРСР припадало на “всесоюзний” сектор. Поруч двох згаданих категорій існували й “республіканські” міністерства, що формально не підлягали зверхнім органам у Москві. Але роля “республіканських” міністерств у загальному економічному процесі була зовсім незначна.

Міністеріяльна система виявилася незадовільною у двох відношеннях. Поперше, центральні міністерства, байдуже - “всесоюзні” чи “союзно-республіканські” - не мали змоги ефективно керувати підприємствами, порозкидуваними на велетенських просторах. Подруге, вертикальна організація господарського життя за фаховими галузями сприяла ростові “відомчого сепаратизм” та не забезпечувала належної координації між підприємствами на місцях. Все це робило радянську економіку надмірно бюрократичною, штивною й неповороткою та призводило до колосального марнотратства людських і матеріяльних ресурсів. Сталінська гіперцентралізація відповідала відсталому економічно-технічному рівневі СРСР початку 1930-х років, коли перед владою стояла проблема прискореної індустріялізації у країні, яка тоді ще була переважно хліборобська. Власне досягнення радянської системи в області тяжкої індустрії, а також поширення російської імперської сфери на нові країни після другої світової війни примусили відмовитися від примітивних сталінських метод.

Зміни й корективи почалися після смерти Сталіна в 1953 році, а в 1957 дійшло до радикальної перебудови адміністративно-господарської системи, що її можна назвати “реґіоналістичною”, є змагання до можливо всесторонньої, гармонійної економічної співпраці в обширі певної території. Цими новоствореними основними територіяльними одиницями є т. зв. “економічні адміністративні райони”, що їх очолюють “ради народного господарства” (раднаргоспи). В Українській РСР організовано одинадцять раднаргоспів. У відання раднаргоспів передано промислові й будівельні підприємства та установи, що давніше підлягали всесоюзним та союзно-республіканським міністерствам.

Постання раднаргоспів треба вважати за наріжний камінь нової адміністративно-господарської структури Радянського Союзу. Однак поруч цього бачимо ще й інші важливі зміни, що їх доводиться відзначити на цьому місці:

1. В ділянці сільського господарства, яка безпосередньо не зачеплена реорганізацією управління промисловістю, першорядне значення має ліквідація в 1958 році машино-тракторних станцій (МТС), які від часу колективізації служили як головні опірні пункти комуністичної влади на селах. Трактори, комбайни тощо, що давніше були прикріплені до МТС, держава відпродала колгоспам.

2. Промислові підприємства льокального значення, що при попередній системі перебували під контролем республіканських міністерств, передано органам загальної радянської (районової й обласної) адміністрації.

3. Останньою знаменною подією в царині реорганізації радянського господарського устрою було створення в 1961 році т. зв. “великих економічних районів”, що мають за завдання координувати працю раднаргоспів на ширшій територіяльній основі. Наприклад, на Україні покликано до життя три великі економічні райони: Донецько-Дніпровський, Південно-Західній та Південний^[348].

У радянських публікаціях ці хрущовські реформи часто реклямують як “розширення прав союзних республік”. При колишній міністеріяльній системі підприємства всесоюзних відомств підлягали прямо Москві. Зате тепер раднаргоспи підпорядковані відповідним республіканським урядам. Розпорядження від всесоюзної централі поступають до раднаргоспів через республіканські органи. У зв’язку з цим наступило поширення бюджетних прав союзних республік: коли в 1953 році близько 4/5 загальнодержавного бюджету СРСР належало до всесоюзного сектора, у 1958 - більше половини бюджетних видатків СРСР було включено в бюджети поодиноких союзних республік. Однак при цьому не вільно забувати, що господарське плянування в Радянському Союзі залишається суворо централізованим; позиції, що з’являються в республіканських бюджетах, не віддзеркалюють рішень незалежної економічної політики республіканських урядів. Тому концесія залишається по суті зовсім формальною. Більше практичне значення має обставина, що деякі податки тепер зарезервовано для задоволення потреб республік; здається, що республіканські уряди дійсно можуть, в межах визначених загальнодержавною економічною політикою, вільно диспонувати цими доходами. До категорії “паперових концесій” віднесемо такі жести, як утворення Економічної Комісії при Раді Національностей Верховної Ради СРСР (де буцімто мали б приходити до голосу господарські інтереси й потреби союзних республік) та включення прем’єрів усіх республіканських урядів у склад ради міністрів СРСР. Також ми не знаємо, як на прерогативах союзних республік відіб’ється недавнє створення великих економічних районів. Можна передбачати, що всесоюзні установи в Москві матимуть нахил підтримувати прямі зв’язки з управліннями великих економічних районів, понад головами республіканських урядів, так що господарські повноваження останніх будуть знову скорочені, якщо не формально, то фактично. Взагалі весь історичний досвід СРСР учить, що номінальні “права”, що їх посідають союзні республіки, треба оцінювати з великою дозою скептицизму. Аж надто часто ці “права” мають суто декоративне призначення; коли ж вони входять у найменший конфлікт з імперськими інтересами, їх або ліквідують одним розчерком пера, або потиху зводять нанівець відповідною адміністративною практикою.

Проте з цього не слідує, що хрущовські реформи не мають для України, як і для інших неросійських націй СРСР, ніякого реального значення. Тільки центр ваги лежить тут, на нашу думку, не в області формальних, конституційних прерогатив республік, а в чомусь іншому. В чому суть тих важливих соціологічних процесів, що їх симптомом є децентралізація радянського господарського управління? Поперше, децентралізація не має нічого спільного з “демократизацією”, якщо під останнім розуміти самодіяльність громадянства та його безпосередній вплив на державну політику. Не тільки за комуністичною партією збережено монополію політичної влади, але й самі господарські органи мають надалі, як і в попередній сталінській системі, суто бюрократичний характер. Раднаргоспи та управління великих економічних районів є бюрократичними установами, що їх персональний склад призначається згори, і вони підзвітні тільки перед вищими державними органами, а ніяк не перед населенням. Подруге, в лоні радянської бюрократичної верстви наступило внутрішнє пересунення в напрямі збільшення питомої ваги периферійних, провінційних елементів. Щоправда, як уже зазначено вище, економічне плянування залишається в СРСР централізованим. Але зате периферійні групи радянської бюрократії звільнилися в великій мірі від дріб’язкового, повсякденного нагляду і втручання центральних установ, що існувало за сталінських часів. Отже маємо право говорити про децентралізацію в адміністративно-оперативній площині.

Західні дослідники багато займалися останнім часом проблемою т. зв. “мультицентризму”. Комуністичний бльок уже не є сьогодні таким монолітним, як колись. Комуністичні уряди Китаю, Югославії, а навіть маленької Альбанії не є виконавцями волі Кремлю, а ведуть свою власну політику, яка подекуди покривається з політикою Радянського Союзу, але подекуди теж від неї різко відбігає. Навіть т. зв. сателітні держави Середньо-Східньої Европи, що надалі перебувають під гегемонією Росії, користуються тепер більшою свободою рухів, ніж за ери Сталіна. Провідне становище Москви в комуністичному бльоці безперечне, але поруч неї існують інші центри сили, що їм Москва не може просто накидати свою волю, а радше мусить координувати з ними свої рішення, шляхом більш-менш добровільного зговорення.

Західні дослідники проблеми “мультицентризму” не звернули, здається, досі уваги на те, що аналогічні тенденції приходять до голосу і в самому Радянському Союзі. Маю на думці перебудову економічного устрою СРСР на реґіоналістичних основах. У скромніших межах це чейже теж своєрідний “мультицентризм”.

Суть цієї еволюції комуністичного бльоку спробую з’ясувати при допомозі однієї історичної аналогії, що не одному читачеві може здаватиметься надто сміливою. Історики середньовіччя говорять про те, що на переломі першого і другого тисячоліття по Христі позначився розпад усіх великопростірних імперій того часу: Франконської монархії Каролінґів; Візантійської імперії, після того як вона переступила свій апогей часів Македонської династії; Халіфату Аббасидів; Руської держави Рюриковичів. Цей процес відомий в історії під назвою “февдалізації”. Це відбувалося звичайно в той спосіб, що військові та політичні вельможі “вростали в землю” й таким чином з аґентів-урядовців центральної влади перетворювалися на речників місцевих суспільних інтересів. Гідне уваги, що февдальне роздрібнення не було ознакою занепаду, а, навпаки, свідчило про перехід до більш інтенсивних форм громадського й господарського життя, яке, власне в наслідок цього поступу, переставало піддаватися централізованому керівництву екстенсивних, завойовницьких імперій.

Історичні аналогії можуть мати тільки відносне значення, але вони допомагають орієнтуватися у проблемах сучасного світу. Подібності між середньовічним февдалізмом та комуністичним “мультицентризмом” наших днів бачу у двох точках; в обох випадках ідеться про “децентралізацію без демократизації”, про збільшення суспільної сили периферійних можновладців у відношенні до центральної влади, без збільшення вольностей усього населення. Подруге, в обох випадках процес обумовлений ростом продуктивности господарства та складности його організаційної структури.

Недаремно можна було останніми роками раз-у-раз читати у радянській пресі грізні перестороги проти небезпеки “місництва”. Під місництвом розуміють те явище, коли низові господарські органи (наприклад, раднаргоспи) дають перевагу місцевим інтересам над інтересами загальнодержавними. Як довго монополія політичної влади в СРСР збережена за комуністичною верхівкою у Кремлі, центральна влада буде спроможна ліквідувати перерости місництва, що безпосередньо загрозливі для режиму. Проте можна сумніватися, чи пощастить владі викорінити місництво як таке. Бо ця тенденція природно випливає з нового реґіоналістичного економічного устрою, подібно як тенденція до “ведомственного сепаратизму” була природним наслідком колишньої гіперцентралізованої, “вертикальної сталінської системи господарського управління.

Місницькі нахили самі з себе не мусять мати характеру політичної опозиції. У своїй первісній формі вони є тільки змаганням бюрократичних груп, об’єднаних на територіяльній основі, до можливо безконтрольного господарювання у своїх “удільних князівствах”. Ці тенденції можуть проявлятися й на етнічно російських землях, наприклад, у Сибірі, на Далекому Сході тощо. Проте дуже правдоподібне, що в союзних республіках СРСР місництво буде набирати політичного забарвлення, буде зливатися з відосередніми змаганнями неросійських націй.

З’ясуймо це на прикладі однієї історичної аналогії. Русифікований український дворянин XIX століття, що ставав чиновником або офіцером, міг зберігати захалявну любов до рідного краю, “милої Малоросії”. Але ці приватні почування не мали якогось помітного впливу на його публічну діяльність, яка визначалася його суспільною функцією царського служаки. Зате коли той самий чиновник ішов у відставку, осідав на рідному хуторі та ставав діячем місцевого повітового або губерніяльного земства, з нього по певному часі виходив більш чи менш активний “українофіл”.

Ми були б дуже наївними, коли б у сучасній українській радянській бюрократії хотіли бачити затаєних “мазепинців” або хоч би навіть комуністичних “націонал-ухильників” у стилі 1920-х років. Ці люди - вихованці сталінської школи, що в ній вони зазнали довгого й ґрунтовного дресування й приглушення морального інстинкту та здібности до незалежного політичного думання. Ми не помилимося, якщо цих людей уважатимемо передусім за безоглядних кар’єристів, а в кращому випадку за добрих адміністраторів та господарників, що позбавлені ширших ідейних обріїв. Правляча верства в УРСР, хоч сьогодні складається переважно з людей українського походження, з національного погляду досить індиферентна: її члени залюбки користуються російською мовою, на кожному кроці демонструють свій “всесоюзний” патріотизм і не виявляють тієї енерґії в обороні національної індивідуальности своєї країни, що її при різних нагодах засвідчили комуністичні правителі “сателітних” держав. Проте скупчення крайових економічних інтересів в одну організовану спільноту сприятиме поглибленню “територіяльного патріотизму” серед верстви, що управляє Українською РСР.

Активними носіями української національної свідомости на радянщині, як відомо, є переважно працівники культури: письменники, науковці, учителі, театральні діячі і т. д. Але ці діячі культури не мають доступу до диспозиційних центрів політичної влади та адміністративного впливу. Не зважаючи на пропаґандивні фрази про “піклування національними культурами”, режим тільки з поліційною чуйністю стежить за українським культурним процесом, але на ділі не тільки йому не сприяє, а й раз-у-раз ставить йому всякі перешкоди. Власне ця відсепарованість культурного процесу від апарату влади є причиною того, чому українство, як національна стихія, часто робить враження кволости на чужоземних відвідувачів, що останніми часами побували в Українській РСР. Ці оцінки чужинних обсерваторів дуже поверхові, бо вони не враховують динамічного аспекту суспільних явищ. Невмируща сила українства засвідчена тим, що воно живе й далі діє, всупереч страшенно несприятливим обставинам. Але нема сумніву, що українська нація не займає ані в СРСР, ані у світі тієї позиції, що відповідала б кількості її населення, багатству її землі та її великим традиціям.

Політично-суспільні перетворення, що відбуваються в СРСР, можуть тут з часом призвести до змін. “Вростання в землю” господарсько-адміністративного апарату в УРСР наблизить його до українських інтелектуальних кіл. В цій ролі захисника вітчизняних культурних вартостей могли б місницькі тенденції української радянської бюрократії знайти свою, вживаючи марксистської термінології, “ідеологічну надбудову”. Знов же український культурний процес набрав би куди більшого розмаху, коли б він почував над собою дійову опіку впливових партійних і господарських середовищ.

Керівники російсько-совєтської імперії, очевидно, відчувають цю потенціяльну небезпеку й намагаються завчасу вжити проти неї запобіжних заходів. Нова програма Комуністичної Партії СРСР, прийнята в 1961 році, включає розділ про національне питання. Там говориться, що історичний розвиток у Радянському Союзі веде, мовляв, до “затирання національних окремішностей” та що для всіх радянських народів російська мова ніби стала “другою рідною мовою”. В дальшій перспективі виразно ставиться мету - “злиття націй”. Звичайно, не йдеться тут, наприклад, про злиття російської нації з китайською, але про злиття неросійських націй СРСР з російською, себто, іншими словами, про їхню русифікацію.

В певному сенсі ця програма не являє собою нічого нового. Сталін добрих двадцять п’ять років послідовно проводив у відношенні до України та інших неросійських республік політику “затирання національних окремішностей”. Але питання в тому, чому це власне тепер вписано до офіційної партійної програми. Чи це не суперечить гаслові “розширення суверенітету союзних республік”, що його радянська пропаґанда так часто вживала в останні роки?

Так, ми тут дійсно маємо справу з суперечністю. Але вона не випадкова. Вона віддзеркалює типову більшовицьку “діялектику”, себто політику грання на двох фортепіянах. Перехід від сталінського до хрущовського режиму приніс полегші для України та інших неросійських націй СРСР. Рівночасно економічні конечності примусили режим децентралізувати господарське управління. Все це створює коньюнктуру, дякуючи якій у Радянському Союзі можуть прийти до голосу відосередні тенденції. І власне тому, як греблю проти цих потенціяльних небезпек, збудовано нову програму партії. Програма урочисто пригадує партійцям та всім підрадянським народам, що цілі режиму в області національної політики не змінилися. Всі члени партії зобов’язані дотримуватися цієї програми, себто неросійські комуністи в СРСР зобов’язані працювати для русифікації своїх власних націй.

Такий стан сьогодні. А які перспективи майбутнього? Робити історично-політичні прогнози - річ дуже ховзька. Проте заризикую деякими передбаченнями. Як вихідну точку приймаю гіпотезу (хоч вона, очевидно, сумнівна), що не прийде до третьої світової війни та що світ на довгий час залишиться при сучасному двоподілі на хиткій рівновазі між бльоками комунізму та західньої демократії.

На наш погляд, гасла “затирання національних окремішнос-тей” не слід розуміти як заповіджений поворот до сталінських метод масового фізичного терору. Це, мабуть, Україні на ближчі роки не грозить. Режим радше пробуватиме наблизитися до своєї цілі засобами духового натиску, при чому машина терору залишиться в резерві. Але головний наголос будуть класти на виховання, індоктринацію, пропаґанду. На протилежність до сталінських часів, режим прямуватиме не до того, щоб Україну очистити з українського етносу, але щоб останньому защепити спільну з росіянами державно-політичну свідомість.

Можна передбачити, що політика Кремлю супроти України буде мати деякий обмежений успіх. Перехід до урбаністично-індустріяльного способу життя призводить серед усіх народів, також у західньому світі, до нівеляції побуту, до затирання поодиноких рис етнічної окремішности. Але, не зважаючи на це, нації залишаються собою. Французи залишаються французами, німці - німцями і т. д. Нема ніякої ознаки, щоб навіть малі народи, скажім - норвежці або португальці, збиралися на смерть. Навпаки, ми бачимо могутній рух до відродження серед народів Азії, а навіть до усамостійнення примітивних народів Африки. Чи Радянський Союз буде спроможний протиставитися цій універсальній тенденції сучасного світу? Також правдою є, що на Україні, подібно як серед інших неросійських частин Радянського Союзу, шириться знання російської мови. Але ще Володимир Антонович, у часи найбільшого русифікаційного натиску доби Олександра III, казав, що українці не перестали б бути відрубною від росіян нацією навіть тоді, коли б поспіль прийняли російську мову. Пригадаймо Ірляндію, що не стала англійською, хоч загубила свою предківську мову. Цим я не роблю прогнози, що українській мові грозить доля ґельської. Тільки я хотів підкреслити, що факт двомовности українських міст не повинен нас надмірно турбувати, хоч, на довшу мету, цього стану не можна вважати за нормальний.

Усе вказує на те, що боротьба за майбутність української нації, заки вона вирине знову у відкритих політичних формах, буде точитися головне у духовій площині. Режим прямує до того, щоб українську культуру звести до рівня провінційного різновиду російської культури та перевиховати українське громадянство в дусі офіційної ідеології. Але український духовий спротив виростає з глибоких емоціональних і інтелектуальних коренів. Цей духовий спротив, з одного боку, зручно використовує ті можливості леґальної праці, що їх дає радянська система у своєму сучасному “ліберальному” виданні, а, з другого боку, має теж вироблену методу нелеґальних дій; маю на увазі не підпільні, змовницькі організації, але розгалужену сітку особистих контактів, що служить для поширювання інформацій та вироблювання певної загальної опінії. Багато ознак свідчить про те, з якою наполегливістю українська інтелектуальна еліта працює над тим, щоб рідний культурний процес, всупереч усім труднощам, підняти понад рівень “провансальства” та наблизити до духової суверенности. В цьому напрямі здобуто за останні роки ряд конкретних досягнень, хоч теж ще страшенно багато залишається до зроблення^[349]. Велика й відповідальна функція спадає тут на українську діяспору в західньому світі, яка своєю діяльністю безперечно стимулює духовий спротив підсовєтських земляків.

Звертає увагу, що хоч підрадянське українство може почванитися цілим рядом здобутків в адміністративно-господарській та культурній ділянках, що їх воно досягло за дев’ять років, що проминули від смерти Сталіна, воно за той час не виступало з одвертими політичними постулятами; на це останнє були тільки де-не-де натяки, в менш чи більш завуальованій формі. Це можна, мабуть, пояснити не тільки тим, що радянська дійсність не дає трибун для відкритих політичних виступів, але також і тим, що українські патріотичні кола, навчені гіркою сталінською школою, стараються бути обережними й не хочуть передчасно провокувати Москву. За перші роки зусилля були спрямовані передусім на те, щоб загоїти рани, що їх на тілі нації залишив сталінський період. З часом зачали на порядок дня виходити інші, нові завдання. Можна передбачити, що якщо той процес відбудови й розбудови продовжуватиметься ще декілька років, він неодмінно вступить у фазу, коли він оформиться в політичні домагання. Ці постуляти, за всією правдоподібністю, йтимуть по лінії “націонал-комунізму”; не тому, очевидно, що комуністичні ідеї по своїй суті близькі й дорогі українському народові, але тому, що політика мусить виходити від певних конкретних даних В умовах комуністичного бльоку реальним вихідним пунктом для української політики є існування “Української Радянської Соціялістичної Республіки”, яка в теорії є організмом з правами суверенної держави та в практиці втішається куцою адміністративною й культурною автономією. Українські патріоти не будуть, мабуть, схильні ставити, на перший час, під сумнів основ радянського устрою, але радше бити-муть на те, щоб для української республіки здобути статус аналогічний до того, що його посідають т. зв. сателітні держави.

Передбачаю, що настане день, коли також Москва побачить, що вона неспроможна продовжувати супроти України теперішню суперечну, “діялектичну” політику, де, з одного боку, говорять про “поширення суверенних прав союзних республік”, а з другого - про “злиття надій”. Прийде момент, що Москва буде примушена зробити вибір: або допустити до того, щоб фіктивна українська радянська державність виповнялася реальним змістом, або знову повертатися до “випробуваних” сталінських методів масового фізичного терору. Бо, на довшу мету, ніяких засобів “духового впливу”, пропаґанди і т. д. не вистачить, щоб Україну запрягти до російської імперської колісниці.

Моя прогноза, що цей критичний момент в українсько-російських відносинах прийде приблизно за п’ять-десять років. Дуже можливо, що ця майбутня криза, що вирішить долю України на довгий час, може на десятиліття, матиме за свій безпосередній привід внутрішній конфлікт у Кремлі, коли на порядку дня стане питання наслідства всеросійського престолу після Хрущова.

Врешті, деякі заключні прогнози. Положення України є й залишиться у найтіснішій взаємозалежності з розвитком СРСР та цілого комуністичного табору. Думаю, що навіть у випадку “сателітів” не існує ніякої реальної шанси для їхнього “периферійного” визволення (себто їхнього виходу з т. зв. соціялістичного бльоку), дарма що поляки й угорці були схильні плекати такі ілюзії. Статус України міг би радикально покращати тільки тоді, коли б у цілому комуністичному світі перемогли тенденції до мультицентризму та лібералізації системи. І навпаки: без емансипації України ні “сателіти” не здолають визволитися з-під контролю Москви, ні в самому СРСР не буде переборена тоталістсько-терористична диктатура. Україна сусідує з Польщею, Чехо-Словаччиною, Угорщиною, Румунією та, через Чорне море, з Болгарією. Отже совєтський контроль над цими країнами здійснюється з України. Рівночасно ситуація України має вирішальне значення для всіх інших неросійських націй СРСР. Коли б Москві пощастило здійснити свої русифікаційні пляни щодо України, то це пересуджувало б і майбутність менших союзних республік. Знов же коли б ці пляни зазнали остаточної поразки на Україні, реакція проти нівеляційної політики Москви дала б скоро себе відчути на всіх неросійських теренах СРСР. Від цього залежатиме й свобода самого російського народу. Бо те, що укріплює режим тоталістської диктатури в Росії, це передусім шовіністична та імперіялістична політика у відношенні до інших націй. Поки Росія не відмовиться від цієї ганебної політики, успадкованої від царизму, вона ніколи не скине з себе ярма деспотії й не наблизиться до свободи. Жодна нація в комуністичному світі не може визволитися власними силами. Проґрес свободи в таборі комуністичної диктатури залежить від того, чи буде створений широкий міжнаціональний фронт, що об’єднував би свободолюбні сили в сателітних державах, в неросійських республіках СРСР і, врешті, в російській серцевині червоної імперії. Силою об’єктивних географічних і історичних факторів роля України тут ключова. Київ є тим вузловим пунктом, де перехрещуються силові лінії, що ведуть, з одного боку, до Москви, Ленінграду та столиць радянських союзних республік, а, з другого боку, до Варшави, Праги, Будапешту, Букарешту й Софії. Універсальний аспект української справи в тому, що національна емансипація України є необхідною передумовою того, щоб уся східня половина європейського континенту могла відродитися на основах свободи. Чи визвольні прагнення України знайдуть зрозуміння й підтримку у світі, зокрема ж серед її безпосередніх західніх сусідів? І чи Україна покаже себе дозрілою для великих завдань, покладених на неї історією?

ПРОТИ РОСІЇ ЧИ ПРОТИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ?{55}

I

Основна помилка, що її роблять обидві сторони в дискусії між “Der Monat” і “Tagesspiegel” полягає, на мій погляд, у тому, що вони однозгідно та безпідставно розглядають і оцінюють всіх мешканців Радянського Союзу як “росіян”. На Заході аж надто часто не добачають того факту, що СРСР не національна держава, а імперіяльний конґльомерат народів; це, до речі, важлива різниця, що її часто не беруть до уваги, між радянським і колишнім націонал-соціялістичним тоталітаризмами. Між поодинокими “радянськими народами” існують глибокі природні різниці, не тільки в мові та етнічному типі, але також в їхніх культурних і політичних традиціях. Чейже карелець по суті не ближчий до вірменина, ніж норвежець до португальця!

Згідно з народочисленням у січні 1939 року, тільки приблизно половина населення Радянського Союзу, що тоді нараховувало 170 мільйонів, належало до російської національности. При цьому не вільно теж забувати наступне: 1. Централістична й нівелізаторська політика Москви приводить до штучного роздуття російського елементу; в інших обставинах мільйони людей, що тільки поверхово русифіковані, напевно визнали б себе приналежними до своїх первісних національностей. 2. Навіть серед самого російського мовного обширу існують територіяльні групи, наприклад, донські козаки й сибіряки, що посідають сильно розвинену обласну, автономістичну традицію, якою вони відрізняються від московського прототипу. 3. Радянські анексії, що мали місце від 1939 року, повинні були збільшити відсоток неросійського населення.

Цим статистичним фактам не можна відмовити першорядного політичного значення. Бо питання про характер відносин між більшовицьким режимом та населенням виглядає зовсім інакше, коли говоримо про російських і неросійських громадян СРСР.

“Tagesspiegel” стверджує, що йому нічого не відомо про існування “російського руху опору”. З цим можна погодитися, якщо мова йде про дійсний російський народ Але ця теза помилкова, коли б хтось хотів цим сказати, що взагалі не було й нема руху опору у границях російської імперії (Радянського Союзу). Але західні обсерватори, які звикли бачити великий і складний східній простір виключно з перспективи Москви-Ленініраду, не вміють добачувати тих рухів, які спираються переважно на неросійські народи.

Розвиток України, найбільшої неросійської національної групи в СРСР, може послужити тут як добрий приклад. З революції 1917 року народилася демократична українська держава, яка аж до 1921 року вперто боролася зі зброєю в руках проти російсько-совєтського наїзду. Кінець збройних змагань означав перенесення боротьби в іншу площину. Україна пережила в 1920-х роках явище, що відповідає сучасному “тітоїзмові”. Місцеві українські комуністи, що посідали місця в державному апараті, змагалися в політичній, господарській і культурній галузях проти централізму Москви. Коли Політбюро взялося насаджувати колгоспи, українське селянство відповіло хвилею саботажу і стихійних дій опору. Щоб приборкати зворохоблене селянство, Москва застосувала організований голод 1933 року, що на Україні, Донщині й Північному Кавказі коштував кілька мільйонів жертв. Слід підкреслити, що голодова катастрофа обмежувалася Україною й деякими іншими “інородчеськими” землями. Зате російські мужики дали себе без спротиву загнати в колгоспи. Великі воєнні успіхи, що їх Німеччина здобула в початковій стадії німецько-радянської війни, пояснюються у значній частині масовою дезерцією неросійських солдатів Червоної армії та прихильною до німців поставою населення у Прибалтиці, Білорусії й Україні. Але німці з власної вини загубили ці симпатії. Рух опору, що згодом розгорнувся з великою силою в балтицьких країнах і на Україні, мав вістря, спрямоване як проти гітлерівської Німеччини, так і проти комуністичної Росії. Після відступу німців партизанська боротьба продовжувалася проти старого, що знову повернувся, ворога, російського більшовизму. Рівночасно сотні тисяч утікачів подалися на добровільну еміґрацію. Сказане стосується, з такими чи іншими місцевими варіянтами, всіх неросійських народів СРСР, не тільки українців і балтійців, але також кавказців і туркестанців.

Які висновки можна з цього поробити для важливої проблеми про можливості й перспективи майбутньої демократизації Сходу та включення його в сім’ю миролюбних народів? Якщо мова про поневолені нації Росії-СРСР, то відповідь ясна: скинення ярма Москви було б найкращою запорукою їхньої демократизації; коли б було досягнене перше, друге саме послідувало б за цим. Бо для українців, білорусів і народів Прибалтики, Кавказу й Туркестану це питання не виглядає по суті інакше, ніж для сателітних країн Середньої Европи й Балканського півострова. В одному, як і в другому випадку сучасний режим не був вислідом органічного розвитку, але чужим продуктом, принесеним на вістрі російських багнетів. Пригадаймо, що більшовизм, який восени 1917 року захопив владу в Петербурзі й Москві, довший час залишився обмеженим центральними російськими губерніями, де він не зустрічав майже ніякого опору; зате відкидала його неросійська периферія імперії. Советизація цих периферійних країн відбулася способами, що послужили як приклад для новішої “народно-демократичної” процедури. В обох випадках факт завоювання та чужинецького (російського) панування замасковано поставленням маріонеткових місцевих урядів з ласки Москви. Тому скасування комуністичного устрою в сучасних радянських “союзних республіках”, як і в сателітних державах, являло б собою ніяк не болючий переворот, але, навпаки, радісний і природний поворот до власної національної індивідуальности. Очевидно, існували б різні труднощі, пов’язані з переставленням життя на нові рейки, але це не міняє нічого в наших засадничих твердженнях. Трудно заперечити, що традиції неросійських народів СРСР (це стосується не тільки України, Білорусії і Прибалтики, але також до старовинних культурних націй Кавказу) виявляють більше “європейських” прикмет, ніж це можна сказати у випадку самого російського народу. Обмежимося на цьому місці одним натяком. Відомо, що побут дореволюційного російського селянства визначався своєрідним примітивним аграрним колективізмом, що його носієм була інституція “миру”, себто громадської (общинної) власности на землю, з періодичним перерозподілом ґрунтів. Таким чином російський мужик міг довершити перехід від “миру” до колгоспу без великих психологічних перешкод. Зовсім інакше виглядала справа в тих країнах, де, як наприклад, на Україні, селянство з давніх-давен було настроєне індивідуалістично та пристрасно захищало свою приватну власність. Отож ми маємо право зробити наступну прогнозу, що здається дуже правдоподібною: народи, які заселяють простори між Балтицьким та Чорним морем, при першій сприятливій нагоді намагатимуться вступити до всеевропейської федерації, що, до речі, дало б об’єднаній Европі її остаточне географічне закруглення на сході; щодо туркестанців, то вони, мабуть, приєднались би до передньоазійсько-іслямської системи держав, що до неї вони належать своєю культурою та всією історією.

Але як стоїть справа з самим російським народом? Коли б хтось хотів утотожнювати Росію, як націю, з радянською системою - це було б недопустиме спрощення. Але годі заперечити, що тут існують глибокі взаємопов’язання. Це не була примха історії, що комунізм запустив коріння власне в Росії. Навіть поверховий спостерігач не може не бачити, що між такими постатями, як Петро Великий і Сталін, існує внутрішня духова спорідненість. Ряд характеристичних рис деспотичної монархії Миколи I віднаходимо в сучасній Радянській Росії. Чи обожнювання Сталіна не нагадує старомосковського цезаропапізму? І чи сучасне самозвеличання Москви, як “глави всього прогресивного людства” не подобає на нове перевтілення традиційного російського месіянізму та російського прагнення до панування над світом, які колись виявлялися як теорія “Третього Риму”?

Чесні росіяни завжди визнавали неевропейський і своєрідно “тоталітарний” характер історії своєї країни. Філософ Микола Бердяєв, що недавно помер на еміґрації, говорить про “антиліберальну” природу російської людини та про постійні хитання російського суспільства між крайностями варварського деспотизму та не менш варварського бунтарства. Ці думки Бердяєва знаходять підтвердження навіть з марксистського табору. Видатний соціолог і учитель Леніна Георгій Плеханов доводить, що суспільна структура Росії аж до другої половини 19 століття виявляла більше подібностей з орієнтальними деспотіями, наприклад, Оттоманською імперією, ніж з Заходом^[350].

Чи це значить, що ми вважаємо демократизацію Росії за безвиглядну справу, яка згори засуджена на невдачу? Ні в якому разі! Але мусимо тут рахуватися з труднощами, що в порівнянні з ними навіть “денацифікація” Німеччини виглядає немов дитяча забава. Також в історії російського народу бачимо наявність зародків свободи. Німецькі ліберали, наприклад, Вільгельм Репке, дотримуються погляду, що розвиток Німеччини зійшов на манівці з того моменту, коли централістичним і бюрократичним територіяльним князівствам удалося здушити автономію “вільних імперських міст”^[351]. В історії Росії зустрічаємо подібне явище: зруйнування торговельних міських республік, Великого Новгороду і Пскова, московським самодержавством. Щодо Московського царства, то його адміністративний, фіскальний, мілітарний і поліційний устрій був наслідуванням монгольської імперії. Московські великі князі вперше виступають на кін історії як збирачі данини на службі Золотої Орди. Оця характеристична державна структура, успадкована від татарських сюзеренів, до сьогоднішнього дня визначає буття Росії. Великі російські реформатори, Петро I і Ленін, перебудовували фасаду держави, але не торкнулися цього фундаменту. Чи є якісь шанси на те, що в житті російського народу спадщина вільнолюбних новгородських купців переважить над спадщиною татарських ханів? Ми не сміємо зрікатися цієї надії Але треба собі усвідомлювати, що на те, щоб досягнути цієї мети, була б конечна радикальна операція, що надала б цілому східньоевропейському та північноазійському просторові зовсім нову подобу.

Я знаю, що ці думки можуть з різних боків зустрітися з пристрасними запереченнями. Опоненти будуть посилатися на те, що російський народ, мовляв, тільки жертва комуністичного режиму, що він, не менше від інших народів СРСР, терпить від рук своїх теперішніх володарів. Визнаю, що в цьому арґументі криється зерно правди; але речі треба бачити в їхній належній перспективі. Поперше, якщо навіть відповідає правді, що всі народи, включно з російським, пригнічені радянською системою, то з цього ще не слідує, що однаковий тягар падає на всі нації. Згідно з офіційною радянською статистикою, кількість українського населення зменшилася між двома народочисленнями, 1926 і 1939 року, із 31 на 28 мільйонів. Коли до цього дорахувати втрачений природний приріст, що давніше був на Україні одним з найвищих в Европі, то побачимо у висновку, що в наслідок більшовицького терору український народ утратив упродовж тільки 13 т. зв. “мирних” років біля 7-10 мільйонів душ. Під час другої світової війни всесоюзний уряд зліквідував чотири “автономні республіки” на Криму й Північному Кавказі, а їх населення або знищив на місці, або заслав на примусові роботи на далекій півночі. Рівночасно з цим комуністичні можновладці різними способами протеґували російський народ коштом інших націй. Ці короткі зауваги повинні служити вистачальною відповіддю тим, що осмілюються говорити про “спільну долю” росіян і неросіян у Радянському Союзі. Подруге, нема сумніву в тому, що також російські трудящі маси, російські робітники й селяни, експлуатовані бюрократичними галапасами, а російські інтелектуалісти обмежені у свободі культурної творчости й наукового досліду. Це, напевно, спричиняє страждання багатьом росіянам. Проте режим дає російському елементові, що являється провідною нацією СРСР та наріжним каменем світового комунізму, дуже суттєві компенсати: задоволення його жадоби влади, його імперіялістичної мегаломанії, старих месіяністичних мрій про покликання російського народу бути “вождем людства”, а Москві стати новим “Третім Римом”. Додаймо до цього матеріяльні інтереси радянської бюрократичної верстви, зложеної переважно з росіян, що її існування залежить від того, щоб комуністична система продовжувала тривати й по змозі поширювалася на нові країни. Не сміємо замикати очей на сумний факт: навіть росіяни, що є ідеологічними противниками комунізму, заражені імперіялістичним комплексом, і вони аж надто легко готові забувати про свободолюбні гасла, коли загрожена великодержавна позиція Москви й її панування над іншими народами.

Карл Маркс сказав раз велике слово: “Народ, що поневолює інші народи, не може сам бути вільний”. Ось ядро всієї “російської проблеми”! Деспотичний внутрішній устрій як старої, царської, так і нової, радянської Росії - конечне доповнення зовнішньої політики, яка навіть під час миру ніколи не виходила з “психози оточення” (уроєння, що вона оточена ворожими державами, що заприсяглися на її згубу). Російська зовнішня політика, наставлена на територіяльне поширення та на панування над іншими народами, вирощувала гіпертрофований бюрократично-військово-поліційний апарат. Цей апарат, що ним многонаціональна імперія держиться вкупі, немов залізним обручем, заглушує в самому російському громадянстві всі паростки свободи. Найщасливішим днем в історії турецького народу був той, коли розпалася стара Оттоманська імперія; бо щойно тоді, визволившися від уроєного “імперського покликання”, змогли турки відвернутися від політики екстенсивної, політики завоювань, та звернутися до політики інтенсивної, себто до зусиль над культурним піднесенням і поступом власної занедбаної країни. Я переконаний, що це теж єдиний шлях до демократизації Росії. Розбиття імперської єдности Росії-СРСР було б найбільшим благодійством не тільки для поневолених Москвою неросійських народів, але навіть для самого російського народу. Тому політику, що прямує до цієї мети, ніяк не годиться називати “протиросійською”.

II

Завдання наступних заміток накреслити кількома лініями розвиток української політичної думки у відношенні до російської проблеми та схарактеризувати наше сучасне ставлення до неї.

Український національний рух на Наддніпрянщині пов’язував у 19 стол. справу визволення власного народу із зміною політичного устрою в цілій Російській імперії. Бачачи запоруку кращого майбутнього для України в демократизації та федералізації Росії, наші тогочасні діячі шукали за союзниками серед російських опозиційних і революційних кіл, а також серед інших народів імперії. Від часів Кирило-Методіївського Братства через Драгоманова, аж до З’їзду національностей, організованого у Києві восени 1917 року за ініціятивою Грушевського - українці належали до головних носіїв федералістичної ідеї у старій Росії.

У міжвоєнну добу прийшла черга на сильну реакцію проти тієї федералістичної традиції 19 стол. Прищепилося нове переконання, що згідно з ним наші старі діячі, аж по добу Центральної Ради включно, занадто дбали про інтереси всеросійської демократії й тому, мовляв, занедбували національні інтереси самої України. Тепер же люди повірили, що все, що нас відхиляє від основного завдання, виборення власної держави, - отже всякі універсальні гасла та політичні цілі, що виходять за межі української державної рації, - є каригідним марнотратством національної енергії. Якщо ж ідеться спеціяльно про російську проблему, то відношення до неї можна б схарактеризувати в таких словах: “Ми прагнемо державного відокремлення України від Росії. Що станеться з самою Росією - нас не обходить. Чи росіяни залишаться з більшовицьким режимом, чи повернуться до царя або Керенського - це їхня внутрішня справа, що до неї нам нема ніякого діла. Для нас це не робить жодної різниці, бо для нас усі москалі одним миром мазані”. Молоде покоління, що в міжвоєнну добу виростало на західньоукраїнських землях та що його світогляд формувався підо впливом націоналістичного руху, російської проблематики взагалі не знало й нею не цікавилося. Тут заважила школа Донцова, яка защеплювала зневагу до російства. Алеж бо коли сам Донцов писав на сторінках “Літературно-Наукового Вісника”, що російська культура нікчемна, то - без уваги на те, чи він мав рацію, чи ні, - він бодай говорив про речі, які він знав; російська література була йому, очевидно, добре знайома. Але молоді націоналісти робили з цих донцовських писань зовсім інакший висновок: що російська проблематика взагалі не достойна того, щоб у неї заглиблюватися. Цікавитися російською історією, літературою чи навіть уміти читати по-російськи вважалося серед націоналістів рішуче за ознаку поганого тону. Вислід цієї постави був такий, що коли від 1939 року західнім українцям довелося зустрітися віч-на-віч з російсько-радянською дійсністю, вони, а зокрема й націоналістичне підпілля, були до цієї зустрічі зовсім не підготовані.

Автор цих рядків мав нагоду недавно довідатися чимало про настрої й погляди, панівні серед сучасної підсовєтської української інтеліґенції. Ці інформації стосуються не “нео-малоросів” і не партійних опортуністів, яким “все равно”, крім їхньої кар’єри, а власне патріотичних елементів, які в минулому не раз зазнавали переслідувань за своє українство, та що ними в першій мірі держиться сьогодні український культурний процес на радянщині. Отож ставлення цієї верстви до російської проблеми зовсім інакше, ніж те, що було загальноприйняте на Західній Україні перед 1939 роком. Гідне уваги, що погляди, які я спробую нижче переказати, поширені не тільки серед наддніпрянської, але й серед сучасної інтеліґенції західніх областей.

Новість полягає не в тому, що люди перестали бажати волі й самостійности своїй країні, що вони примирилися з російською гегемонією над Україною і пробачили Москві всі ті страхіття, що їх вона заподіяла українському народові. Алеж бо, - чи це комусь подобається, чи ні - пов’язаність України з Росією є, на даному історичному етапі, життєвим фактом, що з ним не можуть не рахуватися навіть найбільші противники сучасної системи. Приклад Угорщини і Польщі остаточно переконав людей, що Україна не може сама визволитися з-під російсько-комуністичного контролю. Навіть коли думати категоріями революційної боротьби, то ясно, що революція, щоб бути успішною, мусіла б, як у 1917 році, початися в центрі імперії; чейже без попереднього повалення царату не було б ані Центральної Ради, ані української державности. У кожному разі люди здають собі справу з того, що доля України у великій мірі залежатиме від розвитку цілого комуністичного бльоку, отже в першу чергу таки від Росії. Стосується це не тільки до якихось можливих радикальних змін, але навіть дрібних хитань у політиці Кремлю. Для українців, що живуть у рамах комуністичної системи, не є байдужим питання, хто очолює російську комуністичну верхівку у Кремлі. Наприклад, є вістки, що українська громадськість особливо побоювалася приходу до влади військової кліки, що її речником був маршал Жуков. Українці, що діють у межах тамошньої дійсности та користуються в ній деякими впливами, примушені шукати площини співпраці з тими російськими колами, що репрезентують відносно “ліберальний” курс комуністичної політики. Якщо підсовєтський українець мусить диференціювати між росіянами, виділяючи серед них тих, що в них він бачить або потенціяльних союзників, або принаймні “менше зло”, -то ясно, що він не може дозволити собі на розкіш казати, що “всі москалі одним миром мазані”. Подібні ствердження можна зробити щодо культурної ділянки. Духова ізоляція від зовнішнього, зокрема західнього, світу, одностороння орієнтація на російську культуру, - це наслідки колоніяльного стану Радянської України. Проте в нинішній ситуації для українського літератора й науковця російська книга потрібна на кожному кроці. Висновки такі: нема такого національно свідомого українця, якого задовольняв би сучасний характер російсько-українських відносин; але при фактичних тісних пов’язаннях підсовєтський українець не може ненавидіти “всіх росіян” чи тотально заперечувати й відкидати все російське. Для такої постави, що її свого часу щодо російства плекав наш націоналістичний рух, у підсовєтській дійсності просто нема місця.

Я далекий від того, щоб думати, що погляди й настрої, які поширені серед наших крайових земляків, мали б автоматично бути обов’язкові й для української еміґрації. Але, з другого боку, еміґрація мусить здавати собі справу з того, що мислять наші рідні вдома, й це в якийсь спосіб враховувати в нашому політичному плянуванні. Якщо не будемо цього робити, існує небезпека внутрішнього відчуження, так що еміґрація і край можуть просто перестати себе взаємно розуміти.

Почесне завдання еміґрації - бути носієм і речником української самостійницької ідеї, яка сьогодні загнана під землю на самій Україні. Еміґрація покликана до того, щоб повсякчасно протестувати й викривати всі акти насильства, що їх Москва чинить над нашим народом. Еміґрантів часто переслідує пригноблююче почуття, що їх голос, так би мовити, зависає в порожнечі: бо до рідного народу цей голос не доходить, а чужий світ теж не звертає на нього уваги. Проте треба мати силу й відвагу працювати для майбутнього, не надіючися на швидкі й видимі успіхи.

Висловленими вище заувагами я хотів виразно зазначити, що я не ставлю під сумнів засадничо протиросійського, як і протикомуністичного, наставлення української еміґрації у країнах вільного світу. Але Вважаю, що ті форми, що в них виявляється ця наша настанова, в багатьох відношеннях проблематичні і вимагають ревізії. Наша протиросійська боротьба аж надто часто ведеться способами, які нераціональні і на довшу мету шкідливі для нас самих.

Ми вміємо краще з’ясувати те, чого ми не хочемо, ніж формулювати позитивну концепцію. Який лад хочемо поставити на місце російсько-комуністичної системи? Коли кажемо, що прагнемо самостійної української держави, то така відповідь може задовольнити хіба нас самих (хоч і тут в умі залишається багато знаків запиту; про яку самостійну Україну йдеться? чи про таку, що в ній господарювала б якась жовтоблакитна “чрезвичайка”?); але ж те, що світ хотів би почути від нас, - це концепція реорганізації всієї Східньої Европи, очевидно, включно з самою Росією. Якщо ми обмежимося до “сепаратизму”, себто по суті до неґативної програми, ми виставляємо свідоцтво убозства української політичної думки. Іншими словами; треба уміти пов’язувати специфічні національні інтереси з універсальними ідеями й концепціями; у цьому відношенні, до речі, ми могли б багато навчитися від росіян.

Комуністична ідея, що її прапороносцем є Росія, являється своєрідною модерною “секуляризованою релігією”, що в її основі лежить віра в побудову “земного раю”. Великою ідеєю, що її Захід протиставляє комуністичному “матеріялістичному іслямові”, є ідея свободи; вільної людської особи, вільної (конституційно-демократичної) держави, свободи національного самовизначення. Українські традиції передвизначають Україну до ролі прапороносця ідеї свободи на Сході Европи. Боротьба за українське національне визволення невід’ємна від боротьби за перебудову всієї східньої частини європейського континенту на нових, ліберальних підвалинах.

Але чи ми, сучасна українська еміґрація, дозріли до того, щоб бути достойними представниками цієї великої концепції? Ідея свободи зобов’язує; це не є трамвай, що з нього можна висісти на кожному перехресті. Не вистачає при різних святкових нагодах гукати про “свободу народам, свободу людині”, коли ті, що носять ці гасла на устах, подобають на їх ходячі карикатури.

Тут торкаємося справи відношення української еміґрації до російської проблеми. Викривання російського імперіялізму - одне діло; інше діло - постійний глум і лайка на адресу російського народу і російської культури. “Це тон творить музику”, - каже французька приповідка. Тон, що його у відношенні до всього російського прийняла велика частина української еміґраційної преси та наших політичних діячів, це, на жаль, тон “зоологічного шовінізму”. Візьмім дрібну, але характеристичну справу національної номенклятури: нічого не можна мати проти термінів “Москва”, “московський”, якщо їх уживати у відповідному контексті, наприклад, у відношенні до Московського царства 16-17 вв.; зовсім інакше діло, якщо хтось хоче оту “московитську” термінологію зробити обов’язковою у відношенні до модерної Росії, очевидно, з ціллю образити й принизити російський народ. (Пригадуються зовсім подібні термінологічні вибрики, що їх колись до нас, українців, допускалися польські шовіністи). Самозванними “експертами” до російської (чи пак “московитської”) проблематики, що пописуються на сторінках наших періодиків, є часто маніяки, що їх свідомість затруєна імпотентним ненависництвом; вони словесними оргіями компенсують почуття власної безсилости. Дуже характеристичне явище: коли хтось протиставляється маячінням тих “експертів”, їхня сліпа злоба негайно звертається проти такого “єретика”, якого вони намагаються очорнити як закаптуреного москвофіла. Очевидно, в такій атмосфері надзвичайно тяжко формулювати якусь раціональну українську політику у відношенні до російської проблеми.

Виринає питання про причини такого стану. Причина, мабуть, подвійна. Поперше, наша громадськість не зуміла ще перебороти в собі до кінця ідеологічні впливи тоталітарного, вождівського націоналізму, що користувався популярністю на західньоукраїнських землях міжвоєнного періоду. Подруге, дається відчути низький рівень інтелектуальної й політичної культури лідерів американсько-української колонії. Дякуючи дивовижному пов’язанню політичної репрезентації з керівництвом асекураційних (т. зв. “братських”) товариств, офіційними речниками української справи на терені США є люди типу дрібних політично-фінансових дільців (по-американськи - “оперейторів”). Навіть не відмовляючи їм доброї волі, треба ствердити, що їх розуміння речей часто дуже примітивне. Хто, наприклад, мав нагоду чути промови тих діячів, той знає, що вони не здібні розвинути якусь думку; це заступає крик і сипання “патріотичними” фразами. А що ж легшого, ніж “переїхатися по москалеві”? Для цього не треба знати ані російської історії, ані радянської системи, ані всієї складної проблематики українсько-російських взаємин.

Треба твердо тямити от що: погрози й лайки (з безпечної віддалі) на адресу сильнішого ворога - це не поведінка людей і суспільства, що мають почуття самопошани. Далі: політичне плянування вимагає речевости; навіть якщо визнати, що почуття ненависти до ворога в певних ситуаціях психологічно зовсім зрозуміле, то такі розбурхані емоції самі собою ще не творять політики, і гістерія не може служити як підмінка політичної концепції.

Очевидно, ота проповідь антимосковського зненависництва не принесла Росії найменшої шкоди; не тільки могутній, сьогодні тріюмфуючій більшовицькій Росії, але навіть престижеві російської еміґрації в західніх країнах, зокрема в США Такою поставою ми шкодимо тільки самі собі, бо спричиняємося до того, що про українців утверджується опінія як про вузьких, засліплених шовіністів, позбавлених будь-яких позитивних вартостей.

Візьмім приклад, що не стосується безпосередньо політичної ділянки, хоч кидає на неї світло. Це взяте з особистого досвіду українця, якому доводиться працювати високошкільним викладачем в Америці та який, як автор цих рядків, читає курс історії Росії. Чи такий викладач може дозволити собі на те, щоб у своїх лекціях давати вияв почуттям українського патріотичного ресантименту? Коли б він був настільки дурний і нетактовний, щоб таке робити, він цим тільки підкопав би довір’я до себе своїх студентів. На те, щоб здобути й заслужити собі це довір’я, студенти мусять, поперше, бачити, що професор добрий знавець свого предмету і, подруге, що він безсторонній. Чим викладач буде об’єктивніший, - тим сильніший буде його вплив на свідомість студента. Всяка пропаґандистська нотка тут звучатиме як дисонанс. Інше діло: український історик у цій ролі американського професора даватиме курс історії Росії в зовсім іншому розрізі, ніж це робив би росіянин; він насвітлюватиме факти і проблеми, що їх російська історіографія (та на ній побудована американська література про Росію) звичайно обминає і промовчує.

З цим в’яжеться інша, ширша справа. Український учений, що хоче працювати в західніх, зокрема американських університетах, не може за своєю науковою підготовкою бути тільки україністом. Якщо він мовник, то мусить бути славістом взагалі; якщо історик, то мусить бути спроможний викладати історію Росії і Східньої Европи; якщо економіст, то мусить не тільки знати економіку УРСР, але й цілого Радянського Союзу, й комуністичного бльоку і т. д. І нікуди правди діти, в усіх дисциплінах, що стосуються Східньої Европи, на першому місці стоїть русистика. Отже, ситуація до певної міри аналогічна з тією, яку ми бачили раніше, коли мова була про становище сучасної підсовєтської української інтеліґенції. Український науковець у США, якщо він не хоче себе професійно дискваліфікувати, не може дозволити собі на те, щоб іґнорувати російську проблематику, або щоб підходити до неї з поставою генерального заперечення. Але нема ніякої причини, чому таке становище не могло б бути якраз джерелом сили. Українцеві (чи “американцеві українського походження”) російський світ, безперечно, ближчий і більш зрозумілий, ніж природному американцеві. Отже український студійник має тут перевагу над своїм американським колеґою, а рівночасно він вільний від російських пересудів. Вже в перші повоєнні роки, пишучи на сторінках ульмівських “Українських вістей”, Юрій Шевельов блискуче розвинув тезу, що українська вільна наука покликана досліджувати ті російські проблеми, що їх, із зрозумілих причин, занедбувала російська наука. Сьогодні бачимо, як українські науковці молодшого покоління, що здобувають докторати в американських університетах, обирають як теми своїх дисертацій такі проблеми, як соціологія російської інтеліґенції, розвиток російської конституційної доктрини тощо. Можна бути певним, що українські дослідники зуміють у цих працях відкрити нові перспективи для об’єктивного пізнання Росії. Ці зусилля заслуговують на заохоту й підтримку. Але даремно було б сподіватися до такої негаласливої роботи, не зважаючи на її велетенську вагу, зрозуміння офіційних лідерів українсько-американської спільноти. Про те, як вони дивляться на завдання нашої “наукової політики”, свідчить недавня постанова: замовити еляборат, що остаточно й раз назавжди спростував би всі фальшиві уявлення про історію Росії, що засіли в американських головах; одним словом, своєрідна репліка на “Неизвращенную историю Украины”, що її сплодив один російський еміґраційний маніяк^[352]. Геніяльна ідея, щоб одним томом (який, можемо заздалегідь битися об заклад, матиме радше журналістичний, ніж академічний характер!) зробити переворот в американській науковій думці щодо Росії, показує, як страшенно далекі панове, що відповідальні за цю постанову, від серйозного ставлення до цих серйозних справ^[353].

Глибоке сприймання ідеї свободи означає, що ми, обстоюючи свободу української нації, рівночасно визнаємо право на свободу російської нації. Свобода неподільна. Оскільки не можна сподіватися, щоб на північ від Курська розлився океан, що поглинув би всіх росіян, мусимо в засаді прямувати до того, щоб у майбутньому добитися з російською нацією й державою добросусідських взаємин. Це не є ніяке ослаблення боротьби проти російського шовінізму й імперіялізму в усіх формах. Але мудре політичне правило каже, що навіть у сучасному ворогові треба вміти бачити потенціяльного союзника (як у сучасному союзникові потенціяльного противника).

Якщо ми виступаємо як шовіністи й ненависники російського народу, ми всіх росіян об’єднуємо проти себе Бо навіть ті росіяни, що є противниками комуністичної диктатури, не можуть не почувати себе ображеними такою поставою у своїй людській і національній гідності. Хтось міг би сказати, що це не робить ніякої різниці, бо всі росіяни й так наші закляті вороги. Але таке твердження передчасне. Бо можна довести, що від декабристів аж до наших днів були й є росіяни, що готові респектувати українські права, а навіть у меншій чи більшій мірі схильні сприйняти “Українську концепцію” реорганізації Східньої Европи, - звичайно, не тому, що вона “українська”, а тому, що вона випливає з універсальних принципів свободи, що до них навіть деякі росіяни не можуть бути глухі. Чейже за наших днів ми бачили такі постаті, як шляхетний Г. Федотов, визначний богослов і історик, або Г. Алексінський, ветеран російської соціял-демократії. Коли нещодавно на шпальтах російської еміґраційної преси відбулася дискусія про “украинский вопрос”, несподівано почули ми цілий ряд голосів, що походили від зовсім невідомих, рядових російських громадян, які висловилися за визнання України як рівнорядної незалежної нації та за ревізію досьогочасних російсько-українських відносин. Правда, це все тільки винятки, відокремлені голоси. Але чи ми робимо якісь зусилля, щоб таких голосів було більше? Досі бувало так, що росіяни робили “ідеологічні диверсії” в українському світі. При більш умілій українській політиці могло б бути навпаки. Коли б нам цього вдалося досягти, то це напевно вплинуло б поважно й на ставлення західніх експертів і політиків до української спра-ви. Це, власне, було б практичне “передрішенство”, наскільки воно взагалі можливе в еміґраційних умовах.

На закінчення ще така теза, що вимагала б ширшого обговорення, але я подаю її тут майже в афористичній формі: українська політична думка мусить спромогтися на синтезу лібералізму й федералізму 19 стол. та державництва першої половини 20 стол. Наші провідники з 19 стол. добре бачили універсальні перспективи української справи, що її вони не відокремлювали від перебудови всієї Східньої Европи на підвалинах свободи; але вони надто покладалися на сторонні сили, на автоматизм соціяльного проґресу, вони не вміли мислити категоріями влади; вони відчували протиріччя між владою і свободою, тоді коли свободолюбні англосакси мають інстинкт влади у крові Активне самостійництво, що народилося з велетенського досвіду визвольних змагань (та що його найкрайнішим і подекуди вже гіпертрофованим виявом був оунівський націоналізм), слушно ставило акцент на елементах національної підметности, бойовости, владности; але воно звузило інтелектуальні обрії українства й не відчувало того, що національне тільки тоді може бути здорове, коли коріниться в універсальних вартостях. Тепер, коли ми вже виразно бачимо слабості однієї, як і другої позиції, назрів час, коли можемо сполучити те, що в них обох сильне. Так приходимо до концепції української державности, як наріжного каменя великої спілки вільних східньоевропейських націй.

ПРАВОПОРЯДОК І РЕВОЛЮЦІЯ{56}

Ґулієльмо Ферреро, видатний італійський історик та політичний мислитель, уславився перед першою світовою війною великим, п’ятотимовим циклом “Велич та занепад Риму”. Не помирившися, як переконаний ліберал, із фашистівським режимом, Ферреро пішов у 1930 році на еміґрацію до Швайцарії, працював професором університету в Женеві, де помер у 1942 році. Книга п. н. “Влада: Про невидимих опікунчих духів держави”, що про неї тут говоритимемо, є останнім твором Феррера, плодом його довголітніх роздумів, його політичним заповітом.

Нашій читацькій громаді Ферреро не повинен бути цілком невідомий. Визначний історик Степан Томашівський високо цінив Ферреро й опублікував російською мовою в берлінському видавництві “Ратай”, ще в першій половині двадцятих років, студію Ферреро “Руїна античної цивілізації”. Проблема про причини загибелі античної цивілізації та її останнього втілення, Римської імперії, здавна вважається пробним каменем історіософічної та соціологічної думки. Причинок Ферреро до цього питання цінний і ориґінальний. Катастрофу, яка постигла Римську імперію в III столітті по Хр., коли квітуча, непереможна світова держава за час життя одного покоління перетворилася на жахливе румовище, Ферреро розглядає як своєрідну “конституційну кризу”. Конфлікт між традиційним римським джерелом правопорядку, сенатом, та імператорською владою позбавив останню її дотеперішньої леґальної основи, сенатської санкції; у висліді цього сама імператорська влада “зависла в повітрі” та стала іграшкою в руках розбещеної вояччини.

Сучасний окцидентальний світ багато дечим нагадує добу схилу Римської імперії. Тут, як і там, неповного півстоліття вистачило, щоб людство, що втішалося максимальним добробутом, тривалим миром, широко розвиненими індивідуальними вольностями, кинути в анархію та руїну поворотної хвилі варварства. Кращі уми сучасности ламають собі голови над причинами цієї катастрофи. Паралеля між долею античної та новоєвропейської культури напрошується сама собою. Тому й нічого дивного, що чимало історіософічних конструкцій (у цьому порядку також популярні теорії Шпенґлера) базуються на цій паралелі Те саме бачимо в Ферреро: його остання книга, де говориться про велику кризу сучасности, виразно перегукується з його ранішими студіями з староримської історії.

Ми напевне не зрозуміли б як слід намірів Ферреро, якби схотіли прийняти його міркування в ексклюзивному, моністичному сенсі; мовляв, ніяких інших причин світової кризи, як ті, що про них іде мова в обговорюваній книзі, немає. Але суспільно-історичне буття людства такий складний, многогранний процес, що він допускає, а навіть вимагає плюралістичного тлумачення. Говорячи про кризу новоєвропейської окцидентальної цивілізації, один дослідник буде її, наприклад, бачити в перспективі “кризи релігійної свідомости, інший у перспективі “кризи капіталістичної економіки”. Один і другий погляд, як і ще цілий ряд інших, відносно виправданий, себто має свою рацію в дійсності досліджуваного об’єкту. Можна сперечатися щодо того, чи Ферреро в останньому своєму творі сягнув аж до найглибших, “остаточних” коренів катастрофи європейського світу. Мабуть, доводиться визнати, що перспектива Ферреро дуже неповна, одностороння, але в цьому рівночасно її сила. Бо ота односторонність дозволяє Ферреро з ясністю та переконливою силою звернути увагу на один бік справи, звичайно не запримічуваний, а його велика вага безсумнівна. Криза сучасности - це для Ферреро передусім катастрофальна дегенерація політичної культури європейської людини; знову це явище викликане заломанням фундаментів правопорядку, що на них трималося до цього часу державно-політичне життя націй Окциденту.

Основна теза Ферреро дуже ясна та проста: влада, щоб бути міцною та стабільною, не може будуватися тільки на насильстві. “На багнет можна спертися, але годі на ньому сидіти”, - сказав Талейран Наполеонові. У цьому вислові криється глибока політична мудрість. Єдиною тривкою ґарантією стабільности та авторитету влади є добровільна згода самих підвладних, їхнє щире переконання в законності і покликаності проводу. Оскільки диференціяція суспільства на “еліту” і “масу”, на “провідну верству” й “народ” є конечна і всюдисуща, бо заложена в незмінній, природній структурі всякої організованої людської громади, остільки конечною передумовою суспільного миру являється, щоб владні групи втішалися добровільним визнанням з боку мас, та й самі поводилися так, щоб це визнання тривало за собою забезпечити. Очевидно, ніяке організоване суспільство (по наші часи найвищою формою суспільної організації є держави) не може обійтися без апарату насильства: війська, поліції і т. ін. Але для “нормальної” держави притаманне, що насильні міри застосовуються в доволі рідких, виняткових випадках (у відношенні до злочинців, зовнішніх напасників тощо), тоді як загальним правилом лишається добровільна підтримка, що її громадянство дає “своїй” владі. Це можливе тільки у площині спільної правно-політичної свідомости, що сполучає воєдино, взаємозобов’язує правителів і “народ”. Відомий еспанський філософ і соціолог Ортеґа-і-Ґассет висловлює в одному з недавніх своїх есеїв, “Про Римську імперію”, думку, що ідентична з думкою Ферреро: “Нема в державі ніякої важливішої проблеми, як добровільне узгіднення загальної волі всіх громадян щодо того, хто управнений до влади” (цитуємо з пам’яті).

Владу, що має фундамент у правовій свідомості загалу, називає Ферреро “легітимною”. При надзвичайній різноманітності конституційних форм у деталях, витворила, на думку Ферреро, цивілізація західнього світу у дотеперішньому історичному розвитку тільки два основні леґітимістичні принципи: легітимізм династично-монархічний і легітимізм демократичний. Обидва ці принципи Ферреро називає “опікунчими духами” держави, бо вони захищають державу перед вибухом демонічних стихій терору та розгнузданого насильства. Обом видам легітимізму протиставляє Ферреро владу “революційного” типу, яка позбавлена правової основи й базується на страху та насильстві.

Таємниця обох “опікунчих духів” у тому, що вони, кожний з них на свій лад, дають відповідь на питання, кому належить провід держави. Згідно з монархічно-династичним принципом, про це вирішує факт народження; згідно з демократичним принципом -вирішує вибір. Загально відомо, що ні спадковість, ні виборність влади не гарантують, що до проводу завжди попадатимуть дійсно найкращі люди, в розумінні “аристократії талантів” чи громадянських чеснот. Легітимізм не є якимось чудотворним ліком, що автоматично розв’язує всі труднощі політичного життя. Але він обмежує сваволю, вносячи точно означений порядок у владні відношення. Це велетенське благословення для народів. З цілою силою треба при цьому підкреслити, що це обмеження сваволі є двостороннє, себто стосується воно не тільки мас, але й самої провідної верхівки. Наприклад, у легітимній монархії володар не має змоги змінити закони династичної спадковости, хоч він, може, не раз волів би передати скіптер не старшому, але молодшому, улюбленому синові.

Джерелом монархічного легітимізму була віра в обраність певних родів, що над ними спочиває особлива ласка Божого Провидіння. Сучасній європейській людині, яка прийняла вже зовсім інші категорії політичного світовідчування, тяжко собі уявити той ентузіязм і майже релігійну пошану, що оточували колись панівні династії. Королівський уряд носив безперечно сакральні риск обряд коронації був релігійним таїнством, що високо підіймав помазанника Божого понад звичайних смертних. Наприклад, у Франції впродовж століть трималося вірування, що король має силу ізціляти рукоположенням. Дріб’язковий придворний церемоніял виконувався з точністю та впертістю священнодійства. Формула “милістю Божою”, що входила до титулу суверенних монархів, мала свій глибокий сенс. Вона значила, що монархова влада дарована згори, Богом, а не якоюнебудь людською волею. Довкруги цього центру зосереджувалася вся суспільна ієрархія цієї доби. Її провідне ядро творить родова аристократія, що поділяє, хоч у меншому ступені, престиж та авторитет монархічної влади. Кожний аристократ-февдал - це малий король, кожна шляхетська родина - це маленька династія, з тими самими суворо дотримуваними законами спадковости та прімоґенітури. Помилкою було б ідеалізувати це февдально-монархічне суспільство, як це робили деякі модерні автори, що в середньовіччі та в становому ладі шукали “солідаристичної” ідилії. При февдалізмі боротьба одиниць і груп не вщухала ніколи, як і сьогодні. Але, з другого боку, не дасться заперечити, що завдяки монархічно-династичному принципові крок за кроком переборено анархію, роздрібненість, “кулачне право”, які характеризували відносини в Европі на переломі першого та другого тисячоліття християнської ери. Вершинним пунктом панування монархічно-династичного принципу були великі “регулярні монархії” доби барокко та т. зв. просвіченого абсолютизму. З того часу, від половини 18 століття, наступає швидкий заник монархічного легітимізму, що йому на зміну приходить черговий “опікунчий дух” націй - легітимізм демократичний.

Першим великим ідеологом модерної демократії був Руссо, що у трактаті “Про суспільний договір” ідеї влади “милістю Божою” протиставив ідею народного суверенітету. Руссо мав на думці передусім відносини у своїй батьківщині, у швайцарських городських республіках; він боровся за те, щоб у його рідній Женеві демократія перемогла дотеперішній олігархічний режим дідичного патриціяту. Руссо не догадувався, що здійснення демократії можливе у великих державах. Але ще до кінця 18 століття демократія прийшла до влади у двох великих країнах; молодих Сполучених Штатах Америки та старій королівській Франції. Американська конституція вперше прийняла, як основу політичного правопорядку, засаду, що джерелом влади є делегування її самим народом. Іншими словами; в демократії джерело влади перенесене згори вниз, “воля народу” посіла те місце, що його при “Старому режимі” (назва передреволюційної Франції та Европи) посідала монархічна влада “з ласки Божої”. Поняття “волі народу” вимагає деяких пояснень. Поперше, діяння демократичної народної волі зовсім не перечить існуванню панівних меншостей і суспільної ієрархії; тільки що в демократії панівні групи виконують свої функції “від імени народу” та під його контролем; виборами народ має змогу безпосередньо впливати на персональний склад та обсаду урядових становищ, включно з найвищими. Подруге, якщо демократичний легітимізм має бути життєздатний, він не сміє бути фальшований; себто воля народу не може бути тільки конституційною фікцією, вона не може фабрикуватися урядовим натиском згори; мусить існувати свобода формування політичної думки, включно з конституційно ґарантованими правами опозиції та політичної свободи рухів для меншостей, а кожному громадянинові зокрема мусить бути дана ефективна змога вибору між різними програмами й кандидатами.

Часто говорять про Америку, як молодий континент. Це правда, але не належить забувати, що американська конституція сьогодні найстарша чинна демократична конституція світу, що незмінно (тільки з коректурами та доповненнями) перетривала від 1787 року. Бурхливіша доля європейської демократії. Вже перший демократичний експеримент, під час французької революції, скінчився повною невдачею: перемогою насамперед якобінської, а трохи згодом бонапартистської диктатури. Дуже цікаві міркування Ферреро про європейське 19 століття, виповнене то змагом, то компромісами обох “опікунчих духів”. Віденський конґрес (1815) - останнє зусилля поставити во главу угла європейського порядку принцип монархічно-династичного легітимізму. Ліберальна історіографія та публіцистика привикли були малювати діло Віденського конґресу найчорнішими барвами, як тріюмф реакції. Ця опінія несправедлива, бо вона не бере до уваги, що при тодішній недозрілості демократії миротворцям зруйнованої революційним та наполеонівським лихолітттям Европи не лишалося нічого кращого, як сягнути назад, до традиційних і випробуваних основ, які в той час усе ще зберігали чималий авторитет серед суспільства. Головні обриси створеного на Віденському конґресі порядку збереглися аж до 1914 року, себто рівно сто літ. Революційні струси 1830 та 1848 років позначають зростання сил демократії, яка, не зважаючи на часткові поразки та хвилеві відступи, у другій половині століття приходить скрізь в Европі до співвирішального та вирішального голосу. Форма конституційної монархії - це компроміс обох “опікунчих духів”, обох леґітимістичних принципів. Через цю реасекурацію, що її створювало поєднання обох леґітимізмів, конституційна монархія була тим устроєм, що запевняв максимальну стабільність і правовість.

Чим пояснити загальну сучасну кризу правопорядку? Її причина, на думку Ферреро, в тому, що перша світова війна та викликані нею перевороти усунули першого, старшого “опікунчого духа”, коли молодший не був ще досить окріплий і досвідчений, щоб самому опанувати ситуацію. Конкретними прикладами цієї тези можуть служити доля Німеччини, Росії, держав давньої Австрії, Еспанії. Схема розвитку всюди однакова: падіння монархії та старого династичного правопорядку приходять у час, коли демократія фактично не готова, щоб цілковито виповнити опорожнене місце; перемагає режим революційної диктатури, ця радикальна антитеза всякого правопорядку.

“Революційне правління” характеризується тим, що його опорою є терор і фізичне насильство. Це діється не тому, що революційні правителі своїми вдачами доконче кровожадні натури. Але почуваючи, що їх влада не має правної основи, вони бояться громадянства, бо свідомі того, що громадянство кожної хвилини може їм, революційним узурпаторам, відмовити послуху. Щоб забезпечитися проти дійсних чи уявних посягань на владу, вони примушені розбудувати апарат насильства. Невірно думати, що під революційною диктатурою стероризований тільки народ Страх правителів не менший, ніж страх народу. Страх, що про нього йде мова, це, очевидно, не суб’єктивна боязливість (революційні диктатори персонально звичайно відважні люди, як пристало на одчайдушних ватажків) - але почуття непевности, незаконности, лябільности, що велить їм шукати виходу у крайніх заходах. Страх правителів перед народом та народу перед правителями створює зачароване коло, що з нього не видно виходу. “Опікунчі духи” покинули державу, зате пробуджується примітивний, стихійний звір, що дрімає на дні навіть найкультурнішого громадянства... Відношення між суспільними групами, зокрема між провідною верствою та масами, регулюється не правовими взаємозобов’язаннями, а “законом п’ястука” (концентраційними таборами, гумовими палицями, вбивством і т. д). Інша характеристична риса революційного режиму - це гіпертрофія пропаґанди Не маючи справжньої моральної підпори під своїм пануванням, радять собі революційні правителі в той спосіб, що розгістеризовуванням та насуґеруванням мас намагаються створити штучну підмінку (“ерзац”) неіснуючого легітимізму. Ніде не кричать про “монолітність”, про “абсолютну єдність” стільки, як в революційних системах. Це, очевидно, годі брати серйозно. Найкращим доказом того, як у дійсності виглядає революційна “абсолютна єдність” мас і проводу, може служити той дрібний, але знаменний факт, що найвищі достойники легітимних устроїв звичайно не бояться показуватися прилюдно, тоді як “улюблені народом” революційні вожді у власній країні ховаються від людського ока.

Як клясичний прототип революційного режиму Ферреро аналізує імперію Наполеона. Папа примушений коронувати Наполеона на царство, австрійський імператор примушений віддати йому доньку за жінку. Але через це Наполеон не стає легітимним монархом. У колі старих, освячених віковими традиціями європейських династій, Наполеон залишається корсіканським авантурником, месьє Буонапарте, революційним вискочкою. Конституція французької імперії передбачає різні представницькі органи (Сенат, Трибунат), а також, у виключних випадках, всенародні плебісцити. Передача Наполеонові імператорського звання була конфірмована сенатус-консультом та плебісцитом. Парляменти та плебісцити притаманні демократії. Але, в даному випадку, були вони тільки пропаґандивними лаштунками, бо стояла за ними не - як у живій демократії - несфальшована воля громадянства, а натиск урядової машини. І геніяльний ум Наполеона знає, що йому годі покладатися на папське помазання та на народні плебісцити. Тому Наполеон боїться. Ця безмежно хоробра на полі бою людина реаґує шалом гніву на найневиннішу критичну статтю в газеті, на сальонові плітки. Абсолютно безсила риторика Трибунату здається Наполеонові нестерпна, і він швидко придушує цей останній вентиль вільного слова. Що лишається? Оголена шабля, вояччини, всеобіймаюча шпигунська сітка міністра Фуше, пропаґандивна авреоля “непереможности” Такий режим засуджений на те, щоб іти від успіху до успіху, - бо одна невдача ставить під знак запиту саме його існування.

Книга Ферреро поставала в ті роки, коли криза європейського правопорядку досягла свого вершка, коли революційно-тоталітарний терор святкував найбільші тріюмфи. Із ясним спокоєм мудрої старости дивиться Ферреро в майбутнє. Він знає, що революційні режими, які, за цитованим висловом Талейрана, “сидять на вістрі багнета”, недовговічні Але що має прийти на зміну? Відповідь Ферреро не залишає ніякого сумніву: вихід із кризи не в тому, щоб одну породу революційної диктатури замінювати іншою (фашизм, більшовизм або навпаки), але в повороті до основ леґітимізму, до тих “опікунчих духів”, що єдині вміють присмирити звіра в суспільстві У тих країнах, де ще не перевелися останки старого монархічного легітимізму (наприклад, Англія, скандінавські країни), треба їх з пієтетом оберігати. Але цей принцип може сьогодні відогравати щонайбільше допоміжну ролю. Провідне місце належить демократичному легітимізмові, що полягає на узаконенні влади через народний мандат, включно із забезпеченням прав меншостей та права вільної критики й дискусії. Це виглядає дуже скромно в порівнянні з тими золотими горами, що їх народам обіцяють революційні пропаґандисти різних мастей. До цього треба тямити, що демократія не може з’явитися зразу вся готова в досконалому виді. Її треба свідомо плекати та вирощувати, як це впродовж кількох століть робили народи Швайцарії, Англії, Голляндії, скандінавських держав, Америки - острови свободи та правопорядку в здичавілому сучасному світі. Всім іншим націям, зокрема тим, що належать до європейського культурного кола, не лишається нічого іншого, як повернутися на цю саму стежку.

На доповнення головних думок книги Ферреро дозволяємо собі кинути кілька власних міркувань на тему: проблема влади в житті українського народу. Кожний, що хоч трохи замислювався над цими речами, знає: питання влади - це українська “Ахіллева п’ята”, це проклятий “камінь спотикання”, що об нього не раз розбивалися змагання України до незалежного державного буття.

В українській історії можна констатувати якусь дивну суперечність. З одного боку, надзвичайна тривалість наших низових соціяльних з’єднань (українська сімейна організація, українська сільська громада), з другого - імпотентність проводу, хронічна нездібність створити авторитетний державно-національний центр. Це спостереження напрошується, наприклад, коли порівнювати відносини серед української еміґрації із становищем інших національних еміґраційних груп. Як приємно українцеві, коли він не раз може почути від еміґрантів інших національностей слова визнання, подиву й навіть заздрости з приводу того, що українське громадсько-культурне життя на чужині гарно поставлене; і справді, скрізь, де тільки є хоч невеликий гурток українців (а де їх сьогодні на світі немає?!), виростають комітети, організації, культурні установи, видавництва і т. ін. Діється це не в наслідок якоїсь центрально заплянованої й керованої акції, а на підложжі сильного суспільного інстинкту української людини, яка скрізь виявляє нахил горнутися до своєї рідної громади. Однак, не зважаючи на ці великі, реальні досягнення, раз-у-раз бачимо, як нас політично побивають і переганяють навіть малі народці. Чому? Справа не тільки в тому, що інші народи мали до останніх часів або й досі мають свою державність і тому користуються готовою сіткою зв’язків і впливів у світі. Якщо ми цих зв’язків і впливів не посідаємо, якщо світ нашого голосу не слухає, то це тому, що ми не вміємо скоординувати наші зусилля, скерувати їх в одне річище. Поки українство не знайде в собі самому здібности, щоб у власній хаті розв’язати проблему влади і проводу, до того часу наша боротьба за національно-державне самоздійснення буде паралізуватися рідною таки крамолою. Тут не допоможуть ніякі сантиментальні заклики до “згоди”, до “братерської любови”. Політична єдність, хоч має також емоційні передумови, являється в першу чергу питанням правильної організаційної методи. При фальшивих організаційних засновках навіть найкраща т. зв. добра воля не доведе до путнього результату.

Не хочемо на цьому місці ширше розводитися про те, як проблема проводу-влади виглядала у старій Україні. Отже, тільки кілька найконечніших стверджень. Кризи давніх українських державностей (Київської Руси та козаччини) були викликані тим, що Україна не спромоглася на власний монархічний легітимізм - єдину на той час стабільну та авторитетну форму державної організації. Київська Русь не знала прімоґенітури; дідизна Володимира та Ярослава безконечно роздрібнювалася на щораз менші уділи, бо кожний княжий син мав право на окрему частку. До цього приєднувався фатальний звичай спадкувати не з батька на старшого сина, але із старшого на молодшого брата (т. зв. “ліствичноє восхожденіє”). Стосувалося це головне обсади київського великокняжого престолу; коли він звільнявся, на чергу приходив найближчий за старшинством брат покійного великого князя, який переносився до стольного города, передаючи свою дотеперішню волость дальшому братові. Це, очевидно, була тільки теорія, бо у практиці тяжко було зберігати такий штуцерний спадковий закон. Вислід: постійні княжі усобиці й захитання державного авторитету та правопорядку в Руській державі Гарячі скарги на цей стан знайдемо в “Слові о полку Ігореві”.

Ще різкіше ця слабість центральної влади, недостача її легітимних підвалин, проявилася в Козацько-гетьманській державі 17-18 віків. Гетьманський уряд не був демократичною магістратурою, республіканським президентством, виборним на означений реченець та за точно відомими конституційними правилами. Рівночасно гетьманський уряд не був спадково-монархічним. Гетьманська влада не передавалася законно ані шляхом спадкування, ані шляхом правильного вибору; вона обсаджувалася методою “доконаного факту” на випадкових збіговищах або інтриґами старшинських клік, - звичайно під натиском сторонніх потуг - “протекторів”. При такій структурі верховної влади гетьманат не міг набрати рис тривалости, авторитету, правовости. Цілими десятиліттями, головне в період т. зв. Руїни (друга половина 17 століття), тяглася перманентна бійка за булаву, аж до повного розхитання Козацької держави, як самостійного політичного тіла.

Не можна сказати, щоб не було в українській історії зусиль знайти вихід з цього становища. Згадаймо про два моменти нашої історії: Галицько-Волинську державу та козацьку Україну на шпилі могутности, за гетьманування Богдана Хмельницького. Те, що відрізняє Галицько-Волинське королівство від Київської Руси - це прийняття принципу прімоґенітури, який забезпечував неподільність території та гарантував скріплення авторитету династії Романовичів. Щодо Хмельницького, то відоме діло, що його концепція гетьманської влади була монархічна. Цей колишній польський “реґа-ліст” (прихильник тієї партії шляхетської Речіпосполитої, що прагнула до скріплення королівської влади), ставши на шлях творення незалежної української державности, не уявляв її інакше, як у монархічно-леґітимістичній формі. Чому сам Хмельницький не коронувався на князя чи короля? Якщо він цього не зробив, це вказує на його великий державницький такт. Хмельницький був свідомий того, що революційне походження його влади ще надто свіже, що люди на Україні ще надто добре пам’ятають його простим сотником. Монархічний авторитет базується на спадковості. Колишній чигиринський сотник міг бути щасливим революційним вождем, але не легітимним “самодержцем руським”. Інше діло, якби йому було вдалося передати владу синові. Тиміш Хмельниченко, змолоду призначений до булави, одружений з донькою молдавського господаря, посідав би авторитет та авреолю монарха.

Через різні обставини - натиск сусідів та відосередні тенденції серед самої української громадськости - не вдалося закріпити українського монархічного легітимізму. Де не значить, що цього роду політичне світовідчування було чуже українському народові. Але, не знаходячи рідного кристалізаційного пункту, український легітимізм спрямувався на чужі династії. Організаційний принцип, що його реалізація у власній хаті була б забезпечила існування питомого українського правопорядку й тим самим української державности, став помостом до денаціоналізації. Ця ситуація двічі повторилася в українській історії в литовсько-польському та петербурзькому періодах. В обох випадках структура політичного феномену дуже подібна: у початковій фазі ідеться тільки про визнання зверхности чужої династії, - Гедиминовичів-Яґайлонів, чи пак Романових, - при різночасному збереженні, а навіть енергійному відстоюванні самобутнього характеру українських земель; але крок за кроком це визнання чужої династії приводило до прийняття чужої державної ідеології, а згодом до повної політичної нівеляції.

Спробуймо глянути з цього погляду на добу останніх визвольних змагань 1917-21 років. Про причини невдачі визвольних змагань не переводиться дискусія в українській публіцистиці. Можна почути найбільш протилежні опінії: одні вказують на міжнародну обстановку, інші на недостачу т. зв. національної свідомости серед українського народу; одні думають, що українські уряди занадто потурали нерозумним і руїнницьким економічним постулятам мас (апетитові селянина на “земельку” тощо), інші й досі переконані, що українська національна інтеліґенція програла тому, що не вміла утотожнити себе із соціяльними прагненнями мас (див. опублікований недавно “Відкритий лист” Володимира Винниченка). Не будемо запускатися в аналізу тих тез, що з них кожна може мати свою частку правди. Але, на нашу думку, головна причина провалу самостійної української державности в тому, що ми не зуміли розв’язати проблеми влади. Вживаючи термінології Ферреро, Україна не зуміла перейти від фази “революційної” до фази “легітимної”; всі українські уряди цієї доби (не тільки “ліві”, але також і Гетьманат 1918) носили характер творених “явочним порядком” експериментів, без авторитету і стабільности, без опертя в правовій свідомості загалу. Потенція української революції, коли йдеться про її діяння вшир, була велетенська. Коли б енергії, безплідно розпорошені у внутрішньо-українській громадянській війні та в авантюрах різних отаманів, були зосереджені в одному фокусі, Україна без труду відстояла б свою незалежність і навіть здобула б провідну ролю у Східній Европі.

Дуже характеристичні вже ті теоретичні збочення, що помітні у науковому та публіцистичному трактуванні проблеми влади українськими ідеологами. Можна сказати, що “народницьке” українство 19 ст. на питання влади взагалі було органічно сліпе. Єдиний виняток - Панько Куліш, що його твори виявляють інстинктову чуйність на ці справи. Але як на типовому репрезентанті 19 століття зупинімося на Драгоманову. Прочитавши твори Драгоманова, варта замислитися над цікавою особливістю, що для цього мислителя питання влади майже не існує Те, що хвилює Драгоманова, це питання обмеження влади та забезпечення індивідуальних та громадських вольностей перед самоволею влади, - а не проблема партиципації у владі, чи, тим паче, проблема її завоювання. Ми схильні бачити в цьому радше відбитку загального духа доби та середовища, ніж якусь індивідуальну рису, притаманну Драгоманову. Але не даремно Липинський казав, що “свідома” українська інтеліґенція народницького періоду уявляла себе тільки в ролі перманентної опозиції, якої суспільна функція в тому, щоб торгуватися з урядом, виривати від нього менші та більші поступки, критикувати його за дійсні чи уявні вади, - але не самій панувати.

По першій світовій війні та по добі визвольних змагань прийшла в українській громадській думці радикальна реакція проти попереднього нехтування проблемою влади. Але ця реакція перетягнула палицю у другий бік. Справа влади-могутности-панування надалі залишається в українській свідомості збоченою, хоч змінився напрям ухилу. Офіційна більшовицька доктрина в УРСР (що згідно з нею, всяка держава це тільки “апарат клясового насильства”, на що зрештою кошмарна совєтська дійсність може служити дуже хорошим підтвердженням), та доктрина донцовської школи (із його проповіддю “макіявеллізму”) на Західніх Землях за міжвоєнної доби - діяли обоє в одному напрямі: примітивізування проблеми влади, її редукції до грубого фізичного насильства. На відміну від народницького періоду, люди стали свідомі того, що без авторитетного, сильного проводу нездійсненне політичне визволення України.{57} Але цей “авторитетний провід” увижався людям комуністичного та націоналістичного покоління в образі якоїсь суверенної ґумової палиці, що вільно гуляє по українських спинах, “заохочуючи” всіх до послуху й дисципліни Не бракувало в українському житті і практичних спроб реалізувати ці засади, про що одначе на цьому місці нема потреби говорити.

Пройдений досвід, мабуть, дозволяє сучасній українській громадсько-політичній думці краще підійти до розв’язання проблеми влади, ніж нашим попередникам. Спробуймо визначити кілька тез, що сьогодні повинні втішатися щораз ширшим визнанням: 1) передумовою тривалого унезалежнення України є впорядкування наших внутрішніх відносин та скоординування зусиль під одним національно-державним проводом; 2) такий центр не може постати “явочним порядком”, але мусить мати міцні правові підвалини; у протилежному випадку вся революційна метушня, і навіть брутальність, не переборють імпотентности цього творива; 3) джерелом легітимізму, себто державного правопорядку, може в наші часи бути тільки демократія - звичайно, демократія ліберального, західнього типу, побудована на пошані до людської індивідуальности, до свободи думки, до прав меншости; 4) треба використати ті елементи державницької традиції, що їх український народ має, не зважаючи на їхні історичні слабості, не “починати історії від себе”, а свідомо продовжувати, вдосконалювати та вивершувати все те, що здобуте гірким трудом та ціною помилок попередніх поколінь.

Ті думки, що назрівають в нашій громадськості віддавна, так на батьківщині, як і на еміґрації, актуальніші, ніж колинебудь. Ідеться сьогодні про вирішальну спробу життєздатности українського правопорядку. Це вимагає напруження сил також на ідеологічному фронті. Книги кращих світових політичних мислителів, як обговорювана нами “Влада” Ґульєльмо Ферреро, не в одному можуть бути корисні.

ОБЕРЕЖНО З УТОПІЯМИ!{58}

Є в книзі Івана Сагайди{59} “Великі питання” цінна частина Це критична аналіза сучасної радянської системи. Не знайдемо там, мабуть, нічого нового, про що ще не говорили б інші автори; але істини про природу більшовизму варто повторювати якнайчастіше.

Наші закиди спрямовані проти тих розділів книжки Сагайди, де він намагається запроектувати майбутній соціяльно-економічний лад України. До речі, саме ця справа становить ядро “Великих питань”. У добрих намірах Сагайди не сумніваємося. Що викликає наші застереження, - так це виразно утопійний характер його концепцій.

Передусім насторожує те, що Сагайда дуже багато обіцяє. Він не задоволяється такою українською державою, “як у людей”: за тим зразком, як улаштовують своє життя інші самостійні нації сучасности. На думку І. Сагайди, майбутня побільшовицька незалежна Україна відразу повинна ступити на шлях нечуваних соціяльних експериментів. Певне діло: сьогоднішнє становище України таке, що протирежимний вибух мав би в нас вістря не тільки національно-державне, сепаратистичне (відрив України від Російської імперії на подобу, скажімо, відриву Чехії від Австрійської монархії в 1918 році, без суттєвих змін існуючого соціяльного ладу), але набув би відразу й соціяльного характеру: повалення глибоко ненависної для українського народу комуністичної соціяльної та господарської системи. Національно-державні та економічно-соціяльні мотиви були б у такій ситуації сплетені не менше тісно, ніж за Хмельниччини або за доби визвольних змагань 1917-21 років. Українська державність першого таки дня станула б віч-на-віч із дуже складними проблемами соціяльно-економічної перебудови та відбудови.

Ми були б вдячні Іванові Сагайді, коли б він, як добрий знавець совєтської дійсности, спрямував свої досліди на проблему, як найдоцільніше можна б використати наявні в сучасній підбільшовицькій Україні соціяльні потенції для цілей нашого майбутнього державного будівництва. Але Сагайда цього не робить. Його мета “вища”, він хоче врятувати все людство! Це не перебільшення: мета, що її він собі поставив - накреслити основні принципи зовсім нового, нечуваного суспільного ладу, що його досі ніде в світі немає (хоч, на думку Сагайди, весь світ до цього ладу прямує!), для якого покищо навіть немає й назви. Сагайда користується умовними назвами “солідаристичного”, “гармонійного” або “станового” суспільства. Признаємося, що така постава справи викликає наші застереження. Ми шануємо нашу національність, але думаємо, що Україна не покликана “рятувати світ”; вистачить з нас, українців, якщо порівняємося з народа-ми, що на полі духової культури, технічного прогресу, державного будівництва мають більші досягнення, ніж ми.

Ще словечко персонально про Івана Сагайду. можемо мати тільки повну пошану до людей, що, живучи під герметично затуленим совєтським “скляним дзвоном”, маючи свою духову лябораторію, обмежену стінками власного череда, не втрачали інтелектуальної снаги і йшли на бій із пекучими та хвилюючими “великими питаннями” соціяльного буття Усі відкриття походять завсіди від типу людей, що вміють самостійно думати; таких, що їх німці називають “Ein Selbstdenker”! Але, з другого боку, не можна забувати, як страшенно тяжко “видумати щось нове”. Великі мислителі, наприклад, Геґель, перестерігають перед “оригінальничанням” та закликають до підпорядкування наших суб’єктивних вигадок та забаганок суворим вимогам об’єкту. Наш Драгоманов висміював доморослих мудрагелів, що, мало турбуючись про досягнення світової науки, хочуть “власним умом”, “глазомєром” відкривати всякі Америки... Сагайда майже зовсім не знайомий із західньою соціологічною та економічною наукою. З відповідної західньої літератури він цитує якісь випадкові статті Це не закид, бо умови духової ізоляції від світу в підсовєтській Україні відомі. Але невже Сагайда переконаний, що йому на 130 сторінках пощастило подати рецепту чудотворного ліку на всі соціяльні недуги; того ліку, що його досі безуспішно шукала світова наука?

Що ж являє собою запроектоване від Сагайда “солідаристичне суспільство”? Кілька цитат: “Майбутнє суспільство не може бути побудоване на антагонізмах (протилежностях інтересів) окремих суспільних груп (кляс) чи на антагонізмах людини й суспільства, людини й держави. Майбутнє суспільство... не знатиме поділу на кляси експлуататорів та кляси експлуатованих. Майбутнє суспільство - не клясове суспільство. Але все ж воно не буде суспільством аморфним, бо специфіка (особливості) праці накладатиме відмінні риси на певні категорії його членів і об’єднуватиме громадян, належних до певного роду праці, у певні групи, що їх умовимося звати “станами”... Усі стани потрібні для організованого й безкризового функціонування суспільства, як для доброго ходу годинника потрібні всі коліщатка й ґвинтики, що його складають. Ось чому суспільство майбутнього буде побудоване не на антагонізмі... а на солідарності. Ось чому сучасна суспільна анархія поступиться місцем суспільній дружбі й гармонії”.

Хочеться спитати, звідки Сагайда черпає свої докладні інформації про “суспільство майбутнього”? Те, чого нема, не може бути об’єктом пізнання. Звісно, із досвіду деяких динамічних тенденцій сучасности наука може робити передбачення щодо здогадного дальшого розвитку. Але в соціяльних дисциплінах усі передбачення майбутнього вимагають особливої обережности, бо досвід учить, як тут легко помилитися...

Не бачимо в сучасному світі найменших ознак, які дозволяли б передбачити відмирання клясової структури. Під “клясою” (цього поняття вживають у різних значеннях) розуміємо “горизонтальний” поділ громадянства на “провідні верстви” та “широкі маси”. Це марксистська наївність думати, що причина клясової структури полягає в приватній власності на засоби виробництва та “експлуатації”. Насправді неминучість клясової структури суспільства базується на поділі праці (цій передумові людської культури) та на зв’язаній із цим диференціяції керівних і виконавчих функцій. Це не значить, що міжклясові відносини незмінні. Кожна революція висуває на керівництво нову панівну клясу. Крім того, взаємини між провідною верствою та “народом” можуть бути упорядковані на різний лад. Але що лишається вічне - це саме існування кляс, клясової структури. Варто пригадати, чим покінчилися спроби та обітниці запровадити “безклясове суспільство”, що його нахвалялися зробити марксисти. Саме совєтський експеримент остаточно довів, що існування кляс корениться не в приватній власності на засоби виробництва, як помилково думали Маркс та Ленін.

В українській громадській думці часто помічаємо нехіть поставити виразно проблему клясовости. У цьому виявляється інстинктове відчуття нашою громадськістю того факту, що справа провідної верстви була завсіди слабим місцем українських визвольних змагань. Звідси спроба обійти цю справу. Але це можливе тільки у фантазіях літераторів. У реальній політиці виправдує себе ляпідарна альтернатива Липинського: Україна або зуміє висунути власних “панів”, або вона мусітиме, як досі, коритися панам чужим... Tertium non datur.

Ми сподіваємося, що читач не плутатиме наших тез із донцовським культом “ордену” та його ж протиставленням “героїв” і “свинопасів”. Ми рішучі супротивники всякого апотеозування провідної верстви. Ми думаємо, що фабрика не може бути без директора, ані армія без генерала; тому, коли хочемо української фабрики та української армії, мусимо хотіти кляси українських директорів та генералів. Але ми не збираємось із кляси директорів та генералів робити “надлюдей”. Шевченко навчав нас шанувати моральну гідність маленької людини, і ми повинні ніколи не забувати цієї великої істини.

Капітальна помилка Сагайди в тому, що він абстрактно відділяє та протиставляє “солідарність” і “антагоністичну структуру”, тоді як насправді вони творять діялектичну єдність, що в ній суперечності так нерозлучно сплетені, як правий і лівий бік тканини. Візьмім для прикладу дві футбольні команди на грищі: їхнє змагання - рівночасно їх солідарність. Чи існує між людьми взагалі абсо-лютна солідарність? Навіть у найінтимніших взаєминах між близькими людьми, між батьками й дітьми, між подружжям, між друзями існує елемент напруження, протиставлення, потенціяльного конфлікту. Тим паче неминуче напруження та антагонізми в масових соціяльних скупченнях. Ми не проповідуємо якоїсь “дарвіністичної” філософії вічної війни всіх проти всіх. Бо ми бачимо також протилежний бік: усі людські взаємини пронизані солідарністю. Великий філософ війни Клявзевіц навчав, що війна - це також одна із форм соціяльних відносин і тим самим суспільної “солідарности”, коли її сприймати в широкому сенсі.

Абстрактне гасло “солідарности” та “гармонії”, як його ставить Сагайда, позбавлене конкретного змісту. Про яку солідарність тут мовиться? Де правда, що солідарність у суспільному житті - неодмінний елемент. Зокрема суспільні утвори (себто тривалі організації соціяльних відносин), отже й держави, вимагають певного внутрішнього згармонізування, зрівноваження. Кожний суспільний утвір має свій притаманний “мінімум солідарности”, що без нього він розлітається. Наприклад, якщо різні українські політичні групи полагоджуватимуть свої розбіжності револьверною методою, тоді український державний утвір не може втриматися. Але прийняття всіма українськими політичними групами певних правил правопорядку та “чесної гри” не ідентичне з тим, що в середині української спільноти зникнуть конфлікти інтересів та суперечності ідей. Наймогутніші держави світу, наприклад, Рим, Англія, виростали серед постійних, не раз навіть дуже гострих, внутрішніх конфліктів. Таємниця їх сили саме в тому, що вони вміли доцільно використовувати ті енергії, які народжувалися із внутрішнього напруження. Якщо комусь хочеться, можна назвати це “солідарністю”. Але реальна суспільна солідарність - це ще не щось остаточне; її природа - динамічна й діялектична, не субстанціяльна. Вона полягає в повсякчасному вмілому зрівноважуванні суспільних енергій; але досягнутий стан рівноваги завсідн хиткий, завсідн буває вихідною точкою для нових конфліктів. Тому гасло безантагоністичного суспільства треба визнати за утопійне; такого суспільства ніколи не було, нема і, логічно, не може бути. Властива проблема українського державного будівництва - не шукання формули такої України, що була б безантагоністичним “земним раєм”, але шукання можливостей, як схопити суперечні енергії, що є в нашому народі, твердими берегами одного спільного для всіх державного закону.

При скоординованому, розумному та жертовному зусиллі українського народу та при сприятливій зовнішній коньюнктурі постання української держави можливе. Але Україна не буде “земним раєм”. Усі дотеперішні цивілізації та держави, навіть найпишніші й найквітучіші, мали свої тіневі боки кривди, неправди й зла. Невже ми, українці, такі по дитячому наївні, що забуваємо, що ми також Адамові діти? Говориться це не на те, щоб заздалегідь виправдувати те зло, що може бути у вільній українській державі. Ні, боротьба проти зла залишається категоричним імперативом, і то в першу чергу якраз проти свого “рідного” зла. Великим учителем української громадськости з цього погляду, безперечно, був Шевченко з його гострим, що ні на які освячені авторитети не зважав, осудом того, що він відчував, як хиби та провини власного народу. Те, проти чого ми виступаємо, - це не соціяльний ідеалізм Сагайди та подібних, що прагнуть здійснити максимум добра й справедливости на Україні. Але закидаємо Сагайді утопійне недоцінювання реальних труднощів: віру в те, що якоюсь геніяльною солідаристичною рецептою вдасться одним махом (або, як каже Сагайда, “впродовж життя одного покоління”) розв’язати всі “великі питання” та проскочити в солідаристичну утопію.

Загальна характеристична риса утопійного мислення в тому, що воно, мало зважаючи на дійсність, приймає за полагоджене й переборене те, що на ділі лишається якраз проклятим вузлом справи. Очевидно, коли взяти цим способом “у дужки” найбільшу реальну перешкоду, тоді все дальше здається легким і простим. Солідаристична концепція Сагайди дуже характеристична для утопійного мислення. Сагайда декретує, що “суспільство майбутнього не може бути антагоністичним”, не турбуючися тим, що голий постулят солідарности слабший від павутиння, коли мовиться про масивні конфлікти соціяльних сил.

Розглянувши основу програми Сагайди - його солідаристичну філософію, перейдемо тепер до висвітлення деяких його конкретних проектів.

Насамперед зустрічаємося з концепцією “станового” суспільства. Стани - це, на думку Сагайди, об’єднання всіх людей одного виду праці (хліборобства, промислу, торгівлі, транспорту, інтелектуальної праці). “Інтереси окремих станів засадничо не ворожі один одному, бо це - інтереси рівноправних суспільних груп, що відрізняються одна від одної лише специфікою праці. Для захисту специфічних інтересів станів існують станові організації. В рамцях станових організацій відбуватиметься все громадське й економічне життя громадянства” (стор. 132).

Новітнє людство знає два основні типи економічної організації. Це, поперше, економічний лібералізм (“капіталізм”) та, подруге, колективізм або пляновізм (“соціялізм”). Капіталізм та соціялізм, кожний на свій лад, шукають соціяльно-економічної рівноваги, гармонії суспільних інтересів. При цьому лібералізм покладається на автоматичну саморегуляцію господарського життя, що здійснюється на ринку, де у вільній грі сил зустрічається безліч приватних інтересів. У колективізмі-соціялізмі ту саму функцію, що її в ліберальній системі виконує ринок, переймає центральна державна установа плянування: “батьківська рука” бюрократії, замість “вільної гри сил”. Не будемо вдаватися в докладну порівняльну аналізу обох систем. Вистачить ствердити, що вони обидві практично можливі, що в певних межах вони здібні функціонувати. Але рівночасно цілком ясно, що жодна з них не спроможна дати повну розв’язку соціяльно-економічних проблем, бо кожна має свої специфічні хиби. Клясична теорія саморегуляції (розвинена основоположниками економічної науки кінця 18 та початку 19 сторіч) грішить надмірним оптимізмом та абстрактністю; саморегулятивна тенденція в суспільстві дійсно існує (як у живому організмі), але треба брати також до уваги реальні опори та тертя, що часто зводять нанівець діяння цієї тенденції. Одначе “плян” також має межі своїх можливостей, бо є економічні процеси, що висмикаються з-під раціонального передбачення та централістичного нормування. Новітній людині, що власними очима бачила різні соціяльні устрої й експерименти, тяжко зберегти віру в єдинорятівність чи економічного лібералізму, чи колективізму. Не помиляємося, мабуть, у нашій прогнозі, що в ближчому майбутньому розвиток людства йтиме діялектичними зиґзаґами між капіталізмом та соціялізмом з тим, що по досвідах та розчаруваннях останніх десятиліть певно щораз тяжче буде втриматися цим чи тим крайнім, “чистим” формам. Вирівняння (відносне) прийде на середній, компромісовій лінії, що, самозрозуміло, теж, не даючи ідеальної розв’язки, буде обминати найбільші хиби радикального капіталізму та радикального соціялізму.

Погоджуємось із Сагайдою, коли він каже, що людство “не задоволене” ні капіталізмом, ні соціялізмом. Люди не були, не є й ніколи не будуть задоволені своєю долею та існуючим суспільним ладом і мають для цього завжди аж надто виправдані причини. Але це не значить, що запроєктоване в Сагайди “станове суспільство” буде краще за капіталізм чи соціялізм, які, при всіх їх очевидних хибах, мають принаймні той плюс (його годі легковажити), що вони практично показали свою життєздатність. Чи “становий лад” витримав би цю пробу - дуже сумнівно.

Становий лад поєднує в собі найпроблематичніші риси капіталізму та соціялізму, без позитивних прикмет цих устроїв. Від соціялізму бере станове суспільство пляновість. Але при соціялізмі існує один центральний плян для всієї держави. Прикрі сторінки притаманної для соціялізму гіпертрофованої бюрократії вирівнюються до певного ступеня тим, що все господарське життя країни організоване одностайно, за спільними директивами. У становому ж суспільстві, згідно з передбаченнями Сагайди, кожна станова організація робитиме свій власний партикулярний плян. Кожний стан - це буде складна й штивна бюрократична організація, що реґляментуватиме всі підлеглі їй підприємства; але ця реґляментація матиме на оці не загальне добро цілости (що, принаймні принципово, характеризує соціялізм), а тільки егоїстичні інтереси окремих груп. Отже в середині стану пануватиме засада соціялістично-колективістичної пляновости, зате у відносинах між станами пануватиме засада суперництва. Бо стан, як окрема автономна організація, мусітиме провадити політику забезпечення інтересів своїх членів. Чейже кожний стан буде чимось на подобу велетенського монополістичного тресту. Становий лад, замість наблизити країну до солідарности та гармонії, радикально протиставив би село - містові, продуцента - споживачеві тощо. Передумова функціонування соціялістичної пляновости - існування одного спільного пляну для можливо великої території й людности; так передумовою капіталістичної ринкової саморегуляції є співіснування чималої кількости незалежних підприємств одного профілю, що перебувають у стані конкуренційної боротьби. Становий лад убиває передумовини діяння капіталізму і соціялізму - і нічого не ставить на це місце Тому не віримо у здійсненність станового суспільства.

Усякий експеримент побудови станового суспільства дуже швидко опинився б віч-на-віч з такою альтернативою: а) понад становими організаціями довелося б поставити авторитарну, центральну установу державного економічного плянування. Але цим самим покінчено з автономією станів, що нею так дорожить Сагайда; стани спадають до рівня фашистівських “корпорацій” або гітлерівських “фронту праці”, “імперського хліборобського стану” та “господарських груп”, або совєтських “профспілок”, “трестів”, - органів не самодіяльности громадянства, а державної бюрократичної машини; б) перемагає тенденція до автономії станів. Вислідом цього стає загострення відносин між станами, тяжкі соціяльно-економічні конфлікти та, врешті, перемога відосередніх тенденцій у середині самих станів? Таке вже раз було із кризою цехового ладу середньовічного європейського міста, коли кожний енергійний підприємець намагався визволитися з-під непотрібної йому цехової протекції та реґляментації.

Зупинімося ще на політичному і державно-правному аспектах станової програми. На думку Сагайди, майбутній український парлямент повинен бути обраний на базі репрезентації станів. До речі, подібні проєкти виринали також у західній політичній літературі; у цьому напрямі роблено навіть деякі практичні спроби (фашистівська “Палата корпорацій”). Ці спроби виявилися мертвонародженими. Чому? Дуже небезпечно безпосередньо переносити боротьбу господарських інтересів у сферу політики. Здоровий і нормальний стан речей буде тоді, коли успіхи на господарському полі здобуваються самою господарською зброєю (інтенсивнішою продукцією, кращим пристосуванням до потреб споживача, економічною ініціятивою та винахідливістю), а не за допомогою політичних привілеїв. Коли ж організовані групи економічних інтересів виступатимуть рівночасно як носії політичної сили, тоді можемо бути певні, що вони використають свої владарські позиції для досягнення леґально заякорених, хоч з погляду господарської діяльности не виправданих привілеїв менш чи більш паразитарного характеру. Ці привілеї, як правило, оплачуються з кишені споживача, а тяжких економічних і політичних наслідків зазнає ціла нація... Прикладів на це з новішої історії доволі. Згадати б тільки нефортунну політику юнкерського “Союзу хліборобів” у Німеччині за Вільгельма II, що несе велику пайку співвідповідальности за дипломатичну ізоляцію Райху та вибух першої світової війни. Або американські митні закони 1930 року, прийняті під тиском трестів, що зіграли велику ролю в поглибленні світової економічної кризи. Але не треба думати, що таким крайнім груповим егоїзмом відзначаються тільки об’єднання “поміщиків та капіталістів”. Так само брутальний егоїзм італійських та французьких профспілок кинув нещодавно (після 1945 року) ці країни на берег інфляції та повного господарського розладу. Усе це вказує недвозначно, що не годиться віддавати парлямент, де повинен панувати дух державної рації, до рук груп економічних інтересантів. Не треба побоюватися, що господарські сили, які очевидно теж мають право впливу на державну керму, не зуміють проявитися в парляменті, обраному на базі територіяльних виборчих округ та партійних виборчих списків. Але треба прямувати до того, щоб постуляти матеріяльних інтересантів були, сказати б, перепущені крізь призму політичних концепцій. Стани в ролі державного законодавця - це стадо козлів у ролі садівника.

Засновок концепції Сагайди “станового парляменту” той, що законодавчий орган, мовляв, повинен бути точним віддзеркаленням народу, його прагнень, його інтересів; парлямент, що вийшов із партійної борні, не відбиває реального народу, в ньому перевага належить групам професійних партійно-політичних дільців. Чи не краще відсунути цих дільців від впливу, а зате перетворити парлямент на репрезентацію реального громадянства в його органічних станових об’єднаннях? Відповідаємо: ніяка “виборча геометрія”, включно з т. зв. пропорційною системою представництва, не може перешкодити тому, що вибори тільки приблизно відбивають нюанси прагнень різних груп суспільства та течій публічної думки. Ілюзія думати, що парлямент на становій базі краще репрезентував би реальне обличчя народної волі, ніж сучасні законодавчі органи. Існують спільності між людьми, що їх знаменником буває не економічний інтерес (єдина спільнота, що її визнає Сагайда), але, наприклад, територіяльна одиниця або світоглядова єдність. Можливо, що становий парлямент краще репрезентував би економічні інтереси; але чи територіяльні області та ідеологічні течії, - людські з’єднання міжстанового характеру, - це теж не природні соціяльні організми? Як не крути, як не обертай, а народна воля ніколи не буде досконало репрезентована, тим паче, що емпірична народна воля - величина пливка, підлегла всяким хитанням; до того ж прагнення маси не раз такі туманні та нерозсудливі, що вони не можуть у сирому вигляді служити за вихідну точку відповідальної державної політики. Емпірична народна воля - це необроблена руда, що мусить допіру перейти через процес ушляхетнення в тому політичному горні, що ним стають партії й парлямент.

Останній момент заслуговує на особливу увагу: надмірна турбота про ідеальне віддзеркалення народної волі велить Сагайді забувати про капітальну обставину, що парляменти - це дуже важливі органи законодавства й політики, які мусять насамперед мати відповідні речеві кваліфікації, щоб могти упоратися з цими завданнями. Виявилося, наприклад, що з погляду парляментарної діловости, краща система одномандатних виборчих округ (як у Великобрітанії та США), бо вона сприяє кристалізації яскравих працездатних більшостей; зате пропорційне представництво, хоч у теорії, безперечно, справедливіше, веде до розбиття парляменту на цілий вахляр дрібних фракцій, що великою мірою спричинилося до паралічу парляментаризму та кризи демократії в деяких країнах поверсальської Европи (німецька Ваймарська республіка, Франція III Республіки, Польща до 1926 року тощо). Може, найсуттєвіша соціологічна функція справжнього парляментаризму шляхом гострої, але законними рамками нормованої партійної боротьби добирати політичні таланти, що з них поповнюється провід держави. Якраз активістичний характер партійної політики, що так її відрізняє, наприклад, від мирної та впорядкованої бюрократичної кар’єри, сприяє природному доборові політичних талантів. Добрий парлямент повинен бути мов би великою академією практичної політичної науки, носієм державних традицій, кузнею політичних талантів. Супроти цієї основної соціологічної функції парляменту його функція ідеологічна чи символічна, - репрезентація “народної волі”, - відходить на задній плян. Не даремно найавторитетніший парляментарний орган світу, англійська Палата громад, майже до наших часів вибиралася за правилами, що дуже далекі від абстрактної вимоги ідеальної демократії. Подібне можна сказати про американський Сенат. Зборище економічних інтересантів, що його пропонує Сагайда під формою станового парляменту, ні в якому разі не зуміло б стати школою політичної еліти.

Зупинімося ще на одному проекті Івана Сагайди, знову з економічної галузі. Де т. зв. “система трудових акцій”. Даємо слово самому Сагайді: “Трудові акції випускаються на продаж виключно працівникам даного підприємства. Акції іменні. Перепродаж їх, застава їх, чи спекуляція ними переслідуються законом. Покидаючи працю на даному виробництві, трудящий дістає не акцію, а її номінальну вартість. Служить трудова акція для притягання коштів на заснування чи поширення підприємства лише від самих затруднених на ньому. Це дуже важливе обмеження, що й стає підставою називати ці акції трудовими. В наслідок цього трудова акція не може служити засобом експлуатації чужої праці, натомість вона дає змогу стати фактичним співвласником підприємства працівникові фабрики, дає право на пропорційну до набутої за свої трудові заощадження кількости акцій участь у розподілі прибутків підприємства (крім звичайної заробітної платні, що відповідає кваліфікації, працьовитості й стажеві працівника). Крім того, важливе правило, що трудові акції дають власникові їх, незалежно від кількости акцій, право лише одного голосу в управлінні фабрикою, - урівноправнює всіх співвласників підприємства. Система трудових акцій універсальна. Вона придатна для всяких і всіх без винятку промислових, транспортних, сільсько-господарських та інших великих підприємств” (“Великі питання”, стор. 84).

Підприємство, організоване на принципах пропонованої Сагайдою системи трудових акцій було б нічим іншим, як виробничою кооперативою, - тип власности здавна відомий і поширений. Оригінальний причинок Сагайди в тому, що він продукційну кооперативу хоче зробити панівною формою господарської організації. У “суспільстві майбутнього” Сагайда визнає взагалі тільки дві форми власносте: індивідуальну власність для дрібних, “трудових” підприємств; систему “трудових акцій” для всіх інших підприємств. Сагайда думає, що коли кожна фірма буде спільно належати всім затрудненим у ній працівникам, то цим способом буде можна перебороти експлуатацію і пролетарів перетворити на власників.

Утопійність цієї концепції в нерозумінні економічної функції капіталу. Сагайда має про капіталіста наївне уявлення: людина, яка без праці, спокійнісінько обрізуючи купони, бере участь у прибутках підприємства та експлуатує робітників. Насправді справа стоїть так: капітал - це конечний елемент господарського процесу. Капітал - це те виробниче знаряддя (машини) та обігові грошові засоби (оплата робітників та адміністрації), що конче потрібні, заки взагалі може початися продукція. Технічний поступ, що запроваджує щораз складніші й коштовніші машини, має в наслідку постійний зріст ваги капіталу в господарському житті. Прибутки від капіталу - це заплата за виконувану капіталом економічно-потрібну функцію. Крім цього, треба пригадати, що зворотним боком співучасти капіталіста в прибутках підприємства стає його відповідальність за рентабельність підприємства. Працівник не співвідповідальний за долю підприємства. Він має змогу будь-коли розв’язатись із фірмою. Зате капіталіст ризикує, що вкладені ним суми можуть пропасти, якщо підприємство себе не оплачує. Дивіденд капіталіста - це винагорода за риск, зв’язаний з економічною ініціятивою.

Роз’яснення вимагає ще поняття “капіталіст”. У науковому розумінні воно - просто рівнозначне поняттю “власник капіталу”. Наскільки капітал є конче потрібний елемент господарського життя, настільки також конечне існування власника капіталу. Цим, очевидно, ще не пересуджене, чи капіталістом буде індивідуальний підприємець, чи група акціонерів, чи, врешті, колектив, держава. Можна обстоювати погляд, що доцільніше, щоб капіталістом була держава. Тільки не можна собі робити ілюзій, що, націоналізувавши капітал та вивласнивши приватних посідачів, цим самим зліквідовано “капіталізм”. Ні, тільки проміняно капіталізм приватний на державний. Соціялізм - це не що інше, як державний капіталізм. Іншого соціялізму при сучасному стані техніки немає й бути не може.

Кооперативна форма власности - це одна із спроб розв’язати проблему капіталу. Кооперативний рух має на Україні добрі традиції; можна думати, що він особливо відповідає певним духовим властивостям українського народу. У майбутній вільній Україні кооперація напевне знову відограватиме визначну ролю. Але чи вільно припускати, що кооперативізм стане на Україні панівною формою власносте? Це було б можливе тільки в тому випадку, коли б кооперація здібна була впоратися з тими об’єктивними економічними функціями, що їх виконують капітал та його власники. У певних межах це напевно здійсненне. Наприклад, на кооперативних основах можна добре організувати кравецьку артіль, харчову крамницю, збут молока від селян, спільне користування громади сільсько-господарськими машинами тощо, одним словом, всюди там, де господарська чинність обходиться відносно невеликим вкладом капіталу, що може бути зібраний із внесків працівників чи безпосередніх учасників підприємства. Але чи може бути на кооперативних основах організована вугільна шахта, металюрґійна чи машинобудівельна виробня або залізниця?

Хвилина задуми вчить нас, що ця концепція абсурдна. Чи група щахтарів може, за рецептою Сагайди, із своїх трудових заощаджень розпочати експлуатацію шахти? Сагайда, очевидно, думає, що після падіння більшовизму держава передасть усі підприємства у власність колективам затруднених на даних виробнях працівників. Теоретично можна так думати. Але що далі? Уявім собі, що залізниця стала власністю колективу залізничників. Чи залізничники будуть спроможні із своїх трудових заощаджень прокласти нову лінію? У багатьох країнах залізниці працюють з мінімальними чистими прибутками або навіть дефіцитні. Чи колектив залізничників був би охочий своїми трудовими заощадженнями ґарантувати збитки підприємства? Підкреслюємо, що Сагайда вчить, ніби кошти на заснування чи поширення підприємства повинні походити виключно від затруднених у ньому та що ніби ця форма власности придатна “для всяких і всіх без винятку промислових, транспортових, сільсько-господарських та інших великих підприємств”. Це перечить усьому досвідові модерної економіки. Бо ми знаємо, що великі інвестиції вимагають мільйонових та мільярдових коштів, а їх можна здобути тільки через мобілізацію ринку капіталів. Навіть більше: при поважніших інвестиціях звичайно не вистачає капіталів однієї країни, головне тоді, коли це країна молода, господарсько не розвинена, з великим голодом на капітал; тут потрібний міжнародний ринок капіталів. Це природний шлях економічного розвитку молодих держав. Сполучені Штати Америки до 1914 року були здані на допомогу європейського кредиту; держави Південної Америки перебували в цій стадії до 1939 року. Жахлива експлуатація населення в СРСР за сталінських п’ятирічок пояснюється між іншим тим, що радянська влада з політичних міркувань вирішила провадити індустріялізацію без допомоги світового ринку капіталів; щоб здобути потрібні кошти, не лишалося нічого іншого, як безжалісно грабувати власне населення.

Проблема власности, що її порушив Сагайда, дійсно дуже серйозна. Вона має не тільки суто економічно-виробничий, але також і соціяльний та психологічний бік. Відрив робітника від засобів виробництва - це безумовно велике зло новітньої цивілізації. Змеханізована праця, що обертає людину на додаток до машини, позбавляє в наші часи працю тієї гідности та творчого сенсу, що їх вона мала в давні віки. Надмірна концентрація капіталу загрожує небезпечними соціяльними струсами. Але чи Сагайда думає собі, що соціологи, економісти та психологи Заходу не ламають собі голів над цим питанням? Якби якогось геніяльного трюку, в роді “системи трудових акцій”, вистачало, щоб одним махом перебороти всі труднощі, - чи цей трюк не був би вже видуманий? Кооперативи існують та процвітають у всіх країнах ліберального капіталізму, але жадних чудес вони не виконують. На нашу думку, взагалі ніякої “чудесної розв’язки” соціяльного питання бути не може. Суть “відриву робітника від засобів виробництва” - в технології масової та змеханізованої продукції, а не в формах власности. Що зміниться, коли замість приватного капіталіста-підприємця прийде колективний капіталіст-держава? Або що скористає робітник, коли його проголосять формально-юридичним співвласником-акціонером, якому теоретично “належатиме” якийсь мінімальний пай заводу-гіганта? Діло не в дрібненькому дивіденді (розділений на тисячі голів дивіденд кожного окремого пайовика напевне буде такий дрібний, що реальний прибуток працівника ледве чи різнитиметься від сучасної нормальної заробітної платні). Психологічне значення власности в тому, що вона дає одиниці поле для вияву її творчих сил й ініціятиви, відповідальности та почуття риску. Робітник-власник “трудової акції”, затруднений на виробні-гіганті, не набуде цих прикмет дійсного власника... Де вихід? Не вірячи в “геніяльні трюки” та “розрубування гордієвих узлів”, ми рівночасно далекі від соціяльного фаталізму. Історичний досвід свідчить про можливість соціяльного прогресу. Але реальні поступи досягаються наполегливими зусиллями в боротьбі із незредукованими труднощами буття. Якщо неможливо, за рецептою Сагайди, “всіх робітників перетворити на власників”, так принаймні подбаймо, щоб було якнайбільше дрібних і середніх незалежних підприємців-власників. Якщо неможливо скасувати капітал, так принаймні подбаймо, щоб капітал був по змозі децентралізований у всіх тих галузях виробництва, де виробня-гігант не становить технологічної конечности. Якщо не хочемо “гігантів” зоставити в приватних руках, націоналізуймо їх, але не робімо собі при цьому ніяких ілюзій. Сприяймо кооперації, але не чекаймо від неї того, що переступає її природні спроможності. Якщо не можемо зробити робітника власником засобів виробництва, так зробімо його власником на малому приватному допоміжному господарстві: власний дімок, садок. Якщо не можемо знівелювати соціяльної нерівности, що базується на диференціяції керівних та виконавчих функцій, стараймося зрівноважити соціяльну нерівність рівністю юридичною та громадсько-політичною. Відповідною шкільною та стипендійною системою й великодушною кредитовою політикою стараймося полегшити шанси соціяльного авансу для всіх кляс. Реєстр можливих заходів соціяльної політики цими кількома натяками далеко не вичерпаний. У цьому напрямі в побільшовицькій Україні безмежно багато можна буде зробити. Але тільки одне рішуче застереження: нехай українська соціяльна політика (подібно, зрештою, як і наша політика закордонна, конституційна, економічна тощо) ніколи не ставить собі за мету вирощування груш на вербі! Бо верба груш не вродить, а за втрачений час, енергію та нагоди доведеться дорого заплатити!

На закінчення цієї аналізи “солідаристичної” теорії І. Сагайди затримаємося ще на його міркуваннях про ролю політичних партій. Немов у світлі блискавки, побачимо грізні можливі наслідки цих, здавалося б, нешкідливих фантазій: “Чи потрібні в солідаристичному суспільстві політичні партії”? - запитує Сагайда. “У такому суспільстві партії не лише не потрібні, а й неможливі. У капіталістичному клясовому суспільстві партії - це виразники інтересів різних антагоністичних кляс. У гармонійному становому суспільстві... ролю партій перебирають на себе стани” (“Великі питання”, стор. 97-98). Отже, на думку Сагайди, завершена станова держава відзначатиметься безпартійністю. Зате на переходовий час боротьби Сагайда пропонує систему “єдиної широкої партії чи тісної коаліції під одним проводом... Це повинна бути спеціяльна організація, особлива партія нового типу, партія трудящих... Робітники, селяни й інтеліґенти повинні виділити таку партію із свого середовища, але вона повинна весь час вбирати в свої лави все найкраще з усіх шарів громадянства” (стор. 126).

Ми не хочемо бути злісні, але характеристика, що її Сагайда дає цій “особливій партії нового типу”, страшенно нагадує відому характеристику соціяльно-політичної ролі ВКП(б), дану у сталінській конституції...

Теза Сагайди про безпартійність “суспільства майбутнього” спирається на два дуже проблематичні засновки: поперше, на марксівському вченні про те, що партії, мовляв, творяться тільки на базі суперечних клясово-економічних інтересів; Сагайда безкритично переймає цю фальшиву теорію марксистів, яка в СРСР служить за ідеологічне виправдання більшовицької монопартійности. Подруге, Сагайда вірить, як у самозрозумілість, що в “суспільстві майбутнього” справді буде досягнена гармонія всіх економічних інтересів.

Відповідаємо на це так: якщо прийняті Сагайдою передпосилки виявляться згідні з фактами, в такому разі партій на Україні взагалі не треба буде забороняти; вони відімруть самі собою... Але що має статися, коли партії не схочуть відмирати? Коли, навпаки, проявиться стихійна тенденція до партійно-політичної диференціяції, що не схоче вміститися в вузьких рамцях “особливої організації нового типу”, ані “тісної коаліції під одним проводом” (за рецептою комуністичних “народних фронтів” або бандерівської “коаліції довкруги найсильнішого”)? Що тоді? Питання стоїть на вістрі меча, бо існують тільки дві альтернативи: або Сагайда мусить погодитися з фактом політичної диференціяції й цим самим зректися ідеалу “гармонії”, або, щоб досягти “гармонії”, доведеться вхопити методи поліційно-тоталістичної нівеляції...

Утопійні фантазії про “гармонійне, безантагоністичне суспільство” не є нешкідливі. Бо від віри у близькість і здійсненність “царства Божого на землі” тільки один крок до рішення, щоб його пришестя приспішити маленькою операцією. Ми далекі від того, щоб І Сагайді персонально приписувати якісь кровожерні бажання. Але це історичний факт, що теоретичні побудови різних Руссо і Марксів служили як вихідний пункт для людоненависницької практики Робесп’єрів і Ленінів. Гільйотина як поріг до “царства Розуму”! “Диктатура пролетаріяту” (читай: диктатура комуністичної партії з її чрезвичайкою) як переходова фаза до “безклясового суспільства”! Чи не можуть між українцями знайтися групи сліпих фанатиків, готових вхопитися за солідаристичну фразу на те, щоб “всенаціональну солідарність і гармонію” накидувати своїм землякам — насильством?

Обережно з утопіями!

ВИРОДЖЕННЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ ІНТЕЛІҐЕНЦІЇ{60}

I. СОЦІОЛОГІЧНИЙ ТА ІСТОРИЧНИЙ ФУНДАМЕНТ

Назва “інтеліґенція” не зовсім ясна та може давати підставу до різних непорозумінь. Отже насамперед мусимо зробити спробу точніше означити зміст цього поняття.

Чи взагалі можна говорити про інтеліґенцію як про окрему суспільну групу? Багато сучасників перебуває донині під впливом марксівських формул, що, як відомо, визнають кляси лише на економічній основі. З економічного погляду годі говорити про інтеліґенцію як про окрему формацію, бо сюди належать люди різного маєткового стану, що на різний спосіб добувають свій хліб насущний. Але мова фактів голосніша за схеми. Не даремне навіть більшовики визнавали існування в СРСР інтеліґентського прошарку (правда, при цьому завше підкреслюють, що це нова “робітничо-селянська інтеліґенція”, на відміну від старої, “буржуазної”). Український соціолог Липинський глибше глянув у суть справи: кляси це передусім формації психологічного порядку, як це, зрештою, ствердив уже Платон. Глянувши з такої перспективи, не можна заперечити, що інтеліґенція дуже яскраво виділяється як один із підставових громадсько-психологічних типів.

Хто такий інтеліґент? Де той, що його суспільною функцією є творення і зберігання духових цінностей. Згідно з поглядом Липинського, люди, зайняті господарською творчістю у різних її видах (хліборобство, промисел, торгівля, сполучення) або також економічно-непродуктивною військовою службою, не належать до інтеліґенції, навіть коли мають високу освіту. Себто, офіцер або купець із університетським дипломом не є інтеліґентом у точному значенні. Зате треба до інтеліґенції зарахувати науковців, учителів, літераторів, журналістів, мистців, юристів, лікарів та людей чимало інших зближених професій. Не забуваймо ще про одне інтеліґентське звання: духовенство. Якщо розглядати справу в історичній перспективі, то якраз духовенство треба назвати центральним для всієї інтеліґентської суспільної формації, бо священицький стан об’єднував колись у своїх руках усі чинності, що ми їх перечислили вище. Жрець-чаклун первісної людської громади, знавець Божих таємниць та сторож обрядового добра - ось прообраз всякої минулої та сучасної інтеліґенції. Але не треба сягати до передісторичних часів; ще перед кількома століттями церковна організація мала в Европі майже монопольне становище у всіх чинностях духового життя. Згодом наступила диференціяція, поодинокі інтеліґентські професії, що виросли на церковному пні, зісвітщилися й усамостійнилися. Та це не змінило природи цієї верстви.

Українська інтеліґентська кляса дивиться на мало не тисячолітню традицію свідомого та організованого існування. Хрищення Руси (988 рік) є тим моментом, що від нього починається лінія розвитку, яка тягнеться аж до нинішнього дня.

Характеристичні риси старої української інтеліґенції були ті самі, що на тогочасному Заході. Інтеліґент середніх віків - це духовна особа, і то здебільша із рядів чорного духовенства. В монастирях гуртуються і школи, й бібліотеки, і лікарні, й мистецькі майстерні. Пригадується Нестор Літописець, перший історик нашої землі. Церковною організацією були занесені на Русь зерна всеевропейського культурного добра: християнський релігійний світогляд, грецькі та орієнтальні літературні мотиви, римсько-візантійські правні й політичні норми та підставові природничі знання цієї доби. По деякому часі перекладацької й наслідувальної діяльности народилися перші твори, що були вже не наподоблюванням чужих зразків, але самостійним виявом українського генія. Правда, коли підходити до цієї нашої середньовічної культурної спадщини із новітніми критеріями, вона не раз може здаватися скромна об’ємом та наївна змістом. Але для своєї доби це були першорядні досягнення, що більш-менш відповідали тому, що робилося в інших європейських країнах. Порівнюючи з півварварським станом нашої землі перед хрищенням, вони були велетенським кроком вперед. Об’єднана в рамцях єдиної церковної організації, злютована одною вірою та моральним законом, втішалася тодішня інтеліґенція такою високою повагою та авторитетом у громаді, що їй може заздрити новітній український інтеліґент.

У головних рисах накреслений вище образ триває і під час другого, козацького періоду. Тільки поволі та майже непомітно починається процес зісвітщення (секуляризації) інтелґіенції. Побіч духовного письменства, щораз ширшою течією розгортається світське. Шкільництво надалі зостається монопольно в руках духовенства, але до цих шкіл вчащають уже не лише поповичі та майбутні священики, але також шляхетські, старшинські, ба навіть міщанські сина Своєрідна поява “мандрованих дяків-пиворізів”, що лиш одною ногою стоять у духовному стані, а другою у мирському житті (вони, до речі, точно відповідають західнім клірикам-ваґантам), ясно говорить про те, що наступає емансипація духовного життя з-під церковної опіки.{61}

Велика була роля духовної інтеліґенції у суспільстві за княжих та козацьких часів. В особах своїх чільних представників вона була живим сумлінням народу та творцем національної ідеології. У княжу добу церковні кола найгарячіше заступали принцип політичної та моральної єдности Руської Землі, проти крамол та міжусобиць, та ідею спільної боротьби з поганцями, що відповідала західнім хрестоносним походам. Серед цих же кіл народилася ідея “Святої Руси”, що була українською формою месіянізму, перехопленою згодом москалями. А після занепаду княжої державности ця сама інтеліґенція відограла вирішальну ролю у національному вихованні нової провідної верстви, козацтва. Козаки були спочатку степовими добичниками, що у своєму світогляді не підіймалися вище оборони вузьких станових інтересів. Церква дала їм основні політичні ідеї: свідомість походження від старинної Руси, ідеал боротьби за рідне благочестя проти бусурменської навали та латино-польського засилля, нарешті, почуття всенародної солідарности з іншими українськими станами та верствами. Зворотною точкою було гетьманування Конашевича Сагайдачного і вписання всього Запорозького товариства до Київського братства та висвячення православних ієрархів під охороною козацької шаблі.{62}

Та проте ця велика суспільна роля інтеліґенції ні в якому разі не дає права говорити про княжу чи козацьку добу, як про добу інтеліґентську. Політичний провід ніколи не належав упродовж цих віків духовній інтеліґенції. Не єпископи та монахи, але князі, бояри, шляхта, козацтво держали у своїх твердих, лицарських та господарських руках керму держави. А духовенство цих світських вождів освячувало та підтримувало їх своїм моральним авторитетом.

II. ІНТЕЛІГЕНТСЬКА ДОБА

19 століття принесло ґрунтовний переворот щодо суспільної ролі інтеліґенції. Українська народність утратила історичні провідні верстви, що частинно були винищені ворогами, а частинно врятували своє існування ціною переходу в чужий табір. Українською лишилася лише селянська маса, а крім неї - ще лише тонесенький прошарок інтеліґенції. У Галичині слушно говорили про націю “хлопа і попа”. На східніх землях, де була денаціоналізована також церковна організація, навіть про “попа” не доводилося говорити. Там признавалася до українства лише частина нової світської інтеліґенції, що прямо виходила з народної гущі або що набиралася з деклясованих нащадків інших суспільних верств.

Ділом інтеліґенції було т. зв. національне відродження 19 ст. Знаємо, що це відродження довго-довго не виходило з рамців дуже скромного літературно-етнографічного руху. Тут інтеліґенція була зовсім у своїй стихії, бо згадане культурницьке поле діяльности з самої природи речі належало тільки їй.

Однак на переломі 19 та 20 століть українська справа починає виростати у політичну площину. Інтеліґенція, що призвичаїлася до того, що вона є єдиною репрезентанткою українського народу, перейняла на себе політичний провід. У нашій історії вже була раз трапилася ситуація, подібна до тієї, що з нею ми зустрічаємося в 19 столітті: перехід більшої частини традиційної провідної верстви у ворожий табір. Це період польонізації старого руського лицарства у другій половині 16 та першій половині 17 століття. Але тоді політика інтеліґенції (себто церковних кіл) була скерована на те, щоб, з одного боку, зберегти хоч частину старої провідної верстви для батьківської віри та народности, а з другого - підвиховати у козацтві нову лицарську верству, яка могла б перебрати провід. І ця політика старої української інтеліґенції увінчалася успіхом.{63} За Хмельниччини прийшло до злиття козацької старшинської верхівки та останків боярсько-шляхетської “твердої Руси”. Політика інтеліґенції на початку 20 ст. виходила із прямо протилежних засновків, що ними було змагання уґрунтувати гегемонію інтеліґентської кляси. Це наставлення проявлялося в першу чергу у відношенні до нащадків традиційних провідних верств, що стояли в той час на ґрунті чужинних державних ідеологій. Інтеліґенція не лише не робила нічого, щоб ці суспільні групи наново прихилити до української справи (якій вони могли б дати свою матеріяльну силу та громадський досвід і культуру), але, навпаки, чинила все можливе, щоб їх остаточно відігнати. Навіть окремі одиниці із старої провідної верстви, що, спонукані благородним ідеалізмом, поверталися до українства, зустрічали прийом, сповнений недовір’я. Така постава інтеліґенції не могла також вдовольняти молоді активні сили, що виділялися з народної маси і, не маючи змоги задоволити в українських формах свої стихійні прагнення, лише збільшували число російської буржуазії. Взагалі крайній соціяльний радикалізм, що не раз доходив до дитячої утопійности, відштовхував від української справи заможні та статечні кола серед мешканців України.{64}

Відмінності у вихідних позиціях політики в 17 та 20 століттях знайшли своє природне завершення у відмінних вислідах, що до них кожна з них довела. У 1648 році вдалося весь об’єднаний народ підняти на зовнішню війну проти чужої польської влади, і то на війну, розпочату у найтяжчій до здійснення формі прямого збройного повстання. У 1917 році українська енергія звернулася в великій мірі на внутрішню соціяльну боротьбу.{65}

Подвійна відповідальність падає на інтеліґенцію за 1917-20 років. Поперше, за те, що вона йшла на монополізацію влади, політичного проводу у своїх руках, себто піднялася на діло, що переростало її природні можливості. Але рівночасно падає на інтеліґенцію відповідальність за гріх занедбання: вона не витворила дійсно всенаціональної, відповідної до вимог часу ідеології. Над цією останньою точкою треба нам ще дещо зупинитися.

Ось квінтесенція панівного в 1917 році інтеліґентського світогляду. “Українці - демократичний народ, бо нема в нас жодних панів ані буржуазії. І це добре так, в цьому джерело нашої сили. Національні вороги є рівночасно нашими соціяльними ворогами. Це побуджує народ до боротьби, бо мотиви національного визволення зливаються з матеріяльними інтересами. Єдиний представник української нації - це його інтеліґенція. Наша інтеліґенція наскрізь народна. Походить вона з народу, живе в постійній з ним симбіозі, заступає його інтереси. Іншого проводу нам не треба”.{66}

Ці теоретичні положення піддав нищівній критиці Вячеслав Липинський: нація, що складається лише з самого “народу”, себто нездиференційованих суспільних низів, взагалі не є нацією, а що найбільше етнографічним матеріялом на націю. І нація, що її провідна верства обмежена самою інтеліґенцією, існує, щоправда, у сфері духа (літератури, науки), але не у сфері діяння політичних потуг. Реальне громадське життя не може творитися без матеріяльної сили господарської та військової. Духові культурні цінності теж мають своє місце у скалі громадських сил, але місце далеко не виключне. Себто той суспільний уклад української нації (суспільство, що складалося з селян, робітників і інтеліґенції, без “панів” і буржуазії), що його народницька інтеліґенція виставляла, як якийсь ідеал, у дійсності був лише проявом ненормального, скаліченого стану нашого збірного організму. Якщо українська нація мала б зажити повним життям, вона мусіла б зреґенерувати заниділі члени, мусіла б наново розвинути свої загублені в катастрофах минувшини матеріяльно продукуючі та войовничі кляси.{67}

III. ІНТЕЛІГЕНЦІЯ У ВАВИЛОНСЬКОМУ ПОЛОНІ

Вже стало трафаретом говорити, що ми живемо в добу великої кризи. Мислителі, що для кращого розуміння сучасности шукають за відповідними історичними аналогіями, знаходять їх здебільша у таких катастрофічних періодах, як громадянські війни загибаючої римської республіки, як падіння античної цивілізації та велика мандрівка народів чи тридцятилітня війна. Очевидно, всі такі порівняння мають лише відносну вартість, бо в дійсності історичний процес неповторний. Та при деякій обережності такі аналогії допомагають краще визнатися на історичній проблематиці.

Для того питання, що нас тепер цікавить - роля інтеліґенції у суспільстві, - вважаємо за можливе визначити далекосяжні подібності між сучасністю та 14 ст. у Західній Европі. Як відомо, одним із головних мотивів у середньовічній історії була боротьба цісарства і папства. Під цим крилося змагання тодішньої інтеліґенції (духовенства) до безумовної гегемонії, що знайшло свій вираз у теорії папи Боніфатія VIII про “два мечі” (меч влади духовної і світської), які обидва повинні сполучатися у папських руках. Боротьба закінчилася перемогою церковних кіл, бо після падіння роду Гогенштавфів (у половині 13 віку) насамперед наступило “велике безкоролів’я”, а відновлене згодом у роді Габсбурґів цісарство було лише тінню своєї давньої величі. Однак тріюмф церкви був тільки короткотривалий. Майже безпосередньо після того, як здавалося, що вона досягла своєї цілі, впала на неї ціла черга найстрашніших ударів. Французькі королі, влада яких була ще тоді дуже свіжа та яким папи допомогли були вбитися в силу, щоб мати їх за союзників проти цісарства, одним зручним замахом узалежнили від себе церковну організацію. Папська столиця була перенесена з Риму до Авіньйону під безпосередній нагляд французького короля. Цей час перебування папів в Авіньйоні (від 1309 до 1377) називають “вавилонською неволею” церкви. Справедливо, бо ніколи церква не переживала такого приниження, як саме тоді. Крім залежности від світської влади, сама церква переживала добу найбільшого внутрішнього розкладу. Дійшло до того, що рівночасно було два, три, а то й більше папів і антипапів, що одні одних виклинали (так звана “Велика схизма”). Моральність і дисципліна кліру скотилася до неймовірного рівня. Самозрозуміло, рівнобіжно до цього падав авторитет духовенства серед світського населення. Тоді виникають перші великі єретичні рухи (вікліфіянство, гуситизм). Взагалі вся ця доба являє собою наскрізь похмуру картину упадку. У політиці панує повна анархія, війна всіх проти всіх, кулачне право (цей термін походить таки з цього часу), столітня війна між Англією та Францією, криваві селянські бунти. Чума (“чорна смерть”), що саме тоді появилася в Европі, забирає від половини до двох третин населення міст. У звичаях позначується загальне огрубіння, розпуста. Культура занепадає. У літературі переважає неприродно напущений стиль. Схоластична філософія вироджується у мертве буквоїдство. Образотворче мистецтво пізньої ґотики виявляє в цілому - при вирафінованій техніці у подробицях - безсумнівний відхід від доброго смаку та гармонії. Однак образотворче мистецтво спромагається на оригінальний символ для своєї доби: це мотив “танку смерти”, що в безлічі варіянтів повторюється і в малярстві, і в різьбі.

Подібність до сучасности напрошується сама собою. У першу чергу це стосується долі модерної європейської радикальної інтеліґенції, яка впродовж кількох поколінь підкопувалася під охоронні фундаменти суспільної будівлі та, добившися короткотривалого тріюмфу у Версалі, швидко дійшла до повного банкрутства. Але в наших дальших міркуваннях обмежимося питаннями, зв’язаними не так із загальноєвропейськими, але радше специфічно українськими перспективами. Погляньмо, що сталося під більшовицькою окупацією з тією нашою інтеліґенцією, яка, окрилена безмежним оптимізмом, ще так недавно, в 1917 році, рвалася до влади та утопійних соціяльних експериментів.

Політику більшовиків супроти інтеліґентської кляси можна коротко схарактеризувати, як послідовне змагання до повного підкорення. Цього напрямку притримувалися більшовики незмінно за всі роки свого панування, хоч декілька разів міняли свою тактику.

Більшовицька політика на першому етапі, за доби воєнного комунізму, прямо йшла на фізичне знищення інтеліґенції. Кинено тоді преславетне гасло: “долой грамотних”, і це не було порожнє слово. У страшному нищівному шалі зустрічалася темна, тупа злоба кримінальних злочинців та всякого суспільного шумовиння проти всього, що тільки було освічене і заможне, із свідомо вирахованою думкою Леніна та його товаришів про те, що для утривалення радянського режиму потрібно зламати інтеліґенцію. Здійснилося пророцтво Достоєвського, що грядуча революція готова буде вирізати язик Шекспірові та виколювати очі Рафаелеві. Більшовики знали, що як довго існує справжня, незалежна інтеліґенція, так довго її устами вільний людський дух протестуватиме проти грубого догматизму доктрини та проти комуністичної злочинної практики. Щоб задушити цей голос, річкою пролито кров інтеліґенції. Білі руки чи високошкільний диплом були вистачальною причиною, щоб відправити людину на той світ. Гинула інтеліґенція по чекістських застінках, на побоєвищах громадянської війни та від голоду, холоду і тифу. Продовжувалося це, поки вся країна не стала в руїнах. Тоді Ленін, із притаманним йому гострим відчуттям політичної реальности, вирішив змінити курс, бо продовження “воєнного комунізму” вдарило своїми наслідками також по існуванню більшовицької держави. Прийшла доба передишки, так званий НЕП. Але передишка швидко проминула. Кожне загострення режиму приносило нову хвилю репресій проти інтеліґенції, зокрема української. Так було, наприклад, у злопам’ятному 33 році, коли покосом падав цвіт української інтеліґенції. Так було у 1936-38 роках, коли з нагоди ліквідації т. зв. “троцькістсько-бухарінського бльоку” вирішено покінчити з усіма непевними елементами. І знову, ще страшніше, більшовики поновлюють винищування української інтеліґенції у поточній війні.

Однак прямий фізичний терор був тільки одним відтинком більшовицької політики на інтеліґентському фронті Для компартії питання виглядало так: як запобігти тому, щоб на місце знищеної інтеліґенції не наростала нова? Бо навіть ця нова, радянського походження інтеліґенція, поскільки вона взагалі була інтеліґенцією, неминуче мусіла скорше чи пізніше стати в опозицію до комунізму. Розв’язка цієї проблеми уявлялася більшовикам так: треба зліквідувати університети, що могли б вирощувати повноцінний інтеліґентський доріст; натомість допустити тільки фахові школи, що з них виходили б дипломовані “специ” для різних ділянок господарства і техніки. Результати цієї високошкільної політики виглядали так: наявність широкої верстви людей, що їх за формальними ознаками треба б назвати академічною інтеліґенцією: але стисло спеціялізований характер їх студій та повна недостача культурних традицій призвели до того, що ця нова інтеліґенція і зовнішнім виглядом і стилем життя і світоглядом дійсно мало відбігала від пролетаріяту. Така інтеліґенція, розуміється, не могла служити як носій і захисник культурних цінностей.

Та більшовикам відкривався ще третій шлях, щоб ослабити, принизити інтеліґентську верству. Бо навіть найлютіший терор мусів мати якісь межі, накреслені державними конечностями, а саме життя штовхало до того, що з радянської технічної півінтеліґенції виділювалася духовотворча верхівка, що заслуговувала вже на ім’я справжньої інтеліґенції. Отже, йшлося про те, щоб принаймні забезпечити собі її льояльність та зв’язати якнайсильніше з панівним режимом. Широко пішли в рух засоби деморалізації і підкупу. До цього зводилася славетна сталінська політика “піклування інтеліґенцією”. Оце знамените більшовицьке “піклування” було подекуди значно гірше від прямого терору. Подібно до давньої інквізіції, більшовики не задовольнялися тим, щоб мати владу над людськими тілами, але ще й старалися силоміць влізти в людські душі. Більшовикам не вистачало, щоб інтеліґенції просто заткати горла. Ні, вони вимагали, щоб інтеліґенція сама собі плювала в обличчя, щоб виспівувала пеани червоній владі. Все це повинно було робитися із видимістю добровільного ентузіязму. У дійсності за “ентузіязмом” крився, з одного боку, тваринний жах нещасних жертв, а з другого - захований чекіст, як свого роду чортівський душпастир. Для непокірних і самовільних - постійна загроза фізичної ліквідації чи репресій та ціла система витончених духових тортур і засобів натиску. Для чемних і благонадійних - винагороди у формі грошових заробітків та інших матеріяльних користей і можливості піднесення по радянській бюрократичній драбині. Та ці солоденькі пряники були заправлені отрутою морального упідлення. Більшовики дозволяли собі на різні кумедії: вишукували якогось ученого чи письменника із знаним іменем (якого для цієї мети доводилося не раз витягати просто із в’язниці) та починали зчиняти довкруги нього шум: писали в газетах, возили по мітингах, нагороджували орденом, саджали як депутата на лаві Верховної ради поруч якогось свинопаса-стахановця.{68}

Інтеліґенція наших західніх земель не зазнала (аж до 1939 року) на своїй шкурі більшовицьких метод Однак і на цих землях добу між обома світовими війнами треба визнати як час занепаду інтеліґенції.{69} Міг би хтось пробувати заперечити тезу про занепад інтеліґенції на західніх землях та покликатися при цьому на факт її безсумнівного чисельного росту у порівнянні до передвоєнних (з-перед 1914) часів. Та фактові росту кількісного протиставляємо не менш безсумнівний, на нашу думку, факт занепаду якісного. Для прикладу треба тільки порівняти останнє наше парляментарне представництво за Австрії (з Романчуками, Костями Левицькими, Олесницькими, Петрушевичами та чимало іншими) із останнім парляментарним представництвом за Польщі. Куди ділися визначні провідні індивідуальності? А серед широкої інтеліґентської публіки тридцятих років переважав безсумнівно тип півінтелігента (байдуже, чи із закінченою чи не закінченою вищою освітою). Півінтеліґент - людина із “панськими” претенсіями без етосу інтеліґентської кляси - це глибоко характеристична поява сучасности. При сприятливій нагоді починає серед таких людей позначатися гін до наживи, грубий побутовий матеріялізм. Маємо, розуміється, на увазі не здорову тенденцію до продуктивної господарської діяльности, а до непродуктивного, спекуляційного прибутку, що особливо сильно позначилася під час поточної війни.{70}

Ми маємо безпомилковий критерій, що дозволяє підтвердити попередні твердження. Ось він: одне з центральних завдань інтеліґентської кляси - витворювати ідеологічні норми, що служать за дороговказ усьому громадянству. Отже, стан і вартість інтеліґенції дуже яскраво характеризується тим, які ідеї на даному етапі історичного розвитку їй настільки співзвучні, що вона поставила себе їм на службу. Ніщо так не доводить упадку “поцейбічної” української інтеліґенції, як те, що вона широкою лавою пішла на службу культу нагої, брутальної сили, як останньої чи першої інстанції творчого суспільного процесу. Іншими словами, приготовляла виключне панування чинникові, який своєю цілою вагою лежав поза нею, інтеліґенцією, який при відповідному однобічному розрості мусів звернутися проти неї самої. Отже, інтеліґенція знехтувала засадниче те, що їй самій дає моральний авторитет і суспільну вагу: духові цінності.

Останні речення можуть викликати заперечення Тут треба було б написати довгий трактат і вияснити, що брутальна сила, як найвища чи, може, навіть виключна інстанція, це далеко не все у світі; що у виключно панівній формі являється вона на довшу мету чинником руїни. Всупереч поглядові загалу західньоукраїнської інтеліґенції середніх чи молодших річників, треба б пояснювати й доводити, що “моральні” чи “інтелектуальні вартості”, “ідеї” належать не до якогось невідомого “небесного простору”, а таки до реального, “найреальнішого” світу, де вони мають першорядну практичну вагу. І знову всупереч загальним поглядам треба б довести, що “волюнтаризм” на нашому Заході був своєю вартістю дуже проблематичний: він підніс вольові спроможності суспільства, коли мова про сферу почувань, настроїв і вибухаючих з цієї сфери короткотривалих “зривів”, одначе зменшив вольові її спроможності, якщо мова про практичну дію на дальшу мету, зокрема в непередбачуваній давніше ситуації. Це все творить дуже простору тематику. Її розгляд показав би яскраво, що упадок думки серед західньоукраїнської інтеліґенції не випадок. Цей упадок мусів довести до занидіння провідних постатей у цьому суспільному прошарку. Отже, тезу про занепад інтеліґенції на нашому Заході заперечити не можна.

Назовні довершується ця сумна картина загальною втечею від інтеліґентських форм побуту. Безповоротно минули ті часи, коли простолюдин хотів, щоб його син виглядав, як “пан доктор”. Нині справжній дипломований “пан доктор” своїм стилем і манерами хоче замаскувати свою суспільну породу, хоче вдавати пролетаря, спортсмена, бойовика, спекулянта - все що завгодно, аби тільки не погорджуваного “кабінетного інтелектуаліста”.

IV. ВИХІДНІ ТОЧКИ ДЛЯ НОВОГО ПІДЙОМУ

У суспільстві спочиває гін до самозбереження, що мусить себе неминуче виявити. Ми завсіди були свідками того, як безумство, неморальність та насильство також знаходили собі якийсь кінець. Ормузд та Аріман борються повсякчасно. Аріман завсіди працює над потрясенням світу, але це йому не вдається.

Леопольд фон Ранке, “До історії власного життя”

Ми намагалися з’ясувати прояви занепаду модерної української інтеліґенції. Тепер мусимо спробувати підійти до цієї самої справи із протилежного боку: відшукати життєносне насіння, що зберігається серед хаосу і руїни.

Ми пізнали, якого послідовного й безпощадного ворога має українська інтеліґенція в більшовизмі. Звідтіль падали найстрашніші, найжорстокіші удари. Отже треба нам знайти відповідь на питання: до яких результатів привела більшовицька політика? Чи і в якій мірі вдалося їй досягти своїх цілей? Ця відповідь має засадничу вагу, бо від неї залежатимуть перспективи на майбутнє. Якби ми могли ствердити, що інтеліґентська верства на Україні не подавалася перед найлютішим терором або принаймні чинила тривалий опір, тоді нам вільно було б із чистим сумлінням сказати, що ще не все втрачене.

Три речі треба тут мати на увазі.

Поперше, мусимо наново пригадати собі те, про що була вже мова вище: суть інтеліґенції - це самовіддана служба духово-культурним вартостям. Більшовики старалися заслонити перед інтеліґенцією цей високий ідеал і звести її до рівня сліпого знаряддя офіційної доктрини та державної техніки й економіки. Який вислід цього зусилля? Чи в умах українських інтеліґентів існує ще відчуття для автономних вартостей науки й мистецтва, незалежно від їх соціяльно-політичної “корисности” та всіх “генеральних ліній” партії?

Подруге, який моральний стан інтеліґенції під більшовиками? Ми вже згадували про показові процеси, прилюдні каяття, поневільну участь у совітських “виборах” та подібних урядових комедіях. Отже, до чого привели довголітні зусилля морально принизити, упідлити й осмішити інтеліґентську клясу?

І, нарешті, потрете. Спеціяльне завдання, що його ця верства в усі часи і в усіх країнах виконувала й виконує - це творення суспільної ідеології. Це той комплекс поглядів, переконань і відчувань, що духово держить громадянство вкупі.{71} Кожна влада, крім елементів сили матеріяльної, потребує ще сили духової. Влада не може вдоволятися тим, що вона над своїми підданими панує фізично. Вона прагне до того, щоб піддані самі добровільно погодилися із цим фактом панування. Очевидно, може це статися тільки шляхом визнання за владою якогось вищого духового авторитету, що єдино освячує грубу матеріяльну силу й закріплює за нею право на панування. Моральне освячення дає владі ідеологія, себто той верховний духовий принцип, що його влада ставить над собою та що від його імени вона діє.

Очевидно, щодо змісту бувають різні ідеології. У давніші часи вони мали звичайно релігійне забарвлення. Клясичним прикладом може бути довговікова кооперація між християнсько-церковною духовістю та монархічним державним устроєм у багатьох європейських країнах, що виявлялося в обряді помазання на царство та у формулі “милостю Божою”. У новіші часи суспільні ідеології люблять набирати не релігійного, але наукового забарвлення. Наприклад, лібералізм 19 століття виростав на вірі в поступ та в необмежені можливості раціонального наукового пізнання. Сучасний більшовизм уважає, що він єдиний є в посіданні точних знань про закономірність та навіть про остаточні цілі суспільного процесу, і з цього він черпає віру у свою теоретичну правильність та практичну непомильність.

Із усього досі сказаного слідує, яке велетенське значення має ідеологія для громадянства. Ослаблення панівної ідеології є завсіди одною з найповніших ознак суспільного занепаду: внутрішнього розкладу еліти та зменшення авторитету еліти серед народу.

Із-поміж усіх кляс народу саме інтеліґенція покликана до того, щоб бути творцем і носієм ідеології. У цьому її властива суспільна функція. Очевидно, не треба розуміти цього вузько формально, немов би ідеологічно-творчими (як і взагалі духово-творчими) могли бути тільки люди, приналежні до інтеліґентських професій. Не треба розуміти нашої тези також у той спосіб, ніби кожний інтеліґент мусить бути в області ідеології активно творчий. Це теж не відповідало б фактам. Дійсний стан речей виглядає так: оригінальна духова творчість великого формату є привілеєм геніяльности, а генії, чи навіть небуденні таланти, мають нахил виломлюватися із рамців суспільних груп. Однак ідеї геніяльної одиниці тільки тоді можуть здобути собі право громадянства, коли інтеліґентська верства прийме їх за свої та їх поширить серед решти суспільства.

Отже, нашим завданням буде зрозуміти, наскільки українська інтеліґенція за останні 25 років спромоглася виконувати цю свою суспільну функцію. Треба пам’ятати, що це був час ворожих походів не лише на фізичне знищення, але й на ідейне підкорення України. Ворог намагався затемнити українську суспільно-політичну думку, відвернути зір від національного ідеалу, накинути нам чужі погляди, немов свої. Що зробила українська інтеліґенція для того, щоб відігнати цю духову навалу? Ось третє і останнє питання, що на нього мусимо знайти відповідь.

Може, не одному з нас, західніх українців, доводиться при зустрічі із східніми земляками переживати таку несподіванку: під сірим і убогим зовнішнім виглядом відкривали ми не раз людину глибоко й всесторонньо освічену, справжнього інтелектуаліста в європейському значенні. В нелюдських умовах, що про них не має уявлення ні одна нація Заходу, частина української інтеліґенції спромоглася провадити духове життя на європейському рівні та не тільки зберегла приступ до клясичних вершинних творів минувшини, але через кільчасті кордони навіть стежила за сучасним світовим культурним рухом. Таких людей було більше, як можна було думати Доказ: V ті роки, коли переходово звільнювався тиск більшовицької шруби (українізація, НЕП), культурне життя буйно вибухало, немов з-під землі. Це говорить про наявність великих потенціяльних спроможностей. Навіть в останніх часах щораз більш нестерпного сталінського терору не завмирала українська духова творчість. На особливу увагу заслуговує сильне зростання природничих наук, що в дотеперішній нашій культурній традиції не мало прецедентів.

Отже, можна прийти до таких висновків: те, що більшовикам дійсно вдалося, це несамовите спролетаризування й знівелювання побуту. Але гону до духових цінностей вони не вирвали з людських душ. Цей гін існує незмінно. Деколи приходить він до вияву в офіційних радянських рамцях, частіше лишається прихований. Інтелектуалісти провадять у Радянському Союзі подвійне життя: назверх роблять те, що в цій країні треба робити, щоб зберегти голову на карку, але їхнє справжнє духове буття перенесене в сердечні глибини, куди не сягає недрімане око влади. Для цього існує окремий термін: “внутрішня еміґрація”. Таким чином уся складна машина державного контролю, натиску й терору відограє ролю велетенської греблі, за якою нагромаджується незаспокоєна духова енергія. Із цього духового резервуару черпатиме колись ще, можливо, український ренесанс.

Якщо шукатимемо за постаттю, яка символізувала б собою український гін до культури, то не можна поминути Миколи Зерова. Він сам і видатний поет і блискучий науковець-дослідник нашого духового процесу. Він наполегливий борець за європеїзацію культурного життя. Ця людина, що від політики стояла осторонь, але що була великим українським культурником, закінчила земну мандрівку у далекому північному таборі. Останні вістки, що їх маємо про Зерова, переказують, що він навіть там, на самому дні більшовицько-го пекла, лишався вірний собі: працював над перекладом Верґілієвої “Енеїди”.

Чи суспільство вже доросло до того, щоб навчитися шанувати цей тихий героїзм культурника? А чейже для інтеліґента така безкомпромісова воля до культури рівно суттєва, як для вояка безкомпромісова мужність на полі бою. Якщо українська інтеліґенція має існувати, тоді мусить вона зберегти в собі оцю зеровську гарячу й творчу любов до духового ідеалу, до чистої науки й до чистого мистецтва, до всього, що правдиве й прекрасне.

Друге завдання, що лежало в пляні більшовицької політики, це моральне приниження інтеліґенції. Чи воно вдалося? Тяжко дати тут однозначну відповідь. Спустошення, що його накоїли більшовики в душах поневолених суспільств, величезне, і розміри його нині ще навіть тяжко устійнити. Саме інтеліґенція була під цим поглядом найбільше загроженою верствою. Щодо неї більшовики були найчуйніші, засоби терору, як і засоби підкупу, в першу чергу скеровувалися проти інтеліґентів. Моторошно стає, коли приглядатися до різних виявів людського упідлення, що на них жодна країна світу не є така багата, як СРСР. Систематичні доноси й систематичні самообвинувачення - ось тавро ганьби на підсовєтській українській інтеліґенції. Однак бережімося, щоб наш вирок не був односторонній. Передусім у цих морально звихнених душах треба бачити радше жертви, як винуватців. Суворо засуджуємо вчинки, але, пам’ятаючи про слабість людської природи, мусимо навчитися не одне прощати людям. Бо хто з нас, що не переходили такої проби, мав би право виступати як суддя? Далі візьмім до уваги деяку історичну релятивність моральних норм: в одних суспільствах можна робити певні речі й лишатися чесною людиною у переконанні ближніх та у власному сумлінні, коли в іншому суспільстві ті самі вчинки безоглядно дискваліфікують. Радянські громадяни мусіли пристосовуватися до постійного морального тиску, як є глибинні риби, пристосовані до життя під великим тягарем води. Не можна дивуватися, що ці своєрідні умови змінюють відповідно всю моральну структуру одиниці та спільноти. Однак усі ці “злагіднюючі обставини” не дають ще відповіді на центральне питання: де ж те нетлінне моральне зерно, що не пошкоджене вийшло з усіх проб лихої пори? Відповідь така: це перш за все ті безчисленні родини рядових українських інтеліґентів, що у своєму вузькому сімейному колі зберегли заповіді любови, людяности та чистоти звичаїв. Це ті незлічимі народні робітники, що, як учителі, кооператори, техніки, лікарі тощо, кожний зокрема на своєму дрібному секторі, скромно й чесно виконували обов’язок та служили збірноті. Скільки з них уже головою постраждало за свою вірну народну службу! І врешті це ті активні борці з-поміж інтеліґентів, що в них приходив до вияву крик протесту українського сумління проти чужого насильства.

Втіленням українського сумління є Микола Хвильовий. Тільки так можна оцінити історичну ролю тієї особистости. Як письменник був він талановитим самоуком, що тяжко боровся за адекватну форму й тільки в останніх своїх творах починав приходити до повного мистецького вияву. Як ідеолог і публіцист він не раз хаотичний і непослідовний. Але ні в цьому, ні в тому його вага. Хвильовий - це пристрасне українське “ні” на нівелізаторські, нищівні тенденції режиму. На нашому Заході намагалися зробити з Хвильового “націоналіста”. Це непорозуміння. Не українським націоналістом, а українським комуністом був Хвильовий. Моральну силу його протесту саме збільшує обставина, що він був дитиною червоної революції й членом партії. Хвильовий був у початках висуванцем, улюбленим письменником режиму. Він усе завдячував комуністичній владі, і перед ним стояла відкрита дорога до блискучої літературно-політичної кар’єри у радянському апараті. Він усі ці можливості добровільно відкинув, і в цьому його найбільше геройство. У цьому він подібний до Шевченка, що так само був улюбленцем потентатів свого часу, зобов’язаним їм оглядами особистої вдячности за визволення з кріпацтва, але не спокусився всім цим і пішов “проти течії”. Від Хвильового промінювала емоційна енерґія, що ставила його в центрі уваги широких кіл і веліла бачити в ньому представника збунтованої проти облудного напасника української совісти. Хвильовий гідно репрезентує інтеліґентську верству. Й він не одинокий: багато українських Павлів вийшло з комуністичних Савлів. Якщо десять праведників вистачало б на те, щоб врятувати від загибелі грішний Содом, якщо перші християни казали, що “кров мучеників є насінням віри”, то чи ж і нам не вільно вірити в цілющу силу морального прикладу українських праведників і мучеників?

Лишається питання ідеології. Тут, безперечно, успіхи більшовиків релятивно найбільші. Спричинилися до цього дві обставини. Перша - це систематична обробка населення при допомозі ґрандіозної пропаґанди. Друга - відгородження людности від усякого стороннього духового впливу. Цей другий чинник здається нам важливіший. На Україні старанно винищували не тільки ті суспільні групи, що активно виступали проти комуністичних ідей, але навіть і ті, кого підозрівали, що вони потенційно могли б стати носіями неблагонадійних думок. Одна річ - неприхильні до режиму настрої та озлоблення до пануючих, інша річ - розроблена опозиційна ідеологія. У Радянській Україні багато було незадоволення, може, навіть запеклої ненависти проти червоних гнобителів, але не знайдемо там легко твердої антикомуністичної та національної державницької ідеології, бо не було осередків, організованих кіл, де ця ідеологія могла б зберігатися. Збірна суґестія - велика сила. Щоб встояти проти неї, треба самому мати опору в гурті однодумців. Підрадянський українець не був у тому щасливому становищі. Одинокий і духово безборонний стояв він під гураґанним вогнем урядової пропаґанди. Не диво, що навіть багато з тих, що їх стихійне наставлення було без сумніву антирадянське, просякали - самі не спостерігаючи, як і коли, - більшовицькими ідеями. Цим самим їхнє духове українство ставало якесь непевне і немов у собі роздвоєне. Ось це й найбільше здивувало західніх українців у контактах з т. зв. “східняками”: є люди, навіть прекрасні люди, є добрі працівники і видатні фахівці, є справжні культурники, - але мало людей із скристалізованим політичним світоглядом.

Українська справа виглядала б куди гірше й безнадійніше, якби весь наш народ став об’єктом більшовицької політики. На щастя, поза кордонами СРСР перебувала в останню чверть століття поважна кількість українців, зовсім вистачальна для того, щоб національну ідею зберегти й переховати до кращих часів. Щодо еміґрації, розсипаної по різних європейських країнах, то вона своєю масою, очевидно, не могла входити в рахубу. Але через те, що на скитальщину пішли найбільші активісти років 1917-21, не тільки з-поміж вояцтва, а й інтелектуальних сил, значення еміґрації дуже велике, саме для збереження національної ідеї. Один письменник кинув таку ориґінальну думку: як же інакше повернулась би українська історія, коли б мазепинська еміґрація 1709 року зуміла себе саму і свою самостійницьку ідею врятувати й перенести до початків національного відродження!{72} Там, де перервана тяглість ідейної традиції, великого труду треба на те, щоб наново нав’язати нитку. Але щоб тяглість затримати, досить того, щоб не перестала тліти маленька купка жаринок.

Та діло, розуміється, не тільки в еміґрації. Коли в попередньому сторіччі царські утиски не давали ходу українському рухові на Наддніпрянщині, тамошні патріоти додумалися, щоб центр зусиль перекинути до Галичини. Перший попав на цей промисел чи не Куліш, а Драгоманов розвинув його до цілої широкої програми. Після невдачі українського зриву наново починає відроджуватися погляд на особливі історичні завдання нашого Заходу (теорії Томашівського, Кучабського, Назарука). Однак, не солодко жилось українцям і поцей-біч ризького кордону, і це було одною з причин, чому в двадцятих роках багато очей в Галичині позирало на схід. Боротьба між радянофільством і національною ідеєю на західньоукраїнських землях одне з найважливіших явищ нашої історії між обома війнами. Цей приклад учить, що коли українська ідея бореться з комуністичною ідеєю в рівних для обох сторін умовинах (а такий більш-менш невтральний терен створював польський режим), вона вміє перемагати свого найлютішого неприятеля. І так вдалося насамперед очистити деякі середовища від радянофільських симпатій, потім усю течію відперти й відкинути, нарешті, розтрощити остаточно. Ось один із найбільших подвигів галицької інтеліґенції, з якого вона слушно може бути горда. Бо чейже ця внутрішня війна велася не мечем, а духовими засобами, цією специфічною зброєю інтеліґенції.

У розділі “Інтеліґенція в вавилонському полоні” була мова про деякі небезпечні скривлення національної свідомости на Західній Україні. Однак скривлення і схиблення не є вбивчі, коли вони рівноважаться сильною життєвою енергією. Така життєва сила є в українській національній ідеї, якщо вона, не зважаючи на згадані хворобливі нарости, за останніх 25 років зросла й екстенсивно (захоплюючи нові географічні простори й не зачеплені нею раніше суспільні прошарки) й інтенсивно (набираючи розгону й ударної сили) і вийшла не переможена з зударів з конкуренційними ідейними потугами.

Й ідеологічну творчість ми хотіли б усимволізувати в одній історичній постаті того часу. Ризикнемо назвати Вячеслава Липинського найбільшим українським ідеологом і мислителем у добу між двома світовими війнами. Липинський найглибше вглянув у суть проблематики українського національного буття. Рівночасно він найсильніше в’яже українську мисль з європейською соціологічною та історично-філософською наукою. Не входячи в докладну дискусію, спробуємо лише відхилити один можливий закид проти цієї тези. Чи можна Липинського вважати за репрезентативного ідеолога доби, коли власне громадянство, зокрема найбільше покликана до цього інтеліґентська верства, у своєму загалі не визнало його за такого? Чейже пересічний інтеліґент західніх земель на еміґрації (не говорячи про інтеліґента східнього) - знає про Липинського хіба ім’я, яке в’яжеться в його розумінні з найбільш туманними поняттями.{73} Але досвід історії вчить, що майже всяка нова й велика мисль мусить щойно ступнево і з трудом виборювати собі визнання. Творчість Липинського - найбільше українське досягнення міжвоєнної доби в області суспільно-політичної думки. А на те, щоб це досягнення належно скапіталізувати, треба буде праці кілька поколінь.

Ці три ймення - Зеров, Хвильовий і Липинський - і те, що вони собою репрезентують (гін до культурних ціннощів, сила морального протесту, ідеологічна творчість), свідчать про те, що надзвичайно тяжких останніх 25 років не зовсім були для української інтеліґенції утраченим часом. Без оптимістичного самообману, але й без песимістичної розпуки, вільно глядіти в майбутнє. Ані для оптимізму, ані для песимізму не повинно сьогодні бути місця.

Песимізм? Невже маємо думати, що ми останнє покоління української інтеліґенції? Почуття безсильности супроти розгорненої тепер історичної дії може підсувати такий погляд. Одначе, не треба переносити критеріїв оцінки з людських одиниць, що є не раз справді слабі і взагалі скоропроминущі, на суспільні формації. Ці останні, хоч теж не вічні, диспонують незвичайними засобами для тривання й відпору. Вже людська одиниця виявляє деколи у важких ситуаціях, в “біді”, неабияку силу. Це можна з іще більшим правом сказати про суспільні формації, що під ударами збільшують здібність відпору. Від тисячоліття ділить український інтеліґент долю своєї землі й народу. Верства, що відроджувалася із катастроф минувшини, із татарської навали, із Руїни, із полтавського погрому, із невдачі змагань 1917-21 років, що перетривала такі глибокі внутрішні кризи, як релігійна усобиця 17 ст. та партійна гризня 20 ст. - верства, що отрясла з себе полуду польсько-шляхетської денаціоналізації та російсько-цареславної асиміляції - така верства не загине.

Та ще менше є підстав до наївного оптимізму. Не можна не бачити великої небезпеки нашого часу. Наші нещастя не походять тільки від несприятливих зовнішніх обставин, бо вони спочивають у великій мірі таки в нас самих. Чесний український інтеліґент не може не відчувати болючого докору совісти та тягару співвідповідальности за долю своєї землі, народу, кляси. Історична відповідальність мала завжди збірний характер, і тому даремні зусилля перекидати вину на якісь окремі групи, течії або особи. Якщо навіть оминути питання про причини сучасного стану, то одне ясне: відродження української інтеліґенції може здійснитися тільки її власними зусиллями. Несамовиті труднощі цього завдання відбирають ґрунт з-під наївного оптимізму.

Не маємо змоги передбачити, чи й коли прийде до відродження інтеліґентської верстви на Україні, бо це залежить від цілого ряду зовнішніх і внутрішніх передумов. Можна лише, на підставі історичних аналогій, конструювати гіпотетичні етапи майбутнього відродження. Великі церковні реформи, що наступали тоді, коли церква підіймалася з занепаду, є для нас особливо повчальні Українська церква, ця організаційна форма нашої старої інтеліґенції, має теж у своїй історії добу світлого відродження після доби найглибшого занепаду: православний ренесанс першої половини 17 століття.{74}

Перед нами всіма стоїть важке питання: як видобути себе із занепаду, як переставити себе знову на лінію підйому? Архімедовою точкою буде, мабуть, не що інше, як поворот суспільної групи до суттєвих для неї завдань; ці завдання творять її місію й зміст існування. Для інтеліґенції, як суспільної верстви, такими завданнями є служба духовим цінностям. Українська інтеліґенція дуже підупала, бо кинулася в гонитву за наживою і владою, - речами, що для неї не є суттєві. А поворот цей можна доконати навіть у найгірших умовах, як це показує життя української інтеліґенції під більшовиками. Ясна свідомість завдань ще не оберігає нікого перед помилками і невдачами; зате вона служить компасом, що постійно вказує напрям руху й дозволяє виправляти відхилення. Інтеліґенція, що загубила почуття свого засадничого напряму, подібна до гурту людей, що заблудивши в лісі, хаотично кидаються в різні боки й шукають виходу, щоб дійти нарешті до сварні й безсилля. Засадничий напрям життя інте-ліґенції мусить стояти ясно; якщо він існує, то тоді вже можна пристосуватися до можливостей у даних ситуаціях.

Сучасна українська інтеліґенція мусить наново пробудити в собі зрозуміння для тої істини, що вона є спадкоємцем величезного скарбу культурно-духових цінностей, що є частинно спільним вселюдським і всеевропейським добром, а частинно таки нашим власним надбанням. Великі ідеали: еллінський - добра й краси, римський - правопорядку, християнський - любови до ближнього, вісімнадцятивіковий - об’єктивної наукової правди, дев’ятнадцятивіковий - національної і соціяльної свободи, нарешті, наші власні традиції своєрідної української синтези східніх і західніх культурних елементів - всі вони загрожені не менше, як за часів Чінґіс-хана. Ті, що росли у сприятливіших обставинах, могли приймати духові цінності, як річ для себе належну й майже самозрозумілу; з цього слідувала легкодушна деколи постава до цих вартостей і в результаті обниження етосу всієї інтеліґентської верстви. Сьогоднішня інтеліґенція не може собі на таке дозволити. Вона стоїть перед виразною альтернативою: або повне відречення від традиційних вартостей і тим самим повна загибель спільноти, що на цих вартостях побудована, або стихійний підйом на захист загроженої святині. Це останнє означало б зусилля по найважчій лінії опору. Але це зберігавче і рівночасно творче зусилля мало б такий наслідок, що, з одного боку, набрали б нового блиску прибліднілі нині традиційні ідеали, а з другого - їхні оборонці переродилися б і скинули б із себе “ветхого чоловіка” упадкової доби.

Те, що сказано загально про духово-культурні цінності, стосується й ділянки громадської ідеології. Ця остання справа належить у нас до сильно притемнених речей. Не простачки, а люди з претенсіями еліти думають, що громадська ідеологія це лише гра образів чи понять, а в найкращому випадку трохи зайва “теорія”. З такого ґрунту виростають погляди, що є теж ознакою глибокого занепаду інтеліґенції: що усі справи просторого і складного суспільного життя можна лагодити “доброю організацією”, як це роблять у банку або іншому торговельному підприємстві, отже системою якоїсь “методики праці” або іншої “науки про заводську організацію”. Цей погляд скомерціялізованого інтеліґента означає глибокий занепад у порівнянні з попередніми поколіннями нашої інтеліґенції, що зафіксували чималий капітал досвіду й традиції, хоч би в історичній та соціяльно-політичній літературі. На жаль, мусимо собі сказати, що цей досвід для нас не був живий, себто наново (хоч, очевидно, у “скороченій” формі) пережитий і усвідомлений. Наприклад, ще досі не маємо збірного видання творів Драгоманова і Липинського! Український інтеліґент, зокрема молодших і середніх річників, знає, правда, сяк-так рідне письменство; знову ж досягнення наших істориків, мислителів і публіцистів для нього чужі. Та сьогодні починаємо відчувати, що наші актуальні труднощі й болючі життєві проблеми теж мають своє велике минуле, і тому досвід попередніх поколінь може нам допомогти в наших власних шуканнях. Серед давніх надбань не знайдемо, очевидно, готових формул спасіння для нас тепер. Але без опертя на сферу традиційних цінностей і надбань громадської мудрости не зможемо зрозуміти самих себе, ані знайти вихідних пунктів для формування ідеології завтрішнього дня. Ідеологія не може бути ні “видумана”, ні “зроблена”; її можна лише розвинути з уже існуючих завдатків, використовуючи позитивний і неґативний досвід минулого і сучасного. У протилежному разі відкриватимемо наново Америку й падатимемо в ті самі вовчі ями. Ревізія духового баґажу нації - ось що є на потребу.

Нема сумніву, що українська національна ідея переживає глибоку кризу. Про це ясно говорять такі факти, як несамовите нищення провідних українських людей, що єдині можуть бути її реальними носіями, а далі податливість широких кіл на ворожі суґестії, що має найрізнородніші ступені й відтіні.

Дідичні біологічні прикмети передаються своїм власним порядком, зі своєрідним “автоматизмом”; духові вартості вимагають завжди творчих зусиль особистости. Мову треба кожному вивчати й плекати, звичаї зберігати, вірування поглиблювати, правопорядок реалізувати, культуру та громадську традицію продовжувати, ідеали новим вогнем насичувати й від ворожих сил захищати. І національна свідомість жива лише годі, коли є кому її усвідомлювати, нею жити та її розбудовувати. Звичайно думають, що вистачить бути “національно свідомим”, а все інше прийде “само”. У висліді маємо багато “свідомих”, свідомість яких ніколи не може піднестися понад найпримітивніший ступінь. Це так само, як багато людей не може вийти поза приблідле, закостеніле знання шкільної лавки, хоч вони є звичайно переконані, що “багато” знають. Тому не можемо надто пишатися “національною свідомістю” нашого суспільства. Що ми робимо для того, щоб її розвинути, виплекати, зміцнити через повне використання традиційного духового добра й ублагороднити через конфронтацію з надбаннями мислі всього культурного світу? Годі дивуватися, що вона інколи виявляється така квола в зударах з могутніми чужими ідеологіями. Тут розгортається величезне поле праці для української інтеліґенції.

Ми дійшли до останньої точки наших розважань. Читач може питати: невже вільно говорити весь час про інтеліґенцію, як про верству із спеціяльними завданнями? Це ж виглядає на якийсь “клясовий сепаратизм”, що вдаряє по єдності нації. Відповідь дуже проста: нація не є сумою одиниць, але поєднанням живих громад, родин, кляс в одній спільноті вищого порядку. Для громадянина немає більш пекучого завдання, як зусилля над упорядкуванням свого безпосереднього суспільного середовища.{75} Тільки якщо українська інтеліґенція спроможеться на те, щоб піднести себе до належного рівня у своїй власній специфічній сфері, зуміє вона успішно виконувати свою службу супроти цілої нації.

В ОБОРОНІ ІНТЕЛЕКТУ{76}

ПРО СПРАВУ ІГОРЯ КОСТЕЦЬКОГО Й ТЕ, ЩО НАВКОЛО

У числі “Сучасности” за січень 1967 року появилася передова стаття п. н. “На порозі сьомого року”, підписана редакцією й видавництвом, що її, отже, слід розглядати як офіційну деклярацію керівництва журнала. Основна частина передової була спрямована проти відомого письменника й літературного критика Ігоря Костецького{77}. Його обвинувачено в тому, що у двох своїх статтях, які кілька місяців раніше були надруковані на сторінках цієї ж “Сучасности”, він пропаґував т. зв. “двомовність” в українській літературі та порівняв комунізм із християнством^[354].

Передова “На порозі сьомого року” створила своєрідну малу сенсацію в культурних і політичних колах української еміґрації та стала приводом для багатьох балачок, пліток і суперечливих тлумачень. Але, як це в нас звичайно водиться, “афера Костецького” не була винесена на форум дискусії, а згодом почала припадати пилом забуття.

Якщо я тепер повертаюся до цього епізоду, то не на те, щоб роздмухувати конфлікти вчорашнього дня, але тому, що вважаю, що дана справа мала свій принциповий бік, який зберігає актуальність на сьогодні та посідає тривале значення. Це проблема інтелектуальної свободи, точніше - свободи думки й слова та її місця і функції в суспільному та культурному житті, зокрема в житті української спільнот. Цій капітальній проблемі присвячена ця стаття, а “афера Костецького” послужить нам як вихідна точка дискусії.

Докладний розгляд закидів, що їх поставлено Костецькому в передовій “Сучасности” з січня 1967 року, не лежить у пляні моєї нинішньої теми. Тому обмежуюся тут кількома конечними зауваженнями. Я не гадаю, що Костецький допустився якогось жахливого блюзнірства, порівнявши між собою деякі аспекти християнства й комунізму. Твердження, що комунізм становить “секуляризовану релігію” та що комуністична партія подекуди нагадує релігійну секту або орден - стало майже трафаретним у сучасній соціологічній літературі Заходу. Також докладне ознайомлення з текстом статтей Костецького не переконує мене в тому, щоб він, як це йому закидають, “заохочував українських письменників на рідних землях, щоб вони писали російською мовою”. Такого я ніде в Костецького не знайшов! Зате відповідає правді, що він висловив про справу українсько-російських мовних відношень певні погляди, що їх ніяк не можна визнати за фортунні та які не можуть не викликати серйозних застережень.

Так, наприклад, Костецький запевняє читачів, що “близько півтора сторіччя населення “Царства Польського” було таке саме двомовне, як і населення України”. Це твердження незгідне з історичною правдою! Поперше, Королівство Польське, або т. зв. Конґресівка, перебувало під зверхністю Росії не близько півтора, але рівно одне століття, від Віденського конгресу 1815 року до 1915 року, коли воно було окуповане німецько-австрійськими військами. По-друге, Королівство становило до 1830 року автономну, конституційну польську державу. Навіть після невдалого повстання 1830-31 року Конґресівка продовжувала існувати як окрема адміністративна одиниця, на неї не поширювалося загальноімперське законодавство, і на її території польська мова зберігала урядовий характер. Російські царі (не тільки Олександер I, але навіть Олександер II) та петербурзькі міністри порозумівалися з польськими діячами переважно... по-французьки. Потрете, навіть коли після другого польського повстання 1863 року русифіковано адміністрацію та шкільництво Конґресівки, не припинилася публікація польських книжок і преси. Польща не зазнала у своїй історії еквіваленту Валуєвського та Емського указів. Зайво й казати, що російська мова не здобула права громадянства у внутрішньому побуті польського суспільства, яке, всупереч помилковому твердженню Костецького, ніколи не стало двомовним.

Поряд із свавільною поведінкою з історичними фактами, зустрічаємо в Костецького ризиковані тези програмового порядку. Так, він заявляє, що “чим далі йтиме процес національної диференціяції наших української й російської мов у собі, тим уважніше і - цього слова я не боюся - любовніше мають вони стежити за розвитком одна однієї”. Засаднича помилка тут у тому, що питання культури розглядаються відірвано від реальної політичної обстановки. Українсько-російські культурні стосунки - це, на жаль, не вільне творче взаємнення між рівнорядними партнерами, але такі відносини, що в них одна сторона упривілейована, а друга ущемлена у своїх природних правах Нічого, звичайно, не можна мати проти того, щоб українські письменники, якщо захочуть, підучувалися літературного ремесла в росіян. Але годі вимагати від українців “любовности” у ставленні до російської мови, поки остання незаконно паношиться на українській землі, з явною кривдою та шкодою для нормального культурного розвитку народу-автохтона.

Складається загальне враження, що Костецький - який, як літературний критик, повсякчасно виявляв небуденне почуття відповідальности за кожне сказане слово в оцінці мистецьких явищ, - підійшов до зачеплених ним вагомих і для нашого народу дуже болючих культурно-політичних питань доволі легковажно. Його нефортунний виступ аж напрошувався, щоб на нього критично зареагувати. Але реакцію, що наступила в формі передової “Сучасности” з січня 1967 року, не можна вважати за вдалу. Діло не в тому, що вона була “гостра”. Нехай вона була б навіть як-найгострішою, але вона повинна була в усякому випадку залишатися в рамках речевої полеміки. Головна слабість статті “На порозі сьомого року” - це відсутність раціональної арґументації. У ній на різні лади повторюють, що погляди Костецького “контрорерсійні”, “тенденційні”, “баламутні” та “шкідливі”, але автори не завдали собі труду, щоб їх критично проаналізувати та їхню помилковість довести. Автори не полемізують з Костецьким, вони його “викривають” і “засуджують”. Але редакція та видавництво “Сучасности” не становлять якогось авторитетного трибуналу, покликаного роздавати ярлички патріотичної благонадійности. Крім цього, слід пам’ятати, що в особі Костецького маємо одного з визначних та заслужених культурних діячів української діяспори. Видавництво “На горі”, яке він очолює, зробило тривалий внесок у розвиток модерної української літератури. Його есеї були в минулому окрасою “Сучасности”. Ці незаперечні заслуги Костецького, очевидно, не давали йому імунітету від критики. Але можна було чекати, щоб така критика дотримувалася коректних форм та, зокрема, щоб у ній не було колючок і натяків, спрямованих на особисту дискредитацію людини, що з нею можна не погоджуватися, але що своєю творчою працею збагачує всю нашу спільноту.

Передовиця “Сучасности” з січня 1967 року та переведена в ній розправа з Костецьким не була явищем відокремленим і випадковим - тоді й не варто було б повертатися до цього епізоду - але, навпаки, типовим і симптоматичним. Вона зайвий раз засвідчувала про закорінений у нашому суспільстві острах перед усякою неортодоксальною думкою та про нахил до поборювання такої думки авторитарними засобами, а не методою відкритої, раціональної дискусії.

ЗА РОЗУМІННЯ ПРИНЦИПУ СВОБОДИ СЛОВА

Можемо бути вдячні авторам передової в “Сучасності” з січня 1967 року за те, що вони виразно виклали свою концепцію свободи слова та її меж. Це улегшить дальше обговорення проблеми. Дозволяю собі дослівно навести стосовний пасус, який заслуговує на те, щоб над ним уважно застановитися:

“Ми завжди заступали погляд, що свобода індивідуального вислову кінчиться там, де така свобода порушує основні принципи людських взаємин і справи українського народу в цілому. Право на свободу вислову мусить кінчатися там, де цю свободу не вживають для оборони істини, а зловживають її на службу брехні. Кожне слово, в тому числі також мистецьке слово, може бути життєтворче; однак в залежності від людини, яка цим словом користується, воно може отруювати і вбивати”.

В основі концепції, що віддзеркалена в цьому уривку, лежить одне не висловлене заложення: “основні принципи людських взаємин” та “життєві справи українського народу в цілому” - це відомі, прості величини, щодо яких не може бути розходжень, принаймні між людьми доброї волі Гідне уваги, що автори протиставляють “істину” не “помилці” - це була б логічна антитеза - але “брехні”. Різниця тут у тому, що помилятися можна в добрій вірі, тоді коли брехня випливає з злонамірености. Іншими словами, автори заздалегідь ставлять під сумнів доброчесність опонентів, чиє розуміння істини відмінне від їхнього власного. Якщо вони не враховують можливости чесної помилки, то тим менше сприйнятне для них розуміння істини, як чогось складного і многогранного, що допускає різні підходи й тлумачення. Геґель сказав, що трагедія полягає в боротьбі не добра зі злом, а добра з добром. Але така діялектична концепція істини несполучна з наївним догматизмом.

У цитованому уривку знаходимо протиставлення двох понять: “оборона істини” та “служба брехні”. Послідовники світогляду, що базується на такому маніхейському двоподілі, будуть схильні самі себе зараховувати до оборонців істини, а інакомислячих будуть утотожнювати зі слугами брехні. При такій настанові обривається всяка можливість для діялогу, для духового взаємнення між одиницями й групами, що перебувають на різних ідейних позиціях.

Погляд, що свобода вислову повинна бути виключним привілеєм оборонців істини, не є, очевидно, новий. Цензори всіх часів та всіх ідеологічних мастей - від церковників доби контрреформації до речників сучасних тоталітарних режимів - завжди посилалися на свою любов до істини та на Потребу охороняти підопічні їм громадянства від розкладового впливу фальшивих, отруйних ідей.

В усякій спільноті, що принципово визнає свободу слова тільки за оборонцями істини, мусить існувати окремий авторитетний орган, що його завданням є устійнювати та інтерпретувати оту загальнозобов’язуючу істину й визначати границю між сприйнятними, ортодоксальними, та несприйнятними, єретичними, ідеями. Але щоб рішення такого органу були чинні, вони мусять бути ґарантовані відповідними санкціями та підперті матеріяльною силою. Звідси випливає тенденція до сполучення в одних руках духового авторитету й політичної влади. У результаті ціла суспільна структура набуває авторитарного, менш чи більш “ідеократичного” характеру. У давніші часи ідеократичні системи мали звичайно релігійне забарвлення, вони були теократіями. У наш вік цю саму функцію виконують войовничі суспільні ідеології з претенсіями на непомильність, на зразок марксизму-ленінізму, маоїзму та різновидів тоталітарного націоналізму.

Я не тверджу, що автори передової статті в “Сучасності” з січня 1967 свідомо поділяють ті висновки, що їх я логічно вивів з їхніх заложень. Але гадаю, що саме проблема інтелектуальної свободи, мабуть, більше ніж котранебудь інша, становить великий вододіл, що диференціює суспільно-політичні устрої. Теза, що свобода вислову повинна бути забезпечена виключно за оборонцями істини - це одне спрямування, що його можна назвати авторитарним. Теза, що свобода вислову повинна бути не обмежена - це друге, протилежне спрямування, що його можна назвати ліберальним.

В основі цієї другої концепції лежить своєрідне розуміння істини - не як статичної догми, але як динамічної “візії”, що раз-у-раз оновлюється творчими зусиллями людського духа. Це зовсім не рівнозначне з відкиненням поняття об’єктивної правди. Але воно означає заперечення претенсій будь-якої людини або інституції на непомильність, на володіння повною й остаточною правдою. Правда, що розкривається людям, завжди залишається частковою. Саме через це вона вимагає Постійних дальших випробувань та перевірок шляхом конфронтацій із многогранною дійсністю та з іншими візіями правди. Таким чином свобода духових шукань - передумова становлення істини.

Таке розуміння правди-істини найкраще ілюструє розвиток філософії. Стихією, що в ній живе філософська мисль, є необмежена свобода дискусії. Філософська думка, що дійсно заслуговує на це ім’я, не може зупинятися ні перед якими “основними принципами людських взаємин”, що прийняті в даному суспільстві, бож її завдання саме в тому, щоб ці принципи ставити під критичний розгляд. Родоначальником філософської традиції Заходу, і заразом її героєм і мучеником, був Сократ. Він уважав, що “життя без досліду не варте того, щоб його жити”, й не вагався прилюдно критикувати освячені в його час принципи людських взаємин, не зважаючи при цьому ані на забобони юрби, ані на гнів жреців і демагогів. Це право вільної людини й мислителя Сократ закріпив за собою жертвою свого життя. Саме він відкрив “діялог”, як методу шукання істини шляхом вільного зудару ідей. У діялозі не можна посилатися ні на які освячені авторитети, бо в ньому вирішує виключно питома вага та внутрішня переконлива сила самої арґументації. “Сократична метода” зберегла назавжди визначальне значення в розвитку філософії.

Так звані позитивні науки не вимагають такої безумовної інтелектуальної свободи, як філософія. Але й вони, як учить досвід історії, найкраще процвітають в умовах якнайширшої свободи досліду й дискусії та якнайменшої реґляментації. Засудження коперніканського вчення Католицькою Церквою та відомий процес, що його римська інквізиція провела над Ґалілео Ґалілеєм, не стримали поступу модерного природознавства; але вони призвели до того, що центр наукового проґресу пересунувся до протестантської частини Европи, а католицькі країни (Італія, Еспанія) попали в затяжний застій, наслідки якого відчутні досьогодні. Німеччина до Гітлера славилася буйним науковим життям, що, може, було найінтенсивнішим у світі. Націонал-соціялістичний режим - не зважаючи на те, що він проіснував відносно недовго - завдав велетенських втрат німецькій науці, викликав масову еміґрацію учених та зробив Німеччину відсталою в науковому відношенні країною. Відомо, що наукові ескапади Сталіна, зокрема в областях генетики, мовознавства, економіки, історіографії, рівнялися розгромові даних дисциплін, з великою шкодою для загального культурного розвитку Радянського Союзу.

Яка функція свободи вислову у сфері суспільно-політичного життя? Тут варто пригадати афоризм Томи Масарика: “демократія - це дискусія”. У демократії “життєві справи народу в цілому не становлять секрету касти правителів, вони підлягають постійному публічному обговоренню, прийняті рішення є наслідком попереднього обговорення. Свобода слова, критики, дискусії є найбільш суттєвою прикметою демократичної системи, тоді як характеристичною рисою авторитарних і автократичних систем є те, що вони такої свободи не допускають, принаймні не щодо політичних питань. Демократія може співіснувати з різноманітними формами політичних інституцій (наприклад, конституційна монархія або республіка, унітарна або федеральна держава, одно- або двопалатний парлямент тощо), а також з різними соціяльно-економічними устроями (капіталізм, соціялізм та різні комбінації між ними). Де все речі важливі, але, з погляду існування демократії, не вирішальні Зате можна з певністю ствердити, що де нема свободи вислову, там нема й не може бути мови про демократію.

Прихильники демократичного принципу свободи слова не замикають по-доктринерськи очей на факт, що реальне втілення цього принципу може натрапити на різні труднощі й ускладнення. Славетний американський юрист, член верховного суду США, Олівер Вендел Гольмс (1841-1935), сказав колись, що “свобода слова не дає нікому права кричати - “вогонь” - у повному театрі”. Навіть найбільш демократичні країни дотримуються обмежень свободи вислову в інтересі збереження державної таємниці, особливо в військових справах. Такі обмеження можуть теж бути потрібні для охорони чести й доброго імени громадян перед очорненням або для забезпечення прав підсудних під час слідства та судового процесу. Складні юридичні й моральні проблеми виринають у зв’язку з порнографією. У наші часи справа інтелектуальної свободи дістала зовсім новий вимір, через постання нових засобів масової комунікації - радіо, телебачення, - що їх технічна природа така, що вони вимагають публічної реґуляції.

Однак ці практичні труднощі, а навіть часткові обмеження, не підважують самого принципу. Існують певні критерії, які дозволяють установити, чи в даній країні забезпечена інтелектуальна свобода - не в її абсолютному й ідеальному обсязі, але як реальне явище суспільного побуту. Поперше, свобода вислову мусить становити конституційну норму; відхилення від цієї норми це винятки, що можуть мати місце тільки у спеціяльних випадках, точно означених законом. Подруге, ніякі обмеження недопускальні, коли йдеться про світоглядові справи, про свободу прилюдної дискусії в релігійних, філософських, наукових, етичних, мистецьких та соціяльно-політичних питаннях. Потрете, мусить бути запевнена дійова свобода критики правителів країни й їхньої діяльности.

Захисники принципу інтелектуальної свободи не байдужі до того, що несумлінні люди можуть цією свободою, як і всякою іншою, зловживати. Але вони вірять, що свобода вислову має в собі антидот на свої власні небезпеки. Бо вільна дискусія дозволяє спростовувати помилкові погляди та невтралізувати шкідливі ідеї. Зате брак цієї свободи приводить до духового самозатруєння цілого суспільства. Але тут слід пам’ятати про одне; пробним каменем інтелектуальної свободи є “право на помилку”. Себто йдеться не про ту свободу, що нею користуються проповідники загальновизнаних істин, але про ту, що забезпечує право вислову речникам непопулярних і єретичних та, якщо хочете, навіть “отруйних” ідей.

Соціологічна трудність демократії полягає в тому, як сполучити найповнішу свободу вислову, дискусії й критики зі збереженням конечної суспільної солідарности й дисципліни, послуху законам та пошануванням авторитету легітимної влади. Причина, чому багато навіть культурних людей відсахується від принципу інтелектуальної свободи, в тому, що вони свідомо чи підсвідомо побоюються, що така свобода може довести до духової анархії, що за нею мусить послідувати хаос і в реальному суспільно-політичному житті. Подібно чимало людей схиляється до авторитарних розв’язок у питанні політичного устрою держави, бо вони не вірять, що при демократії можуть існувати дієспроможні уряди та дисципліновані народи. На це прихильники демократії відповідають, що суспільство може бути достатньо злютованим, зовсім не бувши монолітним. Демократична єдність є диференційованою єдністю, що не тільки допускає, але навіть вимагає вільної гри сил, включно з вільним суперництвом ідей. Тільки потрібно, щоб це змагання відбувалося з дотриманням певних “правил гри”, які не давали б йому вироджуватися в деструктивну бійку. Демократи також переконані в тому, що державна влада може бути сильною, не бувши абсолютною, але радше бувши обмеженою законом і впливом публічної опінії. Проте доводиться визнати, що демократія є найтяжчою формою устрою, що легше правити авторитарно-автократичними методами. Високо-цивілізовані народи Китаю, Індії, мусульманського світу завжди жили під різними видами автократичної системи, яка рівночасно була теж у більшій чи меншій мірі теократією. У політичній соціології цей тип устрою відомий під назвою “орієнтальної деспотії”, що її модернізоване видання становлять т. зв. тоталітарні режими 20 століття. Державні мужі часу першої світової війни (як от президент Вілсон), яким здавалося, що демократія от-от запанує в ґльобальному маштабі, були рішуче надмірно оптимістичні щодо можливостей демократії та не доцінювали її реальних труднощів. Але, з другого боку, для народів західньої культури політичний устрій ліберальної демократії - та тісно пов’язаний з ним принцип інтелектуальної свободи - становить невід’ємну частину їхньої органічної традиції, що своїми початками сягає міських республік античної Греції та римської державности, побудованих на засаді правопорядку. Демократія вимагає від народу, зокрема ж його провідної верстви, великої громадянської дозрілосте: самодисципліни, відповідальности, раціональности. При наявності цих передумов, демократія є устроєм, що не тільки найкраще забезпечує свободу й гідність людської особи, розвиток культури та ріст матеріяльного добробуту - але також найбільш ефективну політичну дію. Бо свобода критики й дискусії являє собою коректив проти політичних помилок, що відсутній в авторитарних системах з їхніми “непомильними” володарями. Свобода індивідуального й групового вислову це не, як декому здається, розкіш жменьки відірваних від життя інтелектуалістів, але основа основ, наріжний камінь усього духового й громадянського буття вільних народів.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА СВОБОДА Й УКРАЇНСЬКА ДІЙСНІСТЬ

Справа інтелектуальної свободи надзвичайно пекуча для нашого народу під цю пору. Під комуністичною владою, в умовах суворої цензури та загальної регляментації духового життя українська наука й література не можуть розвиватися нормально, а українська політична думка прозябає тільки в формі захалявних писань. Наші культурні діячі в УРСР, що перебувають під тиском тоталітарного режиму, навчилися шанувати вартість свободи вислову, якої вони позбавлені. Саме тому ця справа посідає центральне місце серед постулятів сучасної інтелектуальної опозиції на Україні, передуючи навіть вимогам специфічно національного характеру. Цю позицію з притаманною йому чіткістю зформулював Іван Дзюба: “Цьому русифікаторському насильству я пропоную протиставити одне: свободу - свободу публічного і чесного обговорення національних справ, свободу національного самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення. Але перше й останнє - свобода обговорення, дискусії, суперечки”^[355]. А Святослав Караван-ський в одній зі своїх тюремних поезій оспівує “вільний розум, совість віку”, що “стоїть на краю могили і жде кулі у свій гордий череп”.

Українська еміґрація, що проживає в демократичних країнах Західньої Европи та Північної Америки і користується їхніми вольностями, могла б зробити чимало для того, щоб розумними й цілеспрямованими заходами підсилювати змагання до інтелектуальної та громадянської свободи на батьківщині. Саме в цьому повинно полягати її основне історичне покликання як політичної еміґрації. Але безперечний факт, що вона виконує цю місію надзвичайно недосконало. Я не обезцінюю культурних надбань нашої діяспори. Вони існують, і досвід показує, що в такій чи іншій формі вони знаходять відгомін на Україні. Повсякчасна чуйність комуністичного режиму до діянь еміграції дуже симптоматична. Але позитивні надбання еміґрації надто кволі пропорційно до того, що могло б бути зроблене при даній чисельній силі українського розсіяння. Ці надбання здебільша є вислідом жертвенних зусиль одиниць, або малих гуртів, при байдужості, браку зрозуміння, а то й активній ворожості з боку офіційних керівних кіл еміграції. Знов же почини, що виходять від останніх, аж надто часто не підіймаються понад рівень патріотичної халтури^[356].

Причин цього невідрадного стану слід шукати у внутрішніх відносинах української діяспорійної громадськости. Бо як можна від еміграції чекати, щоб вона підтримувала боротьбу за інтелектуальну свободу в УРСР, коли вона сама, в особі своїх офіційних представників, не тільки не виявляє розуміння принципу “свободи обговорення, дискусії, суперечки”, але цей принцип послідовно й систематично заперечує?

Я свідомий вагомости цього закиду. Можливо, що дехто пробуватиме ставите під сумнів його слушність. Але можу послатися на інші голоси, що стверджують відсутність інтелектуальної свободи в житті української еміграційної спільноти. Ось думка Михайла Добрянського, відомого публіциста й політичного діяча:

“Незалежної громадської думки немає без дискусії. Дискусія -головний інструмент, яким працює демократія, - неможлива без загального визнання свободи слова. На жаль, надто часто в нашому не тільки політичному, але й громадському житті на еміграції ви зустрічаєтесь зі ситуаціями, де мусите сумніватися, чи є в нас свобода слова. Всілякий естаблішмент, не зважаючи на його більшу чи меншу можливість користуватися засобами примусу, намагається придушити критичну думку. І тому головне, що сьогодні на потребу, - не піддаватися моральному тискові, який часто перетворюється на моральний терор”^[357].

Учасник українсько-американського студентського середовища Роман Купчинський{78}, ствердив недавно з огірченням, що на те, щоб познайомитися з затискуванням свободи слова, не треба їхати аж до Києва, бо відповідні приклади можна знайти і в українському Нью-Йорку. Цей молодий автор поставив офіційним колам української громадськости в США такий далеко не реторичний запит: “Чи вільно українському громадянинові на еміґрації мати свою власну думку і її висловити без страху репресій?”^[358]

Загально відомо, що наша еміґраційна преса (за рідкими винятками) не розбуджує, а, навпаки, заглушує вільну дискусію. У цій пресі обмаль фактичної інформації та серйозного обміну думок, але зате її сторінки залиті нудною патріотичною мораліною. На всяких з’їздах, конференціях, мітинґах та інших громадських влаштуваннях неподільно панує примітивне пустомельство. Кожний проблиск вільної, критичної думки, що відхиляється від канонів обрядового патріотизму, зустрічають вороже, а її носіїв намагаються очорнити, зацькувати й ізолювати від ширшої громади.

Особливо прикре враження справляє, коли до походу проте інтелектуальної свободи приєднуються наукові установи, навіть із заслуженим у минулому іменем. Прикладом цього може служити документ з чудернацькою назвою “Засади співпраці в управі Американського НТШ, прийнятий 15 лютого 1969 року управою Наукового Товариства ім. Шевченка в США. Оті “Засади співпраці” являють собою своєрідний кодекс поведінки, який, згідно з волею авторів, повинен зобов’язувати не тільки членів їхньої організації, але взагалі всіх українських науковців в Америці чи, може, навіть у цілому західньому світі. Як головне завдання ставиться українським науковцям обов’язкову “боротьбу проти Москви”, що у практиці не може означати нічого іншого, як зведення науки до рівня простацького політиканства. Поряд з цим, “Засади” включають злобні інсинуації на адресу тих українських працівників науки, які не хочуть піддаватися диктатові самозванчих арбітрів громадської моралі; їм пришивають “пропаґанду неохвильовізму та націонал-комунізму”. Згідно з газетним повідомленням, текст цього ґротескового документу управа Американського НТШ ухвалила “одноголосно”. Честь членства НТША врятувала одна людина - д-р Данило Богачевський{79}, що осмілився прилюдно запротестувати проти цієї спроби нав’язати українській “вільній” (так!) науці примусовий політичний конформізм: “Цими своїми ідеологічно-політичними засадами та напрямними управа НТШ заходить у конфлікт з вимогами та завданнями науки. Бож найважливішою, а то й найвищою ціллю науки є дослідження об’єктивної правди. В цьому змаганні до правди науці не можна накидувати ні метод, ні правил, ні напрямних”^[359]. Не зважаючи на часті посилання на славні традиції установи, “Засади співпраці” - якщо їх взагалі розглядати серйозно, а не гумористично, - повнотою заперечують дух і стиль праці, що панували в Науковому Товаристві ім. Шевченка в ті часи, коли воно було справді науковим і коли його очолювали учені й громадяни формату Грушевського, Франка і Гнатюка.

Речники офіційних кіл української еміґрації залюбки протестують проти обмежень, що їх українське духове життя зазнає на Радянщині, та проти переслідувань українських письменників та науковців комуністичною владою. Такі протести нічого не коштують, на них можна навіть збивати політичний капітал. Але уявім собі на хвилину, що сталося б, коли б котрийсь з підрадянських вільнодумців опинився між нами на еміґрації. Можна здогадуватися, що йому не було б трудно знайти спільну мову з еміґраційними інтелектуалістами-вільнодумцями та т. зв. “реалітетниками”{80}. Зате можна закладатися, що в системі еміґраційного естаблішменту для нього не знайшлося б місця. Бо “вільний розум, совість віку” ненависний еміґраційним бонзам не менше, ніж совєтським бюрократам. Ці й ті однаково поборюють кожного, хто осмілюється мислити незалежно і хто має громадянський хребет. Різниця між ними тільки в тому, що перші, не маючи сьогодні у своєму розпорядженні засобів фізичного терору, намагаються задушити вільний розум методами “морального терору” (за визначенням М. Добрянського). Але неможливо рівночасно відстоювати інтелектуальну свободу для Радянської України та її обмежувати й затискувати у власному середовищі. Це протиріччя тяжить над усім громадським і культурним життям української діяспорної спільноти, засуджуючи її змагання на безплідність. Бо при пануванні авторитарної системи у внутрішньому житті еміґраційної громадськости її акції, спрямовані проти режиму комуністичної диктатури на Україні залишаються самообманом і лицемірством.

СПАДЩИНА ТОТАЛІТАРНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Українські еміґранти часто нарікають на те, що світ нас “не визнає”, що наші спроби популяризувати українську справу зустрічають порівняно дуже слабий відгомін. Ми схильні пояснювати це незрозумілим засліпленням західнього світу абож впливами різних ворожих до України сил. Не можна заперечити, що в західніх країнах існують чинники, які зацікавлені в тому, щоб дискредитувати українські визвольні змагання. Проте дуже корисно бути свідомим того, як ми самі виглядаємо в очах сторонніх обсерваторів, а цього питання ми звичайно собі не ставимо. Так, наприклад, у рецензії на англійський переклад книги Вячеслава Чорновола, що появилася у престижному лондонському часописі “Times Literary Supplement” читаємо: “Український націоналізм у минулому пов’язувався з усім, що в країні було найбільш реакційного, фашистського, пронацистського, протиросійського, протипольського й антисемітського”^[360]. Хтось міг би подумати, що ці слова вийшли з-під пера людини, що має якісь особисті упередження до українців. Алеж бо далі в рецензії говориться з великою прихильністю про Чорноволові матеріяли та про сучасний інтелектуальний фермент на Україні. Згадуючи про “український націоналізм”, рецензент, звичайно, не мав на думці одноіменної партії; він ужив цього поняття в англійському значенні слова, себто як синонім національно-визвольного руху. Дана характеристика “українського націоналізму” історично невірна, якщо прийняти до уваги демократичне обличчя дореволюційного українства та нашої державности 1917-21 років. Але, з другого боку, годі заперечити, що приблизно від 1930-их років, в позарадянському українському світі верховодять сили, які на чужоземних обсерваторів мусять справляти саме таке враження, що знайшло вираз у наведеній цитаті. Це ті сили - більш ніж будь-яка ворожа пропаґанда наших національних противників - витворюють про нас відповідну опінію в світі.

Люди українського роду назагал користуються в країнах поселення доброю славою як працьовитий і чесний елемент. Не можна теж сказати, щоб українській громадськості в розсіянні бракувало творчих культурних кадрів, не говорячи про десятки тисяч професійної й технічної інтеліґенції. Але корінь лиха в тому, що над організованим, зокрема політичним життям української еміґрації досі тяжить, мов прокляття, неподолана спадщина тоталітарного націоналізму міжвоєнної й воєнної доби. Як відомо, відлами націоналістичного руху ще й досі опановують командні висоти українського еміґраційного світу. У спілці з ними перебувають філістерські та шкурницькі елементи, що на терені США звили собі кубло при асекураційно-допомогових товариствах та що разом з тоталітарно-націоналістичними політичними групами творять так званий українсько-американський “естаблішмент”. Всі ці “патріоти” панічно бояться кожного подуву вільної думки та всіма приступними їм засобами намагаються задушити прояви критики й дискусії, що де-не-де прориваються крізь товсту кору бездушного конформізму. Творчі, інтелектуально повноцінні одиниці відтиснуті на периферії українського збірного життя або й по змозі вигнані за його межі; зате центр сцени густо обсаджений людьми, які нагадують колекцію персонажів зі сторінок “Мертвих душ” Гоголя. Ось причина духової ізоляції української діяспори, що її офіційні представники не хочуть шукати спільної мови з визвольними процесами на батьківщині, ані не мають внутрішнього відношення до світу західньої демократії, що до таких “борців за українську правду” може відчувати тільки добре заслужену погорду.

На цьому місці треба зробити деякі істотні уточнення. Треба відрізняти націоналістичний рух, як він у минулому існував на рідних землях, від його сучасних еміґраційних епігонів. На Західній Україні в 1930-их і першій половині 1940-их років націоналізм опанував був майже ціле тодішнє молоде покоління. Як усякий масовий рух, він потягнув за собою різноманітний людський матеріял. Люди, що ставали його учасниками чи прихильниками, часто не входили в його ідеологічну й устроєву суть, але приєднувалися до нього тому, що бачили в націоналізмі прапороносця боротьби за самостійність поневоленої батьківщини. Чимало людей, що за своїм світоглядом не були справжніми націоналістами, підпадали під вплив панівної ідеологічної моди. (Як у 1917 році багато з тих, що вважали себе за соціялістів, на ділі мали з соціялізмом мало спільного). Крім цього, націоналістичне середовище в той час ще не встигло в духовому відношенні закам’яніти в непорушну партійну ортодоксію. Воно ще було тереном ідейних шукань, що подекуди знайшли відбиття в тодішніх націоналістичних публікаціях. На цьому підложжі в націоналістичному русі проявлялися тенденції. до ідеологічного ревізіонізму, особливо в області соціяльної проблематики. Ці тенденції найсильніше позначилися в період другої світової війни. Врешті, слід пам’ятати про революційний характер тогочасної націоналістичної організації. Революційність не дає автоматичного розгрішення за всі помилки й провини, вона, зокрема, не знімає питання про політичну доцільність революційних дій. Проте героїчна самопосвята не може не викликати спонтанної пошани з чисто людського погляду, без уваги на всякі можливі застереження інакшого порядку.

Але все це належить до минувшини вже чвертьстолітньої давности Кращі сили націоналістичного руху загинули в боротьбі на рідних землях. З тих, що пішли на еміґрацію, велика частина відійшла від активного політичного життя. Ще інші пережили ідейну еволюцію, що вивела їх поза межі традиційної націоналістичної ідеології. Це стосується в першу чергу мислячих елементів руху, що не могли примиритися з обскурантизмом вождів. Силою обставин колишні революціонери почали обростати салом і перетворюватися на американських і канадських міщухів, а з націоналістичної революційности залишилася тільки “революційна”... фраза.

Таким чином теперішні еміґраційні націоналістичні фракції являють собою тільки мізерні відпадки колишнього крайового руху, який, не зважаючи на трагічні його вади, міг імпонувати енергією й ідейним напруженням. Ці два етапи в розвитку націоналізму стоять один до одного приблизно в такому відношенні, як свіжо зварена кава до кавової гущі; остання ще зберігає запах кави, але користи з неї нема ніякої.

Як показує досвід історії, високе покликання еміґрацій полягало в тому, що вони плекали та згодом повертали своїм народам духові вартості, що їх у даних обставинах годі було розвивати в себе дома. Але передумова цього - еміґраційна громадськість мусить бути духово жива й не сміє ізолювати себе ідейно ані від чужоземного оточення, ані від процесів, що відбуваються на батьківщині. Якщо ця передумова не дотримана, еміґрація перетворюється на музей курйозів, де, немов у спиртових банках, штучно законсервовано різні суспільно-ідейні покручі. Так, наприклад, в Америці доживають віку недобитки галицько-лемківського москвофільства й закарпатського мадяронства, що по них на Україні вже й слід заник. Щось подібне може статися з незреформованими відламами націоналістичного руху, які й досі верховодять в українському еміґраційному світі, дарма що їх настанови перебувають у повному непогодженні так з ідейними заложеннями демократичного західнього світу, як і з тенденціями духового розвитку на Україні Всі приступні інформації засвідчують, що сучасний національний опір в УРСР поєднується з інтелектуальним вільнодумством. Відомий американський совєтолог Джон Армстронґ у рецензії на англійський переклад книги Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” зауважив, що хоч дана праця була написана однією особою, проте за нею стоїть, мабуть, збірне зусилля цілого гурту людей, що впродовж довшого часу мусіли збирати стосовні матеріяли та обмінюватися думками. Армстронґ продовжує: “Якщо ця гіпотеза правильна, це вказує на існування серед українських інтелектуалістів надзвичайно софістикованої й ерудованої опозиції до радянської політики”^[361]. Вождям українського еміґраційного естаблішменту - рідним братам по духу радянських бюрократів-мракобісів - ще ніхто не міг закидати софістикації й ерудиції!

Тут напрошується одне зауваження. Об’єктивна історична ситуація міжвоєнної доби склалася так, що виникнення екстремістського націоналістичного руху серед українського народу поза кордонами СРСР було в той час річчю неминучою. Але є підстави думати, що націоналізм міг би був вилитися в інші, більш позитивні форми, якби він зустрічав послідовну ідейну й політичну протидію з боку Демократичного табору. Провідний націоналістичний прошарок у Галичині, що складався в 1930-их роках переважно з людей студентського віку, ще був тоді духово пластичний. Націоналісти, не зважаючи на молодечу задиркуватість, були схильні прислухатися до голосу старших громадян, якщо останні мали щось істотного сказати. Доводиться ствердити, що демократичний табір - що його політично репрезентували дві традиційні партії, Націонал-демократична й Радикальна, - не витримав конфронтації з націоналізмом. Надмірно швидке поширення націоналістичного руху - яке обтяжило його непосильною відповідальністю, - було наслідком не тільки його власного безперечного динамізму, але також внутрішньої кризи української демократії. Про це треба пам’ятати, коли ми сьогодні критикуємо хиби й помилки націоналізму. Відповідальність за них несуть не тільки одні націоналісти.

Які були причини занепаду української демократії за міжвоєнної доби? Можу тільки побіжно торкнутися цього важливого і складного питання. Велику ролю відограла обставина, що провідним колам західньоукраїнського громадянства бракувало широких інтелектуальних горизонтів, справжньої культури на європейському рівні. Були індивідуальні винятки (тут на думку приходять такі постаті, як Володимир Старосольський, Степан Баран, Василь Панейко, Осип Назарук), але не вони визначали обличчя нашої тогочасної політичної верхівки. У типового “ундівського” чи радикального діяча розуміння громадських справ не підносилося понад рівень досить примітивного національного утилітаризму: праця над розбудовою мережі народнопросвітніх і господарських інституцій та повсякденна боротьба проти наступу польського шовінізму. Своє дозвілля ці діячі проводили скорше за картярським столиком, ніж з книгою в руках. Про засадничі, так би мовити, “історіософічні” аспекти української національної справи вони просто не думали, це лежало потойбіч їхнього інтелектуального обрію. Симптоматично, що за міжвоєнне двадцятиріччя з цього середовища не вийшов ані один серйозний теоретично-політичний трактат. (Не є теж випадком, що після 1945 року колишні західньо-українські політичні діячі на еміґрації не спромоглися на те, щоб відповідними науково-історичними працями або бодай у формі мемуарів зафіксувати досвід попередньої, польської доби). Цим людям, навіть якщо вони себе по інертності вважали за демократів, бракувало високорозвиненої, ідейно насиченої та теоретично обґрунтованої демократичної свідомости. Не вміючи протиставитися прониканню тоталітарної ідеології, вони самі підпадали під її вплив.

До інтелектуальних недоліків подекуди додавалися моральні. Діячі демократичного табору не рідко свідомо потурали екстремістським елементам, щоб собі купити популярність у молоді або забезпечити себе на майбутнє, в передбаченні того, що зміна міжнародної коньюнктури може незабаром передати владу в руки націоналістам. Найбільший нахил до такої “реасекурації” виявляли якраз ті діячі, що у відношенні до Польщі дотримувалися угодовецького курсу.

Слабою виявилася й еміґрація з Наддніпрянської України, яка - як носій традицій нашої демократичної державности 1917-20 років - могла б спричинитися до оборони демократичної політичної думки перед тиском тоталітарних сил зліва і справа. Але частина наддніпрянської еміґрації - включаючи колишніх президента Центральної Ради, Михайла Грушевського, та першого голову Директорії, Володимира Винниченка - ще на початку 1920-их років прийняла т. зв. радянську плятформу, себто відступила від демократичних принципів та скапітулювала перед диктаторсько-монопартійною комуністичною системою. Знову ж друга частина еміґрації, що скупчувалася при екзильному уряді УНР, була політично здеморалізована своєю залежністю від Польщі - держави, що жорстоко гнітила мільйони українців галицько-волинських земель. Непочесна роля, що її уенерівські діячі відогравали на варшавському ґрунті, не могла не принижувати престижу демократичної ідеї серед населення Західньої України, особливо ж в очах молодого покоління.

Наслідки цих процесів, що коріняться у відносинах міжвоєнного періоду, відчутні в житті нашої діяспори досьогодні. Якщо сучасна українська еміґраційна дійсність затаврована прокляттям неподоланої спадщини тоталітарного націоналізму, то винні в цьому не тільки самі націоналісти, але в рівній мірі також їхні партнери з інших середовищ. І якщо згідний з правдою старий афоризм, що кожне суспільство має такий провід, на який воно собі заслужило, то ціла наша діяспорійна громадськість не може оминути співвідповідальности за людей, що їх вона не позбавила права говорити від її імени, хоч їхня діяльність являє собою у великій мірі компромітацію української національної справи.

КУЛЬТУРА МИСЛІ В УКРАЇНСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ

Знавець Київської Руси Георгій Федотов вказує на “трагічний недолік староруської культури, повну відсутність раціональної наукової думки, навіть у царині богословія”^[362]. Культура середньовічної Руси-України становила блискучу синтезу візантійських, орієнтальних, скандінавських, західньоевропейських та місцевих слов’янських первнів. Культурний рівень нашої країни з багатьох поглядів - наприклад, щодо поширення грамотности - не поступався іншим частинам тодішньої Европи. Київ часів Ярослава Мудрого належав до найбільших європейських міст того часу. Проте ми не перейшли на світанку нашої історії через незрівняну школу інтелектуальної дисципліни, що нею в культурному розвитку західніх народів була середньовічна схоластика.

Перший зародок організованого наукового життя зустрічаємо в українській історії відносно пізно, щойно в 17 столітті, коли постала Києво-Могилянська академія. На свій час це був визначний інтелектуальний осередок, що його впливи променювали навіть поза територією України, на балканські землі й Московщину. Духове піднесення, що знайшло свій вираз у постанні Київської академії, відбувалося паралельно з політичним підйомом козаччини, що вилився в революцію під проводом Богдана Хмельницького. Одна з великих трагедій нашої історії, що на неї дослідники не звернули досі належної уваги, це брак координації між цими двома паралельними процесами.

Як емпіричне історичне явище, Хмельниччина була подією ґрандіозних вимірів, що ніяк не поступалася нідерляндській та англійській пуританській революціям. Однак у порівнянні з цими західніми рухами козацька революція виявляла чималу безпорадність в інтелектуально-ідеологічній площині, коли йшлося про те, щоб зформулювати свою політичну програму та законодавчими актами закріпити породжений визвольною війною новий лад. Виявом цієї безпорадности була, між іншим, незґрабна редакція Переяславських статтей. Як відомо, серед козацької старшини не бракувало людей, бувалих у світі та більш-менш освічених, які, наприклад, володіли тогочасною інтернаціональною мовою - латиною. Проте Хмельниччині забракло творчих інтелектів на високому рівні; мислителів-ідеологів, публіцистів та законодавців. Елементи раціональної політичної мислі з’явилися серед козацької провідної верстви щойно в другому чи третьому поколінні після революції 1648 року. Тут можна згадати про Бендерську конституцію 1710 року, про працю кодифікаційної комісії 1728-43 років (підготова кодексу “Права, по которим судиться малоросійський народ”) та про літературну діяльність козацьких літописців кінця 17 - початку 18 століття. Таким чином ці інтелектуальні досягнення постали вже на руїнах незалежної козацької держави. Бендерська конституція та кодекс 1743 року не були введені в життя, а козацькі літописи не були у свій час надруковані й поширювалися тільки в рукописних копіях.

Конечне інтелектуальне оформлення могли б дати козацькій державності учені з середовища Київської академії, але вони зайняли супроти неї в основному невтрально-вичікуючу позицію. Між козацькою верхівкою та православними духовними колами існувало багато взаємопов’язань; козацькі гетьмани, від Сагайдачного до Мазепи, були протекторами київських шкіл. Але українська духовна інтеліґенція 17 століття, що виросла, як суспільна група, серед релігійних конфліктів польської Речі Посполитої, мислила радше універсально-віроісповідними, ніж національними категоріями. У добу релігійних усобиць 16-17 століть бачимо в багатьох європейських країнах понаднаціональні конфесійні партії, що розсаджували внутрішню злютованість держав. Так, наприклад, англійські католики чекали порятунку від еспанської інтервенції, тоді як французькі протестанти-гуґеноти спілкувалися з зовнішніми ворогами Франції. Очевидно, держава Війська Запорозького не була для київського православного духовенства чужовірною. Проте воно не хотіло зв’язувати беззастережно долі церкви з непевними політичними перипетіями козаччини; воно воліло орієнтуватися на найсильнішу єдиновірну державу - Москву, яка могла, здавалося, найуспішніше забезпечити інтереси православія.

Виходні з середовища Києво-Могилянської академії зробили великий вклад у розбудову російської імперської ідеології. У 1674 році появився історичний трактат “Синопсис”, що його авторство приписують Інокентієві Ґізелю, ректорові Київської академії. “Автор “Синопсиса” монархіст, він керується... концепцією про споконвічність самодержавного ладу в Росії, про успадкованість монархії Київської Руси Руссю Московською, в особі російського самодержавства. Возз’єднання України автор тлумачить як повернення її земель під високу скіпетроносну руку російського монарха... Тенденційний добір джерел і побудова викладу історичного матеріялу підкорені обґрунтуванню прав російської монархії на володіння Україною”^[363].

Тим часом, як козацькі літописи залишилися в рукописі, “Синопсис” витримав близько тридцяти видань і довгий час служив як популярний підручник історії на Україні й у Московщині. Теофан Прокопович, теж у минулому ректор Київської академії, а згодом найближчий співробітник Петра I у церковних справах, у трактаті “Правда волі монаршей” (1722) дав теоретичне обґрунтування ідеології російського “просвіченого абсолютизму”.

Недостатня підтримка з боку місцевих інтелектуальних кіл була однією з причин, чому не встояла козацька державність. А культурні діячі києво-могилянського осередку потроху розпорошилися по просторах імперії, затрачуючи при цьому свою власну національну тотожність. Обставини склалися так, що києво-могилянська традиція не лягла в основу дальшого духового розвитку української нації. Це цінне надбання було нами в великій мірі фактично втрачене^[364].

Таким чином 19 століття застало Україну, зведену до рівня етнічної маси, а українську культуру до рівня народної селянської культури. Ми не сміємо обезцінювати нашої народної культури: усної словесности, пісенности, декоративного мистецтва тощо. Тут крилися автентичні естетичні й етичні вартості. Але ясно, що народна культура була безсила перед обличчям складних проблем модерного світу, які вимагають застосування раціональних метод. Історія українського народу не витворила в ньому міцних традицій раціонального мислення. Ця недостача засуджувала народ до ролі пасивного субстрату, що його соками годувалися чужі, панівні державні й культурні організми.

Щойно на цьому історичному тлі можемо повнотою усвідомити собі безсмертну заслугу наших “просвітителів” другої половини 19-початку 20 ст.: Костомарова, Куліша, Антоновича, Драгоманова, Франка, Грушевського і плеяди їхніх співробітників і послідовників. Вони намагалися обґрунтувати українське національне відродження на підвалинах наукового пізнання та раціональної, критичної мислі. При цьому не має значення, що чимало їхніх поглядів може нам здаватися, з нашої сучасної перспективи, перестарілими чи помилковими. Те, що мало найбільше значення, - це була сама метода: їхній “раціоналізм”. Народ, що його історична недоля звела до рівня неграмотної селянської маси, почав відрощувати свій мозок, іншими словами, почав з етносу перетворюватися на модерну націю. Без велетенської інтелектуальної підготовної праці, проведеної нашими просвітителями, не було б можливе “чудо” 1917 року та відновлення української державности.

Революційні роки розбурхали та інтенсифікували українську національну свідомість; але утрата свіжо відзисканої самостійности викликала ідейну кризу. В 1920-их і 1930-их роках на порядку дня стояла (принаймні коли говорити про позарадянський український світ) справа критичного перегляду спадщини попередньої, просвітительської доби, перетравлення досвіду визвольних змагань і усвідомлення причин упадку української держави. Вячеслав Липинський дав у своїх писаннях приклад того, як могла виглядати така критика, що, бувши навіть дуже суворою, при цьому завжди залишалася речевою й через це будуючою. Липинський дав глибоку діягнозу слабостей української демократії дореволюційного й революційного часу: наша демократія мислила категоріями не влади, а перманентної опозиції до влади. Липинський був ідейним противником демократії, але з його творів демократ може багато дечого навчитися.

Молодий у той час націоналістичний рух теж виріс на критиці нашої демократії. Після поразки визвольних змагань така реакція була зовсім закономірна. Але націоналізм пішов при цьому не шляхом вношення потрібних корективів у духовий доробок попередників, але його безпардонного руйнування^[365]. Всупереч заповітам наших просвітителів, які наголошували потребу раціонального пізнання, націоналістичний рух плекав культ “сліпого чину”, “іраціонального хотіння”. Націоналізм виховував своїх послідовників у дусі засадничої підозрілости щодо критичного мислення та вільної дискусії, які кваліфікувалися як розкладові явища, що ослаблюють революційний активізм. Величезна шкода від цієї проповіді іраціоналізму полягала в тому, що вона йшла по лінії традиційних слабостей української духовости, вона падала на сприятливий для неї суспільний ґрунт, який і так ніколи не грішив культурою інтелекту.

ДМИТРО ДОНЦОВ - ПРОРОК ІРАЦІОНАЛІЗМУ ТА ВОЛЮНТАРИЗМУ

Тут варто зупинитися на постаті Дмитра Донцова{81} - публіциста, що мав великий, подекуди вирішальний вплив на формування ідейного обличчя націоналістичного руху. У розвитку Донцова слід відрізнити два етапи, розділені появою книги “Націоналізм” у 1926 році. До групи його ранніх писань можна зарахувати такі праці: “Модерне москвофільство” (1913) - дотепна критика української інтеліґенції; нарис “Українська державна думка і Европа” (1919), що його можна поставити поруч з рівночасною, але глибшою й соліднішою студією Юліяна Охримовича про розвиток української національно-політичної думки{82}; “Підстави нашої політики” (1921) - апологія концепції українсько-польського союзу, спрямованого проти Росії; есей про Лесю Українку (1922), що про нього прихильно висловився такий майстер літературної критики, як Микола Зеров. Усі ці писання (незалежно від того, як оцінювати поодинокі висловлені в них погляди) свідчать про те, що Донцов тоді ще умів думати й цим самим міг стимулювати думання українського суспільства.

Проте вже в цих ранніх творах він часто виявляв себе не так філософом, як радше софістом. (Уживаю цих понять у платонівському розумінні: “філософ” - шукач об’єктивної істини, а “софіст” - шукач ефектів, що для нього слово є знаряддям для досягнення певних заздалегідь визначених цілей). Характер творчости Донцова помітно міняється з другої половини 20-их років. Він продовжує багато публікувати, але його писання стають монотонні. Це безконечне переспівування, з дрібними варіянтами, дуже обмеженого репертуару ідей. Тон цих писань стає щораз більш фанатичний, арґументація щораз більше свавільна, з виразними параноїчними рисами (тлумачення різних подій і явищ, як наслідку змовницької діяльности таємничих “темних сил”). Разом з цим - безкритичне вихвалювання фашизму й гітлеризму та пропаґанда іраціоналізму, антиінтелектуалізму й волюнтаризму.

Як пояснити цей занепад блискучого колись публіциста? Повну відповідь зможуть дати майбутні біографи Донцова, але мені здається, що основна причина полягала в тому, що з часу появи “Націоналізму” він повірив у своє пророче покликання. Від пророка, звичайно, не можна вимагати, щоб він досліджував та дискутував раціонально; він тільки проголошує абсолютні істини та виклинає нечестивих. У першу чергу пророк позбавлений двох прикмет, що конечні для збереження нормальної духової рівноваги: почуття гумору та здібности до самокритицизму. Іншими словами, маємо тут справу з випадком т. зв. “психічної інфляції” : людина утотожнює себе з уявною ролею, маска заступає живе обличчя, думання відривається від контакту з дійсністю. Це не випадок, що початки духового занепаду Донцова збіглися з виникненням націоналістичного руху. Взаємодія між Донцовим ти націоналістичним рухом (що до нього він, як відомо, організаційно ніколи не пристав) була глибока та в рівній мірі фатальна для обох сторін. Наявність цілого великого середовища, яке побожно сприймало його об’явлення, утверджувала Донцова в його пророцьких претенсіях. А для націоналістів Донцов став авторитетним учителем і живим прикладом інтелектуальної безвідповідальности.

У центрі донцовського вчення, як воно зформульоване у книзі “Націоналізм”, стоїть концепція волюнтаризму; сам автор говорить про винний” або “волевий націоналізм”^[366]. Хтось міг би сказати: чи ж сильна воля не є бажаною прикметою в одиниці та нації? Отже чому нам заперечувати проти концепції волюнтаризму, навіть якщо вона в Донцова дещо перенаголошена? Але суть справи в тому, що в основі донцовської концепції волюнтаризму лежить засадниче нерозуміння феномену волі Донцов грішить не певною односторонністю (це ще не була б смертельна помилка), а фальшивим схопленням проблеми. Через це його концепція волюнтаризму порочна в самому своєму корені.

Погляньмо на дефініцію волі в Карла Ґустава Юнґа, геніяльного психолога-мислителя 20 століття: “Під волею розумію суму психічної енергії, що стоїть до диспозиції свідомости. Згідно з цим, акт волі означає енерґетичний процес, викликаний свідомою мотивацією. Тому я не назвав би психічної дії, обумовленої несвідомими мотивами, вольовим актом. Воля є психічним феноменом, що завдячує своє існування культурі й моральному вихованню та що в великій мірі відсутній у примітивній духовості”^[367]. Іншими словами, воля є функцією взаємодії між психічною енергією і свідомістю. Де нема свідомости, там не доводиться говорити про волю. Тому ми не визнаємо існування вольовости у тварин, що їх поведінка здетермінована інстинктами. Ніхто, наприклад, не скаже, що мурашки обдаровані сильною волею, хоч вони виявляють чудесну наполегливість у будуванні мурашника; це саме стосується перелетних птахів, які безпомилково знаходять свій шлях на відстані тисячі кілометрів. Воля становить специфічно людський феномен, бо людина є єдиною відомою нам істотою у всесвіті, що посідає самосвідомість. При цьому, очевидно, теж велика більшість людських психічних актів має несвідомий, отже не вольовий характер. Юнґ підкреслює недорозвиненість волі у первісних народів, що їх поведінка майже повністю обумовлена несвідомими інстинктами та звичаєвими мотивами. Це саме стосується психології дітей.

Ці твердження не означають обезцінення несвідомих чинників у людській психіці. Навпаки, навіть у людей з високорозвиненою свідомістю більшість психічних актів, зокрема тих, що зв’язані з рутиною щоденного життя, залишається автоматизовано-інстинктовою. Односторонній розвиток свідомости, при непевності інстинктових відрухів, може приводити до паралічу волі, що відомий під назвою “гамлетизму”. Проте, це не міняє основного твердження: свідомість становить трансформатор, що перетворює примітивну психічну енергію на волю. Таким чином феномен волі завжди включає елемент раціональної рефлексії, морального рішення, вільного вибору між альтернативами. Потенціял свідомости (і цим самим вольовости) заложений у людській природі, але реалізація цього потенціялу - пізній плід у розвитку людства та індивіда. Як указує грецький міт про муки Прометея, що викрав вогонь з неба, та біблійний міт про муки прародителів, які навчилися розпізнавати добро і зло, - здобуття свідомости окуплене ціною терпіння, яке становить невід’ємний атрибут морального конфлікту. Разом з цим саме свідомість є божественною “іскрою Прометея”, що робить людину в повному значенні слова: істотою, обдарованою розумом, сумлінням, відповідальністю та вільною волею.

Повертаючися до Донцова, доводиться сказати, що головна помилка його волюнтаристичного вчення в тому, що в ньому затерта різниця між свідомо й несвідомо обумовленими проявами психічної енергії. Те, що важить для Донцова: аби психічна енергія проявлялася з великою силою та ще й по змозі “вибухово”. Він любується у драматичних, навіть мелодраматичних ефектах; зате наполегливі зусилля волі, якщо їх зовнішні форми не такі подібні до фоєрверків, йому не імпонують. Згідно з Донцовим, “головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими в хвості йдуть мотиви” (стор. 223). Суттю донцовського розуміння вольовости є непогамована емоційність - “воля до життя, без санкцій, без оправдання, без умотивування” (стор. 228). Але поскільки раціональна та етична свідомість людини обмежує буяння емоцій - ця свідомість Донцову антипатична. Де й є причина донцовського програмового іраціоналізму та аморалізму. В одному місці, не без несвідомого комізму, Донцов пропонує як приклад вольовости “чистий рефлекс бойового півня, який у присутності іншого [півня]... їжиться, готовий до бою” (стор. 230). Але закукурічений півень з його “чистими рефлексами” звичайно служить за символ не сильної волі, але дурноти!

На цьому місці кілька слів критики. Чи людина, що перебуває в полоні своїх афектів і пристрастей та, гнана ними, виявляє велику енергію, складає цим докази своєї сильної волі? Відомо, що наркомани, щоб заспокоїти своє непереборне прагнення, не раз доконують чудес винахідливості, не зупиняючися перед злочинами. Чи назвемо таку поведінку вольовою? Цей приклад, може, здаватиметься надто крайній, хоч він логічно зовсім вміщається в донцовську концепцію волюнтаризму. Але не мусимо йти так далеко. Щоденне життя раз-у-раз дає багато прикладів непогамованої емоційности: “бабської” гістерії, дитячої чи сенільної впертости, вибухів нерозумного гніву, відрухів заздрости й амбіції, проявів дурної хапливости, жадоби влади (яку Донцов захвалює як якусь особливу чесноту!) та когутячої аґресивности. Чи піддаватися таким “бажанням, афектам і пристрастям” означає доводити силу волі? Всупереч Донцову, ми дотримуємося погляду, що критерієм вольовости є не сліпа емоційність, але, навпаки, здатність підкорити емоції контролеві свідомости, з її раціональними та етичними вимогами.

Політична концепція Донцова зовсім послідовно випливає з його теоретичних засновків. На його думку, “власне недорозвинення “емотивного” первня було причиною наших останніх катастроф”, себто поразки визвольних змагань 1917-20 років (стор. 302). Як засіб для скріплення вольовости українського суспільства, він радить “розпалювати до білого емотивність” (стор. 303) та плекати “новий національний ерос” (стор. 312 і наст.). У прямій відповіді на ці донцовські тези Липинський написав зараз таки після виходу “Націоналізму”: “Де тільки Ви - інтеліґенти українські, що в гріхах молодости загубили всі свої еротичні здатності, - думаєте, що “ерос” може творитися книжками. Наш народ чорноземний “еросу” і “фанатизму” має аж занадто, забагато. Його “ерос” Ви вже досвідчили недавно на власній шкірі. Але, досвідом не научені, знов махаєте йому перед очима, тепер вже на націоналізм перефарбованими, революційними хустками”^[368].

Якщо в критичні роки революції українська нація дійсно не зуміла виявити належної волі до власнодержавности, то в чому лежала причина цієї слабости? Чи справді, як запевняє Донцов, у недостачі емотивного первня, фанатизму, еросу? Погляньмо на простори Наддніпрянщини в 1919 році, коли на них аж шумувало від різних партизанських загонів. Чи Махнові, Зеленому, Григорієву та десяткам інших отаманів бракувало “еросу”? (Тут можна б послатися на літературні свідчення про ту добу. “Чотири шаблі” Юрія Яновського та “Нотатник” Юрія Липи). Коли б стихійна сила, що розпорошувалася в примітивних відрухах та братовбивчих усобицях, була спрямована в одне річище, Україна постала б не лише як самостійна, але як потужна держава. Забракло не “еросу” - струму емотивної енерґії, а “логосу” - трансформатора свідомости. Це, зрештою, була здавна хронічна слабість української духовости.

Терапія, що сперта на хибній діягнозі, не може принести пацієнтові добра. Послідовне застосування донцовської рецепти -“розпалювати до білого емотивність”, могло доводити людей до стану амоку та сприяти виникненню секти танцювальних дервішів. Але таким способом напевно не можна було виховати мудрих і мужніх провідників. Проповідь так званого волюнтаризму була тим небезпечнішою, що вона часово збіглася з кризою традиційного народного етосу, закоріненого в патріярхальному селянському побуті. Хоч старій народній культурі і бракувало розвиненого раціонального первня, але у своїх власних межах вона забезпечувала дійовість стабільних суспільних і моральних норм, санкціонованих релігійним світоглядом. Соціяльно-економічні зміни 19 і раннього 20 століть розхитали цей традиційний лад, а події першої світової війни та наступних років потрясли його до самих основ. Це робило маси податливими на демагогію та схильними до огайдамачення чи збільшовичення, при чому таке розпутування людської бестії могло відбуватися не тільки під “лівими”, але також під зовсім протилежними гаслами. Скріплення первнів раціональної, критичної мислі могло протидіяти цим небезпечним тенденціям. Зате кидання гасел “волюнтаризму” - себто розгнузданої емоційности, дорівнювало в таких умовах промощуванню шляхів до загального здичавіння суспільного життя.

КІНЦЕВІ УВАГИ

Ми торкнулися в наших міркуваннях широкого кола питань, які, проте, всі оберталися довкола однієї центральної проблеми: роля інтелекту, розумового первня в минулому й сучасному житті України. Наш безпосередній практичний висновок: потреба реабілітації раціональної, критичної мислі та несимульованої інтелектуальної свободи в громадському побуті української еміґрації. Слід пам’ятати, що внутрішні відносини нашої діяспори - це єдина суспільна сфера, що в ній ви самі є господарями. Ми не маємо ніякого впливу на уклад великих, міжнародних відносин у світі. Ми можемо потроху, в скромних межах, впливати на ідейні процеси на Україні, при чому, однак, наша роля може бути тільки допоміжна. Але еміґраційна громадська дійсність залежить у першу чергу таки від нас самих, і тому вона є на нашій безпосередній відповідальності.

Полемічне спрямування цієї статті може дати привід до деяких непорозумінь, що їх бажаю заздалегідь спростувати. Стаття являє собою апологію “раціоналізму”. Але це зовсім не значить, що я стою на позиціях послідовного раціоналістичного світогляду - на подобу марксизму, або позитивізму 19 століття, який іраціональні елементи буття вважав за ілюзорні та переконаний був у тому, що вони можуть поступово бути виеліміновані з індивідуального й збірного людського існування. Думку про те, що ціле життя людства може бути упорядковане на раціональних, наукових основах я завжди відкидав, як наївну утопію. Ще Іммануїл Кант поставив питання про межі наукового пізнання. Модерна глибинна психологія розкрила велетенську вагу несвідомих, іраціональних чинників у людській психіці. Карл Ґустав Юнґ вважав, що шлях до повноти людського буття веде через синтезу свідомого й несвідомого первня. Макс Вебер твердив, що наука дозволяє нам пізнавати світ, його структуру, закономірності, розвоєві тенденції, але вона не може визначити цілей людської діяльности. Я згадую Юнґа і Вебера тому, що цих мислителів уважаю за моїх учителів. Отже наголошування раціоналізму має, так би мовити, передусім педагогічний характер. Ідеться про скріплення функції, що в українській духовості виразно дефектна.

У нас залюбки пишуть крилате слово німецького філософа і письменника, Йоганна Ґотфріда Гердера, що, мовляв, “Україна стане колись новою Грецією”^[369]. Де було сказане в 1769 році, отже два століття тому, але Гердерове віщування досі не здійснилося... Тут можна б указати на надзвичайні трудні обставини, що в них проходило життя українського народу, які не давали йому виявити його творчих спроможностей. Але більш цікаве питання щодо внутрішніх подібностей і різниць між старогрецьким і українським культурними типами. Чимало обсерваторів звертали увагу на певну “еллінськість” української духовости. Клясичний грецький ідеал калокагатії - сполучення краси й добра, естетичного й етичного -не чужий українському світосприйманню. Але в нашій традиції бракує одного засадничого елементу грецької культури: раціоналізму, чи пак інтелектуалізму. Не даремно саме на грецькому ґрунті народилася філософія та ряд наукових дисциплін, починаючи з астрономії (на відміну від орієнтальної астрології) та кінчаючи історією. Грецький інтелектуалізм сильно позначився й у мистецькій сфері. У панорамі світової літератури, мабуть, нема більш інтелектуального жанру поезії, як грецька драма. Це стосується як її філософськи насиченого змісту, так і дисциплінованої, майже математичної форми. Як контраст до того, вся українська література пронизана ліризмом. Ліричне забарвлення має навіть наш епос (“Слово о полку Ігореві”, козацькі думи).

Поступ мусить будувати на підвалинах того, що вже реально існує. Характер народу, витворений віками, не може бути самовільно змінений. Але в нього можна вносити корективи, його можна розвивати в певному напрямі. За основну позитивну прикмету українського характеру слід визнати багатство почувань, сердечну теплоту, щиру людяність. Можна говорити про гуманізм та антропоцентризм, як про основну тенденцію українського народного світогляду. Борис Крупницький, історик з нахилом до філософської рефлексії, висловився про цю справу так: “Повнота життя - це рівночасно і заклик до людяности. Хто живе повним життям, той не цурається, не ізолюється, той зберігає живу душу й хоче жити в спілці, в згоді і любові з людьми, шануючи в них образ і подобіє Боже. Ця проблематика нам, українцям, зовсім не чужа. Ми маємо письменників, що з великою силою виявили процес душевного зубожіння своїх героїв з моментом відступу від повноти життя. Омертвіння душ, що вийшли з контакту з потоком людського життя і себе ізолювали, - це тема, яку з геніяльною експресією висловив Гоголь”^[370]. І в іншому місці: “Безперечно, в українців взагалі закладені якісь глибокі сердечні якості. До деякої міри вони стоять у зв’язку з тим, що Чижевський назвав українською “філософією серця”. Природна людяність українця така помітна, що знайшла собі відгомін навіть у чужинецьких описах України різних Часів”^[371].

Не даремно символічною постаттю в новітній українській історії є Шевченко, що тайна його генія криється в глибинності й інтенсивності його людяности, його безпомильної етичної інтуїції. Цей самий мотив бринить у писаннях двох найбільших філософських розумів, що їх ридала Україна, Григорія Сковороди та Памфила Юркевича. Гуманістичний характер, хоч з різними забарвленнями, мали концепції двох наших найвизначніших політичних мислителів - Драгоманова й Липинського, цих протиставних і взаємодоповнюючих полюсів української суспільно-політичної думки.

Ті прикмети, що їх символізуємо словом “серце”, становлять велику цінність у сучасному світі, що в ньому (поряд з небувалим проґресом природничих наук, техніки й економіки) множаться загрозливі ознаки атрофії почувань, психологічного відчуження, дегуманізації. Ми не можемо відриватися від традиційних вартостей нашого народу, якщо не хочемо перестати бути собою. Але традиційних вартостей самих собою не вистачає. Їх слід доповнити через скріплення дефективної функції - інтелекту. Крім українського серця, потрібний ще український мозок. Щойно тоді український народ зможе стати господарем на власній землі, зайняти рівноправне місце “в народів вольних колі” та давати повноцінні внески у розвиток вселюдської культури Якщо Україна еволюціонуватиме в цьому напрямі, тоді, можливо, ще сповняться віщування Гердера.

ДИСКУСІЙНІ ВИСТУПИ НА МІЖНАРОДНОМУ ІСТОРИЧНОМУ КОНҐРЕСІ{83}

У днях 21-28 серпня 1960 відбувся у Стокгольмі, Швеція, XI Інтернаціональний Конгрес Історичних Наук. У зв’язку з Конгресом, але одним тижнем раніше, засідала у днях 17-20 серпня в Уппсалі, старовинному шведському університетському місті, Інтернаціональна Комісія Слов’янських Студій.

Разом з декількома іншими українськими вченими мав я нагоду приймати участь у цих наукових з’їздах. Нижче подаю резюме моїх виступів у дебатах Слов’янської Комісії та Стокгольмського Конґресу. Промови дискутантів у Стокгольмі (але не в Уппсалі), мають бути надруковані у книзі протоколів Конгресу.

Я свідомий того, що, для кращої інформації читачів, я повинен би теж подати змісти тих доповідей, що до них я забирав слово. Проте не роблю цього з уваги на ощадність часу й місця. Сподіваюся, що мої дискусійні виступи будуть зрозумілі й без цього. А втім на основі моїх критичних зауважень читачі могтимуть самі зорієнтуватися щодо деяких тез доповідачів.

I. ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНА КОМІСІЯ СЛОВ’ЯНСЬКИХ СТУДІЙ (УППСАЛЯ, 17-20 СЕРПНЯ 1960)

1. Доповідь О. Галєцького (США), “Проблема федералізму в історії Східньо-Середньої Европи”, середа, 17 серпня.

(О. Halecki: The Problem of Federalism in the History of East Central Europe.)

Проф. Галєцький вказав на деякі паралелі між двома колишніми великодержавами Східньої Европи, старою польською Річпосполитою та Габсбурзькою монархією, що обі були понаднаціональними та в більшій чи меншій мірі федеральними політичними з’єднаннями. Він бачить, напр., подібності між польсько-литовським та австрійсько-угорським дуалізмом.

Думаю, що можна б знайти ще інші паралелізми в історичній долі згаданих держав, що про них не було згадано в доповіді. На увазі маю той факт, що ні передрозборова Польща, ні стара Австрія, не витримали проби життя та що їхній упадок був обумовлений подібними причинами. Ці політичні тіла, що корінилися в добі феодалізму, не зуміли пристосуватися до модерних відносин. Австрійська імперія постала шляхом об’єднання ряду країн під пануванням однієї династії. У формуванні Речіпосполитої рішальним чинником було поширення прав польського шляхетства на аристократію ли-товсько-руських земель. В обох випадках маємо до діла з федеральними, чи квазі-федеральними, з’єднаннями феодального типу, які могли б були утриматися в модерному світі тільки під умовиною перетворення на демократичні федерації рівноправних націй. Цього, як знаємо, не сталося. Провідні кола обох держав не доросли до своїх історичних завдань. Польське маґнатство та австрійсько-німецька бюрократія були подібні до себе тим, що вони, заздро оберігаючи своє упривілейоване положення, не хотіли допустити рівноправности та самоуправи інших національностей, що входили до складу їхніх держав.

Паралелю між Польсько-Литовською та Австро-Угорською державами добачую теж у тому, що вони обі залишили по собі невідрадну спадщину, що утруднювала впорядкування відносин між націями, що колись заселяли їхні території. В 19 ст. речники польського самостійницького руху підносили гасло “за вашу й нашу свободу”. Але чому ці кличі знаходили такий слабий відгомін серед безпосередніх сусідів польського народу, литовців, білорусів і українців? Бо вони небезпідставно підозрівали, що за польськими закликами до спільної боротьби скриваються змагання до реставрації старої Речі-посполитої, себто польського панування над сусідніми народами. Подібно, коли в міжвоєнній добі відчувалася жагуча потреба в тіснішій співпраці між народами Наддунайського басейну, на перешкоді до цього стояли не тільки успадковані від старої Австрії взаємні жалі і претензії між націями, але також острах, оправданий чи неоправданий, перед можливістю габсбурзької реставрації.

2. Доповідь М. Берната (Німеччина), “Семигородські румуни в політичному плянуванні віденських центральних установ другої половини 18 ст.”, середа, 17 серпня.

(М. Bernath: Die Siebenbürger Rumänen in der politischen Planung der Wiener Zentralbehörden in der 2. Hälfte des 18. Jahrhunderts.)

Хочу доповнити цінну доповідь п. Берната вказівкою на те, що історична доля семигородських румунів у 18 ст. була дуже подібною до долі іншого, сусіднього народу, закарпатських українців. Також ці останні були т. зв. “неісторичним”, селянським народом, із візантійською культурною традицією. Австрійська політика в добі Марії Терезії та Иосифа II, що керувалася загальними принципами “просвіченого абсолютизму” та що шукала за потенціяльними союзниками у боротьбі проти мадярської шляхетської фронди, зайняла поставу протектора у відношенні до “волохів” і “русинів” Угорщини. Т. зв. урбаріяльна реформа, що прямувала до того, щоб забезпечити земельні наділи та мінімальні людські права кріпаків, стосувалася Угорщини в цілому, але вона мала особливе значення для таких суто селянських народів, як семигородські румуни й закарпатські українці. Якщо йдеться про цих останніх, то їхньою єдиною установою та репрезентантом національности була церква. Друга половина 18 ст. творить світлу сторінку в історії Греко-Католицької церкви Закарпаття. Дякуючи наполегливим заходам цісаревої Марії Терезії, яка мусіла перебороти сильний спротив угорської ієрархії, в 1771 р. Мукачівська греко-католицька єпархія була звільнена від своєї дотогочасної канонічної залежности від латинських архиєпископів Еґеру. Австрійський просвічений абсолютизм, відомий під іменем “йосифінізму”, ставив собі за ціль зрівняти у правах греко-католицьке духовенство з латинським. Уніятських священиків вийнято з-під феодальної юрисдикції дідичів та забезпечено матеріяльне існування парафій відповідними земельними фондами. Дбаючи про правильну освіту духовенства, уряд заложив семінарію в Ужгороді.

Ширше історичне значення цих подій полягало на тому, що власне на Закарпатті австрійська політика вперше зустрілася з українським питанням. Можна довести, що цілий ряд настанов і прийомів, зокрема в областях аґрарної та церковної політики, які вперше були випробувані на Угорській Русі, були згодом перенесені до Галичини, коли вона опинилася під австрійським пануванням.

Повертаючися до семигородсько-закарпатської паралелі, треба сказати, що, не зважаючи на те, що австрійська політика в обох областях була зовсім аналогічна, не допровадила вона до однакових результатів. Румунський національний рух, започаткований у другій половині 18 століття, виявив себе тривалим; не зламали його репресії угорської влади, що їм він підпав після 1867 р. Інакше виглядали справи на Закарпатській Україні. Як довго священики своїм положенням мало відрізнялися від селян-кріпаків, вони залишалися в духовій єдності з народною масою. Піднесення соціяльного й освітнього статусу духовної верстви віддалило її від простолюддя та наблизило її до “нотаблів” Угорщини. Греко-католицькі священики стали поступово щораз більше наслідувати форми побуту та піддаватися ідейним впливам мадярських панівних шарів. Таким чином йосифінські реформи довели на Закарпатті до несподіваних наслідків: на довшу мету вони полегшили процес мадяризації тамошньої провідної верстви. У другій половині 19 століття мадяризація греко-католицького клиру стала майже універсальною. Де припізнило національне відродження Карпатської України на добрих два-три покоління.

3. Доповідь Е. Гельцлє (Німеччина), “Проблема війни у Російській революції 1917 р”, четвер, 18 серпня.

(Б. Hölzle: Das Kriegsproblem in der russischen Revolution 1917.)

Теза доповідача про те, що більшовицька революція не була б можлива без воєнної обстановки, зустрічалася з гострими запереченнями з боку наших колеґ з Радянського Союзу та східньоевропейських країн. Вони твердять, що Жовтнева революція випливала виключно з закономірностей внутрішнього соціяльного розвитку Росії та що її, мовляв, ні в якому разі не можна пояснювати такими зовнішніми та випадковими причинами, як I Світова Війна.

У зв’язку з тим нехай мені вільно буде в першу чергу звернути увагу на факт, що Жовтнева революція не відбулася “по Марксу”. Маркс, як відомо, передбачав, що соціялістична революція прийде у країнах найбільш дозрілого капіталізму. Тим часом революція сталася в державі, яка з економічного погляду була відстала та де капіталізм у 1917 р. напевно ще не вичерпав був іманентних можливостей свого природного росту. Якщо хочемо дотримуватися марксистських категорій, взагалі дуже сумнівно, чи можна назвати Жовтневу революцію “соціялістичною”. Бо переворот не був ділом зорганізованої робітничої кляси, російського пролетаріяту. Де був захват влади відносно невеликою, але дисциплінованою та озброєною меншістю, яка зручно використала для свого удару умовини розрухи в державі, спричинені воєнною поразкою.

Жовтнева революція має великий теоретичний інтерес для соціологів і для нас, істориків. Бо хоча вона відбулася під марксистськими кличами, вона рівночасно являється яскравим запереченням історіософічних концепцій Маркса-Енґельса про примат економічного чинника в історичному процесі. Не може хіба бути сумнівів у тому, що в 1917 р. не було на землях колишньої царської Росії ніяких об’єктивних економічних передумов для установлення соціялістичного ладу. Зате були в політичній традиції та соціяльній структурі Росії такі моменти, що робили конституційний правопорядок європейського типу там слабким. Жовтневий переворот не означав перемоги соціялістичної економічної формації над капіталістичною. Але він означав, що політична диктатура опинилася в руках людей, які визнавали соціялістичні ідеали та які своєї владної позиції згодом ужили для соціялістичної перебудови суспільства. Це й було досягнено силою й авторитетом державної машини. У повному протиріччі до доктрини Маркса, не господарські відносини були тут “базою” для політичної “надбудови”, але навпаки, політична система послужила “базою”, що на ній здвигнулася “надбудова” нового економічного устрою.

Історія Жовтневої революції заключає в собі теж інші моменти, що роблять прикрі ускладнення нашим радянським колеґам. Відомо, що радянська історіографія для багатьох років відзначається гурра-патріотичною настановою. Вона ґлорифікує історичне минуле Росії, не зупиняючися при цьому перед різними більш чи менш фантастичними перебільшеннями. Це показується м. ін. у тому, що в радянській історичній літературі існує нахил виправдувати всі війни старої царської Росії, не виключаючи явно імперіялістичних та загарбницьких. Чейже вихваляють навіть реакційних царських ге-нералів, як Суворов і Кутузов, які боролися проти Французької революції. У цьому патріотичному хоралі прикрим дисонансом звучить факт, що сам основоположник модерної Радянської Росії займав у I Світовій Війні позицію, що була далеко не патріотичною, що він був дефетистом, який бажав поразки своєї країни та що він не цурався контактів з зовнішнім ворогом. Коли б ішлося про когось іншого, а не про Леніна, таку поведінку напевно закваліфікували б, як зрадницьку. Але власне тому, що йдеться про особу Леніна, що оточена майже релігійним культом, радянські історики примушені вдаватися тут до різних софістичних тлумачень або замовчувати неприємні факти. Тим часом на ділі парадокс пояснюється дуже просто. Сьогодні прийнято вповні та беззастережно ідентифікувати російські національні інтереси з інтересами т. зв. світової соціялістичної революції. Але ця тотожність не існувала перед 1917 р., ані не вірив у неї сам Ленін, принайменше до моменту Жовтневого перевороту.

4. Доповідь Г. Яблоновського (Німеччина), “Духові течії в Росії у другій половині 18 ст.”, п’ятниця, 19 серпня.

(Н. Jabłonowski: Die geistige Bewegung in Russland in der zweiten Hälfte des 18. Jhs.)

Мені здається, що доповідач не має рації, коли він різко протиставляє “просвічення” (Aufklärung) та містицизм. Чейже явище глибоко характеристичне для 18 ст., масонський рух, зокрема його “ілюмінатське” крило, плекав у своїй ідеології своєрідну синтезу просвітницько-раціоналістичних та містичних елементів. Переплетення цих тенденцій знаходимо теж у російському масонстві кінця 18 - початку 19 вв. Інша річ, що суто релігійна якість ілюмінатського містицизму може викликувати сумніви. З точки погляду феноменології релігії треба б тут мабуть говорити про “псевдо-містицизм”. Проф. Яблоновський обмежив свою доповідь до духових течій серед вищих шарів російського суспільства. Коли б він був поширив свій досвід теж на те, що діялося серед російських народних мас, він не міг би був поминути деяких явищ, що виростали на ґрунті традиційного православ’я, та які куди більше заслуговували на імення містицизму, в точному розумінні цього поняття. Маю на звазі виникнення т. зв. “старчества”. Але правда, що ці народні релігійні рухи вже не знаходили сильнішого відгомону серед російського дворянства та дворянської інтеліґенції, охоплених процесом культурної європеїзації.

У своїй аналізі духових течій у Російській імперії другої половини 18 ст. проф. Яблоновський розглядає все в централістичній, петербурзько-московській перспективі. Вважаю, що наше розуміння цих подій багато зискало б на тому, коли б досліджувати їх у територіяльному розрізі, себто приймаючи до уваги регіональні різниці між частинами обширної імперії. Між названими в доповіді представниками російського Просвічення зустрічаємо двох українців, Десницького й Ковельського. Можна довести, що їхнє українське походження не залишилося без впливу на формування духового обличчя цих і інших, їм подібних, історичних діячів. За основне явище в інтелектуальному розвитку російської провідної верстви в 18 ст. звикли вважати її т. зв. європеїзацію. Але однією з найважніших обставин, що обумовила та вможливила оту європеїзацію, було влиття у зверхній шар імперії двох нових етнічних стихій, які, у противенстві до великоруського дворянства, були європейськими за своїми культурними та соціяльними традиціями. Дими двома групами були балтійські німці й українці.

Якщо спеціяльно говорити про український елемент, то доводиться ствердити наявність двох великих хвиль українських впливів у житті Росії. Носіями першої хвилі було українське православне духовенство, виховане у традиціях Київської академії. Часово ця хвиля обіймає другу половину 17 ст. та досягає свого апогею в першій четвертині 18 ст., коли Петро I здійснив свої церковні реформи руками українських ієрархів і богословів. Друга хвиля збігається з царюванням Єлисавети й Катерини II, себто з другою половиною 18 ст., коли українські аристократи, вчорашня козацька старшина, здобувають серйозні, інколи майже домінантні, позиції у двірських і урядових колах Петербургу. При цьому дуже гідне уваги, що ріст українських впливів у центрі збігається з ліквідацією дотогочасних самобутніх установ у самій Україні. Ця збіжність, очевидно, не є випадкова. Маємо тут до діла з явищем своєрідної соціологічної компенсації. Масовий наплив українських духовників до Росії ішов упарі з позбавленням Київської митрополії її незалежного становища та її повною інтеґрацією в Російську православну церкву. Збільшення української участи в імперському політичному керівництві протікало паралельно з ліквідацією української автономної державности, лівобережної Гетьманщини. Люди, які зневірилися в можливості відстояти самобутній національний розвиток власної країни, знаходили нову, всеімперську арену для свого соціяльного вияву. З другого боку, відтягнення найактивніших сил з українського терену позбавляло крайові установи вітальности та радикально зменшувало відпорність на нівеляторські заходи центрального уряду.

II. XI ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНИЙ КОНГРЕС ІСТОРИЧНИХ НАУК (СТОКГОЛЬМ, 28 СЕРПНЯ 1960)

1. Доповідь Е. Мольнара (Угорщина), “Вплив історіософії Геґеля на марксистську історіографію”, понеділок, 22 серпня.

(Е. Molnar: L’effet de la philosophie d’histoire de Hegel sur l’historiographie marxiste.)

Попередня дискусія свідчить про те, що німецька мова втішається особливою популярністю в дебатах філософського характеру. Тому я теж говоритиму по-німецьки, хоч я приїхав із Сполучених Штатів.

Пан Мольнар робить, на мою думку, засадничу помилку, коли він ставить поруч себе Геґеля й Маркса, як двох мислителів рівної величини. Я тут не виступаю як геґеліянець. Напр., тяжко мені було б погодитися з Геґелевим монізмом; філософія історії, що спирається на досвіді, мусить бути плюралістична. Проте годі сумніватися, що Геґель був одним з найбільших, може найбільшим філософом новітніх часів та що він займає у модерній філософії надрядну позицію, яку можна порівняти до позиції Аристотеля в античній філософії. Зате в Марксі бачимо в першу чергу економіста та політичного публіциста. Його суто філософічний доробок відносно убогий. Котрі твори Маркса назвемо філософськими? Чи його молодечі писання, що їх він сам не вважав вартими публікації, та які були видані щойно з його посмертної літературної спадщини? Чи серію афоризмів, як “Тези про Феєрбаха”? Чи кілька сторінок передмови до “Критики політичної економії”? Чи може напів-журналістичні твори Енґельса?

Один з передбесідників зацитував, з покликанням на Маркса, англійську приповідку: “доказ пирога в тому, що його можна з’їсти”. (The proof of the pudding is in the eating). Гадаю, що це можна б теж з успіхом прикласти до Геґеля й Маркса. Доказом, якщо не правильности ідей якогось мислителя, то в кожному разі його інтелектуального формату, є його здібність запліднювати дальший розвиток людської думки. Геґель, безперечно, блискуче витримав цей іспит. Від 130 років філософія західнього світу примушена раз-у-раз розраховуватися з Геґелем і в тих конфронтаціях вона знаходить спонуки для свого дальшого росту. А як у цьому відношенні виглядають справи з Марксом? Я кидаю виклик нашим марксистським колеґам показати нам бодай одного визначного філософа, - зокрема в області історіософії, що нею ми тут передусім зацікавлені, - який би себе проявив у Радянському Союзі продовж останніх 40 років. Сподіваюся, що в цьому контексті ніхто не назве покійного Йосифа Сталіна та його ще недавно прославлюваний, але сьогодні заслужено призабутий, квазі-філософський розділ у “Короткому курсі історії ВКП(б)”.

Один з передбесідників назвав був кількох т. зв. буржуазних мислителів, які буцімто в меншій чи більшій мірі зазнали на собі Марксового впливу: Макс Вебер, Шелер, Трельч, Зомбарт, Маннгайм. Це має служити доказом великого ідейного значення марксизму. Але нехай мені вільно буде запитати: де марксистські мислителі аналогічного формату? Якщо не помиляюся, від 1917 року був тільки один марксистський історіософ, якому не можна відмовити “європейської кляси”. Мова йде тут про земляка п. Мольнара, угорського філософа, Георга Люкача. Але чи це випадок, що він зник з поверхні?

Було б теж трудно продемонструвати інтелектуальну плідність марксизму в області практичних історичних дослідів. Не сумніваюся в тому, що серйозна історично-наукова праця провадиться у Радянському Союзі та інших східніх державах. Але наскільки вона свої досягнення дійсно завдячує марксистській інспірації - це ще велике питання. Марксизм радянських істориків проявляється в першу чергу в тому, що вони звикли свої твори зачинати довгими цитатами з Маркса, Енґельса й Леніна. Але коли вони приступають до властивого дослідження, їхні методи не різняться засадничо від тих, що їх застосовують т. зв. буржуазні історики.

Сказаного, очевидно, не треба розуміти так, буцімто марксизм взагалі не має ніякого об’єктивного значення. Але інтерес, що його викликає марксизм, сьогодні не науковий, але в першу чергу ідеологічний. Марксові писання стали тим арсеналом, що з нього зачерпнув свої гасла великий політичний рух у боротьбі за владу.

Пан Мольнар назвав Геґеля в одному місці своєї доповіді “філософом пруської монархії”. Але Геґель був напевно більше, ніж тільки це. Бо чейже пруська монархія вже давно відійшла в минуле, тоді коли Геґель залишається з нами, як жива духова потенція. Нехай мені вільно буде на цьому місці запропонувати маленький мисленний експеримент. Приймаючи, що Маркс був би в цьому відношенні в однаковій ситуації з Геґелем, себто коли б не існувало у світі комуністичної силової позиції, чи ми тоді займалися б Марксом так обширно, як це мало місце в нашій нинішній дебаті? Думаю, що відповідь мусить бути заперечлива. Можна піти навіть дальше: коли б ми розглядали Маркса виключно за науковими та філософськими критеріями, не враховуючи силового престижу комуністичних держав, могло б легко статися, що ми побачили б у ньому не більше, як одну цікаву постать між багатьма іншими, в такому багатому на оригінальні голови інтелектуальному паноптикумі 19 століття.

2. Доповідь Ф. Гільберта (США), “Культурна історія та її проблеми”, середа, 24 серпня.

(F. Gilbert: Cultural History and its Problems.)

Мабуть недобре сталося, що доповідач вибрав за вихідний пункт для свого обговорення проблем культурної історії творчість Якоба Буркгардта. Прошу не розуміти цього як обезцінення великого та заслужено улюбленого історика. Але Буркгардтові засновки роблять його розуміння культурного процесу одностороннім. Поставою Буркгардта був витончений естетизм. Мистецтво й література були для нього не тільки вицвітом даної культури, але також критерієм, що по ньому він судив про вартість культури. Цей естетичний підхід притупив відчуття Буркгардта для більш елементарних моральних і суспільно-політичних явищ нашої окцидентальної культурної традиції. Тут можна б напр. вказати на зовсім явну неспроможність Буркгардта належно оцінити підйом християнства (гл. його “Доба Константина Великого”), або підйом модерної конституційної свободи.

Проф. Гільберт також згадав про Шпенґлера й Тойнбі. На мою думку, позитивний внесок цих мислителів до теорії культури полягає на тому, що вони наголошують єдність стилю, що проникає всі сфери й аспекти життя якогось громадянства в якомусь означеному часі. Вже Геґель бачив цей феномен і охристив його іменем “об’єктивного духа”. В наші часи теорію об’єктивного духа, без геґеліянських метафізичних імплікацій, наново сформулював Ніколяй Гартманн.{84}

Проте я питаю себе, чи Шпенґлер і Тойнбі, підкреслюючи унітарний характер культурного стилю, не допустилися перебільшення та чи вони не занедбали признати вагу тих розбіжностей і протиріч, що їх культура теж може в собі заключат Подумаймо, наприклад, про конфлікти вартостей, які виникають при зустрічі і змішанні різних культур. Ані Шпенґлерове поняття “культурної псевдоморфози”, ані Тойнбієве трактування “зустрічі між цивілізаціями”, що він зводить до чисто зовнішніх натисків і стимулів, не дають задовільної відповіді на цю важливу і складну проблему. Культура, безперечно, творить єдність, бо всі її складові частини пов’язані одні з одними, але це не є субстанціяльна єдність. Елементи, що з них побудована культура, в якійсь мірі перемінні й вони можуть входити між собою у різні змінливі комбінації й сполучення.

Тому то, як показує досвід, найпліднішою методою в області культурної історії є досліди над взаємозалежностями, а рівночасно теж над релятивною автономією двох (або більше) великих сфер людського буття. За клясичний приклад можуть тут служити знамениті студії Макса Вебера про зв’язки між різними релігійними системами та економічними структурами. Такому порівняльному, плюралістичному підходові мусимо дати рішуче перевагу над усякими спробами моністичної інтерпретації культури при допомозі якогось одного фактора або однієї групи факторів.

3. Доповідь Ф. Цвіттера (Югославія), “Національні проблеми в Габсбурзькій монархії”, субота, 27 серпня.

(F. Zwitter: Les probtèmes nationaux dans la monarchie des Habsbourg.)

Цінна доповідь проф. Цвіттера заохочує мене підняти одну проблему, що її, як я сам мав нагоду чути, часто дискутують у наукових колах Сполучених Штатів. В багатьох американських істориків та політичних дослідників існує тверде переконання, що знищення Австрійської імперії було трагічною помилкою, бо це привело до “балканізації” Середньої Европи й відкрило шлях для пізнішого нацистського німецького та комуністичного російського панування. Не стану заперечувати, що стара Австрія творить одну з великих “прогайнованих нагод” європейської історії. Проте марна річ була б тут шукати за винуватцями. Австрії не зруйнували ані державні мужі Антанти, ані Масарик з Бенешом. Тих, які тут справді відповідальні, можна б скорше знайти між панівними середовищами імперії, зачинаючи самою династією.

У зв’язку з цим хочу згадати про дві історичні події, що їх ключеве значення не було може достатньо піднесене в доповіді. Маю на увазі Установчі Збори в Відні та Кромержиржі в 1848-49 рр. та австро-угорську Угоду з 1867 р.

Під час революції 1848-49 рр. свобідно вибрані депутати всіх австрійських народів (за вийнятком угорських земель) добровільно заявили свою лояльність до цісарства та спільно виробили програму конституційних реформ для Австрії, як єдиної, хоч децентралізованої, держави. Віденський уряд, який скасував ухвалену конституцію та розігнав Конституанту, погребав цю вийняткову нагоду.

Можливо, ще більш злощасною подією був знаменитий “Авсґляйх” у 1867 р. Династія й центральний уряд, які своїх колишніх союзників, хорватів, сербів, словаків, семигородських румунів і закарпатських українців, передали в руки мадярської олігархії, цим кроком зрадили ідею Австрії, як понаднаціональної держави. Якщо Відень визнав право угорців на власну національну державу, то чому не могли домагатися цього самого теж південні слов’яни, чехи й румуни?

Вважаю, що для періоду 1867-1914 треба б сильніше, ніж це було зроблено в доповіді, диференціювати відносини в Австрії та Угорщині. Ніхто не заперечить, що теж у Цісляйтанії було багато випадків національної несправедливости та міжнаціональних терть; гл. польсько-український конфлікт у Галичині Одначе в десятиліттях, що випередили вибух війни, всі народи австрійської половини імперії здобули чималі досягнення на освітньому та суспільному полі. Зате на Угорщині ситуація була зовсім безнадійна. Очевидячки, за останніх сорок років наша чутливість притупилася настільки, що ми може були б готові судити про відносини у старій Угорщині більш вибачливо. Проте, якщо міряти ці речі мірилами ліберального 19 століття, угорський режим виявляв риси обурливого та непростимого соціяльного й національного гніту. Династія й віденський уряд, що погоджувалися з цими кричущими несправедливостями, цим самим підписали смертний вирок над Габсбурзькою монархією.

ДОВКОЛА МІЖНАРОДНОГО ІСТОРИЧНОГО КОНГРЕСУ У ВІДНІ{85}

СТОКГОЛЬМ І ВІДЕНЬ

“Міжнародні конгреси історичних наук” - така їхня офіційна назва - відбуваються кожних п’ять років. Я мав нагоду вже вдруге побувати на такій імпрезі.{86} 1960 року я брав участь у XI Міжнародному історичному конґресі в Стокгольмі, а 1965 року поїхав на XII конґрес, що цим разом відбувався у Відні, від 29 серпня до 5 вересня. Це дає мені змогу порівняти останній та передостанній історичні конгреси.

Коли перед моїм виїздом на віденський конґрес мені доводилося говорити про нього з моїми американськими колеґами-істориками, я чув від них вислови побоювання щодо того, чи він буде належно підготований. За австрійцями все ще тримається традиційна слава недбальства, т. зв. “шлендріяну”. Але ці побоювання виявилися зовсім безпідставні Навпаки, я б сказав, що віденський конґрес з технічного боку справніше підготований, ніж стокгольмський. Коли з’їздиться кілька тисяч учасників, добра організація є передумовою того, щоб конґрес не потонув у безголов’ї. Ідеться про позірно дрібні речі, як от, наприклад, про те, що в вестибюлі будинку Віденського університету, де засідав конґрес, приміщено тимчасову поштову і банкову контори, а на подвір’ї університетського будинку (оточеного приємною колонадою та прикрашеного бюстами колишніх визначних професорів цієї високої школи) відкрито каварню-ресторан; це заощаджувало багато часу, який інакше був би зужитий на ходіння до банку, на пошту чи на обіди. Або інша подробиця: при секретаріяті конґресу було окреме бюро з машиністками, що знали основні світові мови; там учасники конґресу, що виступали в дискусіях, могли дати безкоштовно до переписання резюме своїх промов; для людей, що не мали з собою власних писальних машин, це була велика вигода. Таких прикладів можна б назвати більше.

Це свідчить, що організатори останнього історичного конґресу посідають великий досвід у технічній підготові таких імпрез. Як мене інформували, Відень став за останні роки одним з головних місць, де в Европі відбуваються всякі міжнародні з’їзди, конґреси, вистави. Це зв’язане з його центральним географічним положенням, його імпозантною архітектурною сценерією та з політичним невтралітетом Австрії між атлантійським та комуністичним бльоками держав.

Головна різниця між стокгольмським та віденським конґресами полягала не в цих технічних деталях, але в іншій політичній атмосфері. XI Міжнародний історичний конґрес стояв під знаком “холодної війни”. На ньому раз-у-раз доходило до ідеологічно-політичних сутичок. Треба підкреслити, що до цього спричинювалася передусім постава представників країн комуністичного табору. Їхні виступи були такі агресивні, що хоч-не-хоч примушувало й західніх учених, - які самі зовсім не були зацікавлені в ідеологічних герцях, - до оборони, що подекуди переходила в протинаступ. Тепер же у Відні історики із східнього бльоку радикально змінили тон. Це можна було передусім помітити в доповідях та дискусійних виступах “сателітних” учених. Одні з них говорили так, ніби марксизму-ленінізму ніколи й на світі не було, дотримуючись методи, що по суті була тотожна з “буржуазним об’єктивізмом”; інші посилалися на марксизм, але дозволяли собі при цьому на його “ревізіоністське” тлумачення. Дещо інакше тримали себе радянські історики. Вони продовжували захищати відому марксо-ленінську догматику, але принаймні їхній тон не був такий аґресивний, як у минулому; вони часто закінчували свої виступи примирливою заявою, що, мовляв, обмін думок між ученими різних країн корисний, не зважаючи на розходження у світогляді.

Історики з західніх країн, очевидно, з вдоволенням сприймали цю відпружену атмосферу і з свого боку назагал оминали питання, які могли б дратувати представників комуністичного бльоку. Таким чином, як висловився один мій американський знайомий, в черзі міжнародних історичних конґресів XII конґрес творить “еру добрих почувань”. (В американській історіографії цей термін - “Era of Good Feelings” - прищепився як назва для доби на початку 1820-их років, коли в житті США тимчасово притихли партійні конфлікти).

На цьому місці варто згадати, що у Відні вирішено, що наступний, XIII Міжнародний історичний конґрес відбудеться в Москві. Не треба бути великим пророком, щоб передбачити, що характер і атмосфера майбутнього московського конгресу залежатимуть у першу чергу від того, як протягом найближчих п’ять років розвиватиметься світова політична ситуація.

НАУКОВІ ДЕБАТИ І ЗМАГАННЯ ІДЕОЛОГІЙ

Один з українських еміґраційних працівників науки, що був учасником віденського конгресу, висловив у розмові огірчення з приводу “дефетистичної” постави західніх істориків, які своєю угодовістю супроти комуністів зраджували справу свободи Я розумію цей погляд, але не зовсім його поділяю. Справа заслуговує на те, щоб з її приводу висловити кілька міркувань.

Передусім треба собі здавати справу, що серед західніх учених, що прибули на віденський конгрес, як і на інші подібні міжнародні наукові імпрези, більшість становлять люди, що не є активно зацікавлені політикою. Це спеціялісти, що для них конгрес є нагодою зустрітися та обмінятися творчим досвідом і думками з чужоземними колеґами, що теж працюють у даній дисципліні. Люди цього типу відчувають просто органічну відразу до того, щоб наукові дебати перетворювати на політичну суперечку. Щоб лише не допустити до цього, вони не раз волітимуть пускати мимо вуха витівки другої сторони, як добре вихована людина може ігнорувати товариські нетакти простака. Подруге, поняття конґресової делегації має зовсім інший сенс, коли йдеться про представників західніх і комуністичних країн. Якщо мова про перших, то їхня участь у конґресі індивідуальна. Про якісь організовані національні групи тут взагалі не доводиться говорити. У випадку істориків-американців їх стосунок до (фактично не існуючої) “американської делегації” обмежувався тим, що їхні прізвища з’являлися в офіційному списку учасників конґресу з поміткою “США” і їм було послане запрошення на “коктейльпарті”, влаштовану Американським історичним товариством для своїх членів. Щоправда, національні історичні товариства висували доповідачів; але напевне жоден шануючий себе західній історик не погодився б з тим, щоб піддавати текст своєї доповіді попередній цензурі.

Зовсім щось інше являли собою делеґації з країн під комуністичним режимом. Хоч би вже з уваги на пашпортові та девізові обмеження не можна й подумати, щоб котрийсь історик із східнього бльоку міг прибути на конгрес індивідуальним порядком. Їх добирають та виряджають у дорогу відповідні державні наукові та політичні органи. Мабуть, не помилимося, якщо зробимо припущення, що поміж ними заздалегідь розподіляють ролі, а тексти доповідей переходять дбайливу попередню цензуру. Не можна дивуватися, що такі делеґації спроможні діяти на конгресі як бойові загони, - до чого західні делеґації органічно не здібні.

Хтось міг би сказати, що ці твердження лише підкріплюють тезу про дефетизм Заходу, його гниле угодовство, його безпорадність перед обличчям аґресивних і підступних дій комуністичного табору. Але мої особисті спостереження в Стокгольмі й Відні приводять мене до зовсім інакшого, подекуди більш оптимістичного, висновку. Я не збираюся схвалювати поставу всіх західніх науковців. Окремі одиниці між ними в зустрічі з представниками комуністичного світу дійсно виявляють лакейські нахили. Але цього не можна генералізувати. Суттєве щось інше. Я переконався, що в інтелектуальних конфронтаціях між табором свободи й табором тоталітарної диктатури перевага залишається за першим. І цьому не треба дивуватися. Дискусія, - “сократівський принцип” шукання правди через діялог, - є духовою стихією демократії. Зате тоталітарний догматизм може процвітати лише в духовій ізоляції; дискусія, діялог діють на нього розкладово. Це розумів Сталін, і тому тримав підрадянське громадянство, зокрема його інтеліґенцію й наукові кола, в герметичній ізоляції від зовнішнього світу.

Стокгольмський і віденський конґреси ілюструють дві тактики комунізму в інтелектуальних зв’язках з Заходом. Виступи підкомуністичних істориків у Стокгольмі спершу викликали збентеження західніх учасників: як дискутувати з грамофонними платівками? Але коли історики з демократичних країн почали реагувати на комуністичні провокації, вони влучними пострілами легко трощили різні видумки й перекручення своїх опонентів. (Досі пригадую викривлене люттю обличчя мадам Нечкіної{87}, яку вивели з рівноваги критичні зауваги одного українського історика з США про Леніна). При цьому зовсім не шкодило, що дискусійні промови західніх учених не були заздалегідь між собою узгіднені Навпаки, це вносило в їхні промови свіжість і різноманітність, що корисно контрастували з занудливою монотонністю комуністичних виступів.

Зате у Відні, як уже загадано, делеґати країн комуністичного бльоку дотримувалися тактики “мирного співіснування і дружби”. Ми були свідками того, як сателітні й радянські історики, використовуючи рідкісну для них нагоду, просто розкошували від особистих зустрічей і розмов з західніми колеґами, а також від самої “буржуазної” атмосфери прекрасного Відня. Вони нагадували людей, що з затхлої хати вирвалися надвір і немов трохи сп’яніли від свіжого повітря. Всякі духові контакти з зовнішнім світом спричиняються до поглиблення процесу “ідеологічної ерозії”, що від смерти Сталіна підточує монолітність комуністичного табору.

ЗАСІДАННЯ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ КОМІСІЇ

У нашій пресі завівся поганий звичай, що дописувачі, які інформують громадськість про наукові з’їзди і конґреси, використовують це передусім для того, щоб голосно трубити про свої (часто уявні) “подвиги” і “тріюмфи”. Боюся, щоб і я не пішов цією стежкою. Я хотів би подати інформації про деякі сесії віденського історичного конґресу. Але ці дві сесії, що про них у мене збереглися записки, власне ті, що в них мені самому довелося виступати в дискусії. Прошу в читачів вибачення за цю нескромність.

У 1960 році слов’янська комісія засідала не під час самого історичного конґресу, але окремо перед ним. Де була спеціяльна кількаденна конференція, що відбувалася не у Стокгольмі, а в Уппсалі. Обстановка малого університетського міста, тихого й порожнього під час літніх ферій, надавала слов’янській конференції своєрідний тон. Нас усіх примістили в одному гуртожитку, і ми спільно харчувалися в студентській їдальні Це давало нагоду для особистих, дружніх контактів. Дні, проведені в Уппсалі, належать до моїх найкращих спогадів з XI Міжнародного історичного конґресу. Згодом я чув, що з радянського боку внесено офіційний протест з того приводу, що програма конференції слов’янської комісії була укладена без порозуміння з радянською делеґацією.

Не знаю, чи це треба записати на рахунок цього радянського протесту, але діяльність слов’янської комісії виглядала в 1965 році дуже скромно в порівнянні з 1960 роком. Вона обмежувалася однією сесією, що засідала другого дня конгресу, 30 серпня 1965. Велику частину часу забрали організаційні справи. Вибрано нового голову слов’янської комісії, що ним став француз, професор Порталь. На його пропозицію вирішено відбути влітку 1967 в Парижі спеціяльну кількаденну конференцію слов’янської комісії.

Опісля прийшли на чергу дві доповіді, що стосувалися однієї теми: значення порівняльної методи в дослідженні історії слов’янських народів. Доповідачами були Оскар Галєцький, польський історик, що є громадянином США, та чех, Иосиф Мацурек. Галєцький і Мацурек - визначні учені з великим науковим доробком, але їхні доповіді викликали враження, що вони були приготовані з поспіхом; тексти не були надруковані й розповсюджені заздалегідь, як це мало місце з іншими доповідями XII історичного конґресу. Професор Галєцький дав приклад своїх небуденних лінґвістичних здібностей: він почав свою доповідь англійською мовою, згодом перейшов на німецьку, потім на французьку, щоб закінчити її знову по-англійськи. Всіма трьома мовами він володіє бездоганно, з ідіоматичними нюансами. Професор Мацурек промовляв у 1960 році поганенькою французькою мовою; цим разом він виступав по-німецьки; цією мовою він володіє краще, хоч теж з сильним чеським акцентом. Перед п’ятьма роками він патетично вигукував, що “вчення Маркса й Леніна - єдина правильна, єдина справді наукова метода історичного пізнання” і т. д. Тепер він промовляв у примирливому, “співіснувальному” дусі. Часи зміняються...

Ось резюме мого слова в дискусії{88}:

“Обидва наші доповідачі, панове Галєцький і Мацурек - визначні представники порівняльної методи, що з успіхом застосовували її у своїх працях. Маю на увазі книгу професора Галєцького “Границі й поділові лінії європейської історії” та книгу професора Мацурека “Історія східних слов’ян”. Праця п. Галєцького здобула собі славу клясичної. Зате доводиться жаліти, що згадана праця п. Мацурека не була перекладена на котрусь із світових мов і залишилася маловідомою. Вона інтересна головне тим, що це, якщо не помиляюся, єдине в усій науковій літературі паралельне й порівняльне дослідження історії трьох східньослов’янських народів, що їх автор розглядає рівнорядно, не підпорядковуючи ці три історичні процеси один одному. Цінна праця проф. Мацурека появилася ще до подій 1948 року в Чехо-Словаччині, і я не є певен, чи сам автор зі своїх сучасних позицій не відмовився б від неї.

Я гаряче схвалюю порівняльну методу. Але гадаю, що для того, щоб її застосування було справді плідне, треба тямити про одне: вона мусить служити ствердженню не лише тотожностей чи подібностей, але й різниць. Тільки якщо звертатимемо увагу на ці два аспекти рівночасно, зуміємо з’ясувати, що в кожному історичному явищі типове й універсальне, а що індивідуальне й неповторне.

Як високошкільний викладач в США, я стою перед практичною педагогічною проблемою{89}: як наблизити моїх американських студентів до зрозуміння східньоевропейського світу, що для них дуже далекий і “екзотичний”. Багато допомагає мені при цьому власне порівняльна метода.

Народи Східньої Европи можна групувати за певними категоріями Один принцип поділу є мовний: маємо справу з слов’янськими й неслов’янськими народами, при чому перші, своєю чергою, розподіляються на три основні вітки західніх, південних і східніх слов’ян. Другий принцип, що дозволяє диференціювати народи, є релігійний. У Східній Европі зустрічаємо народи візантійської та латинської традиції; крім цього, треба врахувати впливи протестантизму (напр., у Прибалтиці, Угорщині) та ісляму (Боснія, Албанія). Знаємо добре, що релігійна традиція у великій мірі визначає характер культури даної нації. Третій, надзвичайно важливий, хоч може часто недостатньо оцінюваний поділовий принцип, - це суспільна структура. З одного боку, бачимо народи, що їх основна суспільна традиція шляхетська, аристократична (поляки, угорці), а з другого - селянські, “плебейські” народи (напр., болгари, українці). Окреме місце посідають чехи, що єдині між східньоевропейськими народами мають традицію сильної автохтонної міщанської верстви, буржуазії. Врешті, четверта категорія - це насліддя, що його залишили по собі три великі імперії: Оттоманська, Австрійська й Російська, які впродовж кількох століть володіли майже всім обширом Східньої Европи. Візьмім такі далекі одна від одної країни, як Латвія і Грузія, або Буковина і Словенія. Могло б здаватися, що між ними не багато повинно бути спільного. Але в одній парі країн ми знайдемо спільні риси, що їх закарбувало на них російське панування, а в другій австрійське.

Уявім собі мапу Східньої Европи, що на неї нанесено різними кольорами оті поділові лінії. Важливе тут передусім спостереження, що ці лінії не покриваються. Якийсь народ за одним критерієм (наприклад, релігійним) має одну групу “родичів”, але за іншим - іншу. Поляки й чехи мовно близько споріднені, але глибоко відрізняються традиційною суспільною структурою; зате поляки й угорці, що говорять тотально відмінними мовами, мають дуже подібні, саме - шляхетські суспільні традиції. Серби й хорвати мають одну мову, але вони здиференційовані релігійно-культурними традиціями та турецькою політичною спадщиною в одному випадку й габсбурзькою - у другому.

Вважаю, що таке застосування порівняльної методи дозволяє точно визначити місце кожного східньоевропейського народу в загальному історичному процесі.

В попередній дискусії було кілька разів згадано про панславізм. Існування слов’янської лінгвістичної сім’ї - безперечний факт. Але було б помилкою перебільшувати значення мовної споріднености. Індивідуальність нації визначається не тільки її мовою, але й рядом інших, не менш важливих факторів. Не можна культурно-історичної типології базувати виключно на мові. Не заперечуючи ваги лінґвістичного критерія, мусимо бути свідомі велетенських відмінностей, які можуть існувати між різними слов’янськими народами, якщо прикласти до них інші критерії”.

ДИСКУСІЯ ПРО ФЕДЕРАЛІЗМ

Доповідь Роберта А. Канна “Федералізм і федеральна держава в історії” призначено на передостанній день конгресу, п’ятницю 3 вересня. Вона відбулася в рамках комісії методології й історіографії. Професор Канн з Ратґерського університету (США) відомий як автор монументального дослідження про національну проблему в Австро-Угорщині, п. н. “Багатонаціональна імперія”. Його доповідь була зосереджена на питаннях теорії федералізму й на розвиткові федералістичних доктрин, у меншій мірі на реальних виявах федералізму в історичній дійсності Канн підкреслював, що поняття федералізму далеко не однозначне та що під покришкою федералізму крилися не раз дуже відмінні й один до одного неподібні суспільно-політичні змісти. Приклад, що на нього він посилався найчастіше, -це американський федералізм. Він тільки побіжно згадав про проблему федералізму в СРСР, вказуючи при цьому на суперечність між широкими конституційними правами радянських союзних республік (до номінального права на сецесію включно) та монолітною структурою Комуністичної партії, що забезпечує фактичну єдність радянської держави.

Я б не казав, що доповідь Канна відзначалася великою оригінальністю думок. У дискусії виступило кілька істориків з східнього бльоку, що на всі лади вихваляли радянський федералізм, який, мовляв, забезпечив успішну розв’язку національного питання в СРСР. Коли черга прийшла на мене, я сказав наступне{90}:

“Яка генеза радянського федералізму? У старій Росії існували федералістичні течії, але вони були сильніші серед неросійських націй, ніж серед самих росіян. Зокрема українська політична думка XIX століття мала федералістичне забарвлення. Згадаймо про Кирило-Методіївське Братство, Костомарова, Драгоманова. Окремих прихильників федералізму можна знайти й серед росіян; до них, наприклад, належав Герцен. Але родовід більшовизму не має нічого спільного з тими групами у старій Росії, що сприяли федералізмові Більшовики, безперечно, продовжували традиції “якобінської” течії в історії російських революційних рухів. А російські “якобінці”, починаючи з Пестеля і Бєлінського, заперечували федералізм і обстоюва-ли унітарну, централізовану державу. Існує багато висловлень Леніна з-перед 1917 року, що в них він гостро поборює ідею федералізму.

Як же тоді пояснити, що нова радянська держава, що її основоположником був Ленін, прийняла федералістичні устроєві форми? Цю розв’язку накинули більшовикам обставини: вони хотіли зневтралізувати силу національних рухів неросійських народів колишньої царської імперії Радянські уряди України, Грузії, Латвії тощо створено на те, щоб їх протиставляти автентичним національним урядам країн, які в ході революції встигли відділитися від Росії. Якщо сьогодні існує Українська РСР, Грузинська і т. д., то тому, що перед ними існували самостійна Україна, Грузія і т. д.

Професор Канн вказав на деякі контрасти між американським і радянським федералізмом, але він не вичерпав цієї теми. Суть американського федералізму - принцип децентралізації влади. Територіяльна децентралізація доповнює функціональну - поділ влади на три автономні галузі: законодавчу, виконавчу й судівничу. У межах своєї конституційної компетенції, стейтовий уряд незалежний від федерального. Теперішній президент США, як відомо, належить до Демократичної партії. Але в стейті, що я є його мешканцем, Пенсільванії, під цю пору губернатор обраний з Республіканської партії. Чи можна собі щось подібне уявити в Радянському Союзі? Американська федералістнчна система не має нічого спільного з “національним питанням” в європейському значенні слова. Населення всіх стейтів творить одноцільну, хоч і зложену з різноманітних етнічних первнів, американську націю.

Радянські союзні республіки водночас і менше і більше, ніж стейти американської унії. Радянські республіки творять адміністративні одиниці Союзу, але вони не мають сфери компетенцій, що в ній вони можуть діяти незалежно від втручання всесоюзного центру в Москві. Навіть ті скромні права, що належать союзним республікам згідно з словами конституції, фактично знищуються всеохопним контролем монолітної Комуністичної партії. Тоталітарний режим самою своєю природою не допускає децентралізації влади. Отже, якщо дивитися на речі з цієї перспективи, радянський федералізм виявляється як конституційна фікція. Але такий погляд не був би зовсім правильний. Реальний зміст радянського федералізму - це багатонаціональний склад СРСР. Власне це я мав на увазі, коли стверджував, що радянські союзні республіки щось більше, ніж американські стейти. Бо радянські республіки, - хоч повністю підпорядковані контролеві Москви, - у принципі являють собою окремі національні держави. За менш чи більш фіктивними конституційними лаштунками криються живі нації, з їхніми власними традиціями, культурними індивідуальностями та політичними прямуваннями, які сьогодні приглушені, але не зникнули. Таким чином бачимо, що радянський федералізм виконує подвійну функцію: з одного боку, він служить конституційним оформленням панування Москви над неросійськими націями Союзу; з другого - сам факт існування окремих республік, що організовані за національними прикметами, стверджує відрубність неросійських народів, скріплює їхню самосвідомість, сприяє їхній кристалізації в модерні нації”.

Реакція публіки на мій виступ була мішана. Дехто оплескував, дехто виявляв своє невдоволення шарудінням ніг та вигуками. Повернувшися з подіюму на своє місце в залі, я тихцем запитав свого сусіду, одного польського історика, про його враження. Він відповів дипломатично: “Ви сказали, що думали”.

Згодом прийшов на чергу в дискусії один член радянської делеґації, азербайджанець Гуссейнов. Його промову прочитав за нього англійською мовою якийсь молодий чоловік. Виступ Гуссейнова не мав у собі нічого цікавого: трафаретні славословія на адресу радянського режиму. Але він вважав, що мусить дати мені відсіч. (Може боявся, що йому було б пораховано за провину, коли б він цього не зробив?) Істотних арґументів не подав жодних, - міг би попасти на слизьке. Але заки перекладач зачав відчитувати Гуссейнову шпарґалку, він сам сказав у вступі кілька слів по-російськи: “Промова Рудницького [не “пана” або “професора Рудницького”!] не має нічого спільного з наукою. Вона складається з видумок імперіялістичної пропаґанди, що їх уже давно розбила радянська наука”. Тільки всього!

РОЗМОВА З ПРОФЕСОРОМ ДУБИНОЮ

Хочу розповісти про мою зустріч з проф. Кузьмою Кіндратовичем Дубиною{91}, директором Інституту історії АН УРСР, який був членом радянської делеґації. У мене склалося таке враження, що в особі проф. Дубини маємо справу не з “чистим”, “кабінетним” ученим, а з “науковцем-політиком”. Це тип, зрештою, добре знайомий з американського академічного світу. У США водиться так, що різні дослідчі інститути, наукові фундації тощо звичайно очолюють люди, що -хоч і не можна про них сказати, щоб вони були чужі науковій праці, - все таки в першу чергу практичні діячі та організатори (“менеджери”); вони рівночасно часто служать як дорадники-експерти при державних установах та виконують ролю зв’язкових між політичними та академічними середовищами. Беручи до уваги, що позиція офіційного шефа історичної науки в УРСР має політичне значення, не можна дивуватися, що на цю посаду висунено людину власне з такими прикметами.

У розмові проф. Дубина кілька разів згадував про свою участь у комуністичному партизанському русі на Україні під німецькою окупацією. Це, очевидно, були роки його героїчної молодости, що до них він і тепер залюбки повертається в думках, не без почуття заслуженої гордости. Можна здогадуватися, що його участь у партизанському русі послужила основою його пізнішої кар’єри. Як відомо, Хрущов, що керував комуністичним підпіллям на Україні за німецької окупації, згодом протегував його учасникам. Партизанське минуле визначило й напрям наукових зацікавлень проф. Дубини. Його єдина книжкова публікація (до речі, російською мовою) стосується історії протигітлерівського руху опору на Україні. На цю тему були в нього й статті в “Українському історичному журналі”. Своєю науковою спеціяльністю Дубина називає “історію України радянського періоду”.

Про інтелектуальні кваліфікації К. К. Дубини, - його освіту й начитаність, - не можу сказати нічого, крім одного: він не володіє жодною західньою мовою. Це саме було й з учасником Стокгольмського конгресу 1960 року, проф. В. Голобуцьким{92}. Можна думати, що маємо тут справу не з відокремленими явищами, але з “нормальною” для сучасної української підрадянської інтеліґенції справою. Російські історики, як правило, промовляли в Стокгольмі й Відні однією з трьох великих західніх мов; зате “націонали” - Голобуцькі, Дубини, Гуссейнови - виступали мовою “старшого брата”.

Я, очевидно, не збираюся твердити, що хтось заборонив би нашим Голобуцьким і Дубинам вивчати світові мови, коли б вони самі цього бажали. Важливе тут щось інше: в Радянській Україні можливо добитися визначного становища в академічній ієрархії без того, щоб знання світових мов було для людини практичною конечністю. Отже маємо тут справу з суспільством, яке навіть у своїй інтелектуальній верстві ізольоване від зовнішнього світу. Закордонні подорожі, особисті зустрічі й контакти з чужоземцями, а навіть користування чужомовною літературою й досі не стали для українського підрадянського науковця щоденним хлібом. Чи треба кращого доказу тієї жахливої провінційности, що на неї засуджене українське культурне життя в УРСР? - Але я відбігаю від основної теми.

Коли розмова сходила на сучасний стан культурного життя в УРСР, К. К. Дубина, як і можна було сподіватися, виступав у ролі льояльного оборонця системи. Його міркування можна б підсумувати так: “На Україні все гаразд, все розвивається нормально, а якщо навіть є окремі недоліки, то партія і уряд роблять потрібні заходи, щоб їх подолати”. З помітним і, гадаю, щирим вдоволенням він вказував на такі досягнення, як, наприклад, перетворення “Українського історичного журнала” з двомісячника на місячник. Згадував про інші публікації, які вже здійснені або щойно готуються.

При цьому проф. Дубина виявив себе як досвідчений дискутант, що зручно відбивав висунені закиди. Коли йому був поставлений запит, чому Радянська Україна не представлена на Міжнародному історичному конгресі, - як і взагалі на міжнародних наукових конгресах, - власною делегацією, його відповідь звучала: “А знаєте, в нас про це думають”. - Добре, що хоч “думають”! - Один із співрозмовців піддав суворій критиці київський “Український історичний журнал”, вказуючи на низький рівень більшости надрукованих у ньому статтей, на сіризну та безликість їхнього тону і стилю, на брак дозрілої наукової методи, на їхню тематику, що часто радше пропаґандистська, ніж історична. Репліка проф. Дубини була несподівана: “Але визнайте самі, що ваш “Український історик” не кращий”. - Відповідь дійсно роззброююча, бо обставини не дозволяли на те, щоб роз’яснити, чому ці два історичні періодики, київський та еміґраційний, такі неспівмірні, що їх навіть трудно порівнювати.

Цитована репліка К. К. Дубини спонукає до двох коментарів. Поперше, вона свідчить про те, що на Україні цікавляться та уважно слідкують за культурною працею еміґрації. Подруге, це доводить, що ми можемо здобути пошану наших крайових земляків і колеґ тільки високоякісними творами. Публікації, що відповідають цим вимогам, знаходять відгомін серед кіл радянських працівників культури; вони побуджують їхню думку та примушують їх (хоч ніхто з них, звичайно, у цьому не признається голосно) рівнятися на досягнення еміґрації. Зате халтурні речі, з цієї точки погляду, зайво витрачений час, енергія і гроші. У мене є один знайомий, що любить казати: “Я занадто убогий, щоб могти дозволити собі на тандиту; тому купую тільки солідні, доброякісні вироби”. Про це розумне правило мусить пам’ятати українська еміґрація, якщо нам залежить на тому, щоб підтримувати творчий діялог з радянською інтеліґенцією.{93}

На закінчення я хотів ще сказати кілька слів про загальне враження, що його справив на мене К. К. Дубина. Очевидно, враження, що базується на короткій принагідній зустрічі, може бути менше чи більше ілюзорне. Але, мабуть, не буде помилки в наступному: це людина з чималим практичним розумом та життєвим досвідом. Не було помітно в ньому ані заляканости й розгублености, ані чванькуватости й грубіянства, що творять звичайні атрибути радянських людей в контактах з зовнішнім світом. Подобалися мені його стриманість, невимушеність та легка нотка іронії, що бриніла в його словах - “панські” прикмети, що їх аж надто часто бракує українським інтеліґентам. Було відчутно по ньому, що він належить до провідної верстви радянського суспільства і має відношення до сфери влади. Приємно було познайомитися з цим представником українського “червоного дворянства”.

РЕФЛЕКСІЇ ПРО ВІДЕНЬ

Публіка, що дізнається про наукові конґреси з пресових повідомлень, може думати, що учасники тільки й роблять, що від ранку до ночі побожно сидять на сесіях та слухають мудрі доповіді. Але такий погляд дуже далекий від дійсности. Для самих учасників інтерес такого влаштування далеко не вичерпується його офіційними діяннями. Найцікавіше часто те, що робиться за кулісами, наприклад, різні особисті зустрічі А далі подорож на конгрес дає нагоду сполучити корисне з приємним, себто фахові справи з туризмом.

Подорож до Відня мала для мене особливу привабливість. Польсько-українська війна 1918-19 років загнала моїх батьків до Відня, і таким чином мені судилося прийти на світ у цьому місті. З раннього дитинства в мене не залишилося з Відня ніяких спогадів, і я познайомився з ним щойно за років другої світової війни. Я ніколи не жив у ньому постійно, але кілька разів наїздив до нього з Берліну і Праги. Востаннє був у ньому 1944 року. Дивне почуття - після більше ніж двадцяти років вертатися до міста, яке не можу назвати ані зовсім чужим, ані зовсім своїм і рідним. Я конфронтував образи, що залишилися в пам’яті, з теперішніми враженнями. Не раз, ідучи якоюсь вулицею, я раптом почував: “Я тут уже раз був, а ось за цим найближчим закрутом повинна стояти така то будівля”. Такі почуття людина має інколи у сні, коли марить, що блукає таємничим містом, яке рівночасно й чуже й немов знайоме.

Відень порівняно мало потерпів від війни. Його центральна частина та історичні будівлі дбайливо відреставровані та красуються в повному сяйві. Де приманка для туристів, що їх тут цілі хмари. Раз-у-раз чути всякі чужі мови - французьку, англійську, італійську, шведську й ще бозна які. Елеґантні крамниці в центральних районах теж переважно розраховані на туристів. Щоб побачити Відень самих віденців, треба піти до дальших кварталів. І тут ми зустрічаємо зовсім інакшу картину: тихі вулиці, кам’яниці старосвітського вигляду та доволі задрипані, дрібноміщанська публіка, що вечорами заповнює ресторанчики та мирно гомонить за кухлем пива. Враження певної відсталости та провінційности, що контрастують не тільки з Америкою, але також з могутнім темпом новітньої економіки й техніки, що на кожному кроці відчутний у Західній Німеччині. Про Відень можна сказати, що він законсервувався на рівні XIX століття і, мабуть, мало змінився від 1914 року. Але те, що не рухається вперед, залишається позаду, відстає від ритму життя.

Одного дня, коли я оглядав колишню цісарську резиденцію, Гофбурґ, мені раптом пригадався Палац дожів. Паралеля між Венецією й Віднем з тої миті вже не сходила мені з тямки. Венеція теж була колись столицею імперії. Зі стін музеїв дивляться портрети патриціїв у чорних оксамитах і ще стоять пишні церкви й горді палаци, що їх вони будували. Але це вже тільки мумія тієї Венеції, що записана на сторінках світової історії. Від падіння Австрійської імперії ще не минуло п’ятдесят років. Ще живуть люди, що знають її з особистого досвіду. Але як змінився світ за це півстоліття! Австро-Угорська монархія відійшла в минуле, що здається вже страшенно далеким. А те, що залишилося, - це сучасна Австрійська республіка, другорядна держава, що її дрібне, майже “неісторичне” буття дивно контрастує з монументальними пам’ятками великої минувшини.

Організатори Історичного конґресу подбали про різноманітну програму екскурсій і розваг. Не вистачало часу, щоб усе де належно використати. От, наприклад, картинна ґалерія Мистецько-історичного музею. Я заходив туди тричі, раз з конґресовою екскурсією і двічі сам, але для вивчення тих скарбів треба б місяці. Дюрери, Гольбайни, Тіціяни, Рубенси, Рембрандта тягнуться майже безконечною чергою. Велика збірка портретів Веляскеза, - результат династичних зв’язків між Австрією й Еспанією, - що вражають своїм непідкупним реалізмом. Ось унікальна, найбільша в світі, збірка картин Бройґеля: яка буйна вітальність, любов до побутового деталю, нахил до сатири і ґротеску - у сполуці з дидактизмом мораліста та візіонерством містика. Але картина, що справила на мене найбільше враження й що до неї я повертався причарований - це “Сусанна в купелі” Тінторетто. Коли я пишу ці рядки, передо мною лежить репродукція, але вона не віддає магічної краси оригіналу; варто було б поїхати до Відня тільки для того, щоб ще раз побачити “Сусанну”: перлову білість тіла, що цвіте на тлі присмеркового саду та холодно-зеленкуватого плеса басейну.

Одна з найбільших туристичних атракцій Відня - знаменита “Естонська школа кінної їзди”. Де, очевидно, теж релікт старої монархії. У XVI столітті еспанський король (звідси назва) подарував своєму кузенові, римсько-німецькому цісареві, табун добірних мавританських коней. Від них у прямій лінії, без жодної домішки, білі жеребці - “Ліппіцанер”, що творять еспанську школу. Видовище справді надзвичайне: ґраціозний кінський балет, під звуки клясичної музики Гайдна, Моцарта, Боккеріні, на тлі осяйнобілої, монументальної архітектури манежу. Захоплення публіки було загальне. Я кинув оком по сусідах. Праворуч стояв пакістанський джентлмен: вродливий орієнтал з орлиним носом, бородою й тюрбаном; таких типів можна бачити на перських мініятюрах. Міна свідчила про знавця та любителя коней. Але просто релігійна екстаза вимальовувалася на обличчі моєї сусідки з другого боку, англійської дівчинки-підлітка. Я згадав мою доню{94}: вона пристрасна вершниця й коли дізналася, що я поїду до Відня, наказала мені неодмінно подивитися на “Ліппіцанер”. Буде що їй розказувати!

У рамах мистецьких імпрез, пов’язаних з конґресом, відбулася спеціяльна вистава “Дон Джованні” у Державній опері. Для вірного поклонника Моцарта це нагода, що з неї не можна було не скористати. Через недогляд я помилився щодо години початку вистави і втратив частину першого акту. Але досада скоро проминула, коли я пірнув у сріблисту течію “Дон Джованні”. Віденська сцена для Моцарта його рідний ґрунт. Може, тому слухалося так, ніби вперше Але це таємниця Моцарта: твір, що, здавалося б, добре знайомий, за кожним разом викликає почуття несподіваности; чудо, яке ніколи не може стати рутиною. Вертаючися поночі до готелю, я думав про три міста, що з ними було зв’язане життя Моцарта: Зальцбурґ, Прага й Відень. Усі три дорогі мені.

Кілька кроків від оперного театру міститься “Кафе Моцарт”. Там провів я одного передполудня три найщасливіші години за все моє перебування у Відні. Але тільки поетам дозволено говорити прилюдно про їхні найщасливіші, як і найсумніші, хвилини.

Покійний професор Ілько Борщак написав серію прецікавих нарисів про “Україну в Парижі”. Коли діждемося студії про “Україну в Відні”? Тема аж напрошується. Чейже Відень був упродовж півтора століття столицею для великого шматка українських земель. Тут вирішувалися справи, що важили на долі мільйонів українського населення Галичини, Буковини, а в меншій мірі й Закарпаття. Тут жило, вчилося і працювало тисячі українських людей. У Відні студіювали майбутні греко-католицькі владики та ряд найвизначніших західньоукраїнських діячів культури, на чолі з Іваном Франком. Починаючи з 1848 року, Відень був ареною діяльности наших парляментаристів. У стінах Райхсрату лунали промови цілої плеяди провідних українських політиків Галичини й Буковини: Юліяна Романчука, Костя Левицького, Євгена Олесницького, Євгена Петрушевича, Миколи Василька та інших. В Палаті панів виступав митрополит Шептицький. У Відні виходив від 1903 року перший український пресовий орган, призначений для інформації чужинного світу, “Ruthenische Revue”, пізніше перейменований на “Ukrainische Rundschau”. За першої світової війни, після російської окупації Галичини, до Відня тимчасово переселилися централі багатьох галицько-українських установ. Тут був і осідок організації політичних еміґрантів з Наддніпрянщини - Союзу Визволення України, що провів велетенську дипломатичну й пропаґандивну діяльність на користь самостійницької ідеї. Вже після падіння імперії Відень став на кілька років одним з головних центрів української еміґрації. Перебував у ньому на вигнанні уряд ЗОУНР, очолений Євгеном Петрушевичем, що мав за свій пресовий орган “Український прапор”; його певний час редаґував мій покійний батько, д-р Павло Лисяк. Одночасно появлялося кілька інших журналів і газет, що репрезентували різні відтінки у спектрумі української політичної думки, - від консервативних збірників “Хліборобської України” за редакцією Вячеслава Липинського (який у 1918 році був послом Української Держави при австрійському дворі), через демократичну “Волю” В. Діснячевського, аж до соціял-демократичної “Нової доби” Володимира Винниченка та соціялістично-революційного “Борітеся-поборете” Михайла Грушевського. Обидва останні корифеї власне тоді переживали фазу радянофільства.

У Відні народився Український вільний університет, що скоро перенісся до Праги, а сьогодні продовжує своє існування в Мюнхені Після 1923 року українська віденська колонія переважно розплив-лася. Але 1929 року тут же відбувся Конґрес українських націоналістів, що покликав до життя Організацію українських націоналістів. Як би не розцінювати значення ОУН, немає сумніву, що їй судилося відограти першорядну ролю в найновішій українській історії. За років другої світової війни, коли Відень опинився у складі гітлерівської Великонімеччини, українська колонія у Відні переходово знову поважно зросла. Тут була досить велика громада наших студентів. Я в той час був чинний у студентському русі і мав честь і приємність виступати з доповідями на терені “Січі”, що її тоді очолював мій приятель, Євген Пизюр. “Січ” - найстарше українське студентське товариство, засноване ще 1868 року, себто в ранній стадії галицького народовецтва. Зв’язки Драгоманова з керівниками “Січі”, зокрема з Остапом Терлецьким, мали великий вплив на формування радикальної течії в 1870-их роках і становлять важливий епізод в історії української новітньої суспільно-політичної думки. Існуванню “Січі”, як й інших форм українського громадського життя у Відні, поклала край окупація австрійської столиці радянською армією в 1945 році.

Все це належить до історії й чекає на дослідника, що зуміє це зібрати та закріпити для майбутніх поколінь. Єдине, що залишилося, це парафіяльна греко-католицька церква св. Варвари, заснована ще цісаревою Марією Терезією. Дивним-дивом ця найстарша українська установа у Відні виявилася й найбільш тривалою. Пригадую, коли я заходив до св. Варвари в 1943-44 роках, по неділях уся площа перед церквою була залита такою масою народу, що трудно було пропхатися. Тепер же знайшов я під церквою малу громадку людей, що молодші з-поміж них, як я міг переконатися, розмовляли між собою по-німецьки. Отже проблема асиміляції існує не тільки серед українців у США...

Ніхто не може сказати, чи Відневі ще колинебудь доведеться знов відограти якусь активну ролю в житті нашого народу. Але, без уваги на те, що принесе невідоме майбутнє, по “українському Відневі” минувшини залишилася одна дорогоцінна спадщина: матеріяли до нашої історії, що зберігаються в тутешніх бібліотеках і архівах.

За тих десять днів, що їх мені довелося попрацювати в Національній бібліотеці та бібліотеці Інституту східньоевропейської історії Віденського університету, я знайшов силу цінних і дуже рідкісних публікацій до історії Галичини в XIX стол., що за деякими з них я полював безуспішно в Америці роками. Один українсько-американський історик молодшого покоління, Тарас Гунчак{95}, написав свою дисертацію на основі віденських джерел. Житель Відня, о. Теофіл Горникевич{96} від довшого часу веде розшуки в австрійському Державному архіві за документами, що стосуються новітньої історії України, зокрема до австрійської політики супроти України в періоді 1914-18; ця праця виконується з доручення Східньоевропейського дослідного інституту ім. В. Липинського в Філядельфії. Видання цих матеріялів розраховане на кілька томів{97}, що перший з них має появитися найближчого часу.

В особі о. Горникевича я зустрів мого давнього гімназійного катехита з “Головної” у Львові. Я мав велику приємність побачити його не тільки в доброму здоров’ї, але й сповненого бадьорости й справжнього ентузіяста своєї важливої архівно-історичної праці, що про неї він мені ласкаво уділив інформації. На історичному конгресі був ще один колишній учень о. Горникевича, д-р Теодор Мацьків{98} з Акронського університету (Огайо). Отець Горникевич прийняв нас обох надзвичайно щиро й тепло. Для нього ми ще “молоді люди, для яких світ стоїть отвором”! - На вечері, що її українська віденська колонія уладила для учасників конґресу, зустрів я ще одного учителя з львівських гімназійних часів, д-ра Олександра Тисовського{99}. Наша громадськість знає і поважає д-ра Тисовського як основоположника Пласту, молодіжного руху, що записаний в українську історію міжвоєнного періоду в Галичині та на Закарпатті і продовжує свою виховну діяльність серед сучасної діяспорійної української молоді.

Але особливо я бажав відвідати п. Андрія Жука{100}, ветерана української політики та публіцистики, що його високоцінні мемуарно-історичні студії друкувалися й у “Сучасності”. Андрій Жук від 1900 року був членом Революційної української партії (РУТІ), згодом УСДРП, а за роки першої світової війни був одним з керівників Союзу Визволення України. Пан Жук знав обох моїх батьків та чимало моїх приятелів і товаришів, між нами було певне листування, але я ще не мав нагоди зустрічати його особисто. Він прийняв мене сердечно, як старого знайомого. Говорячи з ним, я відчував, що немов доторкаюся моїми руками до живого пульсу традиції. Який колосальний шлях боротьби та страждань пройшов наш народ від 1900 року! Андрій Жук має право сказати, що він проміряв цей шлях, був учасником і свідком того, що діялося на ньому. При розмові пані Жук згадала ненароком, що вона з чоловіком жили на цій самій квартирі, хоч і з перервами, від 1916 року. Скільки в наші кочовничі часи людей, що можуть похвалитися, що вони півстоліття жили в одному помешканні? (Ця подробиця вразила мене тому, що моєю мрією, - не сповненною мрією стихійного “торі”, - було завжди: подорожувати по всьому світу, але раз-у-раз вертатися до того самого дому). Не зважаючи на похилий вік, п. Жук уважно слідкує за українським життям у Радянському Союзі й на еміґрації. На його бажання я йому оповідав різні факти та курйози з нашого громадського світу в США.

Хочу закінчити ці записки про Відень на зовсім особисту ноту. Готелеві кімнати наганяють на мене хандру. Коли доводиться зупинятися в готелі, я маю звичку проводити вечір у якомусь льокалі, а вертатися до готелю тільки тоді, коли пора лягати спати. Першого таки вечора у Відні, блукаючи вулицями й вуличками старого міста, я випадково натрапив на каварню-ресторан з привабливою назвою “Ґаліція”.{101} Виявилося, що власниця, пані Ірена, родом з Перемишля. Вона полька, але виростала на нашому селі, де її батьки учителювали, і непогано говорить по-українськи. Стіни льокалю прикрашені світлинами Кракова і Львова. Публіка інтернаціональна, переважно студенти та молоді мистці; при одному столику група японців, при іншому - група угорців, - одні й другі тут постійні гості. Я отаборився в “Ґаліції” на весь час мого перебування у Відні. Тут вечеряв (польсько-українська кухня!), читав, писав листи, готувався до дискусій на історичному конгресі, умовлявся на побачення з колеґами і знайомими. Образ “Галіції” та її симпатичної господині завжди залишиться для мене зв’язаний з спогадами про XII Міжнародний історичний конґрес у Відні.

ЩО РОБИТИ?{102}

ЗА ПОЛІТИЧНУ ПЛЯТФОРМУ І ПРОГРАМУ ДІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕМОКРАТИЧНОГО ТАБОРУ

І. НАШ ГОЛОВНИЙ НЕДОЛІК І НАЙВАЖЛИВІШЕ ЗАВДАННЯ

У пресі появилася вістка, що в днях 27-28 травня 1976 відбудеться в Нью-Йорку пленарна сесія Конґресу Української Вільної Політичної Думки (КУВПД). Передбачається, що на сесії буде розглянена й ухвалена деклярація про створення нової політичної формації, до якої ввійдуть три партії, Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО), Організація Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз) та Українська Революційно-Демократична Партія (УРДП), а також представники позапартійного громадянства.

Майбутня пленарна сесія КУВПД може мати переломове значення в розвитку політичного життя української діяспори. Проектована нова політична формація являтиме собою спробу реорганізації і зміцнення нашого демократичного табору. Якщо ця спроба вдасться, це приведе до далекойдучої зміни в нашому внутрішньополітичному укладі сил.

Не треба доводити очевидного факту, що українська еміґраційна політика опинилася у сліпому куті. Цей стан триває вже від довгих років, але в останній час громадська опінія починає освідомлювати собі його щораз ясніше. Навіть на сторінках нашої преси, - не зважаючи на її тенденцію обминати дражливі питання, - раз-у-раз лунають голоси, сповнені тривоги за долю українського політикуму та сумнівів щодо правильности дотеперішнього шляху. Таким чином назріла потреба в радикальній зміні відносин.

Відповідальність за сучасну кризу паде в першу чергу на офіційний провід української еміґрації, наш т. зв. “естаблішмент”, побудований на альянсі між бандерівською ОУН та безпартійними керівниками асекураційних союзів і деяких інших громадських установ і організацій. Саме оцей сумнозвісний естаблішмент надає тон у нашому політичному й суспільному житті, зокрема на терені США.

Не хочу на цьому місці вдаватися в подрібну критику еміґраційного естаблішменту й його бандерівського ядра. Про це писалося вже не раз і дана доповідь ставить собі інші завдання. Тому обмежуюся стосовно цієї справи до кількох необхідних стверджень.

Сучасне бандерівське середовище є прямим продовженням тоталітарного націоналістичного руху, що процвітав на Західньо-Ук-раїнських Землях за міжвоєнної доби й що його носієм була Організація Українських Націоналістів. Характеристичними рисами ідеології ОУН у 1930-их рр. були вождизм (т. зв. “провідницький принцип”), монопартійність і революційність. Під цим останнім слід розуміти теоретичне виправдування й практичне стосування терору не тільки як засобу в боротьбі проти зовнішніх ворогів-окупантів, але теж як інструменту в змаганні за першенство з внутрішньо-українськими політичними суперниками. Хоч генетично самостійний і обумовлений тодішньою українською дійсністю, оунівський націоналізм перебував під незаперечним ідейним впливом тоталітарних режимів і течій відомого типу в Західній Европі. Це своє обличчя, що сформувалося в 1930-их рр., бандерівська партія зберегла в основному досьогодні, хоч і намагається його незґрабно маскувати з тактичних міркувань.

Провідна роля бандерівщини в системі еміґраційного естаблішменту становить у світлі сучасної ситуації в світі й на Україні явний анахронізм і призводить до низки неґативних наслідків, що за них платить ціла наша спільнота. Наприклад, бандерівці, як тоталітарности, органічно нездібні до чесної співпраці з іншими українськими політичними середовищами на засаді паритетности. Через це установи загальнонаціонального призначення, що опинилися під їх контролею, перетворилися в замкнені, монополістичні корпорації, де десятками років правлять незмінно ці самі кліки. Діячів, що не можуть помиритися зі становищем поплентачів-коляборантів, з цих установ витісняють, або вони відходять самі. В результаті бачимо в нашому суспільному житті з одного боку застій і обмертвіння, а з другого розтіч і фраґментацію.

На рахунок цієї системи треба теж записати нашу зовнішньополітичну ізоляцію, що засуджує нас на безсилля. Дух нетерпимости й зненависництва, що притаманний тоталітарним націоналістам, не дозволяє їм знайти спільну мову з представниками інших народів, що сьогодні могли б бути нашими потенціяльними союзниками. Реакційність і обскурантизм еміґраційного естаблішменту внеможливлює йому встановити контакт з демократичними суспільствами країн нашого поселення та рівночасно відчужує його від визвольних процесів на батьківщині, що проходять під свободолюбними гаслами.

Хтось міг би пробувати боронити наш естаблішмент і його бандерівське ядро арґументом, що при теперішній несприятливій міжнародній конюнктурі ніяка українська еміґраційна політика не могла б принести кращих здобутків. В цьому є доля правди, якщо говорити про наші максимальні національні цілі. Це, однак, не значить, що розумними посуненнями не можна було б добитися, навіть в умовах міжнародної деконюнктури, часткових успіхів. Замість цього, бачимо ряд заходів, що їх політична помилковість і шкідливість не може викликувати заперечень. На увазі маю, між іншим, такі речі, як “союз” з китайцями Чан-Кай-Шека на Формозі; паломництва до латино-американських диктаторів-головорізів; серйозне трактування американської т. зв. “політики визволення” в ері Айзенгавера-Даллеса; пов’язування української справи на терені США з правим крилом Республіканської партії. Можна сказати без перебільшення, що з-поміж американських політичних діячів улюбленцем наших естаблішментівців був... Ричард Ніксон, що в ньому вони у своїй наївності добачували “борця проти комунізму”. Ці яскраві помилки в політичних оцінках не були випадкові; вони послідовно випливали з реакційности й малокультурности естаблішменту. З такими лідерами українська еміґраційна політика не могла не йти від невдачі до невдачі.

Але тут слід запитатися: чому наш реакційний і забарвлений тоталітаризмом естаблішмент не зустрічав послідовної протидії з боку демократичних кіл української еміґрації? Торкаємося проблеми ключевого значення. Ми вчинили б кривду нашій еміґраційній громадськості, коли б сказали, що серед неї не було й нема демократичних елементів. Але доводиться з жалем і соромом ствердити, що продовж минулого тридцятиріччя вони виявили себе малоактивними й що вони не зуміли дати належної відсічі доморослим тоталітаристам. Гегемонія останніх, - що тяжить на нас, мов прокляття, - в великій мірі результат пасивности їхніх противників. Хто не бореться зі злом, за нього якоюсь мірою відповідає. Це дає підстави до того, щоб українську демократію уважати співвідповідальною за сучасну кризу нашого політикуму.

Українські демократичні сили розпорошені. Замість одного й сильного (наскільки це можливе в еміґраційних умовинах) демократичного табору маємо кілька угруповань, що жодне з них не набуло такого авторитету, щоб охопити ширші кола позапартійного демократичного громадянства. Причини цього стану треба мабуть шукати в подіях перших післявоєнних років, коли маса нової української еміґрації ще скупчувалася в таборах скитальців у Західній Німеччині. Наші тодішні демократичні лідери (маю на увазі покійних Ісаака Мазепу, Степана Барана, Михайла Ветухова і ін.) спрямували свої зусилля на реорганізацію екзильного Державного Центру Української Народної Республіки, а зате занедбали справу розбудови демократичної політичної формації. Цим допущено помилку щодо черговости пріоритетів. Бо тільки авторитетна демократична політична організація могла б дати надійні підвалини екзильному Державному Центрові Без цих підвалин Державний Центр мусив залишитися хирлявим тілом; його дальша жалюгідна історія достатньо відома й нема потреби над цим зупинятися.

Цього занедбання, зробленого в початковому післявоєнному періоді, вже не вдалося направити пізніше, коли маси нової еміґрації розсипалися по великих просторах Сполучених Штатів, Канади й інших країн. У тому ж часі померла низка визначних демократичних діячів старшого покоління, які в минулому були співтворцями нашої державности 1917-20 рр. Вони відійшли, не залишивши наслідників. Помстилася обставина, що в 1930-их рр. націоналістичний рух захопив на західньо-українських землях майже ціле тодішнє молоде покоління, позбавляючи демократичний сектор доросту провідників. Тоталітарний табір був у кращому становищі ОУН(б) зуміла перекинути до країн поселення готові кадри партійного апарату. До того ж діячі цього середовища були віком порівняно молодші. Свою початкову перевагу бандерівці ужили на те, щоб проникнути до суспільних установ, створених старою еміґрацією, і в них окопатися. З ними вступили в спілку “союзові” дільці, що по суті були байдужі до будь-якої української політичної проблематики й що їм ішлося головно про бизнес. Так і постав українсько-американський естаблішмент, із своїми відповідниками в інших країнах, що силою інерції тримається при “владі” до нинішнього дня.

Із сказаного насовується наступний висновок. Якщо відсутність об’єднаної демократичної організації є найбільшою хибою нашого життя, то створення такої організації є його найбільш пекучою потребою. Багато ознак вказує на те, що для цього вже назріли передумовини. На еміґрації виросло нове покоління, що мислить по-демократичному і для якого тоталітарний націоналізм так само несприйнятний, як і тоталітаризм комуністичний. Запроектована нова політична формація, що має постати на базі трьох існуючих демократичних угруповань, подає надію на вихід із дотеперішнього сліпого кута.

II. НА ШЛЯХУ ДО НОВОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ СИНТЕЗИ

Тепер мусимо зупинитися на важливому питанні: які надбання може кожна зі згаданих трьох партій, УНДО, ОУНз та УРДП, передати до спільної скарбниці майбутньої нової політичної формації? І навпаки: котрі первні в їх минулому досвіді вимагають ревізії?

Між українськими еміґраційними угрупованнями УНДО сьогодні найслабше, але рівночасно те, за яким стоїть найдовша традиція близько стотридцятирічної давности. Галицький національно-демократичний табір сягає своїм корінням Головної Руської Ради, що постала під час “Весни народів” 1848 року, та народовецького руху шістдесятих-вісімдесятих років минулого століття. Згодом у 1890-их рр. цей рух оформився в Українську Національно-Демократичну Партію, що очолювала наше політичне життя в Галичині й на Буковині аж до розпаду Австро-Угорської монархії. Ця ж партія, під зміненою назвою Трудової партії, відігравала провідну ролю за часів нашої державности в Західньо-Українській Народній Республіці, чи пак, після об’єднання з наддніпрянською УНР, в Західній Області Української Народньої Республіки (ЗОУНР). Реорганізована в 1920-их рр., отже вже в умовах польської окупації, в Українське Національно-Демократичне Об’єднання, вона продовжувала діяти як головна українська леґальна партія на Західніх Землях аж до вибуху Другої світової війни. Народжена в умовах австрійського конституціоналізму, наша галицька націонал-демократія по суті єдина українська партія, що має тривалу традицію парляментарної політики, себто нормальної політичної діяльности в західньому розумінні цього поняття.

УРДП виникла вже після останньої війни на еміґрації. Ця партія гуртує виходців із Центрально-Східніх земель і її члени вважають себе носіями традиції “Розстріляного Відродження”, себто національно-політичних і культурних визвольних процесів на Радянській Україні в 1920-их рр., згодом затоптаних сталінським терором.

Середовище ОУНз, зване популярно “двійкарями”, репрезентує той відлам єдиного націоналістичного руху, що відмовився від тоталітарної ідеології й перейшов на демократичні позиції. Свій початок ведуть двійкарі від ревізіоністичної течії, що позначилася в українському націоналістичному підпіллі під час кінцевого періоду Другої світової війни й безпосередньо після неї.

Сукупність цих трьох традицій, - старого галицького парляментаризму, наддніпрянського Розстріляного Відродження та елементів у націоналістичному підпіллі й рухові збройного опору під час останньої війни, що тяжіли до демократії, - це те найцінніше, що сучасна українська діяспора має у своєму політичному досвіді. Тепер ідеться про те, щоб ці три традиції злити в одну органічну цілість, яка могла б послужити як база для дальших змагань, спрямованих у майбутнє. Для цього необхідна критична перевірка деяких рис у традиційному доробку кожної з вищезгаданих груп.

У першу чергу треба звернути увагу на одну слабість, що її поділяють три названі партії. Жодна з них не є справді всеукраїнською, але всі мають регіональний характер УНДО і ОУНз західньоукраїнський, переважно галицький, а УРДП східньоукраїнський. На конто досягнень двійкарів слід записати, що з усіх наших угруповань на еміґрації мабуть вони виявили найбільшу чуйність щодо радянської проблематики. Проте це не міняє того факту, що й за своєю політичною генеалогією й за своїм персональним складом це середовище таки залишається західняцьким.

У цьому контексті варто зупинитися на УРДП. Наші люди, що походили з УРСР в її границях з-перед 1939 року та що внаслідок подій Другої світової війни опинилися на еміґрації, не знаходили собі місця в західньоукраїнських партіях, включно з фракціями ОУН. Існувала серйозна небезпека, що ці т. зв. “східняки” опиняться поза орбітою українського національного світу та попадуть до різних російських організацій, що на них розставляли свої сіті Великою заслугою покійного Івана Багряного було створення окремої східняцької партії, що в ній виразився особливий історичний досвід та своєрідний психологічний тип нової наддніпрянської еміґрації.

Регіональні партії мали в минулому своє виправдання в тому історичному факті, що український народ жив поділений між різні держави Але вже довше як тридцять років наш народ на рідних землях об’єднаний. В тяжких умовах совєтського режиму сформувався новий тип української людини, який між іншим виявив себе в дисидентському русі останнього десятиріччя. Не тільки Галичина й інші західньоукраїнські території втратили свою колишню відрубність, але також - на що менше звертають увагу - Наддніпрянщина зазнала глибоких змін під впливом нашого Заходу. Через це нестійне твердження деяких урдпівських публіцистів, що їх середовище, мовляв, репрезентує “основні українські землі”. Бо ці землі вже не є такими, якими вони були до 1939 року. А втім і на еміґрації відбувся процес інтеграції українців, що походять з різних частин нашої спільної батьківщини. Наша найважливіша сьогоднішня внутрішня диференціяція не проходить по лінії Схід-Захід, але радше по світоглядовій лінії, яка відділяє тоталітаристів і демократів.

Отже наявність у нашому житті партій регіонального характеру становить кричучий анахронізм, що з ним пора покінчити. Можна сподіватися, що майбутня нова політична формація, що постане з об’єднання УНДО, ОУНз і УРДП, буде першою дійсно всеукраїнською, соборною.

Анахронічний реґіоналізм притаманний усім трьом згаданим угрупованням. Крім цього, кожне з них має свої специфічні слабості й недоліки, що вимагають критичного розгляду. При цьому хочемо звернути увагу на моменти структурного й ідеологічного порядку, а не на поодинокі конкретні дії, ані тим більше на справи персонального порядку.

Характеристичною рисою УНДО була нерозробленість його програми, брак чіткої політичної плятформи. Це твердження витікало з того, що УНДО було партією “органічної праці”, а його провід переплітався з керівництвом майже всіх українських культурно-просвітніх, професійних, господарських і інших суспільних установ і організацій в Галичині. Відсутність ідеологічного доктринерства та співіснування в рамках одної партії цілого вахляра поглядів можна б уважати за явище позитивне, якби в парі з цим не йшло недооцінювання думки взагалі і брак ширших інтелектуальних горизонтів. Ундівський прагматизм на ділі вироджувався у грубий емпіризм. Це доводять такі факти, як те, що УНДО (і його попередники, УНДП і Трудова партія) десятками років не спромоглося на теоретичний орган, не видавало серйозної політичної літератури (не рахуючи кількох принагідних брошур), не переводило дискусій і дослідів над засадничими проблемами нашого життя, не притягало до співпраці науковців.

Проте найбільшою історичною провиною галицького націонал-демократичного табору було те, що в 1930-их рр. він не дав відсічі наступові тоталітарної ідеології. Тодішнє молоде покоління, якому ундівське середовище не вміло дати ідейного керівництва, обрало за володаря своїх дум Донцова. Діячі УНДО не добачували духового спустошення, що його несла з собою донцовщина. А втім вони самі на той час уже встигли розгубити більшу частину свого демократичного ідейного баґажу; вони (за винятком одиниць) недоцінювали принципи демократичного правопорядку, людських і громадянських вольностей та раціональної мислі. Можна сказати без перебільшення, що ще до вибуху Другої світової війни західньоукраїнська національна демократія ідейно й морально капітулювала перед тоталітарним націоналізмом. Не було випадком, що трохи згодом колишні ундівці постачали основний континґент поплентачів і вислужників бандерівщини. Пам’ятаючи про минулі досягнення й заслуги галицького націонал-демократичного табору, не можемо теж забувати про його ідейне звиродніння за міжвоєнної доби. Наслідки цього тяжать на нашій політичній дійсності на еміґрації досьогодні.

Переходячи до розгляду УРДП, слід зупинитися на визначенні “революційно-демократична партія”, що входить до її назви Це поняття має окреслене значення в історії східньоевропейської, російської й української, політичної думки. В Росії революційними демократами були Герцен, Бакунін, Чернишевський, Михайловський та інші радикальні публіцисти, що створили ідеологію народництва, яка згодом вилилася в відомий терористичний рух 1870-их рр. Цю традицію продовжувала на початку цього століття Партія соціялістів-революціонерів. Народницька ідеологія мала теж глибокий вплив на формування російської соціял-демократії, не зважаючи на те, що соціял-демократи, як марксисти, принципово відкидали народництво. В широкому значенні слова, соціял-демократи становили частину революційно-демократичної течії Російських революційних демократів і народників характеризувало те, що, борючися проти царського самодержавства, вони рівночасно ставилися неґативно до західньої ліберальної демократії, конституціоналізму й парляментаризму. На їх погляд, встановлення конституційно-парляментарного режиму в Росії вийшло б на користь тільки панівним клясам, а не народним масам. Вони твердили, що “мужикові потрібна не конституція, але земля і воля”. Капіталізм вони вважали за велике зло, вірили у природжені соціялістичні інстинкти російського народу та бажали, щоб Росія у своєму суспільному розвитку обминула буржуазно-капіталістичну стадію. В питаннях політичної тактики вони схилялися або до стихійних бунтів, або до індивідуального терору. Нема сумніву, що ця сильна серед російської інтеліґенції революційно-демократична традиція підготовила ґрунт для перемоги більшовизму. Наслідки відомі: російський народ (а разом з ним і інші народи, підвладні Москві) дійсно залишилися без “буржуазної” конституції, але також без землі і волі.

Яке це має відношення до української дійсности? Треба сказати відкрито, що українська революційна демократія не далеко відбігла від російської. Не вільно забувати, що (за винятком Галичини) дореволюційне українське суспільство формувалося в умовинах російської самодержавної системи, українська інтеліґенція була вихована в російській школі й на російській літературі. Навіть модні західні течії, напр. марксизм, приходили на Україну не безпосередньо, але переважно через російські канали Найсильнішою нашою партією в 1917 році була Українська Партія Соціялістів-Революціонерів, що була прямим рефлексом російських соціялістів-революціонерів. Щоправда українська революційна демократія мала в порівнянні з російською деякі особливості, зокрема щодо національного питання. Вона була теж мабуть трохи більше поміркована й дещо менше утопійна. Але й українські революційні демократи обожали “народ” (в значенні простолюддя), захоплювалися соціялізмом, плекали революційну романтику та ставилися з недовір’ям до конституціоналізму й парляментаризму західнього типу.

Осмілююся твердити, що якщо не встоялася відроджена в 1917 році українська державність, то однією з головних причин цієї нашої національної трагедії було те, що творці й керманичі держави були не просто демократами, але “революційними демократами”. Ця їхня настанова, - яка виразилася вже в самій назві: Українська Народна Республіка, - не дала їм зрозуміння й уміння, як у країні захистити демократичний державний правопорядок. УНР почала від доктринерських соціяльних експериментів, в роді соціялізації землі, і послідовно дійшла до погромів і отаманщини.

Якщо найбільшою провиною галицької національної демократії була недостатня відпорність на наступ націоналістичного тоталітаризму, то аналогічною провиною наддніпрянської революційної демократії була така ж сама мала відпорність на тоталітаризм комуністичний. Чейже цілі великі фракції соціялістів-революціонерів та соціял-демократів перейшли на т. зв. радянську плятформу. І не було випадком, що такі два типові представники української революційної демократії, як Михайло Грушевський і Володимир Винниченко - співтворці й чільні державні мужі УНР, - згодом так легко помирилися з комуністичною системою. Тут важливо зрозуміти мотиви цієї зміни віх. Причиною напевне не був брак патріотизму. Навпаки, Грушевський і Винниченко керувалися українським національним інтересом, як вони його розуміли. Але для них політична свобода, в західньому значенні слова, не була справою засадничою, яка не допускає компромісу. Не зважаючи на критичне ставлення до більшовицької національної політики в Україні, вони вважали радянську монопартійну й диктаторську систему за більше проґресивну, ніж т. зв. буржуазна демократія. Не треба додавати, що таке відступство від принципів свободи, подиктоване народницькими ілюзіями, не виправдало себе не тільки національно, але також з точки зору соціяльних інтересів народних мас.

Якщо повищі міркування правильні, то з них випливає наступний висновок: революційно-демократичний, народницький комплекс був слабким місцем старої наддніпрянської демократії. Цей комплекс треба перебороти, а не його культивувати. У протилежному випадку, існує небезпека, що український демократичний табір буде і в майбутньому піддатливий на лівацькі ухили, як це мало місце в періоді Визвольних Змагань.{103}

На цьому місці мусимо занятися проблемою революції й революційности. Про свою революційність заявляють і урдпівці і двійкарі. Останні, як відомо, ведуть свій рід від націоналістичного руху тридцятих років і збройного підпілля часу Другої світової війни. Отже середовище ОУНз має за собою справжнє революційне минуле. В даному випадку не має рішального значення, що ані УРДП, ані ОУНз, як зрештою всі інші сучасні наші еміґраційні партії (включно з бандерівцями), не ведуть під цю пору активної революційної діяльности. Нам ідеться про чіткість ідейних позицій українського демократичного табору.

Якщо ставити питання у принциповій площині, доводиться ствердити, що демократія і революція - поняття суперечні й несполучні Революція - це боротьба за владу й за політично-соціяльні зміни засобами насильства. Але для демократії притаманне, що вона обмежує застосування насильства. Демократію характеризує еволюціонізм, що виключає й революцію й контрреволюцію.

Це ствердження напевне зустрінеться з голосними протестами. Нам закричать: як можна говорити про мирну еволюцію, коли український народ закований у кайдани, коли український визвольний рух має до діла з таким безоглядним і жорстоким ворогом, як московський більшовизм? Чи ж історія не вчить, що національна незалежність здобувається кривавою боротьбою? І чи великі проґресивні перевороти у внутрішньому розвитку народів теж не здійснювалися революційним шляхом? Чи англійська, американська, французька демократії не були завойовані переможними революціями?

Ми свідомі вагомости цих арґументів і в великій мірі визнаємо їх слушність. Але ми мали на думці щось інше. Проблема складна, немов заплутаний клубок; щоб його розмотати, треба відділити поодинокі пасма.

Відрізняємо революцію, як засіб політичної боротьби в виняткових історичних ситуаціях, та революційність (може краще було б тут говорити про “революціонізм”), як тривалу суспільно-політичну настанову. Різниця між ними приблизно така сама, як між війною, яка згідно з дефініцією Клявзевіца є продовженням політики іншими засобами, та мілітаризмом, пануванням солдатески. Майже сто років тому Драгоманов ствердив, що демократ може виправдувати та активно підтримувати революційну боротьбу проти деспотії, яка не допускає мирної еволюції; але демократ не може бути прихильником насильства заради насильства, не може з нього робити норми суспільного життя. А власне це й чинять люди, що опановані містикою революції Джордж Вашинґтон та інші сподвижники американської революції були вільні від революційної одержимости, що її приклад дали їх молодші сучасники, французькі якобінці. Тоді коли перші створили конституційно-демократичну державу, побудовану на основах свободи і правопорядку, другі створили першу в новітній європейській історії тоталітарну диктатуру. Чи українські революціонери мають собі брати за зразок Вашинґтона чи Робесп’єра? Містика революції якобінського типу була психологічним дріжджам, на якому у нашому столітті виростали ліві і праві тоталітарні рухи й системи. Дією ж містикою годувалися українські тоталітарні течії, наш доморослий комунізм і оунівський націоналізм. Тому було б побажаним, що українські еміґраційні партії, що претендують на демократичність, - маємо на увазі УРДП і ОУНз, - перестали гратися революційними фразами. Ця гра не є така невинна, як багатьом може здаватися.

Говорячи про середовище ОУНз, його головним досягненням уважаємо, що вийшовши з націоналістичного руху 1930-их рр., воно зуміло перебороти в собі тоталітарну спадщину. Органічність і щирість цієї еволюції від тоталітаризму до демократії засвідчена довголітньою діяльністю цього угруповання. Обставина, що люди, які свій первісний політичний вишкіл дістали в школі донцовщини, зуміли перейти на демократичні позиції, скріпляє віру в життєздатність української демократії. Проте можна дивуватися з того, що двійкарі досі не відмовилися від назви “Організація Українських Націоналістів”. Це ім’я має певне окреслене звучання, неспівмісне з теперішнім демократичним характером середовища. Застереження викликає теж існування т. зв. Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР), яке служить своєрідною надбудовою чи прибудівкою ОУНз для виступів на зовнішньо-політичному терені. Пора було б покінчити з фіктивною делеґацією неіснуючого підпільного державного центру в Україні. Щодо корисної інформаційної діяльности, яку веде ЗП УГВР, то її можна б однаково добре провадити від імени якогось пресового бюро або науково-дослідної установи.

У зв’язку з ОУНз виринає одна проблема ширшого порядку. Яке повинно бути наше ставлення до недемократичних первнів в українській політичній традиції? Тут у першу чергу потрібна інтелектуальна чесність, готовість бачити речі такими, якими вони справді є. Але серед нашої громадськости панує протилежний нахил: замикати очі на небажані факти. І так заперечують існування комунізму, як української політичної течії. Комунізм, мовляв, виступає в історії України тільки як форма чужоземної, російської інтервенції й окупації, а українські комуністи — це просто аґенти Москви. Щодо нашого націоналізму, то він, мовляв, був тільки активним національно-визвольним рухом, який нічого не мав спільного з фашизмом чи гітлеризмом.

Всупереч цим самообманним теоріям настоюємо на тому, що міжвоєнна доба стояла в історії України, подібно як в історії більшости європейських народів, під знаком кризи демократії та гегемонії лівих і правих тоталітарних течій. Незалежно від того, чи це нам подобається, чи ні, ми не можемо з української історії виключити ані комунізму, ані тоталітарного націоналізму. Євген Коновалець, з одного боку, та Микола Скрипник, з другого, були визначними українськими політичними діячами свого часу. Дослідник української політичної думки не може поминути як Василя Шахрая чи Миколу Хвильового, так і Дмитра Донцова. (Вживаємо ці імена як символи, що репрезентують певні напрями.) Але власне тому, що й комунізм і націоналізм розглядаємо як складові частини збірного досвіду нашої нації, ми зобов’язані підходити до них критично й селективно. Визнаючи за ними деякі позитивні досягнення, ми рівночасно відкидаємо тоталітарну суть і комунізму й націоналізму. Вище була мова про недоліки старої наддніпрянської і галицької демократії. Нам думається, що шлях до подолання цих слабостей — використання і позитивного, й неґативного досвіду тоталітарних течій. Це можна порівняти зі щепленням, яке повинно дати нашій демократичній громадськості відпорність на рецедиви тоталітаризму. Скріплений цим досвідом антагоністичних політичних рухів і ідеологій демократичний табір повинен стати провідною силою в житті української діяспори і згодом перекинути визвольні ідеї свободи та правопорядку на рідні землі.

III. ЦІЛІ ДІЯЛЬНОСТИ ДЕМОКРАТИЧНОГО ТАБОРУ НА ЕМІГРАЦІЇ

Доводиться іноді чути скептичні голоси, що українські партії на еміґрації — це релікт минувшини. Для них, мовляв, нема місця в сучасній дійсності й вони через це засуджені на вимирання. Кажуть, що ми вже не є політичною еміґрацією, але діяспорою, що в її громадському побуті переважають реальні інтереси, пов’язані з життям країн поселення, а не безплідні ремінісценції й пусті мрії, що стосуються України.

У відповідь на це можна сказати така Факт існування української еміґрації є природним наслідком ненормального стану, в якому перебуває наш народ на рідних землях. А що цей стан ненормальний - річ очевидна, якої на цьому місці нема потреби доводити. Як довго триватиме цей стан, так довго на українцях у розсіянні спочиватиме обов’язок допомагати братам і сестрам на батьківщині в їхніх змаганнях до національної незалежности та людської і громадської свободи. Ми переконані, що цей голос сумління звучатиме в серцях не тільки тих, що самі вийшли з України, але теж їхніх нащадків. Ми згідні з тим, що в силу соціологічних закономірностей наша еміґрація дійсно перетворюється в діяспору. Але разом з цим твердимо, що ця діяспора не перестане боліти долею України й не припинить своїх заходів, щоб їй допомагати. Іншими словами, діяспора якоюсь мірою збереже характер політичної еміґрації. Тут можна послатися на приклад ірляндської, польської, литовської, фінської й інших етнічних груп в Америці. Масові еміґрації цих народів виникли в XIX столітті на неполітичному, господарському підложжі. Не зважаючи на заробітчанську генезу, згадані групи в Америці виявили велику активність у справі визволення своїх вітчизн. Ця активність продовжувалася доти, поки Ірляндія, Польща та ін. не осягнули самостійности після Першої світової війни. До речі, почуття історичної місії, певного морально-політичного категоричного імперативу, спинювало серед цих груп продовж кількох поколінь процес асиміляції. Ірляндці, поляки тощо могли з чистою совістю розчинитися в американському суспільному довкіллі тільки тоді, коли відчули, що сплатили борг перед країнами й народами своїх батьків. Гадаємо, що цю аналогію можна прикласти до сучасної української діяспори, зокрема до українських етнічних груп в Америці й Канаді.

Якщо повищі виводи правильні, то далеко передчасно говорити про кінець українського еміґраційного політикуму. Маємо на думці не участь людей українського роду в політичному житті країн поселення, але якраз специфічно українську політичну діяльність, спрямовану на “старий край”, країну батьків. Можуть відмирати форми цієї діяльности, що перестаріли й не відповідають сучасним обставинам і потребам. Але український еміґраційний політикум буде раз-у-раз відроджуватися в нових формах, поки існуватиме українська діяспорійна громадськість і поки нашому народові на рідних землях не будуть забезпечені права самостійної й вільної нації.

Політична діяльність може відбуватися на двох різних площинах: площині державній, засобами державного апарату, та площині добровільних з’єднань. В наших умовинах під увагу приходить тільки ця друга альтернатива.

Отже ще раз повертаємося до нашої попередньої тези: найважливішою й найактуальнішою справою в житті української еміґрації є створення авторитетної демократичної політичної організації. Чи вона дійсно постане, залежатиме від доброї волі й уміння трьох існуючих угруповань, УНДО, УРДП та ОУНз. Близьке майбутнє покаже, чи їх лідери складуть цей іспит політичної дозрілости.

Але приймім, що така організація чи, як її називають, політична формація, таки постане. Насовується питання: які цілі повинні їй присвічувати у майбутній діяльності?

Основною метою організації мусить бути демократизація суспільно-політичного життя української діяспори. Під цю пору, дякуючи панівній бандеро-естаблішментівській системі, це життя має яскраво виражений недемократичний характер. Дамо кілька прикладів, що розуміємо під гаслом демократизації.

1. Треба покінчити з поганим звичаєм, що згідно з ним українські установи незмінно очолені тими самими кількома особами. Президентом Сполучених Штатів можна бути обраним тільки на дві каденції, себто не довше як на вісім років. Зате голови українських установ засідають на своїх постах не одне десятиліття. Такий стан був би крайньо нездоровий навіть у тому випадку, коли б ці панове могли у своїй громадській праці похвалитися світлими досягненнями, про що, звичайно, не може бути мови. Отже треба прямувати до того, щоб у нашому збірному житті встановити демократичну засаду періодичної зміни лідерів. До речі, слід пам’ятати про те, щоб чинність цієї засади в першу чергу забезпечити в структурі керівних органів нової демократичної формації.

2. Характеристичним і дуже негативним явищем нашого суспільного побуту є перемішання церковної й політичної сфер. Політиканство втискається в українські церкви, як і церковщина в наші політичні організації. Таке змішання не виходить на здоров’я ні одній, ні другій царині. Наші церкви правлять за національно-політичні установи, й це одна з причин, чому в них так мало справжнього одуховлення та богословської мислі. Знов же псевдорелігійний кольорит, що ним люблять прикрашувати себе наші партії, зовсім не причиняється до їх уморальнення, але зате обтяжує їх зайвою відповідальністю за речі, до яких їм було б краще взагалі не втручатися.

Не можна промовчати, що в цьому відношенні грішать теж українські демократичні середовища. Напр. в Америці появляється часопис демократичного напряму, що в ньому існує постійна рубрика, “Справи Української Католицької Церкви”. Питання: якщо політично-суспільний орган має взагалі займатися церковними справами, то чому тільки одного віровизнання? І чому робити з нього трибуну тільки однієї течії в УКЦ, т. зв. “патріярхального руху”{104}? Інший приклад: в Канаді існує газета, що захищає демократичні позиції й що до неї дописують українці-демократи різних віровизнань. Але ця газета є рівночасно войовничим православним органом і вона часто дозволяє собі на випади й колючки проти Католицької Церкви взагалі та українського католицтва, Унії, зокрема. Гадаємо, що прояви такі, як вищеназвані, належать до симптомів нашої суспільної патології.

Для демократичної системи притаманний принцип відокремлення церкви від держави, що, очевидно, не має нічого спільного з тим, що під цією назвою розуміють в Радянському Союзі, де панівна Комуністична партія є сама своєрідною імітацією або пародією релігійної секти. Демократична держава має обов’язок забезпечити своїм громадянам повну, нефальшовану релігійну свободу, але вона сама повинна мати секулярний характер, зберігати невтральність у релігійно-світоглядових питаннях і не втручатися у внутрішні справи поодиноких церков та в міжконфесійні відносини.

Українська еміґрація діє в недержавних умовинах, але це не значить, що у своєму житті вона не могла би дотримуватися засади розмежування церковности й політикуму. Приналежність чи неприналежність до котрогонебудь віровизнання не може правити за критерій патріотизму. В українських політичних організаціях повинно бути місце для людей різних релігійних переконань, включно з безконфесійними. Де стосується в першу чергу майбутньої нової демократичної формації. І навпаки, жодна релігійна спільнота не повинна ототожнювати себе з якимось політичним напрямом, або служити політичним цілям. Політично-національних влаштувань не слід пов’язувати, як це в нас часто водиться, з релігійними обрядами. Таке відполітизування наших церков і послідовна секуляризація політичного життя тільки вийшли б на користь обом.

3. Основоположник і перший президент Чехословаччини, Тома Масарик, звик був казати, що “демократія - це дискусія”. У нашому збірному житті, як відомо, дискусії обмаль. Систематичний обмін думок на публічні теми майже не існує, а зате все заливає помпезна фраза. Треба бути свідомим того, що історія не встигла виробити в нашому народі культури думки. Українська громадськість відзначається великим нахилом до конформізму й керується переважно примітивними емоційними відрухами, а не раціональними критеріями. Зокрема ж націоналістичний рух виховував своїх послідовників у дусі принципової ворожнечі до критичної думки, насаджуючи, як найвищі громадянські чесноти, фанатизм і сліпий послух наказам вождів. Не є випадком, що націоналістичне покоління, що породило кількох талановитих поетів, не видало ні одного визначного історика, соціолога або політолога. Націоналістична публіцистика здебільша нагадувала “поезію в прозі”. Ця націоналістична школа ірраціоналізму й антиінтелектуалізму поклала свою печать на український еміґраційний естаблішмент. Сказане стосується теж ненаціоналістичної, ґешефтярської частини естаблішментівців. Їх неґативне ставлення до критичної думки та вільної дискусії зумовлене практичними мотивами: чим менше світла в нашому громадському житті, тим легше цим панам вершити свої бизнесові операції.

Завдання демократичного табору - відродити в українському суспільстві етос раціональної, критичної мислі та свобідної дискусії. Треба стимулювати постійний обмін думок щодо насущних проблем нашого життя. Необхідно привчати громаду до терпимости супроти неортодоксальних, суперечливих поглядів. Це не значить, що не можна боротися проти помилкових поглядів, але ця боротьба повинна відбуватися засобами раціональної арґументації, а не, як це в нас часто водиться, засобами морального терору. Практичні рішення повинні приходити як результат попередньої дебати, проведеної з застосуванням наукових метод. Політичні пляни слід формулювати з допомогою експертів-науковців.

4. Існує пекуча потреба створити на еміґрації демократичну українську пресу. Цей пункт тісно в’яжеться з попереднім, бо чейже ясно, що без вільної преси не може бути дискусії про публічні справи.

Наша діяспора розпоряджає досить великою скількістю пресових органів, але їх рівень переважно дуже низький. В цьому відношенні нас рішуче побивають російська й польська еміґрації. Наші газети редаґовані кустарним способом, нефахово, в них мало речевої інформації та серйозного обміну думок щодо істотних проблем українського й неукраїнського життя. Нашу пресу характеризує примітивний дидактизм, патріотичне пустомельство, втеча від усіх контроверсійних питань та відсутність ширшого погляду на українську і світову дійсність. А вже вершину журналістичної бездарности, інтелектуальної нікчемности та громадянської безхребетности являє собою наша “союзова” преса в Америці{105}.

Перед демократичним табором виринає важливе завдання: створити таку пресу, яка служила б як школа української думки, а не як засіб для оглуплювання нашої громадськости. Мінімальні вимоги тут: одна добра газета, бодай тижневик, та один теоретичний журнал суспільно-політичної проблематики.

5. Цей останній пункт стосується відносин демократичного табору до інших політичних течій, що чинні серед нашої діяспори. Демократична система по своїй природі плюралістична. Вона вимагає співіснування й суперництва між кількома (принаймні двома) партіями в лоні одного суспільства. Яке застосування може цей принцип знайти в наших специфічних умовинах?

У цій доповіді мова йшла ввесь час про потребу єдиного демократичного табору. Тут хтось міг би нам закинути непослідовність. Бо чи ця вимога єдности не суперечить засаді демократичного плюралізму? Чи не було б правильніше думати відразу про дві або більше демократичних партій, ніж про одну?

Але ця непослідовність тільки позірна. В Англії обі основні партії, Консервативна й Лейбористська, дотримуються принципів демократичного правопорядку; це саме можна сказати про Республіканську й Демократичну партії в США, про Ліберальну, Проґресив-но-Консервативну та Нову Демократичну партії в Канаді тощо. Але ми не є в цьому щасливому положенні. Мусимо бути свідомі того факту, що більшість української діяспорійної громадськости не засвоїла собі принципів демократичного правопорядку. Наші демократичні сили діють у середовищі, якого відношення до демократії або активно вороже, або дуже проблематичне. Така ситуація вимагає концентрації демократичних елементів. Можна сподіватися, що виникнення міцного демократичного табору приведе з часом до ступневої демократизації цілого нашого суспільно-політичного життя. Щойно тоді настане час, коли в нас буде місце на кілька демократичних партій.

Пошана до плюралістичного принципу виявлятиметься в тому, що нова демократична формація не повинна прямувати до монополії “влади” серед нашої діяспорійної громадськости. Демократична формація стоятиме віч-на-віч з іншими українськими політичними угрупованнями, і з деякими з них вона могтиме співпрацювати, а з деякими їй доведеться бути в затяжному конфлікті. Хто ж потенціяльні партнери демократичного табору? Це ті українські еміґраційні партії чи течії, які, хоч і не є послідовно демократичними, але принаймні не мають виразного тоталітарного обличчя. Такою партією є, напр., мельниківська фракція ОУН. Мельниківці, щоправда, виводяться із старої ОУН, але їх сучасний ідейно-політичний профіль радше консервативно-авторитарний, ніж тоталітарний. Деякі симптоми вказують на те, що в нас може відродитися соціялістична течія; як відомо, до соціялізму, чи пак “комунізму з людським обличчям”, тяжіє частина теперішнього еміґраційного українського студентства. До важливого питання щодо різниць між демократією й соціялізмом повернемося пізніше. Проте нема принципових перешкод для співпраці між демократами й нетоталітарними соціялістами.

Коли ж ідеться про ставлення майбутньої демократичної формації до табору тоталітарного націоналізму, себто бандерівців, то воно мусить бути засадничо антагоністична Одним із головних завдань демократичної формації буде рішуча боротьба проти теперішньої гегемонії бандерівщини та її естаблішментівських поплентачів у суспільно-політичному житті української діяспори. На нашу думку, великою політичною помилкою була б участь демократичних елементів в організаціях і установах, - таких, як, наприклад, на американському терені Український Конгресовий Комітет Америки (УККА), - що претендують на всенаціональну ролю, але що в них на ділі бандерівці грають першу скрипку. Такі установи й організації радше слід послідовно бойкотувати, - аж до того часу, поки буде зламана гегемонія бандерівщини.

Це не значить, однак, що треба обминати будьяких контактів з бандерівцями. Автор цих рядків завжди дотримувався погляду, що т. зв. “культобмін” з комуністами - річ побажана. Якщо можна культобмінюватися з комуністами, то можна це саме робити теж з фашистами, - в обох випадках, очевидно, під умовою збереження власної незалежности. Поборюючи комунізм і тоталітарний націоналізм (фашизм), як порочні у своїй основі системи, ми не можемо не бачити в українських комуністах і націоналістах наших земляків, яким не маємо права апріорно відмовляти суб’єктивної доброї волі, ані навіть поодиноких громадянських заслуг. Вживаючи релігійної термінології, скажемо: “Треба цуратися гріха, але не грішника”. Як показує досвід, усякий діялог діє розкладово на тоталітарні середовища, які можуть процвітати тільки в умовинах сектантської ізоляції. Тому теж українські еміґраційні демократи не повинні боятися контактів, зокрема в культурній площині, ані з бандерівцями, ані з т. зв. “прогресистами” (себто комуністичними й комунізуючими елементами нашої діяспорійної громадськости). Треба вірити, що наш суспільний організм колись таки переборе хворобу тоталітаризму.

Дехто може почувати себе враженим тим, що ми ставимо на одну дошку бандерівців і “прогресистів” (комуністів). Перші, мовляв, патріоти і самостійники, а другі московські прислужники. На це відповідаємо таке. По-перше, в оцінці різних українських політичних течій уважаємо їх устроєві концепції і політичний світогляд за річ важливішу, ніж зовнішні орієнтації. (“Примат внутрішньої політики”, про який говорив Липинський.) Тому, на нашу думку, оунівський націоналізм і український комунізм, як тоталітарні, антидемократичні рухи, мають багато спільного. По-друге, оунівці перебували в минулому в ідейній і організаційній залежності від гітлерівського Берліну, дуже подібній до залежности українських комуністів від більшовицької Москви. Але ця залежність не дозволяє трактувати ні одного, ні другого руху, як явища чисто агентурного. Не заперечуючи існування аґентурних елементів в обох таборах, ми розглядаємо їх як органічні складові частини українського політикуму.

Врешті кінцеве зауваження. Явна мізерія нашої еміґраційної “внутрішньої політики” часто викликає зрозуміле почуття неохоти до того, щоб нею взагалі серйозно займатися. Пощо, мовляв, чесній і розумній людині лізти в це болото? Але цей поширений погляд доводиться визнати за помилковий. Значення нашої внутрішньої політики подвійне. По-перше, упорядкування наших внутрішніх відносин являє собою передумову для зовнішньої дії, зокрема для тієї, що спрямована на Україну. По-друге, це проба нашої громадянської дозрілости й політичної культури. У противенстві до українського народу на рідних землях, еміґрація користується свободою слова й організації. Який ужиток робимо з цієї свободи? Якщо дозволяємо верховодити над нами тоталітарним “селепкам” і їхнім прихвосням, цим ми ставимо під сумнів здібність до вільного й незалежного існування всієї української нації. Таким чином перебудова наших внутрішніх відносин на демократичних основах - це справа чести для української еміґрації, що претендує на ім’я політичної.

IV. ЗАВДАННЯ ЕМІГРАЦІЙНОГО ДЕМОКРАТИЧНОГО ТАБОРУ СУПРОТИ УКРАЇНИ

Чим може українська еміґраційна спільнота та зокрема її демократичний відлам реально допомогти нашому народові на рідних землях? Тут приходимо до останньої й найважливішої частини нашої доповіді. Бо праця для визволення України - це рація існування української діяспори, як політичної еміґрації.

В першу чергу, треба відійти від стилю діяльности щодо України, що його бандерівський табір і опанований ним еміґраційний естаблішмент зуміли накинути нашій громадськості. Це політика жестів, деклямацій, деклярацій, протестів і маніфестацій. Така робота не приносить майже ніяких користей українській справі і на ділі тільки служить інтересам еміґраційних крикунів, яким потрібно наш загал тримати в стані постійної істерії.

Передумовою й основою всякої нашої політики щодо України мусить бути вивчення підрадянської української дійсности, що її мусимо бачити по-змозі об’єктивно, ані гіршою, ані кращою, ніж вона справді є. Така об’єктивність не дається легко, бо зовсім природно, що ми дивимося на підрадянську дійсність крізь призму наших емоцій. Тому треба оберігатися від поспішних узагальнень та всяких перебільшень в один чи другий бік. Такі перебільшення рясніють на сторінках нашої преси. Ясно, що тільки наукова метода в вивченні Радянської України, солідна українська совєтологія, може забезпечити нашу еміґраційну політику від різних ілюзій і цим самим від промахів і розчарувань.

Далі, ми мусимо бути свідомі того, що наші реальні можливості дуже обмежені. Ми не маємо й не можемо мати впливу на уклад світових політичних сил і на політику західніх держав щодо СРСР. Державні мужі Заходу ведуть політику згідно з інтересом своїх країн, як вони його розуміють. Було б смішно чекати, що вони стануть цей курс міняти, бо так хочеться українцям. Рівно смішно, а навіть непристойно, було б подавати вигляд, що ми, новоспечені громадяни, краще розуміємо і більше дбаємо за державні інтереси країн нашого поселення, ніж їх власні лідери. Тому всякі меморіяли, писані для поучення західніх політиків, це на 99 відсотків змарнований труд. Я, очевидно, не пропаґую безкритичного відношення до політики західніх держав. Але пропоную розглядати цю політику, як своєрідну об’єктивну даність, що до неї треба пристосовуватися, як до доброї або поганої погоди. Тільки під умовою такого тактичного пристосування, - яке не означає зречення з наших власних ідеалів, - ми могли б намагатися здобути певний вплив на політику західніх держав. Максімум того, до чого можемо прямувати та й що вимагатиме від нас чималої зручности: щоб керівники закордонної політики західніх держав, без уваги на конюнктурні зміни, по змозі брали до уваги існування української проблеми, як силового чинника в комплексі СРСР та Соціялістичного Блоку. Наприклад, зовсім зайво протестувати проти “політики детанти”, бо це з нашого боку тільки кивання пальцем у чоботі; зате можна би використати детанту для того, щоб уряди США, Канади і ін. встановили свої консульства в Києві.

Попередньо я висловив застереження проти “протестаційного стилю” української еміґраційної політики. Де, звичайно, не значить, що ми не повинні підіймати нашого голосу проти тих кривд, що їх совєтсько-російська влада чинить нашому народові і його кращим синам та донькам. Стосовні факти треба доводити до відома світової публічної опінії. Але треба собі здавати справу з того, що після гітлерівських і сталінських страхіть світова опінія отупіла й нелегко її сколихнути. Але наші застереження проти “протестаційного стилю” української еміґраційної політики сягають глибше. Діло в тому, що політика протестів є по своїй істоті пасивною, не зважаючи на те, що вона може інколи проявлятися в дуже голосних формах. Проте вона на ділі зводиться до того, що інші роблять певні доконані факти, на які ми тільки реаґуємо в формі безсильних протестів. Таким чином ми позбавляємо себе всякої політичної ініціятиви, а нашу діяльність зводимо до серії відрухів.

Необхідно, щоб українська сторона сама почала творити доконані факти, примушуючи противника реаґувати на наші ініціятиви. Чи така політика можлива? Ми переконані, що - в певних скромних межах - так. Тільки вона вимагає розумного й обережного плянування, з повним врахуванням реальної обстановки і наших спроможностей. Ми мусимо вести нашу політику з позиції слабости (a не “з позиції сили”, як свого часу писав бундючно один журналіст) і тому не можемо дозволити собі на лобові атаки, які мусять кінчатися поразками Ось перелік заходів, що їх здійснення нам було б під силу, коли б ми на них зосередили всю нашу енерґію:

1. Найбільш ефективна допомога, що її можемо дати Україні -це закріплення й розбудова повноцінного українського суспільного й культурного життя в розсіянні. Зберігаючи нас самих, як українську спільноту поза межами батьківщини, здобуваючи явні досягнення на полі суспільної й культурної праці, складаючи раз-у-раз докази нашої живучости - ми подаємо велику моральну заохоту нашим братам і сестрам на рідних землях, дозволяємо їм відчути, що вони не ізольовані, вселяємо в них віру в перспективність української справи.

2. Культурною творчістю в ділянках науки, літератури, мистецтва тощо можемо створювати вартості, що збагачують націю в цілому, заповняючи прогалини в культурному процесі в УРСР, який проходить у ненормальних умовинах. Наприклад, історики-еміґранти можуть своїми працями давати антидот проти викривлень історичної свідомости й занику історичної пам’яті, що совєтський режим намагається накинути українському народові. Досвід показує, що дійсно цінні наукові праці, посталі на еміґрації, скорше чи пізніше доходять до відома підрадянської наукової громадськости, спонукують режим і його речників вступати з ними в полеміку, іноді примушують режим до певних поступок. Без “Енциклопедії Українознавства” ми ледве чи побачили б “Українську Радянську Енциклопедію”!

Хтось міг би сказати, що наукова й літературна творчість є привілеєм вибраних одиниць, і тому з цього не можна робити мети для діяспори в цілому та, зокрема, її політичних організацій. Але духова творчість не може розвиватися в порожнечі, вона вимагає відповідного суспільного запліччя. Почесне завдання української діяспорійної громадськости дати відповідне матеріяльне забезпечення нашим науковим установам, журналам і видавництвам. Обов’язок демократичних політичних чинників - стояти на сторожі дієвої інтелектуальної свободи в нашому збірному житті, без чого не може нормально розвиватися наука й література.

3. Діяспора повинна становити зв’язкову ланку між Україною й зовнішнім світом. Москва прагне відгородити своїх українських підданих від світу, немов китайською стіною. Наше завдання - знаходити й поширювати в тій стіні щілини, через які промені світла й подуви свіжого повітря доходили б до народу, який замурований у темниці.

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА З ІСТОРИЧНОЇ ПЕРСПЕКТИВИ{106}

Вивчення сучасної України є сферою радше політології, аніж історії, і більшість досліджень у цій ділянці належить політологам. За останні роки з’явилося декілька цінних праць, що їх написали “радянологи”^[372]. Автор даної статті - не політолог, а дослідник історії. Однак він має надію, що історик може зробити свій внесок до кращого розуміння сучасних подій, застосовуючи для цього своє відчуття часової перспективи та динаміки подій. Такий історичний підхід видається особливо плідним при розгляді національних проблем у СРСР, оскільки поточні емпіричні дані, на яких політологи спирають свої висновки, неповні й часто непереконливі.

Для стороннього спостерігача СРСР виглядає однорідним за своєю суттю явищем. Чужоземний мандрівник, який подорожує республіками Радянського Союзу, всюди знайде одну й ту саму суспільно-політичну систему, один і той самий тип установ, однаковий розклад занять у школах, ті самі пропагандистські гасла і дуже схожі умови життя. Відповідно до цього Радянський Союз справляє враження однорідної країни, і серед західних дослідників цей погляд найбільш поширений. На їхню думку, національні відмінності в СРСР переважно мовні й не мають великого політичного значення, особливо з огляду на дедалі більше поширення російської мови в усіх частинах Радянського Союзу.

Однак не треба забувати, що нації, які складають СРСР, існували як етнокультурні спільноти за багато століть не лише до Жовтневої революції, але й до того часу, коли відповідні народи підпали під панування царської Росії. Тому мовне розмаїття, яке ми бачимо в Радянському Союзі, виражає приховані під поверхнею різниці у колективній ментальності, в укорінених у суспільстві поставах, в інтелектуальних і політичних традиціях. Важко по-справжньому зрозуміти значення багатонаціонального характеру СРСР, не знаючи історії народів цього регіону. Але здебільшого таких знань якраз і бракує, оскільки західні вчені розглядають минуле цієї частини світу переважно з централістичних позицій, як історію зростання імперської російської держави, метропольного російського суспільства та культури^[373].

Україні належить почесне місце серед національних проблем Радянського Союзу. За своїми розмірами, населенням та економічною потужністю Українська РСР стоїть в одному ряду з найбільшими країнами Європи. Україна займає проміжне положення між власне Росією і т. зв. сателітними країнами Східної Європи. Без перебільшення можна сказати, що статус України безпосередньо впливає на структуру СРСР і всього соціалістичного блоку, а також на становище Радянського Союзу як світової потуги. Це мало б стати підставою для зацікавлення західної наукової громадськості українськими справами.

ПРИРОДА УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Українську РСР можна найкраще зрозуміти, якщо розглядатимемо її як утілення компромісу між українським націоналізмом і російським централізмом - звичайно, не в сенсі формальної угоди, що постала наслідком переговорів, а радше як вияв фактичної рівноваги антагоністичних суспільних сил, жодна з яких не була достатньо міцною, щоб утвердитися повністю. Коли б українська революція 1917-1921 рр. могла йти своїм природним шляхом, її логічним наслідком була б самостійна національна держава. Але український визвольний рух був заслабкий, аби досягти цієї мети, й Україна мусила погодитися на дальше панування Москви. З другого боку, Ленін, який до революції багато разів висловлювався на користь великої унітарної держави й відкидав федералізм, був змушений визнати, що національне відродження України (й інших неросійських народів колишньої царської імперії) - реальний факт, з яким варто рахуватися. Немає жодного сумніву, що готовність зробити поступки неросійським національностям була одним із вирішальних чинників перемоги більшовиків над їхніми російськими суперниками^[374].

Умови цього компромісу можна охарактеризувати таким чином: Росія зберегла політичний контроль над Україною і, завдяки цьому, позицію найбільшої потуги у Східній Європі. Україна зберегла, після краху своїх більших надій, статус нації (у якому їй відмовляв царський режим) і символічне визнання своєї державності у формі Української РСР. Формально цей компроміс виразився в утворенні Союзу Радянських Соціалістичних Республік, складовою частиною якого стала Україна. Таким чином, радянський федералізм має “діалектичний” характер. З одного боку, він забезпечує російське панування над неросійськими окраїнами; з другого - існування союзних республік зберігає і навіть консолідує національну самобутність відповідних народів.

Згідно з офіційною доктриною, Українська РСР є суверенною державою, яка на засадах рівноправності об’єднана у федерацію з Росією й іншими братніми радянськими республіками. Теоретична суверенність України знаходить вияв у її членстві в Організації Об’єднаних Націй і в конституційному праві виходу із Союзу. Як твердить один з українських радянських вчених-правників:

“Союз РСР є союзною державою, де суверенітет належить як федеративному об’єднанню, так і кожній союзній республіці... Однією з рівноправних і суверенних союзних республік у складі СРСР є Українська Радянська Соціалістична Республіка. Суверенітет УРСР, як й інших частин соціалістичної співдружності, виник разом з проголошенням України республікою, а наступне об’єднання суверенних держав у єдину радянську соціалістичну федерацію не порушило їх суверенітету, оскільки це об’єднання було добровільним... Права союзної республіки як суверенної держави не можуть визначатися ніким іншим, крім самої республіки”^[375].

Реальність, певна річ, докорінно відрізняється від теорії. Українська РСР сьогодні позбавлена практично всіх атрибутів і функцій самостійної держави. Перелічувати все, чого бракує Україні, було б надто довго, тому не будемо зупинятися на деталях. Дозволимо собі навести лише декілька довільно вибраних прикладів. Ця номінально суверенна держава не контролює залізниць на своїй території; не має окремої валюти чи навіть поштових марок; вона не має будь-якого незалежного державного органу для збирання податків, ні громадянства, відмінного від усесоюзного; злочинці, яким ухвалюють вирок українські суди, відбувають ув’язнення в тюрмах і таборах примусової праці поза межами республіки; Українська РСР не підтримує дипломатичних відносин із будь-якою іноземною країною; Україна зазвичай бере участь у міжнародних наукових конференціях, культурних заходах і спортивних змаганнях лише у складі об’єднаної делегації СРСР.

Але ще важливіше, аніж ці конкретні обмеження правоздатності, те, що радянська Україна не має найістотнішої ознаки самостійної держави: можливості виробляти й проводити власну політику. Влада центрального уряду в Москві всеохопна й не залишає органам України жодної сфери самостійної юрисдикції. Будь-яке рішення, прийняте у Києві, Москва може переглянути. Таким чином, нібито суверенна Українська РСР на практиці виявляється адміністративним підрозділом монолітної імперії, наділеним мінімальною мовно-культурною автономією. Але й ця автономія страждає від сильного русифікаційного тиску.

У цьому місці читач може спокуситися висновком, що державність Української РСР є просто фікцією. Але цього погляду не поділяють підрадянські українці, які, за всіма доступними нам свідченнями, високо цінують номінальну суверенність своєї республіки. Наприклад, вони горді з членства їхньої країни в Організації Об’єднаних Націй. Це не означає, що українці не здають собі справи з реальностей нинішнього державного ладу. Але зовнішні ознаки державності, які має радянська Україна і які сторонній спостерігач легко відкидає як пустий жест, дорогі для українських людей як символ невід’ємних прав їхньої нації.

Американські дослідники, намагаючись пояснити незнане за допомогою знаного, часто уподібнюють союзні радянські республіки до штатів, на які поділена їхня власна країна. Так, можна знайти порівняння України з Техасом (“українці - це техасці Росії”) або навіть із Пенсільванією. Але ця уявна аналогія цілком помилкова. Американський федералізм є суто політичним; його функціональне завдання - забезпечити децентралізацію влади, і він ніяк не пов’язаний з етнічними й національними питаннями^[376]. Натомість радянський федералізм має явно етнічний характер і є поступкою багатонаціональній природі СРСР без жодної децентралізації політичної влади. Радянська союзна республіка водночас і менша, і більша від американського штату. Менша, оскільки монолітний державний лад в СРСР не полишає республікам, що входять до складу Союзу, незалежної сфери юрисдикції. Більша, оскільки радянські республіки, в тім числі й Україна, зберігають залишкові ознаки національних держав.

Ця ситуація сповнена внутрішньої напруги. Офіційно культивується всезагальна згода й солідарність радянських народів, але під поверхнею безперервно, рік за роком точаться уперті бої. Жодна зі сторін не визнала нинішнього компромісу за остаточне розв’язання. Москва й далі чинить тиск для посилення централізації, нівелювання всіх національних відмінностей аж до повного поглинення неросійських національностей. Програма Комуністичної партії Радянського Союзу ставить мету “поступового зближення” і врешті “злиття” радянських національностей”^[377]. Росіяни, звичайно, не мають злитися з китайцями, але неросіян у СРСР спонукають злитися з росіянами. Але неросійські національності й далі тягнуть у протилежний бік. Багато з них ще плекає мрію про повну незалежність, а тим часом вони користають з кожної можливості, щоб зміцнити свою культурну самобутність і розширити автономію своїх республік. Може здатися, що в цьому тривалому конфлікті всі переваги на боці централістичного напряму, за яким стоїть організована сила тоталітарного режиму. Але після більш як півстолітнього радянського панування неросійські нації СРСР, незважаючи на страшні втрати, яких вони зазнали за сталінських часів, живі й навіть багато в чому сильніші й більш сконсолідовані, ніж були 1917 р. Можливо, в жодній іншій частині Радянського Союзу ця боротьба не є такою драматичною і не має таких далекосяжних історичних наслідків, як на Україні.

Резюмуючи, можемо ствердити: номінальна державність Української РСР, кажучи мовою сучасної політичної реальності, є абсолютним міфом, створеним задля вигоди правителів. Але міф, який увійшов у свідомість народу, стає прихованою силою. Хитрі маніпулятори можуть одного дня опинитися у становищі чарівника, нездатного впоратися з духом, якого сам викликав.

ЕТАПИ РОЗВИТКУ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ

Внаслідок репресій царату й інших несприятливих обставин на Україні процес формування нації набирав сили дуже повільно. До 1917 р. існували українська етнічна спільнота й український національний рух, який підтримувала переважно інтелігенція, але не було повністю розвиненої української нації. Селянські маси, глибоко українські за всіма своїми об’єктивними етнічними рисами, мали лише зародкову національну свідомість, а міста були дуже зрусифіковані^[378]. Недорозвинутий стан української нації, без сумніву, був основною причиною того, чому не вдався експеримент самостійної української держави. Однак бурхливі події революції і незалежницьких змагань надзвичайно прискорили процес перетворення української етнічної маси на модерну соціологічно та культурно зрілу націю. Стихійне прагнення українського народу до національної окремішності, яке не знайшло завершення в часи революції, було перенесене в радянську добу.

1920-ті роки були найщасливішими в історії Української РСР^[379]. За нової економічної політики промислове виробництво більш-менш повернулося до передреволюційного рівня, а ще не сколективізоване селянство зажило порівняно заможно. Де був також час, коли радянська Україна мала справжню автономію в культурних справах. Її досягнення у сферах освіти, науки, літератури та мистецтва справді вражають. Міста швидко втрачали свій колишній зрусифікований вигляд. До 1930 р. Україна наближалася до стану повністю розвиненої, культурно зрілої нації.

Ситуація докорінно змінилася в 1930-ті роки^[380]. Сталінський режим терору тяжко гнітив усі народи Радянського Союзу, але гнів диктатора був спрямований передовсім проти непокірних українців. Унаслідок насильницької колективізації сільського господарства та штучного голоду 1933 р. Україна зазнала приголомшливих людських утрат. “За неофіційними оцінками, втрати від смертей, що були результатом голоду, становили щонайменше 10 відсотків населення (понад 3 мільйони), але якщо взяти до уваги зниження рівня народжуваності та збільшення смертності, то ця цифра зростає, за деякими підрахунками, до 5-7 мільйонів, згідно з екстраполяцією до перепису 1939 р.”^[381]. Сталінський терор знищив також дві верстви української громадської й інтелектуальної еліти: дореволюційну народницько-ліберальну інтелігенцію, яка пристосувалася до радянських умов і в 1920-ті роки далі відігравала активну роль у культурному житті, та українське комуністичне керівництво, яке правило республікою протягом перших десяти років її існування. Одним із результатів сталінської політики було те, що вона зупинила чи навіть відкинула назад процес формування української нації. Це виразилося в повороті до двомовності, майже викоріненої наприкінці 1920-х років, та відновленні дореволюційної дихотомії між російськомовними містами та промисловими центрами й україномовними селами та містечками. Українську культурну діяльність зведено до підпорядкованого й виразно провінційного рівня, тоді як усі престижніші форми інтелектуальної роботи були спрямовані у “всесоюзне”, тобто російське, русло.

Тому не дивно, що український народ із надією дивився на велику міжнародну воєнну пожежу, яка наближалася, і що у 1941 р. сотні тисяч радянських солдатів української національності добровільно переходили до німців, яких населення вітало як визволителів. Це не було виявом симпатії до нацистської системи, про природу якої український народ, ізольований від зовнішнього світу, ледве чи мав якесь уявлення. На німців дивилися як на представників привабливої європейської цивілізації, й Німеччина Гітлера сприймалася через імідж Німеччини Вільгельма II. Ще збереглася пам’ять про те, що 1918 р., під час першої німецької окупації, кайзерова армія поводилася цивілізовано. Українські патріоти сподівалися, що Німеччина знову, як у добу Берестя, підтримуватиме українські національні прагнення у власних інтересах.

Навряд чи треба говорити, що ці надії повністю розвіялися. Страхіття нацистського колоніального режиму підтвердили й перевершили найзловісніші передбачення комуністичної пропаганди і зробили відновлення радянської влади привабливішою перспективою. Не може бути жодного сумніву, що нацистська політика на окупованих радянських територіях, і особливо на Україні, неабияк вплинула на висліди німецько-радянської кампанії. За словами одного із колишніх високопоставлених німецьких достойників: Гітлер вів свої армії не на визвольну війну, а в колоніальний похід, у якому вони знекровилися до смерті”^[382].

Є підстави твердити, що Сталін і радянське керівництво під час війни були дуже стурбовані, що якась іноземна держава може порушити українську справу^[383]. На щастя для них, ці побоювання були цілковито необгрунтованими. Німці відкинули українську козирну карту, тоді як західні держави ніколи не думали втручатися в те, що вони вважали внутрішньою справою свого радянського союзника. Іронія другої світової війни полягала, зокрема, в тому, що серед усіх провідних державних діячів світу саме Сталін, який учинив невимовні злочини проти українського народу, виявив найбільше зрозуміння потенціалу української проблеми. Саме в ім’я України, а не Росії, Сталін домігся приєднання величезних територій на захід від кордону, що існував до 1939 р., таким чином розширивши СРСР до Центральної Європи та Наддунайської долини.

НАСЛІДКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

З погляду українських національних інтересів результати другої світової війни були дуже невтішні. Щоправда, вдалося уникнути загрози колоніального поневолення з боку нацистської Німеччини, але поза тим не було жодного поліпшення. Ціною жахливих страждань, руйнувань і втрат у людському матеріалі Україна дістала лише відновлення тієї самої тиранічної влади, яку мала до війни. Визволення та національна незалежність залишалися такою ж далекою і недосяжною метою, як і раніше.

Хоча цей песимістичний погляд і схожий на правду, він лише частково відповідає істинному станові речей. Насправді, війна спричинилася до деяких глибоких змін у становищі України. Але вплив цих нових рис утверджувався поступово, і їх наслідки ще й сьогодні далеко не вичерпалися.

Найбільша зміна, до якої привела війна, - це приєднання до Української РСР Західної України, - етнічних українських земель, які перед тим перебували під владою Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Це додало до населення Української РСР близько 8 мільйонів нових громадян, переважна більшість яких були етнічні українці. Таким чином були частково компенсовані втрати населення на давніших радянських територіях, і зросла частка українців у всій республіці.

Якісні наслідки цих змін були ще важливіші, ніж статистичні. Вперше від часів середньовіччя всі українські землі виявилися об’єднаними у складі однієї держави. Це означало, насамперед, згладжування суспільно-політичних особливостей західних територій. Навряд чи треба нагадувати, що цей насильницький Gleichschaltung був болісним процесом і спричинився до багатьох жертв. Але територіальна консолідація віддавна була метою українського національного руху. Об’єднання Галичини анізованої тоді в Західно-Українську Народну Ресцубліку) з Українською Народною Республікою вперше було проголошене 22 січня 1919 р. Ця спроба об’єднання зазнала невдачі разом із загальним крахом української самостійності. Але те, чого не вдалося досягти самостійній українській державі революційної доби, тепер здійснив радянський режим. Це означало величезний крок уперед у процесі формування нації. Уніфікація, що випливала з цієї територіальної консолідації, зовсім не була одностороннім процесом: вона означала не лише прилучення населення Західної України до зразків, що переважали в Українській РСР у її давніх кордонах, але одночасно й невловиму, але глибоку психологічну мутацію серед населення середньо-східної України. Цей останній аспект об’єднання очевидно применшується в офіційній пропаганді, проте він є важливим чинником у житті післявоєнної України. Треба пам’ятати, що західні території (за винятком Волині й українських частин Бесарабії) ніколи не належали до царської Росії. Більшість західних українців були католиками східного обряду, і весь регіон мав традиційні культурні зв’язки з Центральною Європою. Добре відомо, що завдяки сприятливішим обставинам австрійської конституційної системи національний рух швидше розвинувся у Західній Україні, аніж у середньо-східній Україні. Уже наприкінці XIX ст. Галичина стала твердинею, або, як тоді казали, “П’ємонтом” українського національного руху. Там активна войовнича національна свідомість проникла в маси аж до найвіддаленішого села. Схожими були умови в сусідній Буковині. У міжвоєнну добу національний рух галицького зразка поширився й на інші частини Західної України - Волинь і Закарпаття^[384]. Протягом останньої чверті століття цього західноукраїнського впливу зазнавало населення середньо-східної України. Наслідки цього впливу нелегко виміряти в емпіричних величинах, але я схильний припускати, що вони глибокі й мають далекосяжне політичне значення. Появу голосного дисидентського руху в Українській РСР протягом 1960-х років важко пояснити, якщо не брати до уваги західноукраїнського фактора. Водночас варто відзначити, що серед визначних дисидентів ми знайдемо уродженців буквально всіх частин України, в тому числі таких дуже зрусифікованих, як Донбас і Одеса. Це симптоми “психологічної мутації”, про яку ми згадували раніше.

Об’єднання українських земель у кордонах Української РСР мало й інший важливий результат. У минулому великою перешкодою для розвитку українського самостійницького руху було розбиття сил нації між антиросійським і антипольським фронтами. Україна була не в такому становищі, як ті порівняно щасливі недержавні нації, наприклад ірландці, чехи чи фінни, що повинні були протистояти лише одному противникові. Як уже було сказано, наприкінці XIX ст. Галичина стала твердинею українського національного руху. Але потенціал Галичини міг лише частково проявити себе на полі українсько-російських відносин, оскільки її сили забирала боротьба з Польщею^[385]. Ця ситуація спричинилася не лише до розпорошення наявних фізичних ресурсів, але й до появи внутрішніх чвар з приводу порядку пріоритетів у стосунках із Росією та Польщею, що ослаблювало український табір^[386]. Включення Західної України до складу Української РСР, післявоєнні обміни населенням, які усунули з української землі неспокійну польську меншість, геополітична переорієнтація Польщі на Сілезію та Балтійське море - все це поклало край задавненому українсько-польському конфліктові, “розморозивши” таким чином українські сили. Сам той факт, що майже всі українські території об’єднані під владою Москви, дає українській нації змогу зосередитися на найголовнішій проблемі: перегляді сучасного стану українсько-російських відносин.

У зв’язку з цим я хотів би згадати прецедент, який дещо пояснить. Видатний польський політичний мислитель Роман Дмовський (1864-1939), прагнучи сформулювати зовнішньополітичну програму для своєї нації, перед вибухом першої світової війни твердив, що відновлення Польщі проходитиме у два етапи. Першим етапом мало бути об’єднання всіх частин розчленованої Польщі під владою Росії, яке у свою чергу привело б до зміни у балансі сил між Польщею і Росією, змушуючи останню поступитися польським вимогам щодо автономного статусу^[387]. Насправді відродження Польщі відбулося в інший спосіб, якого до 1914 р. ніхто не міг передбачити: внаслідок одночасного краху всіх трьох держав, що володіли польськими землями. Під час другої світової війни українці сподівалися, що це чудо зможе повторитися на їхню користь: спочатку Німеччина завдасть поразки радянській Росії, а тоді західні союзники завдадуть поразки Німеччині. Реальний розвиток подій не справдив цих сподівань. Але здається, що призабута формула Дмовського знаходить застосування у наш час у випадку з Україною.

Друга світова війна привела до розширення російської сфери впливу на всю Східну Європу. Де глибоко позначилося на Україні, й повинно розглядатися як друга після територіальної консолідації важлива зміна в її становищі. Не забуваймо, що Українська РСР має спільні кордони з Польщею, Чехо-Словаччиною, Угорщиною, Румунією і, через Чорне море, з Болгарією. Соціалістичні країни Східної Європи в усі часи, а особливо в післясталінську добу, користувалися незрівнянно більшою інтелектуальною свободою, ніж СРСР. Польські, чеські та інші книжки й журнали правлять для української інтелектуальної еліти за важливе джерело інформації про зовнішній світ. Важливу роль культурних посередників відігравали невеликі, але активні українські меншини в Польщі й Чехо-Словаччині^[388]. Щодо зв’язків із зовнішнім світом, то Україна, починаючи з 1930-х років, була в гіршій ситуації, ніж Росія. Російські вчені й письменники у Москві й Ленінграді мали принаймні обмежений доступ до іноземних книжок і джерел інформації, тоді як Україну режим тримав у майже повній ізоляції. Завдяки існуванню соціалістичного блоку ці умови поліпшилися. Залізну завісу ще не знято, але в ній з’явилося багато тріщин і дірок.

Політично радянське панування у Східній Європі поклало край страхітливому українсько-російському протистоянню у тій формі, якої воно набувало в міжвоєнний період. У Москви тепер більше об’єктів турботи, і тому вона не може приділяти Україні таку виняткову увагу, як раніше. Побоювання, що повернення до масового сталіністського терору на Україні може викликати панічну реакцію серед “східноєвропейських союзників”, робить застосування попередніх методів менш імовірним. Створення соціалістичного блоку різко збільшило число народів, кровно зацікавлених у зміні статус кво у Східній Європі та СРСР, і таким чином дало Україні потенційних союзників.

І, нарешті, виникнення соціалістичного блоку позбавило Союз Радянських Соціалістичних Республік ідеологічної легітимності. Утворення СРСР виправдовували необхідністю тісного союзу соціалістичних націй, які перебували у ворожому капіталістичному оточенні Принаймні щодо України цей аргумент більше не дійсний. Українська РСР оточена не капіталістичними державами, а дружніми соціалістичними. У марксистсько-ленінському вченні немає нічого такого, що могло б виправдати нижчий статус України, оскільки за територією і населенням вона більша від будь-якої східноєвропейської країни. У перші роки після Жовтневої революції, коли комуністи вірили в неминучість пролетарської революції на Заході, вони уявляли собі систему радянських республік, яка охоплюватиме Німеччину, Угорщину й інші країни. У той час не говорилося, що радянські республіки, побудовані на руїнах колишньої царської імперії, формально відрізнятимуться від тих, які з’являться поза її межами. А насправді радянська влада не поширилася далі держав-наступниць Росії. Створення Радянського Союзу означало відновлення Російської імперії, але цей факт був замаскований наднаціональною назвою та квазі-федеративною структурою. СРСР не міг відверто визнати себе продовженням Російської імперії, оскільки це суперечить принципам інтернаціоналізму й антиколоніалізму як складових частин марксистсько-ленінської ідеології. Ця суперечність стала явною з утворенням т. зв. соціалістичного блоку.

Багато хто подумає, що у світі, де політику визначає відношення сил, філософські антиномії мають невелике практичне значення. Але досвід історії наводить на думку, що режим, який заплутався у нерозв’язаних суперечностях із принципами, з яких він виводить свою легітимність, не може існувати дуже довго. Існуватиме, звичайно, Росія, яка є і залишається однією з великих націй світу. Але СРСР у наш час розпаду колоніальних імперій є анахронізмом. Лише тоді, коли Ленінове гасло “самовизначення націй аж до відокремлення” перестане бути обманом, Україна й Росія зможуть жити як добрі сусіди.

Цю проблему точно виклав Тойнбі:

“Стане ясно, що сталінську адміністративну карту Радянського Союзу не слід було сприймати за її фасадом: однак морального зобов’язання не може скасувати та обставина, що його зганьбили його творці; і в світі, що постав після другої світової війни, Сталінова карта може бути врешті перенесена зі звалищ камуфляжу в область реалій, якщо з будь-якого боку лінії поділу між Російською й американською половинами світу буква федералістичної конституції Радянського Союзу буде якогось дня застосована в дусі Панамериканського Союзу Республік і Британської Співдружності Націй”^[389].

РУСИФІКАЦІЯ ЧИ МАЛОРОСІЯНІЗАЦІЯ?{107}

Хочу висловити кілька зауважень на марґінесі “Тез про русифікацію” бл. п. Всеволода Голубничого{108}, надрукованих у Журналі (ч. 3, осінь, 1977). Трохи ніяково полемізувати з покійним Автором, який сам уже не може відповісти... Але питання, порушене Голубничим, надзвичайно важливе і з теоретичного і з практично-політичного погляду. Воно заслуговує на те, щоб стати предметом ширшого прилюдного обговорення.

Голубничий, згідно з його власним твердженням, під русифікацією “схильний розуміти головним чином і переважно лише мовне питання, тобто перехід певної, ще далеко не переважаючої частини українців з української на російську мову вжитку”. В такому поставленні проблеми чути відгомін народницького світогляду XIX століття, який ототожнював націю з етносом та його найбільш помітною прикметою - мовою, “рідним словом”. А тим часом етнос, “народ”, і нація це дві різні, хоч і пов’язані, суспільні категорії, що їх не слід змішувати. Нація - це самосвідома політична й культурна спільнота, що добровільно диференціює себе від інших подібних спільнот-націй та що має волю незалежно, тобто суверенно, формувати своє збірне життя. Іншими словами, нормальною й нормативною формою існування нації є окрема національна держава, а де її нема - змагання до неї. (Тут ідеться не про “абсолютну” суверенність, яка в реальному світі не існує, але про відносну суверенність, що не перечить різним взаємозалежностям). Мінімальна передумова того, щоб можна було говорити про наявність нації - свідомість колективної підметности, воля народу “бути господарем у власній хаті”, що іноді можливо й без окремої держави, але в рамках ширших державних з’єднань федеративного типу. (Тут на думку приходить Квебек). У протилежності до нації, що є феноменом свідомости й волі, етнос відзначається сукупністю об’єктивних прикмет, таких як своєрідні звичаї, побут і, зокрема, мова. Ці прикмети передаються з покоління в покоління майже автоматично, без свідомого зусилля, порядком суспільної (не біологічної !) спадковости та психологічної основи. Таким чином, етнос-народ є субстратом, або матеріялом, з якого може (але не мусить!) постати нація. Існування менш-більш гомогенної етнічної маси сприяє формуванню нації. Але маємо приклади народів, які не встигли стати націями: провансальці. Знову ж на одному етнічному субстраті можуть вирости різні нації. Напр., частина нижньо-німецьких племен увійшла до складу німецької нації, тоді як друга частина оформилася у відрубну голляндську націю. Щодо мови, треба відрізняти “народну мову”, яка живе в щоденному, родинному побуті (як колись казали у старій Росії, “для домашнього вжитку”) та “високу мову”, що заспокоює різноманітні і складні суспільно-культурні потреби розвиненої нації.

Заки перейти до докладнішого розгляду проблеми русифікації й українсько-російських стосунків взагалі, хочу насамперед зупинитися на деяких історичних інтерпретаціях В. Голубничого, які викликають застереження. І так він особливо наголошує, що “жоден народ у цілому світі ніколи не зникав добровільно, в спосіб якоїсь природної еволюції, якоїсь органічної асиміляції, чи якогось іншого нормального процесу... Іншими словами, зникнення народів в історії було завжди наслідком геноциду”. Але не можна в такий спосіб відривати один від одного добровільність і примус, які в дійсному історичному процесі переплітаються діялектично. Методами геноциду можна якийсь народ, або націю, фізично вигубити, але не можна його асимілювати. Бо асиміляція це не те, що робить завойовник, але те, що діється у збірній свідомості завойованих. На факт завоювання, поневолення, можливі різні реакції, - від збільшення опору до відмови від власної тотожности та злиття з завойовником. Отже, якщо завойований народ вибирає альтернативу асиміляції, то це вже його власне рішення. В перспективі історії не має значення, що цей вибір не був цілком добровільний, але “примусово-добровільний”. Випадки такої “примусово-добровільної” асиміляції у світовій історії зовсім не такі рідкісні, як гадає Голубничий. Згадати б хоч Римську імперію, що в ній нащадки завойованих ґаллів, іберійців, іллірійців та ін. після двох-трьох поколінь перебрали римську політичну і культурну свідомість, включно з латинською мовою, поробилися патріотами імперії, що її вони визнали своєю. Або якщо сьогодні на велетенських просторах від Перської затоки до Атлантійського океану панує арабська мова й культура, то це результат не тільки блискучих воєнних перемог і територіяльної експансії халіфату, але в першу чергу теж масових добровільних навернень на іслям.

Голубничий помиляється, коли він “зникнення народів” пояснює “політикою сеґреґації, дискримінації, насильницької асиміляції”. Поняття сеґреґації й дискримінації походять з арсеналу сучасної американської політичної термінології й риторики. Якщо ці поняття мають неґативні обертони, то тому, що сеґреґація й дискримінація перешкоджає інтеґрації і добровільній асиміляції етнічних та, зокрема, расових меншин у США. Це, очевидно, не значить, що я похваляю сеґреґацію й дискримінацію. З точки погляду особи, що є жертвою такої політики, вона завжди сприймається як кривда й несправедливість. Але з точки погляду збереження окремішности й самобутности народу, підкореного під чужу владу часто найбільшою небезпекою, - і найтяжчою пробою життєздатности, - є не сеґреґація й дискримінація, але, навпаки, “лібералізм” завойовника, відсутність етнічної виключности. Романізація ґаллів та інших була наслідком щедроти, з якою Рим наділював завойовані народи правом римського громадянства, у сполуці з велетенським престижем римської культури і стилю життя. Аналогічні приклади можна знайти теж в українській історії. Полонізація старої української аристократії пояснюється тим, що після Люблинської Унії на неї поширено благодаті “золотої свободи” польського шляхетства.

Говорячи про генезу ленінської концепції майбутнього “злиття націй” за комунізму, Голубничий пояснює її тим, що Ленін, мовляв, не знав добре німецької мови й тому неправильно переклав стосовне гасло, яке в оригінальному тексті Маркса й Енгельса значить не “злиття”, але “зближення”, зникання міжнаціональних конфліктів. Отже ніби виходить, що коли б Ленін був краще вивчив німецьку мову, то політика його і його наслідників супроти України була б іншою й інакшим було б сучасне становище української нації в СРСР. Дійсно зворушлива віра в магічну силу марксівського “священного писання”!

Ключа до проблеми русифікації в сучасній Україні знайдемо не в творах “клясиків” марксизму-ленінізму. Маркс і Енґельс, як відомо, взагалі не мали теорії нації; національному чинникові вони приділяли мало уваги, вважаючи його за відносно скоропроминливе явище, притаманне капіталістичній добі. Теж Ленін не мав наукової теорії нації. Зате він виробив щодо національного питання політичну стратегію: як використати національно-визвольні рухи в боротьбі проти існуючих “імперіялістичних” держав і як ці рухи паралізувати й невтралізувати під централізованою “диктатурою пролетаріяту”. Надійний ключ до зрозуміння проблеми русифікації дає історичний досвід українсько-російських стосунків і російської імперської політики супроти України. В українській популярній історичній літературі й публіцистиці залюбки лають “московський імперіялізм і колоніялізм”, але такі загальникові визначення з емоційним забарвленням мають обмежену пізнавальну вартість.

Суть політики царської Росії щодо України полягає в тому, щоб відмовляти їй у статусі нації, трактуючи її як племінний “малоросійський” різновид єдиної російської нації. Росія послідовно придушувала й винищувала всі прояви “українського сепаратизму”, особливо в царинах політичної думки й “високої” культури. Іншими словами, Росія безоглядно поборювала все, що сприяло перетворенню українського етносу в націю. Отже асиміляція, до якої прямувала російська політика, була передусім асиміляцією на державній, або імперській площині. Зате не вважалося небезпечним, що українське селянство продовжувало балакати своєю мовою (“малоросійським наріччям”) та зберігало різні риси традиційного народного побуту, -як довго це не виходило за межі фолкльорної етнічности. Царському урядові залежало на тому, щоб русифікувалося все, що соціяльно й культурно підіймалося понад народну масу. При чому слід підкреслити один дуже важливий факт: лояльні малороси не зазнавали в імперії ніякої дискримінації. Чиновник або офіцер-малорос користувався зовсім не гіршими шансами у своїй службовій кар’єрі, ніж його товариш, що був етнічним росіянином (“великоросом”). І навіть ніхто не брав малоросові за зле, коли він іноді, напр., за чаркою в веселому товаристві, співав українських пісень, закидував українським слівцем, розказував “малоросійські анекдоти”.

Не тяжко узріти, що теперішня радянська політика щодо України становить модернізований варіянт старої царської політики. Очевидно, між ними існують теж чималі різниці, про що свідчить м. ін. наявність Української Радянської Соціялістичної Республіки. Але основна тенденція та деякі характеристичні прийоми російської політики залишилися незмінні. Слово “малорос” вийшло з ужитку, але імперська політична концепція, що криється за цим словом, є надалі чинною. Нема сумніву, що УРСР є своєрідною нео-Малоросією. Москва наполегливо прямує до того, щоб українському народові накинути спільну з Росією політично-державну свідомість та спільну “високу” культуру. Це й єсть реальний зміст концепції “злиття націй”, “єдиного радянського народу”. Іншими словами, Україна не повинна ніколи стати нацією в повному значенні слова; вона мусить назавжди залишитися пів-нацією, регіональним різновидом єдиного імперського комплексу. Для цього зовсім не потрібно ліквідації українського народу як етнічної одиниці. Цю етнічність толерують, а в певних випадках її навіть плекають, у формі офіційних фолкльорних спектаклів. І, подібно як за царських часів, українець, що є добрим патріотом “єдиної батьківщини”, не страждає від сеґреґації чи дискримінації. Він може стати партійним і державним вельможою всесоюзного маштабу, маршалом Радянського Союзу, академіком або орденоносним літератором (навіть пишучи українською мовою!), космонавтом... Хтось міг би сказати, що поки існує український етнос, так довго будуть у ньому спонтанно виникати тенденції до оформлення в повноцінну націю. Це правда. Але Москва про це, очевидно, добре пам’ятає. Саме тому вона так старанно раз-у-раз систематично зрізує всі парості самостійної української політичної думки (навіть у комуністичних формах) та української “високої” культури. Ідеться про те, щоб Україна назавжди залишилася в стані народу, який, згідно з клясичною формулою В’ячеслава Липинського, вічно національно “відроджується”, але ніколи не може народитися.

Вважаю, що українські еміґраційні дослідники й публіцисти, що займаються радянською проблематикою, часто роблять одну засадничу помилку. Вони переоцінюють небезпеку русифікації, в розумінні зникнення українського народу як етносу. Зате вони недооцінюють небезпеку “малоросіянізації” в розумінні асиміляції україн-ства до всеросійської радянської імперської системи. Всі знаємо, що український народ зазнав за роки радянської влади велетенських втрат у своїй етнічній субстанції. Проте сам Сталін, - дуже авторитетний свідок! - заявив, що “всіх українців виселити не можна”. Народ, який перетривав сторіччя татарського лихоліття, продовжуватиме у своїй основній масі жити на предківській землі. Інше діло з політикою “малоросіянізації”. За неї говорить, у певному сенсі, досвід історії. Мусимо визнати, що царському режимові у великій мірі пощастило державно й культурно асимілювати провідні шари населення України, а народні маси консервувати в стані національної пасивности та аморфности. Сучасні комуністичні вожді Росії, очевидно, покладаються на цей історичний досвід і вони переконані, що їм удасться розв’язати дошкульне “українське питання” при допомозі модернізованого варіянту цієї випробуваної політичної стратегії.

Незабутній Всеволод Голубничий належав до найкращих у нас дослідників і знавців радянської дійсности. Я не є професійним совєтологом і в цьому відношенні не можу себе рівняти з Покійним. Проте думаю, що у своєму трактуванні проблеми русифікації Голубничий не остерігся вищезгаданої помилки. В першу чергу не погоджуюся з редукцією цієї проблеми до мовного питання. Справа мови це тільки один аспект проблеми й то не найважливіший. Те, що центральне й основне, це справа політичної підметности, що робить з народу націю. Мовна русифікація важлива тим, що вона являє собою симптом і символ провінційного, національно непоправного і неповноцінного стану сучасної України. Голубничий потішає нас тим, що українська мова не загине та що навіть радянська влада не зважиться цілком скасувати, не зважаючи на всі обмеження, українськомовної школи і преси. З цим можна погодитися. Але що з цього? Тут слід звернути увагу на питання соціяльної функції мови. Чи в українській мові формуватиметься теж незалежна українська політична думка? Чи українська мова служитиме засобом не тільки народної, але теж “високої” культури, чи вона здобуде панівне становище в державній адміністрації, економіці, наукових і вищих навчальних закладах, міському побуті? Поки цього не станеться й поки основною соціяльною функцією української мови буде функція “колгоспної мови” - до того часу Україна залишиться Малоросією.

Врешті останнє завваження. Голубничий вимагає, щоб “ми всі весь час пам’ятали, що русифікація України є наслідком завоювання, наслідком насильства і є політикою геноциду”. Це самозрозуміла правда, але не ціла правда. (Не говорю тут про питання практичного порядку, про яке згадує в цьому контексті Голубничий: як найдоцільніше й найбільш педагогічно дану проблему показати західній науковій громадськості). Ясно, якби в 1917-21 рр. закріпилася самостійна українська держава, то Україна не була б сьогодні об’єктом русифікації. Але тут можна запитатися: Якби українці зуміли проявити більше енерґії та політичної зрілости в боротьбі за свою державність, чи Україна була б завойованою? Або інші питання: Чому деякі інші нації, що теж були завойовані, напр., Грузія й Вірменія, більше відпорні на русифікацію, ніж Україна? Чому українські селяни, що попадають у міське й індустріяльне середовище, так легко переходять на російську мову, замість того, щоб у це середовище вносити свою українську мову? На всі ці й подібні питання можна знайти об’єктивні історично-соціологічні пояснення. Тут не може бути мови про те, щоб “виправдувати” жорстокого й підступного ворога, який стільки незмірного зла завдав нашому народові, як і низці інших народів. Але суть справи в чомусь зовсім іншому. Якщо ворогові було суджено бути переможцем, а нам переможеними, то це сталося в великій мірі через те, що цей ворог і в минулому виявляв і в сучасному виявляє надзвичайну вмілість у тому, щоб вишукувати слабкі місця в нашій структурі - і в них з цілою силою вдаряти. Ланцюг, яким Україна запряжена до імперської колісниці, сковано з ланок наших власних слабостей і помилок. Тому не можемо дозволити собі на те, щоб закривати очі на ці слабості й помилки, скидаючи відповідальність за нашу національну трагедію виключно на зовнішні сили та несприятливі обставини. Свобода особи й нації утверджується у свідомій, творчій конфронтації з об’єктивними обставинами, а не в капітуляції перед ними. Я певен, що бл. п. В. Голубничий погодився б з цим останнім твердженням.

ПОЛІТИЧНА ДУМКА УКРАЇНСЬКИХ ПІДРАДЯНСЬКИХ ДИСИДЕНТІВ{109}

Рух інтелектуального політичного дисидентства, що заявив про себе на Україні в 1960-ті роки, викликав великий інтерес серед дослідників-радянологів. Однак західні вчені досі приділяли мало уваги змістові ідей, що їх формулювали українські дисиденти. Як пояснити таку неувагу? Після півстоліття масових і неослабних репресій сам факт появи на Україні відкритого опозиційного руху здавався майже чудом. До певної міри це зачудування триває і дотепер. Більшість західних учених задовольнялися реєстрацією фактів українського дисидентського руху, але не поспішали аналізувати дисидентські заяви як документи політичної думки^[390].

Доводиться лише жалкувати з приводу такої неуваги, тому що ідеологічно спрямоване дослідження українського дисидентства в жодному разі не є суто теоретичною вправою. Ідеї мають-таки наслідки. За умов накинутої одностайності неортодоксальні ідеї діють як каталізатори сил оновлення. Заяви дисидентів можуть правити за показник бродіння в глибинах українського суспільства. Вони також указують напрям імовірного розвитку України в разі послаблення репресій.

Запропонований мною підхід полягає в тому, щоб помістити ідеї дисидентів в історичну перспективу, пов’язавши їх із давнішими напрямами української суспільно-політичної думки. Зважаючи на обсяг статті, доведеться обмежити обговорення кількома найважливішими темами та показовими прикладами.

В одній зі своїх статей, надрукованій 1963 р., я робив огляд стану справ на радянській Україні; це було ще до того, як про виникнення дисидентського руху стало відомо на Заході. Відзначивши багато прикладів післясталінського культурного відродження на Україні, я завершив статтю двома передбаченнями. Перше звучало так: “Можна передбачити, що коли цей процес відбудови й розбудови триватиме ще декілька років, він неодмінно вступить у фазу, в якій набуде політичних домагань”. Друге передбачення було: “Ці [політичні] постулати йтимуть, найімовірніше по лінії “націонал-комунізму”: не тому, очевидно, що комуністичні ідеї за своєю суттю близькі й дорогі українському народові, але тому, що політика мусить виходити з чогось даного. За радянських умов реалістичною вихідною точкою для української політики є існування Української Радянської Соціалістичної Республіки, номінально наділеної правами суверенної держави...”^[391].

І справді, першим видатним програмним документом українського дисидентства була праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, написана 1965 р., всього за два роки по тому, як зроблено вищезгаданий прогноз^[392]. Як відзначав американський рецензент, професор Джон Армстронг, “книжка становить собою велику професійну роботу наукового дослідника... Хоча виглядає... встановленим, що рукопис написав Дзюба, здається також імовірним, що він розвинув свої ідеї (можливо, протягом багатьох років), обмінюючись інформацією та ідеями з іншими інтелектуалами в Радянській Україні. Якщо ця гіпотеза правильна, то це вказує на існування серед українських інтелектуалів надзвичайно витонченої й ерудованої опозиції до радянської політики”^[393].

Для нашого дослідження важливою рисою Дзюбиної праці є факт, що вона написана з марксистсько-ленінських позицій. Дзюба викриває відхилення радянської національної політики на Україні від справжніх ленінських принципів і закликає відновити ці принципи. Працю адресовано Петрові Шелесту і Володимирові Щербицькому, що на той час були відповідно першим секретарем Комуністичної партії України і головою Ради Міністрів Української РСР. Останній розділ цієї книжки має програмну назву “Уряд Української РСР як речник національної цілості; його відповідальність за націю”.

Тому слушною є оцінка Дзюби як нового представника націонал-комуністичної течії, яка в 1920-ті роки відігравала значну роль в українському політичному житті не лише в УРСР, але й на Західній Україні, що перебувала тоді під польською владою, а також в українській діаспорі. Але ми повинні відзначити одну дуже важливу різницю між первісним українським націонал-комунізмом двадцятих років і його недавнім відродженням в особі Дзюби. Перший надихався справжнім революційним почуттям, утопічною вірою в близький усесвітній соціальний переворот і перетворення людства, чи, вживаючи поетичного образу Миколи Хвильового, видивом “загірної комуни”. У Дзюби немає й сліду цього революційного хіліазму, його суто раціоналістичні висновки схожі на юридичний документ. Не ставлячи під сумнів щирості марксистсько-ленінських переконань Дзюби, водночас можемо без вагань ствердити, що інтелектуальна й емоційна сила його праці полягає саме в її патріотичному заклику, а не в довгих цитатах із творів Леніна та партійних резолюцій.

Підданий тискові, Дзюба після деяких хитань відмовився в 1973 р. від своєї єресі^[394]. Він єдиний серед видатних українських дисидентів (якщо не рахувати деяких менш значних постатей), хто капітулювали перед режимом. Дзюбине зречення було гірким розчаруванням для його численних прихильників як на Україні, так і за кордоном. Однак важливо зрозуміти мотиви його поведінки. Вірогідне пояснення запропонував Михайло Саварин^[395]. Викладу його аргументи своїми словами{110}: Дзюба був виразником тієї частини українського апарату, яка під час перебування Петра Шелеста на посаді першого секретаря ЦК КПУ (1963-1972 роки) прагнула розширення автономії Української РСР і культурних прав українців. Вимоги Дзюби були теоретичною екстраполяцією того, що певні керівники радянської України робили на практиці протягом доби “відродження контрольованого українського автономізму”^[396]. Можливо, ці кола підтримували Дзюбу; безперечно, вони терпіли його і протягом декількох років захищали від суворого покарання. Таким чином, Дзюбина опозиція була опозицією цілком у межах системи. Після усунення 1972 р. Шелеста і його прибічників таке становище стало неможливим, воно втратило свою політичну рацію. Це й було причиною Дзюбиної капітуляції.

Якщо Івана Дзюбу можна розглядати як продовжувача націонал-комуністичного напряму в українській політичній думці, то інший визначний дисидент, Валентин Мороз, є прямим нащадком інтегрально-націоналістичного руху, представленого Організацією українських націоналістів (ОУН), яка процвітала на західноукраїнських землях у 1930-ті роки^[397]. У самвидавчих творах Мороз не міг відкрито сказати про свою прихильність до інтегрального націоналізму, але проникливим читачам не важко було виявити джерела його натхнення. Деякі місця в Мороза звучать як парафрази Дмитра Донцова, ідеолога українського інтегрального націоналізму. Що пов’язувало Мороза з донцовсько-оунівською традицією, то це його філософський волюнтаризм, наполегливість в обстоюванні чистоти національного ідеалу за будь-яку ціну, презирлива відмова від будь-якого прагматичного пристосування до існуючих умов, культ сильної, героїчної, здатної на самопожертву особистості й, урешті, антиінтелектуалізм і захист одержимості.

У спаралізованому страхом суспільстві Морозів зухвалий виклик мусив справити глибокий емоційний вплив. Леонід Плющ порівнював есе Мороза “Серед снігів” зі знаменитим відкритим листом Віссаріона Бєлінського до Гоголя. В 1847 р. Бєлінський гостро критикував духовне плазування Гоголя перед реакційним режимом Миколи I; так само Мороз ганьбить Дзюбу за його капітуляцію перед КДБ. Слід пам’ятати, що Плющ представляв у дисидентському русі тенденцію, протилежну до Морозової. Проте він дав Морозові таку заслужену оцінку: “З’явився новий лист Бєлінського до Гоголя - і в тисячі разів страшніший для Гоголя-Дзюби, в тисячі разів переконливіший і запалюючий душу. Це “Серед снігів” Валентина Мороза. Мороз, поєднуючи логіку фактів та ідей з пристрастю борця проти будь-яких поступок перед КДБ, довів, що Дзюба наніс удар по своїх власних ідеях, по українському руху опору...”^[398]. Це свідчення не можна забувати, особливо з огляду на пізніші події, що затьмарили образ Мороза.

Нема нічого дивного в тому, що з усіх дисидентів саме Мороз став улюбленцем української діаспори. Правоемігрантські кола точно відчули його близькість до їхньої власної ідеології. Українські студентські групи в Північній Америці, хоча вони й відійшли великою мірою від націоналізму оунівського зразка, також зробили Мороза своїм ідеологом. Цей культ Мороза задовольняв психологічну потребу молодих людей обожнювати героя. Очолювані студентськими активістами, українці на Заході повели широкомасштабну кампанію за звільнення Мороза. Але українська діаспора не спромоглася зрозуміти, що погляди Мороза жодною мірою не представляють головної течії в українській дисидентській думці. Крім того, вона нічого не знала про серйозні особисті вади Мороза. Кілька відомих дисидентів, чесність яких не викликала сумніву, мали неприємні сутички з Морозом у радянських тюрмах і таборах праці й передали на Захід попередження про його егоїзм, зарозумілість і вульгарність. Але ці послання не були вчасно опубліковані^[399].

Те, що сталося пізніше, загальновідоме. Випущений на Захід у квітні 1979 р. в ході радянсько-американського обміну політичних в’язнів на радянських шпигунів, Мороз був зустрінутий усією українською діаспорою як герой. Однак дуже скоро він викликав загальне збентеження своєю дивною і скандальною поведінкою. Політично він спочатку прилучився до найбільш реакційної й обскурантської емігрантської течії, так званого Світового українського визвольного фронту, але невдовзі посварився навіть із ними. До того ж писання й публічні виступи Мороза після виїзду за кордон засвідчили крайню інтелектуальну вбогість.

Таким чином, два видатні українські дисиденти, Іван Дзюба та Валентин Мороз, кожен пройшовши власним трагічним шляхом, зайшли у глухий кут. Їхню невдачу не можна пояснити лише особистою моральною нестійкістю - радше вона має ширше симптоматичне значення Дзюба та Мороз утілювали відродження в українському дисидентському русі двох могутніх течій - націонал-комунізму й інтегрального націоналізму, які панували на українській політичній сцені у міжвоєнний період Падіння Дзюби й Мороза ілюструє банкрутство цих двох течій у сучасній українській політичній думці.

Хоч український комунізм та інтегральний націоналізм стоять на протилежних полюсах і люто ворогують один з одним, вони мали багато спільних рис. Обидві течії виправдовували революційне насильство й диктатуру однієї партії, що діє від імені мас. Обидві були нетерпимі й відкидали громадські права, плюралістичний характер держави, владу закону та представницький уряд західного типу. Обидві керувалися ідеологією винятковості й маніхейським баченням суспільства, з усіма психологічними ознаками войовничої напіврелігійної секулярної віри. Історикам неважко буде ідентифікувати їх як український варіант двох великих усесвітніх тоталітарних рухів XX ст. - комунізму та фашизму. Тут не місце обговорювати витоки та розвиток українського комунізму й інтегрального націоналізму (фашизму). Скажу, однак, що я визнаю місцевий характер обох напрямів на Україні й не заперечую, що в минулому вони відіграли для своєї нації певну позитивну роль. Але я також думаю, що обидва тоталітарні напрями за своєю суттю були історичними відхиленнями і що вони завели український народ у глухий кут. Досвід сталінізму, з одного боку, та нацистська окупація під час другої світової війни, з другого, підірвали фундамент, на якому український націонал-комунізм та інтегральний націоналізм були побудовані.

А проте було природним, що відлига української політичної думки в 1960-ті роки винесла на поверхню ці атавізми панівних ідеологій міжвоєнного періоду. Падіння Дзюби та Мороза засвідчило, що націонал-комунізм та інтегральний націоналізм перестали бути - і у філософському, і в політичному сенсі - життєздатними альтернативами для українського народу в пошуках кращого майбутнього.

Головну течію української дисидентської думки представляли самвидавчий журнал “Український вісник”, 8 випусків якого з’явилися між 1970 і 1974 роками^[400], а також Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (кажучи простіше, Українська Гельсінська група), яка виникла 1976 р.^[401] Різниця між цими двома виразниками української опозиції полягала в тому, що “Український вісник” був підпільним виданням з анонімними чи схованими за псевдонімами видавцями й авторами, тоді як Українська Гельсінська група діяла відкрито. Але є підстави припустити, що “Український вісник” зародився в тих самих колах, до яких належали засновники та члени Української Гельсінської групи. Існує очевидна ідейна тяглість між “Вісником” і пізнішими документами Гельсінської групи.

Намагаючись означити політичну філософію сучасної української дисидентської думки, можна послугуватися як належним вступом цитатою зі спогадів її ветерана Данила Шумука:

“Урятувати людство від небезпеки тиранії, як правої, так і лівої, може тільки демократія. Тільки необмежене право, гарантоване законом для всіх громадян - висловлювати, розповсюджувати і обстоювати свої думки, - дасть можливість народові контролювати і направляти політику уряду. Без наявності такого права не може бути й мови про демократію та демократичні вибори до парламенту. Там, де немає повноправної легальної опозиції в парламенті і народі, там немає і демократії... Без наявності опозиції, ніякого контролю над політикою уряду не може бути... Багаторічні роздуми, підсумки і аналізи привели мене до таких переконань і критично наставили як до комуністів, так і до націоналістів, виплеканих школою Донцова”^[402].

Шумук, людина старшого покоління (нар. 1914 р.), сам пройшов через комуністичний та інтегрально-націоналістичний етапи. Він був членом Комуністичної партії Західної України в передвоєнній підпольській Волині і вступив до націоналістичної Української Повстанської Армії під час німецької окупації. Більшу частину свого життя провів у польських і радянських тюрмах. Шумук заявив про свою належність до Української Гельсінської групи 1979 р., перебуваючи в радянському таборі. Його демократичні переконання, за які він дорого заплатив, - це й переконання Української Гельсінської групи в цілому.

Таким чином, платформу сучасного українського руху опору можна правильно схарактеризувати як демократичний патріотизм (я міг би сказати “націоналізм”, якби цей термін не став двозначним через фашистські коннотації). Найхарактернішою його рисою є поєднання боротьби проти національного гніту з боротьбою за демократичні людські права. Це означає повернення в оновлених формах до найшляхетніших традицій українського визвольного руху XIX - початку XX ст. з його основоположною демократичною і гуманістичною спрямованістю, а також до традицій незалежної демократичної української держави 1917-1920 років. Це не означає повного відкидання досягнень українського комунізму й інтегрального націоналізму, а радше їх сублімацію, очищену від тоталітарних спотворень. Наприклад, дисиденти виказували величезну повагу до героїчної боротьби Української Повстанської Армії, яка була витвором ОУН, у воєнні роки, водночас відкидаючи схильність ОУН до диктатури й однопартійного правління.

Українські дисиденти визначили своїм першочерговим завданням здійснення в їхній країні громадянських свобод, передбачених у Загальній Декларації прав людини 1948 р. та прикінцевому акті Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінкі, серпень 1975 р.)^[403]. Їхньою далекосяжною метою є “деколонізація” СРСР шляхом проведення в Україні вільних виборів під наглядом Організації Об’єднаних Націй^[404]. На відміну від націонал-комуністів, сучасні українські дисиденти не протиставляють “доброго” Леніна “поганому” Сталінові. Вони твердять, що лицемірна політика Леніна стосовно України за своєю суттю була ідентична радянській збройній інтервенції в Угорщину 1956 р. та Чехо-Словаччину 1968 р., яку також зображували як “братерську допомогу народам цих країн”^[405]. “Український народ не хотів іти за російськими більшовиками 1917 р. і продемонстрував сильну волю будувати свою власну державу”^[406].

На противагу ксенофобному націоналізмові ОУН, палкий патріотизм сучасного дисидентства не означає ворожості до інших народів, навіть до росіян. Українська Гельсінська група підтримувала дружню співпрацю з Московською Гельсінською групою та демократичними російськими дисидентами Петро Григоренко, колишній генерал-майор Радянської Армії й один із засновників Української Гельсінської групи, здобув міжнародне визнання за свою оборону національних прав кримських татар. Ухвалена 1980 р. програмова заява Українського патріотичного руху, найновішого пагона української опозиції, проголошує:

“...Воля України дасть можливість звільнитись російському народові й іншим народам, що поневолені сучасним режимом. Вільна Україна гарантує всі права народам, що населяють Україну: росіянам і полякам, євреям і татарам, румунам і угорцям. Ми надто добре пізнали, що таке підневільне колоніальне існування, тому заявляємо, що людям, які заселяють нашу Батьківщину, ми надамо якнайширші політичні, економічні й соціяльні права. Всі права національних меншостей і різних релігійних асоціацій повинні бути додержані беззастережно”^[407].

Іншим важливим аспектом мислення українських дисидентів є його правове забарвлення. Справді, українське дисидентство відоме під самоприбраним ім’ям правозахисного руху. Це можна розглядати як суто тактичний засіб, як спробу знайти захист у тих номінальних громадянських свободах, що їх радянська Конституція та закони надають громадянам на папері. Не заперечуючи того, що такий тактичний розрахунок теж відіграє певну роль, можна бути впевненим, що заманіфестований легалізм є для українських дисидентів принциповим. Всі їхні твори та заяви пройняті ідеєю влади закону. Це - новий феномен в історії української політичної думки. Дореволюційний український національний рух, без сумніву, був рухом за свободу, але через народницьку орієнтацію його легалістичний зміст був недорозвинений. (Михайло Драгоманов із його великим зацікавленням конституційними проблемами був винятком, і в цьому сенсі він не мав послідовників). Здається, тривалий досвід життя за умов заснованого на безправності й на викривленні законності режиму привів сучасних українських борців за волю до переконання, що свобода може існувати лише там, де править закон^[408]. Таким чином, будучи інтелектуальними бунтівниками щодо сучасної системи, вони водночас є прихильниками закону і права. І я без жодної тіні сумніву назвав би це консервативною, в позитивному значенні цього слова, барвою в ідеології українського дисидентського руху.

Слід зазначити певні філософські розбіжності в українському дисидентстві. З одного боку, Леонід Плющ і Юрій Бадзьо заявляють про свою прихильність до гуманістичного демократичного марксизму^[409]. (Особисто я вважаю, що термін “демократичний марксизм”

внутрішньо суперечливий. Через це розглядаю визнання Плющем і Бадзьом марксизму як ознаку інтелектуальної плутанини. Ця складна проблема потребує окремого обговорення). З другого боку, серед окремих груп сучасної української інтелектуальної еліти існують симптоми релігійного відродження^[410].{111} Поезії Миколи Руденка, лідера Української Гельсінської групи, свідчать про його нововіднайдену християнську віру^[411]. Інший член-засновник групи, Олесь Бердник, зазнав впливу еволюційного спіритуалізму Тейяра де Шардена. Ця різниця у світоглядних питаннях не применшує єдності політичних зобов’язань щодо подвійної мети - плюралістичної демократії та національної незалежності. Цей короткий огляд ідей української опозиції варто закінчити цитатою з двох недавніх програмових документів:

“Моя соціальна позиція - соціалістична, моя політична позиція - демократична. Формулюю її як концепцію демократичного соціалізму... [Повинен існувати] ідеологічний, культурний та політичний плюралізм. Робітничий клас і селянство повинні мати своє окреме класове представництво в органах державної влади: [повинна бути] свобода, згідно з законом, утворення демократичних партій. Тільки в такому разі ... партія буде партією, а не панівною соціяльною верствою суспільства”^[412].

“Ось уже 60 років цей так званий уряд України здійснює практику національного геноциду... Тому ми, жертви політичних репресій в Україні, звертаємося до свого народу, до урядів усіх країн світу і до ООН і заявляємо про своє бажання вийти зі складу СРСР, вивести наш народ з комуністичної неволі”^[413].

Намагаючись оцінити сильні та слабкі сторони українського дисидентського руху, корисно порівняти його з російським відповідником. Російські дисиденти поділені на декілька непримиренних фракцій, і комуністи-реформатори, ліберали західного типу та неослов’янофіли розмовляють різними політичними мовами. На відміну від них, українська опозиція видається набагато згуртованішою. Спільним знаменником усіх українських дисидентів виступає, без сумніву, національний фактор. Можна також припустити, що українське дисидентство здатне набагато сильніше притягати маси, ніж російське. В Росії патріотизм або націоналізм діє по суті на користь теперішнього режиму, який підніс російську державу на вершину слави й престижу. Певно, російський націоналізм відокремиться від радянського режиму лише у разі поважних міжнародних невдач. На Україні, яка страждає від явної національної дискримінації й утисків, патріотичні почуття мають тенденцію стихійно спрямовуватися проти статус-кво. Це дає українському дисидентському рухові могутнє коло потенційної підтримки. Режим свідомий цієї небезпеки і тому він переслідував українських дисидентів безпощадніше, ніж російських.

Чим українське дисидентство виразно поступається російському, то це інтелектуальною витонченістю^[414]. Ми не знайдемо серед українських дисидентів таких визнаних у світі постатей, як Солженіцин і Сахаров. Пересічний інтелектуальний рівень писань українських дисидентів нижчий, а поле зору - вужче, незважаючи на деякі дуже поважні інтелектуальні досягнення, такі, як твори Івана Дзюби, Гелія Снєгірьова, Михайла Осадчого, Леоніда Плюща, Юрія Бадзя, Василя Лісового та декількох інших. Цей стан справ відбиває загальний провінціоналізм сучасного культурного життя України: брак контактів із зовнішнім світом, недостатнє знання іноземних мов і обмежений доступ до нерадянських книг. До того ж через постійні переслідування, спрямовані у першу чергу проти провідних верств українського суспільства, сучасна українська інтелігенція соціологічно дуже молода й тому культурно незріла. Вивчаючи родинні корені українських дисидентів, бачимо, що в більшості випадків вони є інтелектуалами першого покоління. Це створює культурний бар’єр, що його важко подолати навіть обдарованим особистостям.

“Економічні монологи” Миколи Руденка можуть правити за ілюстрацію до вищенаведених зауважень^[415]. Руденко, можливо, найтиповіший український дисидент. Син шахтаря з Донецького басейну, член компартії з юних років, відзначений нагородами ветеран Радянської Армії й інвалід війни, пізніше популярний письменник, редактор київського літературного журналу “Дніпро”, секретар партійної організації Спілки письменників України і нарешті, член Української Гельсінської групи, засуджений 1977 р. до семи років ув’язнення та п’яти років заслання. Перша частина Руденкової книжки - зворушлива автобіографічна розповідь про те, як він перетворився з апаратника на дисидента. Друга частина - це критика марксистської економічної теорії, і вона читається так, ніби її написав інтелектуальний Робінзон Крузо. Наприклад, Руденко коментує теорію вартості Маркса, не маючи ані найменшого уявлення, що цю тему економісти розглядають протягом останніх ста років, і їхні дискусії породили гору наукової літератури. Дивуєшся, які причини такого прикрого незнання. Інше враження справляє закінчення книжка Руденко пропонує практичні заходи для виходу з кризи, в якій опинилась економіка Радянського Союзу. Він пропонує повернутися до нової економічної політики 1920-х років, тобто відновити ринкові відносини і вивільнити приватну ініціативу. Ці слушні рекомендації виходять не з наївних Руденкових теоретизувань, а з його особистих спостережень і здорового глузду. Їх підтримав і автор передмови до книжки, член Української Гельсінської групи Петро Григоренко.

На завершення спитаймо себе: які шанси має українське дисидентство перетворитися з руху ідей (писання та розповсюдження самвидавчої літератури, листи протесту до властей, “підривні” розмови та листування) на реальну політичну силу? Тут ми залишаємо терен минулого й сучасного, який можна досліджувати емпірично. Історики неохоче беруться за прогнозування тому, що вони свідомі того, яку велику роль відіграє випадок у людських справах. Проте можна наважитися на певні обережні передбачення, остерігаючись при цьому видавати бажане за дійсне.

Точне число українських дисидентів невідоме, але в усякому разі воно мізерне проти п’ятдесятимільйонного населення України. Богдан Кравченко склав список із 975 осіб, знаних як учасники дисидентського руху в країні між 1960 і 1972 роками^[416].{112} Українська Гельсінська група налічувала 37 членів^[417]. Невелике число компенсується наполегливістю дисидентського руху, який далі веде боротьбу за самоутвердження, незважаючи на величезні перешкоди, а також тією обставиною, що в цьому русі представлені різні професійні групи й усі географічні регіони України - від Закарпаття до Донбасу та від Харкова до Одеси. Як уже відзначалося, маємо право твердити, що потенційно українська опозиція має широке коло підтримки. Але ті потенційні сили знеруховлені системою, в якій немає виходу для самостійної громадської активності, спілкування між індивідами зведено до мінімуму й усе суспільство стримують страх і загальний нагляд - хто виступає на крок із лави, наражає себе на негайну кару.

Аби здолати цю безвихідь, перший імпульс, очевидно, має прийти ззовні, наприклад, у формі боротьби за владу серед кремлівської олігархії або великої невдачі Радянського Союзу у відносинах з іншими країнами соціалістичного блоку. Другим кроком буде утворення організаційних структур, здатних звести воєдино розрізнені нині сили народного невдоволення. Видається вірогідним, що така структура спочатку становитиме не окрему політичну партію, а радше асоціації, що представлятимуть соціальні інтереси різних верств суспільства. Деякі пробні кроки в цьому напрямку вже були. Так, 1977 р. шахтар із Донбасу Володимир Клебанов зорганізував незалежну профспілку, яка перед її придушенням налічувала у своїх лавах декілька сотень робітників^[418]. У листопаді 1980 р. ув’язнений київський робітник Микола Погиба розіслав відкритий лист, у якому закликав до створення вільних профспілок за польським взірцем^[419]. За сприятливих обставин такі тенденції можуть легко наростати, оскільки в Радянському Союзі є велике соціально-економічне невдоволення, яке на Україні та в інших неросійських республіках доповнюється ще й національним.

Неможливо передбачити, коли і як ці можливості стануть реальністю. Проте підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше.

НАЦІОНАЛІЗМ І ТОТАЛІТАРИЗМ{113} (ВІДПОВІДЬ М. ПРОКОПОВІ)

У зв’язку з критичними зауваженнями д-ра Мирослава Прокопа{114} мушу передусім вияснити, що в моїй статті, присвяченій політичній думці сучасних українських підрадянських дисидентів, я не ставив собі за завдання вичерпно розглянути теорію і практику українського націоналістичного руху міжвоєнного, воєнного та післявоєнного періодів. Це окрема велика тема, що не входила в програму даної праці. У статті так і було сказано: “Тут не місце для обговорення генези й розвитку українського комунізму та інтегрального націоналізму (фашизму)”. Проблему українських тоталітарних течій, комунізму й націоналізму, порушено в статті тільки побіжно, на марґінесі інших справ. Таким чином, характеризуючи націоналістичний табір кількома загальними штрихами, я не мав потреби ані можливости зупинятися на деталях і нюансах.

Мені приємно ствердити, що Прокопова оцінка ідейного обличчя націоналістичного руху до 1941 року близька до моєї. Він пише: “У програмах [Організації Українських Націоналістів] з 1929, 1939 і 1941 років знаходяться елементи монопартійности, диктатури та вождівства”. Це важливе признання, що його варто затямити Але, на мою думку, д-р Прокоп не йде тут досить далеко. Суть справи не в окремих “елементах програми” ОУН, але в цілій суспільній природі націоналістичного руху, яка була виразно тоталітарна та співзвучна з фашистськими течіями, що в тому часі ширилися в багатьох європейських країнах.

Д-р Прокоп закидає мені, що я не взяв до уваги змін, які наступили в ОУН (мова про її “бандерівську” або “революційну” фракцію) після 1941 року та які, мовляв, перетворили її природу з тоталітарної на демократичну. Постараюся відповісти на цей закид, наскільки це можливо в рамках короткого дискусійного допису.

Заки перейти до розгляду конкретних питань, що їх порушив д-р Прокоп, хочу вказати на один методологічний недолік у його арґументації. Коли намагаємося пізнати сутність будь-якої суспільно-політичної формації, не можемо обмежуватися, як це робить д-р Прокоп, до офіційних документів декляративного характеру. Вони, очевидно, мають певне значення і їх слід враховувати, але вони не дають повного образу дійсности. (Чи можна, напр., виробити собі правильне уявлення про комуністичний режим на підставі самих параграфів радянської конституції?) Тому тут конче треба брати до уваги низку інших визначальних факторів, таких як тип політичної культури та духовий клімат даної формації, її організаційну структуру та, що мабуть найважливіше, її методи діяння, тобто практику.

Програмові документи ОУН(р) з 1943 і наступних років, на які посилається д-р Прокоп, мені відомі Вони засвідчують, що в період німецької окупації в тому середовищі, або принаймні в деяких його колах, існували тенденції до ідейного ревізіонізму, до відходу від попередніх тоталітарних позицій. Те помітне явище, яке з нашої сучасної перспективи можемо оцінювати тільки позитивно, було наслідком зустрічі західньоукраїнських націоналістів з наддніпрянськими земляками, що переважно не могли сприйняти оунівської ідеології, а також реакцію на хижацький гітлерівський окупаційний режим в Україні Але питання в тому, наскільки цей ревізіоністський процес був органічний і глибокий, чи він охопив цілу організацію та, передусім, чи він зі сфери програмових гасел перейшов до сфери практичної діяльности. Д-р Прокоп хоче нас переконати, що партія, яка ще в 1941 році дотримувалася засад монопартійної диктатури, за яких два-три роки стала демократичною. Така швидка метаморфоза межувала би з чудом, в яке трудно повірити. Отже, признаючи наявність ідейного ферменту, не бачу достатніх підстав, які дозволяли б говорити про докорінну зміну суспільної природи ОУН(р) в тому часі.

Якби згаданий фермент дійсно виражав еволюцію партії в цілому, це прямування мусіло б перемогти після 1945 року на еміґрації, особливо якщо зважити, що довкілля демократичних країн Заходу повинно було сприяти такому розвиткові. Як знаємо, цього не сталося. Велика більшість еміґраційних членів і прихильників бандерівської партії не пішла за ревізіоністами. Ревізіоністська меншість, що включала культурніші та політично більш вироблені елементи, утворила окреме угруповання, відоме популярно під назвою “двійкарів” або “угаверівців”, яке, до речі, з часом відійшло від традиційної оунівської ідеології та поступово здемократизувалося. Зате загал членства ОУН(р) станув по боці лідерів, що завертали партію до націоналістичної ортодоксії 1930-их років. Бандерівська організація досі перебуває на цих старих, “безкомпромісових” позиціях, не зважаючи на їх явну анахронічність. Цей факт доказує, як глибоко націоналістичний рух був просяклий тоталітарним світоглядом. Неподолана спадщина оунівського тоталітаризму досьогодні тяжить над життям української діяспорійної громадськости.

Інше питання, які форми був би приняв націоналістичний рух, коли б він мав можливість продовжити своє існування на рідних землях. Але поскільки націоналістичне підпілля було там знищене приблизно до 1950 року, історія не дала на це питання однозначної відповіді. Нова хвиля руху опору, що виникла в Україні в шістдесятих-сімдесятих роках під назвою дисидентського або правозахисного руху, не була прямим продовженням колишнього оунівського націоналізму, від якого вона відрізняється своїми людськими кадрами, методами діяльности та ідейним спрямуванням. Недаремно бандерівське середовище на еміґрації поставилося вороже до тих представників дисидентського руху, що їм пощастило опинитися на Заході.

Але повернімся до того періоду, що про нього йде розмова між д-ром Прокопом і мною. Мій шановний опонент запевняє, що в 1943 і наступних роках ОУН(р) буцімто не виявляла нахилу до монопольної диктатура. Чи можна цей відносно короткий відрізок часу виривати з контексту всієї історії націоналістичного руху? Пригадаймо, що від свого постання ОУН, тоді ще єдина, послідовно відкидала концепцію внутрішньо-українського політичного плюралізму. ОУН не хотіла бути тільки одною з українських партій, нарівні з іншими. Вона розглядала себе як єдину силу, покликану очолити боротьбу українського народу за самостійність та як єдиного носія влади в майбутній українській державі, відродження якої здавалося тоді близьким. Ставлення ОУН до інших українських течій, партій і центрів та всіх інакомислячих земляків було крайньо нетерпиме, а до політичних противників націоналісти застосовували морального, іноді теж фізичного терору. На це можна б навести чимало прикладів ще з довоєнного періоду. Розлам в ОУН 1940 року нічого не змінив у цьому відношенні. Обі націоналістичні фракції, мельниківська та бандерівська, надалі змагали до неподільної влади, при чому бандерівська фракція, як численніша та динамічніша, показувала більшу безоглядність і агресивність.

Ця тенденція до монопартійної диктатури появилася яскраво в т. зв. Акті Проголошення Української Держави з 30 червня 1941 року. Перше речення цього документу звучить: “Волею Українського Народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує створення [в деяких варіянтах, “відновлення”] Української Держави...” А кінчається він такими закликами: “Хай живе Організація Українських Націоналістів! Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів, Степан Бандера!” Іншими словами, ОУН(б) заявила себе єдиним речником “волі Українського Народу”. В акті не згадано ні словом про традиції української державности 1917-21 років, зате там говориться про боротьбу ОУН. Але найсуттєвіше, що партія покликувала до життя державу, що, очевидно, означало підпорядкування держави, яка мала творитися, виключній контролі одної партії. Апологети бандерівщини кажуть, що метою “проголошення” було поставити німців перед доконаний факт. Правильніше буде ствердити, що метою було поставити перед доконаний факт українське громадянство, ще приголомшене та здезорієнтоване після совєтського терору, та узурпувати владу, перебігши дорогу мельниківським суперникам. Не можна не підкреслити жахливого примітивізму політичної думки, віддзеркаленого в цьому документі. В порівнянні з ним універсали Центральної Ради, яким теж можна чимало закинути щодо змісту й форми, виглядають як шедеври державницького мислення та політичної культури. Мене дивує, що д-р Прокоп, який будує свою арґументацію на цитатах з програмових документів, не вважав за відповідне зупинитися на Акті 30 червня 1941 року, що як-не-як претендував на те, щоб бути документом державно-правного значення.

Чи бандерівська ОУН відійшла від концепції монопольної диктатури в наступні роки, тобто під час німецької окупації? Тому що політичне життя могло тоді виявлятися переважно тільки в підпільних, конспіративних формах, багато в історії того періоду досі залишається темним. Але доступні фраґментарні інформації не говорять в користь Прокопової тези. І так тогочасна публічна опінія приписувала бандерівцям відповідальність за убивства ряду провідних діячів конкуруючої мельниківської фракції, до речі, ветеранів націоналістичного руху та в минулому найближчих співробітників “вождя” Євгена Коновальця. Цих тяжких закидів, повторених в повоєнній мельниківській публіцистиці на еміґрації, не можна вважати за доведені, але вони, поскільки мені відомо, ніколи не були належно спростовані. Далі: в 1943 році ОУН(р) підпорядкувала собі Українську Повстанську Армію, насильно усунувши її первісне керівництво. Згідно зі спогадами першого командира УПА, отамана Тараса Бульби-Боровця (“Армія без держави”, Вінніпег, 1981), суть конфлікту полягала в тому, що він хотів розвивати партизанський рух на загальнонаціональній, понадпартійній плятформі, тоді як бандерівці прагнули зробити з УПА збройне рам’я своєї партії, чого вони, зрештою, досягли. Якщо свідчення Бульби-Боровця згідне з історичною правдою, то це тяжко погодити з тезою д-ра Прокопа. (Користаю з нагоди, щоб виправдати одну неточність у моїй статті, де я написав, що “УПА була твором ОУН”. Я повинен був сказати, що УПА від 1943 року перебувала під політичною контролею бандерівської організації.)

В кінцевій фазі війни постала Українська Головна Визвольна Рада, що була подумана як політична надбудова УПА та зав’язок підпільного уряду. У Плятформі УГВР, проголошеній у липні 1944, знаходиться низка демократичних гасел щодо політичного й соціяльно-економічного устрою в майбутній українській державі. Це був відрадний симптом ідейного ревізіонізму, що проходив серед частини бандерівського табору. Але програмові кличі легше міняти, ніж організаційну структуру, а реально остання мабуть важить більше. Проголошувана пропаґандивно понадпартійність УГВР була фікцією. Насправді УГВР була сконструйована за рецептою “бльоку партії з безпартійними”. Крім цього, в руках однієї людини, Романа Шухевича, сконцентровано три функції: лідера партії, командира збройних сил і шефа “уряду”. Можливо, що такі структурні розв’язки були подиктовані практичними конечностями тодішньої ситуації. Проте, в усякому випадку, трудно тут дошукатися відмови від засад монопартійности й вождизму.

Переходжу до другої суперечливої проблеми, що її д-р Прокоп порушив у своєму дописі Він уважає, що я не маю рації, приписуючи ОУН ксенофобію. Методологічне розходження тут між нами таке саме, що й попередньо. Я характеризував націоналістичний рух у цілому, тоді як д-р Прокоп виділяє з цієї цілости певні ізольовані та, на мою думку, нетипові аспекти. Знаємо, що під час німецької окупації пропаґанда ОУН(р) знечев’я заговорила про “свободу народам, свободу людині”. Але це шляхетне гасло перебувало в суперечності з традиційним націоналістичним світоглядом і вільно сумніватися, чи відповідала йому тодішня практика бандерівської організації.

На цьому місці не можна не згадати Дмитра Донцова, що його публіцистична творчість мала вирішальний вплив на формування ідейного обличчя націоналістичного руху. Щоправда Донцов не був членом ОУН, отже його писання не мали, так би мовити, офіційного характеру. Проте нема сумніву, що саме Донцов був ідеологічним ментором націоналістичного покоління тридцятих-сорокових років у Західній Україні та що націоналістичний рух увійшов в історію “з його духа печаттю”. Донцов усім своїм авторитетом спрямовував український націоналізм у фашистське русло. Він систематично насаджував ксенофобію й шовінізм, зокрема щодо Росії, - не тільки російського імперіялізму, але саме російського народу й культури. При цьому він принципіяльно відкидав універсальні моральні й інтелектуальні вартості, що спільні для всього людства. Вихованці Донцова повірили, що “інтерес нації” це єдиний критерій, що вирішує все та що ним усе можна виправдати; у практиці національний інтерес легко ототожнювався з інтересом партії, як єдиного репрезентанта нації. Наслідком такої школи було загрозливе зниження рівня політичної культури західньоукраїнського суспільства, що його найактивнішою політичною силою в тому часі був націоналістичний рух. Не говорячи навіть про етичний бік справи, сліпе зненависництво утруднювало раціональне політичне плянування та відповідальні рішення. Дух донцовського шовінізму досі покутує серед частини української еміґрації, про що можна легко переконатися, гортаючи сторінки нашої преси.

Д-р Прокоп твердить, що в 1943 і наступних, роках ОУН(р) не була ксенофобською й шовіністичною. Він посилається на стосовні організаційні постанови й писання підпільних публіцистів. Але щоб ідейна еволюція будь-якого політичного табору виглядала переконливо, вона мусить бути відповідно умотивована, вона вимагає чесного розрахування з власним минулим. У націоналістичних програмових документах того часу не знаходимо такої самокритики та, зокрема, відмежування від донцовщини. На тлі всієї попередньої теорії і практики націоналістичного руху, раптово висунений клич свободи народам і людині нагадував приповідкову “квітку на кожусі”.

Д-р Прокоп наводить уривок зі статті чільного підпільного публіциста Осипа Горнового, в якій проведена диференціяція між російсько-більшовицьким імперіялізмом та російським народом і де мовиться про можливість майбутніх добросусідських стосунків з російським народом. Ці розумні думки можна, звичайно, тільки похваляти. Але при цьому слід тямити, що ОУН-УПА, що діяла на західньоукраїнських землях, з російським народом практично майже не стикалася. Отже характер міркувань Горнового був, скажім, академічний. Зате в Західній Україні існували з давніх-давен дві великі національні меншості, єврейська (за нашою традиційною номенклятурою, жидівська) та польська. Як до них ставився табір ОУН?

Як усі знаємо, в Україні сталася під час німецької окупації безпрецедентна трагедія: поголовний геноцид єврейського населення. Відповідальність за цей страхітливий злочин падає на німецький нацистський режим, хоч не можна заперечити, що допоміжну ролю зіграли теж деякі українці (органи місцевої адміністрації, “українська” поліція). Хто ж був покликаний запротестувати в імені українського народу проти гітлерівського злочинства? В тодішніх умовах це могло зробити тільки націоналістичне підпілля, що діяло незалежно від окупаційної влади. Чейже ОУН, особливо бандерівська, відбувала нелеґальні конференції, проголошувала різні деклярації, видавала безцензурну пресу тощо. Таким чином, не було ніякої об’єктивної перешкоди, щоб ОУН(р) не могла засудити геноциду євреїв та перестерегти українців перед співучастю в нацистських звірствах. Є ситуації, коли не вільно мовчати, бо той, що має змогу протестувати й цього не робить, цим показує, що він згоджується. Мовчанка оунівського табору в обличчі трагедії українського єврейства дуже промовиста. Оунівці, очевидно, не вважали євреїв за співгромадян української землі, доля яких не може бути байдужа етнічним українцям. Але яким правом можна тоді твердити, що націоналістичне середовище було вільне від духу ксенофобії та шовінізму?

Друга несамовита трагедія, що сталася в Західній Україні за роки Другої світової війни, це тодішня польсько-українська різня. Не стану заглиблюватися в подробиці цієї кошмарної справи, що про неї вже існує ціла література (переважно польська), але що в ній досі багато неясного. Це тема для спеціяльних досліджень. Поскільки тепер можна судити, вина падала на обі сторони: терор і озвіріння були обопільні, а з відстані часу не легко встановити, хто “перший почав”. Польський політичний провід напевне причинився до спровокування катастрофи своїм нехтуванням прав українського народу до вільного життя на його споконвічній етнічній території та своєю твердолобою поставою в питанні щодо державної приналежности галицько-волинських земель. Але в даному випадку йдеться про відповідальність української сторони. Є підстави думати, що з українського боку мали місце не льокальні, стихійні ексцеси, але що проводилася свідома кампанія “очищування терену” від польського населення. Якщо ця гіпотеза правильна, то стосовні рішення могли вийти тільки від проводу ОУН(р).

Ми колись мали право пишатися тим, що за нашої новітньої державности на території Західньо-Української Народної Республіки в 1918-19 роках, - не зважаючи на війну, що точилася проти польської аґресії, - не було ані одного протипольського або протиєврейського погрому. Своєю поведінкою супроти польської та єврейської меншостей оунівці не принесли доброї слави імені українського народу. Пам’ять про ці жалюгідні події утруднює співпрацю українських самостійницьких чинників з поляками та євреями, яка сьогодні й на майбутнє потрібна і їм і нам, але нам більше ніж їм, бо ми слабші та політично в гіршій ситуації.

Д-р Прокоп помиляється, що “свою критику ОУН проф. Рудницький спирає на спогадах одного з провідних учасників руху опору, Данила Шумука”. Як я вже пояснив на початку, критика ОУН не була темою моєї статті, де це питання зачеплено тільки принагідно і для чого я не потребував Шумука, бо на дану справу я мав здавна свій власний вироблений погляд Значення спогадів Шумука для моєї статті не як історичного джерела, тобто не в тому, що там сказано про ОУН-УПА воєнного періоду. (Хоч мушу додати, що Шумук справляє враження достовірного свідка, тоді коли в писаннях про ці речі еміґраційних мемуаристів і публіцистів часто знаходимо більше патріотичної мітотворчости та партійної апологетики, ніж об’єктивної, неприкрашеної історичної правди). Спогади Шумука важливі в контексті моєї статті як документ політичної думки сучасного підрадянського українського руху опору, тобто своїми програмовими висновками. Шумук відкидає обі тоталітарні альтернативи, марксизм-ленінізм (комунізм) та оунівський націоналізм, та вказує на плюралістичну демократію як єдиноправильну політично-устроєву концепцію, що на неї повинен орієнтуватися український визвольний рух. Не розумію, що тут не до вподоби д-ру. Прокопові. Чейже він теж заперечує концепцію монопартійної диктатури, що була панівна в ОУН та яка ще сьогодні має серед нас численних прибічників. Коли ж д-р Прокоп відстоює позиції націоналістичних ревізіоністів з-перед сорок років, він мусів би визнати, що у своєму послідовному розвитку це повинно було довести власне до тієї концепції, що її пропонує Шумук.

Небезпека від усякої полеміки в тому, що вона надмірно загострює суперечності й тому може давати викривлене уявлення про погляди дискутантів. Я не хотів би, щоб читачі цих критичних заміток залишилися з враженням, що в мене існує намір дискредитувати табір ОУН. Такого тенденційного бажання я не мав і не маю, бо розглядаю націоналістичний рух, подібно як усі інші українські політичні та ідеологічні течії, як частину спільного історичного досвіду нашого народу. Націоналізм зробив, безсумнівно, вагомий внесок у розвиток пореволюційної України. В його доробку було теж чимало позитивного, чого я не мав можливости належно висвітлити в рамках цієї дискусії. Поряд з цим були, звичайно, велетенські помилки, що на них не сміємо заплющувати очей, якщо хочемо, щоб вони не були повторені в майбутньому. Критична перевірка історичного досвіду являє собою конечну передумову прогресу політичної думки та росту національної самосвідомости. Обмін думок між д-ром Прокопом і мною принесе користь, якщо він зверне увагу молодих колеґ на дану проблематику та спонукає їх занятися її дослідженням.

БІБЛІОГРАФІЯ ПРАЦЬ ІВАНА ЛИСЯКА-РУДНИЦЬКОГО

1986

1. В гостях у селянок. Свято селянки в Гаях // Жінка. - 1936. - Ч. 18. - С. 3. - Підпис: Іна Брусна.

1937

2. “Б’є восьма” Ірини Вільде // Жінка. - 1937. - Ч. 5. - С. 4. - Підпис: Іванна Брусна. - Рец. на кн.: Ірина Вільде. Б’є восьма. - Львів, 1937.

3. Проблеми життя і смерті // Жінка. - 1937. - Ч. 13-14. - С. 9. - Підпис: Іванна Брусна. - Рец. на кн.: С. Парфанович. Цінне життя. -Львів, 1937.

4. Померла велика людина // Жінка. - 1937. - Ч. 19-20. - С. 5-6. -Підпис: Іванна Брусна.

(Некролог по Т. Масарикові).

5. Брусна Іванна. Любов і революція // Жінка. - 1937. - Ч. 21-22. - С. 16. - Підпис: Іванна Брусна. - Рец. на кн.: Ф. Дудко. Дівчата одчайдушних днів. - Львів, 1937.

1938

6. Наші цьогорічні лавреатки // Жінка. - 1938. - Ч. 3. - С. 4. - Підпис: Іванна Брусна. - Рец. на кн.: Н. Левицька-Холодна. Сім літер. - Львів, 1937, Г. Журба. Революція іде. Т. 1. - Львів, 1937.

7. Дві повісті Наталени Королевої // Жінка. - 1938. - Ч. 9. - С. 8. - Підпис: Іванна Брусна. - Рец. на кн.: Наталена Королева. Сон тіні Повість. - Львів, 1938; Наталена Королева. Предок. Повість. - Львів, 1937.

1939

8. Карпатській Україні // Нація в Поході Орган української державницької думки. - 1939. - Ч. 3. - 30 березня. - С. 3-4. - Підпис: Іван Брусний.

9. Легітимізм і українська молодь // Нація в Поході. - 1939. - Ч. 5. - 29 квітня. - С. 7-10. - Підпис: Іван Брусний.

10. Державний провід України // Нація в Поході. - 1939. - Ч. 9. - 30 червня. - С. 1-2. - Підпис: Іван Брусний.

1940

11. Кінець Польщі // Нація в Поході. - 1940. - Ч. 3-4 (20-21). - 29 квітня. - С. 3-7. - Підпис: Іван Брусний.

12. Склонім чола // На відсіч! Орган місцевої Організації Союзу Гетьманців Державників у Берліні. - 1940. - Червень. - С. 3-6. - Підпис: Іван Брусний.

(Некролог по О. Назарукові).

1943

13. [Рецензія] // Наші дні. - 1943. - Ч. 3. - Березень. - С. 14. - Підпис: Іван Брусний. — Рец. на кн.: Der Aufstieg Russlands vom Wikingerstaat zur europäischen Grossmacht (1000-1700), von Maximilian Brann, Professor der Slawistik an der Universitat Göttmgen. Leipzig, 1940. Verlag Karl W. Hirsemann.

14. Про один сміливий почин // Бюлетень Централі Націоналістичної Організації Українських Студентів Великонімеччини (НОУС) (циклостильне видання). - 1943. - Ч. 1. - Травень. - С. 11-13.

(“Секція для досліду культурно-суспільних проблем” при Мазепинці).

15. Чи національна ідея пережилася? // Бюлетень Централі НОУС. - 1943. - Ч. 2. - Червень. - С. 3-7.

(Полеміка з М. Антоновичем).

16. Берлін як студійний осередок // Бюлетень Централі НОУС. - 1943. - Ч. 3. - Липень. - С. 7-12.

17. Розмова про барокко // Наші дні. - 1943. - Ч. 7. - Липень. - С. 2-3. - Підпис: Іван Брусний.

1944

18. Виродження та відродження інтеліґенції // Бюлетень Централі НОУС. - 1944. - Ч. 1 (6). - Січень. - С. 5-9; Ч. 2-3 (7-8). - Лютий-березень. - С. 8-12; Ч. 4-5 (9-10). - Квітень-травень. - С. 15-25.

19. Студентський Львів (4 тижні серед студентства краю) // Бюлетень Централі НОУС. - 1944. - Ч. 2-3 (7-8). - Лютий-березень. - С. 12-23. - Підпис: Іван Брусний.

(Підсумки побуту у Львові влітку 1943 р.).

20. Многість систем та одність філософії // Бюлетень Централі НОУС. - 1944. - Ч. 6-8. - Червень-серпень. - С. 19-22.

(Про Н. Гартманна).

1946

21. За правопорядок студентського середовища. - Інсбрук, Мюнхен: ЦеСУС, 1946. - Без підпису. - (Циклостилева брошура).

1947

22. Дещо про людей з того боку греблі: (Уривок з більшої статті) // Українські Вісті (Ной-Ульм). - 1947. - Ч. 10 (68). - 9 березня.

(Приміт. І. Лисяка-Рудницького: “Не знаю, яка це була “більша стаття”. Вона у всякому разі не збереглася”).

23. Розбіжності в міжнародному студентському русі // Студентський Вісник. Журнал Центрального Союзу Українського Студентства (ЦеСУС) (Мюнхен). - 1947. - Ч. 1. - С. 25-30.

(З’явився в грудні 1947 р.).

24. Критичні завваги до ідейно-програмового обличчя УРДП // Наша боротьба. - 1947. - Ч. 4. - С. 41-44. - Підпис: С-к.

(Приміт. І. Лисяка-Рудницького: “Моя полеміка з І. Майстренком про перспективи “соціалізму” в по-большевицькій Україні. Дальше, на с. 45-60, відповідь І. Майстренка (Підпис: А. Б.)”).

1948

25. Альфред Розенберґ як свідок на процесі Еріха Коха // Проблеми національно-державної думки. - 1948. - Ч. 1-2. - Січень-лютий. - С. 23-25.

26. Сталін - наслідник Гітлера // На Чужині. Тижневий журнал української демократичної думки (Фільсбібург). - 1948. - Ч. 10 (73). - 6 березня; 411 (74). - 13 березня; Ч. 12 (75). - 15 березня. - Рец. на кн.: Robert Ingrim: After Hitler Stalin? (Von Talleyrand m Molotoff. - Die Auflösung Europas. Thomas-Verlag. Zurich, 1947).

27. Автопотрет Масарика // Студентський Вісник. - 1948. - Ч. 1. - Березень. - С. 26-31. - Без підпису.

(Вступна замітка та переклад фрагменту із “Світової революції” Т. Г. Масарика).

28. Із драгоманівських студій // Студентський Вісник. - 1948. - Ч. 1. - Березень. - С. 31-38.

29. Das Gesicht des Bolschewismus. Bauernfang in Genf // Neue Politik (Zurich). - 1948. - N 10. - 13. Mai. - Підпис: Ponticus.

30. Das andere Europa // Neue Politik. - 1948. - N 16. - 5 August. - Підпис: Ponticus.

31. Тимчасові висліди дискусії про соціалізм // Наші позиції. Орган Центрального Комітету Української Революційно-Демократичної Партії. - 1948. - Ч. 2. - Вересень. - С. 52-57. - Підпис: Л-P.; Ч. 3-4. - Жовтень-грудень. - С. 59-64. - Підпис: І. Брусний.

32. З швайцарських обріїв // Українські Вісті. - 1948. - Ч. 83 (235). - 13 жовтня. - Без підпису.

(Приміт. І. Лисяка-Рудницького: “Уривок із мого приватного листа: “Нам із Швейцарії пишуть: Що можу Вам написати про Швайцарію?..”)

33. Дилема гетьманського табору // Неділя (Ашаффенбург). - 1948. - N 149. - 14 листопада. - С. 4; N 150. - 21 листопада. - С. 2.

34. Всеукраїнське значення галицького зриву 1918/1919 р.: (З нагоди статті Юрія Дивнича “Визвольний зриву Галичині на загальному тлі Української Революції”) // Українські Вісті. - 1948. - Ч. 20 (172). - С. 3; Ч. 21 (173). - С. 4-5.

35. Правопорядок і революція (Із новин світової політичної літератури: Гулієльмо Ферреро. Влада. Про невидимих опікунів духів Держави) // Студентський Вісник. - 1948. - Ч. 2. - Грудень. - С. 33-41.

(Заголовок “Правопорядок і революція” пропущено в тексті).

36. Internationale Kirchiche Zeitschrift (Bern). - 1948. - N 1. - S. 70-72. - [Recensio] Winter E. Josef II. Vondengeistigen Quellen und den letzten Beweggrunden seiner Reformideen. Wien, 1946. Bindenscbild-Verlag.

1949

37. Проблема української влади // Українські Вісті. - 1949. - Ч. 16-17 (113-114). - Без підпису.

(Передрук із “Студентського Вісника” другої частини рецензії на книгу Ґ. Ферреро. Див. N 35).

38. Українка, що стала швейцарською письменницею // Українські Вісті. - 1949. - Ч. 26 (283). - 31 березня; Ч. 37 (284). - 3 квітня. - Підпис; Іван Брусний.

(Про Лідію Семаку-Борель).

39. Критика однієї утопії. // Українські Вісті. - 1949. - Ч. 50 (307). - 23 червня; Ч. 51 (308). - 26 червня; Ч. 52 (309). - 30 червня. - Підпис; Іван Брусний. - Рец. на кн.: Іван Сагайда. Великі Питання. - Реґенсбурґ, 1947.

40. Український Допомоговий Комітету Швайцарії (З розмови із співробітником комітету д-ром І. Лисяком-Рудницьким) // Українські Вісті. - 1949. - Ч. 72 (329). - 8 вересня.

41 Як Америка вивчає совєтську Росію: (Переклад з журналу “U.S. News and World Report”) // Українські Вісті. - 1949. - Ч. 95 (352). - 27 листопада.

42. Американські східні концесії і ми: (Замітки до статті “Як Америка вивчає совєтську Росію”) // Українські Вісті. - 1949. - Ч. 86 (353). - 1 грудня.

1950

43. Українці на європейській конференції культури // Українські Вісті. - 1950. - Ч. 6 (367). - 19 січня.

(У співавторстві з проф. Світозаром Драгомановим).

44. Успіхи української співачки у Швайцарії // Українські Вісті - 1950. - Ч. 6 (367). - 19 січня. - Підпис: Іван Брусний.

45. Українська Національна Рада та ідея соборности // Українські Вісті. - 1950. - Ч. 32 (393). - 20 квітня; Ч. 33 (394); Ч. 34 (395); Ч. 35 (396); Ч. 36 (397).

46. Anti-sowjetisch oder anti-russisch? // Ber Monat Eine internationale Zeitschrift (Berlin). - 1950. - H. 19. - S. 104-107.

(Лист до редакції).

1951

47. Маленька але велика духом нація (з приводу смерти маршала Маннергейма) // Українські Вісті - 1951. - Ч. 13 (478). - 11 лютого. - Підпис: І. Л.-Р.

48. Формування українського народу й нації: (Методологічні зауваги) // Українські Вісті. - 1951. - Ч. 24 (489). - 22 березня; II. Народ і нація як елементи української історії. // Українські Вісті. - 1951. - Ч. 25 (480). - 25 березня - С. 2-4.

(Одна стаття у двох частинах під різними заголовками).

49. Антисовєтський чи антиросійський // Сучасна Україна. - 1957. - Ч. 1 (різдво). - Підпис: Е.-О.

(Зреферований лист І. Лисяка-Рудницького до редакції “Der Monat”. Див. N 39).

50. Бруно Ґец. Українська й російська стихія в Гоголя // Україна. Українознавство і французьке культурне життя (Париж). - 1951. - Ч. 5. - С. 350-352.

(Переклад і коментар І. Лисяка-Рудницького).

51. Urges We Back Non-Russians Groups in USSR against Russians: (Letter to the Editor) // The New Leader. - 1951. - September 17. - P. 20-21.

(Полеміка зі статтею Вільяма Колдвілла “A Morgenthau Plan for Russia?” (The New Leader. - 1951. - July 9)).

1952

52 Бруно Ґец. Українська й російська стихія в Гоголя // Літературно-Науковий Збірник. - Нью-Йорк, 1952. - С. 162-166.

(Див. N 60).

53. Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings. Compiled with the assistance of the Drahomanov Comission of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US under the Chairmanship of Professor Svitozar Drahomanov. / Ed. by Ivan L. Rudnytsky // The Annals of the Ukrainian Academy of Art and Sciences in the US. - Vol. II. - N 1 (3). - Spring 1952. - 1, 225 p.

54. Drahomanov as a Political Theorist // Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings... The Annals of the Ukrainian Academy... - Vol. II. - N 1 (3). - Spring 1952. - P. 70-130.

55. A Bibliography of Drahomanov’s Major Works (Compiled with Svitozar Drahomanov) // Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings. - The Annals of the Ukrainian Academy... - Vol. II. - N 1 (3). - Spring 1952 - P. 131-140.

56. An American Study of the Ukrainian Revolution // The Annals of the Ukrainian Academy of Art and Sciences in the US. - Vol. II. - N 2 (4). - Summer 1952 - P. 316-322 Rec. ad op.: John S. Reshetar. The Ukrainian Revolution 1917-1920: A Study in Nationalism. - Princeton: Princeton University Press, 1952. - 363 p.

57. [Recensio] // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US. - Vol. II. - Winter 1952. - N 4 (6). - P. 471-473. - Rec. ad op. Jan Kucharzewski. The Origins of Modern Russia. The Polish Institute of Arts and Sciences in America. - N.Y., 1948. - 503 p.

1953

58. Hrabyk Klaudiusz. O sprawie ukraińskiej // Dziennik Polski / The Polish Daily (Detroit). - 1953. - No 242. - 12 pażdz.

(Реферат виступу І. Лисяка-Рудницького “Україна і Польща на тлі середньосхідної Європи”, на засіданні Ліги незалежності Польщі 25 вересня 1953 р. у Нью-Йорку).

59. Грабик Клавдіюш. В українській справі // Українські Вісті. -1953. - Ч. 93 (764). - 19 листопада.

(Укр. переклад N 68).

60. [Recensio]: // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Scienses in the US. - Vol. VIII. - N 2 (8). - Fall - Winter 1953. - P. 731-733. - Rec. ad. op.: Władysław Pobóg-Malinowska. Najnowsza Historia Polityczna Polski, 1864-1945. (The Recent Political History of Poland, 1864-1945. Vol. 1, Paris, 1953, VII, 398 p.)

1954

61. Zadržene či osvobozeni? // Skutečnist. Nezavisla Revue. (Münich). - R. V. (Září-Říjen, 1953). - 9-10. - S. 129-133.

62. Визволення чи стримування? Зауваги до американської закордонної політики на підставі книжки Джемса Бернгема // Наша Позиції. Орган Центрального Комітету Української Революційної Демократичної Партії (Новий Ульм). - 1954. - Ч. 1 (21). - С. 14-80.

(Див. N 61. Укр. переклад Б. Осадчука.).

63. Borot’bism. A Chapter in the History of Ukrainian Communism by Ivan Majstrenko. / Transl. by George S. N. Luckyj with the assistance of Ivan L. Rudnytsky / Ed. by Peter Doonan. Foreword by George S. N. Luckyj. - New York, Research Program of the USSR. - 1954. - 325 p.

64. [Recensio]: // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US. - Vol. III. - N 3 (9). - Spring 1954. - P. 864-866. - Rec. ad op.: Hans Kohn. Pan-Slavism. The History and Ideology. University of Notre Dame Press, 1953. - VIII. - 356 p.

65. Status of Crimea. Recent Move is Seen as Concession to Ukraine Demand: (Letter to the Editor) // The New York Times. - 1954. - March 16.

66. [Recensio]: // Contuinity and Change in Russian and Soviet Thought. / Ed. by Ernest J. Simmons. - Harvard University Press, 1955. - P. 175. - Rec. ad op.: Merle Fainsod, Part. II. Review: (Authoritarianism and Democracy).

1955

67. Як найдоцільніше відзначити Франкові уродини? // Свобода. - 1955. - Ч. 175. - 13 вересня.

68. Російська мова - інтернаціональна мова української науки? // Українська Літературна газета (Мюнхен). - 1955. - Ч. 6. - Грудень. - С. 7.

69. Драгоманов Михайло // Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. - Париж - Нью-Йорк, 1955-57. - T. 2. - C. 589-591.

70. Закарпаття: Праісторія та рання історія. - 11-15 вв. - 1500-1711. - 1711-1847. - 1848-1918 // Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. / Гол. ред. В. Кубійович. - Париж - Нью-Йорк, 1955-57. - Т. 2. - С. 716-720.

1956

71. Функції еміґрації // Листи до Приятелів (Нью-Йорк). - 1956. - Ч. 5 (39). - Травень. - С. 2-3.

72. [Recensio]: // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US. - Vol. V. - N 2-3 (16-17). - Winter-Spring 1956. - P. 1233-1235. - Rec. ad op.: Eugene Pyziur. The Doctrine of Anarchism of Michael A. Bakunin The Marquette University Press. Milwaukee, Wis., 1956.

73. Помилки еміґрації // Листи до Приятелів. - 1956. - Ч. 6 (40). - Червень. - С. 11-12.

74. Nowy Perejasław // Kultura (Paryż). - 1956. - N 6 (104). - Czerwiec. - S. 85-93; N 7 (105) - 8 (106). - Lipiec-Sierpień. - S. 138-148. (Z ukraińskiego przełożył Józef Lobodowski).

75. Криза екзекутиви // Листи до Приятелів. - 1956. - Ч. 8. (42). - Серпень. - С. 10-11.

76. За реформу екзекутиви // Листи до Приятелів. - 1956. - Ч. 9 (43). - Вересень. - С. 2-3.

77. Sprostowanie // Kultura. - 1956. - Wrzesień. - N 9 (107). - S. 160.

78. Нова публікація про Закарпаття // Свобода. - 1956. - Ч. 233 - 5 грудня. - Рец. на кн.: Юрій Боржава. Від Угорської Русі до Карпатської України. Філадельфія, 1956.

79. The Doctrine of Anarchism of Michael A. Bakunin // Horisons. Ukrainian Students’ Review. -Vol. II. - N 1-2 (2-3). - Fall-Spring 1956-1957. - P. 108-110.

1957

80. “Чому?: Мені здається...” // Листи до Приятелів. - 1957. - Ч. 2 (48). - Лютий. - Без нумерації сторінка. - Без підпису.

(Уривок з листа до редакції журналу).

81. До генези галичанства: (Уривки з листів) // Листи до Приятелів. - 1957. - Ч. 8 (54). - Серпень. - С. 16.

(Уривок з листа до д-ра М. Шлемкевича, із заувагами про його книжку).

82. Two Studies of the Sovietization of Carpatho-Ukraine: (Review-Article) // Canadian Slavonic Papers. - Vol. II. - 1957. - P. 111-117. - Rec. ad op.: The Soviet Seizure of Subcarpathian Ruthenia, by František Nemeč, former Czechoslovak Government Delegate in Ruthenia, and Vladimir Moudro, Toronto, 1955, pp. X, 375; Vasyl Markus. L’Incorporation de l’Ukraine subcarpathique à l’Ukraine soviétique, 1944-1945. Préface de M. Andre Pierré Louvain, 1956, p. 142.

1958

83. Нераціональне планування // Листи до Приятелів. - 1958. - Ч. 2 (72). - Лютий. - С. 10-12.

(Відгук на появу книги Кларенса Меннінга “Гетьман України - Іван Мазепа”).

84. Підсумки сесії УНРади: (1). Світла й тіні. (2). Сецесія мельниківців // Листи до Приятелів. - 1958. - Ч. 6 (52). - Червень. - С. 2-3; Ч. 7 (53). - Липень. - С. 8-9, 14; Ч. 8 (54). - Серпень. - С. 2-3.

(Одна стаття у трьох частинах).

85. The Intellectual Origins of Modem Ukraine // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US. - Vol. VI. - 1958. -N 3-4 (21-22). - P. 1381-1405.

86. AAI-Bulletin (Genéve). - 1958. - N 3. - Juin. (Association des Anciens de l’Institut / Alumni Association of the Institute).

(Уривок з листа до редакції).

1959

87. Інтелектуальні початки нової України: 1. Шляхетська доба (до 1840-х років). 2. Народницька доба (від 1840-их до 1880-их рр.). 3. Модерністична доба (від 1890-их рр. до Першої Світової Війни). 4. Погляд назад // Українська Літературна Газета. - 1959. - Ч. 5 (44). - Лютий. - С. 1, 10; Ч. 5 (47). - Травень. - С. 1-2; Ч. 6 (48). - Червень. - С. 1-2.

88. Українська Революція з перспективи сорокліття // Листи до Приятелів. - 1959. - Ч. 5 (72). - Лютий. - С. 2-5; Ч. 3 (73). - Березень. - С. 2-5; 44 (74). - Квітень. - С. 2-6.

(Рецензію на цю статтю див.: Химич М. Українська революція з усякої перспективи // Нові дні. Універсальний ілюстрований місячник (Торонто). - 1960. - Ч. 126/127. - Липень-Серпень).

89. Структура української історії в 19 ст.: I. Історіографічний вступ. II. Хронологічна схема // Українська Літературна Газета. - 1959. - Ч. 10 (52). - Жовтень - С. 3-4.

90. Юрій Липа. Вернигора // Листи до Приятелів. - 1959. - Ч. 6 (76). - Червень. - С. 13-15.

(Відгук на статтю Т. Олексіюка “Чи українці морський народ” (Листи до приятелів. - 1969. - Ч. 1 (71). - Січень. - С. 13-15).

91. Консерватизм // Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Жубійович. - Париж - Нью-Йорк, 1959. - Т. 3. - С. 1108-1110.

1960

92. Французька і совєтська революції: (Порівняння) // Листи до Приятелів. - 1960. - Ч. 2 (84). - Лютий. - С. 7-10.

93. [Recensio] // Journal of Central European Affairs. - Vol. XX. - 1960. - N 2. - July. - P. 508-210. - Rec. ad op.: Rosel Hubert. Documente zur Geschichte der Slawistik in Deutschland. Teil 1: Die Universitaten Berlin und Breslau im 19. Jahrhundert. (Deutsche Akademie der Wissenschaften zu Berlin: Veröffentlichungen des Institute fur Slawistik herausgegeben von H. H. Bielfeldt. N. 12). Akademie-Verlag, Berlin, 1957. XIV, 408.

94. Дискусійні виступи на міжнародному конгресі істориків // Українська Літературна Газета. - 1960. - Ч. 6 (93). - Вересень. - С. 2, 10.

95. [Recensio] // Slavic Review. - Vol. XX. - N 3. - October 1961. -Rec. ad op.: Mykola Khvylovy. Stories from the Ukraine, translated and with an Introduction by George S. N. Luckyj. - New York: Philosophical Library. - 1960, 234 p.

1961

96. Пам’яті небуденної людини. У роковини смерті Михайла О. Ветухова // Сучасність (Мюнхен). - 1961. - Ч. 1. - Січень. - С. 77-93.

97. Післанництво екзилю // Бюлетень-Обнова. Журнал Федерації Товариства Українських Студентів Католиків “Обнова’’. - 1961. - Ч. 1 (Додаток до часопису “Шлях”. - 1961. - Ч. 12. - 22 березня). - С. 3, 4, 5.

98. Вячеслав Липинський: історик, політичний діяч і мислитель. 5.IV.1882-14.VI.1931 // Сучасність. - 1961. - Ч. 6. - Червень - С. 74-90.

99. Листи до старого приятеля // Листи до Приятелів. - 1961. - Ч. 7-8 (101-102). - Липень-серпень - С. 18-25; Ч. 9-10 (103-104). - Вересень-жовтень - С. 11-17.

(Дискусія з Андрієм Білинським.)

100. Проти Росії чи проти радянської системи? // Сучасність. - 1961. - Ч. 10. - Жовтень. - С. 72-86.

(Див. N 46).

101. [Recensio] // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US. - Vol. IX. - 1961. - N 1-2 (27-28). - P. 286-294. - Rec. ad op.: John A. Armstrong. Ukrainian Nationalism, 1939-1945. New York, Columbia University Press, 1955, XI, 322 p.

1962

102. Хвильовий по-англійськи // Сучасність. - 1962. - Ч. 1 (13). - Січень. - C. 110-112.

(Український переклад рецензії на англомовне видання творів М. Хвильового. Див. N 95).

103. Український визвольний рух під час другої світової війни // Сучасність. - 1962. - Ч. 5 (17). - Травень. - С. 50-59.

(Український переклад рецензії на книгу Дж. А. Армстронга. Див. N 101).

104. Новий Переяслав // Сучасність. - 1962. - Ч. 9 (21). - Вересень. - С. 75-96.

105. Михайло Кучер. Україна в еволюції комуністичної системи Доповідь д-ра Івана Лисяка-Рудницького, виголошена на науковому засіданні комісії дослідів над пореволюційною Україною і Совєтським Союзом при Українській Вільній Академії Наук в США // Наш клич (Буенос Айрес). - 1962. - Ч. 45 (1053). - 27 грудня. - С. 5.

(Передрук виступу І. Лисяка-Рудницького. Див. також N 112, 113).

106. Липинський Вячеслав // Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. - Париж - Нью-Йорк, 1962. - Т. 4. - С. 1292-1293.

107. Лисяк Павло // Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. - Париж - Нью-Йорк, 1962. - Т. 4. - С. 1288.

108. Масарик Тома // Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. - Париж - Нью-Йорк, 1962. - Т. 4. - С. 1482-1483.

109. Bibliographia ukraińska // Zeszyty historyczne. — Paryż: Instytut Literacki, 1962. - S. 233-236. - Без підпису.

110. Comité International des Sciences Historiques, XI-e Congrés International des Sciences Historiques, Stockholm, 21-28 Août 1960. Actes du Congrés. - Stockholm - Göteborg - Uppsala, 1962. - P. 37, 47, 248.

P. 37. - Discussion sur la communication de M. Eric Molnar “L’effet de la philosophie de Hegel sur l’historiographie marxiste.”

P. 47. - Discussion sur le rapport de M. Felix Gilbert “Cultural History and its Problems.”

P. 248. - Discussion sur le rapport de M. Fran Zwitter “Les problèmes nationaux dans la monarchie des Habsbourg.”

(Див. N 94).

111. Le mouvement des idées dans les pays Slaves pendant la seconde moitié du XVIII-e siécle // Collana di “Reiserche Slavistische”. 2. Atti de Colloquio Slavistico tenutosi ad Uppsala il 19-21 Agosto 1960, a cura della Comission Internationale des études Slaves (Comité International des Sciences Historiques) / Ed. G. C. Sausoni. - Roma, MCMLXII. - P. 55-56.

P. 65-56. - I. L. Rudnytsky, contributor to the discussion on the paper of Horet Jablonovski “Die geistige Bewegungen in Russland in der zweiten Halfte des 18. Jhs.”

(Див. N 94).

1963

112. Україна в еволюції радянської системи // Сучасність. - 1963. - Ч. 1 (25). - Січень. - С. 60-70.

113. З наукових конференцій УВАН у ЗДА Доповідь д-ра Івана Лисяка-Рудницького “Україна в еволюції радянської системи” // Свобода. - 1963. - 5 лютого. - С. 4. - Підпис: І. Л.

114 Вячеслав Липинський — історик, політичний діяч і мислитель. // Державницьким шляхом. Неперіодичне видання ініціативної групи студійного товариства ім. В. Липинського (Філадельфія, Па). -1963. - Червень. - С. 3, 7.

(Передрук із “Сучасності”. Див. N. 98).

115. Білинський Андрій. Світ і ми Аналіза української політики на тлі конфлікту вільної демократії з комунізмом. - Мюнхен, Чікаго: Накладом В-ва “Орлик”, 1963. - С. 266-292, 324-337.

С. 266-292. - “Моє листування з д-ром І. Лисяком-Рудницьким”.

(Передрук листів І. Лисяка-Рудницького до А. Білинського, опублікованих раніше в журналі “Листи до Приятелів”. Див. N 91).

С. 324-337. - “Дещо про українсько-російські взаємини”.

(Розділ у великій частині складається з передруку статті “Проти Росії чи проти радянської системи?”. Див. N 100).

116. The Role of the Ukraine in Modern History // Slavic Review. - Vol. XXII. - N 2. - June 1963. - P. 199-216, 256-262.

Discussion:

Article - P. 199-216.

Comments:

Adams Arthur E. The Awakening of Uktaine. - P. 217-223.

Pritsak Omeljan and Reshetar John S., Jr. The Ukraine and the Dialectics of Nation-Budding. - P. 224-255.

Reply: Rudnytsky Ivan L. - P. 256-262.

Letters. Adams Arthur E. // Slavic Review. - Vol. XXII. - N 3. - September 1963. - P. 616-616.

Рецензії: Dobriansky Lev E. The Role of the Ukraine in Modem History, an Article by Ivan L. Rudnytsky... // The Ukrainian Quarterly. - Vol. XIX. - N 3. - Autumn 1963. - P. 284-285.

Листи до Приятелів. - 1963. - Кн. 9-10 (127-128). - С. 160.

117. Meeting of the American Historical Association 1962 (Slavica) // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. - Bd. XI. - H. 3. - September 1963. - P. 459-461.

118. Ukrainian Scholarship in the Soviet Union Today // The Slavic and East European Journal. - Vol. VII. - N 3. - Fall 1963. - P. 251-257.

119. Transcarpathia (Carpatho-Ukraine) // Ukraine: A Concise Encyclopedia. Prepared by the Shevchenko Scientific Society / Ed. by Volodymyr Kubijovyč. - University of Toronto Press, 1963. - P. 710-714.

1964

120. Communist Bloc Unity slipping, asserts La Salle Professor // Temple University Presa. - 1964. - 13 march.

(Реферат виступу І. Лисяка-Рудницького “Ukrainian Problems in International Policies of the Twentieth Century” на засіданні Slavic Area Studies Group).

121. В обороні нашої студентської молоді // Українське життя (Чікаго). - 1964. - 20 червня.

122. До стану української науки в СРСР // Сучасність. - 1964. - Ч. 7 (43). - Липень. - С. 80-86.

123. Відкритий лист до панни Надії Качман // Сучасність. - 1964. - Ч. 9 (45). - Вересень. - С. 125-127.

(Див. N 121).

124. The Role of the Ukraine in Modern History // The Development of the USSR An Exchange of Views / Ed. by Donald W. Treadgold. - Seattle, 1964. - P. 211-228, 268-274.

(Див. N 116).

1965

125. Our Right to Be in Viet Nam // The Evening Bulletin. (Philadelphia) - 1965. - April 10.

(Лист до редакції, надрукований у рубриці “Letters to the Bulletin”).

126. Голос у справі в’єтнамської війни // Сучасність. - 1965. -Ч. 19 (58). - Жовтень. - С. 122-123.

(Див.: N 125).

127. Ukrainian Soviet Socialist Republic: History // Coiner’s Encyclopedia / Ed. by William D. Halsey: In 24 Vols. - New York: The Crowel-Collier Publishing Company, 1965. - Vol. 22. - P. 574-576.

128. Ukrainica // Russia and the Soviet Union: A Bibliographic Guide to Western-Language Publications. / Ed. by Paul L. Horechy. -Chicago: The University of Chicago Press, 1965. - P. 83-92.

(У співавторстві з О. Данком).

1966

129. Роля України в новітній історії // Сучасність. - 1966. - Ч. 1 (61). - Січень. - С. 87-97; Ч. 2 (62). - Лютий. - С. 67-82.

(Український переклад статті “The Role of the Ukraine in Modern History”. Див. N 116, 124).

130. Україна між Сходом і Заходом // Листи до Приятелів. - 1966. - Ч. 163-164. - Кн. 11-12. - С. 12-19.

131. Довкола міжнароднього історичного конгресу в Відні // Сучасність. - 1966. - Ч. 3. - Березень. - С. 75-91.

132. [Recensio] // Slavic Review. - Vol. XXV. - No 3. - September 1966. - P. 528-529. - Rec. ad op.: Hans Auerbach. Die Besiedlung der Südukrainein den Jahren 1774-1787. Wiesbaden, Otto Harrassowitz, 1965. 136 S. Veröffentlichungen des Osteuropa-Institutes. München. Bd. XXV.

133. The Role of the Ukraine in Current History // Joint Publication Research Service: 34, 910. - 1966. - April 6. (Technical Translation): 66-31348. U.S. Department of Commerce Clearinghouse for Federal Scientific and Technical Information). - 12 (17) P.; April 8: 66-31523. - [2], 17P.

(Зворотний переклад статті з журналу “Сучасність”. Див. N 129).

134. The Ukraine between East and West // Das östliche -Mitteleuropa in Geschichte und Gegenwart Acta Congressa historiae Slavicae Salisburgensis in memoriam SS. Cyrilli et Methodii anno 1963 celebrati. - Wiesbaden: Otto Harrasowitz, 1966. - P. 163-169.

(Див. N 130).

1967

135. [Recensio] // The American Historical Review. - Vol. XXII. - N 2. - January 1967. - P. 642-643. - Rec. ad op.: Gospodarstwo magnackie w wojewódstwie podolskim w drugiej połowie XVIII wieku. (Magnates’ Estates in the 18th Century). ByWładyslaw A. Serczyk. (Polska Akademia Nauk, Oddział w Krakowie, Prace Komisji Nauk Historycznych, Nomer 13). Kraków: Zakład Narodowy imenia Ossolińskich. Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk. 1965. 168 s.

136. [Recensio] // Soviet Studies. - Vol. XVIII. - N 3. - January 1967. - P. 380-383. - Rec. ad op.: Jaroslaw Bilinsky. The Second Soviet Republic: The Ukraine after World War II. - New Brunswick, New Jersey: Rutgers University Press, 1964. XVIII, 539 p.

137. A Publication of the German Writings of Ivan Franko // Slavic Review. - Vol. XXVI. - N 1. - March 1967. - P. 141-147. - Rec. ad op.: Iwan Franko. Beiträge zur Geschichte und Kultur der Ukraine. Ausgewählte deutsche Schriften des revolutioneren Demokraten. 1882-1915. - Berlin: Akademie - Verlag, 1963.

138. І. Франко у своїх німецьких писаннях // Листи до Приятелів. - 1967. - Ч. 174-175-176. - Кн. 10-11-12. - С. 41-47.

(Див. N 137).

139. Bibliography: Ukraine: The Ukrainian Historical Journal, January (1) - June (6) 1967 // Canadian Slavic Studies / Revue Canadienne d’Études Slaves. - Vol. 1. - N 3. - Autumn 1967. - P. 20-23.

(У співавторстві із Зеноном Е. Когутом).

140. O obecnej sytuacji na Ukrainie // Kultura. - 1967. - N 12 (242). - Grudzień. - S. 93-94.

141. Comité International des Sciences Historiques. XII-е Congrés International des Sciences Historiques. - Vienne, 29 août-5 September 1965. - Vol. V. Actes. - Wien: Verlag Ferdinand Berger und Söhne, [1967]. - P. 381-382, 568-569.

P. 381-382. - Commission Internationale des Etudes Slaves.

P. 668-669. - Federalism and Federal State in History.

142. The Ukrainians in Galicia under Austrian Rule // Austrian History Yearbook. - Vol. III. - Part 2. - Houston: Rice University Press, 1967. - P. 394-429.

Рецензія: Винар Любомир // Український історик (Нью-Йорк - Мюнхен). - 1968. - Ч. 1-4 (17-20). - C. 177. - Підпис: Л. В.

1968

143. Заява про сучасну ситуацію на Україні // Свобода. - 1968. - Ч. 14. - 23 січня. - С. 3.

(Див. N 140).

144. Bibliography: Ukrainian History // Canadian Slavic Studies / Revue Canadienne d’études Slaves.-Vol. 2. - N 1. - Spring 1968. - P. 25-30.

(У співавторстві з Зеноном Е. Когутом).

145. Четвертий Універсал на тлі української політичної думки // Український Самостійник (Мюнхен). - 1968. - Ч. 6. - Червень. - C. 2-9; Ч. 7-8. - Липень-серпень. - С. 7-15.

146. Bibliography of Current Ukrainian Historical Literature // Canadian Slavic Studies / Revue Canadienne d’Études Slaves. - Vol. 2. - N 4. - Winter 1968. - P. 59-91.

(У співавторстві із Зеноном Е. Когутом).

147. Націоналізм // Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. - Париж - Нью-Йорк, 1968. - Т. 5. - С. 1723-1728.

1969

148. Націоналізм // Українське життя (Чікаго). - 1969. - Ч. 5 (568). - 9 березня; Ч. 6 (569). - 6 квітня.

149. Ukrainian Nationalism // Times Literary Supplement (London). - 1969. - April 24.

150. Mykhailo Drahomaniv and the Problem of Ukrainian-Jewish Relations // Canadian Slavonic Papers. - Vol. II. - N 2. - Summer 1969. - P. 182-198.

151. Хом’як Ростислав M. У пресі про Україну 1969 // Сучасність. - 1969. - Ч. 12 (108). - Грудень. - С. 72-80.

(На с. 73-74 - докладний переклад листа І. Л.-Р. до редакції “Times Literary Supplement”, див. N 149).

152. Ukrainian Nationalism // За правду про Україну. Бюлетень Українського публіцистично-наукового інституту (Чікаго). - 1970. - Ч. 1 (4). - Грудень. - Чікаго, 1969. - С. 29-30.

(Передрук листа до редакції “Times Literary Supplement”. У передруці помилково вказано “The Editor Christian Sciences Monitor”, див. N 149).

1970

153. Поляки на Україні // Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. - Париж - Нью-Йорк, 1970. - Т. 6. - С. 2238-2252.

(У співавторстві з Б. Кравцевим, В. Кубійовичем, О. Оглоблином).

154. Польща й Україна // Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. - Париж - Нью-Йорк, 1970. - Т. 6. - С. 2215-2228.

(У співавторстві з Б. Кравцевим, В. Кубійовичем, О. Оглоблином).

155. [Recensio] // Slavic Review. - Vol. 29. - N 2. - June 1970. -P. 357-360. - Rec ad op.: Ukrainskaia Sovietskaia Sotsialisticheskaia Respublika. Kiev: Glavnaia redaktsia Ukrainskoi Sovietskoi Entsiklopedii AN USSR, 1967. A Publication of the Akademiia nauk Ukrainskoi Sovetskoi Sotsialisticheskoi Respubliki. 392 p.

156. [Recensio] // Austrian History Yearbook (Rice University Press). - Vol. VI-VII. - 1970-1971. - P. 406-409. - Rec. ad op.: Žeguc Ivan. Die national-politischen Bestrebungen der Karpatho-Ruthenen 1848-1914. Vol. XXVIII of Veröffentlichungen des Osteuropa-Institutes. München. Wiesbaden: Otto Harrasowitz, 1965. 145 p.

1971

157. В обороні інтелекту // Сучасність. - 1971. - Ч. 5 (125). - Травень. - С. 111-122; Ч. 6 (126). - Червень. - С. 105-120.

158. Український комуністичний маніфест // Сучасність. - 1971. - Ч. 9 (129). - Вересень. - С. 100-107.

159. [Recensio] // The American Historical Review. - Vol. 76. - N. 5. - December 1971. - P. 1573-1574. - Rec. ad op.: Theofil Hornykiewicz. Ereignisse in der Ukraine, 1914-1922. Vols. 3 and 4. - Peter Borowsky. Deutsche Ukrainepolitik 1918. - Serhii Mazlakh and Vasyl’ Shakhrai. On the Current Situation in the Ukraine. - Matthew Stachiv and Jarosław Sztendera. Western Ukraine. Vol. 1.

160. A Ukrainian Communist Manifesto // Canadian Slavic Studies. - Vol. V. - N 4. - Winter 1971. - P. 536-544.

(Див. N 168).

161. Luckyj George S. N. Between Gogol’ and Ševčenko. Polarity in the Literary Ukraine: 1798-1847. - München: Wilhelm Fink Verlag, 1971. - S. 16.

(Публікація уривкузлистаІ Лисяка-Рудницького до О. Луцького про місце України у політичних програмах декабристів).

1972

162. Яворський Олекса. За свободу думки і слова // Український Голос (Вінніпег). -1972. - Ч. 7. - 16 лютого; Ч. 9. - 23 лютого.

(Прим. І. Лисяка-Рудницького: Після короткого вступу О. Яворського, в якому він посилається на “дуже добру статтю проф. Івана Лисяка-Рудницького”, решта - це передрук розділу “Інтелектуальна свобода і українська дійсність” із моєї статті “В обороні інтелекту”).

163. The State of History in Canada: (Letter to the Editor) // Times Literary Supplement. - 1972. - June 9.

164. The Soviet Ukraine in Historical Perspective // Canadian Slavonic Papers. - Vol. XIV. - N 2. - Summer 1972. - P. 235-249.

165. A Study of Cossack History // Slavic Review. - Vol. 31. - N 4. - December 1972. - P. 870-875. - Rec. ad op.: The Cossacks. By Philip Longworth. New York, Chicago, San Francisco: Holt Rinehart and Winston, 1970. VI, 409 p.

1973

166. [Recensio] // Soviet Studies (Glasgow). - October 1973. - P. 306-308. - Rec. ad op.: Volodymyr Kubijovyč (ed.), Ukraine: A Concise Encyclopedia. Prepared by Shevchenko Scientific Society. Foreword by Ernest J. Simmons. Vol. II. Toronto: University of Toronto Press, 1971 - XLIII, 1394 p.

167. English Language Encyclopedia Praised in Review // Svoboda. The Ukrainian Weekly. - 1973. - N 224. - December. - P. 2.

(Див. N 166).

168. Данилів T. Англомовне видання ЕУ // Українське життя. - 1974. - Ч. 7 (670). - 31 березня. - С. 1.

(Прим. І. Лисяка-Рудницького: “Повний переклад моєї рецензії на ЕУ, надрукованої в “Soviet Studies”. Див. N 166).

169. Між історією й політикою: статті до історії та критики української суспільно-політичної думки. - Б. м.: Сучасність, 1973. - 441 с.

Зміст:

Україна між Сходом і Заходом. - С. 5-16.

Роля України в новітній історії. - С. 17-63.

Розмова про барокко. - С. 64-62.

Структура української історії в XIX столітті. - С. 63-76.

Інтелектуальні початки нової України. - С. 76-99.

Михайло Драгоманов. - С. 100-107.

Із драгоманівських студій. - С. 108-120.

Іван Франко у своїх німецьких писаннях. - С. 121-131.

Консерватизм. - С. 132-138.

Вячеслав Липинський. - С. 139-162.

Українська революція з перспективи сорокліття. - С. 163-179.

Четвертий Універсал на тлі української політичної думки. - С. 180-205.

Вклад Галичини в українські визвольні змагання. - С. 206-217.

Український комуністичний маніфест. - С. 218-227.

Микола Хвильовий. - С. 228-232.

Націоналізм. - С. 233-249.

Український визвольний рух під час другої світової війни. - С. 250-263.

Новий Переяслав. - С. 264-291.

Україна в еволюції радянської системи. - С. 292-305.

Проти Росії чи проти радянської системи. - С. 306-323.

Правопорядок і революція. - С. 324-337.

Обережено з утопіями! - С. 339-357.

Виродження та відродження інтелігенції. - С. 358-383.

В обороні інтелекту. - С. 384-419.

Довкола Міжнароднього історичного конгресу у Відні - С. 420-441.

(Див. N 17, 18, 28, 34, 35, 39, 69, 87, 88, 89, 91, 98, 100, 102, 103, 104, 112, 129, 130, 131, 138, 145, 147, 149, 157, 158).

Рецензії:

Сіяк Д. Нові книжки // Українське життя. - 1973. - Ч. 19 (662). - 25 листопада. - С. 2, 6; Український Голос (Вінніпег). - 1974. - Ч. 3. - 16 січня.

Добрянський Михайло. Між історією й політикою // Вісник Українського Національно-Демократичного Об’єднання (Лондон - Мюнхен). - 1973. - Ч. 4. - Грудень.

Лапичак Тома. Нові книжки // Українське життя. - 1974 - Ч. 4. (667). - 17 лютого. - С. 2. - Підпис: Т. Л.

Lewandowski Jozef. Książka młodego historyka ukraińskiego // Zeszyty Historyczne. - Z. 29. - Paryż: Instytut literacki, 1974 - S. 229-231.

Федишин Олег. Між історією і політикою // Сучасність. - 1975. - Ч. 1 (169). - Січень. - С. 117-118.

Цимбалістий Б. Вартісна публікація // Свобода. - 1975. - Ч. 43. - 5 березня; Ч. 44. - 6 березня.

Шанковський Л. На перехресних стежках історіїй політики:(Замістьрецензії) // Українська книга. - 1975. - Ч. 1-2. - С. 26-27.

Юриняк А. Між історією і політикою // Канадійський Фармер. - 1975. - 28 липня; 18 серпня; 28 серпня; Українські Вісті. - 1975. - Ч. 40-41. - 5 жовтня; Ч. 42. - 12 жовтня; Ч. 43. - 19 жовтня; Ч. 44-45. - 2 листопада; Ч. 46. - 9 листопада; Ч. 47. - 23 листопада.

Герус Олег В. Між історією і політикою // Canadian Slavonic Papers. - Vol. XVIII. - N 2. - June 1976. - P. 224-226.

Dmytryshyn Basil // Slavic Review. - Vol. 35. - N. 2. - June 1976. - P. 369.

Anzeigen // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. Neue Folge. - Bd. 24. - 1976. - H. 4. - S. 626-627.

170. Іполіт Володимир Терлецький - забутий церковно-громадський діяч і політичний мислитель XIX століття: (Резюме доповіді) // Український історик. - 1973. - N. 3-4 (39-40). - С. 157-160.

(Резюме доповіді, виголошеної 22 жовтня 1972 р. у Вінніпегу під час наукової конференції Українського історичного товариства).

171. The Shevchenko Memorial Lecture Again (Another Man’s Opinion) // The Clarion. Newsletter of the Edmonton Branch, Ukrainian Professional and Businessmen’s Club. - June 1973. - P. 7-8.

(Репліка з приводу полеміки, що виникла навколо доповіді Євгена Пизюра “Тарас Шевченко й Едмунд Берк. Подібності й контрасти в їхній концепції нації” при відзначенні Шевченкових днів. Текст доповіді надрукований у газ.: The Clarion. - April, 1973).

172. I. V. Terleckyj: A Forgotten Nineteenth Century Political Thinker // Minutes of the Seminar in Ukrainian Studies held at Harvard University during the Academic Year 1973-1974. - Cambridge, Massachusettes, 1973-1974. - N. IV. - P. 96-99.

1974

173. Professor Rudnytsky replies... // Slavic Review. - Vol. 33. - N 2 (June, 1974). - P. 414-416.

(Відповідь на листа Філіппа Лонгворта з приводу дискусії над його книжкою “The Cossacks”).

1975

174. Проблеми в навчанні української історії // Український історик. - 1975. - Ч. 1-2 (45-46). - С. 114-119.

175. Not-Soviet (Letter to the Editor) // Edmonton Journal. - 1976. - Feb. 17. - P. 5.

(Лист підписаний І. Лисяком-Рудницьким та Манолієм Р. Лупулом).

176. Comments on “Professor Zvi Gitelman ’The Social and Political Role of the Jews in Ukraine’ // Ukraine in the Seventies: Papers and Proceedings of the McMaster Conference on Contemporary Ukraine, October 1974 / Ed. Peter J. Potichnyj. - Oakville, Ontario: Mosaic Press, 1975.

Рецензія:

Данко О. Книга про важливі проблеми української сучасности // Сучасність. - 1978. - Ч. 3 (207). - Березень. - С. 119.

177. The Correspondence between Osyp Nazaruk and Viacheslav Lypyns’kyj, 1920-1930 // Minutes of the Seminar in Ukrainian Studies held at Harvard University during the Academic Year 1975-1976. - Cambridge, Mass., 1975-1976. - N VI. - P. 99-103.

178. [Recensio] // The American Historical Review. - Vol. 80. - N 5.

- December 1975. - Rec. ad op.: O. M. Ponomariov. Rozwytok kapitalistychnykh vidnosyn u promyslovosti Ukrainy XVIII st. (The Development of Capitalist Relationas in Ukrainian Industry in the 18th Century). Lvov: Vydavnytstvo Lvivs’koho Universytetu. 1971. - 181 p.

179. List do Redakcji // Kultura. - N 4/331. - 1975. - S. 157-159.

1976

180. A Work of Ukrainian Cossack Historiography // Canadian Slavonic Papers. - Vol. XVIII. - N 1. - March 1976. - P. 73-79.

181 Ще у справі похорону бл. п. Мілени Рудницької (Лист до Редакції) // Свобода. - 1976. - 483. - 5 травня.

182. Голос читачів. Др. О. Лисяк-Рудницький. Едмонтон: “У зв’язку з Вашим запитником...” // Наш Голос. Місячник. Видає Асоціація Українців Америки. - 1976. - Ч. 10. - Жовтень. - С. 15.

183. Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського / Редактор Іван Лисяк-Рудницький. Східньо-європейський Дослідний інститут ім. В. К. Липинського. Архів. - Том 7. - Філядельфія, Пенсильванія, 1976. - 530 с.

184. Editor’s Note // Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського / Редактор Іван Лисяк-Рудницький. Східньо-європейський Дослідний інститут ім. В. К. Липинського. Архів. - Том. 7. - Філядельфія, Пенсильванія, 1976. - C. VII-XIV.

185. Назарук і Липинський: Історія їхньої дружби та конфлікту // Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського / Редактор Іван Лисяк-Рудницький. Східньо-європейський Дослідний інститут ім. В. К. Липинського. Архів. - Том 7. - Філядельфія, Пенсильванія, 1976. - С. XV-XCVII.

Рецензії: Яремко І. Варто прочитати і передумати // Українське життя (Чікаго). - 1977. - Ч. 7. - 1 квітня. - С. 8.

Нова публікація Інституту ім. Липинського // Сучасність. - 1977. - Травень. - Ч. 5 (197). - С. 102-107. Підпис: Іван К-ий.

Луців Лука. Про нові видання // Свобода. - 1977. - Ч. 239. - 1 листопада. Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського // Література і мистецтво. - 1978. - Ч. 11. - 8 листопада: (Додаток до газ. Гомін України. - 1978. - Ч. 46. - 8 листопада). - Підпис: М. Л.-а.

Яцкевич Л. Унікальна книга // Свобода. - 1977. - Ч. 254. - 18 листопада. - С. 2, 6.

Білинський А. Знаменита публікація // Українське життя. - 1978. - Ч. 12 (16 червня). - С. 7-8.

Антонович М. Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського // Український історик. - 1978. - Ч. 1-3. - С. 173-177.

186. Терлецький Володимир // Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. - Париж - Нью-Йорк, 1976. - Т. 8. - C. 3171-3172.

1977

187. Letter to the Editor // Canadian Slavonic Papers. - Vol. XIX. - N 1. - March 1977. - P. 120-121.

(Лист-коментар до рецензії Олега В. Геруса на книжку “Між історією і політикою”).

188. The Ukrainian National Movement on the Eve of the First World War // East European Quarterly. - Vol. XI. - N. 2. - June 1977. - P. 141-154.

189. Роксоляна Бурачинська здобула докторське звання // Свобода. - 1977. - Ч. 176. - 16 серпня.

190. Каразин і початки українського національного відродження // Сучасність. - 1977. - Ч. 11 (203). - Листопад. - С. 78-97.

191 The Fourth Universal and its Ideological Antecedents // The Ukraine, 1917-1921 A Study in Revolution / Ed. Taras Hunczak Distributed by Harvard University Press for the Harvard Ukrainian Research Institute. - Cambridge, Mass, 1977. - P. 186-219 (Chapter Eight).

Рецензії: Лібер Юрій. Збірка про українську революцію // Сучасність. - 1978. - Ч. 6 (210). -Червень. - С. 115-119.

Bororwsky Peter. Taras Hunczak, editor. The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution... // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. - Neue Folge. - 1979. - Bd. 27. - H. 4. - P. 603.

Gerus Oleh W. Taras Hunczak, editor. The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution... // Canadian Slavonic Papers. - Vol. XXI. - N 1. - March, 1979. - P. 132.

Szporluk Roman. Taras Hunczak, editor. The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States. - Vol. XIV. - N 37-38. - 1978-1980.

1978

192. Русифікація чи малоросіянізація // Journal of Ukrainian Graduate Studies. - Spring 1978. - P. 78-84.

193. [Рецензія] // Український Голос (Вінніпег). - 1978. - Ч. 13. - 29 березня. - С. 9. - Рец. на кн.: Павло Р. Магочий. Формування національної свідомості Підкарпатська Русь, 1848-1948.

194. [Recensio]//CanadianSlavonicPapers. - Vol. XX. - N 2. - June 1978. - P. 252-253. - Rec. ad op.: The Anarchism of Nestor Makhno, 1918-1921: An Aspect of the Ukrainian Revolution Michael Palij. Seattle: University of Washington Press, 1976. XII. 428 p.

195. [Recensio] // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. Neue Folge. - 1978. - Bd. 26. - H. 3. - S. 461. - Підпис: І. Л. Р. - Rec. ad op.: Ivan Bakalo. Nacional’na polityka Lenina (Lenin’s Nationality Policy). - Sučasnist’. Mjunchen. 1974. 210 p.

196. [Recensio] // The Byzantine Catholic World. The Official Newspaper of the Archidicese of Pittsburgh. - Vol. XXIII. - N 20. - May 1978. - P. 8. - Rec. ad op.: Magocsi P. R. The Shaping of a National Identity.

197. Die Rolle der Ukraine in der Geschichte der Neuzeit // Mitteilungen, Arbeits - und Förderungsgemeinschaft der ukrainische Wisenschaften. - Bd. 5. - 1978. - N 15. - S. 22-48.

(Див. N 116, 124, 129).

1979

198. Сторіччя першої української програми // Сучасність. - 1979. - Ч. 3 (219). - Березень. - С. 91-115.

199. Ще в справі Гарвардського інституту // Наш Голос. - 1979. - Ч. 6. - Червень. - С. 116-117.

200. З листів до редакції “Високоповажний пане редакторе! Прошу надрукувати у Вашій газеті наступне вияснення...” // Новий Шлях. - 1979. - Ч. 31-32. - 4-11 серпня. - С. 6.

201. Публікація збірника писань Михайла Сосновського // Українські Вісті (Едмонтон). -1979. - Ч. 48. - 29 листопада.

202. Franciszek Duchinski and His Impact on Ukrainian Political Thought / Eucharistion: Essays presented to Omeljan Pritsak on his Sixties Birthday / Eds. Ihor Sevcenko and Frank E. Sysyn // Harvard Ukrainian Studies. - Vol. III-IV. - 1979. - Pt 2. - P. 690-705.

203. Політичний заповіт Михайла Сосновського // Українське життя (Чікаго). - 1979. - Ч. 19. - 15 грудня. - С. 3, 4, 8; 1980. - Ч. 1. - 1 січня. - С. 2, 3, 4.

1980

204. Два листи з двома додатками // Нові дні (Торонто). - 1980. - Ч. 1 (359). - Січень - С. 21-24; Ч. 2 (360). - Лютий. - С. 21-24.

205. [Recensio] // Canadian Journal of History / Annales Canadiennesd’ffistoire. -Vol. XV. - N 1. - April 1980. - P. 114-116. - Rec. ad op.: The Cossack Administration of the Hetmanate by George Gajecky. Harvard Ukrainian Research Institute. Cambridge, Massachusettes, 1978. Vol. 1. XIV, 1-394 p.; Vol. II, 395-789 p.

206. Чи Грушевський і Винниченко справді скапітулювали перед більшовиками // Нові дні. - 1980. - Ч. 5 (363). - С. 26-27.

207. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його публіцистичних писань // Сучасність. - 1980. - Ч. 9 (237). -Вересень - С. 60-77.

208. Українська Радикальна Партія // Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. - Париж - Нью-Йорк, 1980. - Т. 9. - С. 3385-3386.

(У співавторстві з Дж.-П. Химкою).

209. Февдалізм // Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. - Париж - Нью-Йорк, 1980. - Т. 9. - С. 3480-3483.

210. [Recensio] // Slavic Review. - Vol. 40. - N 4. - Winter 1981. - P. 660. - Rec. ad op.: The Nationality Question in Austrian Education: The Case of Ukrainians in Galicia 1867-1914. By Ann Sirka. European University Studies: Series III. History and Allied Studies. - Vol. 124.-Frankfurt am Main, Bern and Cirencester, Eng: Peter D. Lang, 1980.VIII, 230. Tables.

211. Polish-Ukrainian Relations: The Burden of History // Poland and Ukraine: Past and Present / Ed. Peter J. Potichnyj. - Edmonton - Toronto: The Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1980. - P. 3-31.

Рецензії: Романенчук Б. Peter J. Potichnyj, Editor. Poland and Ukraine: Past and Present. The Canadian Institute of Ukrainian Studies, Edmonton. 1980. // Українська книга. - 1980. - Ч. X. - C. 100-103. - Підпис: Б. Р.

Budurowycz В. Poland and Ukraine: Past and Present... // Harvard Ukrainian Studies. - Vol. V. - N 2. - June 1982. - P. 276-278.

1981

212. Polish Problems in the Works of Mykhaylo Drahomanov // Harvard Ukrainian Studies. - Vol. V. - N 2. - June 1981. - P. 263-269.

1987

230. Essays in Modern Ukrainian History by Ivan L. Rudnytsky. / Ed. by Peter L. Rudnytsky. - Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1987. - XXVI, 499 p.

Contents:

Acknowledgements. - P. IX-X.

Rudnytsky Peter L. Preface. - Р. XI-XIII.

Pritsak Omeljan. Introduction: Ivan Lysiak-Rudnytsky, Scholar and “Communicator” - P. XV-XXIII.

Maps: Nineteenth-Century Ukraine. - P. XXIII.

Ukraine since 1946. - P. XXV.

Ukraine between East and West. - P. 1-10.

The Role of Ukraine in Modem History. - P. 11-36.

Observationas on the Problem of “Historical” and “Non-historicarNations. - P. 37-48.

Polish-Ukrainian Relations: The Burden of History. - P. 49-76.

Pereiaslav: History and Myth. - P. 77-90.

Trends in Ukrainian Political Thought. - P. 91-122.

The Intellectual Origins of Modem Ukraine. - P. 123-142.

Hipolit Vladimir Terlecki. - P. 143-172.

Michał Czajkowski’s Cossack Project During the Crimean War: An Analysis of Ideas. - P. 173-186.

Franciszek Duchinski and his Impact on Ukrainian Political Thought. - P. 187-202.

Drahomanov as a Political Theorist. - P. 203-264.

The First Ukrainian Political Program: Mykhailo Drahomanov’s “Introduction” to Hromada. - P. 255-282.

Mykhailo Drahomanov and the Problem of Ukrainian-Jewish Relations. - P. 283-298.

The Problem of Ukrainian-Jewish Relations in Nineteenth-Century Ukrainian Political Thought. - P. 299-314.

The Ukrainians in Galicia under Austrian Rule. - P. 316-362.

Carpatho-Ukraine: A People in Search of their Identity. - P. 353-374.

The Ukrainian National Movement on the Eve of the First World War. - P. 376-388.

The Fourth Universal and its Ideological Antecedents. - P. 389-418.

Volodymyr Vynnychenko’s Ideas in the Light of His Political Writings. - P. 417-436.

Viacheslav Lypynsky. Statesman. Historian, and Political Thinker. - P. 437-446.

Lypynsky’s Political Ideas from the Perspective of Our Time. - P. 447-482.

Soviet Ukraine in Historical Perspective. - P. 463-477.

The Political Thought of Soviet Ukrainian Dissidents. - P. 477-489.

Index - P. 491-497.

(Див. N 64, 85, 116, 134, 160, 164, 188, 191, 198, 202, 207, 211, 213, 214, 218, 220, 230, 232).

Рецензії:

Kieniewicz S. Rudnytsky’s Essays in Modem History in the Eyes of a Polish Historian // Harvard Ukrainian Studies. - Vol. XI. - N 3/4. - December 1987. - P. 521-628.

Kieniewicz S. Głos ukraiński z Harvardu // Tygodnik Powszechny. - 1988. - 31 lipca.

Верига Василь. Корисне видання КІУС // Свобода. - 1988. - Ч. 162. - 11 серпня; Український Голос / Канадійський фармер (Вінніпег). - 1988. - 22 серпня.

Saunders D. Modem Ukrainian History (Review Article) // European History Quarterly. - Vol. 21. - N 1. - January 1991. - P. 81-96.

Грицак Я. Essays in Modem Ukrainian History by Ivan L. Rudnytsky... // Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові. - Львів, 1991. - Т. 222. - С. 448-489 - Підпис: Данило Купшлір.

1988

231. Ukrainian-Jewish Relations in Nineteenth-Century Ukrainian Political Thought // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective / Ed. by Howard Aster and Peter J. Potichnyj. - Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1988. - P. 69-83.

232. Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective / Ed. by Howard Aster and Peter J. Potichnyj. - Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1988. - P. 480, 487-491, 497.

(Виступи в дискусії під час засідання круглого столу про українсько-єврейські взаємини, Мак-Мастерський університет, 17-20) жовтня 1983 р.)

1989

233. Націоналізм // Поступ (Львів). - 1989. - N 17. - Грудень. - С. 4-6.

1990

234. Політична думка українських радянських дисидентів / Перекл. В. Кулика // Слово (Київ). - 1990. - N 10. - Травень. - С. 6-7.

235. Проти Росії чи проти радянської системи? // Поступ. - 1990. - N 8 (25). - Червень. - С. 7-8.

236. Політична думка українських дисидентів / Перекл. Я. Грицака // Ратуша. - 1990. - N 3. - 6 жовтня. - С. 4-5.

237. Вклад Галичини в українські визвольні змагання (1917-19 рр.) // Ратуша. - 1990. - N 16. - 10 листопада.

238. Ukrainian-Jewish Relations in Nineteenth-Century Ukraunian Political Thought // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective / Ed. by Howard Aster and Peter J. Potichnyj. - 2nd. ed. - Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1988. - P. 69-83.

(Див. N 231).

239. Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective. / Ed. by Howard Aster and Peter J. Potichnyj. - 2nd ed. - Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1990. - P. 480, 487-491, 497.

(Див. N 232).

1991

240. Лисяк-Рудницький Іван. Нариси з історії нової України / Відп. ред. Я. Грицак. - Львів: Меморіал, 1991. - 101 с.

Зміст:

Грицак Я. Від редакції. Іван Лисяк-Рудницький і його праці з нової української історії. - С. 6-8.

Роля України в новітній історії. - С. 9-66.

Націоналізм. - С. 56-98.

Політична думка українських дисидентів. - C. 99-101.

241. Політична думка українських радянських дисидентів / Перекл. Я. Грицака // Зустрічі (Варшава). - 1991. - N 2. - С. 187-196.

242. Польсько-українські стосунки: тягар історії // Україна: Польща: між минулим і майбутнім / Ред. і упор. А. Павлишин. - Львів, 1991. - С. 126-159.

1992

243. “Якщо Дзюбу можна розглядати...” - [Львів, 1992. - С. 1-2].

Передрук фрагменту з публікації українського перекладу “Політична думка українських дисидентів” (див. N 240) у листівці випущеній Львівською регіональною організацією Народного Руху України (осінь 1992).

1993

244. Essays in Modem Ukrainian History by Ivan L. Rudnytsky / Ed. by Peter L. Rudnytsky. - 2nd., paperback ed. - Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1987.

(Див. N 230).

1994

245. Переяслав: історія і міф // Універсум (Львів). - 1994. - N 1-2. - Січень-лютий. - С. 9-11.

Примітки

1

Голосування щодо Четвертого Універсалу відбулося у Малій Раді (виконавчому комітеті Центральної Ради) під час нічного засідання 24-25 січня 1918 р. (за новим стилем); законопроект був прийнятий на ранок 25 січня. Однак документ був датований ранішим числом - 22 січня, тобто днем, на який попередньо було встановлено відкриття українських Установчих Зборів. Збори не змогли розпочати своєї роботи через вибух воєнного конфлікту між Совєтською Росією та Українською Народною Республікою (див.: Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції. - Відень, 1921. - Т. 2. - С. 106). Ця неправильна дата - 22 січня - традиційно пов’язується з прийняттям Четвертого Універсалу, і українці за межами УРСР святкують її як національний День незалежності. Термін “універсал” первісно вживався у XVII-XVIII ст. для прокламацій гетьманів та інших представників козацької старшини. Цей архаїчний термін Цен-тральна Рада відродила для своїх урочистих маніфестів, які адресувалися до всього народу України й містили в собі важливі заяви та ухвали конституційної ваги.

(обратно)

2

Між текстами Четвертого Універсалу, надрукованими в різних працях з історії української революції, є незначні розбіжності. Це дослідження грунтується на повному тексті Універсалів, які були надруковані у кн.: The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution / Ed. T. Hunczak. - Cambridge, Mass., 1977.

(обратно)

3

Див. текст Третього Універсалу в кн.: The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution. - P. 387-391.

(обратно)

4

Відповідні українські терміни такі: самостійність - політична незалежність країни, її статус суверенної держави; самостійництво - ідеологія та стан свідомості, спрямовані на досягнення незалежної національної державності; самостійник -той, хто підтримує програму самостійності. Англійська мова, здається, не має точних відповідників. Термін “nationalism” надто широкий і охоплює будь-які прагнення до національного самоствердження, навіть ті, які не передбачають повної політичної суверенності. Вживання терміна “independence” може викликати певне замішання, тому що він не лише стосується політичного статусу країни, але ft може мати інші значення. Наприклад, у часи революції існувала Українська партія самостійників-соціалістів. Але було б зовсім помилковим перекладати її назву як “party of independent socialists”, бо насправді малися на увазі не незалежні соціалісти, а прихильники самостійної України із соціалістичним внутрішнім ладом. Щоб уникати повторень, я залежно від контексту вживатиму як більш-менш синонімічні різні терміни: “independence”, “sovereignty”, “nationalism”, а також оригінальне українське слово “самостійність” та похідні від нього поняття. Варто з’ясувати ще одне питання, пов’язане із семантикою. Англійський термін “autonomy” означає самоуправління країни, яке може включати або не включати її повну незалежність. В українській, як і в інших слов’янських мовах, “автономія” означає самоуправління без повної державної незалежності.

(обратно)

5

Див.: Нечкина М. В. Общество соединенных славян. - Москва, Ленинград, 1927; Luciani G. La Société des Slaves unis (1823-1825). - Paris, 1963. Лучіані твердить (c. 66), що “Об’єднаним слов’янам... бракувало ідеї української національної окремішності від великоросійської національності”. Не вступаючи в детальну дискусію з цього питання, варто зазначити, що Об’єднані слов’яни, незалежно від недорозвинутого стану їхньої національної свідомості, належать до традиції української суспільної думки; вони мали помітний вплив на вироблення пізніших українських політичних програм у XIX ст. Див.: Гермайзе О. Рух декабристів і українство // Україна. - 1925. - N 6. - С. 25-38.

(обратно)

6

Див.: Luciani G. Le Livre de la Genése du peuple ukrainien. - Paris, 1956; Зайончковский П. А. Кирилло-Мефодиевское общество. - Москва, 1959.

(обратно)

7

Найповніше федералістична програма М. Драгоманова представлена у його роботі “Вольный союз - Вільна спілка: Опыт украинской политико-социальной программы” (Женева, 1884), передрукованій у кн.: Драгоманов М. Л. “Собраніе политическихъ сочиненій / Под ред. Б. Кистяковского: В 2 т. - Париж, 1905-1906. - Т. 1. - С. 273-375. Див. також: Rudnytsky I. L. Drahomanov as a Political Theorist // Essays in Modem Ukrainian History. - Edmonton, 1987. - P. 203-253 (див. c. 299-347 першого тому цього видання).

(обратно)

8

Про цього видатного українського інтерпретатора марксизму див.: Жук А Пам’яті Миколи Порша (1877-1944) // Сучасність. - 1962. - N 1. - С. 52-66. У своїх творах Порш намагався довести, що централізована структура російської держави гальмує економічний розвиток України і що фінансова та бюджетна політика російського уряду стосовно України нагадує політику колоніального визиску. “Книга Порша “Про автономію України” [Київ, 1909] була тоді єдиною публікацією, що з можливою у підцензурних умовах повнотою вияснювала національно-політичну сторону українського визвольного руху і мала великий вплив на формування національно-політичної думки не тільки в партійному середовищі [Української соціал-демократичної робітничої партії], а також серед широких верств української суспільности” (Там само. - С. 61).

(обратно)

9

Грушевський М. С. Якої ми хочемо автономії і федерації. - [Київ, 1917]; уривки з цієї статті передруковано в кн.: Грушевський М. С. Вибрані праці. - Нью-Йорк, 1960. - С. 142-149.

(обратно)

10

Бачинський Ю. Україна irredenta. - 3-є вид. [з передмовою В. Дорошенка і додатком, що містить листування між Ю. Бачинським і М. Драгомановим]. - Берлін, 1924.

(обратно)

11

[Міхновський М.] Самостійна Україна. - Львів, 1900.; останнє видання. - Лондон, 1967. Див. також: Мірчук П. Микола Міхновський: апостол української державности. - Філадельфія, 1960.

(обратно)

12

Франко І. Поза межами можливого // Літературно-науковий вістник. - Львів, 1910. - Т. 12, кн. 10. - С. 1-9; передруковано у кн.: Вивід прав України: документи і матеріяли до історії української політичної думки. / Упоряд. Б. Кравців. - Нью-Йорк, 1964. - С. 134-153.

(обратно)

13

Див. статті В. Янева про Д. Донцова й І. Лисяка-Рудницького про В. Липинського в кн.: Енциклопедія українознавства. - Париж - Нью-Йорк, 1949. - Т. 2. - С. 575-576 і 1292-1293. Варто зазначити, що і Д. Донцов, і В. Липинський повністю сформувалися як політичні мислителі лише після революції.

(обратно)

14

Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. - Львів, 1926. - С. 327.

(обратно)

15

Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. - С. 720-722.

(обратно)

16

Про Союз визволення України див.: Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. - Ужгород, 1930-1932. - Т. 1. - С. 31-39. Добірку документів з Австрійського державного архіву, що стосуються СВУ, див.: Ereignisse in der Ukraine 1914-1922 / Herausg. von T. Hornykiewicz. - Horn, 1966. - Bd. l. - S. 160-246; Bihl W. Ӧsterreich-Ungarn und der “Bund zur Befreiung der Ukraine” // Ӧsterreich und Europa: Festgabe für Hugo Hantsch zum 70-Geburtstag. - Graz, 1965. - S. 502-526.

(обратно)

17

Див.: Винар Л. Чому Михайло Грушевський повернувся на Україну в 1914 році? // Український історик. - 1967. - N 3-4. - С. 103-108. Л. Винар наголошує, що своїм добровільним поверненням Грушевський хотів спростувати звинувачення, які часто лунали в російській реакційній пресі, в нібито проавстрійському характері українського руху. Таким чином Грушевський надіявся зупинити переслідування його політичних товаришів. Не слід заперечувати, що цей мотив справді відіграв свою роль у рішенні Грушевського, але все-таки треба думати, що первісний мотив випливав із його загальної політичної філософії.

(обратно)

18

Петлюра С. Статті, листи, документи. - Нью-Йорк, 1956. - С. 188-190. Треба взяти до уваги, що Петлюра, очевидно, намагався забезпечити алібі для себе і своїх політичних товаришів на випадок, якщо його лист потрапив би до рук російських властей. Це могло б пояснити найбільш гіперболізовані висловлювання у цьому листі. Однак немає причин сумніватися у тому, що висловлені думки відповідали його основним переконанням. Це можна підтвердити іншими джерелами. У розмові з одним зі своїх товаришів на початку війни Петлюра так означив власне політичне кредо: “У відповідний момент маємо на щось рішитися - а наше рішення послідовно виступає з наших попередніх засадничих позицій - будування долі нашого народу спільно й за допомогою демократичних сил народів Росії”. Див.: Лотоцький О. Сторінки минулого: У 3 т. - Варшава, 1932-1939. - Т. 3. - С. 264.

(обратно)

19

Це твердження, правильне за суттю, потребує уточнень. Хоча більшість українців належали до Російської православної церкви, релігійне становище українського та російського народів різнилося деякими суттєвими рисами. Так само той факт, що Україна була економічно інтегрована в Російську імперію, не заперечував іншого факту - що економічні інтереси українського Півдня дуже часто суперечили економічним інтересам великоросійської Півночі. Брак місця не дає змоги розвинути дискусію з приводу цих важливих і вкрай складних питань, але про існування їх варто говорити. Дві згадані далі роботи, хоч вони ніяк не вичерпують теми, можуть дати попередню орієнтацію. Про релігійне питання див.: Winter Б. Byzanz und Rom im Kampfe um die Ukraine, 955-1939. - Leipzig, 1942; про економічне питання див.: Kononenko К. Ukraine and Russia: A History of the Economic Relations Between Ukraine and Russia (1654-1917). - Milwaukee, 1958.

(обратно)

20

Wasilewski L. Ukraina i sprawa ukraińska. - Kraków, 1911. - S. 194-195.

(обратно)

21

Вивчення цієї проблеми варто б розпочати з дослідження про російських письменників українського походження. Найвідомішим прикладом є постать Миколи Гоголя. Але можна назвати й багато інших, менш відомих прикладів. Блискучий аналіз цього питання можна знайти в статті Є. Маланюка “Малоросійство”: Маланюк Є. Книга спостережень: У 2 т. - Торонто, 1966. - Т. 2. - С. 229-241.

(обратно)

22

Лист Палацького від 11 квітня 1848 р., адресований до Підготовчого комітету Німецьких національних зборів у Франкфурті, цитований за кн.: Kohl Н. Pan-Slavism: Its History and Ideology. - 2nd rev. ed. - New York, 1960. - P. 77.

(обратно)

23

Цікаво відзначити, що приклад валлійців недавно наводив український публіцист, який писав на захист українських мовних і культурних прав в УРСР: “Валлійська мова, яка вважалася вимираючою і якою 1921 року в Британії говорило 930 тисяч, тепер стає державною мовою Уельсу, оскільки нею говорять вже три мільйони! У всьому світі нації не відмирають, а навпаки - розвиваються і набирають сили, щоб найбільше дати людству, щоб найбільше внести у вироблення загальнолюдських цінностей”. - Dziuba I. Internationalism or Russification? A Study in the Soviet Nationalities Problem. - London, 1968. - P. 207.

(обратно)

24

Luciani G. Le Livre de la Genése du peuple ukrainien. - P. 142.

(обратно)

25

Драгоманов М. П. Историческая Польша и великорусская демократия // Собраніе политическихъ сочиненій. - Т. 1. - С. 253.

(обратно)

26

Загальне дослідження цієї проблеми див.: Rauch G., von. Russland: Staatliche Einheit und Nationale Vielfalt, Föderalistische Kräfte und Ideen in der russischen Geschichte. - München, 1953.

(обратно)

27

Федотов Г. П. Новый град. - Нью-Йорк, 1952. - С. 191.

(обратно)

28

Ставлення Бєлінського до України детально розглянув Драгоманов у перед мові до його публікації листа Бєлінського до Гоголя: Собраніе политическихъ сочиненій. - Т. 2. - С. 231-250. Недавній розгляд цієї проблеми див.: Svoboda V. Shevchenko and Belinsky // The Slavonic and East European Review. December 1961. - Vol. 40 - P. 168-183. Надуману спробу радянського історика літератури зняти з Бєлінського звинувачення в українофобії можна знайти у кн.: Басс І. І.. В. Г. Бєлінський і українська література 30-40-х років XIX ст. - Київ, 1963.

(обратно)

29

Драгоманов М. П. Историческая Польша и великорусская демократия. - С. 220.

(обратно)

30

Драгоманов М. П. Обоятельность энергій // Собраніе политическихъ сочиненій. - Т. 2. - С. 386.

(обратно)

31

Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу. - Відень, 1915. - С. 94.

(обратно)

32

Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки. - Нью-Йорк, 1965. - С. 115. Передр. видання: Львів - Київ, 1922 р.

(обратно)

33

У листі до Драгоманова від 12 травня 1880 р. Желябов так пояснював причини свого покинення українського національного руху і переходу у російський революційний табір: “Де наші фенії, Парнель? Стан речей такий, що ... бачиш порятунок у розпаді імперії на автономні частини - і вимагаєш [усеросійських] Установчих Зборів!” Лист Желябова мав на меті запропонувати Драгоманову роль представника “Народної волі” у Західній Європі. Текст цього листа з коментарями Драгоманова див.: Драгоманов М. П. Къ біографіи А. И. Желябова // Собраніе политическихъ сочиненій. - Т. 2. - С. 413-435; цитований уривок міститься на с. 417.

(обратно)

34

Франко І. Поза межами можливого. - С. 151-152.

(обратно)

35

Див.: Rudnytsky I. L. The Ukrainians in Galicia under Austrian Rule // Essays in Modem Ukrainian History. - P. 315-352 (передусім розділ The Russian and the Ukrainian Idea in Galicia. - P. 329-333; див. C. 427-431 першого тому цього видання).

(обратно)

36

Винятком із цієї проавстрійської орієнтації галицьких українців під час першої світової війни була невелика таємна група лівої університетської та гімназійної молоді. Ця група називала себе Драгоманівською організацією (Драгоманівкою) і прибрала навесні 1918 р. назву “Інтернаціональна революційна соціал-демократична молодь”. Пізніше вона стала ядром Комуністичної партії Західної України. Див.: [Роздольський Р.] До історії українського ліво-соціалістичного руху в Галичині // Вперед (Мюнхен). - 1951. - N 3-4.

(обратно)

37

Переконливим прикладом нещирості Австрії щодо українців був цісарський рескрипт від 4 листопада 1916 р., який розширював межі галицької крайової автономії й увічнював польське панування в краю, розбивши українські надії на поділ Галичини за етнічною ознакою. Рескрипт передбачав, що неподільна Галичина буде пізніше об’єднана з Польським королівством, яке Центральні держави проголосили на зайнятій ними території Російської імперії. Якщо Відень був готовий так безцеремонно проігнорувати життєві інтереси своїх лояльних українських підданих, то чого могла чекати від нього Наддніпрянська Україна?

(обратно)

38

Російські шовіністи постійно звинувачували український рух у служінні чужоземним, австрійським інтересам. Наприклад, полтавський губернатор Багговут повідомляв 4 лютого 1914 р. міністра внутрішніх справ, що “український рух, в основу якого покладена ідея утворення автономії України під скіпетром Габсбурзької династії, набирає в останній час широких розмірів”. Текст донесення Багговута див.: Український історичний журнал. - 1969. - N 1. - С. 114-116. Клуб російських націоналістів у Києві 13 січня 1914 р. надіслав телеграму до голови Ради міністрів у Санкт-Петербурзі з таким доносом: “Плани мазепинців полягають у тому, щоб відірвати від Росії всю Малоросію аж по Волгу і Кавказ і включити її на федеративних засадах як автономну одиницю в складі Австро-Угорщини”. Телеграму наведено у кн.: Потоцький О. Сторінки минулого. - Т. 3. - С. 255-256. (Термін “мазепинці”, тобто послідовники Мазепи, козацького гетьмана, який у союзі зі шведським королем Карлом XII повстав у 1708 р. проти Петра I, був російським лайливим словом на означення українських патріотів. Тим самим малося на увазі, що українці були зрадниками на службі у чужоземних сил). Аналогічні звинувачення часто з’являлися у реакційних російських газетах, таких, як “Новое время”, “Московские ведомости”, “Киевлянин” та інших. Подібні приклади можна знайти у кн.: Щеголев С. Н. Украинское движе-ние как современный этап южнорусского сепаратизма. - Киев, 1912. - С. 476 і наступні.

(обратно)

39

Винниченко В. Відродження нації. - Київ - Відень, 1920. - Т. 1. - С. 258.

(обратно)

40

Тимчасовий Уряд у принципі визнав українську автономію своєю Постановою від 16 липня 1917 р. (текст цього документа див. у кн.: Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. - Т. 1. - С. 114-115). Але “Інструкцією” від 17 серпня Тимчасовий Уряд обмежив територію автономії до п’яти губерній (Київської, Волинської, Подільської, Полтавської та Чернігівської), виключивши індустріальні райони Південної та Східної України. Число департаментів Генерального Секретаріату (автономного українського уряду) мало бути скорочене з 14 (як це пропонувала Рада) до 9; з-під компетенції української адміністрації були вилучені не лише військові справи, залізниці та зв’язок, але навіть судівництво і постачання продовольством (Там само. - С. 124 і наступні).

(обратно)

41

Кедровський В. Українізація в російській армії // Український історик. - 1967. - N 3-4. - С. 61-77; Ткачук А. Г. Крах спроб Центральної Ради використати українізовані військові формування в 1917 р. // Український історичний журнал. - 1967. - N 8. - С. 75-84.

(обратно)

42

Відносини між державами Антанти й Українською Народною Республікою у листопаді-грудні 1917 р. були докладно проаналізовані у кн.: Pidhainy O. S. The Formation of the Ukrainian Republic. - Toronto - New York, 1966. - P. 283-400. Однак здається, що автор перебільшує значення цих пробних контактів. Насправді ні одна зі сторін не спроможна задовольнити інтереси іншої сторони: становище України було таким, що вона не витримала б тягаря затяжної війни з Центральними державами, тоді як Франція та Великобританія не могли забезпечити ефективний захист проти німців і більшовиків. Отже, тогочасні об’єктивні умови були несприятливими для співпраці між Україною та державами Антанти.

(обратно)

43

Див.: Витанович І. Аграрна політика українських урядів, 1917-1920 // Український історик. - 1967. - N 3-4. - С. 5-60.

(обратно)

44

Чикаленко Є. Уривок з моїх споминів за 1917 р. - Прага, 1932. - С. 22.

(обратно)

45

Ковалевський М. При джерелах боротьби. - Іннсбрук, 1960. - С. 471-472.

(обратно)

46

Можна було б стверджувати, що радикальний характер земельного законодавства Центральної Ради був неминучим наслідком тяжкого стану українського селянства, інтереси якого вона повинна була захищати. Однак цей погляд спростовують такі міркування: аграрні відносини у Галичині були більш незадовільними і бідність селян була більшою, ніж на Наддніпрянській Україні. Незважаючи на це, закон про земельну реформу, що його 14 квітня 1919 р. прийняла Національна Рада (парламент) Західних областей Української Народної Республіки (Східної Галичини), зберігав принцип приватної земельної власності для дрібних землевласників; питання про відшкодування для великих землевласників, чиї маєтки підлягали експропріації, мало бути врегульоване у майбутньому окремим законом (Витанович І. Цит. праця. - С. 52-56). Порівняння з Галичиною переконує в тому, що політика Ради щодо соціалізації землі була не просто відповіддю на об’єктивні економічні умови, але також наслідком ідеологічних упереджень.

(обратно)

47

Текст закону про національно-персональну автономію див.: Велика Українська Революція. Календар історичних подій за лютий 1917 року - березень 1918 року / Вид. Я. Зозуля. - Нью-Йорк, 1967. - С. 85-86. Див. дві монографії з цього питання: Jabłoński Н. Polska autonomia narodowa na Ukrainie 1917-1918. - Warszawa, 1948; Goldelman S. I. Jewish National Autonomy in Ukraine, 1917-1920. - Chicago, 1968.

(обратно)

48

Taylor A. J. P. Bismarck: The Man and the Statesman. - New York, 1961. - P. 115.

(обратно)

49

П. Шевальє (див.: Chevalier Р. Histoire de la guerre des Cosaques contre la Pologne. - Paris, 1663) називає Хмельницького “другим Кромвелем, який вдруге з’явився на Русі” і який “не менш честолюбний, хоробрий і спритний, ніж Кромвель в Англії”.

(обратно)

50

Цей погляд недавно був повторений у кн.: Мірчук П. Трагічна перемога. - Торонто, 1954. - С. 51 і наступні.

(обратно)

51

Про історію цього формування див.: Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво: визвольна ідея і збройний чин. - Нью-Йорк, 1956.

(обратно)

52

Докладний опис Арсенальського повстання можна знайти у кн.: Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. - Київ, 1967. - Т. 2. - С. 49-58.

(обратно)

53

“На Україні більшовики дістали лише 10 відсотків усіх голосів [на виборах до Російських Установчих Зборів], тоді як у центральних регіонах Росії вони здобули близько 40 відсотків”. - Borys J. The Sovietization of Ukraine, 1917-1923. - Edmonton, 1980. - P. 167, 169. Українські партії зібрали 4,3 мільйона голосів, або 53 відсотки усіх голосів в українських губерніях. Крім того, українські соціалісти-революціонери здобули 1,2 мільйона голосів за спільним списком із російськими есерами.

(обратно)

54

Про Всеукраїнський з’їзд Рад 17-19 грудня 1917 р. див.: Христюк П. Цит. праця. - Т. 2. - С. 69-74.

(обратно)

55

Напевно найбільшим українським дипломатичним успіхом під час Берестейських переговорів був таємний протокол між Українською Народною Республікою й Австро-Угорщиною, підписаний 9 лютого 1918 р., одночасно з основним мировим договором. Австро-Угорщина взяла на себе зобов’язання сформувати зі Східної Галичини (розділяючи, отже, провінцію Галичину за етнічною ознакою) і Буковини новий “коронний край”. Українські делегати змогли домогтися цієї важливої поступки, користаючи з тяжкої продовольчої ситуації у Відні. Протоколи Берестейських переговорів були недавно опубліковані у кн.: Ereignisse in der Ukraine, 1914-1922. - Bd. 2. - S. 49-222. Спогади учасників цієї конференції були зібрані у кн.: Берестейський мир / Ред. І. Кедрин. - Львів, 1928.

(обратно)

56

Текст Четвертого Універсалу див. у кн.: The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution. - P. 391-395.

(обратно)

57

Ereignisse in der Ukraine 1914-1922. - Bd. 2. - S. 203.

(обратно)

58

Ulam A. B. The Bolsheviks: The Intellectual, Personal and Political History of the Triumph of Communism in Russia. - New York, 1965. - P. 400.

(обратно)

59

Дім Грушевського, зокрема його бібліотека й папери, згорів під час бомбардування Києва більшовицькими військами у січні 1918 р. Тоді говорили, що більшовицька артилерія навмисно цілила в будинок, власником і мешканцем якого був президент Центральної Ради. Будинок стояв на Паньківській вулиці, в горішній частині міста. Див. Ковалевський М. Цит. праця. - С. 444.

(обратно)

60

Грушевський М. Вибрані праці. - С. 52-57.

(обратно)

61

Очевидно, ці політичні напрями могли вільно виявитися лише поза межами Української РСР серед українського населення Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини у міжвоєнний період, серед емігрантських громад у країнах Західної Європи і серед українських емігрантів у Сполучених Штатах Америки і Канади. Існують, правда, деякі свідчення, що ці некомуністичні ідеології мали потенційних послідовників також і на Радянській Україні - протягом 1920-х років і, можливо, навіть пізніше.

(обратно)

62

Мазлах С. і Шахрай В. До хвилі: Що діється на Україні і з Україною. - Нью-Йорк, 1967. - С. 82. Оригінальне видання цієї брошури з’явилося в Саратові у 1919 р.

(обратно)

63

На тему “національних ухилів” у Комуністичній партії України див.: Lawrynenko J. Ukrainian Communism and Soviet Russian Policy Toward the Ukraine: An Annotated Bibliography, 1917-1953. - New York, 1953. Про українських лівих соціалістів-революціонерів див.: Majstrenko I. Borotbism: A Chapter in the History of Ukrainian Communism. - New York, 1954. Про українських незалежних соціал-демократів див.: Хирко В. А. Крах ідеології та політики націоналістичної партії укапістів // Український історичний журнал. - 1968. - N 12. - С. 24-35.

(обратно)

64

Дві найважливіші перекладені англійською мовою документальні роботи, які відбивають ідеї сучасної інтелектуальної опозиції в Українській РСР, - праця Івана Дзюби (див. примітку 23) і Вячеслава Чорновола: The Chornovil Papers / Ed. V. Chornovil. - New York - Toronto - London, 1968. Див також: Luckyj G. Turmoil in the Ukraine // Problems of Communism. - 1968. - Vol. 17. - N 4. - P. 14-20.

(обратно)

65

Драгомановська критика крайніх виявів українського націоналізму міститься у двох останніх працях, які можна вважати його політичним заповітом: “Чудацькі думки про українську національну справу” (1892) та “Листи на Наддніпрянську Україну” (1894). У цих творах Драгоманов наголошував на необхідності спирати національні аспірації на універсальні наукові й етичні вартості: “Ми признаємо не тілько право живих груп людей, в тім числі і національних, на автономію, а й безмірні користи, які виносять люди від такої автономії. Тілько ми не можемо шукати собі провідних думок для громадської праці, культурної, політичної і соціальної, в почуттях і інтересах національних, бо інакше ми б заплутались в усяких суб’єктивностях, в лісі історичних традицій і т. д. Ми шукаємо таких провідних і контрольних думок в наукових виводах і інтересах інтернаціональних, вселюдських. Через те, коротко кажучи, ми відкидаємо не національности, а націоналізм, а надто такий, котрий себе сам виразно протиставляє людськости, або космополітизму”. - Драгоманов М. П. Листи на Наддніпрянську Україну. - 2-е вид. - Відень, 1915. - С. 38.

(обратно)

66

Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918-1923. - Berlin, 1934. - S. 2.

(обратно)

67

Автор цих рядків мав нагоду відгукнутися на книгу Решетаря рецензією, що в ній були висловлені й деякі критичні зауваження. Див. The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States, Vol. II, No 2, Нью-Йорк, 1952.

(обратно)

68

Dr. W. Kutschabsky, Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1917-1928 (Берлін, 1934).

(обратно)

69

Характеристичний у цьому відношенні речевий тон та намагання до наукового підходу, що їх можна було помітити в доповідях студійного дня українсько-американського студентства, присвяченого сорокріччю нашої державности (Філядельфія, жовтень 1958).

(обратно)

70

Цю тугу нашої сучасної публічної опінії за новою, більш безсторонньою поставою у відношенні до різних державницьких формацій періоду визвольних змагань у щиросердечний, хоч і трохи наївний, спосіб висловив один з читачів джерсі-сітської “Свободи”, що недавно у листі до редакції зформулював надію, що одного дня побачимо спільний монумент на честь Петлюри, Скоропадського та Коновальця. До цього можна зауважити наступне: поперше, для історично-політичної думки йдеться про зрозуміння та концепційне охоплення явищ, а не про “бронзу”. Подруге, Коновалець, який спочатку був командиром одного військового з’єднання, а потім вождем однієї партії, формально не належить до тієї самої категорії, як ті, що в різні часи стояли на чолі української держави.

(обратно)

71

“Ці слова, сказані Вячеславом Липинським в 1920 р...” - див.: Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. Писані 1916-1926. - [Відень], 1926. - С. 62.

(обратно)

72

Див. Сергій Мазлах і Василь Шахрай, До хвилі (Нью-Йорк, Пролог, 1967).

(обратно)

73

Порівняй слова Липинського 1926 року: “І як у руїні, що ми оце пережили, не всі соціялісти були рушниками, але всі руїнники були соціялістами, так відтепер на націоналізм перехрищуються всі, що здатні тільки до одного - руйнувати Україну”. (Листи до братів-хліборобів, стор. XVII).

(обратно)

74

І. Мазепа, Підстави нашого відродження, I-II (видавництво “Прометей”, 1946, 1949). Справу, що про неї йде тут мова, автор розглядає в першому томі, що має заголовок “Причини нашої бездержавности”.

(обратно)

75

Контраст між двома розуміннями слова “народ” прекрасно схопив російський поет і наш землях, правнук гетьмана Розумовського, граф Олексій Толстой (“Поток-Богатырь”, 1871; підкреслення наші):

19

И, увидя Потока, к нему свысока Патриот обратился сурово:

“Говори, уважаешь ли ты мужика?”

Но Поток вопрошает: “Какового?”

“Мужика вообще, что смиреньем велик!”

Но Поток говорит: “Есть мужик и мужик:

Если он не пропьет урожаю,

Я тогда мужика уважаю!”

20

“Феодал! - закричал на него патриот -

Знай, что только в народе спасенье!”

Но Поток говорит: “Я ведь тоже народ,

Так за что для меня исключенье?”

Но к нему патриот: “Ты парод, да не тот!

Править Русью призван только черный народ,

То по старой системе всяк равен,

А по нашей лишь он полноправен!”

(обратно)

76

Варто було б, щоб хтось описав для нашої громадськости генезу американської конституції. Дозріла мудрість, політична культура та реалізм учасників Конституційної конвенції 1787 року не може не викликати подиву. У нас часто думають, що політичним провідникам вистачає патріотизму і доброї волі.

(обратно)

77

Деякі наші публіцисти почали останнього часу закидати Ленінові, що він був “контрреволюціонер”. Це характеристичний симптом “перемішання язиків”, яке наступило із поняттям “революція” та “контрреволюція” і було можливе тому, що в цих поняттях криється сильний діялектичний елемент. Очевидно, що - в певному сенсі - Ленін дійсно був “контрреволюціонер”: він загнуздав революційну анархію та відновив порядок у країні. Але він саме через це великий державний муж Росії, наслідник не Стеньки Разіна й Пугачова, але Грозного й Петра.

(обратно)

78

W. Kutschabsky, Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewiemus in den Jahren 1918-1923 (Berlin, 1934).

(обратно)

79

Заголовок вступної статті Михайла Мольнара у книзі: Винниченко В. Оповідання. - Братіслава, 1968.

(обратно)

80

Гординський С. Малярські твори В. Винниченка // Володимир Винниченко. (Статті й матеріяли). - Нью-Йорк, 1957. - С. 60.

(обратно)

81

Винниченко В. Відродження нації: У 3 т. - Київ - Відень, 1920.

(обратно)

82

Винниченко В. Розлад і погодження. Відповідь моїм прихильникам і неприхильникам. - Б. м. і б. р. - С. 6. Із редакційної передмови видавництва “Наша боротьба” видно, що брошура з’явилася в Німеччині 1948 року (“три роки після закінчення війни”).

(обратно)

83

Винниченко В. Перед новим етапом. (Наші позиції). - Торонто, 1938. - С. 9.

(обратно)

84

Винниченко В. Відродження нації. - Т. 1. - Київ - Відень, 1920. - С. 182.

(обратно)

85

Винниченко В. Відродження нації. - Т. 1. - С. 182.

(обратно)

86

Винниченко В. Відродження нації. - Т. 1. - С. 150.

(обратно)

87

Текст Деклярації Директорії див.: у кн. Винниченко В. Відродження нації. - Т. 3. - С. 167-176.

(обратно)

88

Винниченко В. Перед новим етапом. - С. 45-56.

(обратно)

89

Відродження нації. - Т. 3. - С. 561.

(обратно)

90

Відродження нації. - Т. 2. - С. 178, 185, 188.

(обратно)

91

Винниченко В. Між двох сил. - Київ - Відень, 1919.

(обратно)

92

Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з української революції. - Відень, 1920. - С. 66.

(обратно)

93

Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з української революції. - С. 67.

(обратно)

94

Цегельський Л. Від легенд до правди: Спомини про події в Україні, зв’язані з Першим листопадом 1918 р. - Нью-Йорк, Філядельфія, 1960. - С. 193.

(обратно)

95

Рудницький М. Від Мирного до Хвильового. - Львів, 1936. - С. 309.

(обратно)

96

Винниченко В. Відродження нації. - Т. 1. - С. 255-256.

(обратно)

97

Зайцев П. Жмут спогадів про В. Винниченка. З. Гетьманат // Українська літературна газета (Мюнхен). - 1959. - Ч. 9 (51), верес. - С. 2.

(обратно)

98

Уривки зі спогадів Олександра Яковича Шульгина // Збірник на пошану Олександра Шульгина (1869-1960). - Париж - Мюнхен, 1969. - С. 292.

(обратно)

99

Винниченко В. Маленьке пояснення. Одвертий лист до редакції “Українських вістей” // Українські вісті (Нью-Ульм). - 1950. - 10 серп.

(обратно)

100

Пеленський Я. Чому так мало думаємо? // Українська літературна газета. -1960. - Ч. 4 (58), квіт. - С. 1.

(обратно)

101

Розповідь про Винниченкову подорож тепер доступна з перших рук після опублікування недавно його щоденників: Винниченко В. Щоденник. - Едмонтон і Нью-Йорк, 1980. - Т. 1. - С. 427-487. Див. також: Костюк Г. Місія Винниченка та його доба. Дослідження, критика, полеміка. - Нью-Йорк, 1980. - С. 210-22; Czajkowski М. Wolodymyr Vynnychenko and His Mission to Moscow and Kharkiw // Journal of Ukrainian Graduate Studies. - 1978. - N 2. - P. 3-24.

(обратно)

102

Революція в небезпеці: Лист Зах. групи У.К.П. до комуністів і революційних соціалістів Европи та Америки. - Відень - Київ, 1920. - С. 7, 50.

(обратно)

103

Революція в небезпеці: Лист Зах. групи У.К.П. до комуністів і революційних соціалістів Европи та Америки. - С. 7.

(обратно)

104

Винниченко В. Поворот на Україну. Львів - Пршібрам, 1926. - С. 13. - Ця брошура була мені не приступна. Цитата взята зі вступної статті Михайла Мольнара в книзі: Винниченко В. Оповідання. - С. 14.

(обратно)

105

Винниченко В. За яку Україну. - Париж, 1934. - С. 41.

(обратно)

106

Винниченко В. За яку Україну. - С. 41.

(обратно)

107

Винниченко В. Нова заповідь. - Нью-Ульм, 1950; спершу надрукована у французькому перекладі “Nouveau commandement” (Paris, 1949).

(обратно)

108

Винниченко В. Слово за тобою, Сталіне!: Політична концепція в образах. - Нью-Йорк, 1971; посмертна публікація.

(обратно)

109

Костюк Г. Володимир Винниченко та його останній роман // Винниченко В. Слово за тобою, Сталіне! - Нью-Йорк, 1971. - С. 47-48; передруковано в кн.: Володимир Винниченко та його доба. - С. 64.

(обратно)

110

Мартинець В. За зуби й пазурі нації. - Париж, 1937.

(обратно)

111

(обратно)

112

Цитати подаються далі за цим виданням.

(обратно)

113

Serhii Mazlakh and Vasyl’ Shakhrai, On the Current Situation in the Ukraine (Ann Arbor: The University of Michigan Press, 1970).

(обратно)

114

За іншими даними, В. Шахрай був убитий самими ж більшовиками в Таганрозі.

(обратно)

115

В. Ленін про Україну, т. II (Київ, 1969), стор. 408.

(обратно)

116

Mykola Khvylovy, Stories from the Ukraine, Translated and with an introduction by George S. N. Luckyj. New York, Philosophical Library, 1960.

(обратно)

117

Див. И. Сталин, Сочинения, т. 8, 1948, стор. 149-154.

(обратно)

118

УРЕ, т. II, стор. 219.

(обратно)

119

Гідне уваги те, що у своїх державницьких планах з-перед 1914 року Липинський уже виявляв себе як монархіст, хоч тоді ще не як прихильник традиційного козацького гетьманства. Йому радше присвічувала думка про українське королівство з конституційно-демократичною формою правління. На київський королівський трон, що постав би в наслідок воєнної поразки Росії, мав би бути запрошений член котроїсь із старих європейських династій, подібно до того, як сталося в 19 стол. в декількох новоповсталих балканських державах. Зокрема Липинський і його тодішні однодумці зупинялися на таких трьох можливих кандидатурах: принц Йоахім, наймолодший син німецького цісаря Вільгельма II; один з синів архикнязя-престонаслідника Франца-Фердінанда, які через своє походження з морганатичного подружжя не мали прав на наследство в Австро-Угорщині; секундоґенітура династії Романових. (Цю інформацію завдячую д-рові Ярославу Пеленському).

(обратно)

120

Tocqueville A., de. The Old Regime and the French Revolution / Transl. by S. Gilbert. - New York, 1955. - P. 110-111.

(обратно)

121

Нумерацію сторінок із книжки В. Липинського “Листи до братів-хліборобів” ([Відень], 1926) подано в дужках після відповідних цитат.

(обратно)

122

Лист В. Липинського до О. Назарука від 18 лютого 1925 р. цитується за вид.: Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського / Ред. І. Лисяк-Рудницький. - Філадельфія, 1978. - C. XLVI.

(обратно)

123

Ortega у Gasset J. Concord and Liberty / Transl. by H. Weyl. - New York, 1963. - P. 19-20.

(обратно)

124

Ferrero G. The Principles of Power / Transl. by T. R. Jaeckel. - New York, 1942.

(обратно)

125

Дані про життя В. Липинського подаємо за нашою статтею: Іван Лисяк-Рудницький, “Вячеслав Липинський”, “Між історією й політикою” (Мюнхен: Видавництво “Сучасність”, 1973), стор. 139-62. Там же зібрана література.

(обратно)

126

Досі нема ні одної біографічної студії про Осипа Назарука. Інформації про його життя зібрав автор з писань самого Назарука, що в них багато автобіографічних елементів, та з принагідних вісток, розкиданих в історичній та мемуарній літературі.

(обратно)

127

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ).

(обратно)

128

Ч. 21 (10 квітня 1924), стор. 93.

(обратно)

129

Ч. 2 (21 лютого 1921), стор. 2.

(обратно)

130

Ч. 1 (5 вересня 1920), стор. 1.

(обратно)

131

Ч. 2 (21 лютого 1921), стор. 3-4. Ішлося про справу приступлення УСХД до міжпартійної Всеукраїнської Національної Ради, що тоді формувалася в Відні. Липинський узалежнював це від того, щоб Рада заявила, що не визнає уряду УНР. Назарук же намагався переконати Липинського, що гетьманці повинні ввійти до Ради без цієї передумови для того, щоб у ній скріпити протипетлюрівські елементи.

(обратно)

132

Ч. 147 (12 лютого 1930), стор. 468-69.

(обратно)

133

Ч. 23 (25 квітня 1924), стор. 116.

(обратно)

134

Лист В. Липинського до О. Назарука від 29 січня 1930 (АСЕДІЛ).

(обратно)

135

Лист В. Липинського до О. Назарука від 29 січня 1930 (АСЕДІЛ).

(обратно)

136

Ч. 12 (9 вересня 1923), стор. 21-22.

(обратно)

137

Назарук згодом описав свою світоглядову кризу, пережиту в Канаді, в книжці “На Спокійнім океані: Вражіння і думки з дороги” (Львів: Бібліотека Української Народньої Обнови, 1934).

(обратно)

138

Ч. 6 (19 червня 1923), стор. 6.

(обратно)

139

Ч. 13 (28 вересня 1923), стор. 24.

(обратно)

140

Ч. 13 (28 вересня 1923), стор. 24.

(обратно)

141

Ч. 69 (14 січня 1925), стор. 267.

(обратно)

142

Осип Назарук, “До історії революційного часу на Україні: Українські політичні партії, їх союзи і теорії” (Вінніпеґ, 1924), стор. 15-16. Брошура написана восени 1923 р.

(обратно)

143

Ч. 13 (28 вересня 1923), стор. 25.

(обратно)

144

Назарук, “До історії революційного часу на Україні”, стор. 11.

(обратно)

145

Ч. 6 (19 червня 1923), стор. 7.

(обратно)

146

Вячеслав Липинський, “Релігія і Церква в історії України” (Філядельфія, 1925. Передрук з “Америки”); друге вид. (Львів: Накладом “Дружини”, 1933); третє вид. (Нью-Йорк: Булава, 1956. Фототипічний передрук першого вид.). В кожному з трьох видань не з’ясована генеза книжки та роля Назарука в її постанні. Авторське вступне слово Липинського звернене до не названого по імені “Пана Редактора”, що ним, очевидно, був Назарук.

(обратно)

147

Ч. 59 (3 листопада 1924), стор. 239.

(обратно)

148

“Січ” ч. 22 (20 листопада 1924). Див. Додатки, ч. I.

(обратно)

149

Ч. 14 (17 грудня 1923), стор. 31-47.

(обратно)

150

Ч. 18 (10 березня 1924), стор. 76-77.

(обратно)

151

Ч. 48 (22 вересня 1924), стор. 211-12.

(обратно)

152

Ч. 78 (26 березня 1925), стор. 301-10.

(обратно)

153

Ч. 142 (13 лютого 1928), стор. 456.

(обратно)

154

Листи Липинського до Назарука, що зберігаються в архіві Східньо-Европейського Дослідного Інституту ім. В. К. Липинського в Філядельфії, будуть публіковані, разом з його листами до інших осіб, у заплянованому Інститутом повному виданні письменницької спадщини Липинського та його архіву.

(обратно)

155

Ч. 14 (17 грудя 1923), стор. 41.

(обратно)

156

Ч. 21 (10 квітня 1924), стор. 104.

(обратно)

157

Ч. 35 (12 червня 1924), стор. 154.

(обратно)

158

Ч. 37 (30 червня 1924), стор. 161-62.

(обратно)

159

Ч. 21 (10 квітня 1924), стор. 92.

(обратно)

160

Ч. 65 (20 грудня 1924), стор. 249.

(обратно)

161

Ч. 77 (9 березня 1925), стор. 297.

(обратно)

162

Ч. 21 (10 квітня 1924), стор. 106.

(обратно)

163

Ч. 14 (17 грудня 1923), стор. 31.

(обратно)

164

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ).

(обратно)

165

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ).

(обратно)

166

Недатований і невисланий лист В. Липинського до О. Назарука з кінця лютого (?) 1928 (АСЕДІЛ).

(обратно)

167

Цитата в листі О. Назарука, ч. 18 (10 березня 1924), стор. 73.

(обратно)

168

Цитата в листі О. Назарука, ч. 48 (22 вересня 1924), стор. 204.

(обратно)

169

Лист В. Липинського до О. Назарука від 29 січня 1930 (АСЕДІЛ).

(обратно)

170

Цитата в листі О. Назарука, ч. 50 (1 грудня 1925), стор. 342.

(обратно)

171

Лист В. Липинського до О. Назарука від 8 грудня 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

172

Вячеслав Липинський. “Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму” (Відень, 1926), стор. 441.

(обратно)

173

Натяк на це знаходимо в листі О. Назарука, ч. 64 (20 грудня 1924), стор. 247. “Вступити в члени Вашого Крута я хотів би - як це зробити?” Ми не знаємо точної дати, коли саме було оформлене членство Назарука в УСХД.

(обратно)

174

Лист В. Липинського до О. Назарука від 11 березня 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

175

Лист В. Липинського до О. Назарука від 6 липня 1926 (АСЕДІЛ).

(обратно)

176

Ч. 115 (20 липня 1926), стор. 394.

(обратно)

177

Листи В. Липинського до О. Назарука від 29 липня і 31 липня 1926 (АСЕДІЛ).

(обратно)

178

Ч. 77 (9 березня 1925), стор. 298; ч. 79 (26 березня 1926), стор. 312-13. Лист В. Липинського до О. Назарука від 6 березня 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

179

Ч. 63 (26 листопада 1924), стор. 246.

(обратно)

180

Лист В. Липинського до О. Назарука від 4 травня 1926 (АСЕДІЛ).

(обратно)

181

Лист М. Савур-Ципріяновича до О. Назарука від 12 лютого 1926. Див. Додатки, ч. II.

(обратно)

182

Ч. 94 (1 і 11 січня 1926), стор. 361.

(обратно)

183

Листи В. Липинського до О. Назарука від 15 лютого і 15 квітня 1926 (АСЕДІЛ).

(обратно)

184

Ч. 104 (11 березня 1926, стор. 377; ч. 110 (1 травня 1926), стор. 386. Щомісячна платня М. Кочубея, як кореспондента “Америки”, виносила дол. 15 (sic!), а Назарук зобов’язався додавати від себе порядком позики дол. 35.

(обратно)

185

Ч. 35 (12 червня 1924), стор. 154-55.

(обратно)

186

Лист В. Липинського до О. Назарука від 15 листопада 1926 (АСЕДІЛ).

(обратно)

187

Лист В. Липинського до О. Назарука від 11 січня 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

188

Лист В. Липинського до О. Назарука від 29 травня 1926 (АСЕДІЛ).

(обратно)

189

Лист В. Липинського до О. Назарука від 29 січня 1930 (АСЕДІЛ).

(обратно)

190

Липинський, “Листи до братів-хліборобів”, стор. 521.

(обратно)

191

Ч. 69 (14 січня 1925), стор. 263-64; лист В. Липинського до О. Назарука від 18 лютого 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

192

Ч. 39 (3 липня 1924), стор. 164-65.

(обратно)

193

Ч. 93 (4 січня 1926), стор. 346; ч. 94 (1 і 11 січня 1926), стор. 359.

(обратно)

194

Лист В. Липинського до О. Назарука від 1 березня 1926 (АСЕДІЛ).

(обратно)

195

Ч. 94 (1 і 11 січня 1926), стор. 360.

(обратно)

196

Ч. 46 (8 вересня 1924), стор. 191-95.

(обратно)

197

Ч. 35 (12 червня 1924), стор. 153.

(обратно)

198

Лист В. Липинського до О. Назарука від 16 січня 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

199

Цитати в листі Назарука, ч. 62 (15 листопада 1924), стор. 242-43.

(обратно)

200

Лист В. Липинського до О. Назарука від 16 січня 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

201

Ч. 18 (10 березня 1924), стор. 67.

(обратно)

202

Лист В. Липинського до О. Назарука від 16 січня 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

203

Ч. 65 (20 грудня 1924), стор. 251.

(обратно)

204

Лист В. Липинського до О. Назарука від 16 січня 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

205

Лист В. Липинського до О. Назарука від 16 січня 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

206

Лист В. Липинського до О. Назарука від 16 січня 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

207

Лист В. Липинського до О. Назарука від 16 січня 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

208

Лист В. Липинського до О. Назарука від 7 грудня 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

209

Лист В. Липинського до О. Назарука від 16 січня 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

210

Ч. 40 (21 липня 1924), стор. 173.

(обратно)

211

Ч. 74 (4 лютого 1925), стор. 276-77.

(обратно)

212

Лист В. Липинського до О. Назарука від 6 березня 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

213

Ч. 94 (1 і 11 січня 1926), стор. 352.

(обратно)

214

Ч. 46 (8 вересня 1924), стор. 195.

(обратно)

215

Д. Дорошенко, “Пам’яті Вячеслава Липинського”, “Краківські Вісті”, рік IV, ч. 187 (26 серпня 1943), стор. 3.

(обратно)

216

Лист В. Липинського до О. Назарука від 18 лютого 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

217

Ч. 109 (19 квітня 1926), стор. 385.

(обратно)

218

Лист В. Липинського до О. Назарука від 15 квітня 1926 (АСЕДІЛ).

(обратно)

219

Ч. 111 (5 червня 1926), стор. 390.

(обратно)

220

Ч. 118 (25 серпня 1926), стор. 397.

(обратно)

221

Газ. “Америка” (Філядельфія), ч. 97, 1926.

(обратно)

222

Лист В. Липинського до О. Назарука від 7 вересня 1926 (АСЕДІЛ).

(обратно)

223

Ч. 120 (21 вересня 1926), стор. 399-400.

(обратно)

224

Дана праця була нам недоступна у своїй первісній версії. Ми користувалися її пізнішим книжковим виданням. Див. Осип Назарук, “Націоналізм Донцова й інші мишуґізми” (Львів: Бібліотека Української Народньої Обнови [УНО], 1934). В авторській примітці до цього видання зазначено, що оригінальний текст 1927 р. передруковано в ньому “майже без змін”.

(обратно)

225

Лист В. Липинського до О. Назарука від 4 липня 1927 (АСЕДІЛ).

(обратно)

226

О. Назарук, “Націоналізм Донцова”, стор. 5, прим.

(обратно)

227

О. Назарук, “Націоналізм Донцова”, стор. 7.

(обратно)

228

Осип Назарук, “Венеція” (Львів: Бібліотека Української Народньої Обнови [УНО], 1934), стор. 39, прим.

(обратно)

229

Осип Назарук, “Ерема кай аноніма” (Львів: Бібліотека УНО [Української Народньої Обнови], 1936), стор. 19-20.

(обратно)

230

Ч. 74 (4 лютого 1925), стор. 282.

(обратно)

231

Ч. 67 (2 січня 1925), стор. 255-56.

(обратно)

232

Див. лист В. Липинського до о. Андрія Сарматюка від 5 лютого 1926. Володимир Босий, “Вячеслав Липинський, ідеолог української трудової монархії” (Торонто: Ук-раїнський Науковий Інститут ім. Липинського, 1951), стор. 155-66. Отець Сарматюк з Торонта подав заяву про своє бажання вступити в члени УСХД. Липинський його прохання чемно, але рішуче відхилив.

(обратно)

233

Wacław Lipiński, “Z dziejów Ukrainy” (Київ - Краків, 1912), стор. 111-18.

(обратно)

234

Ч. 78 (26 березня 1925), стор. 303.

(обратно)

235

“Січові вісті” (Чікаґо), чч. 6 (26 березня), 7 (10 квітня) і 8 (25 квітня), 1924. Стаття “Організаційний Отченаш” появилася без прізвища автора.

(обратно)

236

Лист В. Липинського до О. Назарука від 18 лютого 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

237

Лист В. Липинського до О. Назарука від 29 січня 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

238

Лист В. Липинського до О. Назарука від 6 квітня 1926 (АСЕДІЛ).

(обратно)

239

Ч. 109 (19 квітня 1926), стор. 385.

(обратно)

240

Ч. 110 (1 травня 1926), стор. 387.

(обратно)

241

Лист В. Липинського до О. Назарука від 16 вересня 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

242

Див. “Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липинського”, ред. Іван Коровицький. “Вячеслав Липинський: Архів”, т. 6 (Філядельфія: Східньо-Европейський Дослідний Інститут ім. В. К. Липинського, 1973).

(обратно)

243

Ч. 21 (10 квітня 1924), стор. 95.

(обратно)

244

Ч. 19 (1 квітня 1924), стор. 82.

(обратно)

245

Ч. 39 (3 липня 1924), стор. 166.

(обратно)

246

Ч. 77 (9 березня 1925), стор. 299-300.

(обратно)

247

Лист В. Липинського до О. Назарука від 29 січня 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

248

Лист В. Липинського до О. Назарука від 8 грудня 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

249

Ч. 37 (30 червня 1924), стор. 162.

(обратно)

250

Ч. 85 (21 серпня 1925), стор. 320.

(обратно)

251

Лист Володимира Старосольського до В. Липинського від 18 грудня 1924 (АСЕДІЛ).

(обратно)

252

Ч. 14 (17 грудня 1924), стор. 44.

(обратно)

253

“Ювілейна книга 25-ліття Інституту ім. Петра Могили в Саскатуні” (Вінніпеґ, 1945), стор. 138.

(обратно)

254

Лист В. Липинського до О. Назарука від 31 липня 1926 (АСЕДІЛ).

(обратно)

255

Невисланий лист В. Липинського до О. Назарука з кінця лютого (?) 1928 (АСЕДІЛ).

(обратно)

256

Липинський неправильно пише “Санчо Панчо”. Цю форму імени залишаємо в цитатах, а в нашому власному тексті вживаємо правильної форми, “Санчо Панса”. Темі Дон Кіхота і Санчо Панси Липинський присвятив окремий неопублікований досі есей, п. з. “Трагедія українського Санчо Панча”, манускрипт якого зберігається в архіві Східньо-Европейського Дослідного Інституту ім. В. К. Липинського в Філядельфії.

(обратно)

257

Невисланий лист В. Липинського до О. Назарука з кінця лютого (?) 1928 (АСЕДІЛ).

(обратно)

258

Невисланий лист В. Липинського до О. Назарука з кінця лютого (?) 1928 (АСЕДІЛ).

(обратно)

259

Ч. 70 (14 січня 1925), стор. 269.

(обратно)

260

Про свої намагання “перевиховати” Назарука Липинський говорить у записці “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ).

(обратно)

261

Ч. 129 (8 липня 1927), стор. 418-20. Теж О. Назарук, “Спомини про те, які були перші кроки гетьманської ідеї у глибині народніх мас після великої катастрофи нашої державності!”, зб. “За велич нації” (Львів, 1938; фототипічний передрук, Нью-Йорк: “Булава”, 1955), стор. 53-63. Див. Додатки, ч. III.

(обратно)

262

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930 р.” (АСЕДІЛ).

(обратно)

263

Назарук, “Ерема кай аноніма”, стор. 104-5.

(обратно)

264

Ч. 126 (20 травня 1927), стор. 414.

(обратно)

265

Ч. 130 (19 листопада 1927), стор. 420.

(обратно)

266

Ч. 131 (5 грудня 1927), стор. 425.

(обратно)

267

Ч. 132 (19 грудня 1927), стор. 429.

(обратно)

268

Ч. 133 (1 січня 1928), стор. 429.

(обратно)

269

Див. Роман Гайдук, “Початки “Нової Зорі” і “Правди”, “Правда” (Торонто), ч. 3-4 (19-20), 1973, стор. 322-35.

(обратно)

270

Ч. 131 (5 грудня 1927), стор. 425.

(обратно)

271

Ч. 133 (1 січня 1928), стор. 429.

(обратно)

272

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ).

(обратно)

273

Листи В. Липинського до О. Назарука від 18 січня і 8 березня 1928; невисланий лист В. Липинського до О. Назарука з кінця лютого (?) 1928 (АСЕДІЛ).

(обратно)

274

Див. Осип Назарук, “Гр.-Католицька Церква і українська ліберальна інтеліґенція” (Львів: Накладом “Правди”, 1929).

(обратно)

275

Ч. 138 (28 січня 1928), стор. 447.

(обратно)

276

Лист В. Липинського до О. Назарука від 18 січня 1928 (АСЕДІЛ).

(обратно)

277

Ч. 142 (11 лютого 1928), стор. 453.

(обратно)

278

Ч. 133 (1 січня 1928), стор. 430.

(обратно)

279

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ).

(обратно)

280

Ч. 94 (1 і 11 січня 1926), стор. 355.

(обратно)

281

З багатьох місць у писаннях Назарука з 1930-их рр., де він висловлював свої монархістичні переконання, зацитуемо для прикладу одне: “...в такій країні, як велика земля над Дніпром, не видержить довго ніяка влада неорганічна з природи: то значить така, яка походить з агітації, з крику, з виборів. Там необхідно потрібна органічна влада леґального монарха, все одно яке буде ім’я її: гетьманська, княжа, королівська, чи цісарська”. Осип Назарук, “Галичина й Велика Україна” (Львів: Накладом “Нової Зорі”, 1936), стор. 155.

(обратно)

282

Із своїх історичних романів (які він називав “повістями”), Назарук після повороту з еміґрації встиг видати один: “Роксоляна - жінка халіфа й падишаха Сулеймана Великого, Завойовника і Законодавця” (Львів: Накладом “Нової Зорі”, 1930). Згідно з авторською довідкою (стор. 302), роман був написаний у 1918-26 рр. у різних місцях та у значних відступах часу, а перероблений у Львові в 1927-29 рр. Другий роман, “Проти орд Джінґісхана”, що над ним Назарук працював одночасно з “Роксоля-ною”, так і не появився друком.

(обратно)

283

Слова Липинського, цитовані в листі Назарука, ч. 136 (14 січня 1928), стор. 435.

(обратно)

284

Слова Липинського, цитовані в листі Назарука, ч. 136 (14 січня 1928), стор. 435.

(обратно)

285

Слова Липинського, цитовані в листі Назарука, ч. 136 (14 січня 1928), стор. 435.

(обратно)

286

На підставі публіцистичних писань Назарука з 1930-их рр., можна ствердити, що в них нема ні сліду “утодовости” супроти Польщі, якщо це поняття розуміти в сенсі національного капітулянтства. Навпаки, Назарук сміливо й послідовно, наскільки це було можливе в тодішніх цензурних умовинах, викривав гноблення українців польською владою та критикував шовінізм польського суспільства. З цієї точки погляду особливо показна книжка (анонімна, але безсумнівно Назарукового авторства), “Програма винародовлення українців і білорусинів у Польщі” (Львів: Бібліотека УНО [Української Народньої Обнови], 1937). Назарук провіщав полякам національну катастрофу, що прийде як заслужена кара за знущання над братнім українським народом: “... пів світа буде йти на сусідку нашу [Польщу] і перейде по ній рухомий полоз так, як перейшов тепер по землях до Збруча. А се, що тепер переживаєте, се хвиля перед бурею...” “Венеція” (Львів: Бібл. УНО, 1934), стор. 105. “Може слідуюче покоління [поляків] пригадає собі платність векселя, виставленого його батьками під написом: Za naszą і waszą wolność”. “Вражіння з Волині” (Львів: Видавництво “Нова Зоря”, 1938), стор. 73. Наведені уривки підтверджують нашу тезу, що побоювання Липинського щодо “угодовости” Назарука були безпідставні. На підставі публіцистичних писань Назарука з 1930-их рр., можна ствердити, що в них нема ні сліду “утодовости” супроти Польщі, якщо це поняття розуміти в сенсі національного капітулянтства. Навпаки, Назарук сміливо й послідовно, наскільки це було можливе в тодішніх цензурних умовинах, викривав гноблення українців польською владою та критикував шовінізм польського суспільства. З цієї точки погляду особливо показна книжка (анонімна, але безсумнівно Назарукового авторства), “Програма винародовлення українців і білорусинів у Польщі” (Львів: Бібліотека УНО [Української Народньої Обнови], 1937). Назарук провіщав полякам національну катастрофу, що прийде як заслужена кара за знущання над братнім українським народом: “... пів світа буде йти на сусідку нашу [Польщу] і перейде по ній рухомий полоз так, як перейшов тепер по землях до Збруча. А се, що тепер переживаєте, се хвиля перед бурею...” “Венеція” (Львів: Бібл. УНО, 1934), стор. 105. “Може слідуюче покоління [поляків] пригадає собі платність векселя, виставленого його батьками під написом: Za naszą і waszą wolność”. “Вражіння з Волині” (Львів: Видавництво “Нова Зоря”, 1938), стор. 73. Наведені уривки підтверджують нашу тезу, що побоювання Липинського щодо “угодовости” Назарука були безпідставні.

(обратно)

287

Звіт від 8 травня 1918 німецького посланника в Києві Мумма імперському канцлерові Гертлінґові. “Die deutsche Okkupation der Ukraine. Geheimdokumente” (Strassbourg: Editions Prométée, 1937), стор. 136.

(обратно)

288

Назарук, “Галичина й Велика Україна”, стор. 55.

(обратно)

289

“S. Tomashivsky is, along with V. Lypynsky, the founder of Ukrainian statehood historiography”. Olexander Ohloblyn, “Ukrainian Historiography, 1917-1956”. “The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.”, vol. V-VI (New York, 1957), p. 381.

(обратно)

290

У “Хліборобській Україні” Томашівський надрукував дві статті: дуже прихильну рецензію на Липинського, “Історія і політика, кілька думок з приводу книжки В. Липинського “Україна на переломі””, зб. V-VI (1921), стор. 165-70, і статтю “Влада і культура”, зб. VII-VIII (1922-1923), стор. 303-11.

(обратно)

291

С. Томашівський, “Про ідеї, героїв і політику” (Львів: Накладом автора, 1929), стор. 129. Про відносини між Томашівським і Грушевським, див. Любомир Винар, “Михайло Грушевський як голова Наукового Товариства ім. Шевченка”, “Український історик” (Нью-Йорк - Мюнхен), рік VI, ч. 1-3 (21-23), 1969, стор. 5-46; Ю. Ґерич, “До біографії М. Грушевського”, “Український Історик”, рік IX, ч. 1-2 (33-34), 1972, стор. 66-84.

(обратно)

292

“Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липинського”, стор. 102, 108-9, 119.

(обратно)

293

Ч. 136 (14 січня 1928), стор. 434; ч. 142 (13 лютого 1928), стор. 457.

(обратно)

294

Лист В. Липинського до О. Назарука від 8 грудня 1925 (АСЕДІЛ).

(обратно)

295

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ).

(обратно)

296

Лист В. Липинського до О. Назарука від 18 січня 1928 (АСЕДІЛ).

(обратно)

297

Текст умови між О. Назаруком і С. Томашівським від 25 лютого 1928 (АСЕДІЛ).

(обратно)

298

Осип Назарук, “Томашівський як публіцист”, зб. “С. Томашівський: Історик, політик, публіцист” (Львів: Накладом Організаційного Комітету УКНП [Української Католицької Народної Партії] без року [1931]), стор. 39-46.

(обратно)

299

Ч. 142 (13 лютого 1928), стор. 454.

(обратно)

300

Ці концепції зформувалися в Томашівського ще в роки Першої світової війни, якщо не раніше. Див. його німецька стаття, “Die weltpolitische Bedeutung Galiziens” (München: F. Bruckmann A. G., 1915) і брошура “Церковний бік української справи” (Відень: Накладом “Союза Визволення України”, 1916).

(обратно)

301

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ).

(обратно)

302

Невисланий лист В. Липинського до О. Назарука з кінця лютого (?) 1928 (АСЕДІЛ).

(обратно)

303

Ч. 144 (б березня 1928), стор. 461.

(обратно)

304

Ч. 144 (б березня 1928), стор. 461.

(обратно)

305

Лист В. Липинського до О. Назарука від 8 березня 1928 (АСЕДІЛ).

(обратно)

306

Про свою розмову з Миколою Кочубеєм (не називаючи його по імені й не торкаючися делікатної справи грошової субсидії для “Нової Зорі”) Томашівський згодом написав у книжці “Про ідеї, героїв і політику” (стор. 125). Ця інформація покривається з тим, що про перебіг цієї розмови знаємо з листа Назарука до Липинського. З другого боку, сам Кочубей і два інші активні члени гетьманського центру в Берліні, Сергій Шемет і Олександер Скоропис-Йолтуховський, у своїх листах рішуче заперечили версію Томашівського щодо мнимої оферти Кочубея (АСВДІЛ). Таким чином, питання залишається остаточно невиясненим.

(обратно)

307

Ч. 145 (18 квітня 1928), стор. 465.

(обратно)

308

Зміст невисланого листа Назарука до Липинського та розмови Назарука з А. Монтрезором і І. Гладиловичем можемо відтворити на підставі записки Липинського “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ) і документу, “Протокол, списаний у Львові дня 11 жовтня 1929 р”. Див. Додатки, ч. IV.

(обратно)

309

Вячеслав Липинський, ““Нова Зоря” і ідеологія гетьманців”, “Діло”, чч. 157, 158, 159 (18, 19, 20 липня), 1929.

(обратно)

310

“Нова Зоря”, ч. 58 (11 серпня), 1929. Свого “Відкритого листа до пана Вячеслава Липинського”, з новими просторими “Додатками” та “ґльосами”, Томашівський передрукував у книжці, “Про ідеї, героїв і політику” (Львів: Накладом автора, 1929).

(обратно)

311

“Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липинського”, стор. 345-46.

(обратно)

312

“Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липинського”, стор. 345-46., стор. 349.

(обратно)

313

“Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липинського”, стор. 345-46., стор. 357.

(обратно)

314

С. Томашівський, “Десять літ українського питання в Польщі” (Львів: Накладом автора, 1929).

(обратно)

315

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930 р.” (АСЕДІЛ).

(обратно)

316

“Протокол, списаний у Львові дня 11 жовтня 1929 р.” підписаний О. Назаруком, Л. Сідлецьким, А. Монтрезором, Р. Гайдуком. Див. Додатки, ч. IV.

(обратно)

317

Лист А. Монтрезора і Л. Сідлецького до В. Липинського від 22 жовтня 1929. Див. Додатки, ч. V.

(обратно)

318

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930 р.” (АСЕДІЛ).

(обратно)

319

Лист адміністрації “Нової Зорі” до М. Ципріяновича від 17 січня 1930 (АСЕДІЛ).

(обратно)

320

Лист В. Липинського до О. Назарука від 19 січня 1930 (АСЕДІЛ).

(обратно)

321

Лист В. Липинського до О. Назарука від 19 січня 1930 (АСЕДІЛ).

(обратно)

322

Лист В. Липинського до О. Назарука від 19 січня 1930 (АСЕДІЛ).

(обратно)

323

АСЕДІЛ.

(обратно)

324

Статті В. Залозецького були нам недоступні. Їх критичну оцінку знаходимо в С. Томашівського, “Про ідеї, героїв і політику”, стор. 117-20 і ін.

(обратно)

325

О. Назарук, “Герці “європейських” українців на американській прерії”, “Нова Зоря”, ч. 8 (2 лютого) 1930. У даній статті Назарук намагається відмежувати Липинського (якого не називає по імені) від Залозецького. Він каже, що не вірить, щоб “один визначний гетьманець” і взагалі провідні кола гетьманського руху, як “люди лицарського походження”, могли одобрювати “глупо-неморальний напад” Залозецького.

(обратно)

326

Вячеслав Липинський, “Проти невідповідних метод у публіцистиці”, “Діло”, ч. 33 (12 лютого) 1930.

(обратно)

327

Ч. 147 (12 лютого 1930), стор. 467.

(обратно)

328

Цит. лист, стор. 470.

(обратно)

329

Цит. лист, стор. 468.

(обратно)

330

Цит. лист, стор. 469, прим. 3.

(обратно)

331

Цит. лист, стор. 471. Не маючи тексту ухвали Гетьманської Управи з 8 лютого 1930, не знаємо напевно, чи нею виключено Назарука з УСХД, але вважаємо це за дуже ймовірне.

(обратно)

332

Вячеслав Липинський, “Розкол серед гетьманців”, “Діло”, чч. 216, 217, 219, 220, 223, 224 (30 вересня - 9 жовтня) 1930.

(обратно)

333

“Гамаксойка” - заголовок однієї із статтей, що ввійшли до книжки “Ерема кай аноніма” (Львів, 1936). “Гамаксойками” (“домами на возах”) називали античні письменники бродячі племена на землях нинішньої України. Назарук ужив цього слова, як символу, щоб схарактеризувати хаотичний тогочасний стан української політики. Назарук взагалі любувався у придумуванні незвичайних заголовків для своїх статтей-трактатів. Ось кілька прикладів: “Про пурану пітьми, пристрасти й дурноти” (пурани - гіндуські священні писання); “Рибалка Панас Круть: огні поганського націоналізму”; “Антонів огонь”; Гоги й магоги”; “Про Книгу Голубину” ; “Поцілуї сатани” тощо.

(обратно)

334

Осип Назарук, “Галичина й Велика Україна” (Львів, 1936).

(обратно)

335

Поруч з індексом “Нової Зорі” можна б ще тільки згадати “Літопис українського життя в Канаді” Ольги Войценко, 4 тт. (Вінніпеґ: “Тризуб”, 1961-69), що становить хронологічне зведення інформацій і виписок із вінніпезької газети “Український Голос”. Але ця праця має інший характер і призначення, ніж нормальний індекс.

(обратно)

336

“С. Томашівський - Історик, політик, публіцист”.

(обратно)

337

Цит. твір, стор. 45.

(обратно)

338

А. Ч., “Вячеслав Липинський (5.IV.1882 - 14.VI.1931)”, “Нова Зоря”, ч. 45 (21 червня) 1931. Див. Додатки, ч. VI.

(обратно)

339

Осип Назарук, “Панахида по Липинськім”, “Нова Зоря”, ч. 46 (22 червня) 1939; Див. Додатки, ч. VII.

(обратно)

340

Див. Додатки, ч. VI.

(обратно)

341

Див. Додатки, ч. VII.

(обратно)

342

Ч. 14 (17 грудня) 1923, стор. 44.

(обратно)

343

Jonn A. Armstrong, Ukrainian Nationalism, 1939-1945 (New York, Columbia University Press, 1955), pp. XI + 322. Друге, поширене видання книги появилося в 1963 році.

(обратно)

344

Щоб уникнути цієї плутанини, а також додержуючись української політичної термінології, в цій українській версії моєї статті я обмежуватиму поняття націоналізму його партійним, оунівським значенням. Там, де в англійському оригінальному тексті мовилося про націоналізм у широкому розумінні, я вживатиму слів “самостійництво”, “визвольний рух”, “змагання до незалежности” тощо. Первісна термінологія збережена тільки в цитатах з книги Армстронґа.

(обратно)

345

Бюрократична партійна верхівка УРСР стала за тему спеціяльної пізнішої монографії Армстронґа: The Soviet Bureaucratic Elite: A Case Study of the Ukrainian Apparatus (New York, Praeger, 1959).

(обратно)

346

Автор виправив це занедбання у другому виданні своєї книги, яке включає новий, додатковий розділ - “Після війни”, що переважно присвячений українському підпільному рухові в 1945-50 роках. Не без інтересу буде процитувати авторову заключну думку: “Якщо взяти до уваги час тривання, географічний засяг та напругу дії, дуже ймовірно, що УПА є найважливішим досьогочасним прикладом насильного опору проти комуністичного панування” (стор. 300).

(обратно)

347

Писано в 1966 році.

(обратно)

348

Для історика суспільної думки небезінтересною є подробиця, що згадані три великі економічні райони, що їх тепер зформовано на території Української РСР, приблизно покриваються з трьома автономними областями-“стейтами”, що їх зформування в 1884 р. пропонував М. Драгоманов у своєму конституційному проекті перебудови Російської імперії на федералістичних основах: Лівобережжя, Правобережжя, Степова Україна.

(обратно)

349

Як приклад наявного серйозного занедбання в українському підрадянському культурному процесі згадаймо про справу перекладів з світових літератур. Дещо в цьому напрямі, очевидно, робиться. Мені доводилося мати в руках високоцінні з мистецького погляду, нові переклади з Арістофана, Данте, Ґете, Словацького... Але такі речі появляються на Радянській Україні тільки спорадично та малими накладами, вони напевно не мають масового розповсюдження. Не видно, щоб на Україні провадилася систематична видавнича політика в області перекладної літератури, аналогічна до тієї, що як-не-як провадиться в області публікації української клясики. Інтеліґентний загал, що не володіє західними мовами та не має доступу до закордонної книги, ознайомлюється з світовими літературами, давніми та сучасними, переважно тільки крізь призму російських перекладів. Існує пекуча потреба в тому, щоб на Україні постало спеціяльне видавництво, що випускало б світову клясику у зразкових перекладах і масовим тиражем. У Росії це важливе культурницьке завдання почесно виконувало в 1930-х роках, включно з найчорнішими днями єжовщини, ленінградське видавництво “Академія”. Можна б вказати на ряд інших подібних прогалин в українському культурному процесі. Правда, хтось міг би сказати, що ці недостачі спричинені свідомими настановами режиму, так що тут українці нічого не можуть змінити. Нема сумніву, що загальна політика режиму спрямована на те, щоб знизити рівень українського культурного життя та по змозі звузити його річище, як вступ для майбутнього “злиття націй”. Але цим не можна пояснювати, чи пак виправдувати, всіх українських недотягнень. Бо досвід показує, що режим, зокрема у своїй сучасній “ліберальній” фазі, інколи йде на поступки, коли зустрічається з сильними вимогами з боку громадськости. Можливо, що ми, які ці речі спостерігаємо з далекого закордоння, помиляємося, але часами постає в нас враження, що такі чи інші прогалини в українському підрадянському культурному процесі спричинені не тим, що в даних конкретних справах існує пряме “вето” Кремлю, але тому, що за дані справи нема кому на Україні постояти... Ми не сміємо забувати, що елементи провінційности, епігонства, вульґарної “просвітянщини” існували в дореволюційній українській духовості й вони теж помітні на еміґрації. І треба собі здавати справу, що власне цей рідний примітивізм є головним українським союзником Москви, навіть коли він, як це часто бачимо на еміґрації, виступає в гурапатріотичних шатах. Бо в зударі з таким підступним противником, як російська комуністична система, може виграти тільки таке українство, що озброєне “зміїною мудрістю” та вигостреним інтелектом. Власне такої інтелектуальної рафінованости (в англійській мові на це існує вислів “софістикація”) часто бракувало в українських визвольних рухах.

(обратно)

350

Николай Бердяев, “Русская идея” (Париж, 1946); Georges Plekhanov, Introduction à l’histoire sociale de la Russie (Paris, 1926); це переклад вступної частини “Истории русской общественной мысли”, 3 тт. (Москва, 1914-16).

(обратно)

351

Wilhelm Röpke, Die deutsche Frage (Erlenbach - Zürich, 1946).

(обратно)

352

Див. Андрей Дикий, Неизвращенная история Украини-Руси, 2 гг. (Нью-Йорк, 1960-61).

(обратно)

353

Говорячи про прояви української суспільної патології, не можна не згадати одного недавнього епізоду. Якщо серед українських еміґраційних учених є взагалі хто небудь, кого світова наукова опінія визнає за авторитет у російських проблемах, то ним є Дмитро Чижевський. Зокрема його праця “Гегель у Росії” (Париж, 1939) здобула собі славу клясичної. Чижевський видав нещодавно у відомому німецькому видавництві Ровольта синтетичний нарис духової історії Росії, що його, до речі, вже атакували в радянських публікаціях як “очорненнл Росії” (Dmitrij Tschizewskij, Russische Geistesgeschichte, 2 гг. Гамбург, 1969, 1961). В науці нема беззастережних авторитетів і компетентний критик, можливо, міг би щось закинути книжці Чижевського. Але справа в тому, хто критикує й якими арґументами. Філядельфійський журнал “Київ” не посоромився помістити “рецензію” п. Косаренка-Косаревича, повну хуліганських нападів проти особи Чижевського: вся “рецензія” написана методою, яку я, при іншій нагоді, назвав “методою патріотичної інсинуації”. Не доводиться, очевидно, мати претенсій до п. Косаренка, який не винен, що Бог зробив його таким, яким він є. Але можна мати претенсії до редакторів, які друкують його безвідповідальну писанину, та до суспільства, що не вміє пп. Косаренків-Косаревичів поставити на належне місце, ані не вміє оцінити й пошанувати людей великого формату, якщо такі між нами трапляються. Інколи можна мати враження, що добра частина суспільства почувала б себе краще, коли б між нами взагалі не було людей формату Чижевського, й відітхнула б з полегшенням, коли б їх удалося перегнати у російський табір або якимось іншим способом “виключити з нації”; тоді своєю присутністю вони бодай не кололи б в очі заздрісних пігмеїв.

(обратно)

354

Див. Ігор Костецький, Мій Юрій Клен та Про Пабльо Неруду та те, що навколо. Сучасність, чч. 7 і 11, 1966.

(обратно)

355

Іван Дзюба, Інтернаціоналізм чи русифікація? (Мюнхен, Сучасність, 1968, стор. 260), Підкреслення мое. - І. Л.-Р.

(обратно)

356

Щоб не бути голослівним, хочу навести бодай один, дуже типовий приклад. Це журнал Ukrainian Quarterly, що його вже чверть століття видає Український Конгресовий Комітет Америки (УККА). Колись можна було сподіватися, що він виконуватиме функцію органу поважної наукової інформації про Україну, але він таким не став. Журнал не редагований на належному рівні і через це не користується повагою в американських фахових колах.

(обратно)

357

Михайло Добрянський, редакційна передмова до збірника Документи і матеріяли до сучасної ситуації в Українській Національній Раді (Мюнхен, 1969, стор. 8).

(обратно)

358

Роман Купчинський, До тих, що “стоять на сторожі”, Нові напрями, журнал Нью-Йоркської української студентської громади, ч. 2-3, 1970, стор. 6.

(обратно)

359

Текст “Засад співпраці” поміщений у щоденнику Свобода, число від 7 березня 1969. Стаття Д. Богачевського “Чи правильний шлях?” у цій же газеті, число від 27 березня 1969. - Уже після написання цього абзацу я довідався, що “Засади співпраці” були спочатку пропоновані на загальних зборах НТША, але президія й учасники зборів їх не схвалили. Щойно згодом сама управа НТША ухвалила їх від власного імени. Відносини в цій організації характеризує те, що загал членства не зареаґував на цей недемократичний крок управи НТША.

(обратно)

360

Число від 30 січня 1969 р.

(обратно)

361

Див. Slavic Review, vol. 28, no. 3 (September 1969), pp. 503-504.

(обратно)

362

George P. Fedotov, The Russian Religions Mind: Kievan Christianity (New York, Harper Torchbooks, 1960), p. 380.

(обратно)

363

M. I. Марченко, Українська історіографія (Київ, Видавництво Київського університету, 1959), стор. 62.

(обратно)

364

Відрадне явище в культурному житті радянської України останнього часу - зростання зацікавлення духовою спадщиною 17-18 ст. Згідно з повідомленнями, готу-ються до друку нові видання козацьких літописів та інших літературних пам’ятників тієї доби. Ведуться досліди над збереженими в рукописах курсами філософії, що їх читали в Києво-Могилянській академії. Ці зусилля - крок у напрямі до відновлення континуїтету в нашій обламаній та фраґментарній культурній традиції.

(обратно)

365

Яскравий приклад цього - погромницьке ставлення до найбільшого українського дореволюційного політичного мислителя Михайла Драгоманова. Головний націоналістичний “експерт” у цій справі Михайло Мухин договорився до того, що назвав Драгоманова “законним спадкоємцем Петра I”! (М. Мухин, Драгоманов без маски, Львів, 1934, стор. 56). Постійне цькування пам’яті Драгоманова викликало нарешті протест з боку Євгена Маланюка: “Прийшов час на цілком об’єктивну оцінку літературної спадщини Драгоманова, цілої спадщини, серед якої варто спинитися на праці Историческая Польша и великорусская демократия (Є. Маланюк, Книга спостережень; Торонто, 1962, стор. 110). Це сказано ультраобережно, та ще й сховано у примітку до статті, написаної з іншого приводу. Автор, очевидно, побоявся прямо виступити проти партійної догми. Все ж нотка протесту в наведеній статті незаперечна. Будьмо вдячні покійному Маланюкові й за це!

(обратно)

366

Я користувався третім виданням Націоналізму (Лондон - Торонто, Українська Видавнича Спілка, 1966). Для пізнання ідейної еволюції Донцова було б цікаво простежити, наскільки це останнє видання, “справлене автором”, відрізняється від першого 1926 року. Я не мав змоги цього дослідити.

(обратно)

367

C. G. Jung, Psychologische Typen. Neunte, revidierte Auflage (Zurich und Stuttgart, Rasher Verlag, 1960), 527 f.

(обратно)

368

Вячеслав Липинськйй, Листи до Братів-Хліборобів (Відень, 1926), стор. XVIII.

(обратно)

369

Див. Володимир Січинський, Чужинці про Україну. 2 вид. (Прага, Культурно-наукове видавництво УНО, 1942), стор. 146.

(обратно)

370

Б. Крупницький, Історіознавчі проблеми історії України (Мюнхен, Український Вільний Університет, 1959; циклостилеве видання), стор. 155-156.

(обратно)

371

Б. Крупницький, Історіознавчі проблеми історії України, стор. 203.

(обратно)

372

Особливо варто згадати два грунтовні дослідження: Bilinsky Y. The Second Soviet Republic: The Ukraine After World War II. - New Brunswick, N.J., 1964; Lewytzkyj B. Die Sowjetukraine 1944-1963. - Koln, Berlin, 1964. Однак обидві роботи вийшли надто рано, щоб містити інформацію про недавній інтелектуальний фермент в Україні, який набрав сили від середини 1960-х років.

(обратно)

373

У рецензії на збірник статей, надрукованих у зв’язку з 50-ою річницею Жовтневої революції (The News York Times Book Review. - 1967. - 5 November), Гю Сітон-Вотсон зауважив, що “огляд Радянського Союзу, який від самого початку виключає 46% радянських підданих, не можна визнати задовільним... Основні неросійські нації й далі живуть на компактних територіях, на яких вони жили протягом століть, і мають високорозвинуті національні культури, цілком відмінні від російської”. Сліпоту багатьох американських учених до національних проблем СРСР, на погляд Сітона-Вотсона, можна пояснити тією обставиною, що “Сполучені Штати розвинулися як плавильний казан різних етнічних елементів”. Американці схильні проектувати цю концепцію “плавильного казана” на колишню Російську імперію та СРСР.

(обратно)

374

Цю тезу неспростовно довів російський емігрант, історик громадянської війни генерал Головін у книжці: Головин Н. Н. “Российская контрреволюция в 1917-1918 гт.: В 4 т. - Б. м., 1937: “У кожному випадку, коли більшовизм зазнавав поразки, це було на грунті “націоналізму”. Це сталося у всіх частинах, які відокремилися від Росії” (Т. 1. - С. 121). Непохитна вірність керівників білих армій програмі “єдиної і неподільної Росії” відчужила неросійські нації і навіть донських козаків та сибіряків, які хоч і були етнічними росіянами, але змагали до регіональної автономії.

(обратно)

375

Рябошапко Г. Українська РСР - суверенна держава // Радянське право. - 1966. - N 12. - С. 15, 17.

(обратно)

376

Сказане про американські штати стосується й канадських провінцій, за винятком Квебеку. Квебек є особливим випадком: це єдиний у Північній Америці приклад, коли проблема політичного федералізму поєднується з національною проблемою в етно-культурному сенсі.

(обратно)

377

Практичні наслідки програми “злиття національностей” найкраще можна побачити на прикладі включених до складу Російської РФСР районів компактного поселення українців. Приміром, у Кубанській станиці Платніровській “тепер, як показують дослідження, не лише новоприбулі, але й усі місцеві жителі називають себе росіянами, тоді як 1926 р. у станиці, за даними всесоюзного перепису, було 83,5% українців і лише 13,4% росіян”. Див.: Кубанские станицы / Ред. К. В. Чистов. -Москва, 1967. - С. 29. Число українців зменшилося за час між переписом 1926 р. і 1959 р. у південній зоні Центрально-Чорноземного району з 1.633.000 чол. до 262.000 чол., а на Північному Кавказі з 3.126.000 чол. до 370.000. Див.: Кубійович В. Національний склад населення УРСР за переписом 1970 // Сучасність. - 1971. - N 9. - С. 77. Українське населення Російської федерації позбавлене українських шкіл, усіх можливостей задовольняти культурні потреби рідною мовою і, піддане сильному адміністративному тискові, зазнає русифікації, а це може призвести до того, що українська нація втратить близь-ко чверті загальної етнічної території. У радянських джерелах, таких, як цитована книжка “Кубанские станицы”, ці процеси розхвалюються як “прогресивний, інтернаціональний напрям”. Можна не сумніватися, що якби дозволили обставини, режим радо застосував би такий “інтернаціоналізм” до всього українського народу.

(обратно)

378

Основні проблеми розвитку дореволюційної України розглянуті в есе “Роля України у новітній історії” (див. перший том цього видання).

(обратно)

379

Досі немає повної історії України радянської доби, але варто звернутися до таких робіт: Manning C.A. Ukraine Under the Soviets. - New York, 1953; Dmytryshyn B. Moscow and the Ukraine, 1918-1953. - New York, 1956; Sullivant R.S. Soviet Politics and the Ukraine, 1917-1957. - New York, 1962. Достовірну інформацію подають історичні розділи книжки: Ukraine: A Concise Encyclopaedia / Ed. V. Kubijovyč. - Toronto, 1963-1971. Для розуміння культурної ситуації 1920 - початку 1930-х років не можна обійтися без книжки.: Luckyj G.S.N. literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917-1934. - New York, 1956. “Національні ухили” в КП(б)У у перші роки радянського правління найкраще описані у недавній статті: Radziejowski J. Kwestia narodowa w partii komunistycznej na Ukrainie radzieckiej // Przegląd historyczny. - 1971. - N 3. - S. 477-497.

(обратно)

380

Див.: Kostiuk H. Stalinist Rule in the Ukraine: A Study of the Decade of Mass Terror (1929-1939). - Munich, 1960.

(обратно)

381

Цит. матеріали В. Холубничого у кн.: Ukraine: A Concise Encyclopaedia. - Vol. 1. -P. 822. Подібні результати одержав Д. Г. Далрімпл. Див.: Dalrymple D.C. The Soviet Famine of 1932-1934 // Soviet Studies. - 1964. - N 3. - P. 250-284.

(обратно)

382

Kleist P. Zwischen Hitler und Stalin. - Bonn, 1950. - S. 229.

(обратно)

383

“Заява Молотова [німецькому послу Вернерові фон дер Шуленбургу у зв’язку з наміром Радянського Союзу анексувати Буковину 1940 р.] відбиває реальне побоювання, яке стояло за багатьма радянськими зовнішньополітичними акціями декількох останніх років; у будь-якій можливій війні Україна буде ахіллесовою п’ятою Радянського Союзу... Починаючи з часів доповіді Сталіна на XVIII з’їзді партії все вказувало на те, що українську справу радянське керівництво вважало критичним елементом у разі будь-якої внутрішньої небезпеки всередині невіддільних частин Радянського Союзу” (Ułam AB. Expansion and Coexistence: The History of Soviet Foreign Policy, 1917-1967. - New York - Washington, 1968. - P. 299-300). Посол екзильного польського уряду в СРСР повідомляв 3 січня 1942 р.: “Під час прощальної телефонної розмови [сер Стаффорд] Кріпс згадав, що Сталін передчував великий успіх, вірив, що німці будуть розбиті і над усе був занепокоєний тим, щоб навіть на цій стадії Росія забезпечила собі кордони стратегічно надійні і такі, що гарантуватимуть знищення українського руху”. Цит. за: Kot S. Conversations with the Kremlin and Dispatches from Russia. - London, 1963. - P. 175.

(обратно)

384

Волинь раніше належала до царської Росії, а Закарпаття (відоме також як Угорська Русь, Підкарпатська Русь, Карпатська Україна) - до угорської половини Габсбурзької імперії. Перед першою світовою війною ці регіони були відсталі, й український національний рух не мав там міцних позицій. Поступ національного руху на цих територіях можна проілюструвати тим фактом, що у 1938-1939 роках на Закарпатті виникла автономна українська адміністрація, а Волинь під час німецької окупації стала базою патріотичних антинацистських і антирадянських партизанських сил - Української Повстанської Армії.

(обратно)

385

Переконливий доказ цього твердження дають події зими 1918-1919 та весни 1919 р. Це був критичний момент у війні між Радянською Росією й Українською Народною Республікою. Найкращою українською військовою силою була Українська Галицька Армія, яка в цю хаотичну добу вирізнялася зразковою дисципліною і непіддатливістю більшовицькій пропаганді. Схоже, втручання цієї сили в російсько-українську війну вирішило б справу на користь української незалежності, але УГА була зв’язана необхідністю боронити Західну Україну від вторгнення поляків.

(обратно)

386

Уперше це сталося в другій половині XVII ст., у період, який відомий в українській історії як Руїна. Боротьба Москви й Польщі за панування над Україною призвела до громадянських воєн між промосковською і пропольською козацькими фракціями. Ця трагічна ситуація повторилася у 1919-1920-х роках. Усі українські патріоти хотіли бачити свою країну незалежною й об’єднаною. Але як тільки ця мета перестала бути здійсненною, вони розділилися поміж собою з приводу того, кому треба поступитися - Росії чи Польщі. Голова держави в Наддніпрянській Україні, Симон Петлюра, який був повний рішучості вести війну проти Радянської Росії за будь-яку ціну, вступив у союз з поляками, заявивши про свою незаінтересованість долею Галичини. Але ця відмова від їхньої рідної землі була неприйнятною для західних українців, для яких традиційно головним ворогом була Польща. Тому Українська Галицька Армія перейшла спочатку до Денікіна, а пізніше до більшовиків. Як в XVII, так і в XX ст. кінцевим результатом був поділ України між Росією і Польщею.

(обратно)

387

Dmowski R. Niemcy, Rosia і kwestya polska. - Lwów, 1908; франц. переклад: La Question polonaise. - Paris, 1908. Аналіз поглядів Дмовського див.: Pobóg-Malinowski W. Najnowsza historia polityczna Polski. - Paryż, 1953. - T. 1. - S. 211-213.

(обратно)

388

Свідчення про зв’язки між українськими культурними групами Чехо-Словаччини й інтелектуальним ферментом у Радянській Україні були зібрані Г. Годнеттом і П. Й. Потічним у кн.: The Ukraine and the Czechoslovak Crisis. - Canberra, 1970.

(обратно)

389

Toynbee A. J. A Study of History. - London, New York, 1954. - Vol. 9. - P. 551.

(обратно)

390

Бібліографічний покажчик документів і творів українських дисидентів, а також досліджень західних учених на цю тему див: Nonconformity and Dissent in the Ukrainian SSR, 1965-1976: An Annotated Bibliography / Comp. by G. Liber and A. Mostovych. - Cambridge, Mass., 1978. Дві англомовні антології українських дисидентських документів і літератури див.: The Chornovil Papers. - New York-Toronto - London, 1968; Ferment in the Ukraine / Ed. M. Browne. - New York - Washington, 1971. Ці три публікації не включають недавніх виявів українського дисидентства.

(обратно)

391

Лисяк-Рудницький І. Україна в еволюції радянської системи // Між історією й політикою. - Мюнхен, 1973. - С. 303 (див. с. 307-317 цього тому).

(обратно)

392

Dzyuba [Dsiuba] I. Internationalism or Russification?: A Study in the Soviet Nationalities Problem. - London, 1968.

(обратно)

393

Рецензію Дж. А. Армстронга на книгу Дзюби див: Slavic Review. - 1969. - Vol. 28. - N 3. (September). - P. 504.

(обратно)

394

Зречення Дзюби було надруковане в газ.: Літературна Україна. - 1973. - 9 листопада.

(обратно)

395

Why Capitulate?: Ivan Dziuba’s Trauma // Journal of Ukrainian Graduate Studies. - 1977. - Vol. 2. - N 2. - P. 54-61.

(обратно)

396

Pelenski J. Shelest and His Period in Soviet Ukraine (1963-1972): A Revival of Controlled Ukrainian Autonomism // Ukraine in the Seventies / Ed. P. J. Potichnyj. - Oakville, Ont., 1975. - P. 283-305.

(обратно)

397

Твори В. Мороза доступні у двох паралельних англійських виданнях: Boomerang: The Works of Valentyn Moroz / Ed. by Y. Bihun. - Baltimore, Paris and Toronto, 1974; Report from the Beria Reserve / Ed. and transl. by J. Kolasky. - Toronto, 1974.

(обратно)

398

Із післямови Л. Плюща до французького видання праці Дзюби “Intemationalisme or Russification?” (Montreal - Paris, 1980). Цитату взято з української версії: Трагедія Івана Дзюби // Діалог. - 1977. - N 1 - С. 56.

(обратно)

399

Див. витяги з листів Вячеслава Чорновола, Михайла Осадчого, Ірини Калинець, Зиновія Антонюка у статті: The Valentyn Moroz Saga: A Conspiracy of Silence // Student. - 1980. - N 61. - P. 11.

(обратно)

400

“Український вісник” був передрукований видавництвом “Смолоскип” у кількох томах у 1971-1975 роках. Англійською мовою вийшли 6-й випуск: Dissent in Ukraine: The Ukrainian Herald. - Issue 6 / Transl. and ed. by L. Jones and B. Yasen. - Baltimore - Toronto, 1977; останній, подвійний випуск: Ethnocide of Ukrainians in the USSR: The Ukrainian Herald. - Issue 7-8 / Transl. and ed. by O. Saciuk and B. Yasen. - Baltimore - Paris - Toronto, 1979.

(обратно)

401

The Human Rights Movement in Ukraine: Documents of the Ukrainian Helsinki Group, 1976-1980 / Ed. by L. Verba and B. Yaeen. - Baltimore - Washington - Toronto, 1980.

(обратно)

402

Шумук Д. За східнім обрієм. - Париж - Балтімор, 1974. - С. 423-424.

(обратно)

403

“Декларація Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод” (9 листоп. 1976 р.) надрукована у кн: The Human Rights Movement in Ukraine. - P. 19-22.

(обратно)

404

The Ukrainian Herald. - Issue 7-8. - P. 160. Див. також недавній документ “Деколонізація СРСР - єдиний гарант миру в усьому світі”, датований січнем 1980 р., надрукований у кн.: Documents of the Ukrainians Patriotic Movement. 1980 [додаток до]: Herald of Repression in Ukraine. - New York, 1980. - N 7. - P. 3-8.

(обратно)

405

The Ukrainian Herald. - Issue 7-8. - P. 48-49.

(обратно)

406

The Ukrainian Herald. - Issue 7-8. - P. 47.

(обратно)

407

“Деколонізація CPCP...” у кн.: Documents of Ukrainian Patriotic Movement. - P. 7.

(обратно)

408

Ця концепція з особливою силою виражена у “Маніфесті українського руху за права людини 1977” (The Human Rights Movement in Ukraine. - P. 117-136), що його від імені Української Гельсінської групи написав Олесь Бердник.

(обратно)

409

Plyushch L. History’s Carnival: A Dissident’s Autobiography. - New York - London, 1977 (див. особливо c. 377); Ю. Бадзьо. Відкритий лист до Президії Верховної Ради УРСР та Центрального Комітету КПРС. - Нью-Йорк, 1980.

(обратно)

410

Chernenko A. The Birth of a New Spiritual Awareness // Canadian Slavonic Papers. - 1974. - Vol. 16. - N 1. - P. 73-88.

(обратно)

411

Руденко M. Прозріння. - Торонто - Балтимор, 1978. Див. статтю-рецензію О. Черненко в журн.: Canadian Slavonic Papers. - 1980. - Vol. 22. - N 2. - P. 309-311.

(обратно)

412

Бадзьо Ю. Відкритий лист... - С. 24-25.

(обратно)

413

Decolonization of the USSR // Documents of the Ukrainian Patriotic Movement. - P. 6.

(обратно)

414

Інтелектуальні хиби українських дисидентів розглянув І.-П. Химка у статті: Leonid Plyushch: The Ukrainian Marxist Resurgent // Journal of Ukrainian Studies. - 1980. - N 2. - P. 61-79.

(обратно)

415

Руденко M. Економічні монологи. - Нью-Йорк і Мюнхен, 1978.

(обратно)

416

Krawchenko В. Social Mobilization and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine (неопублікований рукопис).

(обратно)

417

Біографічні дані про всіх членів Української Гельсінської групи можна знайти в кн.: The Human Rights Movement in Ukraine. - P. 261-265.

(обратно)

418

Workers Against the Gulag: The New Opposition in the Soviet Union / Eld. by V. Haynes and O. Semyonova. - London, 1979.

(обратно)

419

Лист Погиби був передрукований у жури: Український робітник (Нью-Йорк, Мюнхен), - 1981. - N 1. Він також з’явився у декількох українських газетах на Заході та англійською мовою в: The Ukrainian Weekly (Jersey City). - 1981. - 7 June.

(обратно)

Коментарі

1

Опубліковано в кн.: The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution / Ed. by Taras Hunczak. Distributed by Harvard University Press for the Harvard Ukrainian Research Institute. - Cambridge, Mass., 1977. - P. 186-219 (Chapter Eight).

Первісний варіант цієї статті під заголовком “Четвертий Універсал на тлі української політичної думки” був виголошений як доповідь 28 січня 1968 р. у Вашінгтоні на святі державності. Поширену версію цієї доповіді Іван Лисяк-Рудницький прочитав 2 травня 1968 р. на історичній конференції Української Вільної Академії наук у США, присвяченій 50-літтю української революції. Цей текст був надрукований у жура: Український самостійник (Мюнхен). - 1968. - Ч. 6. - Червень. - С. 2-9; Ч. 7-8. - Липень-Серпень. - С. 7-15, а згодом передрукований у кн.: Між історією й політикою... - С. 180-205.

Готуючи статтю до друку в книзі “The Ukraine, 1917-1921: А Study in Revolution”, Іван Лисяк-Рудницький грунтовно переробив і доповнив її.

Подається в обсязі найповнішої, англійської, версії з максимально можливим збереженням первісного тексту українською мовою.

Переклад й упорядкування тексту Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

(обратно)

2

“Блискучий аналіз цього питання можна знайти в статті Є. Маланюка “Малоросійство” - див. передрук: Літературна Україна. - 1990. - 13 вересня.

(обратно)

3

“Валлійська мова [...] внести у вироблення загальнолюдських цінностей” - див: Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? // Вітчизна. - 1990. - N 8. - С. 95.

(обратно)

4

“недавній розгляд цієї проблеми” - див. коментар до статті “Український національний рух напередодні першої світової війни” у першому томі цього видання.

(обратно)

5

“Наприклад, полтавський губернатор Багговут...” - в оригіналі помилково: Баггамут.

(обратно)

6

“закон про національно-персональну автономію від 22 січня 1918 р” - як і Четвертий Універсал, закон про національно-персональну автономію прийнято на засіданні Центральної Ради 24 січня (9 січня за старим стилем) 1918 р. Див.: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр.: У 2 т. - Ужгород, 1932. - Т. 1: Доба Центральної Ради. - С. 274-276; Abramson Н. Jewish Representation in the Independent Ukrainian Governments of 1917-1920 // Slavic Review. - Vol. 50. - N 3. - Fall 1991. - P. 544.

(обратно)

7

Публікація складається з двох частин, написаних у різний час у 1950-х рр. Обговорення теми зіставлення двох революцій почалося під час роботи Івана Лисяка-Рудницького над книгою Івана Майстренка про боротьбизм (Borot’bism. A Chapter in the History of Ukrainian Communism by Ivan Majstrenko / Transl. by George S. N. Luckyj with the assistance of Ivan L. Rudnytsky. Ed. by Peter Doonan. Foreword by George S. N. Luckyj. - New York, 1954). Перша частина публікації становить доопрацьований і розширений текст листа-відповіді Івана Лисяка-Рудницького Іванові Майстренку. Два варіанти цієї відповіді зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 25, file 522). У дану публікацію включено лише перший розділ листа під заголовком “Якобінці і лібералізм 19 ст.”. Його другий розділ (“Про стабільність соціальних здобутків більшовицької революції”) в основному відтворює зміст рецензії на книгу Крейна Брінтона “Анатомія революції”. Ця рецензія спершу була виголошена як доповідь на засіданні Комісії для дослідів над пореволюційною Україною та Совєтським Союзом Української Вільної Академії наук у США (31 жовтня 1959 р.), а згодом надрукована в журналі “Листи до приятелів” (Французька і совєтська революції (Порівняння) // Листи до приятелів. - 1960. - Ч. 2 (84). - Лютий. - С. 7-10). Згадана доповідь становить другу частину даної публікації.

Іван Лисяк-Рудницький надавав цій статті великого значення, як такій, у якій відображені його теоретичні погляди на історичний процес. Він мав намір видати її окремою книжкою разом з іншою статтею, присвяченою критичному розглядові “циклічних теорій” Шпенглера - Тойнбі. У листі до Миколи Шлемкевича, редактора журналу “Листи до приятелів”, від 10 грудня 1958 р. (Філадельфія) він писав: “Недавно тому доводилося мені на одному американському форумі виголосити доповідь п. з. “Порівняння французької та російської революцій”. Із відгуку, що його я зустрів у слухачів, думаю, що доповідь вдалася мені непогано. За вихідну точку беру книжку американського історика Бринтона, що її Ви реферували у “Листах”. Виходячи від критики Бринтона, я розглядаю насамперед теоретичне питання, чи й наскільки “історія повторюється”, а далі стараюся випуклити ряд історичних особливостей большевицької революції, які відрізняють її від аналогічних явищ у минулому. Ношуся з наміром, щоб у недалекому часі опрацювати мої записки у формі статті по-англійськи, але рівночасно могла б постати теж українська версія. Якщо б Ви згодилися зачекати, я був би дуже радий, коли б обі статті, про “циклічні теорії” та “порівняння революцій”, могли появитися разом однією книжечкою. Обі теми явно перегукуються й себе взаємно доповнюють. Крім цього мені хотілось би, щоб мій дебют, - я досі ніколи не мав в українській мові власної публікації, - випав солідно” (box 25, file 522).

Іван Майстренко (1899-1984, псевдоніми Бабенко, Далекий, Корсун, Радченко, Гребінка, Авгур) - український політичний діяч і цубліцист. Народився у м. Опішні на Полтавщині На початку революції 1917 р. належав до найчисленнішої тоді Української партії соціалістів-революціонерів. Відтак приєднався до боротьбистів лівої течії УПСР, яка в 1919 р. перейменувалася в Українську комуністичну партію (боротьбистів) (УКП(б)). Внаслідок влиття УКП(б) у Комуністичну партію (більшовиків) України опинився у рядах більшовицької партії, але на знак протесту проти великодержавної політики більшовиків вийшов з неї й вступив у 1920 р. до самостійницької Української комуністичної партії (УКП). Вибраний членом ЦК УКП й активно працював у робітничому середовищі Донбасу (1920-1921). Коли під тиском ДПУ та Комінтерну УКП була змушена у 1925 р. самоліквідуватися і влитися до КП(б)У, Іван Майстренко вдруге став членом КП(б)У. Працював у редакціях українських газет і журналів, зокрема був заступником редактора одеської міської газети “Чорноморська комуна” (1929-1931). З 1931 р. по 1935 р. був заступником директора Всеукраїнського комуністичного інституту журналістики в Харкові. Вигнаний з партії у 1935 р. й арештований у 1936 р. Після річного ув’язнення у харківській тюрмі у 1936-1940 рр. перебував у сибірських таборах. У 1942-1943 рр. керував Українською капелою бандуристів, яка гастролювала у Західній Україні, Австрії й Німеччині. Після війни опинився у Німеччині, де вступив до лівого крила Української революційно-демократичної партії й редагував його періодичний орган - газету “Вперед” (1949-1959). Професор і ректор (1979-1984) Українського технічно-господарського інституту, редактор його наукового “Бюлетеня”. Автор численних публікацій, у т. ч. книжок “Borot’bism: A Chapter in the History of Ukrainian Communism” (1954), “Національна політика КПРС” (1978), “Історія Комуністичної партії України” (1979) та спогадів “Історія мого покоління” (1985, посмертне видання). Див. також полеміку Івана Лисяка-Рудницького з Іваном Майстренком про перспективи соціалізму в Україні: Лисяк-Рудницький І. Критичні завваги до ідейно-програмового обличчя УРДП // Наша боротьба. -1947. - Ч. 4. - С. 41-44. - Підпис: С-к.

Крейн Кларенс Брінтон (1898-1968) - історик, професор Гарвардського університету (1946-1968); фахівець у галузі історії ідей. Автор численних праць, зокрема 15 книг, між ними - “The Anatomy of Revolution” (1938; друге видання - 1958; останнє видання - 1992; фрагменти цієї книжки зреферовані українською мовою в журналі “Листи до приятелів” (1957. - Ч. 3 (49). - Березень. - С. 9; Ч. 4 (50). -Квітень. - С. 9; Ч. 6 (52). - Червень. - С. 13; Ч. 7 (53). - Липень. -С. 13; Ч. 10 (56). - Жовтень. - С. 13)); “A History of Western Morals” (1959); “Ideas and Men: The Story of Western Thought” (1950); “A History of Civilization” (кілька видань; останнє, сьоме (1988), містить бібліографію його праць).

(обратно)

8

Текст доповіді, виголошеної на засіданні Комісії для дослідів над пореволюційною Україною та Совєтським Союзом Української Вільної Академії наук у США 13 грудня 1958 р. у Нью-Йорку. Первісна публікація: Українська революція з перспективи сорокліття // Листи до приятелів. - 1959. - Ч. 2 (72). - Лютий. - С. 2-5; Ч. 3 (73). - Березень. - С. 2-5; Ч. 4 (74). - Квітень. - С. 2-6. Передруковано в кн.: Між історією й політикою... - С. 163-179. Подається за останньою публікацією.

В архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 25, file 523) зберігається первісний варіант доповіді та листування з редакцією журналу з приводу підготовки її до друку.

(обратно)

9

“...його відгомін можна знайти у спогадах полк. Євгена Коновальця” - маються на увазі “Спомини й уваги” у кн.: Золоті ворота: Історія Січових Стрільців. 1917-1919. - Львів, 1937.

(обратно)

10

“Це мужикопоклонство [...] заважило, мабуть, і в нефортунному підборі назви держави: “народна республіка” - готуючи статтю до друку, редакція журналу пропонувала зняти це місце. На таку пропозицію Іван Лисяк-Рудницький відповів: “Здаю собі справу з того, що це місце для багатьох може бути спеціяльно дразливе. Проте прошу його залишити, бо гадаю, що до самої суті речі маю рацію”. Цей фрагмент статті введено в публікацію без змін.

(обратно)

11

Первісна публікація: Всеукраїнське значення галицького зриву 1918-1919 р.: (З нагоди статті Юрія Дивнича “Визвольний зрив у Галичині на загальному тлі Української Революції”) // Українські вісті. - 1948. - Ч. 20 (172). - С. 3; Ч. 21 (173). - С. 4-5. Ця публікація була відповіддю на статтю Юрія Дивнича, вміщену в тій же газеті (ч. 82 за 1947 р.). Передрукована згодом у кн: Між історією й політикою... - С. 206-217.

Подається за останньою публікацією.

(обратно)

12

Юрій Дивнич - псевдонім Юрія Лавріненка (Дивнич - дівоче прізвище його матері, див. коментар до статті “Каразин і початки українського національного відродження” у першому томі цього видання).

(обратно)

13

“Влада Центральної Ради поза столицею майже не була відчутна” - див.: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр.: У 2 т. - Т. 2: Українська гетьманська держава 1918 року. -Ужгород 1930. - С. 7.

(обратно)

14

Опубліковано у кн.: Essays in Modem Ukrainian History. - P. 91-122, за машинописом, який зберігається в архіві автора. Український переклад надрукований у кн.: Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка. Праці історико-філософської секції / Ред. Олег Купчинський. - Львів, 1991. - Т. CCXXII. - С. 45-70.

Друкується на основі переглянутого і зредагованого перекладу, вміщеного в “Записках НТШ”.

Переклад Уляни Гавришків, редакція Ігоря Гринди та Ярослава Грицака.

Працю над цією статтею Іван Лисяк-Рудницький розпочав наприкінці 1960-х років. Доповідь на тему “Головні течії в розвитку новітньої української думки” він виголосив у листопаді 1969 р. в Мак-Мастерському університеті, 10 листопада 1970 р. - на семінарі Центру українських студій Гарвардського університету, а у грудні 1972 р. - на Конгресі української вільної політичної думки в Нью-Йорку (КУВПД) (box 37, files 794, 803). Робота над першим варіантом статті англійською мовою була закінчена ще влітку 1972 р. “Сподіваюся, що ця праця відкриє американським фаховим читачам новий і для них досі абсолютно невідомий світ”, - писав Іван Лисяк-Рудницький у листі до матері від 30 вересня 1973 р. (box 37, file 804). Він мав намір доповнити її бібліографією та примітками і завершити до кінця 1973 р. Однак первісний план статті Іван Лисяк-Рудницький неодноразово доповнював і працював над нею аж до початку 1980-х років. Ще у 1983 р. він мав намір виголосити доповідь на таку тему на III Світовому конгресі радянознавчих і східноєвропейських досліджень (Вашінгтон, 30 жовтня - 2 листопада 1983 р.).

(обратно)

15

“Те саме можна сказати про їхніх послідовників, націонал-демократів...” - у листі до Михайла Добрянського від 11 березня 1969 р. (box 36, file 791) Іван Лисяк-Рудницький писав: “...Для мене та кола моїх близьких товаришів-однодумців існував таки момент, коли ще була актуальною справа політичної активізації по лінії УНД-а. Я тоді вже жив у Швайцарії, це було десь у 1949-1950 роках - і справу активно провадив Євген Пизюр. Він вів розмови з д-ром Бараном, що їх темою було: оновлення УНДО шляхом включення до нього групи інтелектуалів молодого (тоді) покоління. Ми вважали, що галицька національна демократія репрезентує те, що в українській політичній традиції найбільш культурне. Разом з тим, ми бачили, що трудність оновлення УНДО в регіональному характері партії, що у змінених історичних умовинах уже становить анахронізм. Переговори розбилися на тому, що помер д-р Баран, і незабаром прийшов час масового виїзду з Європи”.

(обратно)

16

“...консерватизм [...] зробив найбільший інтелектуальний внесок протягом нинішнього століття” - Іван Лисяк-Рудницький ідейно стояв найближче до консервативної течії. У статті “Консерватизм”, за словами Юрія Луцького, він “не тільки дав досконалий перегляд цієї течії в українськім політичнім житті, але й висловив свої глибинні переконання. На той час, коли консерватизм ще не був у моді, Іван явно стояв на консервативній позиції і намагався оборонити її серед своїх сучасників. Його консерватизм був дуже нетиповим для українського “правого крила”, бо був не загумінковим, а опертим на світових джерелах і своїх власних оригінальних думках” (Луцький Ю. Спогад про Івана Лисяка-Рудницького // Сучасність. - 1986. - Ч. 3 (275). - Березень. - C. 82).

Інтелектуальне захоплення консерватизмом привело Івана Лисяка-Рудницького в молоді роки до безпосередньої участі в гетьманському русі До цього руху Іван Лисяк-Рудницький приєднався під впливом творів Вячеслава Липинського. Пов’язання з гетьманським табором він зберіг аж до кінця 1940-х років. У 1948 р. в Німеччині з’явилася стаття Івана Лисяка-Рудницького “Дилема гетьманського табору”, яка знаменувала його розрив з гетьманцями (Дилема гетьманського табору // Неділя (Ашаффенбург). - 1948. - N 149. - 14 листопада. - С. 4; N 150. - 21 листопада. - С. 2). Пізніше Іван Лисяк-Рудницький писав з приводу цієї статті “Де був мій розрахунок з “любовю молодости” - гетьманським табором. Внутрішньо розійшовся я з гетьманцями ще під час війни, надивившись в Берліні і Празі до їхньої духовної та організаційної мізерії. Але задля давніх сентиментів, я прилюдно проти гетьманської групи ніде не виступав. Щойно постава гетьманців супроти УНРади та ганебний союз з бандерівцями - зрада ідеї правопорядку! - понукали мене забрати слово” (із листа до невстановленого адресата від 16 березня 1951 р., Женева).

(обратно)

17

“...комунізм став українською політичною течією...” - у листі до Івана Майстренка від 23 вересня 1953 р. (Нью-Йорк, box 34, file 756) Іван Лисяк-Рудницький писав: “...Для мене не підлягає ніякому сумніву, що “український комунізм” треба розглядати як частину українського історичного процесу [...] Моя критика українського комунізму (виходить - Я. Г.) більше із со-ціяльних, устроєвих і загально-ідеологічних, як із національно-самостійницьких позицій. Не сумніваюся, що боротьбисти й укапісти були суб’єктивно не меншими патріотами й самостійниками, як напр. “петлюрівці”. Не сумніваюся теж, що для української справи вони зробили, в певних періодах, дуже багато, що були ситуації, коли вони ставали її прапороносцями (Напр., згідно з моєю “єретичною” думкою, під час совєтсько-польської війни 1920 р. правий був не Петлюра, але українські радянські кола). Вразила мене Ваша теза про подібність людей покоління українського комунізму на нашому сході із людьми націоналістичного покоління на нашому заході. Знаходжу в цьому підтвердження моїх власних мислей про те, що український комунізм і націоналізм (говорю про оунівський націоналізм, - не про націоналізм у змислі “сепаратизму”, бо такими “націоналістами” були теж демократи, монархісти, тощо) це соціологічно й психологічно однородне явище: два крила, ліве й праве, українського тоталітаризму. Цього останнього слова вживаю не як лайки, але як соціологічного терміну”.

(обратно)

18

“Інтегральний націоналізм підніс войовничість та життєздатність українського народу в часи великих потрясінь, але водночас він знизив рівень його громадянської зрілості” - у листі до Марка Антоновича від 13 травня 1972 р. (box 37, file 800) Іван Лисяк-Рудницький писав: “Я ніколи не вважав, що націоналізм треба “викреслити з української історії”. Так чи інакше, націоналістичний рух поклав свою печать на одне чи два покоління нашого Заходу, і він становить невід’ємну частину збірного досвіду нашої нації, подібно як комуністичний рух 1920-х рр. Говорячи прикладово, я не уявляю собі історії української літератури без Маланюка, як і не уявляю її без Хвильового. Це саме можна сказати про історію політичної думки і політичної дії. Я теж не докоряю націоналістам за те, що вони не створили української держави, подібно як не створили її ані наші демократи, ані консерватори, ані комуністи. Ми всі б’ємося проти одної кам’яної стіни, якої ми досі не зуміли проламати. Але саме такий стан нашого народу вимагає від нас усіх суворо-практичного підходу до нашого збірного досвіду, при чому, звісно, кожний табір повинен починати від себе самого. Це правда, що націоналістичні утрупування (принаймні два з-поміж трьох) не в одному змінилися. Але ці зміни мали, вибачте за слово, більш-менш “опортуністичний” характер, себто пристосування до нових обставин і оточення, в якому ми опинилися - але без розрахунку з власним минулим. Про це я не раз безуспішно говорив моїм приятелям з-поміж “двійкарів”.

(обратно)

19

“...їхній загальний зміст відповідає світоглядові демократичного соціалізму” - з кінця 1950-х років Іван Лисяк-Рудницький зблизився з окремими представниками ОУН(з) (“двійкарями”). Для декого з колишніх товаришів (напр., Василя Рудка) це послужило підставою для звинувачень його в належності до “двійкарського” табору і розриву відносин. З цього приводу Іван Лисяк-Рудницький писав 16 червня 1973 р. у листі до Андрія Білинського (box 37, file 803): “Знаю, що різні люди підозрівають мене в тому, що я є криптодвійкар. Запевняю Тебе, що ці закиди є безпідставними [...] Хоча не почуваю ніякого бажання себе ідентифікувати з двійкарями, але оцінюю цю групу позитивно [...] Це той відлам націоналістичного руху, що найдальше відійшов від колишньої тоталітарної оунівсько-донцовської ідеології. До них належить цілий ряд інтеліґентних, талановитих людей [...] На рахунок позитивів двійкарів можна поставити й те, що з усіх наших еміґраційних груп вони виявляють найбільшу чуйність до процесів, які відбуваються на Україні”. Власні політичні погляди у зрілому віці Іван Лисяк-Рудницький визначав як ліберальні У листі до Євгена Пизюра від 31 січня 1968 р. (box 36, file 789) він писав: “Я почуваю ідеологічну близькість до клясичного лібералізму, в європейському значенні слова, який, зрештою, має в собі сильну дозу консерватизму. Знову ж американські т. зв. ліберали забарвлені “лівацтвом”, чи навіть совєтофільством, а до цього, біте, не почуваю в собі ніякого нахилу”.

(обратно)

20

“Тільки в повоєнні роки він все-таки викристалізувався в Українську революційну демократичну партію (УРДП) [...] УРДП здобула прихильників головно серед емігрантів із середньо-східної України” - на початку 1950-х років Іван Лисяк-Рудницький зблизився із середовищем “правої” УРДП, регулярно публікуючи свої статті у її періодичних органах - газеті “Українські вісті” та журналі “Наші позиції”. “Колись я сам поважно брав під увагу моє організаційне оформлення в УРДП, але потім відпала охота. А втім, гадаю, що верхівка УРДП не дуже то й за цим побивається, щоб в лавах партії бачити інтеліґентів, та ще й західного типу [...] Тепер практично могла б бути мова тільки про публіцистичне співробітництво в “У[країнських] Вістях” - із листа до Богдана Осадчука від 14 серпня 1952 р., Нью-Йорк (box 34, file 756).

(обратно)

21

“...пов’язаних з т. зв. “програмою визволення” часів Ейзенхауера-Даллеса...” - критичний розгляд цієї програми стосовно країн Центральної та Східної Європи Іван Лисяк-Рудницький здійснив у статті: Визволення чи стримування? Зауваги до американської закордонної політики на підставі книжки Джемса Бернгема // Наші позиції. Орган УРДП (Новий Ульм). - 1954. - Ч. 1 (21). - С. 14-36.

(обратно)

22

Первісна версія статті надрукована в журналі “Сучасність”: Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його публіцистичних писань // Сучасність. - 1980. - Ч. 9 (237). - Вересень. - С. 60-77. Згодом статтю переклав англійською мовою Богдан Клід. Переглянутий і доповнений автором переклад був опублікований у кн.: Essays in Modem Ukrainian History. - P. 417-436.

Друкується за останньою, найповнішою, публікацією з максимально можливим збереженням первісного варіанта.

(обратно)

23

Святослав Гординський (1906-1993) - художник, поет, мистецтвознавець, перекладач. Народився у м. Коломиї. Навчався у мистецькій школі Олекси Новаківського (відділ Політехніки Українського таємного університету у Львові, 1924-1927), берлінській Академії мистецтв (1927-1928), паризькій Академії Жулієн (1928-1931). Після повернення до Львова (1931) - один із співтворців Асоціації назалежних українських мистців (АНУМ). Співредактор журналу “Мистецтво” та двотижневика “Назустріч”. Під час війни - референт Українського видавництва. Після війни - у Мюнхені один із засновників Мистецького українського руху (МУР). З 1947 р. проживав в Америці Автор кількох мистецтвознавчих монографій, поетичних збірок, перекладів творів Константина Рилєєва, Франсуа Війона, “Слова о полку Ігоревім”. Про нього див.: Терен Проблеми української культури (Детройт). - 1990. - Ч. 10. - Квітень.

(обратно)

24

“...за винятком [...] памфлету “Відродження нації”, що був надрукований у 1920 р...” - перевиданий у 1990 р: Винниченко В. Відродження нації. - Ч. 1-3. Репринтне відтворення видання 1920 р. - К.: Вид-во політ. літ-ри, 1990.

(обратно)

25

“...доводиться бажати, щоб був опублікований філософсько-політичний трактат “Конкордизм”, що все ще залишається в рукописі” - оригінал трактату зберігається у Колумбійському університеті (США), в архіві Володимира Винниченка.

(обратно)

26

Ярослав Пеленський (1929 р. н.) - український історик, публіцист. Народився у Варшаві. Доктор Українського вільного університету (1957) та Колумбійського університету (1968). Професор Американського університету у Вашінгтоні (1964-1967), університету Айова (від 1967 р.). З 1987 р. - директор Східноєвропейського дослідного інституту ім. В. К. Липинського. Автор книги “Russia and Kazan: Conquest and Imperial Ideology, 1438-1560s” (1974). Редактор журналу “Віднова”, а також книг “The American and European Revolutions, 1776-1848” (1980); “State and Society in Europe from the Fifteenth to the Eighteenth Century” (1985). Академік HAH України, з 1993 p. - директор Інституту Східноєвропейських досліджень HAH України. Після від’їзду Пеленського з Вашінгтона за його сприянням Лисяк-Рудницький одержав вакантну професорську посаду в Американському університеті, яку обіймав у 1967-1971 рр. Після смерті Івана Лисяка-Рудницького завершив його роботу над редагуванням матеріалів конференції, присвяченої століттю від дня народження Вячеслава Липинського (див. коментар до статті “Вячеслав Липинський”).

(обратно)

27

“Винниченко В. Слово за тобою, Сталіне!: Політична концепція в образах. - Нью-Йорк, 1971; посмертна публікація” - див. передрук: Вітчизна. - 1989. - N 7-9.

(обратно)

28

Григорій Костюк (1902 р. н.) - український літературознавець, публіцист і громадський діяч. Народився на Поділлі в селянській сім’ї. Закінчив Київський інститут народної освіти (1925-1929). У 1932-1933 р. - доцент історії української літератури в Харківському університеті, редактор Державного видавництва України. З 1929 р. співпрацював у журналі “Життя і революція”, входив у літературну організацію “Політфронт”, яку очолювали Микола Хвильовий, Микола Куліш та Олесь Досвітній (розпущена 1931 р.). У 1933 р. звільнений з роботи за “націоналістичні прояви”, у 1935 р. арештований НКВД й ув’язнений на п’ять років у Воркутинському таборі. Під час війни перебрався до Львова, згодом - до Кракова і Німеччини. У час перебування у Львові - член Спілки письменників і журналістів, співробітник “Наших днів” і “Львівських вістей”. У Німеччині - співзасновник Мистецького українського руху, редактор “Літературного зошита”, співредактор “Сучасної України”. У 1952 р. переїхав у США. Співорганізатор, а від 1954 р. - голова Об’єднання українських письменників “Слово”. Автор книжок “The Fall of Postyshev” (1954), “Stalinist Rule in the Ukraine” (1960), “Теорія і дійсність” (1971), “3 літопису літературного життя в діяспорі”, “Володимир Винниченко та його останній роман” (1971). В архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 40, file 834) зберігається його лист-рецензія від 13 травня 1982 р. на передмову Григорія Костюка та Олександра Мотиля до другого тому “Щоденника” Володимира Винниченка.

(обратно)

29

Рецензія на англійський переклад книги С. Мазлаха і В. Шахрая: Mazlakh Serhii and Shakhrai Vasyl’. On the Current Situation in the Ukraine. - Ann Arbor: The University of Michigan Press, 1970. Первісна публікація: A Ukrainian Communist Manifesto // Canadian Slavic Studies. - Vol. V. - N 4. - Winter 1971. - P. 536-544. Український переклад: Український комуністичний маніфест // Сучасність. - 1971. - Ч. 9 (129). - Вересень. - С. 100-107. Доопрацьований варіант передруковано у кн.: Між історією й політикою... - С. 218-227.

Друкується за останнім виданням.

(обратно)

30

Петро Потічний (1930 р. н.) - народився у с. Павлокома Березівського повіту в Галичині. Брав участь в українському повстанському русі, покинув Україну під час західного походу Української повстанської армії. У 1950-х роках емігрував до США, слу-жив в американській армії під час Корейської війни. Навчався у Темплському та Колумбійському університетах; в останньому 1966 р. захистив докторську дисертацію. Професор політичних наук. З 1964 р. викладав у Мак-Мастерському університеті (Гамільтон, Канада), з 1985 р. - консультант у Гейлонгджіанському університеті (Харбін, Китай). Професор Українського вільного університету. Автор і співавтор книг “Soviet Agriculture Trade Unions, 1917-70” (1972), “The Ukraine and the Czechoslovak Crisis” (1970), “Jewish-Ukrainian Relations; Two Solitudes” (1983, 1987), співредактор “Літопису Української Повстанської Армії” (1976-1990); “Political Thought of the Ukrainian Underground, 1943-51” (1986) та численних збірників матеріалів конференцій з історії СРСР і Радянської України. Листування з Петром Потічним зберігається в архіві Лисяка-Рудницького.

(обратно)

31

“...читач, якому бракує докладного знання про суперечки між “київською” й “катеринославською” течіями в КП(б)У...” - після здійснення більшовицького перевороту в Росії Ленін виступав за утворення в Україні територіальних партійних організацій й уряду, який би пізніше проголосив федерацію з Радянською Росією. Це, за його задумом, мало б відтягнути українські селянські та робітничі маси від Центральної Ради ціною задоволення їхніх вимог щодо національної автономії України. Пропозиція Леніна викликала наприкінці 1917 р. конфлікт усередині більшовицького руху в Україні. “Київська” ліва група на чолі з Юрієм П’ятаковим та Євгенією Бош обстоювала збереження організаційної єдності з всеросійським більшовицьким рухом, трактуючи позицію Леніна як відступ від принципу пролетарського інтернаціоналізму та загравання з українським “буржуазним” рухом. Позиція київських лівих видозмінилися після Берестейського миру (березень 1918 р.). Вони виступали за підготовку антигетьманського й антинімецького повстання в Україні, яке мало б стати іскрою до вибуху всеєвропейської соціалістичної революції. Щоб запобігти небезпеці використання німцями цього повстання як приводу для розправи з більшовицькою Росією, київська група була готова піти на проголошення формальної самостійності України. На відміну від неї, “катеринославське” праве крило на чолі з Еммануїлом Квірінгом та Я. Яковлєвим-Епштейном було готове підтримати позицію Леніна, але за умови, що “Південна Росія” (Донбас, Харків. Катеринослав, Кривий Ріг та прилеглі індустріалізовані райони) не буде введена до складу національно й економічно “чужої” їй України. Ленін, однак, наполягав на збереженні організаційного зв’язку “катеринославської” групи з “всеукраїнською” більшовицькою партією. Після перемоги лінії Леніна позиція “катеринославців” теж зазнала зміни: вони погоджувалися на “всеукраїнський” характер більшовицького руху в Україні, якщо Москва здійснюватиме жорсткий контроль над Україною. В іншому разі, на їхню думку, авантюристична політика “київської” групи поставить під загрозу здобутки більшовицької революції у Росії або ж більшовицький уряд в Україні впаде жертвою українського дрібнобуржуазного й націоналістичного оточення Суперечка між “київською” і “катеринославською” групами створила загрозу розколу більшовицького руху в Україні Подолано її завдяки активним діям Миколи Скрипника, спеціально посланого Леніним з Петрограда в Україну для полагодження конфлікту. Микола Скрипник обстоював третю, компромісну позицію, яка врешті-решт перемогла: Україна проголошує формальне відокремлення від Радянської Росії, але фактично зберігає державно-партійні зв’язки з Москвою. Ця лінія була закріплена на таганрозькій партійній конференції (квітень 1918 р.), яка передувала першому, установчому, з’їздові КП(б)У (липень 1918 р.). Незалежницьку позицію займала четверта більшовицька група з Правобережної України на чолі з Василем Шахраєм.

(обратно)

32

Рецензія на англійський переклад творів Миколи Хвильового. Спершу з’явилася у журн.: Slavic Review. - October 1961. - Vol. XX. - N 3. Публікація українського перекладу: Хвильовий по-англійськи // Сучасність. - 1962. - Ч. 1 (13). - С. 110-112 Передруковано у кн.: Між історією й політикою... - С. 228-232.

Подається за останньою публікацією.

(обратно)

33

Первісна публікація Консерватизм // Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Гоя рея В. Кубійович. - Париж - Нью-Йорк, 1959. - Т. 3. - С. 1108-1110. Змінений варіант надруковано в кн.: Encyclopedia of Ukraine. Vol. 1: A-F / Ed. by Volodymyr Kubijovyč. Published for the Canadian Institute of Ukrainian Studies, the Shevchenko Scientific Society (Sarcelles, France), and the Canadian Foundation for Ukrainian Studies. - Toronto - Buffalo - London: University of Toronto Press, 1984. - P. 565-567. Подається за первісною публікацією, у якій політична філософія Івана Лисяка-Рудницького виражена найбільш повно.

Підготовчі матеріали до студій над історією українського консерватизму зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 6, file 103).

(обратно)

34

В. Шкляр - в оригіналі помилково: О. Шкляр. Див.: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр.: У 2-х т. - Ужгород, 1932. - Т. 1: Доба Центральної Ради. - С. 54, 101, XV.

(обратно)

35

Первісна публікація: Липинський Вячеслав // Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. - Париж - Нью-Йорк, 1962. - Т. 4 - С. 1292-1293. Передрукована в кн: Між історією й політикою... - С. 139-162. Подається за останньою - публікацією. Постать Вячеслава Липинського, як і Михайла Драгоманова, була в центрі наукових зацікавлень Івана Лисяка-Рудницького. Із працями Вячеслава Липинського він ознайомився ще в ранньому віці, і вони справили вирішальний вплив на формування його політичних поглядів. Перші статті, присвячені розглядові творчої спадщини Вячеслава Липинського (“Донцов і Липинський” та ін.), Іван Лисяк-Рудницький написав на початку 1940-х років (машинописи цих статей зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького, box 25, file 517). Після переїзду до США він виношував намір написати про нього окрему працю: “Я хотів би колись написати наукову монографію про Липинського, що на це цей великий наш мислитель і історик безумовно заслуговує й якої він досі не дочекався. Це була б, до певної міри, паралельна праця до мого Драгоманівського Збірника. (Я дивлюся на Драгоманова та Липинського, як на два бігуни української політичної думки). Хочу підійти до Липинського зовсім інакше, ніж це в нас досі робили апологетисти гетьманського табору, які його вихваляли безкритично, як слід його не розуміючи та замовчуючи його кінцевий (до речі, не випадковий, але, на мою думку, зовсім логічний і послідовний) розрив із центром Скоропадського. Знов же наші демократи, навіть такі розумні, як пок[ійний] Мазепа, Липинського недооцінюють, відкидаючи його безкритично як “реакціонера”. А тим часом мені здається, що хоч Липинський був дуже суворим суддею української та світової демократії, але власне з його критики демократи могли дуже й дуже багато навчитися” (із листа до невстановленого адресата від 26 листопада 1958 р., Філадельфія, box 34, file 763).

У 1960-1970-х роках Іван Лисяк-Рудницький опублікував кілька статей про політичну діяльність та політичні погляди Вячеслава Липинського, а також кн.: Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського / Ред. Іван Лисяк-Рудницький. Східньо-європейський Дослідний Інститут ім. В. К. Липинського. Архів. - Філадельфія, Пеннсільванія, 1976. - Т. 7.

На початку 1980-х років Іван Лисяк-Рудницький планував підготувати до 50-річчя від дня смерті (1981) та 100-річчя від дня народження (1982) Вячеслава Липинського дві праці: “По-перше, англомовну студію (довшу статтю або коротку монографію), що мала б загальний огляд його життя і творчости, призначений для інформації неукраїнських наукових кіл. По-друге, аналітичну статтю по-українському, що в ній було б критично розглянено ідейний доробок Липинського під кутом проблеми: котрі з його концепцій мають тривалу вартість та зберігають свою вартість до нашого часу, а котрі не витримують проби життя й мають сьогодні тільки історичний інтерес” (із листа Івана Лисяка-Рудницького до Управи Наукового товариства ім. Шевченка у Сполучених Штатах Америки від 27 жовтня 1980 р., Едмонтон). Очевидно, опубліковані далі статті “Вячеслав Липинський: державний діяч, історик та політичний мислитель” і “Політичні ідеї Липинського з перспективи нашого часу” були частиною реалізації цього проекту.

У 1982 р. Іван Лисяк-Рудницький разом з Франком Сисином організував при Українському науковому інституті Гарвардського університету конференцію, присвячену сотій річниці від дня народження Вячеслава Липинського (документація, пов’язана з проведенням цієї конференції, зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького, box 23, file 495). Він також планував видати матеріали цієї конференції. Смерть перервала його роботу над збірником, і її закінчив Ярослав Пеленський. Збірник, до якого ввійшли також матеріали іншої присвяченої Вячеславові Липинському ювілейної конференції (Нью-Йорк, 18 грудня 1982 р.), був виданий як окремий випуск “Гарвардських українознавчих студій” (див.: The Political and Social Ideas of Vjačeslav Lypyns’kyj / Guest Editor Jarosław Pelenski assisted by Uliana M. Pasicznyk / Harvard Ukrainian Studies. - December 1985. - Vol. IX. - N 3/4).

В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігаються підготовчі матеріали до його досліджень політичної діяльності Вячеслава Липинського (box 1, files 1-28).

(обратно)

36

“...він присвятив гарну студію [...] полковникові Станіславові Михайлові Кричевському...” - передрук у кн.: Липинський В. Твори. - Т. 2: Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького / Ред. Лев Р. Білас. - Філадельфія, Пеннсільванія, 1980.

(обратно)

37

Друкується за публікацією у кн.: Essays in Modern Ukrainian History. - P. 437-446.

Стаття “Вячеслав Липинський: державний діяч, історик та політичний мислитель” - остання відома стаття Івана Лисяка-Рудницького про Вячеслава Липинського. В основу її покладено текст доповіді, виголошеної у Канадському інституті українських студій 19 листопада 1982 р.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

(обратно)

38

Доповідь, виголошена на науковій конференції у Гарвардському університеті, 22-23 жовтня 1982 р. Опублікована у збірнику: The Political and Social Ideas of Vjačeslav Lypyns’kyj / Guest Editor Jarosław Pelenski assisted by Uliana M. Pasicznyk.

Друкується за публікацією у кн.: Essays in Modern Ukrainian History... - P. 447-462.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

(обратно)

39

Стаття була надрукована як передмова до видання листування Осипа Назарука з Вячеславом Липинським: Назарук і Липинський: Історія їхньої дружби та конфлікту // Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського. - С. XV-XCVII. Крім цитованих у статті матеріалів Лисяк-Рудницький користувався спогадами про Назарука, які на його замовлення написала Мілена Рудницька. В останні роки життя Іван Лисяк-Рудницький виношував план видати збірку статей Осипа Назарука, написаних у США та Канаді Копії цих статей разом з іншими матеріалами про життя і діяльність Осипа Назарука зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 18, files 414-442). В архіві Назарука зберігаються листи Лисяка-Рудницького, написані у грудні 1939 - січні 1940 р. (Центральний державний історичний архів України у Львові - Ф. 359. - Оп. 1. - Спр. 109. - Арк. 3-7.).

(обратно)

40

“...Грушевський, що хвалить без сорому тих, які зраджували власну державу й переходили до татар...” - Осип Назарук натякає на одну з ранніх статей Михайла Грушевського. У статті йшлося про населення Болохівської землі (територія у верхів’ях річки Случі, на межі між тодішніми Галицьким, Волинським і Київським князівствами), яке добровільно піддалося під зверхність татар, і за це у 1240-1250-х рр. його жорстоко покарав Данило Галицький. Михайло Грушевський виправдував болохівців (“татарських людей”), вважаючи їхні дії виразом “енергічного змагання громади до скасування устрою князівсько-дружинного” (див.: [Грушевський М.] Громадський рух на Вкраїні-Русі в XIII віці // Записки НТШ. - Львів, 1892. - Т. I. - С. 1-28. - Підпис: М. Сергієнко). В основі такої оцінки лежали народницькі переконання Михайла Грушевського: на його думку, в кожному конфлікті між народом і державою правда за народними масами Він твердив, що народ має право виступати проти власної держави, якщо вона не задовольняє його суспільно-економічних, політичних і культурних потреб.

(обратно)

41

“...окремий неопублікований досі есей п. з. “Трагедія українського Санчо Панча...” - есе опубліковано у кн.: The Political and Social Ideas of Vjačeslav Lypyns’kyj. - P. 397-406.

(обратно)

42

“...На цьому кінчається історія взаємовідносин між Вячеславом Липинським і Осипом Назаруком, наскільки вона віддзеркалена в доступній документації” - у підготовленому до друку варіанті передмови був фрагмент, пропущений при публікації книги. Після наведеного речення в тексті йшло:

“Проте до цієї історії належить ще один епізод, що його, здається, ніхто не записав і що про нього автор цього дослідження довідався з уст покійного Назарука. Прочитавши ще в юнацьких роках “Листи до братів-хліборобів” та “Україну на переломі”, я захопився ідеологією Липинського і став її адептом. Я мав теж нагоду часто бувати в товаристві Назарука, що був політичним приятелем моєї матері й якого я щиро любив і поважав. Знаючи неясно, що між Липинським і Назаруком стався був якийсь конфлікт (тих часів з мого дитинства я не пам’ятав), я одного разу зважився Назарука про це запитати. На жаль, не пригадую, коли відбулася дана розмова; це могло бути або у Львові в 1938-1939 рр., або на початку 1940 року в Кракові, напередодні смерти Назарука. Але те, що я тоді почув, справило на мене сильне враження і врізалося мені в память. Вивчивши тепер документально історію стосунків між Липинським і Назаруком, думаю, що подія, про яку я довідався від Назарука, мала місце у другій половині лютого або на початку березня 1930 р. і що це була реакція Липинського на останнього Назарукового листа. Ось сам факт:

“Бажаючи Назарукові плюнути в лице й не маючи змоги зробити цього особисто, Липинський післав йому в конверті запечатану хустину з своїм кривавим, сухітичним харкотинням”.

(обратно)

43

Стаття була надрукована у кн.: Енциклопедія українознавства. Словникова частина. - Париж-Нью-Йорк, 1966. - Т. 5. - С. 1723-1728. Ранній варіант статті із зауваженнями д-ра М. Стахіва і проф. О. Оглоблина, з авторськими поправками й доповненнями зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 25, file 520). Цей варіант розпочинається посвятою: “Присвячую товаришам моїх студентських років: О[рестові] З[ілинському], Богданові Осадчукові, Євгенові Пизюрові, Омелянові Пріцакові, Василеві Рудкові, Богданові Цимбалістому”.

Передруковано у кн.: Між історією й політикою... - С. 233-248. При передруку додано підзаголовки, а також долучено листа до редакції часопису “Times Literary Supplement”: Ukrainian Nationalism // Times Literary Supplement. - 1969. - April 24. - P. 40. (Оригінальний текст листа від 3 березня 1969 р. зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 37, file 793). При його передруку редакція газети внесла в текст незначні зміни. Іван Лисяк-Рудницький первісно мав намір додати лист до статті “В обороні інтелекту”).

Подається за останньою публікацією.

(обратно)

44

Микола Шлемкевич (1894-1966) - письменник, публіцист, громадський і політичний діяч. Народився у с. Пилявій Бучацького повіту в Галичині. Навчався у Віденському університеті У 1915 р. вивезений російською окупаційною владою у Сибір. Після революції 1917 р. повернувся в Україну, у 1918-1919 рр. проживав у Києві, був секретарем редакції “Робітничої газети”. Коли Київ захопили більшовики, переїхав на Звенигородщину, де вчителював у сільських школах. Після закінчення польсько-радянської війни повернувся у Галичину, продовжив навчання у Віденському університеті, здобув 1926 р. звання доктора філософії (його дисертація під заголовком “Філософія” передрукована як 191 том “Записок НТШ” (1981)). У 1928-1929 рр. навчався у Сорбонні Повернувшись до Галичини, зблизився з Фронтом національної єдності Дмитра Паліїва; був членом проводу ФНЄ й ідеологом т. зв. “творчого націоналізму”. Редагував двотижневик (з 1936 р. - квартальник) “Перемога”. Після приходу радянських військ у Західну Україну навесні 1940 р. нелегально перебрався у німецьку зону окупації. З осені 1941 р. до весни 1945 р. - головний редактор Львівського відділу Українського видавництва. З весни 1945 р. - на еміграції в Австрії та Німеччині, видавав циклостилеві збірки “Слова на дорогу” та журнал “Проблеми”. Один з організаторів нової політичної партії - Українського національно-державного союзу (УНДС) та Української Національної Ради. Наприкінці 1940-х років виїхав до США, де оселився у м. Єлисабет біля Нью-Йорка. Співзасновник Союзу українських національних демократів (СУНД) і дорадник президента УНР в екзилі С. Вітвицького. Заснував видавництво “Ключі”, у якому виходив редагований ним у 1953-1966 рр. журнал “Листи до приятелів”. На початку 1960-х років разом з Т. Лапичаком заснував Український науково-публіцистичний інститут. Автор книжок “Загублена українська людина” (1954, перевидана у Києві 1992 р.), “Галичанство” (1958), “Вершки життя і творчості” (1958). Лисяк-Рудницький друкував свої статті в редагованих Шлемкевичем “Листах до приятелів”. Листування зі Шлемкевичем зберігається в архіві Лисяка-Рудницького.

(обратно)

45

“...націоналізм, як найбільша українська політична сила того часу, очолив рух опору, що спрямувався [...] проти гітлерівської Німеччини...” - у листі до Костя Паньківського від 13 січня 1967 р. (box 36, file 786) Іван Лисяк-Рудницький відзначав історичний парадокс: “націоналісти, - які ідейно були близькі до гітлеризму - опинилися в підпіллі й очолили рух спротиву, тоді коли “колябораціоністами” стали або аполітичні суспільні й культурні діячі, або громадяни з демократичним політичним минулим, що ідейно з нацизмом і націоналізмом мали дуже мало спільного”.

(обратно)

46

“Ваш рецензент “Паперів Чорновола” заслуговує на визнання...” - згідно з традицією, яка побутувала донедавна, усі рецензії у “Times Literary Supplement” були анонімними, але їх замовляли у найвизначніших експертів. Рецензія на англійський переклад книжки Вячеслава Чорновола з’явилася у номері цієї газети від 30 січня 1969 р.

(обратно)

47

Первісна публікація: [Recensio] // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US. - 1961. - Vol. IX. - 1-2 (27-28). - P. 286-294. Rec. ad op.: John A. Armstrong: Ukrainian Nationalism, 1939-1945. - New York: Columbia University Press, 1955. - XL - 322 p. - Рецензія була підготовлена до друку ще в 1958 р., але через намагання редакції скоротити її обсяг Іван Лисяк-Рудницький зняв її з готового номера “Річника УВАН”. У листі до редактора цього збірника Михайла Ветухова від 28 травня 1958 року Іван Лисяк-Рудницький писав: “Я був приголомшений, коли побачив, що редакція зробила з рецензією на книгу Армстронга: з оригінального тексту залишилися тільки ріжки й копита! Вийшов куріоз: з мого “рівю артікл” залишилися тільки обломки, які просто між собою логічно не вяжуться [...] До речі, Михайле Олексійовичу, подумайте над таким: Я знаю, що моя рецензія довга, але мабуть не довша, ніж колишня рецензія на Решетаря (див: An American Study of the Ukrainian Revolution 1917-1920 // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S. - Summer 1952. - Vol. II -N 2 (4). - P. 316-322. Rec. ad op.: John S. Reshetar Jr. The Ukrainian Revolution, 1917-1920: A Study in Nationalism. - Princeton: Princeton University Press, 1952. - 363 p. - Я. Г.). В англомовній літературі про Україну книга [Армстронга] займає виключну позицію, як з уваги на наукову вартість, так і з уваги на політичне значення. Тому я гадаю, що “Український націоналізм” заслуговує на основну аналізу, що я її старався й дати. Не забувайте, що книга Армстронга, не зважаючи на свою зовсім небуденну для нас вагу, досі не дочекалася з українського боку належного розгляду. Я є певен, що американські фахові кола, - що для них праця Армстронга є, так би мовити, “останнім словом” науки по українській проблемі, - на таку солідну та речеву рецензію напевне звернуть увагу. Тому дозволяю собі радити і просити, щоб ви подумали ще раз, чи моя рецензія не могла б піти в “Анналах” в повному обємі” (box 35, file 758).

Українська версія надрукована в журналі “Сучасність” і згодом передрукована у кн: Між історією й політикою... - С. 250-263.

Подається за останньою публікацією.

(обратно)

48

Джон А. Армстронг (1922 р. н.) - професор-емерит політичних наук Вісконсінського університету (Медісон, США). Свою дисертацію писав під керівництвом Філіпа Мозлі у Колумбійському університеті, де й познайомився з Іваном Лисяком-Рудницьким. Автор книг з воєнної та повоєнної історії України (Ukrainian Nationalism, 1935-1945. - 1st ed. - New York, 1955; 2nd ed. - New York, 1963; reprint of 2nd ed. - Littleton, 1980; 3rd ed. - Englewood, 1990; The Soviet Bureaucratic Elite: A Case Study of the Ukrainian Apparatus. - New York, 1959), історії та політичної системи Радянського Союзу (The Politics of Totalitarianism: The Communist Party of the Soviet Union from 1934 to the Present. - New York, 1961; Ideology, Politics and Government in the Soviet Union: An Introduction. - 1st ed. - New York, 1962; 2nd ed. - New York, 1967; 3rd ed. - New York, 1974), про європейську адміністративну еліту (The European Administrative Elite. - Princeton - New Jersey, 1973) та з теорії дослідження націотворчих процесів (Nations before Nationalism. - Chapel Hill, 1982). Листування з Джоном Армстронгом зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького.

(обратно)

49

“Друге, поширене видання книги появилося в 1963 р.” - у 1990 р. Українське академічне видавництво здійснило третє видання книги Джона А. Армстронга.

(обратно)

50

“Навіть “інтегральний націоналізм” [...] мав за свого духовного ментора та головного Ідеолога одного східноукраїнського публіциста” - мається на увазі Дмитра Донцова.

(обратно)

51

Друкується за публікацією: Українська Національна Рада та ідея соборности // Українські вісті. - 1950. - Ч. 32 (393). - 20 квітня; Ч. 33 (394); Ч. 34 (395); Ч. 35 (396); Ч. 36 (397).

(обратно)

52

Українська Національна Рада - передпарламент (законодавчий орган) Державного Центру Української Народної Республіки. Створена навесні 1947 - влітку 1948 р. для координації дій українських партій та організацій, що стояли на самостійницьких позиціях. Поза УНРадою діяли Закордонне представництво Української Головної Визвольної Ради (УГВР) та монархістська група Союз гетьманців-державників; ОУН А Мельника брала участь у її роботі лише з 1957 по 1961 р. Після реорганізації у 1978 р. частина членів УНРади вийшла з неї й у 1979 р. утворила на чолі з Іваном Кедрином Раду прихильників Української Народної Республіки. УНРада припинила свою діяльність у березні 1992 р. - після закінчення дії та складення повноважень Державного Центру Української Народної Республіки і передачі їх законній владі самостійної і незалежної України. Її діяльності Іван Лисяк-Рудницький присвятив також статті: Криза екзекутиви // Листи до приятелів. - 1956. - Ч. 8 (42). - Серпень. - С. 10-11; За реформу екзекутиви // Там само. - Ч. 9 (43). - Вересень. - С. 2-3; Підсумки сесії УНРади: (1). Світла й тіні. (2). Сецесія мельниківців // Там само. - 1957. - Ч. 6 (52). - Червень. - С. 2-3; Ч. 7 (53). - Липень. - С. 8-9, 14; Ч. 8 (54). - С. 2-3.

(обратно)

53

Статтю “Монтування нового Переяслава. Інтерпретація сучасної політичної ситуації в Україні” Іван Лисяк-Рудницький підготував для журналу, розмови про потребу видання якого велися у середовищі українських інтелектуалів у 1955 р. Ідею видання нового журналу подали Іван Лисяк-Рудницький та Євген Пизюр, а до його редколегії, крім них обох, планувалося ввести Юрія Луцького. Фінансову підтримку виданню мало надавати УРДПівське середовище. Після невдачі з реалізацією цієї ідеї Іван Лисяк-Рудницький планував видрукувати англійський переклад статті в журналах “Review of Politics” (Нотр-Дейм) чи “Journal of Central European Affairs”, або ж видати її окремою брошурою (лист до Юрія Луцького від 21 березня 1955 р. - box 34, file 757). Водночас він збирався включити статтю у збірник праць Комісії для дослідів над пореволюційною Україною та Совєтським Союзом УВАН “Україна по Другій Світовій Війні”, що мав вийти як окремий випуск “The Annals of the Ukrainian Academy and Sciences in the U. S.” (лист до невстановленого адресата (Михайла Ветухова ?) від 20 січня 1955 р. - box 35, file 758). Врешті, влітку 1956 р. польський переклад статті був надрукований у провідному журналі польських інтелектуалів Заходу - паризькій “Культурі” (Nowy Perejasław / Z ukraińskiego przełożył Józef Łobodowski // Kultura (Paryż). - 1956. - N 6 (104). - Czerwiec. - S. 85-93; N 7 (105) - 8 (106). - Lipiec-Sierpień. - S. 138-148. Українська версія статті була вміщена в журналі “Сучасність” (1962. - Ч. 9 (21). - Вересень. - С. 75-96) та передрукована у збірнику “Між історією й політикою...” (С. 264-291).

Подається за останньою публікацією.

В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігаються матеріали (копії статей, матеріали дискусій), пов’язані з 300-літтям святкування Переяславської угоди (box 9, file 253).

У листі до видавництва “Пролог” (червень 1970 р.) Іван Лисяк-Рудницький писав: “Статті “Новий Переяслав”, “Україна в еволюції радянської системи” та “Проти Росії чи проти радянської системи?” становлять один цикл, тому говоритиму про них разом. Статті були написані давніше та з приводу подій, які вже належать до історії: “Новий Переяслав” з нагоди переяславських святкувань та “Україна в еволюції...” з нагоди хрущовських реформ господарського управління. Проте я дозволю собі думати, що ці статті не перестаріли та зберігають свою актуальність. В них розглянено засадничі питання українсько-російських відносин”.

(обратно)

54

Закінчуючи роботу над статтею “Новий Переяслав”, Іван Лисяк-Рудницький одночасно працював над статтею “Українська справа по Другій Світовій Війні”, темою якої мали бути “основні пересунення, що їх у міжнародньому та внутрішньому положенні української проблеми принесла остання війна, головно в порівнянні із станом передвоєнним” (лист до Юрія Луцького від 21 березня 1955 р. - box 34, file 757). Стаття планувалася для окремого випуску “The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S.” і являла собою продовження і розвиток думок, висловлених у статті “Новий Переяслав”. Надрукована в журналі “Сучасність” (1963. - Ч. 1 (25). - Січень. - С. 60-70).

Друкується за публікацією у кн: Між історією й політикою... - С. 292-305.

(обратно)

55

Друкується за публікацією у кн.: Між історією й політикою... - С. 306-323.

Перша частина статті первісно з’явилася друком як лист до редакції берлінського журналу “Der Monat”: Anti-sowjetisch oder anti-russisch? // Der Monat. Eine internationale Zeitschrift. - Berlin, 1950. - 2-te Jahrgang. - Heft 19. - S. 104-107. Ця стаття, за словами автора, була спробою “сформулювати українські постуляти в українсько-російському спорі в такий спосіб, щоб це промовляло до переконання західнього читача” (лист Івана Лисяка-Рудницького до Михайла Шлемкевича від 22 березня 1951 р., box 33, file 754).

Зреферований варіант статті був надрукований у 1951 р.: Антисовєтський чи антиросійський // Сучасна Україна. - Р. 1. - Ч. 1 (Різдво 1951) - Підпис: Е-О.

Український переклад статті з дописаним другим розділом надрукований у журналі “Сучасність”: Проти Росії чи проти радянської системи? // Сучасність. - 1861. - Ч. 10. - Жовтень. - С. 72-86.

Готуючи публікацію в журналі “Сучасність”, автор написав до неї передмову, текст якої наводимо повністю:

“Ця стаття була написана вже скоро дванадцять років тому. Привід до її постання був такий: в 1949 р. точилася дискусія між берлінським журналом “Дер Монат” і щоденником “Таґесшпіґель” на тему, кого треба вважати за противника західнього демократичного світу - комуністичну систему, чи радше Росію як націю й державу; “Монат” захищав першу позицію, а “Таґесшпіґель” - другу. Бажаючи докинути до дискусії український голос, написав я до редакції “Монат-у” обширного листа, чи радше статтю в формі листа. “Дер Монат” несподівано видрукував мій допис (гл. ч. 19, II річник, квітень 1950). Уривки з нього подала тогочасна українська преса в Німеччині, але стаття залишалася невідома ширшій українській громадськості.

Що спонукало мене предявити сьогодні цю статтю читачам “Сучасности”? Проблема українсько-російських взаємин була в останніх часах предметом прилюдної дискусії, яка знайшла свій відгомін теж на сторінках “Сучасности”. Сподіваюся, що у зв’язку з цим моя давня стаття може уявляти собою певний інтерес.

Основні тези моєї статті вважаю й тепер за правильні й не бачу причин, щоб від них відступати. Зокрема стосується це таких справ, як зв’язок більшовицької системи з російською національною традицією, про різний характер комуністичного режиму у властивій Росії та неросійських частинах СРСР і врешті про неможливість демократизації самої Росії без рівночасної емансипації поневолених нею націй. Однак деякі речі бачу дещо з іншої перспективи й я формулював би їх сьогодні в інший спосіб. Крім цього стаття, призначена для німецької публіки, взагалі не порушувала важливого для нас практичного питання, якою повинна бути українська постава у відношенні до російської проблеми. Отже в мене виникли деякі нові думки, що їх можна розглядати або як доповнення, або як частинні корективи до моєї статті з “Монат-у”.

Не вважаючи за доцільне змішувати думок, що належать до різних хронологічних етапів, порадив я собі ось-як: свою статтю подаю без ніяких змін, у точному українському перекладі; зате додаткові міркування зведені в окремому “Пост-скрітумі”. Користь від такої методи в тому, що вона дозволяє простежити еволюцію авторових поглядів. Хоч я, звичайно, маю право говорити тільки у власному імені, але мені здається, що в подібному напрямі розвивалися думки багатьох інших українських громадян”.

Згаданий “Пост-скріптум” становить другий розділ публікації.

(обратно)

56

Первісна публікація: Правопорядок і революція // Студентський вісник (Мюнхен). - 1948. - Ч. 2. - Грудень. - С. 33-41. Рец. на кн.: Гулієльмо Ферреро. Влада. Про невидимих опікунів духів Держави. Передруковано у кн.: Між історією й політикою... - С. 24-338.

Друкується за останньою публікацією.

(обратно)

57

“На відміну від народницького періоду, люди стали свідомі того, що без авторитетного, сильного проводу нездійсненне політичне визволення України” - в оригіналі помилково: “нездійснене політичне визволення України”.

(обратно)

58

Первісна публікація: Критика однієї утопії (Іван Сагайда “Великі Питання”, 1947) // Українські вісті - 1949. - Ч. 50 (307). -23 червня; Ч. 51 (308). - 26 червня; Ч. 52 (309). - 30 червня. Стаття написана з приводу книжки Івана Сагайда “Великі питання” (Регенсбург, 1947). Передруковано у кн.: Між історією й політикою... - С. 339-357.

Подається за останньою цублікацією.

(обратно)

59

Іван Сагайда - псевдонім Сергія Давиденка (1900-1987). Народився в м. Пирятині в сім’ї фельдшера, навчався у місцевій гімназії. У часи революції служив в Українській Галицькій Армії, навчався у старшинській школі на хуторі Гута-Чуторська. Після перемоги більшовиків повернувся додому з документами померлого від тифу товариша Сергія Домазара. Двічі робив безуспішну спробу перебратися через кордон. Працював у Харкові суфлером у театрі Леся Курбаса, близько знайомий із скульптором і кінорежисером Іваном Кавалерідзе. Після перенесення столиці до Києва працював коректором у редакції журналу “Комуніст”. У 1937 р. звільнений з роботи через безпартійність, працював чорноробом. У 1941 р. мобілізований на фронт, урятувався втечею і перебрався до Києва. У 1942 р. разом з сім’єю вивезений на роботу до Німеччини, де й залишився після закінчення війни. Дописував до українських еміграційних газет, у 1947 р. видав книжку “Великі питання”. Як писав син Сергія Домазара Гай (лист до Тараса Закидальського, без дати (весна 1993 р.)), “це була розвідка на тему про те, якою мала б бути Україна, з огляду на політичний чи державний устрій, яка економічна система, якби вона була незалежною і суверенною державою. З часом батько розчарувався цим твором як аматорським, надто він був теоретичним, бо ні матеріялів чи практичного досвіду не було тоді про демократію чи капіталізм”. У 1949 р. виїхав до Австралії, де й прожив до кінця своїх років. Автор автобіографічного роману “Замок над Водаєм” (1947, англ. переклад 1971) та двох збірок нарисів.

(обратно)

60

Первісна публікація: Виродження та відродження інтеліґенції // Бюлетень Централі НОУС. - Січень 1944. - Ч. 1 (6). - С. 5-9; Лютий-березень 1944. - Ч. 2-3 (7-8). - С. 8-12; Квітень-травень 1944. - Ч. 4-5 (9-10). - С. 15-25. Оригінал статті зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 25, file 517). При підготовці до друку рукопис статті відредагував голова НОУС-у й редактор його Бюлетеня д-р Василь Рудко, який у порозумінні з автором вніс у текст деякі зміни. Передрукована зі скороченням та дрібними змінами у кн.: Між історією й політикою... - С. 358-383.

Подається за останньою публікацією.

У листі до Мирослава Прокопа від 25 жовтня 1969 р. (box 36, file 792) Іван Лисяк-Рудницький писав: “Я свідомий того, що дві останні статті книги (“Між історією й політикою...” - Я. Г.), “Виродження та відродження інтеліґенції” та “Довкола Віденського історичного конгресу”, своїм характером дещо відбігають від інших [...] Проте сподіваюсь, що для читача вони будуть інтересні, а для мене вони цінні як документи мого особистого розвитку”.

(обратно)

61

“Своєрідна поява “мандрованих дяків-пиворізів” [...] ясно говорить про те, що наступає емансипація духовного життя з-під церковної опіки” - після цих слів у первісному варіанті було:

“Ми налічуємо лише деякі точки та головні напрямні розвитку. З конечности обмежуємося цими натяками. Це було би завдання історика. Бо і справді: ми маємо “Історію українського війська”, маємо економічну історію України, маємо прерізні монографії. Коли ж ми дочекаємося “Історії української інтеліґенції”?

Ціль повищих заміток була інша: просто пригадати читачеві, що українська інтеліґенція існує не від учора, що в неї тисячелітня традиція. Освідомлення цього факту може причинитися до того, щоб повернути нинішньому українському інтеліґентові загублену клясову самоповагу”.

(обратно)

62

“Зворотньою точкою було гетьманування Конашевича Сагайдачного та [...] висвячення православних ієрархів під охороною козацької шаблі” - після цих слів у первісному варіанті було: “Не забуваймо про інші завдання, що їх виконувала тогочасна інтеліґенція: вона перестерігала можновладців, коли вони збивалися на фальшиву дорогу, та засуджувала відступників та руїнників рідної землі. Одне слово: стара українська інтеліґенція по змозі сил виконувала свою суспільну функцію: була духовною кермою народу”.

(обратно)

63

“І ця політика старої української інтелігенції увінчалася успіхом” - після цих слів у первісному варіанті було: “Перш усього відхід у чужий табір був у 18 столітті далеко не такий поголовний, як у 19. Серед дрібної та середньої шляхти ще доволі оставалося “твердих русинів”, а були такі навіть серед магнатів”.

(обратно)

64

“Взагалі крайній соціяльний радикалізм [...] відштовхував від української справи заможні та статечні кола мешканців України” - після цих слів у первісному варіанті статті було: “Після того, як у 1917 році через несподіваний дарунок небес впала влада в руки інтеліґенції, занархізувала вона швидко край безглуздим соціальним законодавством і відкрила тим самим дорогу большевицькій інвазії, Одночасно зруйновано всякими експериментами завязки збройної сили, що в бурхливих часах повинна була стати головною опорою нового українського ладу”.

(обратно)

65

“У 1917 році українська енергія звернулася в великій мірі на внутрішню соціяльну боротьбу” - після цих слів у первісному варіанті статті було: “Ці прості ствердження не мають в собі нічого з гіркого присмаку пізніших жалів та самообвинувачень. Навпаки, тим яснішим сяйвом блищатиме в книзі минулого тисяча геройських і трагічних сторінок. Але докладне освідомлення наведених вище фактів відкриває очі на ту велику істину, що найкращі бажання та найбільші зусилля не можуть довести до позитивного висліду, коли в самих засновках зроблено непоправні помилки”.

(обратно)

66

“Іншого проводу нам не треба” - після цих слів у первісному варіанті статті було:

“Такий хід мислей перший раз ясно викристалізуваний, мабуть, у концепції “плебейської нації” Драгоманова. Останніми своїми відгалуженнями сягає ця концепція аж до наших днів, до соціально устроєвих конструкцій Сціборського (“безклясова нація”). Але найвищого свого, не теоретичного, а практичного напруження досягла в 1917-20 роках, коли люди, озброєні таким ідейним риштунком, вчинили спробу формувати життя за своїми принципами.

Над практичними досягненнями інтеліґентської політики сказало свій вирок саме життя”.

(обратно)

67

“Якщо українська нація мала б зажити повним життям, вона мусіла б наново розвинути свої загублені в катастрофах минувшини матеріально продукуючі та войовничі кляси” - після цих слів у первісному варіанті статті було: “Ця критика наскрізь влучна, бо в цілості сперта на незаперечних, недискусійних фактах. Отже, якщо хочемо думати про шлях обнови інтеліґентської кляси, якщо не хочемо попасти на старі вже пройдені бездоріжжя, мусимо заздалегідь висліди цієї критики Липинського вставити в наші рахунки. Добровільне самообмеження повинно стати одною з головних чеснот інтеліґенції. Навіть у такому, більш обмеженому крузі знайшовся б для інтеліґенції безмір обовязків та завдань, і можна вірити, що інтеліґенція всотеро надолужила б зречення із посягнень у суттєво чужі для неї ділянки могутньою інтенсифікацією на властивій для себе ниві праці”.

(обратно)

68

“Більшовики дозволяли собі на різні кумедії: вишукували якогось ученого [...] та [...] саджали як депутата на лаві Верховної Ради поруч якогось свинопаса-стахановця” - у первісному варіанті статті було: “З усіх підсовєтських хожденій по муках був це мабуть найглибший ступінь.

Зберімо ще раз, що досі було сказано про долю східньоукраїнської інтеліґенції. Вона, що ще так недавно у 1917-1920 роках гордо й самопевно рвалася до необмеженої влади, спинилася на найнижчому життєвому дні. Вона стала об’єктом жахливого терору, її існування підрізували в корінню закриттям доросту, її упідлювали та осмішували”.

(обратно)

69

“Однак і на цих землях добу між обома світовими війнами треба визнати як час глибокого занепаду інтелігенції” - після цих слів у первісному варіанті статті було: “Це є доказом на те, що основні соціяльні процеси на всій українській території відбуваються рівнобіжно і вказує рівночасно на те, що доля інтеліґенції на східних землях не випливає із випадкового збігу нещасливих обставин, але є конечним і заслуженим вислідом попереднього розвитку”.

(обратно)

70

“Маємо, розуміється, на увазі не здорову тенденцію до продуктивної господарської діяльності, а до непродуктивного, спекулятивного прибутку, що особливо сильно позначилося під час поточної війни” - після цих слів у первісному варіанті статті було: “Невірно думати, що із чисельної зграї “баришников” розвиняється українська промислово купецька кляса. Панове цеї породи нездібні до тривалого, наполегливого зусилля. Вони являються наявним доказом того, як глибоко сягають розкладові процеси серед української інтеліґенції.

Та тут насувається протиарґумент: чи можна на підставі поодиноких явищ, навіть, коли виступають доволі поширено, судити про цілу верству? Покидьки й негідники завжди бувають, зокрема сприяють їх появі такі неспокійні часи, як наші Але, можна сказати, чесних і порядних завжди буває таки ще більше”.

(обратно)

71

“Це той комплекс поглядів, переконань і відчувань, що духовно держить громадянство вкупі” - після цих слів у первісному варіанті статті було: “Ще Наполеон сказав був колись досадно, але влучно, що на штикові можна спертися, але що на ньому не можна сидіти”.

“Моральне освячення дає владі ідеологія, себто той верховний духовий принцип, що його влада ставить над собою та що в його імені вона діє” - після цих слів у первісному варіанті статті було: “Але підемо ще один крок дальше. Що таке оця “влада”? Це так нічого іншого, як група живих людських індивідів. Панівна група “еліта” (як тепер люблять казати) може назверх виступати як найбільше стало та видаватися справжнім “монолітом”, але це кінець-кінців також людський колектив, який при нагоді міг би розпорошитися й розбігтися світами. Що ж це таке, що тримає людей разом, що не дає розпастися спільнотам? Це нічого іншого, “як спільний дух”, який назверх маніфестується у суспільних ідеологіях: ідеологія потрібна панівним активним меншостям не лише назовні, як знаряддя могутности супроти пасивних більшостей (“мас”), але також для внутрішнього вжитку. Вони, люди еліти, мають в собі більш вродженої рухливости й пробоєвости, мусіли б самі себе взаїмно винищити, якби не існувала між ними спайка у вигляді спільної та обовязкової для всіх членів еліти духовної норми. А рівночасно ідеологія являється тою площиною порозуміння, що на ній та “еліта” зустрічається з “масою”.

(обратно)

72

“Юдин письменник кинув таку оригінальну думку: як же інакше повернулася би українська історія, коли б мазепинська еміграція 1709 року зуміла себе саму і свою самостійницьку ідею врятувати й перенести до початків національного відродження!” - див.: Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 507. За первісним задумом Івана Лисяка-Руднипького, ця цитата разом із цитатами з творів Йогана Вольфганга Гете, Алексіса де Токвілля та Михайла Драгоманова мала стати епіграфом до книжки “Між історією й політикою...”.

(обратно)

73

Після слів “Чейже пересічний інтелігент [...] знає про Липинського хіба ім’я, яке вяжеться в його розумінні з найбільш туманними поняттями” в первісному варіанті статті було:

“Однак “популярність” не може бути мірилом об’єктивної вартости якоїсь ідеології. Історія вчить, що майже всяка нова й велика мисль мусіла щойно ступнево й з трудом виборювати собі признання. Існують дуже серіозні ознаки на це, що ідейний дорібок Липинського, який при свому виході у світ зустрівся із загальним непорозумінням або недорозуміннями, відіграє в найближчих десятиліттях мабуть чи не рішальну ролю у формуванні української національної ідеології.

Другий можливий закид проти нашої тези мав би радше формальний характер. Чи можна Липинського вважати за репрезентанта інтеліґенції, коли він належить до шляхетської верстви й навіть свій головний твір адресував до “Братів-хліборобів”? Однак ми вже радше говорили про те, що небуденні історичні постаті виростають поза рямці свого стану і звання Липинський, що стільки труду свого життя присвятив науково-історичній та публіцистично-ідеологічній діяльності, не може бути соціяльно близький інтеліґенції. Твір не дійшов до своїх адресатів і навіть не може дійти, бо не є річчю хлібороба приймати нові й трудні теорії. Єдино через посередництво інтеліґентського середовища могла би ця ідея - як і всяка нова ідея - проникнути до решти громадянства, у цьому числі й до хліборобів. Так і бачимо в дійсності, що думки, скеровані до хліборобів, покищо з найбільшим відгоміном зустрілися серед інтеліґентів; так мабуть останеться ще на довго”.

(обратно)

74

Після слів “Українська церква [...] має теж у своїй історії добу світлого відродження після доби найглибшого занепаду: православний ренесанс першої половини 17 століття” у первісному варіанті статті було: “Пробудження почуття самопошани є, здається, першим моментом підйому. Самопошана, про яку говоримо, не має нічого спільного з пустою і гріховною гордістю та зарозумілістю. Вона є вірою суспільної групи в законність власного буття, у слушність своїх ідеалів, у святість своєї місії. Роз’їджена цинізмом верства не є здібна до чину. Із самопошани родиться почуття відповідальности, що наказує турбуватися не лише про добро цілости. Одначе вплив і авторитет може мати лише спільнота внутрі міцно спаяна й організована; тому стихійний гін до солідарности й дисципліни - дальша прикмета суспільного колективу в підйому. Та вимоги дисципліни можливі до здійснення тільки там, де моральні вимоги стоять на висоті. Всі вичислені моменти зумовлюють себе взаємно і творять систему порядкуючих вартостей життя”.

(обратно)

75

Після слів “Для громадянина немає більш пекучого завдання, як зусилля над упорядкуванням свого безпосереднього суспільного середовища” первісний варіант статті закінчувався так:

“Тут, в рямцях органічних суспільних формацій, можуть бути зроблені перші кроки для переборення кризи в цілому. Процес підйому не зупиняється ніколи на межах одної органічної суспільної формації. Надвижка духового потенціялу, викликана підйомом інтеліґенції, іде на користь іншим клясам, так як теж інтеліґенція користає з надвижки потенціялу інших верств. У цій системі взаємовідношень, що нею являється суспільне життя, кожне нидіння і упадок одної часткової спільноти загрожує другим частковим спільнотам”.

(обратно)

76

Первісна публікація: В обороні інтелекту // Сучасність. - 1971. - 45 (125). - Травень. - С. 111-112; Ч. 6 (126). - Червень. - С. 105-120. Передруковано у кн.: Між історією й політикою... - С. 384-419.

Подається за останньою публікацією.

Стаття має довгу і складну історію. “В усій моїй публіцистичній кар’єрі, - писав Іван Лисяк-Рудницький у листі до Івана Кошелівця від 25 липня 1970 (box 37, file 795), - не було статті, що її я стільки разів переробляв, як саме ця”. Після публікації у січневому (1967 р.) числі “Сучасності” згаданої у статті передовиці Іван Лисяк-Рудницький на знак протесту зірвав співпрацю з журналом. Відмовилися співпрацювати із “Сучасністю” її колишній редактор Іван Кошелівець, а також Лев Білас, Богдан Осадчук, Роман Шпорлюк та Богдан Бойчук.

У листопаді 1968 р. у Торонто Іван Лисяк-Рудницький зустрівся з новим головним редактором “Сучасності” Вольфрамом Бургардтом. Вольфрам Бургардт запропонував йому знову ввійти до складу співробітників журналу. Іван Лисяк-Рудницький згодився, поставивши як умову свого повернення вимогу опублікувати в “Сучасності” його заяву. Вольфрам Бургардт прийняв цю пропозицію, і вже у березні 1969 р. Іван Лисяк-Рудницький переслав йому готову статтю.

“Реакція Бургардта була надзвичайно позитивна, навіть ентузіастична, - писав Лисяк-Рудницький у листі до Олега Федишина від 2 квітня 1971 р. (box 37, file 797). - Пригадую, що в його листі була така фраза, що, мовляв, “не можна не погодитися з кожною думкою” в моїй статті. Ця перша версія статті значно різнилася від другої, яку Ви читали. Стаття була коротка, б[лизько] 20 сторінок; ціла була присвячена докладній аналізі “афери Костецького” й інкримінованих статей самого Костецького й редакційної заяви з січня 1967.

Але місяці минали, а моя стаття - незважаючи на попередню обіцянку головного редактора - в “Сучасности” не появлялася. Вліті 1969 Бургардт був у Мюнхені. Після повороту він сказав мені, що проти моєї статті існує сильний спротив мюнхенських “чинників” (видавців “Сучасности” - Я. Г.) і що йому, Бургардтові, не пощастило цей спротив перебороти. Внедовзі Бургардт зрікся головного редакторства. - Так скінчилася перша “раунда”.

Справа відновилася навесні 1970 року. Панове з “Прологу” знову підняли питання мого співробітництва в “Сучасности”, і я знову повторив мою давню передумову. Але після довгих розмов з пп. Прокопом, Лебедем, я згодився переробити статтю так, щоб у ній обмежити полемічний характер, звязаний з “аферою Костецького”, а зате щоб висунути на чільне місце принципову проблему інтелектуальної свободи. Результатом цієї переробки є друга версія, яка в порівнянні з першою становить по суті нову статтю. Ця друга версія втратила тематичну стрункість, що нею характеризувалася перша. Але зате вона довша й заторкує ширше коло питань.

Рукопис цієї другої версії (що дістала новий заголовок “В обороні інтелект”) читали пп. Кравців (в. о. головного редактора), Прокоп і Лебідь, і поробили ряд зауважень. Згідно з їхніми зауваженнями й побажаннями, я ще зробив такий ряд змін і деякі пасуси злагіднив, деякі фрази викреслив, тощо. У цій остаточній формі я передав рукопис нью-йоркській редакції на почту літом 1970 р. Десь у липні, ще до мого від’їзду до Европи, дістав короткого листа від Б. Кравцева з обіцянкою, що моя стаття буде надрукована в одному з найближчих чисел “Сучасности”.

З того часу минає три чверті року, а статті як нема, так нема [...] Згодом виявилося, що манускрипт знову застряг у мюнхенських “чинників”. Панове Лебідь і Прокоп у листопаді їздили до Мюнхену й після повороту запевнили, що зі статтею тепер “уже не буде труднощів”.

Інші варіанти статті, а також зауваження Богдана Кравціва до неї зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 25, file 519; box 37, file 795).

(обратно)

77

Ігор Костецький (1913-1983, псевдонім - Іван Мерзляков) -письменник, перекладач, літературний критик. Народився у Києві, у 1930-х роках навчався режисури в Москві та Ленінграді. Наприкінці війни емігрував у Західну Німеччину. Разом із дружиною, німецькою поетесою і перекладачем Е. Коттмаєр, заснував видавництво “На горі”. Діяч письменницького об’єднання МУР. Автор збірок оповідань “Оповідання про переможців” (1946), “Там, де початок чути” (1948), збірки п’єс “Театр перед твоїм порогом” (1963), дослідження “Советская театральная политика и система Станиславского” (1956), українських перекладів В. Шекспіра, Т. С. Еліота, П. Верлена, Е. Паунд, Ф. Гарсія Лорки, Р. М. Рільке, С. Георге та ін. Літературний редактор першого повного українського перекладу Біблії, виданої у 1963 р. у Парижі Збірка праць, присвячена Ігореві Костецькому, опублікована в Мюнхені у 1964 р. В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігається його листування з Костецьким (box 37, file 804; box 38, files 805, 808). У листі до Лисяка-Рудницького від 7 червня 1975 р. (box 38, file 808) Ігор Костецький писав; “Ви належите до тих нечисленних читачів, на яких, власне, і розраховані наші видання”.

(обратно)

78

Роман Купчинський (1944 р. н.) - народився у Відні. У 1970 р. закінчив університет Лонг Айленд (штат Нью-Йорк, США). У 1970-1991 рр. працював у видавництві “Пролог”. Від 1991 р. - директор українського відділу радіо “Свобода”.

(обратно)

79

Данило Богачевський (1890-1986) - правник, громадський діяч. Народився у с. Маняві Скалатського повіту. У час визвольних змагань 1918-1919 рр. - вояк УГА; у 1920-х рр. - член УВО. Працював адвокатом у Раві-Руській. У 1948 р. переселився до США Проживав у Філадельфії, де, зокрема, був організатором та головою осередку праці НТШ у Філадельфії. Автор спогадів “На возі і під возом” та праці про першого українського митрополита США Костянтина Богачевського, свого брата. Батько українського історика Марти Богачевської-Хом’як. Живучи у Філадельфії, Іван Лисяк-Рудницький близько приятелював із Данилом Богачевським і його сім’єю та співпрацював з керованим ним осередком НТШ. Листування з Данилом Богачевським зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького.

(обратно)

80

“реалітетники” - представники ідейно-політичної течії серед української еміграції, які відстоювали потребу здійснювати “реальну політику” стосовно Української РСР. В основі їхньої діяльності лежала ідея практичного використання формальної державності Української РСР у боротьбі за закладені у ній можливості справжнього суверенітету. Ідейно повязані з лівою (некомуністичною) течією (головно - із середовища лівої УРДП).

Іван Лисяк-Рудницький не поділяв віри “реалітетників” у те, що в підрадянській дійсності українські національні інтереси (українська мова, школа, культура тощо) найкраще відстоювати з позицій соціалістичних ідеалів. “На мою думку, - писав він у листі до Андрія Білинського від 10 жовтня 1959 р., - якщо взагалі існує ідеологія, що могла б принести покращення долі нашому народові під совєтським пануванням, то це не інтернаціональний соціялізм, але політичний лібералізм. Досвід учить, що власне ті роки, коли будівництво соціялізму робило найбільші поступи в СРСР, - колективізація, п’ятирічки, - Україна зазнавала найбільших ударів. Знову же в ті періоди, коли в Радянському Союзі пахло хоч слабеньким лібералізмом, - НЕП, післясталінська “відлига” - кращало положення України. Мали рацію старі наші публіцисти 19 ст., які майбутність української справи в царській Росії зв’язували з запровадженням конституційного устрою в державі При чому суть діла зовсім не полягала в тому, щоб покладати довір’я на добру волю російських лібералів; але обмеження урядової самоволі та забезпечення мінімальних індивідуальних вольностей було б створило передумовини для розгорнення української громадської самодіяльності бодай в такій мірі, як вона існувала в конституційній Австрії. Отже і сьогодні, коли б ми взагалі хотіли шукати основ для “реальної політики” в Вашому сенсі цього слова, себто такої, що зв’язувала б свої перспективи з еволюцією радянської системи, - то вихідною точкою тут повинна бути дискусія над питанням про шанс “лібералізації” совєтської системи. Мій особистий погляд на цю справу скептичний” (див. публікацію цього листа та ін. матеріалів дискусії Івана Лисяка-Рудницького з Андрієм Білинським навколо питань “реальної політики” у кн.: Білинський А. Світ і ми. Аналіза української політики на тлі конфлікту вільної демократії з комунізмом. - Мюнхен, Чікаґо: Вид-во “Орлик”, 1963. - С. 266-292; оригінал цит. листа зберігається в архіві Лисяка-Рудницького (box 34, file 764)).

Однак Лисяк-Рудницький не відкидав можливості впливу української еміграції на структурні зміни в СРСР, які привели б до реального суверенітету Української РСР. “Коли б я мав кількома словами схарактеризувати мою власну концепцію, то думаю, що вона аналогічна до тої, що її серед поляків заступає “Культура”: вона бере за вихідний пункт сучасну підрадянську і світову дійсність, вона розрахована не на війну або на революцію в СРСР, але радше на еволюцію внутрі “соціалістичного блоку”. Подібно як Ти, я приділяю велику увагу до “контактів”, але разом з цим уважаю, що в нашій науковій аналізі та публіцистичній критиці тамошньої дійсності мусимо “говорити правду, цілу правду й нічого як тільки правду”, без зайвих хитрувань”, - писав Лисяк-Рудницький у листі до Андрія Білинського від 13 квітня 1967 р. (box 36, file 785).

Виходячи з цих засад, Іван Лисяк-Рудницький взяв участь у кількох заходах, проведених з ініціативи “реалітетників” і пов’язаних зі спробами встановити прямі контакти та інтелектуальний обмін з українською інтелігенцією в УРСР. Найвідомішим із цих заходів було звернення (“Заява”) групи американських професорів українського походження до урядів та партійного керівництва УРСР і СРСР з приводу ситуації в Україні Робота над текстом “Заяви” тривала майже два (1966-1967) роки. Іван Лисяк-Рудницький входив до складу “Ініціативної групи “Заяви” разом із Всеволодом Голубничим, Іваном Коропецьким, Мирославом Лабунькою та Василем Маркусем. “[...] Проєктована деклярація [...] продумана як колективний “документ політичної думки” й вона адресована в першу чергу до нашої таки громадськости, як в УРСР, так і на еміграції. Першій ми хочемо підсунути певну політичну плятформу (бо всі симптоми вказують на те, що той рух відродження, що тепер відбувається на Україні, покищо залишається в рамках “аполітичного культурництва” та “органічної праці” - а пора дозріла, щоб вийти поза це). Якщо мова про еміграцію, то хочемо пособляти процесові кристалізації політичної думки, чи, точніше, процесові поляризації двох течій, які в нас сьогодні існують фактично: бандерівщина й “істаблішмент” з одного боку та ліберально мисляча та “реалітетницька” меншість з другого” (з листа до Романа Шпорлюка від 1 липня 1967 р.).

Текст “Заяви” містив вимоги:

“I. До справ державно-правових і політичних:

1 Встановити право громадянства УРСР окремо від всесоюзного громадянства.

2. Наладнати дипломатичні взаємини між Українською РСР і зарубіжними країнами.

3. Унезалежнити судочинство УРСР від всесоюзних органів суду й прокуратури. Громадяни УРСР, засуджені на процесах до ув’язнення, не повинні відбувати кари поза територією Республіки.

4. Забезпечити для українських громадян, покликаних до війська, - службу в межах Республіки, в військових частинах з українською мовою як офіційною.

5. Забезпечити Комуністичній Партії України - рівень самоуправної політичної організації, спроможної виносити незалежні рішення в політичних справах.

II. До справ культурних і освітніх:

1. Надати українській мові права державної мови в Українській РСР.

2. Впровадити українську мову, як мову навчання, в усіх школах УРСР, за винятком тих початкових і середніх шкіл, що обслуговують національні меншості; там українська мова повинна становити обов’язковий предмет навчання.

3. Застосувати принцип рівности в трактуванні національних меншостей. Забезпечити для мови і культури української меншости в Російській РФСР - права, головно в шкільництві, що дорівнювали б тим, якими користується російська меншість в Україні.

4. Реабілітувати культурну спадщину України в усій її повноті і усунути всі перешкоди в дослідах української історії і культури.

5. Уможливити для Української РСР самостійну участь у міжнародних культурних подіях: наукових конгресах, виставках, олімпіядах тощо.

6. Леґалізувати Українську Автокефальну Православну Церкву і Українську Католицьку Церкву, забезпечивши для них рівний статус із іншими релігійними віросповіданнями, дозволеними в Радянському Союзі.

III. Для справ економічних і соціяльних:

1. Забезпечити Українській РСР необхідні передумови для темпів господарського розвитку, не повільніших від темпів Російської РФСР.

2. Підпорядкувати планування і керівництво усіх секторів народного господарства України - відповідним органам уряду республіки.

3. Припинити вивіз капіталу з Української РСР, за винятком зворотних позичок з процентами. Україна не повинна вносити до загальносоюзних видатків більше, як свою пропорційну частину.

4. Надати Українській РСР право встановлювати, збирати і розпоряджатися своїми власними податками й кредитами, окремо від загальносоюзних фінансів.

5. Забезпечити за українськими громадянами першість при затрудненні їх в Українській РСР.

6. Припинити правну, соціяльну і економічну дискримінацію сільського населення України”.

Улітку-восени 1967 р. текст “Заяви” вислано чільним представникам українського наукового і громадсько-політичного світу в США з пропозицією поставити свій підпис під нею. “Розсилка “Заяв” відбувається в Філядельфії й цим відають колеги Лабунька й Коропецький [...] “Заяву” вислано на б[лизько] 150 адрес. Ряд людей заявили свою симпатію, але не дали підпису з уваги на родину в Україні. Негативну поставу зайняли бандерівці, що можна було передбачити, та мельниківці, що теж не є несподіванкою. Багато взагалі не відповідали; не знають, бідолахи, на котру ногу стати. А втім зібрану кількість підписів уважаємо за достатню, щоб виступати [...] Надзвичайно позитивно висловився про проект “Заяви” Гедройць, редактор паризької “Культури” (з листа Івана Лисяка-Рудницького до Романа Шпорлюка від 17 жовтня 1967 р., Вашінгтон).

2 листопада 1967 р. текст “Заяви”, підписаний 35 американськими професорами українського походження, надіслано найвищим державним і партійним діячам СРСР та УРСР: голові Верховної Ради СРСР М. В. Підгорному, голові Ради Міністрів СРСР О. М. Косигіну, генеральному секретареві ЦК КПРС Л. І. Брежнєву, міністру закордонних справ СРСР А. А. Громикові, голові Верховної Ради УРСР Д. С. Коротченкові, голові Ради Міністрів УРСР В. В. Щербицькому, першому секретареві ЦК КП України П. Ю. Шелесту, міністру закордонних справ УРСР Д. З. Білоколосові. Підписані під “Заявою” не одержали офіційної відповіді, хоча їм надійшли поштові квитанції з підтвердженням того, що всі вказані адресати отримали її.

“На сьогодні годі говорити, - писали члени “Ініціативної групи “Заяви” 30 травня 1968 р., - чи гостра реакція Петра Шелеста в лютому на партійній конференції в Києві була спровокована нашою заявою або ні, бо перший секретар КПУ міг мати на увазі рід внутрішніх явищ в УРСР, а також й різні закордонні акції, на які виразно натякає. Проте, “Заява” цілком підпадає під його кваліфікацію акцій тих установ й осіб, які “вишукують і використовують все для того, щоб применшити значення цих успіхів [50-річчя радянської влади], посіяти сумнів у правильності генеральної лінії партії, послабити морально-політичну єдність і дружбу між народами радянських республік...”

“... вони постійно фабрикують і видають різні антирадянські книжки, статті та інші матеріали, які намагаються засилати в нашу країну і постачають теми буржуазним органам преси і радіостанцій” (“Радянська Україна”, 17.2.1968).

З другої сторони, не можна погодитися із сугерованою деким думкою, мовляв, наслідком нашої “Заяви” була промова Юрія Смолича, в якій він твердив про наявність “нейтралістської течії” серед емігрантів. Неприхильні нам голоси преси (“Гомін України”, “Шлях перемоги”, “Наш світ” й інші) саме так інтерпретують виступ Смолича. Якщо б справді нашу “Заяву” в Києві так потрактовано, то її не промовчали б, а опублікували хоч у вийнятках [...]

Наша “Заява” дійшла і до найважливішого адресата, а саме, до українського народу. Її обширно скоментовано кілька разів і передано в уривках по радіо “Свобода”. Пресові органи, які передрукували текст “Заяви” на Заході, так само продісталися на той бік в доволі значній кількості примірників. Цікавилися нашим документом і принагідні відвідувачі з народних демократій та з України.

З відомих нам матеріалів національно-політичної думки стверджуємо, що наші позиції там не чужі, а можливо найближчі тамошнім активним діячам. Не ми викликали їхні погляди, але й не відписали своїх думок від Чорновола, Караванського чи Дзюби [...] Проте, схожість поглядів і позицій інтелектуального світу тут і там. в засадничих актуальних питаннях життя української нації переконує нас в тому, що в нашій “Заяві” ми зайняли правильні позиції.” (Цит. за: Ініціятивна група “Заяви”. До вп. колег, підписаних під заявою 35-ох. 30 травня 1968 р. Підписи: Всеволод Голубничий, Іван Коропецький, Мирослав Лабунька, Василь Маркусь, Іван Рудницький (box 30, file 602). Проект тексту звернення підготував Василь Маркусь - див. лист Івана Лисяка-Рудницького до Василя Маркуся від 21 квітня 1968 р. (box 30, file 602). Див. також коментар до статті “Довкола міжнародного історичного конгресу у Відні” до слів: “підтримувати творчий діялог з інтеліґенцією” (коментар до с. 429 цього тому).

(обратно)

81

“Тут варто зупинитися на постаті Дмитра Донцова” - Іван Лисяк-Рудницький мав намір у 1967-1968 рр. написати статтю “Дмитро Донцов і його “Націоналізм”, яка б доповнювала і розвивала статтю “Націоналізм” та завершувала б цикл його статей про український націоналізм у книжці “Між історією й політикою...” (див. лист до Мирослава Прокопа від 21 грудня 1967 р. (box 36, file 786) та до Марти Тарнавської від 1 червня 1970 р. (box 36, file 790). Можна припустити, що розділ “Дмитро Донцов - пророк ірраціоналізму та волюнтаризму” є частковою реалізацією первісного наміру.

(обратно)

82

“...студією Юліяна Охримовича про розвиток української національно-політичної думки...” - мається на увазі кн.: Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки. - Львів, 1922.

(обратно)

83

Друкується за публікацією: Дискусійні виступи на міжнародному конґресі істориків // Українська літературна газета (Мюнхен). - 1960. - Ч. 6 (93). - Вересень. - С. 2, 10.

Тексти виступів Івана Лисяка-Рудницького включені у збірник матеріалів конгресу: Comité International des Sciences Historiques, XI-e Congrés International des Sciences Historiques, Stockholm, 21-28 Août 1960. Actes du Congrés. - Stockholm. - Göteborg - Uppsala, 1962. - P. 37, 47, 248.

P. 37. - Discussion sur la communication de M. Eriс Molnar “L’effet d’e la philosophie de Hegel sur l`historiographie marxiste”.

P. 47. - Discussion sur le rapport de M. Felix Gilbert “Cultural History and its Problems”.

P. 248. - Discussion sur le rapport de M. Fran Zwitter “Les problèmes nationaux dans la monarchie des Habsbourg”.

(обратно)

84

“В наші часи теорію обєктивного духа... наново сформулював Ніколяй Гартман” - розглядові філософської системи Ніколая Гартмана присвячена одна із ранніх статей Івана Лисяка-Рудницького (Многість систем та одність філософії // Бюлетень Централі НОУС. - Червень-Серпень 1944. - Ч. 6-8. - С. 19-22).

(обратно)

85

Первісна публікація: Довкола Міжнародного історичного конгресу в Відні // Сучасність. - 1966. - Ч. 3. - Березень - С. 75-91. Передруковано в кн.: Між історією й політикою... - С. 420-441.

Друкується за останньою публікацією.

Первісна публікація розпочиналася словами: “Напередодні виїзду до Відня, 5 вересня 1965 р., я домовився з моїм шановним приятелем д-ром Левом Біласом, що він перешле мені рукопис своєї статті про міжнародний історичний конгрес, яку він збирався написати для “Сучасності”. Я обіцяв дати мої додаткові спостереження й коментарі, що могли б послужити як доповнення до основного звіту д-ра Біласа. Одній людині неможливо все чути і все бачити, що діється на великому ярмарку, що ним є міжнародний історичний конгрес. Намагатимуся не дублювати Біласового звідомлення; це даватиме цим запискам дещо фрагментарний характер”. Цитований фрагмент вилучено у другій публікації.

(обратно)

86

“Я мав нагоду вже вдруге побувати на такій імпрезі” - крім Стокгольмського (1960) та Віденського (1965) конгресів, Іван Лисяк-Рудницький взяв участь у роботі міжнародних історичних з’їздів у Москві (1970) та Сан-Франциско (1975).

(обратно)

87

Милиця Василівна Нечкіна (1901-1985) - радянський історик, академік АН УРСР, автор численних праць з історії суспільно-політичних рухів у Росії в XIX ст. та з питань російської історіографії. Лауреат Державної премії СРСР (1948).

(обратно)

88

“Ось резюме мого слова в дискусії...” - текст виступу Івана Лисяка-Рудницького див. у кн.: Comité International des Sciences Historiques. XII-e Congrès International des Sciences Historiques. - Vienne, 29 août - 5 septembre 1965. - V. Actes. - Wien: Verlag Ferdinand Berger und Söhne, O.D. - P. 381-382.

(обратно)

89

“Як високошкільний викладач в США, я стою практично перед педагогічною проблемою...” - цьому питанню Іван Лисяк-Рудницький присвятив окрему статтю під заголовком “Проблеми в навчанні української історії” (Український історик. - 1979. - 1-2 (45-46). - С. 114-119).

(обратно)

90

“Коли черга прийшла на мене, я сказав наступне.” - див. Comité International des Sciences Historiques. XII-e Congrès International... - P. 568-569.

(обратно)

91

Кузьма Кіндратович Дубина (1903-1967) - український радянський історик. Закінчив Ленінградський інститут журналістики (1936 р.). У 1939-1941 та 1951-1954 рр. - на викладацькій роботі у вузах Києва. З 1943 по 1949 р. - директор Держполітвидаву УРСР, у 1956-1964 рр. - ректор Інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при Київському університеті. Від 1964 р. аж до смерті - директор Інституту історії АН УРСР. Головний редактор журналу “Український історичний журнал”. Автор праць з історії України радянського періоду, співавтор і редактор “Історії Української РСР” (Т. 1-2. - К., 1967). В архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 36, file 785) зберігається лист-поздоровлення Кузьми Дубини, висланий з Києва 19 грудня 1966. Як випливає з цього листа, уже після Віденського конгресу Кузьма Дубина переслав Іванові Лисякові-Рудницькому копію книжки про Михайла Драгоманова (назва не згадується).

(обратно)

92

Володимир Олексійович Голобуцький (1903 р. н.) - український радянський історик. Закінчив університет у Ростові-на-Доні (1930). З 1935 р. працював у вузах, а у 1947-1961 рр. - одночасно в Інституті історії АН України. Дослідник суспільно-політичної та економічної історії України 15-19 ст., головним чином — історії українського козацтва. Автор книг “Черноморское казачество” (1956), “Запорожское казачество” (1957), “Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734-1775” (1961), “Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг.” (1962).

(обратно)

93

“Про це розумне правило мусить пам’ятати українська еміграція, якщо нам залежить на тому, щоб підтримувати творчий діялог з інтелігенцією” — спорадичні контакти з українською інтелігенцією з Радянської України Іван Лисяк-Рудницький підтримував практично постійно. У 1967 р. він зустрічався і розмовляв з Віталієм Коротичем. Відразу після війни одержував інформації про свого дядька Михайла Рудницького. Його він зміг відвідати під час візиту в Україну влітку 1970 р. Тоді ж Іван Лисяк-Рудницький, за дорученням колег, українських учених США та Канади, пробував нав’язати легальні контакти з науковцями Української РСР. Історія цієї спроби така: влітку 1969 р. в Америку приїздив проректор Київського університету Гліб Михайлович Цвєтков. У Нью-Йорку він зустрічався з українськими еміграційними науковцями. Під час зустрічі обговорювалася можливість налагодження контактів між еміграційними науковцями і науковою громадськістю в Українській РСР. Після Московського міжнародного історичного конгресу Іван Лисяк-Рудницький виїхав в Україну, де, за дорученням американських колег, мав уточнити досягнуті в результаті нью-йоркських розмов домовленості. “Згідно з цим дорученням, я переговорював в ректораті Київського університету, в Академії Наук та Міністерстві вищої освіти. В висліді цих розмов, устійнено наступний плян: наступного літа, в червні 1971, має поїхати на Україну група українських високошкільних професорів з США та Канади. Чисельність групи: б[лизько] 15 осіб, працівників різних наукових дисциплін. Поїздка розрахована на три тижні, з цього десять днів у Києві та по пять днів у Харкові та Львові Нашими господарями були б Київський ун-т та Міністерство Вищої Освіти. Кожний учасник групи мав би привезти з собою одну-дві доповіді, що з ними виступив би перед відповідними радянськими науковими авдиторіями. Крім цього передбачаються ширші дискусійні “панелі”. Учасники поїздки подорожують на власний кошт. Вони не репрезентують ніяких організацій чи установ, але виключно самих себе, на індивідуальній основі. В моїх розмовах я ставив також питання особистої безпеки, особливо тих наших колеґів, що є колишніми радянськими громадянами. Мене запевняли, що з цього погляду абсолютно нема чого побоюватися. Очевидно, нема ніякої гарантії, що радянський партнер не відступить в останній хвилині від домови. Проте мої київські співрозмовці виразно “палилися” до справи та говорили як люди, що мають відповідні повноваження. Отже, на мій погляд, справа серйозна та має вигляди на реалізацію. Після мого повороту, я зреферував проект кільком знайомим урядовцям Державного департаменту. Вони поставилися до цього з великим зацікавленням і сказали мені, що в історії американсько-радянських відносин ця справа безпрецедентна. Тому теж віднеслися до неї трохи скептично. Але рівночасно дали мені до пізнання, що якщо плян виявиться здійснимий, то учасники поїздки могтимуть розраховувати на відповідні стипендії” (із листа Івана Лисяка-Рудницького до Романа Шпорлюка, Вашінгтон, 18 жовтня 1970 р.).

Для підготовки подорожі була створена ініціативна група, до якої ввійшли Всеволод Голубничий, Іван Коропецький, Мирослав Лабунька, Олег Федишин та Іван Лисяк-Рудницький. Від імені цієї групи 21 грудня 1970 р. В. Голубничий направив листа до представника Української РСР в ООН Івана Хміля з точним викладом плану поїздки. У склад групи згодилося ввійти близько 20 американських професорів українського походження. Вони мали намір зустрітися з працівниками наукових центрів, державних органів влади, редакцій газет, бібліотек, видавництв, виступити з лекціями, взяти участь у дискусіях. Однак радянська сторона відступила від попередніх домовленостей. На початку березня 1971 р. з Київського університету надійшла негативна відповідь. “З приватних джерел нам відомо, що справа розглядалася в Міністерстві Вищої освіти та що там на віце-міністерському рівні ми мали підтримку. Перерішив, отже, або сам міністр, або хтось зі сторони. Була кинута ось така фраза в наш бік: “Они хотят пробить брешь в стене нашей крепости!” (із листа Всеволода Голубничого до Романа Шпорлюка, Нью-Йорк, 9 березня 1971 р.).

(обратно)

94

“Я згадав мою доню...” - мовиться про Бетсі Рудницьку, доньку Івана Лисяка-Рудницького від його першого шлюбу з американкою Джоан Бентон.

(обратно)

95

Тарас Гунчак (1932 р. н.) - історик, навчався у Фордгамському й Віденському університетах (в останньому в 1960 р. захистив докторську дисертацію). З 1960 р. - професор Ратгерсько-го університету (США). Автор праць з історії України та Східної Європи XX ст. Редактор книги “The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution”, у якій надруковано статтю Івана Лисяка-Рудницького “Четвертий Універсал та його ідеологічні попередники”. Редактор і співредактор журналу “Сучасність” (з 1984 р.).

(обратно)

96

о. Теофіль Горникевич (1891-1969) - греко-католицький священик, історик-архівіст. Народився у с. Гошові Долинського повіту в сім’ї священика. Навчався в Академічній гімназії у Львові (1902-1910) і Львівському університеті (1915-1918). У 1918 р. рукоположений на священика. Під час визвольних змагань 1918-1919 рр. у Галичині - капелан УГА (див. його спогади у кн.: Полеві духовники Української Галицької Армії. У 45-річчя участи у визвольних змаганнях: (Матеріяли до історії). - Вінніпег, 1963. - С. 24-129). У 1925-1935 рр. - парох у с. Сихові під Львовом (тепер - частина Львова). Водночас працював катехитом у львівських народних школах (1924-1926). З 1927 по 1939 р. - професор релігії у Першій академічній гімназії у Львові, у якій навчався Іван Лисяк-Рудницький (1929-1937). Після окупації Львова радянськими військами з допомогою брата Мирона, довголітнього пароха церкви св. Варвари у Відні, перебрався у 1940 р. до Австрії. У 1945-1947 рр. - капелан при церкві св. Варвари, від 1947 р. і аж до емеритури у 1956 р. - професор релігії у різних високих школах Відня. Під час перебування радянських військ у Відні взяв активну участь у врятуванні архіву Вячеслава Липинського, розшукуваного НКВС. Упорядковував цей архів і сприяв переправленню його мікрофільмокопії до США Довгі роки працював над виданням матеріалів про воєнні та революційні події в Україні у 1914-1922 роках. Листування з Теофілем Горникевичем зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 36, file 779).

(обратно)

97

“Видання цих матеріялів розраховане на кілька томів...” - див.: Ereignisse in der Ukraine 1914-1922, deren Bedeutung und historische Hintergründe. Herausgegeben von Theophil Hotnykiewicz. - Bd. 1-4. - Philadelphia, Pa., 1966-1969. Див. рецензію Лисяка-Рудницького на це видання у журналі: The American Historical Review. - December 1971. - Vol. 76. - N 5. - P. 1573-1574.

(обратно)

98

Теодор Мацьків (1918 p. н.) - історик, професор-емерит Державного університету в Акроні (Огайо), а з 1984 р. - професор-гість української історії в університеті Гайдельберга (Німеччина). Автор численних праць про Івана Мазепу, зокрема книг “Mazepa in dem Lichte der zeitgenössischen deutschen Quellen” (1963); “Prince Mazepa: Hetman of Ukraine in Contemporary English Publications” (1967); “English Reports on Mazepa, 1687-1709” (1983); “Гетьман Іван Мазепа в західньоевропейських джерелах, 1687-1709” (Мюнхен, 1988).

(обратно)

99

Олександр Тисовський (1886-1968) - вчений-біолог, громадський діяч. Народився у Львові. Після закінчення гімназії (1904) вчився у Львівському університеті, працював в Інституті порівняльної анатомії та зоології. У 1909 р. дістав ступінь доктора філософії. У 1910-1914 рр. навчався та працював у Трієсті, Бергені (Норвегія). Відні. У 1914-1916 - служив в австрійській армії. З 1916 р. вчителював у Львівській гімназії. У 1921-1922 та 1939-1941 рр. викладав природничі науки у Львівському університеті. У 1944 р. разом з сім’єю емігрував до Відня. Один із засновників “Пласту”. Автор книги “Життя в Пласті”. Архів Олександра Тисовського (документи з періоду 1888-1944 рр.) зберігається у Центральному державному історичному архіві України у Львові (фонд 410).

(обратно)

100

Андрій Жук (1880-1968) - український політичний діяч, публіцист. Народився на Полтавщині. Виходець зі старої козацької сім’ї. Член першої української партії - Революційної української партії (РУП), із 1906 р. входив у склад її Центрального комітету. 1907 р. емігрував до Львова, де залишився аж до 1914 р. як представник Української соціал-демократичної революційної партії. Редагував кооперативні журнали “Економіст”, “Самопоміч”. Один із засновників, а пізніше - голова проводу Союзу визволення України. Член Головної, а потім Загальної Української Ради у Відні (1914-1919) та Центральної управи Січових Стрільців (1915-1922). У 1918-1919 рр. працював в українському посольстві у Відні. Після розриву з УСДРП у 1919 р. вступив до Української селянсько-демократичної партії. Від 1920 до 1930 р. співпрацював із Зарубіжним центром ЗУНР. Після повернення до Львова у 1930 р. керував статистичним бюро Ревізійного союзу українських кооператив, редагував часопис “Кредитова кооперація”. Від 1940 р. до кінця життя - на еміграції у Відні. Його особистий архів зберігається в Карлтенському університеті в Оттаві. Копії газетних статей А. Жука з 1957-1959 рр. зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 6, file 104).

(обратно)

101

“Першого таки вечора у Відні [...] я випадково натрапив на кав’ярню-ресторан з привабливою назвою “Ґаліція” - ресторан “Галіція” містився у Відні на вул. Ціґлерґассе (Zieglergasse) і проіснував аж до початку 1980-х років, до смерті його власниці Ірени Ціленшек (з нар. Качмарської).

(обратно)

102

Друкується вперше за машинописом, що зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 32, file 739), з урахуванням пізніших авторських правок.

Стаття являє собою текст доповіді, яку Іван Лисяк-Рудницький мав намір виголосити на Першій пленарній сесії Конгресу української вільної політичної думки (КУВПД). Сесія відбулася у Нью-Йорку 19-20 червня 1976 р., однак Іван Лисяк-Рудницький не зміг узяти в ній участь у зв’язку зі смертю своєї матері Мілени Рудницької. Конгрес української вільної політичної думки виник на початку 1970-х рр. з ініціативи ОУНз, УРДП та УНДО. На Першій сесії КУВПЦ утворено конфедерацію цих трьох партій під назвою Український рух. Крім представників ОУНз, УРДП та УНДО, навколо КУВПЦ гуртувалися й позапартійні інтелектуалківали: Кошелівець, Володимир Кубійович, Іван Майстренко, Петро Потічний та Іван Лисяк-Рудницький. В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігаються матеріали про КУВПЦ (box 32, file 736, 738).

(обратно)

103

“У протилежному випадку, існує небезпека, що український демократичний табір буде і в майбутньому піддатливий на лівацькі ухили, як це мало місце в періоді Визвольних змагань” - після цих слів в оригіналі дописано і пізніше перекреслено: “Навязуючи до традицій української демократичної державности 1917-1920 рр., мусимо бути свідомі її хиб, що одною з найменших між ними була недостатня демократична свідомість і політична культура її провідників, Сказане стосується, очевидно, ще в більшій мірі, т. зв. “Розстріляного відродження”, діячі якого дотримувалися переважно націонал-комуністичних переконань. Шануючи їх досягнення в культурній ділянці та їх оборону автономних прав УРСР, не можемо їх політичних ідей уважати за дороговказ для нас сьогодні”.

(обратно)

104

“патріархальний рух” - рух українців греко-католиків на Заході, який ставить собі за мету піднесення греко-католицької церкви до гідності патріархату. Започаткований наприкінці 1960-х років, після виїзду митрополита Йосипа Ф. Сліпого з ув’язнення у СРСР до Риму. Про ставлення Івана Лисяка-Рудницького до патріархального руху див.: Др. І. Лисяк-Рудницький. “У зв’язку з Вашим запитанням...” // Наш голос. - 1976. - Ч. 10. - Жовтень. - С. 15.

(обратно)

105

“наша ”союзова преса” в Америці” - мається на увазі видання Українського народного союзу в Америці - газети “Америка”, “Народна воля”, “Свобода” та “Ukrainian Weekly”.

(обратно)

106

Переглянутий текст виступу на Шевченківській урочистій академії в Альбертському. університеті (Едмонтон, Канада) 23 березня 1970 р. Первісна публікація: The Soviet Ukraine in Historical Perspective // Canadian Slavonic Papers. - Summer 1972. - Vol. XIV. - N 2 - P. 235-249. Передруковано в кн.: Essays in Modern Ukrainian History. - P. 463-475.

Подається за останньою публікацією.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

(обратно)

107

Друкується за цублікацією: Русифікація чи малоросіянізація // Journal of Ukrainian Graduate Studies. - Spring 1978. - P. 78-84.

(обратно)

108

Голубничий Всеволод (1928-1977, псевдоніми - Голуб, Фелікс) - економіст, публіцист, громадський діяч. Народився на Харківщині. У 1943 р. разом з батьками виїхав на Захід. З 1951 р. проживав у США. Навчався в Українському вільному університеті (Мюнхен), Інституті новітніх мов (Аугсбург), Колумбійському університеті Викладав у Російському інституті Колумбійського університету (1954-1956) та Гантерському коледжі в Нью-Йорку (з 1962 р.). У 1971 р. захистив докторську дисертацію на тему “V. V. Novozilo’s Theory of Value” (“Теорія вартості ШШовожилова”, 1971). Дослідник економічної теорії Маркса та економічного розвитку Радянського Союзу. Дійсний член НТШ та УВАН Автор близько 100 публікацій, зокрема книг “The Industrial Output of the Ukraine, 1913-1952” (Munich, 1957); “Україна в Об’єднаних Націях” (Мюнхен, 1959), “Три лекції про економіку України” (Мюнхен, 1969); співавтор підручника “Economic Systems in Action: The United States, the Soviet Union, and France” (New York, 1965). Посмертне видання творів: Vsevolod Holubnychy. Soviet Regional Economics: Selected Works. Ed. by Iwan S. Koropeckyj. - Edmonton, 1982 Член УРДП, у післявоєнні роки -лідер молоді УРДП, редактор її газети “Юнацька боротьба”. Після розколу в партії у 1947 р. - один із лідерів “лівої” УРДП, співредактор (1949-1959) періодичного органу цієї течії - журналу “Вперед”, ідеолог “соціалізму з людським обличчям”. Після припинення виходу журналу “Вперед” - ініціатор створення у Нью-Йорку “Клубу круглого столу” для вільного обміну думок та організації зустрічей української місцевої та радянської інтелігенції. Провідний речник т. зв. “вітчизняної орієнтації” у політичній думці української еміграції та концепції “реальної політики” (див. коментар до ст. “В обороні інтелекту”). Пам’яті Всеволода Голубничого та Івана Лисяка-Рудницького присвячена книжка: The Ukrainian Economy. Achievements, Problems, Challenges / Ed. by I. S. Koropeckyj. - Cambrige, Mass., 1992.

(обратно)

109

Текст доповіді, виголошеної на 13-му Національному з’їзді Американської асоціації сприяння славістичним дослідженням 21-23 вересня 1981 р., у м. Пасіфік-Гров.

Первісна публікація: The Political Thought of Soviet Ukrainian Dissent // Journal of Ukrainian Studies. - 1981. - Vol. 6. - N 2. -Fall - P. 3-16. Передруковано у кн.: Essays in Modem Ukrainian History. - P. 477-489.

Подається за останньою публікацією.

Переклад з англійської Ярослава Грицака та Володимира Кулика.

Матеріали про дисидентський рух в Україні зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 9, file 207).

(обратно)

110

“Викладу його аргументи своїми словами...” - пор. пояснення Івана Дзюби в жура: Вітчизна. - 1990. - N 5.

(обратно)

111

“Chernenko A. The Birth of a New Spiritual Awareness...” - Олександра Черненко (1923 p. н.) - поетеса, літературознавець. Народилася у Пйотркові Трибунальськім. Навчалася на ф-ті медицини Львівського університету. У 1939 р. переїхала до Німеччини. З 1949 р. живе в м. Едмонтон (Канада). Дружина Івана Лисяка-Рудницького (з 1968 р.). Автор монографій “Михайло Коцюбинський - імпресіоніст: образ людини в творчості письменника” (1977); “Експресіонізм у творчості Василя Стефаника” (1989; присвячена пам’яті Івана Лисяка-Рудницького), збірки віршів “В дорозі до другого берега” (1992).

(обратно)

112

“Krawchenko В. Social Mobilization and National Consciousness in Twetieth-Century Ukraine (неопубліковаиий рукопис)” - виданий окремою книгою: Krawchenko В. Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine (1985).

(обратно)

113

Друкується за публікацією: Націоналізм і тоталітаризм: (Відповідь М. Прокопові) // Journal of Ukrainian Studies / Журнал українознавчих студій. - Fall 1982. - Vol 7. - N 2. - Р. 80-86.

Дана стаття є частиною дискусії між Іваном Лисяком-Рудницьким і Мирославом Прокопом, яка виникла на сторінках “Journal of Ukrainian Studies” навколо статті “Політична думка українських підрадянських дисидентів”.

(обратно)

114

Мирослав Прокоп (1913 р. а, псевдонім - М. Вировий) - політичний діяч і публіцист. Народився у Перемишлі, навчався у Львівському (1930-1933), Берлінському (1937-1938) та Мюнхенському (1939-1941) університетах. Як член ОУН був ув’язнений польською владою у 1933-1937 рр. Редактор “Студентського вісника” (Львів, 1937-1938), підпільного органу проводу ОУН(б) в Україні під німецькою окупацією “Ідея і чин” (1942-1944). Один із організаторів УГВР. Після війни опинився у Німеччині У 1949 р. захистив докторську дисертацію з права в Українському вільному університеті Того ж року виїхав у США. Працював у еміграційних періодичних виданнях “Українська трибуна” (1945-1948), “Сучасна Україна” (1951-1960), “Свобода” (1961-1964), “Сучасність” (1960-1967). Віце-директор видавничо-дослідницької корпорації “Пролог” і редактор “Digest of the Soviet Ukrainian Press”. 3 1967 р. по 1984 p. - член редколегії журналу “Сучасність”. Автор численних публікацій, у т. ч. книжок “Україна і українська політика Москви” (1956, 1981); “Напередодні незалежної України” (1993). Як віце-директор видавництва “Пролог” брав участь у виданні книги Івана Лисяка-Рудницького “Між історією й політикою...”. Його листування з Іваном Лисяком-Рудницьким зберігається в архіві останнього.

У листі до Володимира Кубійовича від 8 січня 1968 р. (box 36, file 790) Лисяк-Рудницький писав: “Між Прокопом і мною є одне розходження фактичного порядку. Ідеться про те, чи й наскільки “революційна” (бандерівська) фракція ОУН перейшла за воєнних років на демократичні позиції. Д-р Прокоп твердить, що бандерівці здемократизувалися в 1943-44 рр. Я ж, як Ви певне пригадуєте, казав у моїй статті [“Націоналізм”. - Я. Г.], що в націоналістичному середовищі відбувався ідейний фермент, але що нема достатніх підстав для того, щоб уважати, що ОУН(б) в тому часі сприйняла концепцію політичної демократії Очевидно, Прокоп був учасником подій, про які я знаю тільки з другої руки. Але, з другого боку, можливо, що Прокоп ретроспективно та анахроністично переносить на воєнний період певні процеси, які фактично мали місце вже в повоєнні роки. Можливо теж, що розходження викликане тим, що Прокоп і я вживаємо слово “демократія” в різних значеннях. Згідно з моїм розумінням, поняття демократії стосується політичного устрою (вільні вибори тощо); тому популярні гасла, в роді “свобода народам, свобода людині”, - це ще не демократична програма”.

(обратно)